Роздум другий

 

 

Отже, ми маємо філософа у масці, який без гніву й докору пі­шов кудись. Це «кудись» я спочатку умовно, а потім уже й по суті назву зазором або, дещо грубіше - і, можливо, виразніше - підвісом. Один божевільний француз, я маю на увазі Шарля Фур'є, казав: écart, додавши слово absolu. Ecart absolu - тобто «абсолютний зазор». (Слово écart перекладається як «зазор», хоча французьке слово має іще відтінок «відриву» і, додам від себе, «підвісу». Почасти я про це уже сказав, говорячи про голландське інсценування Декартом рівнозначності усіх фактів, тобто коли усі факти для нас одна­ково байдужі чи однаково випадкові.) Потім у глибинах філософії Декарта це буде називатися «великою байдужністю Бога й людини». Він висловлювався так: «Та велика байдужність, яка є в нас і у Бозі». Але ця байдужність - тільки певна точка, після якої почи­нається щось інше. Цю точку я назву фіксованою точкою інтенсивності. І щоб була можливість слідкувати за ходом моєї думки, для початку скажу, що наша звичайна психіка - досить недоладний витвір природи і найчастіше знаходиться у хаотичному або млявому стані. Вона мертва, якщо немає певних пунктів (він не один), навколо яких відбувається інтенсифікація нашого психічного життя. Тобто у цих точках існує водночас і певна надмірність. Поки що все це незрозуміло, але поступово проясниться. Зараз мені потрібні слова, через які можливо висловити суть справи. І слова важливі.

Отже, інтенсивність, надмірність, фіксована точка. Припустимо, такою фіксованою точкою є смерть, тією мірою, якою ми думаємо про неї. Якщо думаємо, вона змінює наш режим життя. Це і є точка інтенсивності. Таких точок небагато. Бог - така точка. І здалося б, вони зайві, непотрібні. У них немає жодної утилітарної

31

 користі. І в цьому значенні вони надлишкові. Проте все ж вияв­ляється, що мають бути такі надлишкові точки. Безглузда у своїй надмірності інтенсивність навколо них змінює сенси нашого життя. Сенси нам доступні і зрозумілі, а самі ці точки недоступні і незрозумілі. Скажімо, що б ми не думали про Бога і як би не роздумували про смерть, вони залишаються для нас так само незрозумілими, як і на початку роздумів. Але щось відбудеться з нами. Або - такою ж точкою є точка «байдужності». Потрапити до неї дуже складно. Часто, на словах, вдивляючись в Декарта, який здійснив подібну спробу, ми можемо про це говорити, але йди-но, спробуй, зроби це сам, без Декарта.

Тобто я хочу сказати, що Декарт, який здійснив спробу меди­тації, сам, як людина, що прожила незвичайне життя, є проблемою філософії. Є кілька таких філософів. Наприклад, до них належить Сократ. Цей щасливий філософ, який ощасливив і нас, нічого не написав, і, слава Богу, нам не треба сушити голову над його текстами, але зате ми сушимо голову над його життям і смертю. Тому що факт його життя, безумовно, є проблемою філософії. Так само, як і життя Декарта. В історії філософії, взагалі, є дивні цикли, щось на зразок гри відповідностей.

Ну, скажімо так, грецька філософія почалася ж, по суті, з Сократа, і чомусь завжди, коли філософія починається знову, вона починається Сократом. У нашому випадку просто під іншим ім'ям -Декарт. Пам'ятаєте, я казав - і казав не випадково - про збіжні де­талі. У Сократа - «демон» - якесь божество (або, як називав його Сократ, «внутрішній голос»), і у Декарта теж. У Сократа - пророчі видіння, якими він керується у своєму житті. І у Декарта - пророчі видіння. Сократ - вояка, і Декарт - вояка. Чомусь ми забуваємо, що Сократ воював, а між тим відомо, як він поводився, наприклад, у бою, особливо під час відступу. Вигляд у нього при цьому був грізний, і відступав він так повільно, що, як описують очевидці, по одному його вигляду було ясно, що підступитися до нього не можна, не варто. Ми знаємо про це від грецьких стоїків. А згадайте шпагу Декарта і його пораду: йдіть просто на небезпеку, тому що, втікаючи, ви забираєте страх із собою.

Так ось, в основі таких циклів лежить сократівський досвід. Він повторюється. Під час минулої бесіди я уже називав одного фі-

32

лософа XX століття і зараз знов повторю його ім'я, сказавши попередньо, що це іще одне повторення сократівського досвіду, після якого починається нова філософська думка. Я маю на увазі Вітгенштейна, який же теж спромігся, бувши 20 років професором Кембриджського університету, не видати жодного рядка, а вів лише за­писи й бесіди. На жаль, наші видання Декарта погані тим, що у них абсолютно поки що не представлені його живі бесіди, хоча са­ме в них розкривається його філософія. Вони відсутні, тому що не перекладені листи Декарта. Тому ми й знаємо його погано. Бо бесідами є його листи, листування. В його час, на відміну від нашого, епістолярний жанр був ще живий і квітучий, люди бажали і люби­ли писати листи, і писали їх прекрасно. Так ось, у його листах перед нами постає потаємний і через те справжній Декарт, котрий говорить з нами з якогось простору, що Шарль Фур'є пізніше назвав «абсолютним відстороненням»; із простору, так би мовити, «підвісу», «зазору».

Я сказав, що Декарт пішов у цей «зазор» без гніву й докору, і це не є психологічною чи біографічною лише подробицею, але має ще один дуже важливий і цікавий зміст. Адже те, що виявляє себе як необхідна зв'язка чи властивість глибинного устрою нашого досвіду свідомості взагалі, його онтології (у цьому випадку така річ, як «відродження» або «оновлення», і може бути ініційована лише із точки абсолютного відсторонення, котру ще Платон описував, як «поворот» або «зворотне плавання»), так ось, те, про що ми можемо міркувати теоретично (що Декарт і робив, впроваджуючи свої космологічні принципи в картину світу і свідомості), у справжнього філософа є самою плоттю його життя, опрацьовується ним на собі. Я маю на увазі, що Декарт на собі, опановуючи себе в філософській думці, рвав (і порвав) одну з фактично найстрашніших наших залежностей, з яких ми майже ніколи не вириваємося, так і тягнучи за собою шматки зруйнованої стражданням свідомості. Це -внутрішня залежність від нібито несправедливості світу, любовна прикутість до якогось предмета, кращі і прекрасні сторони якого, нам здається, ми бачимо, але який, проте, чомусь обертається незаслуженою байдужістю. А як прив'язують нас до себе об'єкти наших скарг! І ми тягнемо цей ланцюг і ладні вічно стукати у віконце ніколи не прозріваючого серця. Хоча сподіваємося саме на прозріння

33

 і виправлення. Ось-ось... Завтра! Як же так?! Не може бути! Це не­порозуміння! Ніби якимсь магічним словом (тільки ось чомусь не знайшли його ще) все буде поставлене на своє місце, морок і непо­розуміння розсіються, все буде як колись добре і можна буде продовжувати кохати. Кохана перестане зраджувати, батьківщина пе­рестане бути мачухою і т.д. Не випадково Достоєвський так і виз­начав пекло: це те, чого не можна більше любити. Маючи на увазі, звичайно, що тільки це він і міг би любити.

Але Декарт - класична душа. І він здатний витримати думку, гадаючи, що треба не шукати виправлення окремих помилок і вад, а рвати корінь, змінювати систему координат. І він розірвав ланцюг «несправедливості» і сподівання на уявне виправлення, що сковує людину. Пішов тріщинами твій дім? Будуй інший, залиш поперед­ній, не підтинькуй його, не сподівайся покращити, рви у собі це! Пам'ятаєте, як на картині, яку безкінечно підмальовують? Так і тут: на іншому місці, з самого початку і на повну котушку, з повною віддачею сил. Як Гамлет. Але він - літературний персонаж, а тут - ціле життя. Справді, герой «повороту» і «зворотного плавання». Куди? До збирання і відродження у новому вигляді, у повній силі. І звичайно, коли в Декарті бачиш таке, то чуєш за ним і голос Платона.

Власне кажучи, мистецтво знання філософії у тому й полягає, щоб вміти впізнавати за абстрактними поняттями ці ось прості смисли. Абстрактною філософською мовою це називається подвоєнням часу і світу. Або подвоєнням світів і часів. Ця проблема (заборони такого подвоєння) була прекрасно ілюстрована, до речі, тим таки Платоном. Є платонівський міф про одного вірменина. Звали його Ер, і він, напевне, єдиний зі смертних мав щастя чи нещастя побувати у тому, загробному світі і, повернувшися звідти, дещо розповісти про нього.

А бачив він там (після того, як був знайдений у непам'яті на полі бою, прийнятий за вбитого і відправлений на той світ) інсцено­вану Платоном, звичайно, міфологічну сцену вибору. От якби життя ніби продовжувалося, тобто було ще друге життя, і ми могли обирати. І автор, тобто Платон, з певним сумом зауважує, що всі обрали погано, крім, можливо, Одісея, що зробив, більше чи менше, не такий уже поганий вибір. Він обрав бути жебраком і просити пода­яния. А інші - і особливо тирани - обирали погано - оскільки вони

34

гадали, що можливість вибору є продовженням земного життя, як життя у домі, в якому покосився балкон. Адже найчастіше тирани гинуть тому, що навколо них утворюється порожнеча і нема кому довіряти, нема на кого покластися. І тиран розмірковує приблизно так: «От я в минулому житті не повірив Іванову, а він був надійний друг, тепер я  це виправлю. Цього разу я буду мати друга».

І Платон показує, що лихо у тому, що тиран у себе не зазирає, тобто він подвоює світ, подвоює часи. Він гадає, що існує ще одне життя, у якому нібито продовжується те, що було; коли можна ще виправити помилки, не змінюючи себе; що все це можна зробити і завтра. Ні, каже Платон, неможливо. І те саме каже Декарт, і у цьому полягає значення славнозвісного декартівського сумніву. Сумнів є відмовою від подвоєння світу. Твердження, що коли, взагалі, що-небудь і існує, то лише тут і тепер, і нічого не можна продовжувати, поліпшувати або міняти, а треба знайти джерело і там змінитися самому. Нагадаю фразу, з якою один з персонажів античної трагедії звертається до Едипа, що у нападі гніву грубо по­водиться з обточуючими. Він каже: «Чого ти все про інших кажеш, а у себе не зазираєш?» Так ось, особистість Декарта вчить нас, що зазирання у себе передбачає перш за все звільнення від прихильно­стей до об'єктів нашої критики чи нелюбові; що найстрашніша залежність - ще залежність від того, у чому ми бачимо вади і нама­гаємося їх витравити. Тому що, намагаючись виправити, насправді ми просто робимо проекцію того часу, що вже є, того світу, який вже є, подвоюємо його, і так до нескінченності.

Через це ми розуміємо, що в основі філософського умогляду, а також релігії, однаково того й іншого, лежить один хід чи думка, що є якесь інше життя, більш реальне, ніж те, яким ми живемо у нашому повсякденному, буденному житті. І що у цьому повсякденному житті світи продовжуються, часи подвоюються, а там все інак­ше. І от, де все інакше, там і є справжня реальність. І декартівський сумнів є крок або хід саме до справжньої реальності. Перепад же до цієї реальності відбувається крізь те, що я назвав фіксованими точками інтенсивності. Тому що нормальним чином, продовжуючи наше звичайне життя, ми явно на це не здатні. А якщо виявляємося здатні, то обов'язково крізь щось надмірне, зайве і непотрібне. І чомусь нас на цьому зациклює, пробачте мені за такий вульгарний

35

зворот, і - тоді ми щось починаємо розуміти. Приміром, уп'явшись очима в смерть, ми щось розуміємо в житті, хоча міркування про смерть, здавалося б, марні і в режимі нашого життя надлишкові. Між тим у Декарта все це ніби інсценоване водночас і його біографією, і всією його творчістю. Живе він чомусь у Голландії, а не у прекрасній Франції і носить маску. Тому що маска - і це також глибока філософська ідея - необхідна. Те, що є, - тільки маска, проте якась маска має бути обов'язково. Ну, приміром, маска порядного, вихованого джентльмена. Якесь заняття, яке я виконую точно і неухильно і дотримуюсь порядків і звичаїв своєї країни. Це лише ма­ска, хоча як філософ я можу і не вірити у ці порядки і звичаї.

За принципом байдужності, про який я казав, вони безглузді, випадкові і не мають жодного значення, але ритуал їх має існувати і має неухильно додержуватись. І як знаменно смерть Декарта перегукується з смертю Сократа! Адже Декарт помер, виконуючи правила прийнятої ним маски. І його справді вбили, так само, як вбили Сократа. Сократа вбили, щоб позбутися його, як віспи, вбили неприйняттям, а Декарта, який переховувався більш вміло, ніж Сократ, вбили - любов'ю, ніби розіп'яли на хресті його ж образу, його очікувань. Шведська королева Кристина, при дворі котрої він опинився як наставник (і якій він, до речі, написав прекрасного листа-трактат про природу любові), вбила свого улюбленого філософа дуже просто: вона звеліла (а бажання королеви - закон для дворянина) о п'ятій годині шведського ранку(!), ранку країни майже віч­ної темряви, криги, скель і ведмедів, читати лекції з філософії - на свіжу королівську голову. І це - Декарту! Уявіть собі, як йому було - йому, котрий у своєму звичайному, нормальному житті звик віддаватися роздумам у ліжку до полудня; французу, що народився зовсім під іншим небом, вставати під вічно темним небом о четвертій годині вогкого ранку, щоб читати лекції о п'ятій годині! Просто у дріж кидає від однієї думки про це. Звичайно ж, він помер від незмога, а застуда і грип - зовнішній поштовх. Але й ухилитися було не можна (як Сократу від цикути): порядки і звичаї країни. І ти їх прийняв (нехай як маску), тому не може бути й відступу. Бо навіть у малому він знищить всю решту, більш важливе, труд всього життя, позбавить його переконливості (ще один вузол філософії!). А «ле­дачий» не може дозволити це - він надто високо ставить труд і

36

 

цінить, поважає його, особливо свій, знаючи, який він важкий і рідкісний, і як люди уникають його, ладні робити що завгодно, аби яе робити цього. І немає, за його умоглядом, попередньої роботи, минулих, більш важливих скарбів - вона вся тут, тепер, і ти весь, цілком тут і тепер. Під маскою, що може бути будь-якою, все одно, але якась має бути, - і виконується робота філософії.

Отже, сумнів, вихід у зазор, підвіс і вдивляння звідти, як філо­софи іноді полюбляють казати, якимось смертним зором, який з'яв­ляється після проходження точок інтенсивності. Що намагається побачити цим зором Декарт? Перед нами дуже цікава річ, яку я умовно назвав би «картезіанським експериментом», потім це повто­риться у Канта, і буде у нього називатися «двоїстим розглядом». І до речі, він не випадково вжив це дивне словосполучення, яке лише здається стилістичною надмірністю, а насправді має глибокий і змістовний смисл. Адже чомусь, якщо ви пам'ятаєте, Кант каже про експериментальний метод у філософії, і він справді ставив експеримент. Але цей експеримент - декартівський, або картезіанський. У чому ж полягає цей експеримент і чому Кант назвав його «двоїстим розглядом»? Він полягає у триманні разом двох несумісних, здавалося б, речей. От ми вийшли у зазор - це людська свобода. І у цьому зазорі виникає питання. Чи є взагалі така сила, завдяки якій у цьому світі міг бути хоч якийсь порядок, хоч якесь добро, хоч якась краса - за законом? Тобто експеримент полягає у спробі тримати ра­зом свободу і закон. І Декарт був одним із тих великих філософів (у цьому значенні він повторив хід, пророблений уже Демокрітом), який зрозумів, що - дивним чином - свобода несеться і лежить на вершині хвилі необхідності. Тільки у світі, який повний, тобто заповнений причинними зв'язками, можлива свобода. Я читаю у ваших очах здивування і протест і розумію цей подив, тому це і є експеримент, спроба тримати разом дві магдебурзькі півкулі, як у знаменитому фізичному досліді, де якась сила тримає їх разом. І тут сила філософського умогляду є тримання цих двох взаємозаперечних речей. Декарт каже: «Бог не творить у світі жодних див». Тобто філософу потрібний такий світ, в якому не буває див, і тоді може ре­алізуватися людська свобода, тоді людиною не грають жодні демонята і сили. Див у світі немає. Бог!.. Немає жодної інстанції, яка б хитро творила у світі якісь дива. Такий світ був би неконтро­

37

льованим, і в ньому не могла б реалізуватися жодна свобода, якщо під свободою розуміти зусилля прямої лінії або порядку. Іншими словами, порядок або пряма лінія передбачають, що вони тримають­ся весь час на якомусь зусиллі, що безперервно поновлюється.

Це зусилля було б неможливим, якби світ був невпорядкованим у тому смислі, що всередині його фізичних (просторових) процесів сиділи б якісь «мислячі» агенти і творили дива. Тому так званий «граничний» детермінізм Декарта (як і Демокріта), що виявляється у перетворенні будь-якої тілесної дії, тварини чи людини, в маши­ну, є насправді й утвердженням найвищої людської свободи. Або, я б сказав, тримається водночас разом з останнім твердженням... зу­силлям думки, повторюваною її діяльністю: адже таку думку не за­пишеш формулою і не зробиш її частиною механізму! Тобто Декарт ніби говорить нам: у світі є основи (ось детерміністичний ланцюг) для строгого, точного і послідовного мислення, і ці основи строгого і точного мислення такі, що не тільки залишають місце для нашої волі й вибору, але й роблять їх необхідними у складі загальної гар­монії світу. Пам'ятаєте, - у повну силу в новій точці? Жодна гармо­нійна сила «природного світла» не могла б зібрати цю повноту з роздроблених минулим і його незворотністю точок у світі «маленьких духів» і «чарівників». Допущення такого світу і усуває Декарт своєю розтяжкою екрану часового зчеплення потоку і своєю ідеєю «моменту» дії-акту. Інакше кажучи, тими ж принципами, якими ним вводяться у фізичний світ тривалості: збереження, причинний зв'язок і т.ін., - цими ж принципами він вводить участь свідомості й людини у космологічний акт, вводить вільний вибір (що необхідно включає й можливість богоборчого неприйняття у випробуванні світу, як він пише у прекрасному листі королеві Кристині від 20.ХІ.1647 р.), вводить людську доблесть, великодушність і т.д.

Акт думки весь цілком міститься у миті. У неподільному тепе­рішньому. Як казали стародавні, Бог весь у теперішньому. І, по-друге, у ньому завжди є для мене місце. Тепер до цього місця при­шпиліть сумнів. Сумнів - знаходження місця моєї волі в світі, у припущенні, що без цієї волі немає й світу. Бо останнє, в чому не можна сумніватися, так це у волі; сумнів натрапляє на тверду точку волі. І третє - якщо забуду, тобто забуду те у світі, що зобов'язане лише мені і лише з мене виростає, то у світі нічого не буде;

38

не буде порядку, не буде добра, не буде краси, не буде чисел, не бу­де трикутників, не буде ідеальних сутностей. І ось тепер звернімо увагу на вибір слів, якими я зараз користувався, особливо в останній частині фрази, і у такий спосіб замкнемо міркування. Отже: порядок, добро, краса - і тепер я можу сказати, що весь сенс цього експерименту, вирішального для філософії, полягає для Декарта у відповіді на питання: чому взагалі буває у світі порядок? Адже нор­мальніше, якби його не було. Нормальніше, щоб було зло, щоб був хаос, нормальніше, щоб була потворність. Але безсумнівно, що бу­ває і краса, й істина, й порядок. Приміром, був же Сократ, але йо­го отруїли. Або - був же Христос, якого розіп'яли. Ось тут і за­в'язується філософське міркування, проте лише тоді, коли воно ви­конується з тією ж інтенсивністю, з якою воно робилось Декартом. Після того як воно виконане, приходить хтось на зразок нас і може уже про все це говорити, якщо мову для цього має.

Отже, основне, онтологічне переживання Декарта (якщо уваж­но вдивитися і взяти все разом - і написані ним тексти, і листи), яке лежить в серцевині картезіанського експерименту, можна висловити таким чином: як взагалі щось може тривати? Маючи на увазі підвідтінок або прихований смисл, що немає підстав для того, щоб це тривало. Наприклад, від байдужості, як висловлюється Де­карт. Христос робить щось рішуче, і звідси ті психологічні риси, про які я казав минулого разу: нелюбов Декарта до нерішучості, до меланхолійного стану і т.д. - всі ці риси мають насправді символіч­ний смисл. Це не просто випадкові риси біографії або випадкові слова, а вияв суті філософської роботи. І тепер цю нерішучість - ад­же це психологічна якість - я можу перекласти онтологічною мо­вою, в онтологічні поняття. Декарт вважає, що в існуванні самого предмета, як чогось впорядкованого, будь-якого предмета - в його субстанції - не міститься необхідності й ознаки тривання. Адже як­що Христос йшов вздовж прямої лінії, то Він йшов тому, що був рі­шучий. Тобто тримав себе у цьому ходінні. Само по собі таке ходін­ня неможливе. У природі акту, стану думки, стану свідомості не міститься можливості тривання цього стану, цього предмета чи цьо­го вчинку. І більше того, щоб вчинок тривав, він має весь час три­вати. Тому я й сказав, що весь Бог у теперішньому. Поза нашими часовими категоріями. У ньому немає зміни станів. Декарт вва-

39

жає - і переживає це, - що коли якийсь акт істинний або думка істинна, досконала, то, отже, вона підтримується і безперервно від­роджується волею. Нагадаю у цьому зв'язку, що поряд з Декартом існувала в той час, коли він жив, його ніби меланхолійна, стражда­юча тінь. Це Паскаль. У них були дивні, глибокі збіги при, здава­лося б, зовнішньому розходженні і нелюбові один до одного.

Так ось, Паскаль казав приблизно так (і зараз ви зрозумієте, що я маю на увазі): «Агонія Христа, або Христос буде в агонії до кінця світу» - уявіть собі такий розтягнутий акт, Христос знаходиться в агонії до кінця світу - «і не можна спати в цей час». Але ж це і є те, про що мислив Декарт, тільки по-своєму, по-іншому. Те саме пе­реживання. Для Декарта будь-який акт, у тому числі і божествен­ний - божественними ми назвемо, поки що умовно, акти доскона­лості або досконалих предметів, ті, які впорядковані і можуть відтворювати і тримати порядок, - вічний. Але не в тому значенні, що щось встановилося навіки. Тут це дуже важко вхопити, тому що наша мова містить часові терміни (вона так побудована), і ми, вико­ристовуючи її, не можемо в цих термінах висловити щось невимов­не. Адже звичайно ми кажемо: ось склянка, я її поставив (і га­даємо), вона буде стояти і, через це, ніби стояти вічно - тривати сама. Проте переживання Декарта полягає у тому, що цього не мо­же бути. У переживанні немає ознаки тривання; вічний акт є щось постійне, розтягнуте в акті. Ось, скажімо, як світ підвішено. Або уявіть собі слово, яке весь час говориться, а досказаність його буде означати кінець світу. Ніби вічно розкритий у висловлюванні рот.

Декарт саме так сприймав світ, і тому у нього народилася ду­же дивна на перший погляд теорія, яка й дозволила йому провести той експеримент, про який я казав. Експеримент тримання разом свободи й закону чи свободи й необхідності. У нього вперше з'яви­лася геніальна думка, що на рівні творіння взагалі немає законів, що закон завжди на другому кроці. Спробуємо це зрозуміти.

Коли читаєш тексти Декарта, то мимоволі звертаєш увагу на дуже дивну, настирливу і, здавалося б, випадкову, але у своїй ви­падковості стійку в той же час, репититивну, як та репититивність, котру ретельно виловлює психоаналіз, маніакальну повторюваність. І ця маніакальна, майже механічна повторюваність властива одному слову - «тепер»: «тепер, коли мислю», «тепер, коли кажу», «тепер,

40

коли роблю». Просто фантастична повторюваність. Наведу приклад. в одному з його листів є таке міркування. Якийсь співрозмовник, намагаючись зрозуміти декартівську теорію вічних істин, питає: а чи міг Бог створити істоту, яка Його ненавидить? Питання виникло тому, що за теорією Декарта виходило, що Бог взагалі не зв'язаний жодними законами, повністю вільний і міг створити будь-який світ. І виникло питання: якщо Він усе може, то чи може Він створити та­ких людей, які б ненавиділи Його? І Декарт відповідає: «Тепер не може». Тобто у світі, в якому уже щось сталось, щось почало рухатися (не було ще жодного закону), хоча цей рух не був у бік саме за­кону, якоїсь напередданої норми. Але коли почалось - кристалізу­валось. Причому це стосується не лише існування, але й розуміння. Тепер Бог уже не може цього зробити, каже Декарт. Тобто, взагалі-то, Бог може створити будь-який світ, оскільки він не пов'язаний за­конами і можливостями нашого розуміння. Але якщо я довів і пе­реконався у тому, що Бог мене створив - і переконався у цьому в принципі, почавши сумніватися і виконавши операцію когіто, - то маю світ, в якому уже щось сталося, і в цьому світі я можу розуміти. Тобто тепер уже, так само як Бог не може створити в цьому сайті істоту, що Його ненавидить, так і світ не може породити істо­ту, яка була б нездатна зрозуміти цей світ, але при цьому цей світ зовсім не створюється з урахуванням наперед того, що він має ро­зумітись. Така ось теорія. Світ - це те, що я розумію.

Зараз я дещо інакше висловлю це переживання, можливо, більш зрозуміло. Якщо це незрозуміло, заради Бога, не переживай­те і не дорікайте мені. По-перше, я сам не дуже розумію те, що ка­жу, і якщо ви не розумієте, то можу втішити вас, що ну ніхто не ро­зуміє цього, і зрозуміти це, по-моєму, майже неможливо. Але це є. Це факт. І, по-друге, і в історії філософії ніхто цього фактично не розумів, тому що в зв'язку з Декартом це не обговорюється. А коли не обговорюється і не висловлюється, а написано всього багато, то отже - просто незрозуміло. Я разом з вами намагаюсь зрозуміти.

Отже, у Декарта існує - і нам це важливо для розуміння того, що я назвав основним його онтологічним переживанням, - так зва­на теорія дискретності часу. Причому вона не має відношення до строго математичної теорії, тому що, за звичайним математичним міркуванням, ми ж знаємо, що час як такий, абстрактний - гомо-

41

 

генний, однорідний і неперервний. Декарт же у своїй теорії дискретності часу має на увазі змістовний час, і тому не треба в його міркуваннях шукати якусь математичну помилку. Навряд чи такий математик, як Декарт, міг припуститися її. Звичайно, він розумів, що час гомогенний, що він «тече», і ми не можемо розставляти або виділяти в ньому якісь привілейовані точки, а от змістовний час - він інший. Минулого разу, обговорюючи тричленну формулу: світ, по-перше, новий, по-друге, в ньому є місце для мене, і, по-третє, якщо я забуду те, що від мене, то не буде й нічого іншого, буде хаос, - я побіжно сказав таку фразу: у світі, в якому для мене є місце, Бог не передує мені у часі. А Бог же створив людину, згідно з тим же Декартом. Яким же чином той, хто створив мене, не пе­редує мені у часі? Не розумію... Я теж не розумію. Тому спробуємо вчепитися хоч за щось, і якщо навіть не зрозуміємо цього до кінця, то, через це нерозуміння, зрозуміємо щось інше. Тим більше, що це часта процедура в процесі людського пізнання, яке взагалі будуєть­ся так, що його постулати чи основи незрозумілі, але з їх допомо­гою завжди все ж щось розуміється, якщо ми мислимо, звичайно.

У цій дискретності часу Декарт крутиться навколо такого твер­дження. Припустимо, я був створений одвічно, але навіть якщо це так, то все одно зараз, в момент мого існування, коли для цього є якась першопричина, якийсь перший предмет, та точка, в якій я знаходжусь або опинився, - вона не випливає з попередньої точки часу. Як і точка попереду не випливає з точки тепер. Замисліться над цією простою річчю. Адже наше реальне мислительне і психічне життя протікає таким чином, що ми не можемо тримати або зусиллям волі, її спрямованістю, мати попереду думку, так само як, приміром, ми не можемо мати бажання: «Хочу кохати!» Поставте собі просте запитання: чи можна бажанням кохати - кохати? Чи можна кохати то­му, що хочеш кохати? Або: хочу придумати нову думку! Придумати думку, яка дала б мені відповідь на якесь питання. Чи можу я це зробити? Не можу! І Декарт ніби каже (дуже дивна обмовка, поряд з уже згадуваною «тепер, коли думаю»): в наступний момент часу, якщо Бог зволить, і я буду живий... Тому що зараз, у цю саму мить, я можу запрагнути сказати щось і, не сказавши, помру.

Отже, смерть і є символом цієї дискретності часу. Підвішено, і наступний момент часу не випливає з попереднього часу, тому що

42

між ними може постати смерть. Більше того, зі змісту моєї думки-зараз не випливає і та думка, яка подумається. Вона подумається, але не випливе з того, що саме зараз я рушив до неї, тут немає зв'язку. Так само як немає його позаду нас, і у цьому сенсі Бог, що створив мене, не передує мені у часі. Він весь у теперішньому. Тобто у такого роду міркування цілком інша мова, якою я і намагаюсь блокувати смисли, у тому числі часові, що випливають з нашої мови, оскільки я кажу про щось таке, що знаходиться взагалі поза мовою. І філософія хронічно, на жаль, займається цими речами.

Зверніть увагу, Декарт насправді не казав, що Бог створив людей. «Бог створив мене», - каже Декарт. І це не просто стилістична різниця чи випадковість авторської мови, а глибока філософська інтуїція і розуміння суті справи. Існування Бога або акт створення Богом людей є сукупністю усіх цих відносин: кожного з нас окремо і Бога, який створив мене, вас і т.д. Бог створив мене, але - не передуючи мені у часі! Навіть якщо припустити, що колись був такий «предмет» і він міг би тривати по сьогодні, - не виходить, за Декартом. Ось навіть якщо я зараз, тут беру момент мого актуального мислення (або будь-якого іншого), він не випливає з будь-яких попередніх моментів.

У цьому випадку я фактично весь час говорив про порядок. Чо­му? Що ми називаємо думкою?.. Нова думка? Відкрити щось - це оз­начає прийти до чогось впорядкованого. Адже так? Але ж я сказав, що не можна за бажанням кохати - кохати, не можна холодним, розсудливим бажанням мати у тому числі й став думки, хоча це і є порядок. Або різновид порядку, досконалий предмет. Тому у Декарта, як і в античній філософії, з'являється ієрархія: є предмети досконалі, вони мають властивості порядку, який майже неможливий у світі. Подивіться на теорію дискретності часу. Ну звідки, яким чином може існувати порядок, якщо наступний момент часу не випливає з по­переднього? Отже, порядок є щось таке, що передбачає неперервність (на жаль, у нашій мові це слово має заперечувальну частку і його сенс дещо втрачається, на відміну від французького - continu; щоправда, можна сказати «перманентне творіння», проте у цьому випадку з'яв­ляється іншомовне слово). Отже, порядок тримається на неперервно поновлюваному, постійно триваючому творінні. І Паскаль висловив це фразою з заперечного боку, з боку проблеми існування зла: агонія

43

Христа буде тягнутися (або продовжуватися) вічно, сказав він, і в цей час не можна спати. І Декарт вважає, що, оскільки творіння може бу­ти лише неперервним, тобто постійно поновлюваним, остільки спати не можна. Заснеш - і порядку не буде, істини не буде, чисел не буде, досконалих предметів, оскільки досконалі предмети тримаються на гребені хвилі зусилля. Не спимо - тримається. Переверніть ці слова з боку негативних емоцій або переживань - і буде паскалівське.

Отже, істина не встановилася, а весь час встановлюється. І як­що я знайшов собі місце, а це є місце зусилля - ось тут, воно для ме­не залишене, тому що, як я вже казав, світ не лише завжди новий, але в ньому завжди є для мене місце', - і якщо я знайшов, заповнив це залишене для мене місце, то тоді я можу вільно творити те, що не може бути інакше. Але це ж неможливе поєднання: вільно творити те, що не може бути інакше. Уявіть, Декарт робить свій експеримент, тримає свої магдебурзькі півкулі, вони тримаються. Як два по два -чотири. Або теорема Піфагора, природа якої (як і «два по два - чо­тири») така, пояснює Декарт, що справа не стоїть так, що Бог тво­рить світ за попередньо складеним планом. Або відповідно до чого-небудь. Бо якщо б він знав, наприклад, що ось це красиво або це ось істина і не може бути інакше, і тому створив це або те, то тоді навіщо ми взагалі вживаємо термін «Бог»? Таке уявлення руйнує само себе, воно неможливе з однієї простої причини: адже поза Богом тоді було б щось інше, на що він орієнтується. Скажімо, що таке корисність? Згадайте колесо: бачу, що шпиці служать тому, само колесо - тому, і це мені передує, я на це орієнтуюсь. Ні, каже Декарт, у цій ситу­ації, з якої усе виростає, не може бути, щоби Бог знав, що щось є ко­рисним, щось є потрібним, щось є істинним, і тому він створив усе це. Це неможливо, тому що це означає, що для нього є щось, з чим він рахується, а, за визначенням, Бог може рахуватися лише з самим собою. Інакше навіщо термін вживати? У такому випадку він був би зайвим. Тобто Декарт вважав, що щось є істинним не тому, що Бог з необхідністю йшов до цього. У Бозі, казав він, немає жодного по­няття необхідності. На рівні творіння немає законів, ніщо не ство­рюється за законами. Він ішов не тому, що усвідомлював щось не­обхідним, а навпаки, щось стало необхідним тому, що Він ішов; щось стало істинним тому, що Він так вчинив; щось стало потрібним то­му, що Він так зробив. Потім - стало, тобто на другому кроці.

44