Глава 8. Sapere aude⁵⁸: виснаження теорії та перспектива філософії

Цілком можливо уявити собі таке майбутнє, з якого набридлий для нас «аналітико-континентальний розкол» буде виглядати як сумне, але всього лише тимчасове припинення комунікації'; йдеться про майбутнє, з якого Селарс та Габермас, Дейвідсон та Ґадамер, Патнем та Дерида, Ровлз та Фуко виглядатимуть як учасники однієї й тієї ж подорожі...

Ричард Рорті

Я вважаю, що є принаймні декілька підстав стверджувати, що для сучасної філософії стає все більш характерним виснаження цілої низки теоретичних парадигм. Аналітична філософія, як я казав вище, нарешті, набула певної історичної самосвідомості та почала цікавитися своєю власною традицією, а крім того - прийшла до розуміння, що насправді треба також дещо сказати й про німецькомовну філософію від Канта до Фреґе. Але одразу ж виникають сумніви: чи достатньо цього, чи не дуже пізно це відбулося, чи не є інтерес до витоків, до історії або навіть до передісторії (у гегельянському розумінні) аналітичної філософії (так само як й сьогоднішня мода на пост-аналітичну філософію) всього лише спробою заперти ворота стайні вже після того як кінь поскакав?

   Якщо звернутися до німецького контексту, то, наприклад, Франкфуртській школі, після того як пішов на пенсію Габермас, досі так й не вдається чітко визначитися ані щодо своєї поточної проблематики, ані щодо перспектив свого розвитку у майбутньо-

⁵⁸ Вираз римського поета Горація. Традиційно перекладається з латини як «Дерзай бути мудрим!». Англійський еквівалент цього девізу, який пропонує С. Крічлі нижче у даній главі, звучить так: «Dare to think for yourself*. Українською це, ймовірно, має сенс перекласти як «Наважся думати за себе сам».

   133

му. Зараз взагалі важко встановити, чим власне вона виділяється на тлі тих напрямків, що домінують в англо-американській моральній або політичній філософії та соціальній теорії. Безумовно, до основних задач, що імпліцитно стояли перед післявоєнною німецькою філософією, входило подолання наслідків націонал-соціалістської катастрофи. Але можна висловитися й ширше: у Німеччині взагалі відбулося свого роду філософське умиротворіння. Майже всі основні представники великого післявоєнного покоління (такі, як Габермас, Карл-Ото Апель, Ернст Туґендгат, Міхаель Тойнісен, Дитер Генрих та Ніклас Луман) або померли, або пішли на пенсію, а їхні спадкоємці поки не досягнули інтелектуальних висот своїх наставників.

   Доводиться визнати також, що й Париж вже не той, що був колись. У 1930-ті роки у Франції, паралельно із занепадом неокантіанства, мало місце зростання популярності «les trios H» (трійці «Гегель, Гусерль, Гайдеґер»59), що у підсумку призвело до появи двох поколінь абсолютно блискучих інтелектуалів. Із представників першого покоління одразу ж пригадуються Леві-нас, Сартр, де Бовуар, Мерло-Понті, Леві-Строс, Лакан, Батай та Бланшо, а з другого - Альтюсер, Фуко, Дерида, Дельоз, Ліотар та Кристева. Так, Дерида досі в силі⁶⁰, французька моральна та політична філософія переживає свого роду ренесанс, йдуть цікаві оновлюючі процеси у рамках французької феноменології, але тим не менш є таке відчуття, що ніщо з перерахованого не вразить світ.

⁵⁹У французькому написанні прізвища всіх трьох філософів починаються з літери «H» (Hegel, Husserl, Heidegger), звідси й вираз «les trios H» («три Г»: Геґель, Гусерль, Гайдеґер).

⁶⁰На момент публікації книжки Крічлі (2001 р.) Жак Дерида був ще живий Видатний французький філософ помер у жовтні 2004 р.

   Безумовно, у зв'язку з цим потребує перегляду традиційне уявлення стосовно континентальної філософії. Серед професійних філософів дуже поширеною є гадка, згідно з якою від німецького ідеалізму та романтизму (а згодом - через феноменологію, герменевтику та Франкфуртську школу) до наших днів йде розвиток специфічної філософської традиції, що чи то забувається, чи то подавляється, чи то попросту ігнорується прибічниками домінуючого в світі аналітичного підходу. Якщо так, значить

   134

   варто - і це буде типово англійським кроком (що, як ми бачили, робився ще за часів Міла та Арнольда) - замислитися щодо необхідності імпортування принців або принцес з того берегу Каналу заради того, щоб суворий острівний утилітаризм пом'якшився свіжістю та світлом, що йдуть з Континенту. Але континентальна філософія, наскільки я її розумію, зараз сама не зовсім готова до таких процесів. По-перше, як я вже сказав, по той бік Каналу зараз відбувається не так вже багато цікавих філософських подій. По-друге, аналітична традиція зараз вже не є настільки замкненою, як раніше: багато з того, що раніше ігнорувалося, нині з великим інтересом читається та використовується філософами, що хоча й отримали аналітичну підготовку, але спираються у своїх дослідженнях на праці таких близьких до континентального духу аналітиків, як Тейлор, Кейвел та Рорті.

    Комусь це може показатися відлунням апокаліптичних стогонів, що в останні часи (на зламі тисячоліть) стали особливо нав'язливими. Але, на мою думку, зараз дійсно дуже важко уявити, чи є у філософії майбутнє, і якщо так, то яке саме. Добре, не будемо про сумне. Я хотів би завершити книжку низкою рекомендацій, виконання яких може суттєво покращити теперішній стан філософських справ. Давайте повернемося до того пункту, з якого я почав свій екскурс в історію, тобто до Канта. Він передав суть Просвітницького проекту словами sapere aude, що в одному з можливих перекладів (досить вільному) звучатиме так: наважся думати за себе сам. Отже, виходячи з цього, континентальні філософи англомовного світу не можуть (а на мій погляд, також і не мусять) розраховувати ні на яких нових заморських принців або принцес. Нам не варто сподіватися на імпорт якої-небудь чергової грандіозної континентальної парадигми з Франкфурту, Парижу або ще звідкись.

   Ми мусимо думати про себе по-філософськи, що, зрозуміло, є досить ризикованим заняттям. Але, як мені здається, щось подібне вже починає відбуватися. Я б навіть сказав, що в Британії та в інших регіонах англомовного світу зараз відбувається справжнє, несектантське відродження інтересу до глибоких філософських питань, що є важливими для обох традицій. Зростає розуміння того, що ці питання мають бути пристосовані до місцевої специфіки, що треба навчитися формулювати їх на

135

місцевому діалекті або мовою того чи іншого племені [tribe]. Одне з серйозних утруднень полягає в тому, що континентальну філософію прийнято зводити до набору видатних імен та конкуруючих методологій. З цим усіченим варіантом континентальної традиції ми й знайомимося, слухаючі оглядові курси або читаючи такі книжки, як ця. Хтось робить це з ентузіазмом, хтось - із здивуванням, а хтось - із байдужістю. На мій погляд, епоха поклоніння видатним іменам минула. Настав час щось робити з тим, що вони після себе залишили; досить обмежуватися перекладами та коментуванням, прийшов час займатися творчою та винахідливою тематичною діяльністю. Філософія мусить бути чітко аргументованою концептуальною творчістю. Характерною рисою останньої має бути зовсім не меланхолічна скорбота по втраченим можливостям або техніка загострення чийогось здорового глузду, а критичне відношення до існуючих традицій думки.

   Як я намагався показати, розділення [divisions], що існують в сучасних філософських дослідженнях, виникли внаслідок низки тією чи іншою мірою неадекватних професійних само-позначень. Як континентальна, так й аналітична філософія - це переважно сектантські само-позначення, що виникли внаслідок професіоналізації дисципліни - процесу, що веде до послаблення критичної функції та емансипаційної спрямованості філософії, до її зростаючої маргіналізації в культурному житті. Саме це розрізнення [distinction], як правильно сказав Порті, вже досить набридло.

   Я спробував продемонструвати, що це розрізнення можна розглянути в більш цікавому історичному контексті, в якому аналітична та континентальна філософія постають в якості проявів проблеми «двох культур»: наукове пояснення проти гуманістичного тлумачення, емпірично-науково-бентамівсько-карнапівський підхід проти геременевтично-романтично-кольриджеансько-гайдеґеріанського підходу. Моя основна теза полягає в наступному: доки ми повною мірою не усвідомимо цю культурну ситуацію, залишається ризик зациклитися на безплідному або навіть руйнівному протистоянні між сцієнтизмом та обскурантизмом. Для того, щоб зрозуміти, як саме проблема двох культур позначається на філософії, ми мусимо осмислити обидва напрямки, в яких вона стала розвиватися після Канта,

   136

тобто усвідомити, якими специфічними проблемами займався кожен з цих напрямків. Я спробував коротко описати те, що відбувалося на континентальному боці, зосередившись на кризі розуму після Канта та на обумовленій цією кризою проблематиці нігілізму. Я сподіваюсь на те, що ознайомлення з цією історією та набуття навичок долати навіть найбільш закореніле сектантство допоможуть нам почати власне філософувати, тобто займатися питаннями, що з інтелектуальної точки зору дійсно складають глибокий та одвічний інтерес, наприклад, питанням про розрив між знанням та мудрістю.

   І, нарешті, стосовно того, що я хочу запропонувати в якості перспективи філософії, перспективи, що, хочеться вірити, є здійсненною: філософія мусить грати важливу роль в культурному житті - як всередині якоїсь окремої культури, так і в діалозі між різними культурами. Філософія являє собою прояв критичної рефлексії у певному контексті. Вона з'являється там і тоді, коли люди, аналізуючи той світ, в якому вони знаходяться, та сумніваючись в абсолютності норм того конкретного суспільства, в якому вони живуть,  починають ставити  питання  найзагальнішого порядку: «Що таке справедливість?», «Що таке любов?», «У чому сенс життя?». Можна сказати навіть ще простіше: є надія, що різноманітні думки, що з'являються у відповідь на подібні запитання, можуть - завдяки дослідженню та аргументації - мати виховальний,  емансипаційний  ефект.  Як  відзначає  Стенлі Кейвел, філософія являє собою виховання дорослих. Немає нічого нового під Сонцем: у Сократа таке визначення філософії навряд чи викликало б здивування.

   137