Ірина Добронравова

(Київський національний університет імені Тараса Шевченка)

СТАВЛЕННЯ ЛЮДИНИ ДО ПРИРОДИ: СИНЕРГЕТИЧНИЙ АСПЕКТ.

Філософське обговорення стосунків людини і природи передбачає, перш за все, усвідомлення того, яка картина світу визначає розуміння людиною природи. Поняття “людина” як таке, що тільки в деяких моментах піддається визначенню в контексті природничих наук, ми зараз розглядати не будемо.

Класична наука трудами своїх фундаторів Галілея і Декарта створила певне розуміння природи з відповідними метафізичними засадами. Це розуміння надалі вивершувалось філософською рефлексією Канта, а в ХХ столітті піддавалось критиці, зокрема Гусерлем[1], як таке, що спричинило не тільки успіхи, але й кризу європейських наук. Розуміння природи, створене класичним природознавством, зберігло великий вплив на людський світогляд і зараз, після двох глобальних наукових революцій століття, що минає. Тому коротко розглянемо, як воно визначало стосунки людини і природи.

В фізичних картинах світу класичної доби природа розглядається як математичний універсум, тобто як така, що підкоряється універсальним законам. Всі природні події в такому світі визначаються дією законів. А лінійність цих законів, інваріантних щодо зміни знаку часового параметру, тобто зворотніх у часі, забезпечує незмінну сутність фізичної реальності, визначену цими законами.

Які можливості для людської активності передбачаються такою картиною світу? Певна свобода цієї дії визначається тим, що фізичні процеси зумовлюються не тільки законами, а й початковими і граничними умовами, в яких закони здійснюються щодо тієї чи іншої фізичної системи. Змінюючи ці умови, людина здатна досягати певних цілей. Та обставина, що в світі, де все детерміновано законами, свобода вибору початкових умов не є обгрунованою, стало усвідо-

114

млюватись лише в контексті нових картин світу, що прийшли внаслідок наукових революцій ХХ століття, особливо останньої, пов”язаної зі становленням нелінійної науки, синергетичної картини світу.

В цій картині світу поряд з регулярностями (законами) існують події (І.Пригожін[2]). Але ці події тому й ставляться поруч з регулярностями, що не визначаються законами. Це події вибору системою подальшого шляху свого розвитку в точках біфуркації – розгалуженні динаміки нелінійної системи. Об”єктивно існуючі рівноймовірні можливості подальшого перебігу подій можуть бути описані теоретично нелінійними рівняннями, але знання про наступний стан системи передбачає відомості про історичний вибір, який реально відбувся. Нелінійне природознавство, таким чином, описує природний світ, в якому діє реальна необхідність, що включає в себе випадковість (Гегель[3]).

Саме ця обставина і зумовлює можливості впливу людини на перебіг природних процесів, оскільки вплив на нелінійні системи в точках біфуркації не тільки принципово можливий, але й не потребує великих енергій. В точці біфуркації нелінійна система є принципово відкритою, і найменший поштовх зумовлює великі наслідки, запускаючи формування і дію причин, енергетично забезпечених нелінійністю ситуації, що роздмухує незначні відмінності, приводячи систему до різних станів (аттракторів). Так, крик у горах може викликати сніжну лавину в тому чи іншому місці, але не може її зупинити.

Та радісна обставина, що людина має можливість впливати на природу, затьмарюється постійним ризиком, що супроводжує ці можливості. Не відаючи, що творить, людина постійно робить визначні для природи дії (особливо для живої природи), що врешті решт і зумовило екологічну кризу нашого часу.

Здавалося б, здатність людини робити помилки не є новиною. Існує навіть філософський погляд під назвою “фалібілізм”, який як раз і виходить з визнання схильності людей до помилок. Американський прагматист Чарльз Пірс, який сформулював вищезгадану позицію, вважав основною перевагою науки як виду людської діяльності систематичну критику і методи корекції помилок. Знаний філософ науки Карл Поппер, як відомо, поклав цю думку в основу своєї методологічної концепції критичного раціоналізму[4]. Згідно

115

з цією концепцією, раціонально налаштована людина переходить від однієї спростовної теорії до іншої, забезпечуючи прогресивний зсув проблем. Керуючись ще не спростованими теоріями на практиці, вона і фальсифікує їх, хоча і не одразу. З цієї цілком респектабельної точки зору, неминучі помилки потрібно виправляти. Саме це забезпечує прогрес в пізнанні і суспільстві.

Однак, синергетичний погляд на речі істотно звужує можливості людства до виправлення помилок. Що ж може завадити людству і надалі спочатку забруднювати Великі Озера, а потім іх очищати, нагромаджувати сміття, а потім знищувати його і т.д.? Була б енергія, а завадити збільшенню ентропії може тільки активність по наведенню порядку! Ця думка, що здається природньою, однак, не відповідає висновкам нерівноважної термодинаміки, за створення якої Ілля Пригожін отримав в 1977 році Нобелєвську премію з хімії.

Ця теорія зберігає, згідно з принципом відповідності, значення класичної термодинаміки і її другого начала. Відповідно нерівноважній термодинаміці, локальне зменшення ентропії (збільшення порядку внаслідок самоорганізації аба організації) можливе за рахунок того, що вироблена в новоствореній системі ентропія віддається середовищу. При цьому існує так звана ентропійна плата за локальне зменшення ентропії: ентропія, вироблена при самоорганізації, значно більша за ту, яку б мало середовище, якщо б самоорганізація не відбувалась. Власне, проблеми з забрудненням середовища, з якими весь час стикається людство, і є ентропійною платою за впорядкованість його існування. Таким чином, виправлення людством своїх помилок, які завдали шкоди природі, навіть коли це ще можливо, також потребує ентропійної плати.

Чим же обмежені можливості цієї плати? Доки Сонце забезпечує Землю низькоентропійним випроміненням, а Земля може віддавати випромінення з високою ентропією в космічний простір, в цій відкритій системі є джерела і стоки, і негентропія може витрачатись на самоорганізацію. Однак, обмеженим є саме цей баланс. І як неможливе охолодження, якщо нема куди віддавати тепло, так і надмірна людська активність, збільшуючи ентропію понад міру, може зруйнувати цей баланс. Парніковий ефект як раз і є одним з виразів цієї небезпеки.

116

Однак мета цього допису не полягає в тому, щоб додати кілька синергетичних жахів до списку, який з часів Римського клубу тільки збільшується. Нове знання про світ, отримане в процесі останньої наукової революції, не тільки демонструє нові аспекти ризикованості людського існування в природньому світі, але й відкриває нові обрії для відповідального, але не безнадійного ставлення до цього існування.

Так, застосування лінійних законів для невтішних екологічних прогнозів передбачає тільки один сценарій перебігу подій, коли все погіршується за експоненціальним законом, тобто з певного моменту надзвичайно швидко. Римський клуб не першим реалізував такий лінійний погляд на речі. Власне, теорія теплової смерті Всесвіту, яка виникла в ХІХ столітті як висновок з класичної термодинаміки, вже продемонструвала граничний варіант лінійного погляду на світ. Статистична трактовка ентропії Больцманом лише зробила цей висновок не неодмінним, а надзвичайно ймовірним. Головне при цьому, що термодинамічний хаос є єдино можливим фіналом розгортання подій (атрактором). Цей фінал ввижається сумним, тому що термодинамічне розуміння хаосу передбачає найвищу ступінь безладу без шансів виходу з нього. Але саме таке розуміння хаосу і було переглянуто сучасними динамічними теоріями хаосу.

Ці теорії пов”язані з розвитком нелінійної динамики, який відбувся наприкінці ХХ століття завдяки зростанню обчислювальних можливостей комп”ютерної техніки. Справа в тому, що нелінійні рівняння не мають аналітичних рішень (у вигляді формули), а піддаються розв”язанню лише обчислювальними методами. Тому можливості нелінійної динаміки, основи якої були закладені ще Ньютоном і розвинуті на початку ХХ століття Анрі Пуанкаре, були реалізовані тільки зараз. Нелінійна динаміка продемонструвала, що ототожнення хаосу і безладу не є вірним. Динамічний хаос – це єдність порядку і безладу.[5]

Порядок в динамічному хаосі визначається, перш за все тим, що він є детермінованим хаосом. Це означає, що кожний крок в нелінійній динаміці є визначеним, детермінованим, наприклад, ітераційною формулою. Але оскільки нелінійність роздмухує найменші неточності у визначенні вихідних величин, передбачення можливе тільки в межах так званих “вікон прозорості” на дуже не-

117

велику кількість “кроків”, тому що найменші розбіжності початкових умов обумовлюють рух системи в напрямку областей тяжіння дуже різних атракторів. Наявність же в природі розбіжностей в значенні будь-яких величин забезпечується дією квантово-механічних законів на рівні мікросвіту, квантовими флуктуаціями.

Що ж обнадіючого можна вбачати в таких властивостях динамічного хаосу для діяльності людини? Справа в тому, що наявність і конкуренція кількох аттракторів на середовищі, створює на границях областей їхнього тяжіння надзвичайно складні структури, які є динамічно стійкими. Тобто хаос відіграє конструктивну роль у Всесвіті. Гра випадковостей при виході системи з хаотичного стану зумовлює неоднозначність у виборі системою варіантів динамічно стійкої поведінки, яка і утворює і утримує складні структури. Хаос руйнує все нестійке, залишаючи лише стійкі структури, які можуть утворювати нове середовище, на якому можливе формування нових утворень. Таким є розуміння еволюції в нелінійній науці.

Коментуючи спосіб поведінки людини в світі, зрозумілому таким чином, треба зазначити, що в дуже небагатьох випадках людина може зберігти за собою квазікласичну позицію стороннього спостерігача, який теоретично передбачивши варіанти перебігу подій, впливає на систему належним чином, щоб забезпечити здійснення сприятливого варіанту. Цей ідеальний варіант є можливим щодо систем, які не включають в себе людину. Однак, і для таких систем пізнавальна позиція є як мінімум некласичною, тобто об”єктивність розгляду забезпечується врахуванням спосбу дії спостерігача при вимірюваннях, зокрема зважанням на засоби вимірювання і їхній можливий вплив на перебіг подій. Для більшості ж нелінійних систем, які вивчаються постнекласичною наукою, відкритість до найменших впливів є настільки суттєвою, що більш адекватним є включення процесу спостереження до системи, що вивчається, тобто розгляд людинорозмірних систем.

Екологічні системи є людинорозмірними за визначенням. Це типові об”єкти постнекласичної науки. За думкою В.С.Стьопіна[6], який ввів розрізнення класичного, некласичного і постнекласичного етапів розвитку науки і відповідних історичних типів раціональності, постнекласичний тип раціональності передбачає специфічне співвідношення суб”єкту і об”єкту пізнання. Як відомо, в некласичній фізиці об”єктивність пазнання забезпечується врахуванням

118

активності суб”єкта. І як швидкість системи може бути визначена тільки відносно до системи відліку вже в класичній механіці, а релятивістська фізика зазначає відносність до системи відліку і часової тривалості і просторових характеристик об”єкта, що рухається, так в квантовій фізиці ця відносність фізичних величин до систем відліку узагальнюється до відносності їх до засобів спостереження. Таке тлумачення принципу доповняльності Н.Бора було дано академіком В.А.Фоком. Постнекласична наука, за Стьопіним, передбачає подальше узагальнення ідеї відносності опису об”єкту суб”єктом до діяльності суб”єкта. Тепер для забезпечення об”єктивності пізнання треба зважати не тільки на спосіб діяльності суб”єкта, але й на його ціннісні орієнтації.

Ця вимога здається абстрактною тільки доки ми не враховуємо людинорозмірність предмету, що вивчається, або принаймні стосунку цього об”єкту до живого світу. І якщо визначення рослин і тварин як шкідливих або корисних вочевидь завадить створенню поняття біосфери, то це має не тільки академічне значення, а й практичні екологічні наслідки. Ще більш наочною стає вимога адекватних ціннісних орієнтацій, коли предметом дослідження стає людина, як в медицині. Тоді проблеми лікарської етики перетворюються на проблеми життя і смерті конкретних людей, коли, наприклад, методологія передбачає плацебо (тобто групу хворих, яких тільки удають, що лікують, щоб перевірити дієвість нового препарату). Тут вже невідповідність класичної методології, наприклад, неврахування можливості визначального впливу на хворий організм в процесі приладових досліджень (рентген, ультразвук, тощо), не є питанням тільки наївності лікаря або консервативності наукової спільноти, але й питанням моральної і навіть юридичної відповідальності.

Таким чином, в постнекласичній науці екологічне середовище, на якому відбувається самоорганізація складних утворень, розглядається не просто як антропогенне і техногенне, а й як соціальне середовище. Дійсно, проблеми росту великих міст, демографічні проблеми, проблеми розвитку виробництва і освіти, чи можна відділити в них природне і соціальне? Хіба що в абстракції, і то не відповідним постнекласичній методології чином.

Отже “людський фактор” з його ментальною компонентою стає визначальним для можливостей самоорганізації тих або інших структур. Тому на нашому пострадянському просторі “хочемо як

119

краще, а виходить як завжди”. Так і буде, поки саме ми складаємо середовище, на яком має проходити самоорганізація, оскільки саме стан середовища визначає набір можливих атракторів. Якщо ж ми хочемо змінити атрактори, треба змінювати середовище, тобто нас самих з нашими цінностями разом.

Таким чином, ідея морального вдосконалення з віддаленої від позитивної науки площини переміщується в центр наукової проблематики, коли мова йде про людинорозмірні, зокрема екологічні системи. Це означає, що просвітницька екологічна діяльність не є марною. Проблема колективної відповідальності людства не вичерпується, звичайно, тільки просвітою, але і не може бути розв”язаною поза просвітою і вихованням.

Що ж до філософських засад людської діяльності в цій визначальній сфері, то як зазначав професор К.Апель на ХІХ Всесвітньому філософському конгресі в Москві, час протистоянння ірраціоналістичних етичних концепцій і рафінованого раціоналізму філософії науки скінчився разом з ХХ століттям. Колективна відповідальність в сфері глобальних проблем людства не може бути здійснена без комунікації, здійснюваній на раціональних засадах. Я б додала до цього, що ці раціональні засади не можуть бути запозичені з філософських засад класичної науки, де спокій щодо непорушності матеріальної субстанції вдало доповнювався з мисленням про неї з привілейованої пізнавальної позиції, з точки зору “божественних очей”, за виразом Хіларі Патнема[7]. Не є адекватними навіть і засади некласичної науки, яка була ще лінійною і обходила ті особливі сингулярні точки, саме в яких і можливості і відповідальність людини відкриваються з надзвичайною силою і теоретично і практично, що показала сучасна постнекласична наука.

Засади людської раціональності з синергетичної точки зору передбачають позицію не твердих далекосяжних планів, а гнучку позицію автопоезіса, коеволюції людини і природи, постійного зворотнього зв”язку і корекції пізнавальної і діяльнісної позиції суб”єкта відповідно до змін, які вносить його діяльність в існування об”єкта, що в багатьох випадках включає в себе того самого суб”єкта. Для виразу цього нерозривного зв”язку В.І.Аршинов[8] використовує образ відомого малюнку У.Ешера: руки, що малюють одна одну, так що неможливо визначити, де малюнок, а де реальність.

120

Там, де думки, цінності, наміри людини стають керуючим параметром самоорганізації, а саме таким є спосіб існування людини в соціальному і природньому світі, малі і великі справи кожного можуть стати вирішальним моментом в переведенні нашого екологічного середовища в новий стан, де можливими стануть більш сприятливі сценарії перебігу подій у спільній долі людей і природи і на нашій планеті, і в нашій країні.

Примітки: