VII. Культура і цивілізація.
1.1 Буття людини, його життєдіяльність забезпечується двома основними процесами: біологічним і культурним. Якщо біологічна еволюція визначається природними, генетичними засадами, то сутність культурного розвитку виражається інформаційною передачею традицій, звичаїв, обрядів, способів спілкування індивідів між собою і з середовищем їхнього існування. Культура, як система позабіологічно вироблених норм, прийомів, засобів людської діяльності, задає цю діяльність, програмує спосіб і міру оволодіння людиною природного і соціального світу. Сфера культури містить у собі не тільки результати, але й процеси матеріальної і духовної діяльності людей.
Сучасна філософія культури зосереджує свою увагу на дослідженні наступних проблем: виявленні прихованих парадигм людської діяльності; проникнення в сутність певної культури; усвідомлення способів передачі культурної спадщини і внутрішніх культурних контактів; вивчення взаємовідносин особи і культури; пошук національних культурних інваріантів і, навпаки, загального змісту усіх національних культур; аналіз культури як сукупності символічних форм та ін.
Виділяють три основні види культури: класичну, модерністську і постмодерністську. Класична культура (ХІХ ст.) задає уявлення про єдиний прогресивний культурно-історичний процес розвитку людства, яке, керуючись розумом, прагне досягти універсальних цінностей добра, гуманізму, справедливості, істинності. Модерністська модель (ХХ ст.) , яка наполягає на дискретності світу, поліваріантності людської історії, заперечує ідею загальнолюдської культури, відмовляється від єдиної інтерпретації смислу культурних цінностей. Висувається ідея співіснування окремих самобутніх культур та їх діалогу. На перший план виходить ірраціональний характер людського життя. Постмодерністська модель (кін. ХХ ст. — наш час) остаточно приймає принцип культурного плюралізму, пов’язує культуру з множинністю творчих інтерпретацій, нескінченним виявленням різних смислів текстів. Людське прагнення до осмислення життя вбачає в подібному шуканні смислу, на який і націлені такі види культурної діяльності як релігія, мораль, мистецтво.
1.2 Поняття “культура” тісно співвідноситься з уявленнями про цивілізацію. Іноді “цивілізація” є синонімом терміна “культура”, але частіше їх розрізняють. Цивілізацію характеризують або як особливий етап в розвитку культури, який демонструє її видатні досягнення (появу письменства, міст, національних держав тощо), або як кінцевий момент існування будь-якої культури, який виражає її занепад, виродження. В одному тлумаченні цивілізація може виражати єдиний загальнолюдський характер, цінність усіх культур, а в іншому — поверхневий, у порівнянні з культурою, шар людського буття. В останньому випадку культуру розглядають як прояв духовної сутності людини, а цивілізацію як втілення технічного, технологічного аспекту культури, пов’язаного із задоволенням зростаючих матеріальних потреб людей. В наш час виділяють два основних типи цивілізацій: західний (“техногенна цивілізація”) і східний (“традиційне суспільство”). Західна цивілізація спирається на ідею антропоцентризму. Вона прагне до наукового, раціонального пізнання світу і його практичної зміни у власних інтересах, завдяки використанню техніки і технології. Однак, благі цілі того або іншого плануємого перетворення дуже часто не співпадають з його негативними практичними наслідками. Східна цивілізація, яка поділяє позицію космоцентризму, підкреслює особистісний, індивідуальний (а не загальнонауковий і технологічний, як на Заході) характер ставлення людини до світу. Людина повинна здійснювати “недіяння”, тобто діяти у згоді з природними процесами, не насилувати природу. Пізнання — це перш за все шлях духовного морального удосконалення людини під орудою Учителя — Гуру. Сучасні дослідження вбачають прогрес людства в синтезі досягнень культур Сходу та Заходу.
2.1 Визначальною причиною феномену кризи культури є протиріччя між стратегією розвитку матеріальної культури і своєрідністю духовних цінностей і прагнень людини. Розвиток матеріальної культури обумовлений науково-технічним прогресом, значно випереджає ріст духовної культури, все більш відділяється від духовних запитів та ідеалів людства, перетворюючись в самостійний, самодостатній процес по обслуговуванню матеріальних потреб людей. В підсумку матеріальні засоби людського життя починають переважати за своїм значенням його духовні цілі. Інтереси і надії людей зміщуються у бік “культури речей”.
Передумовою кризи сучасної культури в духовній сфері, яка виражає дану тенденцію, став розрив між двома типами мислення і ставлення до світу: технократичним і гуманітарним. Технократичний підхід орієнтується на ідею “підкорення природи”, оволодіння світом за допомогою науки і техніки, “переробки людини” на основі раціональності, переважного удосконалення її розумових здібностей та інформативності. Гуманітарний підхід зосереджується на дослідженні духовного світу людини, його ціннісних орієнтаціях, які не піддаються опису і поясненню в суворих наукових термінах.
Криза сучасної духовної культури проявилася у формуванні і створенні так званої “масової культури” — популярної, комерційної культури, яка реалізується шляхом індустрії розваг. Ця культура зачіпає примітивні людські почуття і тому відповідає посереднім смакам масової публіки. Знімаючи стреси, напруження вона одночасно стандартизує почуття і нав’язує певні стереотипи мислення.
Ще однією важливою передумовою кризи, яка торкнулася перш за все матеріальної культури, стала глобалізація процесів людської життєдіяльності, посилення загальнопланетарної єдності людства, пов’язаної з інформатизацією суспільства. Негативна сторона даної тенденції позначається терміном “глобальні проблеми сучасності” (екологічні, демографічні, політичні та інші). Вісім таких найбільш значущих проблем сформульовано видатним австрійським вченим та філософом К. Лоренцем. Він назвав їх “смертними гріхами” нашої цивілізації:
Усі ці кризові явища сучасної культури породжені людською діяльністю і тому, вважає Лоренц, людина повинна і може їх подолати.
2.2 Багатоманітність філософських підходів до аналізу проблеми подолання кризи сучасної культури обумовлена різним розумінням засад цієї кризи. Якщо засади кризи вбачаються в глобальних проблемах сучасності, тобто негативних проявів перетворюючої діяльності людей, то перспективи виживання людства пов’язують із значним обмеженням такої діяльності і навіть припиненням техніко-економічного росту (Д. Медоуз, М. Месарович) або із кардинальною зміною шляху розвитку сучасної цивілізації: переходом від техногенної до ноогенної культури, яка передбачає вирішальну роль екологічних законів у бутті людей (К. Лоренц). Якщо ж основа культурної кризи пов’язується із занепадом духовно-моральних установок сучасного людства, то подолання кризи полягає у внутрішньому перетворенні людини, виробленні її переважної орієнтації на духовні цінності, на єдність з Богом (М. Бердяєв, А. Печчеї).
І, нарешті, здійснюється спроба усвідомити людину і її буття не тільки с позиції земного, але й космічного виміру. Людина єдина з Космосом і тому може забезпечити своє виживання, розвиток і самореалізацію тільки в масштабах космічної діяльності. Але для цього їй слід виробити і дотримуватися певного морального кодексу в засвоєнні Космосу, скерованого на його збереження (М. Федоров, К. Ціолковський, Т. де Шарден).
Уривки з першоджерел
Культура не развивается бесконечно. Она несет в себе семя смерти. В ней заключены начала, которые неотвратимо влекут ее к цивилизации. Цивилизация же есть смерть духа культуры, есть явление совсем иного бытия или небытия. …
Меняется все направление культуры. Она направляется к практическому осуществлению могущества, к практической организации жизни в сторону все большего ее расширения по поверхности Земли. Цветение “наук и исскуств”, углубленность и утонченность мысли, высшие подъемы художественного творчества, созерцание святых и гениев — все это перестает ощущаться как подлинная, реальная, “жизнь”, все это уже не вдохновляет. Рождается напряженная воля к самой “жизни”, к практике “жизни”, к могуществу “жизни”, к наслаждению “жизнью”, к господству над “жизнью”… слишком хотят “жить”, строить “жизнь”, организовать “жизнь” в эпоху культурного заката. …
Культура не есть осуществление новой жизни, нового бытия, она есть — осуществление новых ценностей. Все достижения культуры символичны, не реалистичны. Культура не есть осуществление, реализация истины жизни, добра жизни, красоты жизни, могущества жизни, божественности жизни. Она осуществляет лишь истину в познании, в философских и научных книгах; добро — в нравах, бытии и общественных установлениях; красоту — в книгах, стихах и картинах, в статуях и архитектурных памятниках, в концертах и театральных представлениях; божественное — лишь в культе и религиозной символике.
Бердяев Н. Смысл истории. — М., 1990. — С.163-164.
… Вся европейская культура построена на жизненном усилии. На предположении того, что человек только тогда фигурирует как элемент порядка, когда он сам находится в состоянии максимального напряжения всех своих сил. … Первоисточник зла — в невыносимости человека для самого себя и в обращении ее вовне. Если я невыносим себе, я так или иначе разрушу и все вокруг. В результате, сначала рушится личность (а она — условие Бога), затем рушится Бог.
В культуре (а не в религии) Бог — это символ некоторой силы, которая действует в мире вопреки нашей глупости, непониманию, неумению или нежеланию понимать некоторые состояния, к которым мы не могли прийти своими собственными силами, но которые тем не менее являются фактами. Я имею ввиду нечто в мире, что есть и без нашего на то соизволения… Сознание можно вывести из чего-нибудь? Нельзя. Мы вынуждены принять его как факт.
Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию. — М., 1990. — С.37-38.
Чтобы понять Восток мы должны понять мистицизм, то есть — Дзэн… Восточному уму присуще спокойствие, тишина и невозмутимость, кажется, что он постоянно соприкасается с вечностью. Однако, эта тишина и умиротворенность вовсе не подразумевают простой праздности и бездеятельности. Эта тишина походит на тишину пустыни, лишенной всякого живого. Эта тишина “бездонной” пропасти, в которой исчезают все контрасты и условности. Это тишина Бога, углубившегося в созерцание своего прошлого, настоящего и будущего творений: Бога, сидящего неподвижно на троне абсолютного единства и целостности. Она походит на “тишину грома”, произведенного молнией двух противоположных електрических зарядов. Эта тишина присутствует во всем восточном. Тех, кто принимает ее за разложение и смерть, остается только пожалеть, так как в этой вечной тишине заключен вулкан активности, который низвергается в них. Вот, что я имею ввиду, когда говорю о мистицизме восточной культуры.
Судзуки Д. Основы дзэн-буддизма. — Бишкек, 1993. — С.23
Человеческая культура — я имею ввиду все то, в чем человеческая жизнь возвысилась над своими биологическими обстоятельствами и чем она отличается от жизни животных, при чем я пренебрегаю различением между культурой и цивилизацией, — обнаруживает перед наблюдателем, как известно, две стороны. Она охватывает, во-первых все накопленные людьми знания и умения, позволяющие им овладевать силами природы и взять у нее блага для удовлетворения человеческих потребностей, а, во вторых, все институты необходимые для упорядочения человеческих взаимоотношений и особенно дележа добываемых благ.
Фрейд З. Будущее одной иллюзии // Сумерки богов. — М., 1989. — С.97
… Человек западного мира, который завоевал земной шар, способствовал тому, чтобы люди узнали друг друга и поняли значение своей взаимосвязанности внутри человечества, выдвинулся посредством проведения следующих принципов:
а) Ни перед чем не останавливающаяся рациональность, основанная на греческой науке, ввела в существование господство техники и счета.
б) То, что мы называем личностью, сложилось в таком облике в ходе развития человека на Западе и с самого начала было связано с рациональностью …
в) … Западный человек воспринимает мир как фактическую действительность во времени. Лишь в мире, а не вне мира он обретает уверенность в себе. Самобытие и рациональность становятся для него источником, из которого он безошибочно познает мир и пытается господствовать над ним.
Техническое господство над пространством, временем и материей растет беспредельно уже не благодаря случайным, отдельным открытиям, а посредством планомерного труда, в рамках которого само открытие становится методическим и достижимым.
Ясперс К. Смысл и назначение истории. — М., 1991. — С.296-297.