VI. Наука. Наукове пізнання.
1.1. Наука — форма духовної діяльності людей, яка скерована на отримання істинних знань про світ (природу, суспільство, мислення), на відкриття об’єктивних законів світу і передбачення тенденцій його розвитку. Наука — це процес творчої діяльності по отриманню нового знання, і результат цієї діяльності у вигляді цілісної системи знань, сформульованих на основі певних принципів. Наука є соціокультурна діяльність, своєрідне суспільне явище. Основне завдання науки — виявлення об’єктивних законів дійсності, а її головна мета — істинне знання. Критеріями науковості, які відрізняють науку від інших форм пізнання є: об’єктивність, системність, практична націленість, орієнтація на передбачення, сувора доказовість, обґрунтованість і достовірність результатів. Наука як єдина система знань поділяється на певні галузі (окремі науки). За предметом і методом пізнання розрізняють науки про природу — природничі; науки про суспільство — суспільні; технічні науки. Своєрідною наукою є сучасна математика. За співвідношенням із практикою виділяють фундаментальні науки (які не мають прямої практичної орієнтації) і прикладні науки (націлені на безпосереднє практичне використання наукових результатів). Будь-яка наукова пізнавальна діяльність передбачає взаємодію суб’єкту (учений, науковий колектив) і об’єкту науки (предметна область, що вивчається), в процесі якої використовується певна система методів, прийомів дослідження і мови даної науки (знаки, символи, формули тощо).
1.2. В епохи античності та середньовіччя науки як цілісної системи знання ще не було, існували лише її передумови, елементи. Виникнення науки пов’язують з її відокремленням від традиційної філософії в Новий час (кін. XVI-XVII ст.). В цей період поняття “наука” і “природознавство” практично ототожнювалися, бо формування суспільствознавства почалося пізніше і йшло повільніше. В своєму розвитку наука проходить ряд періодів, виділення яких здійснюють за різними критеріями (засадами). Найбільш поширеним критерієм періодизації науки є співвідношення об’єкта і суб’єкта наукового пізнання. Даний критерій дозволив виділити три основні періоди розвитку науки: класичний, некласичний, постнекласичний. В кожному періоді розроблялися певні ідеали, норми і методи наукового дослідження, формувався своєрідний стиль мислення, специфічні поняття.
Класична наука (XVII-XIX ст.) прагнула пізнати об’єкт, що досліджується, сам по собі, об’єктивно; усунути з його опису і теоретичного пояснення все, що мало відношення до суб’єкту пізнання.
Некласична наука (перша половина ХХ ст.) враховувала зв’язки між знаннями про об’єкт і характером засобів та операцій пізнавальної діяльності суб’єкту.
Постнекласична наука (з другої половини ХХ ст.) осмислює співвіднесеність характеру знань про об’єкт, що отримуються, не тільки з особливостями засобів та операцій діяльності суб’єкту, а й з ціннісно-цільовими установками цієї діяльності.
2.1 Наукове пізнання містить у собі два основних взаємопов’язаних, але якісно різних рівня — емпіричний і теоретичний.
На емпіричному рівні переважає чуттєве пізнання; раціональне пізнання і його форми тут присутні, але мають підпорядковане значення. Тому на емпіричному рівні досліджуємий об’єкт відображається переважно з боку своїх зовнішніх зв’язків і проявів. Характерними ознаками емпіричного пізнання є: збирання фактів, їх первинне узагальнення, опис спостерігаємих та експериментальних даних, їх систематизація, класифікація.
Теоретичний рівень характеризується перевагою раціонального пізнання. Теоретичне пізнання відображає явище і процеси з боку їх універсальних внутрішніх зв’язків і закономірностей. Що досягаються за допомогою раціональної обробки емпіричних даних, яка дозволяє сформулювати наукові проблеми, гіпотези, теорії. Найважливіше завдання теоретичного пізнання — досягнення істини.
Емпіричний та теоретичній рівні наукового пізнання взаємопов’язані, тобто емпіричне може переходити в теоретичне і навпаки. Неприпустимо абсолютизувати значення якогось одного з них.
2.2 Елементами структури теоретичного наукового пізнання є його форми. Головні з них: проблема, гіпотеза, теорія. Проблема — форма пізнання, змістом якої є те, що ще не пізнане людиною, але що потрібно пізнати. Фактично це знання про незнання; питання, яке виникає в процесі пізнання і вимагає відповіді за двома пунктами: постановка проблеми і шлях її вирішення. Гіпотеза — форма знання, яка містить припущення (сформульоване на основі ряду фактів), істинне значення якого невизначено і потребує доказу. Гіпотетичне знання має імовірний, а не достовірний характер, і вимагає перевірки, обґрунтування. Теорія — найбільш розвинута форма наукового знання, яка дає цілісне, системне, достовірне відображення закономірних і суттєвих зв’язків певної області дійсності. Основними функціями теорії вважають:
2.3 В науковому пізнанні істинним повинен бути не тільки його результат, але й спосіб отримання цього результату — метод. Метод — це система приписів, принципів, вимог, які орієнтують суб’єкта у вирішенні конкретного завдання, досягненні певного результату пізнання і дії. Основна функція методу — регулювання різних форм діяльності (в тому числі і науково-пізнавальної). Вчення про систему методів, теорія методів називається методологією.
Усі методи наукового пізнання за мірою узагальнення і сферою дії поділяється на наступні основні групи: філософські, загальнонаукові, загальнологічні (див. тему “Проблема пізнання”), а також: спеціальні (методи фізики, хімії тощо) і дисциплінарні (методи, які виникли на стику наук або методи якоїсь галузі певної науки). Для сучасної науки характерне намагання використовувати різноманітні методи і прийоми дослідження в їхньому поєднанні і взаємодії.
3.1 Зростання ролі науки і наукового пізнання в сучасному світі, складності і протиріччя цього процесу породили дві протилежні позиції в його оцінці — сцієнтизм і антисцієнтизм, які склалися к середині ХХ ст. Прибічники сцієнтизму стверджують вищу цінність науки в суспільстві. Її результати потрібно всебічно втілювати в усі форми і види людської діяльності. Усе соціальне життя повинно бути організоване на науковій основі. При цьому наука ототожнюється з математичним, природничим і технічним знанням. Стверджується, що саме така наука може вирішити усі суспільні проблеми. Принижуються або зовсім заперечуються гуманітарні науки як нібито не маючи пізнавального значення.
На противагу сцієнтизму виник антисцієнтизм — філософсько-світоглядна позиція, прихильники якої піддають різкій критиці науку і техніку, які, за їхньою думкою, не тільки не можуть забезпечити соціального прогресу, покращення життя людей, але й підсилюють військову небезпеку, загострюють екологічну ситуацію. Виходячи з дійсно негативних наслідків науково-технічного розвитку, антисцієнтизм у своїх крайніх формах взагалі відкидає науку і техніку, вважаючи їх силами ворожими культурі, справжній сутності людини. Наукове мислення не здатне зрозуміти такі найважливіші для людського буття феномени як індивідуальність, творчість, свобода. І тому замість наукової універсалізації соціального життя необхідно повернутися до індивідуально-групових форм спілкування, традиційних цінностей.
Слід визнати, що обидва альтернативних підходи містять ряд вірних моментів в оцінці науки. Синтез цих моментів дозволить більш точно визначити її місце і роль в сучасному світі. Однаково помилково як абсолютизувати науку, так і недооцінювати її.
3.2 В наш час у зв’язку із ростом уваги дослідників до соціальних і гуманістичних аспектів науки, складається особлива дисципліна — етика науки. Поняття “етика науки” позначає сукупність моральних норм і принципів, прийнятих вченими і визначаючих їхню поведінку в науковому співтоваристві. Одним з найважливіших є принцип безкорисного пошуку і відстоювання істини. Особливо важливі моральні оцінки в умовах сучасного науково-технічного прогресу з його як позитивним, так і негативним впливом на людське життя. Вельми актуальними стають такі питання як співвідношення науки і позанаукових форм пізнання (міф, магія, алхімія, астрологія); істини і добра, істини і краси; свободи наукового пошуку і громадянської відповідальності вченого; науки і влади; ролі науки і техніки у вирішенні глобальних проблем сучасності.
Уривки з першоджерел
Возлагать на науку ответственность за жестокость современного человека — значит переносить тяжесть преступления с убийцы на орудие преступления. Все это не имеет отношения к науке. Анализ человеческого сознания не должен приводить нас к обвинению научных методов, а должен быть сосредоточен на изучении стремления к могуществу. Мы только уйдем в сторону от существа проблемы, если будем перекладывать на науку ответственность за извращение человеческих ценностей.
Башляр Г. Новый рационализм. — М., 1987. — С.329.
Никто серьезно не сомневается в ценности науки. Наука — неоспоримый факт, нужный человеку. Но в ценности и нужности научности можно сомневаться. Наука — и научность — совсем разные вещи. Научность есть пересечение критериев науки на другие области духовной жизни, чуждые науки. Научность покоится на вере в то, что наука есть верховный критерий всей жизни духа, что установленному ей распорядку все должно покоряться, что ее запреты и разрешения имеют решающее значение повсеместно. …
По специфической своей сущности наука есть реакция самосохранения человека, потерянного в темном лесу мировой жизни. Чтобы жить и развиваться, должен человек познавательно ориентироваться в мировой данности, со всех сторон на него наступающей. Для этой охраняющей его ориентировки человек должен привнести себя в соответствие с мировой данностью, с окружающей его мировой необходимостью. Наука и есть усовершенствованное орудие приспособления к данному миру, к навязанной необходимости. Наука есть познание необходимости через приспособление к мировой данности и познание из необходимости. …
… Наука есть послушание необходимости. Наука не творчество, а послушание, ее стихия не свобода, а необходимость. …
Наука создает свою действительность, А философия и религия создают совсем другие действительности.
Бердяев Н.А. Философия свободы. Смысл творчества. — М., 1989. — С.264-267
В чем же состоит смысл науки как профессии теперь, когда рассеялись все прежние иллюзии, благодаря которым наука выступала как “путь к истинному бытию”, “путь к истинному искусству”, “путь к истинной природе”, “путь к истинному Богу”, “путь к истинному счастью”? Самый простой ответ на этот вопрос дал Толстой: она лишена смысла, потому что не дает никакого ответа на единственно важные для нас вопросы: “Что нам делать?”, “Как нам жить?”. А тот факт, что она не дает ответа на данные вопросы, совершенно неоспорим. Проблема лишь в том, в каком смысле она не дает “никакого” ответа. Может быть, вместо этого она в состоянии дать кое-что тому, кто правильно ставит вопрос? …
Все естественные науки дают нам ответ на вопрос, что мы должны делать, если мы хотим технически овладеть жизнью. Но хотим ли мы этого и должны ли мы это делать и имеет ли это в конечном счете какой-нибудь смысл — подобные вопросы они оставляют совершенно не решенными или принимают их в качестве препосылки для своих целей. …
Наконец, вы можете спросить: если это так, что же собственно позитивного дает наука для практической и личной “жизни”? И тем самым мы снова стоим перед проблемой “призвания” в науке.
Во-первых, наука, прежде всего разрабатывает, конечно, технику овладения жизнью — как внешними вещами, так и поступками людей — путем расчета.
… Во вторых, наука разрабатывает методы мышления, рабочие инструменты и вырабатывает навыки обращения с ними. … Мы в состоянии содействовать вам в чем-то третьем, а именно в обретении ясности. Разумеется при условии, что она есть у нас самих.
Вебер. М. Избранные произведения. — М., 1990. — С.717-718,728-729.
Термин “парадигма” часто используется в книге в двух различных смыслах. С одной стороны, он обозначает всю совокупность убеждений, ценностей, технических средств и т. д., которая характерна для членов данного сообщества. С другой стороны, он указывает один вид элементов этой совокупности — конкретные решения головоломок, которые, когда они используются в качестве моделей или примеров, могут заменять эксплицитные правила как основу для решения неразгаданных еще головоломок нормальной науки. …
Научное развитие, подобно развитию биологического мира, представляет собой однонаправленный и необратимый процесс. …
… Новая научная теория обычно представляется лучшей, чем предшествующие ей, не только в том смысле, что она оказывается более совершенным инструментом для открытий и решений головоломок, но так же и потому, что она в каком-то отношении дает нам лучшее представление о том, что же в действительности представляет собой природа. Часто приходится слышать, что следующие друг за другом теории всегда все больше и больше приближаются к истине.
Кун Т. Структура научных революций. — М., 1975. — С.220,259.
Если метод проб и ошибок развивается все более и более сознательно, то он начинает приобретать черты “научного метода”. Этот “метод” вкратце можно описать следующим образом. Столкнувшись с определенной проблемой, ученый предлагает, в порядке гипотезы, некоторое решение — теорию. Если эта теория и признается наукой, то лишь условно; а самая характерная черта научного метода состоит как раз в том, что ученые не пожалеют сил для критики и проверки обсуждаемой теории. Критика и проверка идут рука об руку: теория подвергается критике с самых разных сторон, и критика позволяет выявить те моменты теории, которые могут оказаться уязвимыми. Проверка же теории достигается посредством как можно более строгого испытания этих уязвимых мест. Конечно, это опять-таки вариант метода проб и ошибок. Теории выдвигаются в качестве гипотез и тщательно проверяются. Если результат проверки свидетельствует об ошибочности теории, то теория элиминируется; метод проб и ошибок есть, в сущности, метод элиминации. Его успех зависит главным образом от выполнения трех условий, а именно: предлагаемые теории должны быть достаточно многочисленны (и оригинальны); они должны быть достаточно разнообразны; осуществляемые проверки должны быть достаточно строги.
Поппер К. Что такое диалектика // Вопросы философии. — 1995. — №1. — С.119.
Современная область любой науки — объекты, свойства или события, которые образуют проблемы науки и таким образом обогащают ее “явления”, — определяется не столько природой, сколько теми интеллектуальными установками, с которыми люди в настоящее время подходят к природе, … характером нынешних “представлений” о природе.
Тулмин Ст. Человеческое понимание. — М., 1984. — С.179.
Мысль о том, что наука может и должна развиваться согласно фиксированным и универсальным правилам, является и нереальной, и вредной. Она нереальна, так как исходит из упрощенного понимания способностей человека и тех обстоятельств, которые сопровождают или вызывают их развитие. И она вредна, так как … она делает нашу науку менее гибкой…
Все методологические предписания имеют свои пределы, и единственным “правилом”, которое сохраняется, является правило “все дозволено”.
Фейерабенд П. Избранные труды по методологии науки. — М., 1986. — С.450-451.