КОМЕНТАРІ І ПРИМІТКИ
За основу для перекладу твору Канта «Пролегомени до кожної майбутньої метафізики, яка може постати як наука» (Prolegomena zu einer jeden künftigen Metaphysik, die als Wissenschaft wird auftreten können) було взяте видання цього тексту, здійснене Пруською академією наук: Kant's gesammelte Schriften. Herausgegeben von der Königlich Preußischen Akademie der Wissenschaften. Erste Abteilung: Werke. Berlin: Georg Reimer, 1911 [19031]. Band IV S. 253-383 und 598-620. Видавцем і редактором тексту «Пролегоменів» у рамках цього видання був Бено Ердман. Зважаючи на чималу проблематичність текстуального характеру і її певне розв'язання Ердманом, також були використані інші видання «Пролегоменів» мовою оригіналу, подані в хронологічному порядку публікації та названі іменем видавця. Цей момент треба спеціально відзначити, оскільки в усіх модифікаціях тексту «Пролегоменів», що прийняті в нашому перекладі та відзначені у відповідних примітках, ми посилаємося на ім'я того чи того видавця, котрий їх запропонував або запровадив.
Розенкранц: Immanuel Kant. Prolegomena zu einer jeden künftigen Metaphysik, die als Wissenschaft wird auftreten können. Herausgegeben von Karl Rosenkranz. // Immanuel Kant's sämmtliche Werke. Herausgegeben von Karl Rosenkranz und Friedrich Wilhelm Schubert. Leipzig; L. Voss, 1838. Bd. 3, S. l-166.
Гартенштайн: Smmanuel Kant's sämmtliche Werke. In chronologischer Reihenfolge hrsg. von Gustav Hartcnstein. Leipzig: L. Voss. 1867. Bd. 4, S. 163-316.
Шульц: Immanuel Kant. Prolegomena zu einer jeden künftigen Metaphysik, die als Wissenschaft wird auftreten können. Herausgegeben von Karl Schulz. Leipzig: Philipp Reclam jun., [1888].
Ердман: Immanuel Kant. Prolegomena zu einer jeden künftigen Metaphysik, die als Wissenschaft, wird auftreten können. Herausgegeben und mit Einleitung und Lesarten versehen von Benno Erdmann. // Kant's gesammelte Schriften. Herausgegeben von der Königlich Preußischen Akademie der Wissenschaften. Erste Abteilung: Werke. Berlin: Georg Reimer. 1911 [1903l]. Band IV. S. 253-383 und 598–620.
Форлендер: Immanuel Kant Prolegomena zu einer jeden künftigen Metaphysik, die als Wissenschaft wird auftreten können. Herausgegeben und mit einer Einleitung, drei Beilagen sowie einem Personen- und Sachregister versehen von Karl Vorländer. 4. Aufl. Leipzig: Felix Meiner, 1905.
Kacipep: immanuel Kant. Prolegomena zu einer jeden künftigen Metaphysik, die als Wissenschaft wird auftreten können. Herausgegeben von
118
A. Buchenau und E. Cassirer. // Immanuel Kants Werke. In Gemeinschaft mit Hermann Cohen, Artur Buchenau, Otto Buek, Albert Görland und B. Kellermann hrsg. von Ernst Cassirer. Berlin: Bruno Cassirer, 1913. Bd. 4. S. 1-139.
Вайшедель: Prolegomena zu einer jeden künftigen Metaphysik, die als Wissenschaft wird auftreten können. // Kant I. Werkausgabe in zwölf Bänden. Herausgegeben von Wilhelm Weischedel. 9. Aufl. Frankfurt am Main: Suhrkamp, 1996. Bd. 5 [Schriften zur Metaphysik und Logik]. S. 109-264.
Мальтер: Immanuel Kant. Prolegomena zu einer jeden, künftigen Metaphysik, die als Wissenschaft wird auftreten können. Textkritisch herausgegeben und mit Beilagen versehen von Rudolf Malter. Stuttgart: Philipp Reclam jun., 1989.
Полок: Immanuel Kant. Prolegomena zu einer jeden künftigen Metaphysik, die als Wissenschaft wird auftreten können. Eingeleitet und mit Anmerkungen herausgegeben von Konstantin Pollok. Hamburg: Felix Meiner, 2001.
До наведеного переліку окремо слід долучити спеціальне дослідження «Пролегоменів» Г. Кульмана, результати якого нами теж почасти враховувалися:
Кульман: Kullmann G. Kantiana I. Korrekturen und Konjekturen zu den. Prolegon-ienen. Wiesbaden, 1922.
При редагуванні перекладом ми послуговувалися також іншими перекладами цього Кантового твору, а саме:
українським перекладом за редакцією І. Мірчука: Кант І. Пролегомена до кожної майбутньої метафізики, яка могтиме виступати як наука. Під редакцією проф. д-ра Івана Мірчука. — Львів: вид. «Неділя». 1930;
польським перекладом Б. Борнштайна: Immanuel Kant: Prolegomena do wszelkiej przyszłej metafizyki, która będzie mogła wystąpić jako nauka. Prekład Benedykta Bornsteina opracowała Janina Suchorzewska. Wydanie 2. Warszawa, PWN 1993;
чеським перекладом Я. Когоута і Й. Навратіла: Immanuel Kant: Prolegomena ku każde prišri mctafyzica, jež se budę moci stát vedou. Pŕeložil Jaroslav Kohout, Jiŕi Navratil. Praha, Nakiadatelství Svoboda, 1992;
словацьким перекладом Т. Мюнца: Immanuel Kant: Prolegomena ku każdej buducej metafyzike, która są budę môct nazývat vedou. Preložil Teodor Münz. //Antologia z diel nlozofov. Novoveká racionalistická filozofia. Bratislava, Nakladateľstvo Epocha, 1970, St. 425-523;
російським перекладом В. Соловйова: Кант И. Пролегомены ко всякой будущей метафизике, могущей возникнуть в смысле науки: Пер. с нем. Влад. Серг. Соловьева. M.: Прогресс, 1993 [Це видання відтворює текст перекладу 1905 р.]. Кант И. Пролегомены. M.: ОГНЗ,
119
1934 [Редакція перекладу Б. О. Фохт). Кант И. Пролегомены ко всякой будущей метафизике, могущей появиться как наука. // Кант И. Сочинения в шести томах. М.: Мысль, 1965. — Т. 4. — Часть 1. — С. 67—210 [Переклад звірений М. І. Іткіним];
латинським перекладом Ф. Г. Борна: Immanuelis Kantii Prolegomena ad inetaphysicam quamque futuram quae qua scientia poterit prodire.//Kant I. Opera ad philosophiam criticam latine vertit Fredericus Gottlob Born. Lipsiae, MDCCLXXXXVII [1797]. Vol. 11. p. 1-І38;
англійським перекладом П. Каруса, зредагований Дж. В. Елінгтоном: Immanuel Kant: Prolegomena to Any Future Metaphysics That Will Be Able to Come Forward As Science. Trans. by Paul Carus. Revis. by J. W Ellington. Indianapolis: Hackett, 1977.
При складанні коментарів і приміток нами була опрацьована чимала кількість різнопланової літератури з філософії Канта. Розвідки і дослідження, присвячені спеціальним темам і проблемам, зазначені у відповідних місцях. Тут варто навести лише найвагоміші видання:
Vaihinger H. Commentar zu Kants Kritik der reinen Vernunft. Stuttgart-Berlin-Leipzig: Union Deutsche Verlagsgesellschaft, I-II Bde. 1881--1892;
Apel M. Kommentar zu Kants Prolegomena. 2. Aufl. Leipzig: Felix Meiner, 1923;
Eisier R. Kant-Lexikon. Berlin: Mittler, 1930;
Heimsoeth H. Transzendentale Dialektik Ein Kommentar zur Kants Kritik der reinen Vernunft. Berlin-New York: Walter de Gruyter & Co., 1966-1971. Teile. I-IV
Для перевірки і уточнення біо-бібліографічної складової коментарів і приміток були використані такі видання:
Erdmann J. E. Versuch einer wissenschaftlichen Darstellung der Geschichte der neuern Philosophie. Vierter Band: Leibniz und die Entwicklung des Idealismus vor Kant. Stuttgart: Fr. Froramanns, 1932;
Ueberwegs Grundriß der Geschichte der Philosophie. Bd. III. Die Philosophie der Neuzeit bis zum Ende des 18 Jahrhunderts. Hrsg. von M. Frischeisen-Köhler und W. Moog. 12. Aufl. Berlin: Mittler, 1924.
Позаяк «Пролегомени» значною мірою відтворюють зміст першого видання «Критики чистого розуму», однак українського перекладу саме цього видання поки то немає, то ми змушені були скрізь наводити сторінки оригіналу. В тексті коментарів і приміток застосовуються такі скорочення:
КЧР — «Критика чистого розуму», цитується за виданням: Кант І. Критика чистого розуму. Пер. з нім. І. Бурковського. К.: Юніверс, 2000;
KrV A — Kritik der reinen Vernunft, l. Auflage. 1781 [перше
120
видання «Критики чистого розуму» німецькою мовою];
KrV В — Kritik der reinen Vernunft, 2. Auflage. 1787 [друге видання «Критики чистого розуму» німецькою мовою];
AA — «Akademie-Ausgabe» академічне видання творів Канта, за яким цитуються майже всі праці філософа: Kant's gesammelte Schriften. Herausgegeben von der Königlich Preußischen Akademie der Wissenschaften. Berlin: Georg Reimer, 1900sqq.
1 У першому виданні «Пролегоменів» 1783 p. ці вступні міркування Канта взагалі не мали заголовка. К. Форлендер уперше позначив їх як «Передмова» (Vorwort) в своєму виданні 1905 p. Варто також зазначити, що вже в 1797 p. у латинському перекладі «Пролегоменів», здійсненому Ф. Г. Борном, можна знайти позначення «Передмова» (Praefecio).
2 Назва твору І. Канта «Пролегомени», яка означає власне «попередні зауваги» або — як твердить сам автор — «попередні вправи» (с. 6.), в часи Канта була загальновживаною. Нею користувалися, напр., Крістіан Вольф для іменування §§ 1 —26 свого твору «Перша філософія, або онтологія» — Ontologiae Prolegomena (Wolff Ch. Philosophia prima, sive Omologia, methodo scientifica pertractaia, qua omnis cognitionis humanae principia continentur. Francofurfi et Lipsiae 1736 [1729і]), а також Адександер Готліб Баумгартен для іменування §§1-3 своєї «Метафізики» — Prolegomena Metaphysicorum (Baumgarten A. G. Metaphysica. Editio VII. Halle 1779 [17391]). Також і сам Кант послуговувався цим виразом іще до оприлюднення свого твору під такою назвою, напр., у листі до М. Герца від 15. XII. 1778 Кант пише: «Але особливо я бажав би подати Вам для ознайомлення пролегомени метафизики і онтологію згідно з моїм новим викладом...» [ААХ, 246]. На початку курсу з метафізики, який Кант протягом багатьох років читав в університеті, послуговуючись при цьому компендіумом А. Г Баум-гартена, слухачі мали змогу чути перед викладом Prolegomena Metaphysicoruin Баумгартена попередні зауваги, тобто пролегомени, самого Канта. Отже, вираз «пролегомени» має у Канта принаймні два значення: по-перше, самий цей твір як «Пролегомени до кожної майбутньої метафізики...», по-друге, специфічний характер і функція цього невеликого твору як «попередніх зауваг» до «Критики чистого розуму» (1781). Хоча інколи і не можливо було чітко розвести ці два значення, проте ми намагалися відтворити це завдяки тому, що в першому випадку передавали як назву твору з великої літери («Пролегомени»), тоді як у другому подавали просто слово 'пролегомени'.
121
3 Кант має тут на увазі автора Гьотинґенської рецензії на «Критику чистого розуму», котрий через історичні порівняння та натяки домагався применшити оригінальність Кантового твору.
4 У оригіналі стоїть «der menschliche Verstand», що точніше треба було б перекласти як «людський розсуд». Але оскільки Кант у передмовах до своїх творів застосовує терміни Verstand і Vernunft часто-густо promiscue і позаяк принципова різниця між ними встановлюється вже в основній частині тексту, то нам видавалося цілком доречним перекласти цей термін я таких місцях «Передмови» саме як «людський розум». Не останню роль відігравали тут міркування і суто стилістичного плану.
5 Увесь цей абзац виразно присвячений метафізиці як доволі проблематичній науці. Пор. також передмову до першого видання КЧР, c.l5 i g.(KrVAVIIIsqq.).
6 Щодо метафори людського розуму, який дуже «полюбляє будувати» (пор. КЧР, с. 406 KrVA 707, В 735).
7 Кант цитує рядки з твору «Послання» (Epistulae I, 2, 42 sqq.) римського поета Квінта Горація Флака (Quitus Horatius Flaccus, 65-8 до Р.Х.), які в українському перекладі Андрія Содомори відтворені так:
«[Тож візьмися за розум
Зважся почати розумне життя! Хто й тут зволікає — ]
Буде, як той селянин, що вичікував, поки забракне
В річці води, а та річка пливе í плистиме довіку!»
(Квінт Горацій Флакк. Твори. З лат. — К.: Дніпро, 1982. — С. 181). Цікаво відзначити, що ці ж рядки Горація наводить і Дж. Лок у творі «Есей про людське розуміння» (ІІ, 17, 9).
8 Кант згадує тут думки з приводу метафізики Джона Лака (John Locke, 1632-1704), англійського філософіа, представника емпіризму, і Готфрида Вільгельма Ляйбніца (Gottfried Wilhelm Leibniz, 1646-1716), німецького філософа, представника раціоналізму. Сам вираз «спроба» (Versuch), або дещо архаїчніше «проба», можна вважати також і за натяк на назви їхніх головних творів: «Есей про людське розуміння» (Essay Concerning Human Understanding, 1690) і «Нові есеї про людське розуміння» (Nouveaux essais sur ľentendement humain, 1765). адже слово «есей» німецькою було перекладено саме завдяки слову Versuch. Кант міг читати твір Лока як у німецькому перекладі: Herrn Johann Lockens Versuch vom Menschlichen Verslande. Aus dem Englischen übersetzt von H. E. Poleyen. Aitenburg 1757, так і в латинському перекладі: Johannis Lockii, Armigeri Libri IV De Intellectu Hurnano. Londoni 1701. Твір
122
Ляйбніца міг бути відомий Канту як завдяки першому оригінальному виданню французькою мовою Распе (1765), так і дякуючи німецькому перекладові: Philosophische Werke nach Raspens Sammlung. Aus dem Französischen mit Zusätzen und Anmerkungen von H. F. Ulrich. Halle 1778/І780.
9 Йдеться про критичне ставлення до метафізики шотландського філософа-скептика Девіда Г'юма (David Hume. 1711-1776). Питання про вплив скептичної філософії на формування трансцендентальної філософії Канта ще дотепер цікавить кантознавців і досі залишається контраверсійним. Проте безсумнівним є знайомство Канта з Г’юмовою «Розвідкою про людське розуміння» (An Enquiry Concerning Human Understanding, 1748), дуже ймовірно, що завдячуючи німецькому перекладові цього твору: Philosophische Versuche über die Menschliche Erkenntniß von David Hume, Ritter. Hamburg 1755.
10 Посилаючись на німецький переклад Г'юмової «Розвідки про людське розуміння», Кант не зовсім точно вказує тут цитоване місце (частину і сторінку) цього твору. Ймовірно, що Кант у поданій цитаті має на увазі висловлювання шотланського філософа з декількох його праць, як-от: «Про мистецтва і науки» (Of the Rise and Progress of the Arts and Sciences) і «Розвідка про людське розуміння», які в німецькому перекладі були надруковані в складі чотиритомника «Різних творів» (Vermischte Schritte) філософа. Спробу реконструкції цієї цитати пропонує К. Полок у своєму виданні «Пролетоменів» (Š. 192).
п Томас Рід (Thomas Reid, 1710-1796), шотландський філософ, професор в Абердині, згодом у Глазго, засновник школи так званої філософії «здорового глузду» (Philosophy of Common Sense). Його головні твори: «Розвідка про людський дух згідно з принципами здорового глузду» (An Inquiry into the Human Mind on the Principles of Common Sense. London 1764), «Есеї про інтелектуальні сили людини» (Essays on the Intellectual Powers of Man. Edinburgh 1785), «Есеї про активні сили людського духу» (Essays on the Active Powers of Human Mind. Edinburgh 1788). Німецький переклад першого твору Ріда був оприлюднений у 1782 p. під такою назвою: Untersuchungen über den menschlichen Geist, nach den Grundsätzen des gemeinen Menschenverstand. Leipzig 1782. Джеймс Освалд (James Oswald, 1703-1793) у своєму творі «Апеляція до здорового глузду на корисгь релігії» (An Appeal to Common Sense in Behalf of Religion. 2 vols. Edinburgh 1766/1772) і Джеймс Бітті (James Beattie, 1735–1803) утворі: «Есей про природу і незмінність істини, всупереч софістичності та скептицизму» (Essay on the Nature and Immutability of Truth in Opposition
123
to Sophistry and Scepticism. Edinburgh 1770) далі розвивали філософію здорового глузду. Також і їхні твори були на той час перекладеш німецькою мовою: Appelalion an den gemeinen Menschenverstand um Vörtheü der Religion. 2 Bde., Leipzig 1774. Versuch über die Natur und Dnverändtich.keit der Wahrheit; im Gegensatze der Klugeley und Zweifelsucht. Leipzig und Copenhagen 1772. Нарешті твір Джозефа Прістлі (Joseph Priestley; 1733-1804), котрий піддав різкій критиці філософію здорового глузду, мав назву: «Листи до філософського невірника, які містять перевірку головних заперечень проти вчень природної релігії, і особливо тих, які містяться в творах пана Г'юма» (Letters to a Philosophical Unbeliever, Containing an Examination of the Principals Objections to the Doctrines of Natural Religion, and especially those contained in the Writings of Mr. Hume. Bath 1780) і з'явився у 1782 p. в німецькому перекладі: Joseph Priestley's Briefe an einen philosophischen Zweiner in Beziehung auf Hume's Gespräche, das System der Natur, und ähnliche Schriften. Leipzig 1782. Як переконливо доводять сучасні дослідники філософії Канта, неабияке значення для Кантової оцінки філософії здорового глузду в цьому контексті мала рецензія на твір Дж. Прістлі «Перевірка 'Розвідки про людський дух' др. Ріда, 'Есею про природу і незмінність істини' др. Бітгі та 'Апеляції до здорового глузду' др. Освалда» (An Examination of Dr. Reid's Inquiry into the Human Mind, Dr. Beattie's Essay on the Nature and Immutability of Truth, and Dr. Oswald's Appeal to Common Sense. London 1775), яка була видрукувана в № 92 «Гьотингенських повідомлень» від 17 серпня 1775 p.
12 Поняття спільний людський розсуд (gemeiner Menschenverstand), яке в першій (Передмова) і заключній (Як можлива метафізика як наука) частинах «Пролегоменів» відіграє важливу роль у Кантовій критиці філософії «здорового глузду» (gesunder Verstand), потребує спеціального розгляду. Це поняття походить від Арістотелевого терміну koiné aísthesis (Aristoteles. De anima III, с. 1, 425a), що латиною був перекладений як sensus communis і означав назагал спільну всім людям синтезувальну спроможність об'єднувати розмаїття окремих відчуттів, а також володіння спільними поняттями про ті відччуття, себто мав здебільшого психологічне і теоретико-пізнавальне значення. Із XVI ст. поняття sensus communis поступово починає значити спільну для всіх людей спроможність або силу розсуду, тобто природний розсуд, причому вирізняються практична і теоретична його форми, а згодом і соціальне і моральне значення. На початок XVIII ст. за sensus communis остаточно закріплюється винятково інтелектуальний зміст, а в Об'єднаному Королівстві Англії та Шотландії Common Sense, як відповідник для sensus communis, набуває особливої популярності й стає ледь не слоганом епохи. Значною мірою це було викликано
124
розвитком і розквітом шотландської школи так званого «здорового глузду» (Common Sense) (див. ком. 11). Рецепція творів шотландських авторів представниками німецької популярної філософії у другій половині XVIII ст. (М. Мендельсон, Й. Н. Тетенс, Кр. Гарве) зумовила пошук адекватних відповідників для вельми багатозначного і у філософському аспекті доволі непростого поняття Common Sense. Аби якомога точніше відтворити значеннєву палітру того поняття, яке воднораз і водночас означає: спільне <всім людям> чуття; здоровий, від природи даний і позбавлений будь-якої освіченості глузд людини; розважливість і практичний розум etc., «популярні філософи» послуговувалися як уже наявними і сформованими попередньою традицією поняттями і зворотами, так і новотворами, як-от; «спільне чуття» (Gemeinsinn, Sensus kommunis), «спільний розсуд» (gemeiner Verstand, Gemeinverstand), «спільний людський розсуд» (gemeiner Menschenverstand), «загальний людський розум» (allgemeine Menschenvemunft) etc. Отже, таке різноманіття властиво німецьких понять пов'язане, в першу чергу, із численними спробами знайти в німецькій науковій мові більш-менш адекватні відповідники для поняття Common Sense.
У згаданих частинах «Пролегоменів» також можна натрапити на цілу низку понять, взаємопов'язаних із поняттям «спільний людський розсуд». Кант так само пише: «прямий» (gerader), «простий» (schlichter), «здоровий» (gesunder), «спекулятивний» (spekulativer) «людський розсуд» або (в скорочених варіантах) просто «розсуд», а ще «критичний», «спекулятивний» розум, «загальний людський розум» (allgemeine Menschenvemunft). Засадничою при цьому для автора є не стільки властиво Кантона опозиція «розсуд — розум», скільки, з одного боку, розмежування «спільного розсуду» і «здорового глузду», а, з другого — протиставлення обом їм «спекулятивного розсуду». Спільний розсуд, як intelligentia communis, є тією властивою всім людям, незалежно від їхньої освіченості, спроможністю, застосування якої зумовлене передусім життєвими потребами, не лише набутими знаннями. Здоровий глузд, як intelligentia sana. що ґрунтується на «спільному розсуді» як своєму базисі, є тією когнітивною здатністю, що дана кожній нормальній людині від природи, завдяки якій в людині сформований образ повсякденного життя, тобто людина може виказати правильне судження і вчинити розважливо, не керуючись при цьому наукою. Треба зазначити, що останній момент є ледь не головний у Кантовій оцінці здорового глузду. На відміну від тих двох інтелектуальних сил, компетенція яких вичерпується сферою досвіду, спекулятивный розсуд виявляється єдиною спроможністю, яка придатна для наукової метафізики, бо лише він один може оперувати загальними поняттями або вживати «правила in abstracto». У цьому пункті Кант мав
125
попередника, ім'я котрого двічі згадане в підготовчих матеріалах до «Пролегоменів», а саме Йогана Ніколаса Тетенса (AA ХХІІІ, 57.19; 59.9). Цей останній, пропонуючи характеристику «спільною людського розсуду», протиставляє його вищому або міркувальному розуму (raison-nierende Vernunft). На думку Тетенса, «спільний розсуд» — це «спроможність судити про речі, не потребуючи <при цьому > якогось виразного розмірковування на підставі загальних понять і засад. Він протиставляється вищому і міркувальному розуму; останній послуговується загальними науковими теоріями <...> Спільний розсуд працює без допомоги спекуляції; розум спекулює на підставі понять, які він виразно розвиває» (Tetens J. N. Philosophische Versuche über die menschliche Natur und ihre Entwickelung. Erster Band. Leipzig 1777. S. 571). Нарешті, автор «критичної філософії» наголошує на необхідності того, щоб критичний розум стримував і утримував у межах «спільний розсуд». У такий спосіб критично очищений «спільний розсуд» Кант позначає іноді як «здоровий глузд», надаючи цьому поняттю вже вочевидь іншого, відмінного від традиційного, значення. Вирішальним при цьому передусім є визнання значущості «здорового глузду» в позанауковій (практичній) сфері, й ніхто інший, як сам І. Кант, написав такі рядки: «Я є палким поборником (enthusiastischer Vertheidiger) здорового людського глузду» (АA XXIІІ, 59).
Насамкінець варто відзначити декілька суто мовних своєрідностей, які стосуються нашого розгляду В останній чверті XVIII ст. прикметник «спільний» (gemein), що з часів раннього Середньовіччя змінив значення від «колективний», «сукупний» (gemeinsam) до «низький», «непривілейований» (niedrig) і «звичайний», «буденний» (gewöhnlich), знову починає означати «спільний» у сенсі «спільного всім», «розподіленого між усіма», «властивого загалу», «загального» (напр., gemeines Wesen, Gemeinwesen — спільнота, загал; Gemeinwohl — спільне благо, суспільне добро). На кінець XVIII ст. припадає також майже синонімічний мововжиток слів «загальний» (allgemein) і «спільний» (gemein), принаймні в складі конструкції «allgemeine Menschenvernunft» таке твердження здається виправданим (див. КЧР, с. 35, 429; KrVB XXXIX, А752, B780. Tetens J.N. Philosophische Versuche über die menschliche Natur und ihre Entwickelung. Erster Band. Leipzig 1777. S. 523). Поняття здоровий глузд, як відповідник для німецького gesunder Verstand, ми вибрали на підставі того, що воно більш-менш усталене у нашій науковій мові, хоча, з огляду на викладене вище, його треба було б перекладати як «здоровий розсуд».
13 В оригіналі стоїть kan або, як пропонують Гартенштайн і Вайшедель, kann, що в цьому контексті звучало б: «ніж зміг проникливий муж». Але кон'єктура Розенкранцa, прийнята більшістю
126
видавців (Ердман, Форлендер, Касірер, Мальтер, Полок), пропонує kam (дійшов). Ми теж пристаємо на позицію такого читання.
14 Мозес Мендельсон (Moses Mendelssohn, 1729-1786), один із чільних представників німецького Просвітництва, котрий належав до осередку так званих «популярних філософів». Кант, підтримуючи листування з Мендельсоном із 1766 р., був знайомий також із його працями, зокрема з твором «Федон або про безсмертя душі в трьох діалогах» (Phädon oder über die Unsterblichkeit der Seele, in drei Gesprächen. Berlin 1767), а в 1777 р., під час перебування М. Мендельсона в Кьонігсберзі, обидва мислителі мали змогу познайомитися особисто. Завдяки своєму «Трактатові про очевидність у метафізичних науках» (Abhandlung über die Evidenz in metaphysischen Wissenschaften. Berlin 1764) Мендельсон виборов першу премію у конкурсі, оголошеному Берлінською Академією наук в 1763 р. із теми: «Чи здатні метафізичні істини загалом, і перші принципи природної теології та моралі зокрема, до тієї самої очевидності, що істини математичні...». Другу премію в тому ж таки конкурсі здобув трактат І. Канта «Дослідження про виразність засад природної теології та моралі» (Untersuchung über die Deutlichkeit der Grundsätze der natürlichen Theologie und der Moral. Berlin 1764). Кант із великою повагою ставився до Мендельсона і вважав його одним із тих небагатьох вчених мужів, котрі можуть зрозуміти його «Критику» і посприяти справі метафізики (див. листи Канта до М. Герца і Кр. Гарве А.А. X, 253; 319). Тим часом Кант був дуже засмучений і пригнічений, коли довідався про те. що Мендельсон відклав його «Критику». У листі до Мендельсона від 16. VIII. 1783 Кант у такий спосіб висловився про Мендельсона-письменника: «Небагато-хто має щасливе обдарування виражати свої думки так, аби зробити їх зрозумілими для інших. Не може один лише Мендельсон» (AA X, 323).
15 Це є перше місце в тексті «Пролегоменів», де Кант намагається показати методичну своєрідність цього твору порівняно з «Критикою» (див. також § 4, с. 17. і § 5, прим., с. 18.). У «Пролегоменах» як «попередніх вправах» слід виходити від якогось даного факту як «чогось вірогідного» й сходити до його умов чи «джерел», знання яких нам дозволяє збагнути сам цей факт у його можливості, тобто в аналітичний спосіб звертатися до умов можливості чогось дійсного. За такий факт туг, у «Пролегоменах», слугує наука в сенсі сукупності наукових дисциплін, передусім математика і природознавство. На переконання Канта «Критика чистого розуму» натомість поступовує згідно з синтетичним методом. Аби. уникнути змішання значень понять «аналітичний» — «синтетичний» стосовно методу (способу)
127
викладу і стосовно поділу суджень, а таке змішання справді може виникнути при читанні «Пролегоменів», адже про поділ суджень на аналітичні та синтетичні Кант веде мову в § 2, себто вже після цього коментованого місця, автор у примітці до § 5 пропонує замінити відмінність аналітичного і синтетичного методів на відмінність регресивного і прогресивного методів. Тим самим Кант послуговується традиційним, сягаючим іще часів Евкліда розрізненням методів (вираз «існують іще з дитинства науки» опосередковано це потверджує). Проте для Канта важливішим було визначення і застосування згаданих методів філософами Нового часу, зокрема Г. В. Ляйбніцем і Кр. Вольфом. Водночас слід відзначити, що і в «Критиці» автор інколи звертає увагу читача на відмінність аналітичного і синтетичного методів викладу, напр., у «Вступі», де мова йде про виклад повної системи філософії чистого розуму (КЧР, с. 51. KrVA 12, В 26) і наприкінці першої книги трансцендентальної діалектики, де Кант міркує про відмінність синтетичного і аналітичного порядку трьох ідей розуму (КЧР, с. 234 прим. KrVß 395 Anm.). Важливим місцем стосовно рефлексії Канта над проблемою метода є § 117 лекцій із логіки: «Аналітичний метод протилежний синтетичному. Перший починає від обумовленого й обґрунтованого та просувається до принципів (a principiatis ad principia), другий натомість іде від принципів до наслідків або від простого до складеного. Перший можна назвати також регресивним, як і другий прогресивним» (AA IХ, 149). Таким чином, аналітичні та синтетичні судження, з одного боку, і аналітичний та синтетичний методи викладу — з другого, натрапляємо в творах Канта як різні значення аналітичного і синтетичного.
16 Кант наводить рядки римського поета Публія Вергілія Марона (Publius Vergiuus Maro, 70-19 до P. X.) із твору «Георгіка», що в українському перекладі звучать так: «Трутів, ледачих тварин, тримають вони подалі від вуликів» (Georgica IV, 168).
17 Оскільки та перша частина тексту «Пролегоменів», що була позначена Форлендером як «Передмова» (див. прим. 1), в оригінальному виданні не мала ніякого заголовка, то цілком природно, що ці «Попередні зауваги» мають назву «Пролегомени». Однак при перекладі ця назва, як правило, пропускається.
18 Див. КЧР, с. 409-422. KrVA 712-738, В 740-766.
19 П. Гойнінген-Гюне вважає, що це речення мало б ліпший сенс, якби замість «кожної засади» поставити «тієї засади», себто «засади
128
аналізу». Див.: Hoyningen-Huene P. Eine weitere Textverschiebungshypothese zu Kants Prolegomena (und zur 2. Auflage der KrV) // Kant-Studien 89, 1998, S. 89.
20 Наступні п'ять абзаців майже повністю відповідають V розділу «Вступу» до другого видання «Критики», що має назву: «У всіх теоретичних науках розуму містяться синтетичні судження a priori» (KЧP,c.45-47.KrVB14-17).
21 Під aналітиками [Zergliederer] людського розуму Кант має на увазі Кр. Вольфа і його послідовників. Напр., у § 8 глави 3 «Німецької логіки» Вольф пише: «Це розчленовування [Zergliederung] положень має свою різноманітну користь <...> Тому також в математиці майже всі положення висловлюються таким чином» (Wolff Ch. Vernünftige Gedanken von den Kräften des menschlichen Verstandes und ihrem richtigen Gebrauche in Erkenntnis der Wahrheit. 9. Aufl. Halle 1738 [1713]).
22 Йоган Андреас Зегнер (Johann Andreas von Segner, 1704-1777), професор математики в Гьотингені та Гале. Мова йде про його твір «Принципи аритметики, геометрії те геометричного обчислення», §§ 3, 31 першого розділу (Anfangsgründe der Arithmetic, Geometrie und der Geometrischen Berechnung. Aus Lateinischen übersetzt von J.W. Segner. 2. Aufl. Halle 1773 [17641]). Пop. також КЧР, с. 46. KrVB 15.
23 Наведені Кантом приклади «аналітичних засад» становлять відповідно аксіоми (точніше: koinai ennoíai, notiones communes) із книги І «Елементів» Евкліда: «Рівні одному й тому самому, рівні також один одному» (1 аксіома); «Ціле більше частини» (8 аксіома).
24 Згідно із «гіпотезою про переставлення аркушів» Файгінгера/Зіцлера (Vaihinger/Sitzlers Blattversetzungshypothese) наступні п'ять абзаців, що в оригінальному виданні 1783 p. були відповідно абзацами 2-5 § 4, переставлені в § 2. Докладніше про це див. с.....
25 У цьому абзаці, як і раніше в § 1, Кант веде мову про своєрідність математичного методу порівняно з філософським і вбачає таку своєрідність у тому, що математичне пізнання істотно ґрунтується на конструюванні понять (Konstruktion der Begriffe). Згідно з викладеним у «Критиці», сконструювати якесь поняття означає «зобразити (darstellen) a priori відповідне йому споглядання» (КЧР, 409. KrVA 713, В 74.1). Для цього потрібно якесь неемпіричне споглядання, яке, з одного боку, є одиничним об'єктом (як repraesentatio singularis), а з
129
іншого, все ж таки виражає загальнозначущість для всіх можливих споглядань, що належать до того самого поняття. Так, наприклад, конструювання певної геометричної фігури здійснюється через зображення її — хай то буде в уяві чи на аркуші наперу — відповідно до поняття цієї фігури, однак конструювання завжди відбувається цілковито a priori, бо вирішальну роль при цьому відіграє єдність акту конструкції. Конструювання в математиці, яке стає можливим тільки через споглядання, що зображається a priori, дозволяє розглядати математичні поняття іn concreto, і саме на підставі такого споглядання загальні умови конструювання мусять мати загальну значущість для об'єкта сконструйованого поняття. Про конструкцію понять у математиці Кант неодноразово пише і в інших своїх творах. У праці проти ляйбніцианця Ебергарда (Über eine Entdeckung, nach der alle neue Kritik der reinen Vernunft durch eine ältere entbehrlich gemacht werden soll. 1790) Кант каже, що конструюванням понять можна назвати «будь-яке зображування (Darstellung) певного поняття через (самодіяльне) продукування відповідного йому споглядання», виокремлюючи при ньому чисте конструювання, або схематичне, і емпіричне, або технічне, конструювання (AA VIII, 192). А у своїх лекціях із логіки Кант так описує цю вагому характеристику математики: «Ми конструюємо поняття, якщо зображуємо їх в спогляданні a priori без [допомоги] досвіду, або якщо зображуємо в спогляданні предмет, який відповідає нашому поняттю про нього» (AA IХ, 23).
26 У оригінальному виданні 1783 p. цей клас суджень не був пронумерований. Зважаючи на назву § 2 і на наявність нумерації пп. 1 і 2, видається цілком слушною пропозиція К. Шульца надати номер (№3) також цьому класу суджень. К. Форлендер і Р. Мальтер слідують за К. Шульцем, а Б. Ердман, В. Вайшедель і К. Полок дотримуються оригіналу,
27 Виділення слова «належні» (gehörige), що було запропоновано Б. Ердманом (АA IV, 273.13), приймається нами із суто дидактичних міркувань.
28 У оригіналі дієслово «становлять» (ausmachen) стоїть у множині і в такій формі читання також цілком прийнятне. Проте ми дотримуємося кон'єктури Наторпа/Форлендера, які множину замінюють одниною «становить» (ausmacht), мотивуючи це, мабуть, тим, що цей присудок співвідноситься із виділеним підметом «витворення».
130
29 Висунутий Г. В. Ляйбніцем закон достатньої підстави (principium rationis sufficientis), який разом із законом суперечності були для нього двома великими принципами буття і пізнання, мав у філософа декілька формулювань: «ніщо ніколи не відбувається без якоїсь причини або принаймні достатньої підстави <...> чому існування чогось одного допускається радше, ніж існування іншого, і чому це існує саме так, а не інакше» («Теодіцея», 1710, Ч. l. § 44 [Leibniz G.W. Philosophische Werke. Hrsg. von A.Buchenau und E.Cassirer. Leipzig 1925. Bd. IV. S. 124-125]); «жоден факт не може бути справжнім і дійсним <...> без достатньої підстави, чому справа стоїть саме так, а не інакше» («Монадологія», 1714. § 32 [Leibniz G.W. Philosophische Werke. Leipzig 19242. Bd. ІІ. S. 443 ]); «нічого не відбувається без того, щоб була підстава, чому це відбувається радше так, а не інакше» (Другий лист до С. Кларка, 1715-1716 [Leibniz G.W Philosophische Werke. Leipzig 19242. Bd. I. S. 124]). К. Вольф у § 70 свого твору «Онтологія або перша філософія» подає таке формулювання цього закону: «Ніщо не існує без достатньої підстави, чому радше щось є, ніж не є, тому якщо тільки щось покладається, то також покладено щось, через яке можна зрозуміти, чому воно радше є, ніж не є» (Wolff Сh. Philosophia prima, sive Ontologia, methodo scientifica pertractata, qua omnis cognitionis humanae principia continentur. Francofurti et Lipsiae 1736 [17291]). їїор- його-таки «Німецьку метафізику», де в § 30 «славетний Вольф» пише: «<...> все, що є, мусить мати свою достатню підставу, чому воно є <...>» (Wolff Ch. Vernünftige Gedanken von Gott, der Welt und der Seele des Menschen, auch allen Dingen überhaupt. Frankfurt und Leipzig 1719). На відміну від Ляйбніца, котрий вважав, що закон достатньої підстави не потребує доказу, Вольф у наведених пapaграфax і «Онтології», і. «Німецької метафізики» намагається довести цей універсальний «magnum principium Metaphysicum», спираючись при цьому на закон суперечності: «Припустімо, що А існує без достатньої підстави, чому воно радше є, ніж не є. Отже, треба покладати ніщо, через яке можна було б зрозуміти, чому А існує, таким чином, А допускається як суще, позаяк припущено існування ніщо, однак це абсурдно, бо через покладання ніщо нічого не покладається». Починаючи з твору «Спроба запровадження в філософію поняття негативних величин» (1763), в якому здійснено розрізнення двох видів підстав (логічні та реальні), Кант у критичний період творчості розглядає тему реальної підстави в контексті трансцецдентально-філософського тлумачення єдино тільки проблеми причиновості. Див, КЧР, с. 161. KrVA 200-201, В 246.
30 Джон Лок у своєму головному творі «Есей про людське розуміння» (кн. IV, гл. 3, §§ 7-21) виокремлює і досліджує чотири види нашого пізнання: тотожність (відмінність), співіснування (со-
131
Коментарі і примітки
existence), відношення і реальне існування (Пор. укр. пер, Локк Дж. Розвідка про людське розуміння. — Харків, Акта. — 2002. — Кн. 4. — С, 40-57).
31 Евклід (Eucleídes) із Александрії (близько ІV—ІІІ ст. до Р. X.), напевно, найвидатніший математик Стародавньої Греції. Кант має тут на увазі його класичний твір «Елементи» (Stoicheia, Elemente), що впродовж тисячоліть був взірцем досконалості математичного знання і водночас часто-густо слугував за підручник із математики. Кант мав змогу користуватися німецьким перекладом «Елементів» Й. Ф. Лоренца (Euklid. Elemente. Die sechs ersten. Bücher der geometrischen Anfangsgründe. 2. Aufl. Halle 1781 [17731]), проте не виключено також, що філософ міг читати частковий латинський переклад твору Евкліда, що був виконаний Боецієм (Euclidis Geometria: a Boetio in Latinum translata. Paris 1538).
32 П'ять наступних абзаців, що в оригінальному виданні від 1783 p. містилися в цьому параграфі, переставлені в § 2 згідно із «гіпотезою про переставлення аркушів» Файгінгера/Зіцлера. Див. статтю с.....
33 Рядки із «Поетичного мистецтва» (Ars poetica) Горація (Epistulae, II, 3, 188) в українському перекладі Андрія Содомори звучать так:
«Хоч і покажеш таке — не повірю, ще й криво всміхнуся». (Квінт Горацій Флакк. Твори. З лат. - К.: Дніпро, 1982. — С. 219).
34 Поняття трансцендентальна філософія (Transzendentalphilosophie), яке зазнало такого широкого визнання і вжитку аж до сьогодення саме завдяки філософії Канта, досі становить одну з центральних проблем кантознавства. Згідно з першим виданням «Критики» трансцендентальна філософія позначається тут як «система понять a priori про предмети взагалі» (KrVA 11-12). «Критика чистого розуму», яка ще не є самою трансцендентальною філософією, повинна «архітектонічно, себто із принципів, накреслити план для такої науки, бо вона є «повною ідеєю трансцендентальної філософії» як науки sui generis. З іншого боку, оскільки при дослідженні моральності трапляються або щось емпіричне, або якісь емпіричні імплікації, «трансцендентальна філософія є певна філософія [eine Weltweisheit] чистого, суто спекулятивного розуму» (KrVA 15). Отже, трансцендентальна філософія є «система всіх принципів чистого розуму» — як додає Кант у другому виданні «Критики» (КЧР, с. 52. KrVB 27). Із коментованого пасажу «Пролегоменів» видно, що, по-перше, Кант відмежовує свою трансцендентальну філософію від попередніх спроб висунути таку, передусім від Кр. Вольфа і його
132
послідовників («...дотепер не було жодної трансцендентальної філософії» ), і від класичного, сягаючого метафізики Середньовіччя, вчення про трансценденталії (пор. КЧР. с. 96 і д. KrVB 113sqq); по-друге, місце і завдання, які Кант надає своїй трансцендентальній філософії, зводяться головно до визначення і вирішення можливості метафізики, що вибувається через відповідь на питання про можливість синтетичних суджень a priori. Кант неодноразово висловлювався про свою трансцендентальну філософію саме в такому дусі, напр., у творі проти ляйбніціанця Ебергарда (Über eine Entdeckung, nach der alle neue Kritik der reinen Vernunft durch eine ältere entbehrlich gemacht werden soll. 1790): після того, як автор «критичної філософії» вже вкотре наголошував, що існування метафізики залежить від способу розв'язання питання: як можливі синтетичні судження a priori?, він наполягає на тому, що «дослідження походження пізнання <...> a priori слід передати виключно трансцендентальній філософії» (АA VIII, 244). Водночас у творах Канта є змога знайти такі твердження про трансцендентальну філософію, які наближають її до онтології й уможливлюють інтерпретацію трансцендентальної філософії як «спадкоємниці» philosophiae primae (див. напр., КЧР, с. 477. KrVA 845, В873. Пор. твір «Про поступ метафізики» (1791/1804) [Kant I. Werkausgabe in 12 Bänden. Hrsg. von W. Weischedel. Frankfurt am Main. Bd. VI, S. 591]). Таким чином, трансцендентальна філософія, на думку Канта, є наука, що повинна систематично досліджувати можливість, обсяг і границі синтетичного пізнання a priori, щоб вирішити питання про можливість метафізики як науки.
35 Поняття чиста математика, що вже неодноразово траплялося на сторінках «Пролегоменів», Кант застосовує для відмежування чистої частини цієї раціональної науки, яка містить суто принципи a priori для всіх інших математичних дисциплін і не може мати в своєму складі (в силу самого визначення) жодної емпіричної домішки, від інших частин чи галузей математичного знання. Можна припустити, що таке відокремлення до певної міри було зумовлене тогочасним мововжитком, в якому поняття «математика» і «математики» (також у самого Канта) часто охоплювали математичне природознавство (теоретичну механіку, оптику, астрономію), тобто класичну фізику в широкому сенсі слова. Водночас Кант був глибоко переконаний у тому, що кожна наука у властивому значенні потребує якоїсь чистої частини, як тієї підвалини, на якій ґрунтується «аподиктична достовірність, якої шукає в науці розум» (АA IV, 469). З іншого боку, чисту математику є змога схарактеризувати і як неприкладне пізнання розуму, але в такому разі нагальним виявляється питання про
133
співвідношення чистої і прикладної математики в мисленні німецького філософа.
36 Терміном аподиктична достовірність Кант позначає такі положення, судження або пізнання, які «пов'язані зі свідомістю їхньої необхідності» (КЧР, с. 60. K.rVB 41), тобто такі, які ніколи не можуть викликати сумніву щодо своєї достовірності.
37 Ми приймаємо кон'єктуру Б. Ердмана, котрий додає тут дієслово «мусить» (muß), якого бракувало в оригінальному виданні 1783 p. (AA IV, 281.8).
38Див.:KЧP,c.409 i д. KrVA 713sqq, B 741sqq.
39 Б. Ердман, з огляду на наявність ґанджу конструкції речення, зважує долучення прислівника «лише» (nur), отже, можливість читання «а лише синтетично» (AA lY 616).
40 Запропонований нами переклад є одним із можливих варіантів відтворення Кантової думки, яка в оригіналі викладена так: «denn alsdann kann die Form der Erscheinung, d.h. die reine Anschauung, allerdings aus uns selbst, d.h. a priori vorgestellt werden». Певна річ, ці рядки можуть спонукати до різноманітних тлумачень, як-от: по-перше, чисте споглядання має місце тільки в нас самих, тобто в рамках лише нашої суб'єктивності; по-друге, чисте споглядання походить із нас самих, себто наша суб'єктивність є його джерелом; по-третє, походження чистих споглядань зумовлюється лише нами самими, а не спричинюється чимось стороннім (предметом).
41 В оригінальному тексті 1783 р. стоїть: «дедукція понять у просторі та часі» (Deduktion der Begriffe im Raum und Zeit). Ми приймаємо зважену Б. Ердманом кон'єктуру im на von (АA IV, 616).
42 Слово «відмінність» (Verschiedenheit), що додано Б. Ердманом (ÄA IV, 285.31), робить це речення логічно коректним і зрозумілішим. Емендація ця вперше запропонована Г. Файгінгером (Vaihinger H. Commentar zu Kants Kritik der reinen Vernunft. Stuttgart, Berlin. Leipzig. 1892. Bd. II. S. 519).
43 Аби унаочнити наведені Кантом у цьому абзаці геометричні приклади, відомий німецький математик Георг Кантор запропонував власне пояснення думки філософа, що було оприлюднене як додаток до видання «Пролегоменів» Карлом Шульцем (Kant Immanuel.
134
Prolegomena zu einer jeden künftigen Metaphysik, die als Wissenschaft wird auftreten können. Hrsg. von Karl Schulz. Leipzig, Philipp Reclams Universalbibliothek [1888]. S. 229-230) і потім неодноразово використовувалося інтерпретаторами Кантової філософії: Vaihinger H. Commentar zu Kants Kritik der reinen Vernunft. Stuttgart, Berlin. Leipzig. 1892. Bd. II. S. 518sqq. Apel M. Kommentar zu Kants Prolegomena. 2. Aufl.. Leipzig, Felix Meiner. І923. S. 116.
Puc. l Puc. 2
На першій схемі (Рис. І) зображена сферична поверхня, на якій
накреслені два сферичні, трикутники ABC і ABD, що мають за спільну основу дугу екватора AB. Конструювання провадиться в такий спосіб, що сторони АС і СВ першого трикутника АВС рівні відповідним сторонам AD і DB другого трикутника ABD. Унаслідок цього три сферичні кути біля вершин А, В і С у трикутнику ABC також рівні відповідним сферичним кутам біля вершин А, В і D у трикутнику ABD. Однак, незважаючи на це, все ж таки не можливо, щоб трикутники ABC і ABD були конгруентними, себто суміщалися при накладанні один на одного, хай то через обертання навколо їхньої спільної основи AB або через переставляння на сферичній поверхні. Натомість на другій схемі (Рис. 2) зображені два площинних трикутники ABC і ABD зі спільною основою AB. Припустімо, що AC=AD і CB=DB. Тоді вочевидь обидва ці трикутники можна сумістити завдяки обертанню навколо їхньої спільної основи AB. Але це не можна було зробити у випадку сферичних трикутників ABC і ABD, що зображені на першій схемі (Рис.1), на підставі кривизни сферичної поверхні.
Варто також відзначити, що «парадокс подібних і рівних, але все-
135
таки неконгруентних речей», про який йдеться в цьому параграфі. Кант досліджував уже в одній праці докритичного періоду а саме в творі 1768 p. «Про першу підставу різниці сторін у просторі* (Von dem ersten Grunde des Unterschiedes der Gegenden im Räume), послуговуючи при цьому такими самими прикладами, що і в «Пролегоменах» -- сферичні трикутники (АA ІІ, 381). Водночас у творі, що був оприлюднений через три роки після «Пролегоменів» і названий «Метафізичні засади природознавства» (Metaphysische Anfangsgründc der Naturwissenschaft, 1786), Кант прямо посилається на це місце із «Пролегоменів», щоб іще раз наголосити на одному із засадничих положень своєї трансцендентальної теорії: простір є суб'єктивна форма нашого чуттєвого сприйняття речей або відношень між ними (AA IV 484).
44 Поняття об'єктивна реальність (або, що для Канта те ж саме, об'єктивна значущість — objektive Gültigkeit) може спантеличувати сьогоднішнього читача, оскільки в жодному разі не означає якусь «незалежну від свідомості зовнішню реальність». Відповідно до принципів «критичної філософії» Кант надає об'єктивну реальність всім типам уявлень, як-от: чистим формам споглядання (простір і час), чистим поняттям розсуду (категорії) та ідеям розуму, аби позначити тим самим їхню віднесеність до предмета. Проте, оскільки всі речі слід розглядати з подвійної перспективи, як предмети для досвідною пізнання (явища) і як предмети для самого тільки мислення (речі самі по собі), то про об'єктивну реальність в абсолютному сенсі не може бути й мови. Незважаючи на те, що простір і час не є об'єктивними формами речей, вони постають не лише суб'єктивними формами нашого способу споглядання, себто не лише мають суб'єктивну реальність, а їм властива також об'єктивна реальність, тобто значущість для об'єктів наших чуттів. Іншими словами, об'єктивна реальність простору і часу є суто емпірична і стосується тільки чуттєво даних предметів. Так само стоять справи і з поняттями розсуду, об'єктивна реальність яким може бути надана лише через застосування їх до предметів як явищ. Тобто, для того. щоб поняття розсуду мали об'єктивну реальність або (як часто-густо висловлює цю думку сам Кант, зокрема в «Пролегоменах») «мали значення і сенс», потрібно надати їм відношення до предмета, а таке відношення дає синтетична єдність свідомості, і то в необхідний спосіб. У «.Критиці» обґрунтуванню об'єктивної значущості присвячений цілий розділ про дедукцію чистих понять розсуду (КЧР, с. 98-123. KrVA 84-130, В 116-169), і головний висновок полягає в тому, що об'єктивна реальність усякого нашого пізнання a priori може бути гарантована тільки можливістю досвіду взагалі та безумовно, а ця остання, в свою чергу, припускає чисті поняття розсуду як свої неодмінні передумови.
136
Що ж стосується об'єктивної реальності ідей розуму (в теоретичному аспекті), то і тут вона означає той спосіб, в який вони відносяться до предметів, ту значущість, яку вони можуть мати для сфери предметів. У контексті трансцендентальної дедукції всіх ідей спекулятивного розуму Кант зазначає, що об'єктивна реальність і значущість надається цим продуктам розуму в іншому сенсі, а саме: хоча ідеї безпосередньо не відносяться до відповідного їм предмета, проте вони опосередковано завжди розширюють досвідне пізнання, систематизуючи всі правила вжитку розуму за припущенням такого предмета в ідеї (КЧР, с. 387 і д. KrVA 669sqq, B 697sqq). Таким чином, об'єктивна реальність трьох типів уявлень полягає в тому, що самі вони становлять об'єктивні умови для можливості досвіду взагалі.
В історичному аспекті варто відзначити, що поняття «об'єктивна реальність» відігравало неабияку роль у новочасній філософії. Напр., співвідношенню Кантового розуміння цього поняття із терміном realitas objectiva Декарта присвятив свою студію Г. Вагнер (Wagner H. Realitas objectiva (Descartes — Kant) // Zeitschrift für philosophische Forschung. 1967. Bd. XXI. H. 3. S. 325-340.
45 Слова про математиків, котрі водночас були філософами, передусім натякають на постать Ляйбніца і його послідовників. Історичним тлом Кантових міркувань у цьому пасажі, як і загалом ного теорії простору і часу, можна вважати ту славнозвісну суперечку, що була зініційована публікацією листування між Г. В. Ляйбніцем і С. Кларком (A collection of papers, which passed between the late learned Mr. Leibniz and Dr. Clarke in the years 1715 and 1716 relating to the principles of natural philosophy and religion by Sam. Clarke. London 1717. Німецький переклад цього листування вийшов у світ в 1720 p. із передмовою Кр. Вольфа. Див. також: Leibniz G.W. Philosophische Werke. Hrsg. A.Buchenau und E.Cassirer. Leipzig 19242. Bd. I S. 120-241) і протягом майже всього XVIІІ ст. займала найвидатніших представників тогочасної філософії, математики, природознавства всієї Європи. В рамках цієї суперечки виокремилися два табори чи «партії»: перша (математики), прибічники якої слідом за І. Ньютоном стверджували абсолютність простору і часу, бо саме вона може бути гарантією істинності й достовірності всіх геометричних положень, застосованих до явищ світу; друга (метафізики) натомість, пристаючи на позицію Ляйбніца і Вольфа, наполягала на суто феноменальному характері простору і часу, себто ці останні суть не якість субстанції або реальні властивості речей, а лише відношення між тілами, і саме завдяки їм виникає порядок співіснування (простір) і послідовності (час) тіл. У контексті коментованого фрагменту варто пам'ятати про оцінку другої «партії», яку Кант надав у «Критиці», а саме: заперечуючи подільність матерії до
137
нескінченності та відмежовуючи абстрактно-логічні міркування від природничо-метафізичних простір «метафізики» (Кант ix називає монадисти) витлумачували як континуальне наповнення фізичними точками, тобто простими частинами. Відповідно до засад «критичної філософії» Кант відхиляє таке розуміння простору, бо ж останній є умовою можливості тіл (предметів зовнішнього споглядання), а не тіла (динамічне відношення субстанцій взагалі) є умовою можливості простору. Нарешті, цікавим є той факт, що Кант на початку своєї академічної діяльності, в дисертації від 1756 р. «Фізична монадологія» (Monadologia physica), також долучився до тієї полеміки, намагаючись у своєрідний спосіб об'єднати два антагоністичних табори (АA 1, 385-416).
46 Джон Лок у кн. ІІ, гл. 8, §§ 9-22 свого головного твору «Есей про людське розуміння» провадить розрізнення первинних і вторинних якостей тіл. Первинні чи первісні якості (primary qualities) перебувають у кожній частині тіл, невіддільні від них у будь-якому стані, і ми сприймаємо ці якості через чуття в будь-якій частині самих тіл. До таких якостей належать: щільність, протяжність, форма, рухливість і число. Вторинні якості (secondary qualities) суть самі тіла, які викликають у нас певні ідеї, а в інших тіл — інші якості. Такими якостями є: кольори, звуки, смаки тощо. Ідеї первинних якостей становлять подібності первинних якостей, що дійсно існують у самих тілах. Ідеї вторинних якостей не мають жодного відповідника в самих об'єктах; вторинні якості хоч і приписуються тілам, проте насправді є тільки силами первинних якостей (пор. укр. пер.: Локк Дж. Розвідка про людське розуміння. - Харків, Акта. — 2002. — Кн. 2. — С. 67—77).
Відмінність між первинними і вторинними якостями була однією з центральних тем новочасної філософії, нею послуговувалися Г. Галілей, Р. Декарт, Т. Гобс і Р. Бойль. Напевно, цей факт був добре відомий Канту, принаймні слова «вже задовго до часів Лока» на це натякають.
47 Розуміння чуттєвості як суто заплутаного пізнання, було властиво Ляйбніц-Вольфовій школі філософії. Гак, напр., Г. В. Ляйбніц, ведучи мову про поділ пізнання (cognitio), виокремлює в творі «Міркування про пізнання, істину та ідеї» (Meditationes de cogitatione, veritate et ideis, ] 684) особливий вид «заплутаного пізнання» (cogiutio confusa) (Leibniz G.W Philosophische Werke. Hrsg. A.Buchenau und E.Cassirеr. Leipzig 19242. Bd. I S. 22—23). Цю думку Ляйбніна згодом підхопив Кр. Вольф, котрий у багатьох своїх творах наголошує на тому, що чуттєва спроможність, як нижча здатність пізнання, веде до невиразних (заплутаних) ідей і понять, а отже í до такого самого пізнання (Wtolff Ch. Philosophia rationalis, sive Logica, methodo scientifica pertractata etad
138
usum scientianim atque vitae aptata. Praemittitur Discursus praeliminaris De philosophia in genera. Francofurti et Lipsiae 1740, [l728], § 77-102. Wolff Ch. Psychologia empirica, methodo scientifica pertractata. Ed. nova. Frankfurt und Leipzig, 1738, [17321]. § 54. Wolff Ch. Vernünftige Gedanken von Gott, der Welt und der Seele des Menschen, auch allen Dingen überhaupt. Frankfurt und Leipzig. 1719. § 275). Кант і в цьому місці «Пролегоменів», а особливо в «Критиці», піддає нищівній критиці таке розуміння чуттєвості, вважаючи його «фальшуванням поняття чуттєвості» (див. КЧР, с. 68-71. KrVA 42-46, В 59-64).
48 Див. §§ 50—54 «Пролегоменів».
49 Під невповноваженими суддями Кант має на увазі тут автора Гьотингенської рецензії на свою «Критику чистого розуму». Див. переклад цієї рецензії на с. 109—113.
50 Рене Декарт (René Descartes, Cartesius, 1596-1650), французький філософ, математик і фізик, один із засновників і чільних репрезентантів філософії Нового часу. Протестуючи проти змішання свого «трансцендентального ідеалізму» із ідеалізмом Декарта, Кант має на увазі, мабуть, головний твір французькою мислителя: «Міркування про першу філософію» (Des-Cartes Renati Meditationes de prima philosophia. In quibus Dei existentia, et animae humanae a corpore distinc-tio. demonstratur- His adjunctae sunt variae objectiones doctorurn virorum in istas de Deo el animadenionstrationes; Cum Responsionibus Authoris. Editio secunda. Amstelodami 1642), передусім перші два міркування, в яких автор намагається віднайти безсумнівне підґрунтя нашого знання (Пор. укр. пер.: Декарт Р. Метафізичні розмисли. — К.: Юніверс, 2000. — С. 22-33). Окрім «Міркування про першу філософію», Кант мав у розпорядженні також перше видання головного систематичного твору Декарта «Принципи філософії» (Principia Philosophiae, Amstelodami 1644). Кант називає Декартів ідеалізм у цьому місці емпіричним, а згодом матеріальним (с. 68.) і скептичним (с. 101.) на підставі того, що при пошуку непохитного фундаменту всього нашого знання французький філософ виходив із матеріальної, протяжної речі (res extensa), що дана в чуттєвому досвіді. Завдяки акту сумніву матеріальній субстанції протиставляється річ мисляча (res cogitans), або духовна субстанція, в актах мислення якої Декарт знаходить надійну «точку опертя» (засада cogito ergo sum — мислю, отже існую), що гарантує достовірність та істинність нашого внутрішнього досвіду, себто нашого знання. Що стосується матеріальних речей, які перебувають поза нами, тобто зовнішнього досвіду, то попри їхнє самостійне, незалежне від мислення існування, наше пізнання їх завжди непевне і недоказове.
139
Картезіанський ідеалізм докладно розглядається Кантом у першому виданні «Критики», у розділі, що присвячений критиці, четвертого паралогізму трансцендентальної психології (KrVA 376-380). У другому ж виданні «Критики» (1787) ця частина тексту була цілковито перероблена і отримала назву «Спростування ідеалізму» (КЧР, с. 175-177. KrVB 274-279).
51 Джордж Берклі (George Berkeley, 1685—1753), ірландський філософ і теолог, єпископ у м. Клойн, обстоював позицію імматеріалізму. Кант мав змогу ознайомитися з теорією Берклі завдяки таким тогочасним виданням його творів німецькою мовою: Samlung der vornehmsten Schriftsteller, die die Wirklichkeit ihres eigenen Körpers und der ganzen Körperwelt leugnen. Enthaltend des Berkeleys Gespräche zwischen Hylas und Philonous und des Colliers Allgemeinen Schlüssel. Übersetzt und mit widerlegenden Anmerkungen versellen nebst einem Anhang, Worin die Wirklichkeit der Körper erwiesen wird von Joh. Christ. Eschenbach. Rostock 1756 та George Berkeley's Philosophisehe Werke. Leipzig 1781. Обидва ці видання містять німецький переклад твору Берклі «Три діалоги між Гіласом і Філонусом» (Three dialogues between Hylas and Philonous, London 1713), в якому автор викладає свою концепцію імматеріалізму. Кант називає в цьому місці ідеалізм Берклі містичним і мрійливим, а згодом також догматичним (с. 100-101.), оскільки ірландський мислитель у своїй теорії заперечував існування матеріальних тіл (субстанцій), а тому всі дійсні предмети в просторі, і навіть сам простір як притаманну речам самим по собі властивість, Берклі вважав простою позірністю. Про Берклі як «догматичного ідеаліста» Кант неодноразово веде мову в «Критиці» (див. KrVA 377; КЧР, с. 74. 175; KrVB 71, 274).
52 Під поняттям чисте природознавство (physica pura, physica rationalis) Кант розуміє таку необхідну складову вчення про природу, яка містить суто принципи a priori для емпіричних частин чи галузей фізичного вчення і власне щойно уможливлює це останнє. На думку Канта, таку чисту частину природознавства потрібно викладати окремо від підпорядкованої досвіду емпіричної фізики (physica empirica) (AA IV, 468-469) (Пор. ком. 35).
У цьому контексті важливо зауважити, що українське поняття «природознавство» значною мірою не відтворює кардинальний аспект німецького поняття Naturwissenschaft, а саме момент науки — Wissenschaft. З огляду на те, що для Канта вага лежить переважно на науковому характері всіх теоретичних побудов чистого розуму (математика, природознавство і метафізика), потрібно завжди мати на увазі цю мовну своєрідність.
140
53 §§ 18—22 становлять взаємопов'язане ціле і являють собою спробу по-новому, в дещо легший і зрозуміліший спосіб розв'язати наріжну проблему «трансцендентальної дедукції» чистих понять розсуду (KrVA 84-130). Повністю перероблений виклад і нове розв'язання цієї проблеми пропонує друге видання «Критики» (КЧР, с. 98-123. KrVB 116-169).
54 Поняття свідомість взагалі (Bewußtsein überhaupt), на яке вперше натрапляємо якраз у цьому місці «Пролегоменів», у подальшому відіграє істотну роль при розв'язанні питання: як можливе чисте природознавство? «Свідомість взагалі» означає для Kaнтa загальний характер свідомості або, сучасною мовою, свідомість в її загальних структурах, не зважаючи на всілякі суб'єктивно-індивідуальні особливості та відмінності. Така загальність свідомості означає також її спільність для всіх людей і, тим самим, виступає умовою можливості загальнозначущості і об'єктивності наших суджень. Однак водночас Кант підкреслює суто формальний характер «свідомості взагалі», себто формальну однорідність і закономірність структур свідомості.
55 У оригіналі стоїть: zum Urteilen überhaupt. Кон'єктура Форлендера: «до суджень взагалі» (zu Urteilen überhaupt), що, зважаючи на cпeцифіку мововжитку Канта, цілком можна припустити.
56 Аби якось посприяти розумінню доволі не простої думки Кантової філософії, ми зважилися унаочнити таблицю суджень завдяки почасти класичним, почасти загальновідомим прикладам із елементарної логіки. За підґрунтя такого суто дидактичною починання нам слугували лекції з логіки самого Канта, котрі були оприлюднені Єше (Jasche) в 1.800 p. (AA IX, S. 1-150).
За кількістю
Загальні — Всі люди суть смертні
Особливі — Деякі тварини суть ссавці
Одиничні — Сократ є смертний
За якістю
Ствердні — Ейфелева вежа є високою
Заперечні — Будинки поряд не є високі
Нескінченні — Деякі будинки не є вежами
За відношенням
Категоричні — Коло є кругле
141
Гіпотетичні — Якщо трикутник є рівнобедрений, то він рівнокутний
Диз'юнктивні — Кути трикутників бувають або гострими, або прямими, або тупими
За модальністю
Проблематичні — Можливо завтра зійде сонце
Асерторичні — Сонце зійшло
Аподиктичні — Небесні тіла суть протяжні
57 Слово фізіологічний, що фігурує в Кантовій філософії", сьогоднішнім читачем може бути хибно витлумачене. А проте в часи Канта його розуміли в буквальному сенсі, тобто як те, що стосується природи (phýsis). Тому «фізіологія» — це комплекс наук, які мають за предмет природу, і відповідно до цього фізика досліджує тілесні речі, а психологія є вченням про душу.
58 Про трансцендентальну силу судження (Urteilskraft) Кант веде мову як в трансцендентальній доктрині сили судження (або аналітики засад) першого головного відділу. Про схематизм чистих понять розсуду (KrVA 137—147), так і в трансцендентальній доктрині сили судження (або аналітики засад) другого головного відділу, Система всіх засад чистого розсуду (KrVA 148-235). Із численними доповненнями Кант переробив цю частину своєї «Критики» в другому виданні (1787). Пор.: КЧР, с. 127-132 і 132-185. KrVB 176-187 і В 187-294.
59 Див.: Трансцендентальної доктрини сили судження (або аналітики засад) другий головний відділ, Система всіх засад чистого розсуду (KrVA 148-235).
60 Цю частину речення, яка в оригіналі є такою: «dem gänzlich Leeren der Anschauung in der Zeit, doch ein Unterschied» Б. Ердман змінює в такий спосіб: «dem gänzlich Leeren der Anschauung, in der Zeit doch ein Unterschied» (цілковитою порожнечею споглядання, в часі все-таки <є> якась різниця) (АA IV, 30627-28).
61 У оригіналі 1783 р. тут бракувало дієслова «може» (kann); вперше цю кон'єктуру запропонував А. Шопенгауер, а здійснив у своєму виданні Розенкранц.
62 Ми приймаємо читання Ердмана і Мальтера: «sie alle synthetischen Grundsätze a priori vollständig enthält und nach einem Prinzip <...> (АA
142
IV, 308.11-12) хоча при цьому Ердман не виключає можливості «огріхів конструкції» (AA IV, 617), 3 другого боку кон'єктура Розенкранца пропонує таке читання: «in ihr alle synthetischen Grundsätze a priori vollständig und nach einem Prinzip <...> ausgeführt worden». На його позицію пристають Гартенштайн, Форлендер, Касірер, Полок. Єдиний, хто залишає текст оригіналу без будь-яких емендацій, є Вайшедель: «sie alle synthetischen Grundsätze a priori vollständig und nach einem Prinzip <...> ausgeführt worden».
63 Ми приймаємо кон'єктуру Ріля, котрий пропонує: «величини» (Größen) замість «більші» (größer) тексту оригіналу від 1783 p. Форлендер, Касірер, Полок долучилися до пропозиції Ріля. Однак Ердман, котрий рішуче заперечує таке читання, мотивуючи це контекстом речення і наступним зворотом, а також інтерпретуючи «більші» в значенні «більші або менші)» (AA IV, 309.33; 617) Вайшедель і Мальтер залишають текст оригіналу.
64 Йдеться про сумнів Д. Г'юма відносно того, що ми спроможні збагнути розумом зв'язок причини і дії, тобто причиновість явищ природи. Про це Г'юм виразно пише в розділах IV і VII своєї «Розвідки про людське розуміння». Пор. ком. 8.
65 Кант має на увазі своє вчення про походження, обсяг і границі нашого пізнання завдяки розсуду, що було викладено в двох книгах трансцендентальної аналітики: аналітики понять і аналітики засад (КЧР. с. 83-211. KrVA 64-292, В 89-349).
66 Про силабізацію явищ, тобто поділ на літери, складові пор. КЧР, с. 222. KrVA 314, В370-371.
67 Розрізнення явищ (феноменів) та інтелігібельних предметів (ноуменів) становить одну з центральних тем західноєвропейського філософування. Locus classicus такого розрізнення можна знайти у Платона (Politeía, 509D sqq. Пор. тер. пер.: Платон. Держава. Пер. з давньогр. Д. Коваль. - К.: Основи, 2000. - С. 206 і д.). У трансцендентальному ідеалізмі Канта, котрий, певна річ, був свідомий стародавності тієї різниці (див. напр., дисертацію від 1770 p. De raundi sensibilis atque intelligibilis, § 3. AA II, 392). значеннєва цінність цієї останньої для пізнання цілковито протилежна всій платонівській традиції. Кант невпинно наголошує на тому, що ми спроможні пізнавати самі тільки феномени, а те, що лежить в основі їх, себто ноумени, для нашої пізнавальної ситуації хоч і мислиме, проте в жодному разі не може стати предметом пізнання.
143
68 Див.: Трансцендентальної доктрини сили судження (або аналітики засад) перший головний відділ, Про схематизм чистих понять розсуду (KrVA 137-147), а також: Трансцендентальної доктрини сили судження (або аналітики засад) третій головний відділ. Про підставу розрізнення всіх предметів узагалі на Phaenomena і Noumena (KrVA 235-261). Пор. також друге видання «Критики», в якому відповідні частини подеколи істотно перероблені: КЧР, с. 127-132,185-195. KrVB 176-187, 296-315.
69 Тобто в «Критиці чистого розуму».
70 Крістіан Август Крузіус (Christian August Crusius, 1715-1775), професор філософії, а згодом теології у Ляйпцизькому університеті. У своєму творі з логіки «Шлях до достовірності й вірогідності людського пізнання» (Weg zur Gewißheit und Zuverläßigkeit der menschlichen Erkenntnis. Leipzig 1747) Крузіус пише: «… сам закон суперечності істинний властиво тому, що він є законом із божественного розуму [Verstand]. Решта законів <...> мусять бути так само істинні, якщо вони також походять із божественного розуму» (§ 432).
71 Завдяки прикладам із математики і математичної фізики Кант хоче унаочнити тут свою засадничу тезу про те, що розсуд загальні закони приписує природі, а не черпає їх із неї. Спершу філософ має на увазі теорему про відтинки пересічних хорд, згідно з якою здобуток відтинків для всіх хорд є постійним, а саме (див. Рис. 1):
SA • SB = SC • SD
або:
(SA • SB):(SC • SD)=1
Потім Кант поширює значущість цієї теореми на всі види конічних перетинів: еліпс, параболу, гіперболу, стверджуючи і в цьому
![]() |
![]() |
Рис.1 Рис. 2
144
випадку постійність відношення відтинків хорд. Взявши за приклад конічного перетину еліпс, на позір може здатися, що твердження філософа справджується (див. Рис. 2), тобто хай би які ми вибрали хорди і хай би в якій точці вони перетиналися, відношення між їхніми відтинками нібито має бути постійним.
Однак це не зовсім так. Тезу Канта про те, що «прямокутники з їхніх частин [тобто частин хорд], хоч і не рівні, проте завжди знаходяться в однакових відношеннях між собою» все ж таки не можна приймати без додаткового обмеження. Бо якщо за одну пару хорд взяти осі еліпса AB і CD, а за іншу пару - два діаметри A'B' i C'D', що лежать симетрично до осей {див. Рис. 3), то в такому разі ми аж ніяк. не можемо стверджувати постійність відношення.
А таке додаткове обмеження полягає в тому, що тільки за умови
Рис. 3
паралельного зміщення пари хорд можна вести мову про постійність їх відношення. Наприклад, хорда AB' паралельна AB, a C'D' паралельна CD (див. Рис. 2), і в цьому випадку постійність справді має місце:
(SA • SB): (SC • SD) = (S'A' • S'B'): (S'C' • S'D')
Натомість для кола такого обмеження не існує, себто в колі співвідношення всіх відтинків хорд завжди константне.
У цьому контексті цікавим є питання про те, звідки Кант міг запозичити таку спеціальну теорему про конічні перетини для потвердження своєї філософської теорії? Хоча ця теорема була висунута вже в старогрецькій математиці — в загальній формі без доказу Архімедом (287-212 pp. до Р.Х.), а доведена Аполонієм із Перги (260-170 pp. до Р.Х.), — однак швидше за все німецький філософ мав змогу знайти її в сучасних йому підручниках із математики. На думку
145
Г. Буля, котрий присвятив спеціальну розвідку цьому параграфові, що її матеріали слугували також і нам, таким джерелом міг бути твір К. А. Гаузена «Математичні елементи» (Hausen Christian August. Elementa matheseos. Lipsiae 1734), один із розділів якого трактує про конічні перетини (Buhl G. Über ein mathematisches Beispiel in Kants Prolegomena // Kant. Analysen-Probleme-Kritik. Bd. II. Hrsg. von H. Oberer. Würzburg 1996. S. 261-264).
72 Про цей закон тяжіння Ісаак Ньютон пише в своєму творі «Математичні принципи натуральної філософії», книга ІІІ, положення V, кололарій II [Philosophiae Naturalis Principia Mathematíca. London 1687]: «Тяжіння, що спрямоване на певну планету, обернено пропорційне квадрату відстані місця до її центру».
73 Арістотель (Aristoteles, 384—322 до P. X.) наводить перелік своїх десяти категорій, або предикаментів, і п'яти постпредикаментів у декількох творах, зокрема в трактаті «Категорії» (4, lb 25sqq, 10-15, llb 15sqq), а також у трактаті «Топіка» (А 9, 103b 22sqq). Грецьке поняття «категорія» (kategoria), яке застосовувалося в Арістотеля і для позначення «найзагальнішого висловлювання про суще», і для назви «присудка» (в логіко-граматичному сенсі), з часів А. М. Т. С. Боеція латиною було відтворене як «предикамент» (praedicamentium) і відтоді закріпилося в філософському латиномовному слововжитку. Відповідно до цього постпредикаметами (postpraedicamenturn) стали називати ті форми висловлювання, що були долучені до десяти основних категорій.
74 Кант називає сукупність категорій Арістотеля рапсодією (Rhapsodie), тобто фрагментарним і невпорядкованим зібранням, можливо, на підставі буквального тлумачення слова «рапсодія», яке означає «зшивання і пов'язання пісень». На противагу грецькому філософові Кант висуває свою систему категорій, бо він упевнений у тому, що наявність одного-єдиного принципу є неодмінною умовою повноти тієї системи. Щодо ставлення Канта до Арістотелевих категорій див. також «Критику» (КЧР. с. 92-94. KrVA 80-83, В 106-109).
75 Релевантними для цього пасажу можуть бути такі тогочасні твори з логіки: Wolff Ch. Vernünftigen Gedanken von den Kräften des menschlichen Verstandes und ihrem richtigen Gebrauche in Erkenntnis der Wahrheit. Halle 1713. Wolff Ch. Philosophia rationalis, sive Logica, methodo scientifica pertracfata etad usum scientiarum atque vitae aptata. Praemittitur Discursus praeliminaris De philosophia in genera. Francotürti
146
et Lipsiae 1740, [17281]. Reimarus H. S. Die Vernunftlehre, als eine Anweisung zum richtigen Gebrauche der Vernunft in der Erkenntnis der Wahrheit, aus zweien ganz natürlichen Regeln der Einstimmung und des Wiederspruchs hergeleitet. Hamburg und Kiel 1756. Baumgarten A. G. Acroasis iogica. Halle 1761. На особливу згадку тут заслуговує твір Г. Ф. Майера, яким Кант тривалий час послуговувався при читанні курсу з цієї дисципліни в Кьонігсберзькому університеті: Meier G. F. Auszug aus der Vernunftlehre. Halle 1752.
76 Для Kaнтa предикабілії є похідними, виведеними із чистого розсуду, поняттями a priori, і разом із категоріями, або предикаментами, вони становлять повноту «родового дерева чистою розсуду». Прикладом предикабілій можуть слугувати поняття сили, чинення, пасивності (das Leiden), які підпорядковані категорії причиновості. Пор. КЧР, с. 93. KrVA 81 sq. В і 07 sq.
77 Див. Другої книги трансцендентальної діалектики перший головний відділ. Про паралогізми чистого розуму (топіка раціональної психології) (KrVA 344 sqq), а також: Перший розділ антиномії чистого розуму. Система космологічних ідей (чотири космологічні ідеї) (KrVA 415 sqq). Пор. також К.ЧР, с. 238 і д. та 257 і д. KrVB 402 sqq і В 442 sqq. Водночас варто наголосити, що у другому виданні Кант істотно переробив першу із згаданих частин «Критики».
78 Тут маються на увазі співвідносні судження (correlata) в третьому класі категорій відношення: субстанція — акциденція, причина — дія, діяльне — пасивне (страждальне) і протилежні судження (opposita) в четвертому класі категорій модальності: можливість — неможливість, існування — не існування, необхіднісгь — випадковість. Пор. КЧР. с. 92. KrVA 80, В 106.
79 Александер Готліб Баумгартен (Alexander Gottlieb Baumgarten, 1714-1762), німецький філософ, послідовник Ляйбніц-Вольфової шкільної метафізики, професор філософії у Франкфурті-на-Одері. Його твір «Метафізика» (Metaphysica. Halle 1779 [1739і]), що налічувала рівно 1000 параграфів, слугувала за підручник для Кантових лекцій із цієї дисципліни впродовж майже всієї академічної діяльності. А проте Кант часто висловлювався доволі критично щодо система метафізики Баумгартена, цього «чудового аналітика». Онтологія становить першу частину в структурі метафізики (§§ 4-350), передуючи її іншим частинам: космології, психології та теології, і в доволі стислій, дефінітивній формі подає основні Поняття про «всі речі взагалі».
147
80 Див. Примітку до амфіболії рефлексивних понять (KrVA 292), де подана таблиця подіту поняття ніщо. Пор. також КЧР, с. 211. KrVB 348.
81 Див. Про амфіболію рефлексивних понять унаслідок змішування емпіричного вжитку розсуду з трансцендентальним (KrVA 260-268). Пор. також КЧР, с. 195-199. KrVB 316-324.
82 Прислівник «де» (wo), якого бракувало в оригіналі від 1783 р., інтерпольований Форлендером. якому слідують Мальтер і Полок. Ердман же пропонує читати «де тому ті» (wo daher jene) (AA IV, 326.19) Вайшедель залишає оригінальний текст без будь-яких змін. Ми пристаємо на позицію Форлендера.
83 Ми дотримуємося оригіналу: «більш визначена» (bestimmter). Натомість Ердман пропонує читати bestimmbar (визначувана) і вважає за недопустимі кон'єктури Гріло (bestimmt) і Гартенштайна (bestimmte) (AA IV, 330.34; 618). Утім, є добрі підстави тут триматися оригіналу В одній із нотаток рукописної спадщини Канта, в контексті схожих міркувань, філософ пише: «Засада [Satz] наскрізного визначення твердить, що кожна річ (як існуюча, себто відносно всього можливого) є визначеною [bestimmt sey] з огляду на всі можливі предикати» (Nachträge zu Kants Kritik der reinen Vernunft. Hrsg. Benno Erdmann. Kiel 1881. S. 53).
84 Вислів: «пізнання природи завдяки розуму» (Veraunfterkenntnis der Natur) Гартенштайн пропонує замінити на «пізнання природи завдяки розсуду» (Verstandeserkenntnis der Natur).
85 Див. Другої книги трансцендентальної діалектики перший головний відділ, Про паралогізми чистого розуму (KrVA 344-405). У другому виданні «Критики» Кант істотно переробив цю частину Пор КЧР, с. 236-252. KrVB 406-432.
86 Так, напр., Джон Лок у своєму творі «Есей про людське розуміння» піддає критиці традиційне поняття субстанції як «незалежного носія тих якостей, котрі ми вважаємо за існуючі» (кн. 2, розд. XXIII, §§ 1-6). У § 3 Лок прямо говорить про невідому сутність субстанції. Пор. Локк Дж. Розвідка про людське розуміння. — Харків. Акта. 2002. — Кн. 2. - С. 374-380.
87 Після слів у дужках в оригіналі від 1783 р. стояв знак примітки (*), проте самого тесту примітки не було. Кульман пропонує вважати за таку самостійну примітку друге речення попередньої примітки (Тим часом воно <...> relatione accidentis).
148
88 Див. Перша аналогія. Засада постійності (KrVA 182-189). Для другого видання «Критики» Кант переробив і формулювання цієї засади, і її доказ. Пор. КЧР, с. 151-155. KrVB 224-232.
89 Тут доволі складно визначити, кого конкретно Кант має на увазі. Проте не виключено, що йдеться про M. Мендельсона, котрий у своєму творі «Федон» (1767) намагався довести безсмертя душі на підставі того, що вона є простою (нескдаденою) субстанцією.
Дієслово «можу» (kann) долучене Ердманом. У оригіналі стоїть неузгоджене з першою особою однини дієслово «пізнавати» (erkennen), яке Шопенгауер корегує як «пізнаю» (erkenne).
91 Про картезіанський ідеалізм див. ком. 50.
92 Ми приймаємо емендацію цієї дещо компліцитної частини речення («на питання <...> відповідь»), то була запропонована Рілем. Оригінал: so kann die Frage, ob die Körper (als Erscheinungen des äußeren Sinnes) außer meinen Gedanken als Körper existieren, ohne alles Bedenken in der Natur verneint werden. Ріль: so kann die Frage, ob die Körper (als Erscheinungen des außeren Sinnes) außer meinen Gedanken in der Natur als Körper existieren, ohne alles Bedenken verneint werden.
93 Див. Другої книга трансцендентальної діалектики другий головний відділ. Антиномія чистого розуму (KrVA 405-567). Пор. КЧР, с. 252- 335. KrVB 432-595.
94 Ці слова Канта проливають світло на значущість проблеми антиномії для формування принципів «Критичної філософії». З «догматичної дрімоти» філософа пробудили не лише «сумніви Г’юма» щодо поняття причиновості, а й власні спроби розв'язання різноманітних антиномічних проблем. Першим результатом таких спроб стала дисертація 1770 р. «Про форму і принципи чуттєвого та інтелігібельного світу», де Кант виклав своє вчення про простір і час, що мають інтуїтивну, споглядальну, природу та ідеальний характер. Ця частина дисертації згодом увійшла до «Критики чистого розуму» (1781, 17872) у вигляді трансцендентальної естетики. Водночас потвердження цього місця «Пролегоменів» можна знайти і в епістолярній спадщині мислителя. Так, у вагомому для цього контексту листі до Кр. Гарве від 21 вересня 1798 p. читаємо: «Не дослідження існування Бога, безсмертя і т. і. було тим пунктом, з якого я виходив, а антиномія чистого розуму: світ має початок — він немає початку і т. д. <...> Ця [антиномія] була тим, що вперше пробудило мене з догматичної дрімоти й підштовхнуло
149
до критики самого розуму, аби припинити скандал позірної суперечності розуму із самим собою» (АA XII, 255).
95 Ми слідуємо кон'єктурі Форлендена, котрий тут однину слова «явище» (Erscheinung) замінює на множину
96 Ми приймає зважену Ердманом інтерполяцію: «унеможливлює» (unmöglich macht) (AA ІV, 619). Шульц пропонує: «виключає» (ausschließt). Щоправда, цей пасаж, якщо тільки невизначений займенник jede змінити на давальний відмінок jeder, можна читати і без додаткової вставки: «суперечить <...> усякому розв'язанню».
97 Див. Другої книги трансцендентальної діалектики третій головний відділ, Розділ другий, Про трансцендентальний ідеал (Prototypon transcendentale) (KrVA 571—583). Щодо Кантової критики «претензій трансцендентальної теології» пор. також Другої книги трансцендентальної діалектики третій головний відділ. Ідеал чистого розуму (КЧР, с. 336-404. KrVA 567-642, В 595-732).
98 Ернст Платнер (Ernst Platner, 1744-1818), антрополог, філософ, професор медицини і фізіології в Ляйпцигу; був представником вільного, недогматичного еклектизму. Кант має на увазі його твір «Філософські афоризми разом із деякими порадами з філософської історії» (Philosophische Aphorismen nebst einigen Anleitungen zur philosophischen Geschichte. Leipzig 1776-1782), Наведені Кантом місця запозичені з четвертого відділу першої частини твору і дешо точніше звучать так: «§ 728. Якщо людський розум є критерієм, то не можливе жодне поняття, яке незбагненне для людського розуму. <...> § 729. Єдино в дійсному має місце незбагненність. Тут незбагненність виникає з недостатності набутих ідей, але ніколи не зі слабкості розуму або з якоїсь можливої оманливості його найвищих засад».
99 Розрізнення регулятивної і конститутивної єдності, яка корелятивна регулятивному і конститутивному вжитку розуму, складає одну з важливих засад критичного ідеалізму Канта. Позаяк розум безпосередньо ніколи не відноситься до предметів, а завжди спрямований на розсуд у його емпіричному вжитку, то відповідно цьому розум має об'єднувати і впорядковувати всі чинення (правила) розсуду, аби скеровувати їх до певного пункту, що надає їм більшої єдності та більшої о розширення. У цьому полягає суть регулятивного вжитку розуму. Натомість конститутивний вжиток давав би нам поняття про певні предмети, але це на думку Канта неможливо, бо поняттям розуму (ідеям) ніколи не можуть бути дані відповідні предмети. Конститутивним, у сенсі визначальним і
150
обумовлювальним, є лише досвідний вжиток. Пор. КЧР, с. 307 і д., 374 і д. KrVA 509 sqq і 642 sqq. B 537 sqq i 670 sqq.
100 Мова йде про твір Девіда Г'юма «Діалоги про природну релігію» (Dialogues concerning Natural Religion by David Hume. London 1779). Кант міг ознайомитися з цим твором шотландського (философа завдяки здійсненому наприкінці 1781 р. німецькому перекладові К. Г. Шрайтера: Gespräche über natürliche Religion von David Hume. Übers, von K. G. Schreiter. Nebst einem Gespräch über den Atheismus von Ernst Platner. Leipzig 1781. Водночас «Діалоги» Г'юма були доступні для Канта, дякуючи неоприлюдненому перекладові цього твору німецькою мовою, що його ще влітку 1780 p. виконав Й. Г. Гаман. Цей і наступний параграфи являють собою, іто суті, критику Канта на адресу Г'юмових закидів проти деїзму і теїзму.
101 Ми дотримуємося тут оригіналу: «основні закони досвіду» (Erfahrungsgrundgesetze), не приймаючи кон'єктури Гартенштайна: «засади досвіду» (Erfahrungsgrundsätze), за яким ідуть більшість видавців тексту (Ердман [AA IV, З52.7-8] Форлендер, Касірер, Полок). Залишають текст оригіналу Вайшедель і Мальтер. Варто зауважити, що в цьому ж таки параграфі Кант вживає вираз «закони досвіду» (Erfahrungsgesetze) (с. 82.).
102 Розрізнення понять «границя» (Grenze) і «межа» (Schranke), яке вже неодноразово траплялося в тексті «Пролегоменів», є принциповим для філософії Канта, хай би як штучно на перший погляд це може звучати українською. Див. Спробу обґрунтування обраною варіанту перекладу цих понять (с....).
103 Ми приймаємо кон'єктуру Форлендера, котрий пропонує тут форму множини для поняття «явище» (Erscheinung), що в останній частині речення двічі стоїть в однині. Можливим мотивом для такого рішення є наявність множини цього поняття на початку речення.
104 Деїстичне поняття про Бога є таким поняттям про всереальнішу, безумовно необхідну праістоту, яка є самою тільки причиною світу. Поняття «деїзм» виникло в XVI ст. і спершу застосовувалося на противагу атеїзмові, тобто деїзм передусім означав просто віру в Бога спираючись на підстави розуму/ Така віра припускає Бога як істоту, яка спричинила світ, надала йому існування і закони, згідно з якими світ продовжує існувати без Божого втручання, проте будь-які особистісні стосунки між людиною і Богом деїзм виключає. Пор. КЧР, с. 368—374. KrVA 631-642, В 659-670.
151
105 Текст оригіналу («але при цьому <...> чуттєвість») і всі досі запропоновані спроби його емендації залишаються проблематичними. Ми приймаємо читання Форлендера. Оригінал: «... dabei aber meiner Abhängigkeit der Zufriedenheit von Gegenständen, deren Existenz wir bedürfen, und also Sinnlichkeit zum Grunde liegt...». Ось варіанти інших видавців. Гартенштайн: «залежність моєї задоволеності» (Abhängigkeit meiner Zufriedenheit); Ердман: «моя залежність від предметів» (meine Abhängigkeit von Gegenständen); Форлендер: «завжди залежність задоволеності» (immer Abhängigkeit der Zufriedenheit); Касірер: «залежність задоволеності» (Abhängigkeit der Zufriedenheit). У виданнях Вайшеделя, Мальтера і Полока текст оригіналу подається без будь-яких емендацій.
106 Теїзм — релігійна і філософська доктрина, в якій стверджується жива і особистісна природа Бога як Творця і поводира світу. Поняття «теїст» походить із церковної сфери і також початкове вживалося на противагу атеїзмові. Теїзму властиве уявлення про Бога не лише як про трансцендентну істоту, що стоїть над світом, а й як істоту, яка завжди присутня в світі.
107 Поняття немовби (als ob) є одним із засадничих принципів філософування Канта загалом, за допомогою якого мислитель показує відмінність між тим, що ми можемо аподиктично і достовірно пізнавати в досвідному вжитку завдяки категоріям як поняттям розсуду, і тим, що ми уявляємо собі в більшій систематичній єдності завдяки ідеям розуму Позаяк ідеї розуму можуть розширювати досвідне пізнання до такої міри, що воно постає нібито уявним предметом sui generis, який є підставою і причиною предмета досвіду, то Кант у цьому сенсі твердить про евристичний характер тих трансцендентальних ідей. Отже, там. де немає пізнання у властивому значенні, не лише можливо, а й корисно і потрібно мислити та осягати речі так, «немовби» вони були б саме такими чи визначеними саме так, як їх позначають відповідні, поняття. Поняття «немовби» тісно пов'язане із розрізненням регулятивного і конститутивного вжитку розуму (пор. ком. 100). Див. також КЧР. с. 387-389. KrVA 669-673, В 697-701.
108 У оригіналі стоїть «її» (derselben), себто мається на увазі «любов» (die Liebe). Ердман змінює на «його» (dasselben), мотивуючи це, мабуть, тим, що мова йде все-таки про невідоме (x) (АA IV, З58.34). Ми пристаємо на позицію Ердмана.
109 Філон (Philo) і Клеант (Kleanth) є дійовими особами твору Д. Г'юма «Діалоги про природну релігію».
152
110 Ми приймаємо кон'єктуру Наторпа/Форлендера, котрі прийменник «nach» оригінального видання 1783 p. замінюють на прийменник «von», роблячи тим самим, мабуть, коректнішим прийменникове керування «Gebrauch machen (von)».
111 Природна теологія (theologia naturalis) розуміється Кантом як пізнання праістоти (Бога), яким ми володіємо завдяки запозиченому з природи нашої душі поняттю найвищого розуму (Intelligenz). Природна теологія висновує про властивості та існування Бога як творця світу на підставі влаштованості, порядку і єдності, які мають місце в цьому світі, отже сходячи від цього світу до найвищого розуму. У цьому сенсі представник природної теології є теїстом. Пор. КЧР, с. 368-374. KrVA 631-642, В 659-670.
112 Слово «розглядаю» (betrachte) є інтерполяцією Форлендера, яку ми приймаємо, оскільки в оригіналі бракує відповідного присудка для цієї частини речення. Ось варіанти інших видавців тексту. Гартенштайн: «порівнюю» (vergleiche); Шульц: «зважую» (erwäge); Ердман: «охоплюю» (zusammennehme). У виданнях Вайшеделя і Мальтера текст оригіналу подано без будь-яких емендацій.
113 У цьому реченні бракує логічного завершення думки автора, починаючії від слів «... а щоб практичні принципи...» (sondern damit praktische Prinzipien). Ось які кон'єктури пропонують видавці та дослідники тексту: Розенкранц (за пропозицією Шопенгауера): «могли б зберегти над, нами силу» (Gewalt über uns erhalten könnten); Гартенштайн (змінюючи всю конструкцію]: «а позаяк практичні. принципи, не знаходячи...» (sondern weil praktische Prinzipien, ohne einen...); Шульц: «можуть поширюватися в цій загальності» (in dieser Allgemeinheit sich ausbreiten können); Ердман [посилаючись на KrVA 548, В 576—577]: «можуть бути прийняті принаймні як можливі» (wenigstens als möglich angenommen werden können); Кульман [мабуть, зважаючи на керування дієсловом beschäftigen завдяки прийменникові mit]: «[займатися] практичними принципами» (mit praktischen Prinzipien).
114 Схолія (Scholion), за Кантом, є «простим пояснювальним положенням, яке не належить до цілості системи певної науки як її невід'ємна складова» (AA IX, 112).
115 Див, Додаток до трансцендентальної діалектики. Про регулятивний вжиток ідей чистого розуму (KrVA 642—668). Пор. також КЧР, с. 374-387. KrVB 670-696.
153
116 Кант має тут на увазі Королівську Пруську Академію наук у Берліні, яка впродовж XVIII ст. неодноразово оголошувала конкурси досліджень у царині філософії, відзначаючи кращі доробки преміями. Сам Кант брав участь у одному з таких конкурсів у 1763 р. (Див. ком. 14).
117 Пор. у цьому контексті слова Канта наприкінці «Передмови» до другого видання «Критики» (КЧР, с. 36-37. KrVB XLII-XLIII).
118 Ідеться про твори Канта докритичного періоду, тобто праці, що були оприлюднені до 1770 p. Вираз «незначні спроби» (geringere Versuche) Кульман пропонує читати як «попередні спроби» (vorherige Versuche).
119 Слова «мова йде» (die Rede ist) є інтерполяцією Іартенштайна, прийнятою більшістю видавців тексту, окрім Вайшеделя і Мальтера.
120 Вислів «звичайна метафізика» (gemeine Metaphysik) застосовується Кантом у цій заключній частині «Пролегоменів» в значенні проблематичної, недостатньо вірогідної науки, тобто «звичайна метафізика» подеколи заступає місце «шкільної метафізики». Під цією ж останньою Кант має на увазі те поняття метафізики, яке було властивим і звичним для німецької шкільної філософії XVIII ст., передусім філософської школи Кр. Вольфа. І перше, і друге розуміння метафізики автор «трансцендентальної філософії» критикує і відхиляє на підставі того, що ця наука, вдаючи, ніби пропонує і викладає знання про суще взагалі та про його потрійну артикуляцію (Бог, світ і душа людини), насправді не подає нам жодного достеменного пізнання, тобто не дає, мовою Канта, синтетичних положень a priori. Але водночас вислів «звичайна метафізика» може бути потрактований, і в цьому сенсі навіть точніше перекладений, як «спільна метафізика» (gemeine Metaphysik), оскільки прикметник «gemein» на той час здебільшого вживався в значенні «спільний» (див. ком. 12). Для такого тлумачення є вагомі історичні, та систематичні підстави. По-перше, в часи Канта не було чимось дивним вести мову про «метафізику спільного людського розсуду», особливо серед німецьких популярних філософів (див.: Tetens J.N. Über die allgemeine speculativistische Philosophie. Bützow und Wismar 1775. S. 12-15 [Nachdruck: Berlin 1913. S. 8-11]). Більше того, сам Кант, розв'язуючи загальне питання «Пролегоменів» про можливість метафізики як науки, торкається проблеми метафізичного (спекулятивного) вжитку спільного людського розсуду (с. 95-96.). По-друге, позаяк метафізика істотно властива людині, становить «природний нахил» (Naluranlage) людської конституції, отже, спільна всім представникам роду людського, то поняття «спільна метафізика» означає, мабуть, спільний всім людям нахил до метафізичного пізнання.
154
Таким чином, у вислові «gemeine Metaphysik» можна зафіксувати певну двозначність, яка, як видається, межує, навіть із своєрідною амбівалентністю автора «Пролегоменів». Обраний нами варіант перекладу саме як «звичайна метафізика» обумовлений загальною критичною настановою Канта щодо метафізики такого різновиду.
121 Ця частина тексту являє собою полеміку Канта з Гьотингенською рецензією, що була анонімно оприлюднена в «Додатку до Гьотингенських вчених повідомлень під наглядом Королівського наукового товариства». Гьотинген. 1782. Перший том. Частина 3. 19 січня 1782. С. 40—48 (Zugabe zu den Göttingischen Anzeigen von gelehrten Sachen unter der Aufsicht der Königlichen Gesellschaft der Wissenschaften. Der erste Band. auf das Jahr 1782. Göttingen, 3. Stück, den 19. Januar 1782, S. 40-48). Див. переклад цієї рецензії на с. 108-113.
122 Ми дотримуємося тут читання Наторпа/Форлендера: «та суто» (und bloß). Натомість в оригіналі ці слова стоять із заперечною часткою: «та не суго» (und nicht bloß).
123 У оригіналі 1783 p. стоїть: «трансцендентного» (transzendenten). Ердман вважає за доречніше поставити тут дуже не просте для перекладу: «трансцендентального» (transscendentellen), мотивуючи таке рішення не лише звучанням цього слова в тексті Гьотингенської рецензії, а й змістовним аспектом полеміки Канта (АA IV, 373.27; 620).
124 Пор. у контексті цієї примітки слова Канта із «Критики»: «Звісно, виявилося, що хоча ми задумували вежу аж до небес, проте запасу матеріалів вистачило тільки на житловий будинок, достатньо просторий для наших справ на терені досвіду й достатньо високий, аби його оглянути..,» (КЧР, с. 406. KrVA 707, В 735).
125 Елеатська школа — старогрецька школа філософії, що існувала в VI—V ст. до Р. X. в нижньоіталійському місті Елея й об'єднувала таких філософів; Ксенофан, Парменід, Зенон (з Елеї). Меліс. Підставу того, що «ідеалізм» елеатів Кант ідентифікує з ідеалізмом Берклі (див. ком. 51), можна шукати в оцінці стародавньої філософії сучасниками Канта, однак у предметному аспекті така ідентифікація є вельми сумнівною. Водночас важливим є і те, що Кант у цьому контексті намагається відвернути закиди в ідеалізмі, що були висунуті проти йоги філософії в «Гьотингенській рецензії».
126 Пор. завершення «Гьотингенської рецензії» (с. 113).
155
127 Про положення «сновидіння, взяте в об'єктивному сенсі» (somnio objective sumto) Кр. Вольф веде мову в декількох своїх творах, зокрема в «Німецькій метафізиці», «Онтології» та «Емпіричній психології» (Wolff Ch. Vernünftige Gedanken von Gott, der Welt und der Seele des Menschen, auch allen Dingen überhaupt. Frankfurt und Leipzig 1719. §§799—805. Wolff Ch. Philosophia prima, sive Ontologia, methodo scientifica pertractata, qua omnis cognitionis humanae principia continentur. Francofurti et Lipsiae 1736. [17291] § 493. Wolff Ch. Psychologia empirica, methodo scientifica pertractata. Ed. nova. Francofurti et Lipsiae 1738 [17321 ]. §§ 120—137). Це саме положення трактує також А. Г. Баумгартен у своїй «Метафізиці» (Baumgarten A. G. Metaphysica. Ed. VII Halle 1779 [17391] §91). Суть цього положення полягає в тому, що сновидіння. відрізняється від істини через те, що в стані сну все виникає без достатньої підстави і часто мають місце суперечності, тоді як в дійсності кожне одиничне існує і виникає із достатньою підставою і без суперечностей. Іншими словами, сновидінню властива заплутаність і невпорядкованість (confusio), а істині — виразність (чіткість) і порядок. Звісно, тут ми маємо суто формальний підхід до проблеми істини. Але водночас варто наголосити на тому, що зазначене положення викладалося безпосередньо перед розглядом і визначенням трансцендентальної істини, характерною рисою якої є порядок внутрішніх визначень.
128 Ми приймаємо інтерполяцію дієслова «досліджувати» ([man will] untersucht wissen), що запропонована Форлендером на підставі попередніх начерків Канта до «Пролегоменів».
129 Ми приймаємо інтерполяцію дієслова «мати» (haben), що запропонована Форлендером на підставі попередніх начерків Канта до «Пролегоменів».
130 Див. Антиномія чистого розуму (KrVA 426—461). Пор. також КЧР, с. 252-283. KrVB 454-489.
131 Згідно з тогочасним звичаєм «Ґьотинґенська рецензія.» була опублікована анонімно. Див., текст цієї рецензії на с. 109-113.
132 Форлендер пропонує виділити слово «одного» (einer), щоб у такий спосіб, мабуть, виразніше передати думку Канта.
133 Йдеться про анонімно опубліковану рецензію в «Готському вченому часописі» від 1782 p. (Gothaische gelehrte Zeitungen auf das Jahr 1782. 68 Stück. Gotha 1782. S. 560-563), автором якої був Ш.Г.Евалад. Див. текст цієї рецензії на с. 113—116.
156
134 Як розділ «Аналітики понять другий головний відділ. Про дедукцію чистих понять розсуду» (KrVA 84-130), так і розділ «Другої книги трансцендентальної діалектики перший головний відділ. Про паралогізми чистого розуму» (KrVA 341-405) Кант істотно переробив у другому віщанні «Критики» (1787). Пор. відповідно КЧР, с. 98—123 і 236-252. KrVB 116-169 і 399-432.
135 В оригінальному виданні від 1783 p. слово «прикраса» (Beschönigung) стоїть в однині. Ми приймаємо кон'єктуру Форлендера, котрий однину замінює на форму множини.
Ґьотинґенська рецензія
1 «Ґьотинґенська рецензія» була третьою за часом публічною оцінкою першого видання «Критики чистого розуму» (1781), проте, мабуть, першою рецензією, яку прочитав Кант. Вона була анонімно опублікована в «Додатку до Ґьотингенських вчених повідомлень під наглядом Королівського наукового товариства». Ґьотинген. 1782. Перший том. Частина 3.19 січня 1782. С. 40-48 (Zugabe zu den Göttingischen Anzeigen von gelehrten Sachen unter der Autsicht der Königlichen Gesellschaft der Wissenschaften. Der erste Band. auf das Jahr 1782. Gottingen, 3. Stück, den 19. Januar 1782, S. 40-48), а тому, як правило, коротко називається «Ґьотингенською рецензією». Історія виникнення цього специфічного витвору кооперації двох філософів, а саме Крістіана Гарве (Christian Garve, 1742—1798) та Йогана Георга Гайнриха Федера (Johann Georg Heinrich Feder, 1740—1821), заслуговує на особливий розгляд, позаяк вплив того витвору на філософію Канта тут, у «Пролегоменах», відчутний ледь не від першої і аж до останньої сторінки. Утім історія ця майже в усіх подробицях зображена в листі того таки Кр. Гарве до І. Канта від" 13. VІІ. 1783 (AA X, 308-312), листі, який можна розцінювати і як відповідь автора рецензії на вимогу Канта «порушити своє інкогніто», і як своєрідне (оскільки Гарве просить кьонігсберзького філософа не розголошувати змісту цього листа) вибачення за написане. Суть історії ось у чому. В 1781 «популярний філософ» Крістіан Гарве здійснив подорож із Сілезії до Ляйпцига, проїхавши Гановерські землі і завітавши в Ґьотинген. Аби якось віддячити за численні вияви уваги і доброзичливості до себе, Гарве зголосився на рецензування щойно оприлюдненої «Критики чистого розуму» І. Канта, хоча твір цей досі навіть не бачив на власні очі. Коли ж він почав його студіювати, то усвідомив, наскільки була нерозважливою вже дана обіцянка, а проте її треба було виконувати. Тому, доклавши всі свої ду-
157
шевні сили і всю увагу. Гарне прочитав увесь твір і спочатку зробив повний конспект, що нараховував більше дванадцяти аркушів і часто-густо містив власті ідеї Гарне. Із них дванадцяти аркушів згодом була написана доволі розлога рецензія, яку філософ сам не наважився скоротити і в такому вигляді надіслав до редакції часопису «Ґьотинґенські вчені повідомлення». Тривалий час потому, вже в себе на батьківщині, Гарве одержав примірник цієї ніби його рецензії, але при погляді на неї відчув не менше незадоволення, ніж Кант (так, принаймні, він запевняє тут у листі свого адресата). Гарве твердить, що «деякі фрази справді залишилися з мого рукопису, проте вони достоту не становлять десятої частини моєї рецензії та третини «Ґьотинґенської рецензий (AA X, 310.). Аби якось виправдатися в очах своїх близьких друзів, котрі знали про роботу Гарве для Ґьотингенського часопису, філософ на пораду Й. Й. Шпальдинга надсилає початкову; неспотворену редакцію рецензії до Берліна, щоб там опублікувати її в журналі «Загальна німецька бібліотека» (Allgemeine Deutsche Bibliothek). Водночас Гарве просить того таки Шпальдинга, у разі, якщо первісний варіант рецензії ще не опублікований, зробити копію з нього і надіслати Канту. Зрештою, так і сталося: початкова редакція з'явилася в додатку до другого відділу «Загальної німецької бібліотеки» (Anhang zu dem 37 bis 52 Bd. Zweite Abteilung, Herbst 1783, S. 838—862) і один примірник Шпальдинг 16 серпня 1783 p. надіслав Канту (AA X, 312—313).
У ролі співавтора «Ґьотингенської рецензії» виступив, як вище вже зазначалося, Ґьотингенський «популярний філософ» еклектичної спрямованості Й. Г Г. Федер — доволі посередній вчений, який став відомим передусім завдяки своєму енциклопедичному творові «Начерк філософських наук» (1767, 17692). Оскільки Федер був знайомий із деякими філософськими працями Канта «докритичного» періоду, напр., із «Мареннями духовидця, поясненими мареннями метафізики» (Träume eines Geistersehers, erläutert durch Träume der Metaphysik. 1766), тому не обтяжив себе ґрунтовним вивченням «Критики» і, анітрохи не вагаючись, вдався до того, чого не наважувався зробити сам Гарве, а саме до редагування першої редакції надісланої Гарве рецензії, що справді була чимала за обсягом. Федер більш ніж утричі скоротив початковий варіант рецензії, додав до змісту історичні порівняння із Берклі та Г'юмом, істотно загострив розгляд Кантового ідеалізму, ціпком долучив полеміку про скептицизм. Попри всі такі серйозні видозміни ми не можемо твердити про те, що первісний і остаточний варіанти «Ґьотинґенської рецензії» дуже сильно відрізняються один від одного. Цілком навпаки! Завдяки скрупульозній розвідці Е. Арнольда, котрий в усіх подробицях проаналізував тексти обох рецензій та співвідніс їх із філософією Канта, на сьогоднішній день є змога зробити такий висновок: ані в деталях, ані в загальному тоні обидві рецензії посутньо не
158
відрізняються поміж собою. Те, що в початковій версії викладено і висловлено менш претензійно та зухвало, в остаточній редакції подано в дусі зарозумілості та пихатості, — це, мабуть, і становить усю відмінність обох рецензій (Arnold E. Vergleichung der Garve'schen und der Feder'sсhen Recension über die Kritik der reinen Vernunft. // Arnoldt E. Kritische Excurse im Gebiete der Kant-Forschung. Königsberg in Pr. 1894. S. 5-62).
Переклад тексту «Ґьотингенської рецензії» здійснено та виданням К. Форлендера: Kant I. Prolegomena zu einer jeden künftigen Metaphysik, die als Wissenschaft wird auftreten können. Herausgegeben und mit einer Einleitung, drei Beilagen sowie einem Personen- und Sachregister versehen von Karl Vorländer. 4. Aufl. Leipzig: Felix Meiner, 1905. S. 175-182. Водночас сам текст і його переклад слово в слово були звірені із більш сучасними виданнями Р. Мальтера і К. Полока: Kant I. Prolegomena zu einer jeden künftigen Metaphysik, die als Wissenschaft wird auftreten können. Textkritisch Herausgegeben und mit Beilagen versehen von Rudolf Malter. Stuttgart: Philipp Reclam jun., 1989. S. 192-200. Kant I. Prolegomena zu einer jeden künftigen Metaphysik, die als Wissenschaft wird auftreten können. Eingeleitet und mit Anmerkungen herausgegeben von Konstantin Poilok. Hamburg: Felix Meiner, 2001. S. 183-190. Текст рецензії в початковій редакції Гарве пропонує віщання Р. Мальтера: Kant I. Prolegomena zu einer jeden kunftigen Metaphysik, die als Wissenschaft wird auftreten können. Text kritisch herausgegeben und mit Beilagen versehen von Rudolf Malter. Stuttgart: Philipp Reclam jun., 1989. S. 219-246.
2 В тексті рецензії стоїть саме таке написання поняття «трансцендентальний» (transcendentell). Той факт, що Кант «прочитав» його як «трансцендентний», можна спробувати пояснити або якоюсь типографським огріхом примірника рецензії, який був у розпорядженні Канта, або ж принциповою позицією філософа, щодо правопису цього поняття, тобто виключно в формі transcendental.
3 Див. доволі різку реакцію Канта в «Пролегоменах» (с. 102) на ці слова рецензента.
4 Мова йде про монадологію Ляйбніца, яку Кант піддав критичній оцінці в контексті своєї трансцендентальної філософії (КЧР, с. 200-203. KrVA 270-276, В 326-332).
5 Див. відголос цих слів рецензента у тексті «Пролегоменів» (с. 101).
159
Ґотська рецензія
1 Ця четверта за часом публікації анонімна рецензія на перше видання «Критики чистого розуму» (1781) була оприлюднена в «Готському вченому часописі» від 24 серпня 1782 p. (Gothaische gelehrte Zeitungen. 68. Stück. Gofha 1782. S. 560-563), і відповідно до назви періодичного видання отримала своє найменування. Її автором був мало відомий Шак Герман Евальд (Schack Hermann Ewald), секретар двірцевого управління в Готі. Вагомість цієї рецензії порівняно «Готингенською рецензією» незначна, проте і вона становить певний інтерес для оцінки Кантової філософії, передусім у плані її рецепції сучасниками. По суті, вона являє собою відтворення основних положень із «Передмови», «Вступу» до першого видання, а також презентує головний поділ твору і, насамкінець, витяги із «Трансцендентальної естетики». Оскільки в цій рецензії не знайти поверхових дорікань на адресу автора «Критики» і оскільки її мета здебільшого полягає в тому, як пише Евальд, щоб «повідомити лише деякі думки автора», себто автора «Критики», то Кант доволі прихильно, хоч і не без самоіронії, ставиться в «Пролегоменах» (с. 105) до «Готської рецензії».
Переклад тексту «Готської рецензії» здійснений за виданням Р. Мальтера: Kant І. Prolegomena zu einer jeden künftigen Metaphysik, die als Wissenschaft wird auftreten können. Textkritisch herausgegeben und mit Beilagen versehen von Rudolf Malter. Stuttgart: Philipp Reclam jun., 1989. S. 200-205.
2 Александер Готліб Баумгартен (1714—1762), німецький філософ, послідовник філософської школи Кр. Вольфа. Саме Баумгартену належить винайдення і обґрунтування терміну «естетика», що було здійснено ним в однойменному творі (Aesthetica. Frankfürt am Oder 1750/1758. Vol. I—II.), дія позначення особливої філософської науки, що має за предмет прекрасне. У одному місці «Критики», яке майже повністю відтворене тут в тексті рецензії. Кант досить скептично оцінює зусилля Баумгартена на цій ниві (КЧР, с. 57. KrVA 21, В 35). Див. також ком. 79 до «Пролегоменів».
160