ДОДАТОК

про те, що може статися, щоб зробити дійсною метафізику як науку

Позаяк усі шляхи, якими дотепер просувалися, не досягай цієї ме­ти, а без передуючої критики чистого розуму така мета ніколи й не буде досягнута, то здається слушною вимога піддати точному і ретельному випробуванню ту спробу, яка оце тепер лежить перед нами, якщо тільки не вважають за ще бажаніше радше цілковито відмовитися від усіх пре­тензій на метафізику; у такому випадку проти цього нічого не можна за­перечити, якщо тільки залишаються вірними своєму намірові. Коли приймати перебіг речей так, як він дійсно відбувається, а не так, як він повинен би відбуватися, то дістанемо судження двох видів: одне суджен­ня, яке передує дослідженню, а таким у нашому випадку є те судження, яке читач на підставі своєї метафізики виказує про критику чистого ро­зуму (яка щойно має дослідити можливість метафізики), а потім друге судження, яке йде за дослідженням, коли читач деякий час спроможний відсторонитися від висновків із критичних досліджень, які доволі силь­но суперечать прийнятій ним метафізиці, і щойно випробовує підстави, з яких ті висновки можуть бути виведені. Якби те, що викладає звичай­на метафізика120, було безсумнівно певним (як, скажімо, геометрія), то перший спосіб судження мав би значущість; адже якщо висновки певних засад суперечать безсумнівним істинам, то ті засади хибні і без всякого подальшого дослідження мають бути відхилені. Однак якщо справа стоїть не так, якщо метафізика не володіє запасом безперечно до­стовірних (синтетичних) положень, а радше навіть так, що множина її

97


 

положень, які так само позірні, як і найліпші з-поміж, них, все-таки спірні між собою в самих своїх висновках, і взагалі в ній не можна знай­ти жодного надійного критерію істини властиво метафізичних (синте­тичних) положень, то перший спосіб судження не може маги місця, а дослідження засад критики мусить передувати всякому судженню про її цінність або брак цінності.

Зразок одного судження про критику, що передує дослідженню121

Судження такого роду можна знайти в «Göttingischen gelehrten Anzeigen», у третій частині додатку, від 19 січня 1782 р., с. 40 і наст.

Якщо автор, котрий добре обізнаний із предметом свого твору, намагався вкласти в його опрацювання цілковито власні розмисли, по­трапляє в руки рецензента, який зі свого боку досить далекоглядний, аби вислідити моменти, на яких власне тримається цінність або брак цінності твору, і який не прив'язується до слів, а з'ясовує справу і122 су­то розглядає й випробовує принципи, з яких виходив автор, то хоча строгість судження авторові може і не подобатися, але публіка до цього байдужа, бо вона при цьому виграє; та й сам автор може бути задоволе­ний, що здобув нагоду виправити або пояснити свої розвідки, які були заздалегідь випробувані знавцем, і в такий спосіб, якщо він вважає, що по суті правий, завчасно усунути камінь спотикання, який у подальшо­му міг би зашкодити його творові.

Я зі своїм рецензентом перебуваю в цілком іншому становищі. Він, здається, зовсім не зрозумів, на чому власне лежала вага у дослідженні, яким я (вдало чи невдало) займався; чи є виною того нетерплячість продумати розлогий твір, чи поганий настрій з приво­ду загрозливої реформи науки, в якій, на його думку, вже давно все упорядковано, чи — що я неохоче припускаю — дійсно обмежене ро­зуміння, яке ніколи не дозволяло йому вийти думками поза свою шкільну метафізику: коротко кажучи, він стрімголов пробігає дов­гий ряд положень, при яких, якщо не знати їхніх засновків, геть нічого не можна мислити, деінде виказує свій осуд, підставу якого читач так само мало вбачає, як і мало розуміє положення, проти яких мав бути спрямований той осуд, і, таким чином, він не може ані запропонувати корисні відомості для публіки, ані бодай трохи за­шкодити мені в судженні знавців; тому я цілковито проминув би цю оцінку, якби вона не дала мені приводу для деяких пояснень, що в деяких випадах могли б уберегти читача цих пролегоменів від кри­вотлумачень.

А втім, щоб прийняти таку точку зору, з якої найлегше можна бу­ло б пояснити весь твір у невигідний для автора спосіб, не обтяжуючи

98


 

себе якимсь особливим дослідженням, рецензент розпочинає і закінчує тим, що каже: «Цей твір є системою трансцендентного123 (або, як він це перекладає, вищого*) ідеалізму».

При погляді на ці рядки я відразу збагнув, що то буде за ре­цензія, приблизно так, якби хтось, хто ніколи нічого не чув про ге­ометрію і не бачив її, знайшов [«Елементи»] Евкліда і, після того як при гортанні натрапив на багато фігур, зробив би спробу винести про неї своє судження, кажучи десь так: «Книга ця є систематичною вказівкою для креслення; автор послуговується особливою мовою, щоб надати темні й незрозумілі приписи, які зрештою можуть до­провадити тільки-но до того, що кожен може і сам створити завдя­ки доброму природному окоміру тощо».

Утім все ж пригляньмося ближче, що це за ідеалізм, який про­ходить через увесь мій твір, хоча ще зовсім не є душею системи.

Положення всіх справжніх ідеалістів, від елеатської школи аж до єпископа Берклі125, міститься в оцій формулі: «Всяке пізнання завдяки чуттям і досвіду є не що інше, як тільки позірність, а істина міститься лише в ідеях чистого розсуду і розуму».

Натомість засада, яка наскрізь керує й визначає мій ідеалізм, є такою: «Всяке пізнання речей із самого тільки чистого розсуду або чистого розуму є не що інше, як тільки позірність, а істина містить­ся лише в досвіді».

Але це якраз протилежність того властивого ідеалізму; як же трапилося, що я послуговуюся цим виразом для цілком протилеж­ної цілі, а рецензент бачить його скрізь?

Розв'язання цієї труднощі базується на чомусь такому, що ду­же легко можна було б вбачити з контексту твору, якби тільки було бажання. Простір і час разом з усім, що вони містять у собі, суть не речі або їхні властивості самі по собі, а належать суто до їхніх явищ;

аж до цього [пункту] я одного сповідання з тими ідеалістами. Однак вони, а з-поміж них головно Берклі, вважали простір за суто емпіричне уявлення, яке, так само як і явища в ньому, стає відоме нам разом з усіма його визначеннями лише за посередництвом

* Аж ніяк не вищого. Високі вежі і подібні до них величні в метафізиці мужі, довкола яких, одних і других, зазвичай буває багато вітру, є не для мене. Моє місце — плідна гли­бина [Bathos] досвіду124, а слово «трансцендентальне», значення якого, вказане мною так багато разів, рецензент навіть не осягнув (так побіжно він на все дивився), означає не те, що виходить поза всякий досвід, а те, що йому (a priori) хоч і передує, а проте при­значене тільки для того, щоб уможливлювати виключно досвідне пізнання. Якщо ці по­няття переступають досвід, тоді їх вжиток називається трансцендентним, що його відрізняють від іманентного, себто обмеженого досвідом вжитку. У творі я достатньо за­побігав усім кривотлумаченням такого роду; однак рецензент знаходить свою перевагу в кривотлумаченнях.

99


 

досвіду або сприйняття; я натомість спершу показую, що простір (і так само час, на який Берклі не звернув уваги) разом з усіма його визначеннями може бути пізнаний нами a priori, бо він. як і час, притаманний нам перед усяким сприйняттям або досвідом як чиста форма нашої чуттєвості і уможливлює всяке споглядання чуттєвості, а отже і всяких явищ. Із цього випливає, що, позаяк істина базується на загальних і необхідних законах як своїх кри­теріях, досвід у Берклі не може мати жодних критеріїв істини, бо за засаду для явищ досвіду (ним) не було покладено нічого a priori, з чого випливало, що досвід є не що інше, як сама тільки позірність;

натомість у нас простір і час (у зв'язку з чистими поняттями розсу­ду) приписують a priori всякому можливому досвідові його закон, який водночас надає надійного критерію для відрізнення в ньому істини від позірності *.

Мій так званий (властиво критичний) ідеалізм є, отже, цілком своєрідний, а саме такий, що повалює звичайний ідеалізм, і завдяки йому всяке пізнання a priori, навіть пізнання геометрії, спершу отри­мує об'єктивну реальність, яка без цієї моєї доведеної ідеальності простору і часу зовсім не могла бути стверджена навіть найзавзятішими реалістами. За такого стану справ я бажав би, задля уник­нення всякого непорозуміння, назвати це своє понятгя інакше; од­нак цілком його змінити не вдасться. Так от, нехай мені буде дозво­лено називати його в майбутньому, як вище вже зазначалося, фор­мальним, або ще ліпше, критичним ідеалізмом, аби відрізняти його він догматичного ідеалізму Берклі та скептичного Картезія.

Далі в оцінці цієї книги я не знаходжу нічого вартого уваги. Ав­тор рецензії судить цілковито en gros — манера, яка вибрана розваж­но, бо при цьому не видаєш свого власного знання чи незнання; одне-єдине докладне судження en detail, якби воно, як і годиться, сто­сувалося головного питання, викривало б, можливо, мою помилку, а можливо, також міру розуміння рецензентом цього виду досліджень. Також непогано був вигаданий такий викрутас, щоб за­здалегідь відібрати бажання до читання самої книги у читачів, котрі звикли складати собі поняття про книги лише з газетних повідо­млень: одним подихом виказати одну за другою множину положень, які відірвано від взаємозв'язку зі своїми доводами й поясненнями

* Властивий ідеалізм повсякчас має якийсь мрійливий намір і навіть не може мати іншо­го; зате мій призначений виключно для того, щоб осягнути можливість нашого пізнання a priori про предмети досвіду, що становить проблему, яка дотепер не тільки не розв'яза­на, а й навіть не була поставлена. Тим самим відпадає весь мрійливий ідеалізм, який завжди (як видно вже навіть у Платона) висновував із наших пізнань a priori (навіть пізнань геометрії) не до чуттєвого, а до якогось іншого (а саме інтелектуального) спогля­дання, бо нікому не спало на думку, що чуття також могли споглядати a priori.

100


 

(головно такі протилежні з огляду на будь-яку шкільну метафізику положення, як наші) необхідно мусять видаватися безглуздими, і надужити терплячістю читача аж до відрази, а потім, ознайомивши мене зі сповненим глибокого сенсу положенням, що стала позірність — істина, завершити із суворим, проте батьківським на­пученням: навіщо ж суперечка проти загальноприйнятої мови, навіщо ж і звідкіля ідеалістичне розрізнення126? Судження, яке всю своєрідність моєї книги зводить насамкінець до самої тільки мовної новації, хоча перед тим вона була метафізичною єрессю, ясно дово­дить, що мій претензійний суддя у ній анітрохи не зрозумів, і, крім того, не зрозумів уповні самого себе *.

Тимчасом рецензент говорить як муж, свідомий важливіших і пе­реважних осягнень, які він, проте, ще приховує; адже з огляду на ме­тафізику мені знедавна не стало відомо нічого такого, що могло б упов­новажувати до такого тону. Але він чинить дуже несправедливо, що не виявляє світові своїх відкриттів бо, поза сумнівом, ще багатьом людям йдеться так, як мені, а саме що при всьому прекрасному, що здавна бу­ло написано в цій сфері, вони все ж не змогли знайти, що наука цим хоч би на п'ядь була просунута далі. Зрештою, загострювати дефініції, на­давати кульгавим доказам нових костурів, пришивати лахміттю ме­тафізики нові латки або змінювати крій — такого можна знайти доволі, однак світ цього не вимагає. Метафізичними твердженнями світ переповнений; люди воліють досліджувати128 можливість цієї науки, джерела, з яких може бути виведена у ній достовірність, та мати надійні критерії129, щоб відрізняти діалектичну позірність чистого розуму від істини. Для цього рецензент, напевне, має ключ, інакше він ніколи не став би говорити таким зверхнім тоном.

Однак у мене з'являється підозра, що така потреба науки йому, мабуть, ніколи не могла спасти на думку, бо інакше він спрямував би свою оцінку на цей пункт, і навіть невдала спроба в такій важливій справі здобула б у нього повагу. Якщо це так, то ми знову добрі друзі. Він може так глибоко вдумуватися в свою метафізику, як тільки воліє, у ньому йому ніхто не повинен перешкоджати; лише про те, що лежить поза метафізикою, про її джерело, що знаходиться в розумі, він не мо-

* Рецензент здебільшого бореться зі своєю власною тінню. Коли істину досвіду я про­тиставляю снові, то він зовсім не думає про те, що тут мова йде лише про відомий somnio obiective sumto філософії Вольфа127, який сон є суто формальний, причому зовсім не зважається на різницю спання і неспання, та й не може бути розглянутий в транс­цендентальній філософії. Зрештою він називає мою дедукцію категорій і таблицю за­сад розсуду «загальновідомими засадами логіки й онтології, вираженими на іде­алістичний манір». Стосовно цього читачеві потрібно лише зазирнути в ці пролегоме­ни, аби переконатися, що жалюгіднішого та навіть історично неправдивішого суджен­ня зовсім не можна було висловити.

101


 

же судити. А що моя підозра не безпідставна, я доводжу через те, що він ані словом не згадав про можливість синтетичних пізнань a priori, яка була властивим завданням, на розв'язанні якого цілковито базується доля метафізики і до якого повністю зводилася моя «Критика» (як і тут мої «Пролегомени»). Ідеалізм, на який він наштовхнувся та на якому він і зависнув, був прийнятий у вчення лише як єдиний засіб розв'язан­ня того завдання (хоча своє потвердження він здобуває ще й з інших підстав), і тут рецензент мусив би показати, що або те завдання не має тієї важливості, якої я йому надаю [в «Критиці»] (як і тепер у «Пролего­менах»), або що воно зовсім не може бути розв'язане завдяки моєму по­няттю про явища, або ж воно може бути ліпше розв'язане в інший спосіб; але про це в рецензії я не знаходжу жодного слова. Отже, рецен­зент нічого не зрозумів у моєму творові та, мабуть, також нічого і в дусі та суті самої метафізики, хіба що радше — що я ліпше приймаю — квап­ливість рецензента, розгнівана складністю пробитися крізь численні перешкоди, кинула невигідну тінь на твір, що лежав перед ним, і зроби­ла невпізнанним для рецензента той твір у його головних рисах.

Дуже багато чого бракує ще в тому, щоб науковий часопис, хай би як вдало і ретельно були дібрані його співробітники, міг стверджувати свою загалом заслужену пошану так само на полі метафізики, як і на іншому. Інші науки і пізнання мають все ж таки своє мірило. Матема­тика має його в самій собі, історія й теологія у світських і святих книгах, природознавство і медицина в математиці й досвіді, правознавство в книгах законів, і навіть предмети смаку у зразках старовини. Єдино для оцінки тієї речі, яка зветься метафізикою, треба тільки таке мірило знайти (я здійснив спробу визначення як цього мірила, так і його вжит­ку). Що ж слід робити, доки його не відшукано, якщо все-таки потрібно судити про твори цього різновиду? Коли вони догматичні, то до них можна поставитися як заманеться; довго тут ніхто не верховодитиме над іншим, і завжди знайдеться хтось, хто йому віддячить тим самим. Але коли вони критичні, і то відносно не інших творів, а самого розуму, так що мірила оцінки вже не можна приймати, а треба щойно шукати, тоді заперечення й осуд хоч і не забороняються, проте в основі мусить бути при цьому бажання порозуміння, бо потреба спільна для всіх, а недолік потрібного розуміння не допускає жодного судейсько-вирішального авторитету.

Однак щоб водночас пов'язати цей мій захист із інтересом філософувального загалу, я пропоную спробу, яка вирішальна щодо спосо­бу, в який всі метафізичні дослідження мусять бути спрямовані на їхню спільну мету. Ця спроба є не що інше, як те, що вже давно робили ма­тематики, аби в суперечці вирішити [питання про] перевагу своїх ме­тодів; а саме, я викликаю мого рецензента довести в свій спосіб, але як годиться, завдяки засадам a priori, хоч би одне-єдине ним стверджуване

102


 

справді метафізичне положення, себто синтетичне й пізнане a priori із понять, у крайньому разі хоч би одне з найнеодмінніших [положень], наприклад засаду постійності субстанції або засаду необхідного визна­чення подій світу через їхню причину. Якщо він цього не може (а мов­чання є зізнанням), то він мусить признати, що, позаяк метафізика без аподиктичної достовірності положень цього виду є цілковите ніщо, їх можливість або неможливість перш за все мусить бути вирішена в кри­тиці чистого розуму; отже, він зобов'язаний або визнати, що мої засади критики правильні, або довести їхню незначущість. Але оскільки я вже наперед бачу, що хоча він дотепер так безтурботно покладався на до­стовірність своїх засад, проте, позаяк ідеться про строгу перевірку в усьому обсязі метафізики він не віднайде ані єдиної засади, з якою він сміливо міг би виступити, то я зголошуюся на найвигіднішу для нього умову, яку лише можна очікувати в суперечці, а саме, я хочу позбавити його onus probandi і взяти цей тягар на себе.

Отже, він знайде в цих «Пролегоменах» і в моїй «Критиці», с. 426-461130, вісім положень, кожні два з яких завжди суперечать одне одному, але кожне з них необхідно належить до метафізики, яка мусить його або прийняти, або спростувати (хоча поміж них немає жодного, яке в свій час не було б прийнято якимось філософом). Так от, він вільний вибрати собі за уподобанням одне з цих восьми положень і прийняти його без доказу, який я йому надав; але тільки одне (бо гаян­ня часу для нього буде так само малокорисне, як і для мене), а потім хай нападає проти мого доказу проти положення. Якщо ж я зможу цей до­каз все-таки врятувати і в такий спосіб показати, що згідно із засадами, які необхідно мусить визнавати кожна догматична метафізика, може бути точно так само ясно доведено протилежне тому, що він прийняв, то тим самим вирішено, що в метафізиці є якийсь первородний гріх, якого не можна ані пояснити, а ще менше усунути, доки не зійти до місця її народження, до самого чистого розуму; таким чином, мою кри­тику треба або прийняти, або на її місце поставити ліпшу, отже, при­наймні її треба студіювати; це єдине, чого я тепер лише вимагаю. Якщо ж я не зможу врятувати свій доказ, то на боці мого супротивника зали­шається непохитним одне синтетичне положення a priori, випровадже­не з догматичних засад, тому моє обвинувачення звичайної метафізики було несправедливе, і я беруся визнати правомірним його осуд моєї критики (хоча це далеко ще не може бути висновком). Але для цього потрібно було б, здається мені, порушити своє інкогніто131, бо інакше я не бачу, як можна було б запобігти тому, щоб замість одного132 завдан­ня я не був пошанований або обтяжений багатьма такими завданнями з боку анонімних і все ж таки невповноважених супротивників.

103


 

Пропозиція дослідження критики,

за яким може йти судження

Я зобов'язаний вченій публіці також за мовчання, яким вона впродовж тривалого часу пошанувала мою «Критику»; адже це все-таки доводить певне зволікання судження, а отже певне припущення, що в творі, який полишає всі звичайні шляхи й просувається новим, в яко­му не одразу можна зорієнтуватися, проте, мабуть, може міститися щось таке, завдяки чому важлива, але тепер змертвіла галузь людського пізнання може отримати нове життя і плідність: звідси і обачність, щоб не зламати і не знищити жодним поквапливим судженням іще ніжний паросток. Зразок спізнілого за таких підстав судження потрапив мені на очі саме тепер в «Gothaischen gelehrten Zeitung»133, ґрунтовність якого (не беручи до уваги тут мою підозрілу похвалу) кожен читач сам відзна­чить з ясного і непохибного викладу одного фрагменту, що належить до перших принципів мого твору.

Так от, позаяк одразу оцінити в цілому розлогу будову за одним побіжним кошторисом не має змоги, я пропоную випробовувати її по частинам, починаючи з її підвалини, користуючись при цьому те­перішніми пролегоменами як загальним начерком, з яким можна було б принагідно порівняти сам твір. Якби ця вимога не мала жодної іншої підстави, крім моєї уяви важливості, яку марнославство зазвичай надає всім власним творам, то вона була б нескромною та її варто було б з обу­ренням відхилити. Однак справи всієї спекулятивної філософії стоять в такому стані, що незабаром уповні згаснуть, хоча людський розум привернутий до них із такою схильністю, яка ніколи не згасає і яка тільки тому, що безперервно обманюється, намагається тепер, хоч і да­ремно, перетворитися на байдужість.

У нашу мислячу добу не можна припустити, щоб багато заслуже­них мужів не скористалися кожним добрим приводом для співробітництва заради спільного інтересу розуму; який стає щораз більше просвітничений, як тільки з'являється якесь сподівання досяг­нути тим самим мсти. Математика, природознавство, закони, мис­тецтва, навіть мораль тощо цілковито ще не виповнюють душу; в ній все ще зостається місце, намічене для самого тільки чистого й спекуля­тивного розуму, і його порожнеча змушує нас в дивоглядах або пусто­щах, або ж у мрійництві шукати позірність справи і заняття, але по суті лише розпорошення, щоб приглушити докучливий поклик розуму, який відповідно до свого призначення домагається чогось такого, що задовольнило б його для нього самого, а не займало його суто задля інших цілей або для вдоволення схильностей. Тому міркування, що зай­мається суто цим обсягом розуму, який існує для самого себе, оскільки

104

 

 

саме в цьому обсязі мусять сходитися і об'єднуватися в ціле всі інші пізнання і навіть мети, має — як я підставно припускаю — велику при­вабливість для кожного, хто лише спробував у такий спосіб розширити свої поняття, і я мушу навіть сказати, має величнішу привабливість, аніж кожне інше теоретичне знання, яке нелегко замінити на те.

Але тому для плану і дороговказу дослідження я пропоную ці про­легомени, а не сам твір, бо хоча останнім я ще й тепер цілком вдоволе­ний, що стосується змісту, порядку, способу викладу і ретельності, що були докладені до кожного положення, аби його перед поданням точно зважити і перевірити (адже для цього мені потрібні були роки, щоби бу­ти сповна задоволеним не лише цілим, а й іноді одним-єдиннм поло­женням з огляду на його джерела), зате не зовсім вдоволений134 своїм викладом у деяких розділах вчення про елементи, наприклад у розділі про дедукцію понять розсуду або в розділі про паралогізми чистого ро­зуму, позаяк певна розлогість в них шкодить ясності; замість цих розділів можна покласти за основу перевірки те, що відносно них мо­виться тут у пролегоменах.

Німці зажили слави тим, що вони можуть перевершити інші на­роди в тому, для чого потрібні наполегливість і тривала старанність. Як­що цей погляд узасаднений. то тут, власне, з'являється нагода довести справу до завершення, в щасливому закінченні якої навряд чи можна сумніватися і в якій беруть однакову участь всі мислячі люди, яка, про­те, дотепер не вдавалася, і так потвердити той прихильний погляд; і це тим вагоміше, бо наука, якої стосується ця справа, є такого особливою, що її враз можна довести до цілковитої своєї повноти і до такого постійного стану, в якому її анітрохи не можна просунути далі, ані при­множити пізнішими відкриттями, ані навіть змінити (я не зараховую сюди її прикрашень завдяки деінде збільшеній ясності або завдяки при­таманній користі в різних аспектах) — перевага, якої не має і не може мати жодна інша наука, бо жодна не стосується так цілковито ізольова­ної від інших спроможностей незалежної та з ними незмішаної спро­можності пізнання. Цій моїй вимозі також видається мені слушним те­перішній момент, бо тепер у Німеччині майже не знають, чим би ще можна зайнятися, крім так званих корисних наук, щоб це було не простою грою, а водночас справою, завдяки якій досягається постійна мета.

Вигадувати, способи, якими можна було б об'єднати зусилля вче­них для такої мети, я мушу полишити іншим. Тимчасом я не маю на думці вимагати від когось простого дотримання моїх положень, ані навіть не втішаю себе сподіванням на це; хай будуть при цьому; як і трапляється, напади, повторення, обмеження, або також потверджен­ня, доповнення і розширення: якщо тільки справа досліджуватиметься грунтовно, то тепер вже нічого не може бракувати для створення науко-

105


 

вої системи, хоч і не моєї, що може стати заповітом для нащадків,

за який вони матимуть причину бути вдячними.

Тут було б занадто довго вказувати, що за метафізику можна було б очікувати слідом за критикою якщо тільки-но правильні засади критики — і що метафізика внаслідок того, що її позбавили хибного пір'я, не має виглядати убогою і непримітною постаттю, а може вияви­ти себе в іншому аспекті багатою і добропристойною; а інша велика ко­ристь, яку викликала б така реформа, одразу впадає в очі. Звичайна ме­тафізика виявлялася корисною вже тим, що вишукувала елементарні поняття чистого розсуду, аби зробити їх виразними завдяки розчлено­вуванню і визначеними завдяки поясненням. Тим самим вона ставала культурою для розуму, хай би куди він потім захотів повернутися; однак це тільки і було все добре, що вона робила. Адже цю свою заслугу вона знову заперечувала тим, що завдяки ризикованим твердженням сприя­ла зарозумілості, завдяки витонченим викрутасам і прикрасам135 — софістиці, а завдяки легкості, з якою відкараскувалися за допомогою дрібки шкільної мудрості від найважчих завдань — поверховості, яка тим більше спокуслива, що більше вона має вибір брати щось почасти з наукової мови, почасти з популярних поглядів, і таким чином, є всім для всіх, але насправді взагалі нічим. Натомість критика надає нашому су­дженню мірило, за допомогою якого можна з певністю відрізнити знан­ня від псевдознання, а завдяки тому; що критика в повній мірі застосо­вується в метафізиці, вона засновує спосіб мислення, який свій добро­чинний вплив поширює згодом на кожен інший вжиток розуму і впер­ше прищеплює справжній філософський дух. Але, звісно, не треба та­кож недооцінювати тієї послуги, яку критика робить теології, унезалежнюючи її від судження догматичної спекуляції і тим самим цілкови­то убезпечуючи її від будь-яких нападів таких супротивників. Бо зви­чайна метафізика, хоч і обіцяла теології значну поміч, проте не могла згодом виконати цієї обіцянки, і крім того, прикликавши собі на допо­могу спекулятивну догматику, зробила тільки те, що озброїла ворогів проти самої себе. Мрійництво, яке в просвітничену добу не може з'яв­лятися, хіба що ховаючись за якоюсь шкільною метафізикою, під захи­стом якої воно наважується шаленіти нібито з подобою розуму, завдяки критичній філософії вигнане з цього свого останнього притулку, і крім усього цього хіба не може бути важливим для вчителя метафізики мати змогу сказати одного разу за загальною згодою, що те, то він викладає, зрештою також наука, і що тим самим загалові приноситься дійсна ко­ристь.

106