РОЗВ

РОЗВ'ЯЗАННЯ ЗАГАЛЬНОГО ПИТАННЯ ПРОЛЕГОМЕНИ

Як можлива метафізика як наука?

Метафізика, як природний нахил розуму, дійсна, але сама для себе вона також (як це довело аналітичне розв'язання третього головного питання) діалектична і облудна. Отже, хотіти брати з неї засади і в їхньому вжитку йти за хоч і природною, а проте хибною позірністю — це ніколи не може створити науку, а лише марне діалектичне мистецтво, в якому одна школа може випереджати іншу, однак жодна не може коли-небудь здобути правомірного і тривалого схвалення.

А щоб метафізика як наука могла претендувати не тільки на оманливе умовляння, а й на розуміння і переконання, то критика самого розуму мусить викласти цілком весь склад понять a priori, поділ їх згідно з різними джерелами: чуттєвості, розсуду і розуму далі їх повну таблицю і розчленовування всіх цих понять з усім тим, що може бути звідси виведено, а потім головно можливість синтетичного пізнання а priori за посередництвом дедукції цих понять, засади їх вжитку, насамкінець також границі цього вжитку — і все це в повній системі. Таким чином, критика, і тільки вона одна, містить у собі цілий, добре перевірений і випробуваний план, навіть усі засоби виконання, згідно з якими може бути створена метафізика як наука; іншими шляхами і засобами вона неможлива. Отже, тут запитується не так про те, як можлива ця справа, як про те, в який спосіб її почати здійснювати й спрямувати добрі голови від дотеперішнього спотвореного і безплідного опрацювання до опрацювання необлудного, та як таке об'єднання [зусиль] можна найліпше скерувати на спільну мету.

Одне певно: хто раз засмакував критики, той назавжди матиме відразу до будь-яких догматичних базікань, якими він раніше задовольнявся через необхідність, бо його розум потребував чогось, але для свого заняття не міг знайти нічого ліпшого. Критика відноситься до звичайної шкільної метафізики саме так, як хімія до алхімії. або як астрономія до віщувальної астрології. Я ручаюся за те, то хто продумав і збагнув засади критики хоча б лише в цих пролегоменах, той ніколи знову не повернеться до тієї старої й софістичної псевдонауки; він радше з певною втіхою поглядатиме на метафізику яка відтепер насправді є в його владі, більше вже не потребує жодних підготовчих відкриттів і вперше може надати розумові тривалого задоволення. Адже певною перевагою, на яку з-поміж усіх можливих наук може розраховувати з певністю єдино ме-

тафізика, є саме те, що вона може бути доведена до завершення і постійного стану, позаяк далі вона не може змінюватися, навіть не здатна до жодного примноження завдяки новим відкриттям; а це тому так, бо розум тут має джерела свого) пізнання не в предметах та їх спогляданні (завдяки яким він не може навчитися чомусь більшому), а в самому собі, і якщо він виклав основні закони своєї спроможності повністю і у визначений спосіб всупереч усім кривотлумаченням, то не зостається нічого, що чистий розум міг би пізнавати a priori, навіть про що він міг би підставно запитувати. Надійна перспектива на так визначене і завершене знання має в собі якусь особливу привабливість, хоч би навіть залишити осторонь всю користь (про яку я згодом іще вестиму мову).

Усяке хибне мистецтво, всяка марна мудрість триває свій час; адже зрештою вона руйнує саму себе, і найвищий ступінь її культури водночас є миттю її занепаду. Те, що стосовно метафізики цей час тепер настав, доводить стан, в який вона впала в усіх освічених народів при всьому тому запалі, з яким зрештою опрацьовуються всі інші науки. Старий устрій університетських студій ще зберігає її тінь, одна-єдина Академія наук¹¹⁶ завдяки призначеним нагородам спонукає ще подеколи до здійснення в ній то однієї, то іншої спроби; проте до ґрунтовних наук її більше не зараховують, і якби якогось талановитого мужа хтось захотів назвати великим метафізиком, то можна собі уявити, як сприйняв би він цю доброзичливу, однак навряд чи заздрісну похвалу.

Але хоча час занепаду всієї догматичної метафізики безсумнівно настав, все-таки бракує ще багато-чого, аби можна було сказати, що натомість вже з'явився час її відродження за посередництвом ґрунтовної та завершеної критики розуму¹¹⁷. Всі переходи від однієї схильності до їй протилежної проходять через стан байдужості, а ця мить для автора найнебезпечніша, проте, як мені здається, для науки найслушніша. Адже коли через цілковитий розрив колишніх зв'язків згасає дух партійності, тоді розумні голови [Gemüter] перебувають у найліпшому настрої, щоб тепер поступово вислухати пропозиції для об'єднання за новим планом.

Коли я кажу, що сподіваюся від цих «Пролегоменів», що вони, мабуть, пожвавлюватимуть дослідження на полі критики і подаватимуть загальному духові філософії, якому в спекулятивній частині, здається, бракує, на поживу, новий і багатообіцяльний предмет заняття, то я вже наперед можу собі уявити, шо кожен, кого знеохотили і знудили тернисті шляхи, якими я. водив його в «Критиці», запитає мене: на чому ж я засновую це сподівання? Я відповідаю: на невідхильному законі необхідності.

Що дух людський колись цілком відмовиться від метафізичних досліджень — цього так само годі сподіватися, як і того, що ми колись радше цілковито припинимо дихання, щоб постійно не вдихати нечис-

те повітря. Отже, в світі повсякчас буде метафізика, і надто те, в кожної, головно в мислячої людини — метафізика, яку за браком публічного мірила кожен краятиме собі на свій штиб. А те, що дотепер називалося метафізикою, не може задовольнити жодної допитливої голови, проте цілковито зректися метафізики все-таки також неможливо, тому зрештою мусить бути спробувана критика самого чистого розуму, або, якщо така критика вже є, вона мусить бути досліджена і піддана загальному випробовуванню, бо більше немає жодного засобу зарадити цій нагальній потребі, яка є чимось більшим, аніж простою допитливістю.

Відколи я знаю критику, наприкінці прочитання якогось твору метафізичного змісту, який визначенням своїх понять, розмаїттям, порядком і легким викладом так мене займав, як і освічував, я не можу утриматися від питання: чи просунув цей автор метафізику хоч би на один крок далі? Я прошу вибачення у вчених мужів, твори котрих в іншому плані були мені корисні й завжди сприяли культурі душевних сил, бо визнаю, що ані в їхніх, ані в моїх незначних спробах¹¹⁸ (на користь яких все ж промовляє себелюбство) я не зміг знайти, щоб завдяки їм наука ця хоч би трохи була просунута далі, а це, правда, з цілком природної підстави, позаяк ця наука ще не існувала і не могла бути зібрана навіть по частинам, а її зародок мусить бути наперед повністю сформований у критиці. Щоб запобігти всіляким кривотлумаченням, треба пригадати з попереднього, що аналітичне трактування наших понять хоч і справді доволі корисне розсудові, але тим самим наука (метафізики) анітрохи не просувається далі, бо ті розчленовування понять суть лише матеріали, з яких щойно повинна бути споруджена наука. Хай би як чудово розчленовують і визначають поняття субстанції та акциденції, це є досить гарною підготовкою до якогось майбутнього вжитку. Але якщо я зовсім не можу довести, що в усьому, що існує, субстанція є постійна, а змінюються лише акциденції, то завдяки всьому тому розчленовуванню наука анітрохи не просунулася далі. Щоправда, метафізика дотепер не змогла довести як a priori значущі ані цього положення, ані закону достатньої підстави, ще менше якогось складного положення, наприклад належного до психології або космології, і взагалі жодного синтетичного положення; таким чином, завдяки всьому тому аналізові нічого не досягнуто, нічого не створено і нічому не посприято, і наука після численної метушні й галасу все ще перебуває там, де вона була за часів Арістотеля, хоча приготування до неї, якби тільки знайшли дороговказ для синтетичних пізнань, здійснювалися, безперечно, набагато ліпше, ніж коли-небудь раніше.

Коли хтось вважає себе цим ображеним, то він легко може відкинути це обвинувачення, якщо наведе лише одне-єдине синтетичне положення, належне до метафізики, яке він візьметься довести a priori

в догматичний спосіб; бо тільки тоді, коли він це виконає, я признаю за ним, що він дійсно просунув науку далі, навіть якби це положення було зрештою досить потверджене завдяки звичайному досвідові. Жодна вимога не може бути поміркованішою і слушнішою, а у випадку (доконечно достовірному) невиконання — жоден вирок справедливішим, ніж такий, що метафізика як наука дотепер іще зовсім не існувала.

Якщо мій виклик приймається, я мушу застерегти лише від двох речей: по-перше, від гри правдоподібності і здогаду, яка так само погано личить метафізиці, як і геометрії; по-друге, від рішення за посередництвом чарівної палички так званого здорового людського глузду, яка зачаровує не кожного, а того, хто керується особистими властивостями.

Адже що стосується першого, то, мабуть, не можна знайти нічого недоречнішого, ніж воліти засновувати свої судження в метафізиці, філософії з чистого розуму, на правдоподібності й здогаді. Все, що повинно бути пізнане a priori, тим самим видається якраз за аподиктичне достовірне і, отже, саме так і мусить бути доведене. Точно так можна було б воліти засновувати на здогадах геометрію або аритметику; бо що стосується calculus probabilium останньої, то він містить не правдоподібні, а цілком достовірні судження про ступінь можливості деяких випадків за даними однорідними умовами, які в сумі всіх можливих випадків цілком безпомилково мусять справджуватися відповідно до правила, хоча це правило і не досить визначене щодо кожного одиничного випадку: Лише в емпіричному природознавстві можна допускати здогади (за посередництвом індукції й аналогії), але так, щоб принаймні можливість того, що я приймаю, мусила бути повністю достовірною.

Іще гірше, можливо, справа стоїть із покликанням на здоровий людський глузд, якщо мова йде¹¹⁹ про поняття і засади не оскільки вони мають бути значущі відносно досвіду, а оскільки їх хочуть видавати за значущі також поза умовами досвіду. Бо що є здоровий глузд? Це є спільний розсуд, оскільки він судить правильно. А що ж є спільний розсуд? Він є спроможністю пізнання і вжитку правій in concreto, на відміну від спекулятивного розсуду, який є спроможністю пізнання правил in abstracto. Таким чином, спільний розсуд навряд чи зрозуміє правило, що все, що відбувається, визначене за посередництвом своєї причини, однак ніколи не зможе осягнути в його загальності. Тому він вимагає прикладу з досвіду, і якщо він чує, що це означає не що інше, як те, що він повсякчас мислив, коли у нього розбили шибку або зникло хатнє майно, то він розуміє цю засаду і навіть признає її. Так от, спільний розсуд має свій вжиток лиш остільки, оскільки він може бачити свої правила (хоча вони йому притаманні дійсно a priori) потвердженими в досвіді; отже, осягати їх a priori та незалежно від досвіду належить спекулятивному розсудові, і це лежить цілком поза виднокругом спільного розсуду. Але ж метафізика має справу виключно з останнім

способом пізнання, і, напевно, поганою ознакою здорового глузду є покликання на того ручителя, котрий тут немає жодного права голосу і на котрого зазвичай дивляться лише спогорда, за винятком того випадку, коли відчувають себе в скруті й у своїй спекуляції не можуть собі знайти ані поради, ані допомоги.

Це звичайний викрутас, яким звикли послуговуватися ці хибні друзі спільного людського розсуду (котрі його принагідно вихваляють, однак зазвичай зневажають), коли кажуть: зрештою все-таки мусять бути деякі положення, які безпосередньо достовірні та для яких не тільки не треба давати жодного доказу, а й взагалі жодного звіту, бо інакше ніколи не дійдемо до кінця з підставами наших суджень; але для доказу цієї правоможності вони ніколи не можуть навести (за винятком закону суперечності, який, проте, достатньо не може довести істини синтетичних суджень) чогось іншого безсумнівного, що вони безпосередньо можуть приписувати спільному людському розсудові, крім математичних положень: наприклад, що два по два дорівнює чотирьом, що між двома точками є тільки одна пряма лінія та ін. Однак ці судження так відрізняються від суджень метафізики, як небо від землі. Адже завдяки самому своєму мисленню я можу робити (конструювати) в математиці все те, що я уявляю собі завдяки поняттю як можливе; до однієї двійки я поступово додаю іншу двійку і сам утворюю число чотири, або подумки проводжу від однієї точки до іншої усілякі лінії і можу провести лише одну-єдину лінію, яка в усіх своїх частинах (рівних, як і нерівних) подібна собі. Але завдяки всій своїй силі мислення я не можу з поняття однієї речі випровадити поняття якоїсь іншої, існування якої необхідно пов'язане з першою, а мушу звернутися по допомогу до досвіду; і хоча мій розсуд подає мені a priori (проте завжди лише відносно можливого досвіду) поняття такого зв'язку (причиновість), то я все ж не можу його зобразити a priori в спогляданні як поняття математики й, отже, показати a priori його можливість, а це поняття [причиновості] разом із засадами його застосування, якщо воно має бути значуще a priori — як це і вимагається в метафізиці — завжди потребує виправдання й дедукції його можливості, бо інакше не знаєш, як-далеко воно значуще і чи може воно бути вжите лише в досвіді, або також поза ним. Отже, в метафізиці, як спекулятивній науці чистого розуму, ніколи не можна покликатися на спільний людський розсуд, але це можливо тоді, коли ми змушені її полишити і зректися (в певних справах) всякого чистого спекулятивного пізнання, яке завжди мусить бути знанням, отож зректися також самої метафізики та її повчання, і тоді виявляється, що нам єдино можливою є розумова віра, яка й достатня для наших потреб (мабуть, навіть більш цілюща, ніж саме знання). Адже в такому разі цілком змінюється обрис речі. Метафізика мусить бути наукою не тільки в цілому, а й в усіх своїх частинах, бо інакше вона є нічим; адже як спеку-