ПОПЕРЕДНІ ЗАУВАГИ ПРО СВОЄРІДНІСТЬ УСЬОГО МЕТАФІЗИЧНОГО ПІЗНАННЯ
§1
Про джерела метафізики
Якщо хочуть представити якесь пізнання як науку, то спершу потрібно мати змогу точно визначити те визначальне, що відрізняє його від будь-якого іншого та що, таким чином, робить його своєрідним;у протилежному випадку границі всіх наук зливаються й жодну з них не можна ґрунтовно потрактувати згідно з її природою.
Хоч би в чому полягала ця своєрідність: у різниці об'єкта, або джерел пізнання, або ж способу пізнання, або кількох, якщо не всіх, цих чинників разом, саме на цьому в першу чергу базується ідея можливої науки та її терен.
Насамперед, що стосується джерел метафізичного пізнання, то вже в його понятті закладено те, що вони не можуть бути емпіричними. Отже, принципи цього пізнання (до яких належать не лише його засади, а й основні поняття) ніколи не мусять бути взяті з досвіду, бо воно має бути пізнанням не фізичним, а метафізичним, себто таким, що лежить потойбіч досвіду. Так от, в його основі не лежатиме ані зовнішній досвід, який становить джерело властивої фізики, ані внутрішній досвід, який становить підвалину емпіричної психології. Воно, таким чином, є пізнанням a priori, або пізнанням із чистого розсуду і чистого розуму.
Але в цьому воно нічим не відрізнялось би від чистої математики; тому його слід назвати чистим філософським пізнанням; а щодо значен-
9
ня цього виразу, то я посилаюся на «Критику чистого розуму», с. 712 і далі18, де різниця цих двох способів вжитку розуму була представлена ясно й задовільно. – Стільки про джерела метафізичного пізнання.
§ 2
Про вид пізнання, єдино який можна назвати метафізичним
a) Про різницю синтетичних і аналітичних суджень взагалі
Метафізичне пізнання мусить містити виключно судження a priori — цього вимагає своєрідність його джерел. Однак хай би яке походження мали судження, або ж хай би якої логічної форми вони були, все-таки є певна різниця між ними за змістом, в силу якої вони суть або суто пояснювальні й нічого не додають до змісту пізнання, то розширювальні й побільшують дане пізнання; перші можна назвати судженнями аналітичними, другі - синтетичними.
Аналітичні судження виказують в предикаті тільки те, що вже дійсно мислилося в понятті суб'єкта, хоч і не так ясно і не з такою самою свідомістю. Коли я кажу: «Всі тіла суть протяжні», то своє поняття про тіло я анітрохи не розширив, а лише розклав його, бо протяжність все-таки дійсно була мислена про тс поняття вже перед судженням, хоч і не виказана виразно; отже це судження аналітичне. Натомість положення: «Декотрі тіла суть важкі» містить у предикаті щось таке, що в загальному понятті про тіло дійсно не мислиться; таким чином, воно побільшує моє пізнання, додаючи щось до мого поняття, і тому мусить називатися синтетичним судженням.
b) Спільним принципом усіх аналітичних суджень є закон суперечності
Усі аналітичні судження цілковито базуються на законі суперечності та за своєю природою становлять пізнання a priori, незалежно від того, чи емпіричні; чи ні поняття, що слугують їм за матерію. Адже якщо предикат якогось ствердного аналітичного судження вже наперед мислиться в понятті суб'єкта, то його й не можна без суперечності заперечити стосовно суб'єкта; так само його протилежне в аналітичному, але заперечному судженні необхідно заперечується щодо суб'єкта, і то також, згідно із законом суперечності. Так стоїть справа з положеннями:
«Кожне тіло є протяжне» і «Жодне тіло не є непротяжне (просте)».
Саме тому і всі аналітичні положення суть судження a priori, навіть якщо їхні поняття емпіричні, наприклад «Золото є жовтий метал»; адже щоб знати це, я не потребую жодного подальшого досвіду,
10
крім свого поняття про золото, яке вже містить те, що це тіло жовте і є металом; бо якраз це становило моє поняття, і мені не довелося робити нічого іншого, крім як його розчленувати, не зважаючії ні на що інше поза ним.
с) Синтетичні судження вимагають іншого принципу, ніж закон суперечності.
Існують синтетичні судження a posteriori, походження яких емпіричне; проте є й такі, які достовірні a priori та виникають із чистого розсуду і розуму, Але як одні, так і другі узгоджуються в тому, що вони ніколи не можуть виникати на підставі єдино тільки засади аналізу, а саме закону суперечності; вони вимагають іще цілком іншого принципу, хоч із кожної засади19, хай би яка вона була, вони завжди мусять бути виведені відповідно до закону суперечності: адже ніщо не може бути суперечним цій засаді хоч якраз і не все з неї дається вивести. Спершу я поділю синтетичні судження на класи.
1. Судження досвіду суть завжди синтетичні. Адже було б недоречно засновувати аналітичне судження на досвіті, бо ж мені зовсім не треба виходити поза межі мого поняття, щоб скласти таке судження, і, отже, для цього я не маю потреби в жодному свідченні досвіду. Що тіло є протяжне — це є положенням, яке твердо встановлене a priori, а не судженням досвіду. Адже перш ніж я приступаю до досвіду, я маю всі умови для мого судження вже в понятті, з якого я можу лише видобути предикат згідно із законом суперечності й тим самим водночас усвідомити собі необхідність судження, якої мене ніколи не навчив би досвід.
2. Математичні судження є всі синтетичні20. Здається, це положення дотепер цілком не помітили аналітики людського розуму21, ба воно навіть прямо протилежне всім їхнім здогадам, хоч воно так само безперечно достовірне і дуже важливе в своїх наслідках. Адже коли знайшли, що всі висновки математиків просуваються згідно із законом суперечності (чого вимагає природа кожної аподиктичної достовірності), то переконали себе, що також засади пізнавалися б із закону суперечності, в чому вони дуже помилялися; бо синтетичне положення, справді, можна осягнути за законом суперечності, але тільки так, що припускається якесь інше синтетичне положення, з якого його можна вивести, однак ніколи не саме по собі.
Передусім слід відзначити, що властиві математичні положення завжди суть судження a priori, а не емпіричні, бо вони мають у собі необхідність, яку не можна взяти з досвіду. Але якщо зі мною не хочуть погоджуватися в цьому, то добре, я обмежую своє положення чистою математикою, поняття якої вже вимагає, щоб вона містила не емпіричне, а суто чисте пізнання a priori.
11
Спочатку можна було б подумати, що положення 7+5=12 є суто аналітичним положенням, яке випливає із поняття суми семи і п'яти згідно із законом суперечності. Однак якщо придивитися ближче, то знайдемо, що поняття суми 7 і 5 не містить нічого більшого, як об'єднання обох чисел в одне-єдине, завдяки чому аж ніяк не мислиться, яке є це одне число, що обіймає ті обидва. Поняття дванадцяти в жодному разі не мислиться вже тим, що я мислю собі тільки те об'єднання семи і п'яти, і хай би як довго я розчленовував своє поняття такої можливої суми, все-таки я не знайду в пышу дванадцяти. Потрібно вийти поза межі цих понять, взявши на допомогу споглядання, яке відповідає одному з обох цих чисел, як-от свої п'ять пальців або (як Зегнер22 у своїй аритметиці) п'ять точок, і так поступово додавати одиниці даних в спогляданні п'яти до поняття семи. Таким чином, завдяки цьому положенню 7+5== 12 дійсно розширюємо своє поняття і до першого поняття додаємо якесь нове, яке в тому зовсім не мислилося, себто аритметичне положення завжди синтетичне, переконатися в чому можна ще виразніше, якщо взяти дещо більші числа; тут вже цілком ясно, що хай би як ми крутили і вертіли наше поняття, але без допомоги споглядання ми ніколи не могли б знайти суми за посередництвом самого тільки розчленовування наших понять.
Так само не є аналітичною яка-небудь засада чистої геометрії. Що пряма лінія є найкоротшою між двома точками, — це синтетичне положення. Адже моє поняття прямої не має в собі нічого про величину, а містить лише якість. Отже, поняття найкоротшої цілковито додається і завдяки жодному розчленовуванню не може бути видобуте з поняття прямої лінії. Таким чином, тут треба взяти на допомогу споглядання, єдино за посередництвом якого можливий синтез.
Деякі інші засади, що припускають геометри, правда, дійсно аналітичні й базуються на законі суперечності; але вони як тотожні положення слугують лише для методичного зв'язку, а не як принципи, наприклад а = а, ціле рівне самому собі, або (а + b) > a, себто ціле більше, ніж його частина23. І все ж таки навіть ці засади, хоча вони і мають значущість на підставі самих тільки понять, допускаються в математиці лише тому, що можуть бути зображені в спогляданні. Тільки двозначність виразу спонукає нас тут звично вірити, нібито предикат таких аподиктичних суджень вже міститься в нашому понятті і судження, таким чином, є аналітичне. А саме, ми повинні в думці додавати певний предикат до даного поняття, і ця необхідність пов'язана вже з тими поняттями. Проте питання не в тому, що ми повинні в думці додавати до даного поняття, а в тому, що ми в ньому дійсно мислимо, хоч і лише невиразно, і тут виявляється, що предикат притаманний тому поняттю хоч і необхідно, проте не безпосередньо, а за посередництвом споглядання, яке мусить бути долучене24.
12
Суттєве відзначальне чистого математичного пізнання від усякого іншого пізнання a priori полягає в тому, що воно мусить виникати зовсім не з понять, а завжди тільки через конструювання понять («Критика», с. 713)25. А позаяк математичне пізнання в своїх положеннях мусить виходити поза межі поняття до того, що містить відповідне поняттю споглядання, то його положення також ніколи не можуть і не повинні виникати через розчленовування понять, себто аналітично, і тому всі вони суть синтетичні.
Однак я не можу не відзначити тієї шкоди, яку спричинило філософії нехтування цього зрештою легкого і на перший погляд незначного спостереження. Г'юм, відчувши гідне філософа покликання звернути свій погляд на ціле поле чистого пізнання a priori, в якому людський розсуд претендує на такі великі володіння, необачно вилучив із нього цілу, і то найзначнішу, його частину, а саме чисту математику, уявляючи собі, що її природа і, так би мовити, її конституція базується на цілком інших принципах, а саме виключно на законі суперечності; і хоча він здійснив поділ положень не так визначено й загально чи не під тією назвою, як це зроблено тут у мене, то все ж таки це виглядало так само, немовби він сказав: чиста математика містить суто аналітичні положення, а метафізика — синтетичні положення a priori. У цьому він надзвичайно помилявся, і ця помилка мала вирішально згубні, наслідки для всього його розуміння. Адже якби цього не сталося, то він своє питання щодо походження наших синтетичних суджень розширив би далі поза своє метафізичне поняття причиновості й поширив би його також на можливість математики a priori; бо її він так само мусив би вважати за синтетичну. Але тоді він у жодному разі не міг би засновувати свої метафізичні положення на самому тільки досвіді, позаяк інакше він і аксіоми чистої математики підкорив би також досвідові, а вчинити це він був занадто проникливим. Добре товариство, в якому тоді перебувала б метафізика, уберегло б її від небезпеки зневажливого ставлення, бо удари, що були призначені їй, мусили б стосуватися також математики, чого, проте, не мав і не міг мати на думці Г'юм; і в такий спосіб цей проникливий муж дійшов би до міркувань, що були б подібними тим, якими ми займаємося тепер, але які нескінченно виграли б завдяки його неповторно гарному викладу.
3.26 Властиві метафізичні судження всі суть синтетичні. Слід відрізняти належні28 до метафізики судження від властиво метафізичних. З-поміж, перших дуже багато аналітичних суджень, але вони становлять лише засіб для метафізичних суджень, на які цілковито спрямована мета науки і які завжди суть синтетичні. Адже якщо поняття належать до метафізики, наприклад поняття субстанції, то і судження, які виникають з самого тільки розчленовування цих понять, також необхідно належать до метафізики, наприклад «субстанцією є те, що існує
13
лише як суб'єкт» тощо; і за посередництвом більшого числа таких аналітичних суджень ми намагаємося наблизитися до дефініції понять. Але позаяк аналіз чистого поняття розсуду (а такі поняття містить метафізика) відбувається в той самий спосіб, що і розчленовування кожного іншого, також емпіричного поняття, яке не належить метафізиці (наприклад, «повітря є пружною рідиною, пружність якої не усувається жодним відомим нам градусом холоду»), то властиво метафізичним насправді є поняття, а не аналітичне судження; адже ця наука має щось особливе та їй своєрідне у витворенні своїх пізнань a priori, яке слід відрізняти від того, що вона має спільного з усіма іншими пізнаннями розсуду; так, наприклад, положення: «все, що в речах є субстанцією, постійне» — це синтетичне і властиво метафізичне положення.
Коли поняття a priori, що становлять матеріал метафізики та її будівне знаряддя, наперед зібрані за певними принципами, то розчленовування цих понять має велике значення; воно може бути викладене також як особлива частина (нібито як philosophia definitiva), яка містить самі тільки аналітичні, належні до метафізики положення, окремо від усіх синтетичних положень, що становлять саму метафізику. Справді-бо, ті розчленовування не мають значної користі ніде інде, крім як у метафізиці, себто стосовно синтетичних положень, які мають витворюватися з тих спершу розчленованих понять.
Отже, висновок цього параграфу такий: метафізика має справу власне з синтетичними положеннями a priori й тільки ці останні становлять її мету, для [досягнення] якої вона, щоправда, потребує деяких розчленовувань своїх понять, отож аналітичних суджень, але поступування при цьому таке саме, як в кожному іншому виді пізнання, де через розчленовування намагаються зробити свої поняття суто виразними. Єдино витворення пізнання a priori як за допомогою споглядання, так і за допомогою понять, зрештою також витворення синтетичних положень a priori, і то в філософському пізнанні, становить28 суттєвий зміст метафізики.
§ З
Заувага до загального поділу суджень на аналітичні та синтетичні
Цей поділ неодмінний з огляду на критику людського розсуду, а тому заслуговує бути в ній класичним; інакше я не знаю, де б він іще мав значну користь. І в цьому я знаходжу також причину, чому догматичні філософи, котрі шукали джерела метафізичних суджень завжди лише в самій метафізиці, а не поза нею, в чистих законах розуму взагалі,
14
знехтували цим поділом, який, здається, пропонується сам собою, і чому славетний Вольф або його проникливий послідовник Баумгартен могли шукати в законі суперечності доказу для закону достатньої підстави, який вочевидь є синтетичним29. Натомість вже в «Есеях про людський розсуд» Лока30 я натрапляю на натяк на цей поділ. Адже в четвертій книзі, в третьому розділі, в § 9 і далі, після того як він вже раніше вів мову про різний зв'язок уявлень в судженнях та про їхні джерела, причому одне з цих джерел він вбачає в тотожності або суперечності (аналітичні судження), а інше — в існуванні уявлень в суб'єкті (синтетичні судження), в § 10 він визнає, що наше пізнання (a priori) останнього джерела дуже обмежене й майже ніяке. Алe в тому, що він говорить про цей вид пізнання, так мало визначеного і доведеного до правил, що не треба дивуватися тому, шо ніхто, навіть Г'юм, не скористався цією нагодою для міркувань про положення цього виду Бо таким загальним і все ж таки визначеним принципам нелегко навчитися від інших, котрим вони уявлялися лише темно. Потрібно спершу самому дійти до них через власний розмисел, а згодом їх знайдуть іще десь, де на них спочатку, певно, не натрапили б, адже самі автори навіть не знали, що в основі їхніх власних розмірковувань лежить така ідея. Однак ті, котрі самі так ніколи не мислять, мають проте певну гострозорість, аби все, що їм показали, видивитися в тому, що вже було колись сказане, хоч раніше його ніхто не міг помітити.
ЗАГАЛЬНЕ ПИТАННЯ ПРОЛЕГОМЕНІВ:
Чи можлива взагалі метафізика?
§4
Якби дійсно була метафізика, яка могла б стверджувати себе як наука, якби можна було сказати: ось метафізика, яку вам слід тільки вивчити, і вона невідхильно й незмінно переконає вас своєю істиною, — то це питання було б непотрібним, і зоставалося б лише те питання, яке стосувалося більше перевірки нашої проникливості, ніж доказу існування самої речі, а саме: як вона можлива і в який спосіб розум розпочинає, аби її досягти? Однак у цьому випадку людському розумові так не поталанило. Не можна вказати на жодну книгу, як показують, наприклад, [книгу] Евкліда31, і сказати: ось це метафізика, тут вам знайти найголовнішу мету цієї науки — пізнання найвищої істоти і прийдешнього світу, доведене на підставі принципів чистого розуму. Щоправда, нам можуть вказати на багато положень, які аподиктично достовірні та ніколи не були заперечені; але всі вони аналітичні і стосуються більше
15
матеріалів та будівного знаряддя для метафізики, ніж розширення пізнання, що все-таки в ній повинно бути нашим властивим заміром (§ 2 с). І хоча вам показують синтетичні положення (наприклад, закон достатньої підстави), які — як то все ж таки було обов'язково — ніколи не були доведені з самого тільки розуму, а отож a priori, проте які вам охоче радять допустити, однак якби ви захотіли скористатися ними для вашої головної мети, то впадатимете в такі неприпустимі й непевні твердженнях, що в усі часи одна метафізика суперечила іншій або з огляду на самі твердження, або їхні докази, і через це вона сама знівечила свою претензію на тривале визнання. Поза сумнівом, навіть спроби створити таку науку були першою причиною так рано посталого скептицизму — способу мислення, в якому розум чинить супроти самого себе так насильно, що цей спосіб мислення міг постати тільки при цілковитому розчаруванні в задоволенні найважливіших мет розуму. Адже набагато раніше, ніж розпочали методично опитувати природу, опитували тільки свій відокремлений розум, який завдяки звичайному досвідові до певної міри був уже вправний: бо ж розум в нас завжди присутній, тоді як закони природи зазвичай треба важко відшукувати; і ось так метафізика спливала на поверхню, наче піна, проте так, що як тільки одна, вже вичерпана, розійшлася, на поверхні одразу з'являлася інша піна, яку одні завжди жадібно збирали, причому інші, замість пошуку причини цього явища в глибині, вважали себе мудрими від того, що висміювали марні зусилля перших32,
Так от, переситившись догматизмом, який нас нічому не вчить, а так само і скептицизмом, який нам взагалі нічого не обіцяє, навіть стану спокою якогось дозволеного незнання, покликані важливістю пізнання, якого ми потребуємо, і через тривалий досвід зневірившись у всякому пізнанні, яким ми, як здається, володіємо або яке нам пропонується під назвою чистого розуму, — нам зостається лише ще одне критичне питання, після відповіді на яке ми зможемо сформувати наше майбутнє поступування: чи можлива взагалі метафізика? Але відповідь на це питання потрібно давати не скептичними закидами проти певних тверджень якоїсь дійсної метафізики (адже поки ще ми не визнаємо жодної), а виходячи з тільки проблематичного ще поняття такої науки.
У «Критиці чистого розуму» з огляду на це питання я взявся за справу синтетично, а саме так; що виконував дослідження в самому чистому розумі та намагався в самому цьому джерелі визначити згідно з принципами як елементи, так і закони його чистого вжитку. Робота ця важка і вимагає рішучого читача, котрий поступово вдумується в систему, яка не кладе в основу ще нічого даного, крім самого розуму, і таким чином, не спираючись на якийсь факт, намагається розвинути пізнання з його первісних зародків. Натомість «Пролегомени» мають бути по-
16
передніми вправами: вони мають більше вказувати на те, що треба чинити, аби по змозі здійснити певну науку, ніж викладати її саму. Отже, вони мусять спиратися на щось, що вже знають як вірогідне, з чого можна з певністю виходити і сходити до тих джерел, яких ще не знають і відкриття яких пояснює нам не лише те, що ми знали, але водночас представляє обсяг багатьох пізнань, які в сукупності випливають із цих самих джерел. Методичне поступування пролегоменів, головно тих. які мають підготувати до майбутньої метафізики, буде, таким чином, аналітичним.
Але на щастя трапилося так, що хоча ми і не можемо приймати, що метафізика як наука дійсна, проте ми можемо з впевненістю сказати, що певне чисто синтетичне пізнання a priori дійсно існує і нам дане, а саме чиста математика і чисте природознавство; адже і перша, і друге містять положення, які почасти аподиктично достовірні в силу самого тільки розуму, почасти в силу загальної згоди із досвіду, а все-таки скрізь визнаються незалежними від досвіду. Отже, ми володіємо деяким, принаймні незаперечним, синтетичним пізнанням a priori та не маємо запитувати, чи воно можливе (бо воно дійсне), а тільки як воно можливе, щоб з принципу можливості даного пізнання бути в змозі вивести також можливість усього іншого пізнання.
ПРОЛЕГОМЕНИ
ЗАГАЛЬНЕ ПИТАННЯ:
Як можливе пізнання з чистого розуму?
§ 5
Вище ми бачили величезну різницю аналітичних і синтетичних
суджень. Можливість аналітичних положень можна було осягнути дуже легко; адже вона ґрунтується виключно на законі суперечності. Можливість синтетичних положень a posteriori, себто таких, які черпаються з досвіду, також не потребує жодного особливого пояснення; адже сам досвід є не що інше, як безперервне сполучення (синтез) сприйняттів. Отже, нам зостаються лише синтетичні положення a priori, можливість яких потрібно вишукувати або досліджувати, бо вона мусить базуватися. на інших принципах, ніж на законі суперечності.
Проте нам не треба тут спершу вишукувати можливість таких положень, себто запитувати, чи можливі вони. Адже таких положень достатньо і вони до того ж дійсно дані із незаперечною достовірністю,
17
а позаяк метод, якого ми тепер дотримуємося, має бути аналітичним, то починатимемо з того, що таке синтетичне, однак чисте пізнання розуму є дійсним; але потім ми все ж мусимо дослідити підставу цієї можливості і запитати, як можливе це пізнання, аби мати змогу з принципів його можливості визначити умови його вжитку, обсяг і границі цього вжитку. Властиве, зі шкільною точністю виражене завдання, від якого залежить усе, є таким:
Як можливі синтетичні положення a priori?
Заради популярності вище я виразив його дещо інакше, а саме як питання про пізнання з чистого розуму, що цього разу я міг сміливо вчинити без шкоди для шуканого розуміння, адже оскільки тут все-таки йдеться виключно про метафізику та її джерела, то згідно з раніше зробленими зауваженнями кожен повсякчас пам'ятатиме, як я сподіваюся, що коли ми тут мовимо про пізнання з чистого розуму; то мова ніколи не йде про аналітичне, а виключно про синтетичне пізнання*.
Від розв'язання цього завдання цілковито залежить збереження або руйнування метафізики, а отже її існування. Хай би з якою великою позірністю [істини] будь-хто викладає в ній свої твердження і хай би як громадить висновки до висновків, якщо він перед тим не може дати задовільної відповіді на те питання, то я маю право сказати: все це нікчемна безпідставна філософія та хибна мудрість. Ти міркуєш завдяки чистому розуму і претендуєш нібито створювати a priori пізнання, не лише розчленовуючи дані поняття, а й подаючи нові зв'язки, які не базуються на законі суперечності та які ти все-таки гадаєш осягнути так само цілком незалежно від усякого досвіду; яким же чином ти доходиш до цього і як ти хочеш виправдати себе з огляду на такі претензії? Тобі не може дозволятися покликання на зі оду загального людською розуму. бо це є свідок, повага котрого тримається лише на публічній думці.
* Якщо пізнання поступово просувається далі, то не можна запобігти тому, щоб певні, що вже стали класичними, вирази, які існують іще з дитинства науки, в подальшому не вважалися недостатніми і кепсько пасувальними, та щоб певний новий і більш адекватний ужиток їх не натрапив на небезпеку змітання зі старим. Аналітичний метод, оскільки він протиставляється синтетичному, є цілком чимось іншим, аніж cyкупністю аналітичних положень: він лише означає, що виходять з того, то вишукується, немовби воно дане, і сходять до умов, єдино за якими воно можливе. У цьому способі викладу доволі часто послуговуються тільки синтетичними положеннями, приклад чого дає математичний аналіз, і його ліпше було б назвати регресивним способом викладу на відміну віл синтетичного або прогресивного. Назва «аналітика» трапляється ще і як головна частина логіки, і туї вона е логікою істини та протиставляється діалектиці, незважаючи властиво на те, чи належні до неї пізнання є аналітичними, чи синтетичними.
18
Quodcunque ostendis mihi sic, incredulus odi.
Horat33
Але як неодмінна відповідь на це питання, так вона водночас і важка; та хоча найголовніша причина, чому на нього здавна не намагалися відповісти, полягає в тому, що нікому навіть не спало на думку; що можна запитувати про щось таке, то друга причина все-таки та, що задовільна відповідь на одне це питання вимагає значно триваліших, глибших і копіткіших розмислів, аніж цього колись вимагав найрозлогіший твір із метафізики, який при першій появі обіцяв своєму авторові безсмертя. Також кожен проникливий читач, якщо він ретельно обдумає це завдання згідно з його вимогою, спочатку злякається його складності, мусить вважати його нерозв'язним і, коли б дійсно не було таких чистих синтетичних пізнань a priori, цілковито неможливим, що дійсно трапилося з Девідом Г’юмом, хоча він, правда, уявляв собі це питання далеко не в такій загальності, як це тут має місце і мусить мати місце, якщо відповідь на нього повинна бути вирішальною для всієї метафізики. Адже як можливо, казав цей проникливий муж, що коли мені дане якесь поняття, я можу виходити поза його межі та пов'язувати з ним якесь інше поняття, яке зовсім не міститься в першому, і то в такий спосіб, немовби воно необхідно належало до першого? Лише досвід може подавати нам такі зв'язки (такий висновок зробив він із тієї складності, яку він вважав за неможливість), а вся та гадана необхідність або, що є тим самим, пізнання a priori, яке вважалося за неї, є не то інше, як тривала звичка приймати щось за істинне і на цій підставі суб'єктивну необхідність вважати за об'єктивну.
Якщо читач нарікає на важкість і клопіт, які я йому завдаватиму розв'язанням цього завдання, то хай він сам тільки спробує розв'язати його легшим способом. Мабуть, тоді він. вважатиме себе зобов'язаним тому, хто взявся для нього за роботу такого глибокого дослідження і радше викаже певне здивування з приводу тієї легкості, з якою можна було ще розв'язати завдання відповідно до властивості речі; також багато часу коштували зусилля, щоб розв'язати це завдання в його цілковитій загальності (у тому сенсі, як це слово беруть математики, а саме вистачально для всіх випадків) та, зрештою, щоб можна було представити його також в аналітичному вигляді, в якому читач його тут і знайде.
Так от, усі метафізики урочисто й закономірно звільнені від своїх справ до того часу; доки вони не дадуть задовільну відповідь на питання: як можливі синтетичні пізнання a priori? Адже тільки в цій відповіді полягає вірча грамота, яку вони мусять показувати, коли мають щось запропонувати нам іменем чистого розуму; а без такої грамоти вони можуть очікувати тільки того, що розумні люди, котрі вже так часто були
19
ошукані, відхилять їх без будь-якого подальшого дослідження їхньої пропозиції.
Однак якщо вони хотіли б займатися своєю справою не як наукою, а як мистецтвом, що подає цілющі та відповідні загальному людському розсуду умовляння, то їм по праву не можна заборонити цього промислу. Тоді вони вестимуть скромну мову розумової віри, вони визнають, що їм не дозволено навіть здогадуватися, а тим менше щось знати про те, шо лежить потойбіч границь всякого можливого досвіду, а вони можуть лише приймати щось (не дія спекулятивного вжитку, бо його вони мусять зректися, а виключно для практичного), що в житті є можливим і навіть неодмінним для керування розсудом і волею. Тільки гак вони зможуть носити ім'я корисних і мудрих людей. і то тим більше, чим більше вони зречуться імені метафізиків; адже ці останні воліють бути спекулятивними філософами, а позаяк, коли йдеться про судження a priori, не можна покладатися на тривіальні правдоподібності (бо що на позір пізнається a priori, те саме тому оголошується за необхідне), то їм не можна дозволяти гратися здогадами, а ці твердження мусять бути наукою, або вони взагалі геть ніщо.
Можна сказати, що вся трансцендентальна філософія31, яка необхідно передує всякій метафізиці, сама є не що інше, як суто повне розв'язання поданого тут питання, лише в систематичному порядку і докладності, а отже, дотепер не було жодної трансцендентальної філософії. Адже те, що носить таке ім'я, властиво є частиною метафізики; а та наука спершу має вирішити можливість метафізики і, таким чином, мусить передувати всякій метафізиці. Проте не слід дивуватися й тому, що туг потрібна ціла наука, і то позбавлена всілякої допомоги інших наук, отож сама по собі цілком нова наука, щоб дати достатню відповідь лише на одне-єдине питання, якщо його розв'язання пов'язане із зусиллями й складністю, ба навіть із деякою темністю.
Приступаючи тепер до цього розв'язання, і то за аналітичним методом, в якому ми припускаємо, що такі пізнання з чистого розуму суть дійсні, ми можемо покликатися лише на дві науки теоретичного пізнання (а тільки про таке тут мова), а саме на чисту математику і чисте природознавство; адже лише вони можуть зображувати нам предмети в спогляданні, а тим самим, якщо в них має місце якесь пізнання a priori, можуть показати in concreto істину чи узгодження його з об'єктом, себто його дійсність, від якої потім можна аналітичним шляхом просуватися до підстави його можливості. Це дуже полегшує справу, в якій загальні міркування не тільки застосовуються до фактів, а навіть виходять із них, натомість в синтетичному поступуванні вони мусять бути виведені із понять цілковито in abstracto.
Але щоб від цих дійсних і воднораз заснованих чистих пізнань a priori зійти до якогось можливого пізнання, яке ми шукаємо, а саме до
20
метафізики як науки, нам потрібно охопити нашим головним питанням те, що її спричинює й лежить в її основі як пізнання a priori, яке дано суто природно, хоча щодо своєї істини воно не є поза підозрою, та опрацювання якого без будь-якого критичного дослідження її можливості звично вже називається метафізикою — одним словом потрібно охопити нашим головним питанням природний нахил до такої науки; і так трансцендентальне головне питання поділяється на чотири інші питання і на нього поступово даватиметься відповідь:
1. Як можлива чиста математика ?
2. Як можливе чисте природознавство?
3. Як взагалі можлива метафізика ?
4. Як можлива метафізика як наука ?
Можна побачити, що хоч розв'язання цих завдань головно має представляти суттєвий зміст «Критики», проте воно має й щось своєрідне, що гідне уваги також саме по собі, а саме вишукування джерел для даних наук у самому розумі, щоб тим самим за посередництвом самої дії дослідити і виміряти цю його спроможність щось пізнавати a priori; адже завдяки цьому способу самі ці науки виграють хоч і не з огляду на свій зміст, проте стосовно свого правильного вжитку, і кидаючи світло на питання вищого порядку щодо свого спільного походження, вони воднораз дають привід ліпше з'ясувати їхню власну природу.
21