Добронравова І.С.

Зміна засад розуміння реальності в сучасній науковій картині світу: від незмінності до глобального еволюціонізму.

Кожний новий етап в розвитку природознавства передбачає переусвідомлення усього попереднього його змісту з нових методологічних позицій. У чому полягає постнекласичний характер нинішнього такого переусвідомлення?

Сучасна революція в природознавстві пов'язана зі створенням і реалізацією двох нових дослідницьких програм: фізичної дослідницької програми унітарних калібрувальних теорій (в галузі фізики високих енергій і космології) і загальнонаукової синергетичної програми. Обидві ці програми—програми дослідження нелінійних процесів самоорганізації складних систем. Теоретична реконструкція таких феноменів привела до появи нового стилю наукового мислення — “нелінійного мислення”.

Методологічні принципи нелінійного стилю мислення орієнтують дослідника на те, щоб бути готовим до появи нового цілого при вивченні нелінійних процесів самоорганізації. Ці принципи вимагають дослідження умов нестійкого стану вихідної системи (принцип спонтанного порушення симетрії) та аналізу альтернативних можливостей появи стійких новоутворень (принцип когерентності, що передбачає узгодженість поведінки елементів вихідного середовища, які утворюють частини нового цілого, що математично виражається в появі нових симетрій).

Новий стиль мислення пов'язаний з формуванням нової картини світу, де останній представлений як такий, що самоорганізується як в цілому, так і на багатьох рівнях свого існування. Ця обставина змінює ідеали пояснення, які досі були вживані в математичному природознавстві. Теоретичне освоєння процесів самоорганізації зробило предметом розгляду мінливе існування в його становленні та минущості, в той час як некласична фізика услід за класичною була орієнтована на пошуки сутності, причому універсальність сутнісних законів продовжувала тлумачитись як вираз субстанційної незмінності шуканої сутності.

Гносеологічний ідеал пошуків істини, зорієнтований на онтологічні уявлення про незмінну субстанцію як сутність й істинну реальність, зберігся з періоду формування природознавства в XVII ст. Як показує історико-філософський аналіз, Декарт, розглядаючи протяжність як одне тільки, що визначає матерію як субстанцію, виходив з визнання незмінності буття як критерію його первинності, як критерію того, що буття самостійно існує, не спираючись на щось інше, і є основою мінливих минущих явищ. Цей критерій, що бере свій початок у класичній філософській думці Стародавньої Греції, ствердився в Середньовічній Європі через неоплатоністську традицію, яку розробляв, зокрема, Августин.

У цій традиції існування тілесного, фізичного було опосередковано втіленням душі, буття якій надавалось незмінними формами, що її визначали. В пізньому середньовіччі концепція матерії поступово змінювалась. І, нарешті, в перших декадах XVII ст. старший співвітчизник Декарта Себастіан Бассо сформулював концепцію фізичного як такого, що утворюється тільки матерією (на протилежність попередній концепції фізичного як з'єднання форми та матерії) .

Декартівський дуалізм духу й матерії як незалежних субстанцій, який вплинув на весь подальший хід розвитку європейської думки, розглядає природне, фізичне як матеріальне, не звертаючись до душі, ідеальної форми, як посередника існування тілесного. Абстрагуючись від наступних колізій стосунків фізики та метафізики, не можна не помітити, що майже до нинішнього часу фізика зберегла у своїх філософських засадах це вихідне розуміння правдивої реальності як незмінної субстанції.

Про це свідчить те, що некласична фізика, керуючись принципом редукціонізму, тобто виходячи з розуміння сутності як субстрату (єдиної основи різноманітних явищ), обгрунтовувала перехід до все глибших рівнів структурної організації матерії невідповідністю віднаходжуваного субстрату ідеалу незмінної субстанції (інтерпретованому на засадах дискретності як елементарна частинка або континуальності як єдине поле і збереженому й після об'єднання цих підходів у понятті квантованого поля).

Збереження ідеалу сутності як незмінної субстанції призводило до суперечності з визнанням співіснування в науці теорій, що пов'язані принципом відповідності. В методологічному контексті, що визначався квантово-релятивістською картиною світу з її орієнтацією на пошуки сутності на все глибших рівнях структурної організації матерії, принцип відповідності виражав лише утримання математичної форми в границях застосовності класичних рівнянь. На рівні змісту відбувалося непомітне заперечення: те, що стверджувала класична наука, виявлялося видимістю, онтологізацією ідеалізованих уявлень, застосовних лише за рахунок слабкого прояву інших, правдивих реальностей, квантових або релятивістських. Так, дальнодія повністю замінювалася близькодією, а стійкість структурних одиниць речовини (ядер, атомів, молекул) пов'язувалась з безмежно малою чисельністю квантово-релятивістських ефектів.

Фундаментальні теорії, претендуючи на розкриття сутності як правдивої реальності та змінюючи одна одну, весь час пересували рівень існування такої реальності. Таким чином, ототожнення універсальності законів та об'єктивності описуваної ними реальності з незмінністю шуканої субстанції насправді релятивізувало реальність як таку, роблячи проблематичним її розуміння з точки зору будь-якої з теорій. Перенесення акцентів в онтологічних засадах методології з сутності на існування повертає ідеалізованим уявленням фундаментальних теорій стосунок до реальності, даючи можливість розуміти їх як наближений вираз певної сторони або моменту реального існування.

Таким чином, теорії класичної науки можуть претендувати не тільки на їх використання в межах застосовності, що встановлені раз і назавжди некласичною наукою, але й на більш широке їх застосування, передусім, за рахунок того, що стабільність, яка є характерною і для класичної, і для некласичної фізики як для “фізики буття”, може бути розглянута з позицій “фізики становлення” як динамічна стійкість, як самовідтворення себе самоорганізованою системою (поняття “фізика буття” і “фізика становлення” ввів засновник нерівноважної термодинаміки, Нобелівський лауреат І. Пригожин для позначення специфіки сучасної фізики).

Розширення предмета математичного природознавства (від консервативних до дисипативних систем* від лінійної динаміки до нелінійної, від рівноважних до сильно нерівноважних ситуацій, від стійкості як незмінності до динамічної стійкості) призводить до зміни розуміння буття в світі і буття світу. Проблема буття світу в сучасній науковій картині світу не може не бути витлумаченою як проблема його становлення та минущості, а збереження цього буття деякий час його минущого існування може бути евристичне зрозумілим, виходячи з досвіду нелінійного природознавства, лише як динамічна стійкість, що визначається когерентністю руху його складових.

Ця постановка питання органічно пов'язана з ідеєю множинності світів, яка випливає і з розвитку сучасної фізики високих енергій, і космології. Світ розглядається як ціле, виступаючи як предмет унітарних калібрувальних теорій і заснованих на них космологічних моделей.

У сучасній космології світ розглядається як один з багатьох “всесвітів, що роздуваються”. Всесвітів, які виникають як флуктуації первинного вакууму, природні в умовах припущення його хаотичності. Утворення всього набору елементарних частинок і їхніх взаємодій, з точки зору унітарних калібрувальних теорій, розглядається як результат спонтанного порушення вихідних симетрій при фазових переходах, які відбуваються в процесі зниження температури в просторі всесвіту, що розширюється. Застосування до процесів становлення всесвіту принципів синергетики дає змогу зрозуміти це становлення як самоорганізацію і мати на увазі принципову можливість іншого випадкового вибору в умовах порушення вихідних симетрій і, відповідно, можливості існування інших світів.

Ситуація множинності світів потребує переусвідомлення змісту філософських категорій “матерія” і “світ” в їхньому співвідношенні та у відношенні до космологічного поняття всесвіту. Вдала спроба такого переусвідомлення була зроблена українськими філософами С. В. Кримським і В. І. Кузнєцовим, які запропонували пов'язувати здійснення всій повноти можливостей існування матерії не зі світом, а Універсумом. Світ же, з, яким співставляється в картині світу спостережуваний космологами всесвіт, розглядається як особливий стан матерії, затриманий у своїй особливості Ця філософська постановка питання має відповідну експлікацію в науковій картині світу.

Даючи змістовне визначення поняттю “світ”, автори згаданої книги формулюють ряд атрибутивних характеристик цього поняття, спираючись при цьому на історико-філософський досвід його розгляду. Тут і цілісність світу як єдність багатоманітного, і монадність світу, рамки особливості якого проходять через кожний його об'єкт, що є носієм того специфічного способу існування матерії, який визначається системою діючих в ньому закономірностей (світопорядком). Всі ці та інші атрибутивні характеристики категорії “світ” мають відповідні уточнення в сучасній картині світу. Так, гармонія світопорядку реалізується через принципи симетрії, які визначають можливі типи фізичних законів; спосіб порушення локальних симетрій під час становлення певного світу визначає значення фізичних констант і специфіку елементного складу всіх об'єктів даного світу і т. ін.

Стосовно елементної бази існування всіх об'єктів певного світу, то це змінює статус законів, які визначають походження цих елементів конкретною долею конкретного світу — від універсального до глобального. Однак це не знімає проблему універсальності законів, оскільки водночас з виявленням меж певного світу стан матерії, відмінний від характерного для нашого світу, стає предметом фізичних теорій.

Здавалося б, найприроднішим було віднести поняття універсальності законів до їхньої реалізації в Універсумі. Проте слід підкреслити, що дійсно існує для нас тільки наш світ, а всі інші є даними нам лише в теоретичній можливості.. Метафора “островних всесвітів”, якою користуються космологи, мимоволі провокує примислювання якогось об'ємлюючого простору, що принципово невірно, оскільки простір — час припускається існуючим тільки як простір - час певного світу і лише з моменту виділення гравітаційної взаємодії (теорії супергравітації).

Таким чином, визначення матерії як субстанції, тобто в єдності із способом її існування, природно приводить до розгляду її дійсного існування як історичного існування певного світу або світів, коли стійкість утвореного світу створює можливість для виникнення життя та розуму або інших, менш стійких матеріальних утворень. Проте в будь-якому разі існування матерії — це її існування, затримане у своїй особливості.

Як дійсність, минуща стійкість існування можлива у зв'язку з необхідністю виживання в процесі необоротної еволюції конкретного світу тих варіантів становлення ієрархії його структурних утворень, які характеризуються особливою узгодженістю їхнього існування, немовби взаємною підтримкою одне одного в утриманні свого взаємопов'язаного існування, що робить його принципово можливим і реально дійсним.