Добронравова І.С.

Наука як сутнісне явище Нового Часу .

Серед філософських засад наукової раціональності одне з чільних місць посідає метафізика Декарта. М. Хайдеггер, видатний філософ нашої доби, який надавав великого значення створенню метафізичних засад наукового бачення світу Декартом, здійснив спеціальний історико-філософський аналіз становлення цих засад та їх значення для створення науки і культури Нового часу. Короткий розгляд цього аналізу сприятиме з'ясуванню того, за рахунок яких втрат і набутків у самосвідомості людини було досягнуто принципової можливості об'єктивного погляду на світ.

Визначивши науку як сутнісне явище Нового часу, спираючись на думку про те, що “в метафізиці досягається осмислення сутності існуючого й рішення про сутність істини”, Хайдеггер не задовольняється визначенням виходу з середньовіччя як звільнення людиною самої себе від обов'язковості істини християнського одкровення. Новітність полягає в тому, що людина ставить спосіб, яким вона пересвідчується в існуванні усього іншого, в залежність від самої себе.

І цей спосіб безпосередньо пов'язаний з можливістю утвердження наукового погляду на світ. “До науки як до дослідження, — писав Хайдеггер,— справа вперше доходить, коли буття існуючого починають шукати в предметності. Це опредметнення досягається в уявленні... тоді істина обертається на вірогідність уявлення” Людина сама себе виставляє як ту сцену, на якій існуюче має показувати себе, тобто бути картиною. Перетворення світу в картину є той же процес, що перетворення людини всередині існуючого в суб'єкт.

Декарт, проголошуючи своє славнозвісне “cogito ergo sum (“мислю, отже, існую”), стверджує вірогідність того, що одночасно зі своїм мисленням людина сама безсумнівним чином перебуває, тобто виступає даністю для себе самої. Таким чином, Декарт підвів метафізичну підставу під звільнення людини до свободи “як самоувірогідненого самовизначення”.

Хайдеггер визнає, що звільнення новоєвропейської людини не починається, звичайно, з “cogito ergo sum”, xoча й метафізика Декарта не є просто прибудованою до цієї свободи ідеологією. Усвідомлення того, що “суб'єктивності суб'єкта і людині як суб'єкту притаманні нескінченне розсування сфери потенційного опредметнення і права рішення про предмет”, не тільки метафізичне засновує факт нового ставлення людини до світу в новому способі виробництва з притаманним для нього “пануванням хватки”, а й забезпечує методологічну установку на здобування нового знання, пов'язуючи цю новітність з відповідним розумінням істини та сутності буття.

Отож, за певних історичних обставин складаються умови для того, щоб з пізнання світу, яке завжди мало місце в житті людства, але існувало в межах різноманітних культурних явищ (в релігії, мистецтві, практиці будівництва та землеробства і т. ін.), виникла і ствердилася наука як окремий культурний феномен. З боку свого існування останній тісно пов'язаний з історично конкретним буттям людини в суспільстві, а з боку свого змісту спрямовує людину на вихід з конкретних обставин її існування і орієнтує її (космічно) на пізнання світу самого по собі

“Культурою,—писав М. К. Мамардашвілі,—наука є тією мірою, якою в її змісті відображена й репродукується здатність людини володіти нею ж здобутим знанням універсуму й відтворювати їх у часі та просторі, ця система кодування, відтворення, трансляції відповідних умінь, досвіду, знання... система, що має насамперед знакову природу... є наука як культура” Узята з боку культури, наука не відрізняється від інших культурних феноменів (мистецтва, моралі, права). Всі вони мають людинотворче значення, оскільки природним чином бути людиною неможливо.

Те, що ми не могли б зробити як природні істоти, ми робимо як істоти культури (в науці або мистецтві) непрямою дією розуму та сприйняття, а за допомогою певних знарядь. Без них наше свідоме життя й психіка, полишені суто природним процесам, становили б хаос і безладдя, виключаючи можливість виконання завдань пізнання.

Такі знаряддя, які існують у людському світі поза індивідуальною свідомістю конкретної людини, Мераб Мамардашвілі називав живими речами розуму. Це ті речі, існування яких принципово можливе з точки зору фізичних законів, але самі по собі в природі вони з'явитися не можуть: колеса та гвинти, знаряддя праці та наукові прилади. Оволодіння ними та багатьма іншими предметами олюдненої природи є необхідною умовою для того, щоб стати людиною взагалі та фахівцем зокрема. Щодо значення для людино-утворення від цих предметів матеріальної культури принципово не відрізняються знаково зафіксовані предмети культури духовної: твори мистецтва, моральні норми, математичні рівняння.

Для того, щоб створювати твори мистецтва, відкривати наукові закони або чинити благородні вчинки, людина має переходити в більш інтенсивний регістр життя з більшою, ніж звичайно, силою емоцій, сталістю уваги, напруженістю думки. Здатність до таких станів не є наперед даною. Для того щоб її виробити, треба мати зовнішній предметний еквівалент, “зовні дану людині структуровану форму можливості її станів. У мінімумі це може бути, наприклад, феномен кольору, в максимумі — феномен моральної свідомості (квазіпредметність тут тоншає до символічного образу Христа)”

Досі ми наголошували на здатності культури репродукувати людину, в тому числі й як митця чи науковця. Проте творчий акт в мистецтві або науці протилежний відтворенню усталених норм, він є тим, що відбувається вперше й реалізує ще не використану можливість. Наукові твори (диференційне обчислювання, наприклад), як і твори мистецтва, як і взірці моральної дії (Ганді або Швейцер), є продукуючими творами. Після їх появи людський світ змінюється раз і назавжди.

Втім, існує специфіка науки порівняно з іншими сферами людської творчості. Наука як пізнання у своєму змісті орієнтована на пізнання світу самого по собі, з'ясування універсальних законів, незалежних від обставин життя того, хто їх відкриває. І хоча без цих культурних обставин існування науки ніякі відкриття неможливі, під час творчих актів наукової думки відбувається немов би ущільнення по вертикалі наукових досягнень, набутих емпіричними індивідами, далеко розкиданими в просторі та часі суспільств і культур носіями наукових ідей. “Інноваційний пізнавальний акт здійснюється, лише вміщуючи і відтворюючи в собі умови і внутрішні зв'язки всієї науки загалом... Отож наука містить у собі особливий елемент — пізнання, який своєю незворотністю... тільки і; робить її наукою порівняно з культурою і вносить драматизм і динаміку в життя людського суспільства”.

Принципова спрямованість наукової істини на об'єктивність визначає і особливе місце, яке посідає наука в культурі, і те постійне напруження, яке є типовим для історичних стосунків науки з іншими елементами культури: від “живої віри” в науку (Ортега-і-Гассет), притаманної добі Просвітництва, до тотального розчарування в ній, типового для XX ст. І надмірні сподівання, і несправедливі звинувачення, котрі пов'язувало людство з наукою, багато в чому визначалися тим, яке місце у світі призначалося людині відповідно науковим картинам світу, що змінювали одна одну в процесі розвитку науки.