Добронравова І.С.

Глобальні наукові революції і зміна історичних типів наукової раціональності.

Ідеали та норми пізнання, що складають стиль наукового мислення, відповідна йому наукова картина світу, а також філософські ідеї та категорії, на яких вони грунтуються, разом складають систему засад науки певного історичного періоду. Зміна навіть частини з цих засад сприймається науковцями як наукова революція. Перша така системи склалася в умовах становлення класичної науки додисциплінарного (XVII—XVIII ст.) і дисциплінарного (XIX ст.) етапів її розвитку. Революція початку ХХ століття, яка призвела до появи некласичної науки (спеціальної і загальної теорій відносності і квантової механіки в фізиці, генетики в біології, кібернетики як основи створення обчислювальної техніки і т.д.). Нинішня наукова революція пов'язана зі становленням нелінійного природознавства і загалом постнекласичної науки, розгорталась протягом трьох останніх десятиліть і досі не завершилася.

В процесі цієї революції з'явились і почали успішно реалізовуватися фізична науково-дослідницька програма унітарних калібрувальних теорій (С.Вайнберг, А.Салам та інші) та загальнонаукова дослідницька синергетична програма (Г.Хакен, І.Пригожін та багато інших). Перша з них здійснювалась в галузі фізики високих енергій і космології, де завжди чекають на появу чогось нового в далеких від буденності мікро і мега масштабах. Друга стосується нового розуміння звичного макросвіту, не має дисциплінарних кордонів, а її предметне поле виходить за межі природних процесів в область людинорозмірних систем, що самоорганізуються: екологічних, технологічних, соціальних. І хоча зустрінуті були ці революційні зміни природничниками пр-різному, сьогодні і вчені, схильні до філософування, і професійні філософи науки розуміють, що реалізація обох програм (і не тільки них) – це прояв єдиного процесу становлення нелінійного природознавства, стимульованого бурхливим розвитком обчислювальних методів вирішення нелінійних задач (іноді давно відомих) за допомогою новітньої обчислювальної техніки.

Всі вищезгадані наукові революції розглядаються як глобальні, оскільки, на відміну від локальних наукових революцій, що відзначають парадигмальні зсуви в окремих наукових дисциплінах ці революції не тільки зачіпають всю науку певного часу, але й передбачають виникнення нового типу раціональності. Класичний, некласичний і постнекласичний типи наукової раціональності відрізняються системою засад наукового дослідження.

В. С. Стьопін, який увів до наукового слововживання термін “постнекласична наука”, так розрізняє типи наукової раціональності, пов'язані з кожним із вищеназваних етапів розвитку науки: “Класичний тип раціональності центрує увагу тільки на об'єкті й виносить за дужки усе, що стосується суб'єкта та засобів діяльності. Для некласичної раціональності є характерною ідея відносності об'єкта до засобів і операцій діяльності; експлікація (прояснення.—Авт.) цих засобів і операцій виступає умовою одержання істинного знання про об'єкт. Нарешті, постнекласична раціональність враховує співвіднесеність знань про об'єкт не тільки з засобами, а й з ціннісно-цільовими структурами діяльності. Кожний тип раціональності передбачає переважне освоєння об'єктів певної системної організації: малих систем, великих систем, систем, що саморозвиваються. Він є умовою одержання істинного знання про ці об'єкти”

Під час дії певного типу раціональності не всі моменти, пов'язані з реалізацією притаманних йому форм мислення, усвідомлюються науковцями і навіть методологами науки відповідної епохи. Ще більшою мірою це стосується соціокультурних і філософських засад певного типу раціональності та меж його - застосовності. Самосвідомості людства або наукового співтовариства, як і самосвідомості конкретної людини, притаманні й надмірні амбіції, й ідеологічні викривлення, й “сумлінні” помилки. Лише на засадах нового рівня в розвитку паукового і філософського Мислення в нових соціальних і культурних обставинах стає можливим критичне ставлення до способу мислення попередньої епохи, пояснення деяких з його засад.

Досвід людства застерігає від надмірної пихи при проведенні подібного критичного аналізу: по-перше, нинішні критики самі підлеглі критиці, а по-друге, без попередників неможливий був би сучасний рівень розвитку науки та культури.

Найбільш наочно цей досвід виявився в розвитку мистецтва. Модернізм у мистецтві початку XX ст. заперечував традицію і в живопису, і в музиці, і в поезії. Постмодернізм у сучасній естетиці, іронічно ставлячись до модерністської іронії стосовно класичного мистецтва, постає спадкоємним і щодо художньої класики, і щодо її модерністської критики. Ця позиція дає свободу у використанні досягнень попередників, свободу, яка передбачає утримання потрібної дистанції в ставленні до них — дистанцію шанобливої незаангажованості.

Можна провести аналогію щодо застосування частинки “пост” для позначення сучасних течій у культурі з застосуванням цієї частинки при конструюванні терміна “постнекласична наука” для позначення сучасної ситуації в науці. Період некласичної науки асоціюється тут з критичним ставленням до досягнень класичного етапу її. розвитку, а ставлення постнекласичної науки до класичної спадщини позначається спрямуванням на збереження і переусвідомлення як її змісту, так і змісту досягнень свого безпосереднього попередника,некласичної науки.

Саме таке постнекласичне ставлення реалізується в сучасному математичному природознавстві, випрацьовується під час сучасної наукової революції, яка пов'язана з теоретичним освоєнням нелінійних процесів самоорганізації, витлумачених як становлення нового цілого.

Така позиція сучасного природознавства щодо своїх попередників дає нам змогу, описуючи сучасний стан розробки постнекласичної наукової картини світу, критично переусвідомити філософські засади класичної та некласичної картин світу, висвітлюючи і те, що змінилося в науковому розумінні світу і місця людини в ньому, і те, що зберегло своє значення в розвитку науки.

Принципово новою вимогою, порівнянно з некласичним типом раціональності, є необхідність зважати на ціннісні орієнтації суб'єкта, що В.С.Стьопін вважає визначальною відзнакою постнекласичного типу раціональності.

Ця вимога стає зрозумілою, якщо мати на увазі, що предметне поле постнекласичної науки складають так звані людинорозмірні об'єкти: екологічні, соціальні, економічні системи, і власне людина як предмет біології, медицини, психології та інших наук. Так, поняття біосфери навряд чи може ввести прихильник поділу всіх тварин і рослин на корисних і шкідливих для людини, від етнографа з расистськими переконаннями годі очікувати об'єктивних висновків про культуру тубільців, а об'єктивна екологічна експертиза в деяких соціальних умовах вимагатиме не аби якої мужності. В одних випадках наукові цінності об'єктивності і інноваційності очевидним чином приходять у суперечність прийнятим в суспільстві ціннісним орієнтаціям. Тоді мова йде про свідомий вибір між ними, здійснюваний вченими (як у відомих процесах над Галілеєм або над Вавіловим). В інших випадках неможливість отримати істинне знання, виходячи з неявних ціннісних настанов, може усвідомлюватись post factum, після, так би мовити, ідеологічного або етичного прориву, якими були в європейській науці відмова від європоцентризму, створення екологічної етики і таке інше.

Методологічна настанова зважати на аксіологічний (аксіологія – вчення про цінності) бік справи, не означає можливості над ідеологічної, надціннісної позиції, до якої має прагнути суб'єкт. Навпаки, розуміння непозбутності ціннісних настанов, в тому числі і власних, заважає переоцінювати власну пізнавальну позицію, вважати свою парадигму єдино можливою. Це створює підґрунтя для наукової дискусії, завдяки утримуванню в свідомості різних і пізнавальних перспектив, що є адекватним поліваріантності, притаманній як нелінійному природознавству, так і культурі доби постмодернізму. Нагадаємо влучний вираз Х.Патнема про “реалізм з людським обличчям”. Врешті решт здатність науковців відтворювати багатогранність істини може сприяти політичному чи міжнаціональному консенсусу, який є таким необхідним за часів багатьох гарячих точок на нашій планеті (Карабах, Косово, Афганістан, Північна Ірландія, і, на жаль, так далі і таке інше). Раціональна дискусія в пошуках консенсусу замість емоційного відкидання іншої точки зору і створення образу ворога – це історичний виклик до сучасних науковців і філософів,як і політиків і національних чи релігійних лідерів.

Розгляд методологічних і світоглядних засад постнекласичної науки у їхньому порівнянні з відповідними уявленнями класичної і некласичної науки складе зміст наступних параграфів. Цілісність, темпоральність і складність – так характеризує Ілля Пригожін основні ознаки нового (нелінійного, синергетичного, постнекласичного) погляду на світ. Які уявлення про причинність, реальність, простір і час, ціле і частини, матерію і світ і т.д. відповідають цьому світобаченню, тобто які категоріальні засади постнеласичної наукової картини світу і відповідного їй нелінійного стилю наукового мислення ми далі і з'ясуємо.