Л.О.Шашкова

ГЕНЕЗА НАУКИ

1. Наукове знання античного світу

1.1 Формування наукових знань

Перший історичний етап формування наукових знань іноді називають донауковим і пов"язують з виникненням знань, що узагальнювали інші аспекти життєдіяльності людини, знань, що фіксували досвід взаємодії з природою. У формах існування цього знання про природний світ давали взнаки міфологічний контекст, що з'єднував і перетворював їх на єдине ціле, і описово-рецептурні норми змісту знань. Для більшості знань про певні особливі частини природи (зорі, живе, землю та ін.) або природні властивості давнього періоду історії людства характерною була причетність до розв'язання певних практичних задач діяльності людства. А звідси — описово-рецептурний, техніко-технологічний характер знань, більшість з яких ще породжувалася практичним досвідом. Збагачуючись ними, людина ставала майстром, митцем. Водночас такі знання були не настільки всебічними і ґрунтовними, щоб у найзагальніших рисах дати людині розуміння сутності світу, в якому вона живе. Тому мистецька діяльність людини доповнювалася такими формами відтворення і використання знань, як таїнство, священнодія. У подальшому становленні та розвитку наукові знання поступово розшаровувались і відокремлювалися від мистецтва й магії, але продовжували відбивати єдність усіх складових людської діяльності.

Новий історичний період розвитку людського знання, пов'язаний із виникненням так званих наукових знань (чи їх прообразу), був наслідком диференціації та спеціалізації людської діяльності, істотного розвитку й ускладнення суспільного життя, потреб і способів їх реалізації. Приблизною віхою народження наукових знань вважається відтинок часу з VIII до IV ст. до н.е. Місце народження цих знань визначити важче, оскільки цей процес більшою чи меншою мірою відбувався в усіх регіонах давньої культури — від Китаю та Індії до Вавілону і Єгипту. Але є підстави вважати, що найяскравіше він виявляється в культурі Давньої Греції, яка деякий час була центром бурхливого духовного розвитку. На думку фахівців, історично здійснений людством перехід від рецептурно-описового знання, індуктивних узагальнень і простих умовиводів до логічно обгрунтованих систем дедуктивного висновку, що стали необхідними передумовами нарождення наукових знань, мав глибокі корені в характері давньогрецької культури. Аналізу особливостей давньогрецької культури присвячено багато досліджень. Наведемо деякі з особливих досягнень давньогрецької культури, що були безпосередніми чинниками виникнення нового типу знань.

Розвиток ранньорабовласницьких держав на території Давньої Греції був пов'язаний із істотним ускладненням суспільних відносин — господарчих, політичних. Землеробство, скотарство доповнювалися поступовим розвитком ремісничої справи — гончарної, рудодобувної, виготовлення металевого посуду, зброї, прикрас, ритуальних речей тощо. Великого розвитку набуло мореплавство, що уможливило зв'язок різних частин Давньої Греції по узбережжю Егейського моря, здійснення заморської торгівлі ремісними виробами, підтримування зв'язків з розвиненими країнами давнього світу.

Виникнення численних міст у Греції істотно впливало на подальший розвиток давньогрецького суспільства — його розшарування, збільшення торговельних зв'язків, зміни в структурі господарства тощо. Вони стають центрами культурного і суспільно-політичного життя. Будівельна справа, що мала значний прогрес разом з містобудуванням, сприяла розвитку техніки і мистецтв (архітектурного, скульптурного, живописного). Із розвитком міст пов'язане формування особливої форми суспільної організації — полісів, а також процес колонізації нових територій (італійських, північного узбережжя Африки і Егейського моря, південного узбережжя Чорного моря та ін.). Міста стають центрами активного духовного життя, оскільки в умовах полісної політичної організації давньогрецького суспільства (починаючи з VIII ст. до н.е.) вільні громадяни міста створювали різні угруповання для заняття "вільними мистецтвами", що передбачали насамперед духовну, раціонально-розумову діяльність. Притаманний грекам дух змагання охопив не тільки сфери матеріальної діяльності, а й інтелект, чому сприяли умови розвитку рабовласницької демократії (з високим рівнем ораторського мистецтва, вмінням переконати співвітчизників, судовим розглядом).

Зазначені зміни суспільного життя сприяли утворенню нового соціального статусу знання: знання стає необхідним його елементом, починає бути визначником соціальних дій, поведінки людей. У суспільстві з'являється потреба в духовних посередниках, які переносили б знання від одного соціального шару до іншого "по горизонталі" (від вчителя до учня) на зміну шляхам передавання знань "по вертикалі" (від батька до сина, який наслідує ремесло). Розшарування традиційного суспільства посилюється діяльністю економічних і духовних посередників (останню виконують перші філософи). Разом з тим їх діяльність посилює, робить соціально значущою раціональну практику — навички логічних міркувань, визначення понять, прийоми доказу і спростування, побудови аргументації, умовиводів, інтелектуальні змагання тощо. Новий статус знання знаходить свій вираз у ставленні давньогрецьких філософів до знання, його утворення і використання. Відомо, що Сократ і Платон вважали цю проблему насамперед моральною.

Саме зміна соціального статусу знання є однією з передумов виникнення нового типу знання — наукового. Ця передумова посилювалась і набувала дійсного характеру на шляху формування особливих суспільних форм виховання, що передбачали навчання різним знанням, успадкованим або відкритим заново. Формування і розвиток наукових знань Давньої Греції значною мірою залежали від діяльності тих, хто впливав на зміни самих методів мислення, способів підходу до предмету. Так, в умовах історичного переходу від трансляції знань "по вертикалі" до трансляції їх "по горизонталі" велику роль відіграла діяльність софістів, які спиралися на власні дослідження здібності людини до пізнання, її свідомості.

Софісти своєю діяльністю сприяли перетворенню способу мислення з метафоричного на логічний. Вони були вимушені розробляти нові форми достовірності знання — всезагального, щоб при передаванні знання від людини до людини воно зберігало силу достовірного. Логічне розчленування понять і методи доведення — такі доробки вносять софісти у наукову і філософську думку. Навіть розроблені раніше природничо-наукові та математичні знання тепер одержали нове обгрунтування і були включені в нову, організовану по-іншому систему понять, які почали звучати по-новому.

Форми освіти, яка прийшла на місце звичаїв і батьківського навчання, у Давній Греції урізноманітнювалися відповідно до предметів, які вивчалися, а також завдяки особі "вчителя" (якими були ритори, софісти, медики, філософи). Відомі також особливі об'єднання учнів навколо "вчителя", завдання діяльності яких перевищували звичайні шкільні завдання. Такими були об'єднання навколо Піфагора (піфагорійський союз), Платона (Академія), Арістотеля (Лікей), Гіппократа (Косська медична школа) та інших видатних мислителів Давньої Греції того періоду. Саме діяльність таких об'єднань значною мірою зумовила утворення і розвиток наукових знань у багатьох галузях, а також осмислення і доведення особливостей знань нового типу.

Наукові знання античності формуються в розвиток і доповнення до знань попереднього історичного періоду, тому зрозуміти їх особливість можна в порівнянні (і протиставленні). Історичним попередником знання наукового було знання, що формувалося в контексті буденного жютя і повсякденної діяльності. Воно було неспеціалізованим, оскільки отримувалось побіжно. Поступово виникає діяльність, що спеціалізується на отриманні саме знання про певні предмети і явища. Сукупність спеціалізованих знань зазнає певних перетворень: відбираються знання, що знайшли застосування і були перевірені; відібрані знання систематизуються за певними ознаками та узагальнюються. Отже, знання стають особливим предметом людської діяльності. Перетворюються спеціалізовані знання шляхом уточнення слів-понять — ознак предметів, надання їм особливої форми. У давньогрецькій культурі VIII—IV ст. до н.е. знання перетворюються саме на такий предмет особливої уваги і вивчаються умови спеціалізованої діяльності (пізнання, мислення), у межах якої утворюються наукові знання.

Особливістю наукового мислення греків була теоретичність або споглядальність. Тому головна діяльність мислителя полягала в спогляданні й осмисленні його результатів. Поняття "споглядання" охоплювало зовнішнє споглядання, спостереження за допомогою зору, і внутрішнє споглядання, або умогляд. Споглядання було певною мірою пасивним актом, що не передбачав можливості активного втручання або впливу на предмет.

Узагальнюючи досвід осмислення специфіки знань нового типу давньогрецькими мислителями, зазначимо такі його характеристики:

- відзначався спеціалізований характер — наукові знання завжди є продуктом розв'язання пізнавальної задачі й результатом певних пізнавальних процесів;

- наукове знання з'являється за умов пізнавального відокремлення конкретної частини дійсності, що є об'єктом пізнання;

- формою наукового знання була логічно обгрунтована система дедуктивного висновку.

Розвиток наукових знань поступово сформував певні підстави для того, щоб ці знання розрізняти за об'єктом (предметом) пізнання. Спираючись на сучасний досвід, ми маємо можливість шукати в тому обсязі знань, яким володіло людство в давні часи, знання природничі (про природу), гуманітарні (про людину і суспільство), технічні та технологічні (про практичну діяльність і способи її здійснення). Але зазначимо, що такі визначення і класифікація знань як наукових чи донаукових, для давніх часів мають умовний характер.

Діяльність особливих груп людей і формування згаданих знань нового типу сприйняли особливо виразну форму завдяки тому, що істотно змінився їх контекст. Таким стає філософське мислення, що певною мірою заступає міфологічне і створює передумови подальшого розвитку опосередкованого, раціонального мислення і пізнання, систематизації і узагальнення раніше отриманих знань. Отже, на ранній стадії розвитку наукові знання і філософія утворювали певну цілісність. Для їх характеристики іноді використовують поняття "синкретичні знання", в якому саме підкреслюється невіддільність ранніх філософських і наукових знань, їх необхідне для того часу сполучення. Створені в той період філософські концепції були необхідною основою тих чи інших знань про природу або людину, їх підґрунтям, передумовою обгрунтування, систематизації, доведення. І, у свою чергу, філософські концепції значною мірою надихалися науковими знаннями, які були відомі або здобуті тим чи іншим філософом Давньої Греції.

Одна з ранніх характеристик різноманітності спрямування діяльності філософів Давньої Греції належить Діогену Лаерцію: "Одні філософи називаються фізиками за вивчення природи; другі — етиками за міркування про вдачі; треті — діалектиками за хитромудрість мови. Фізика, етика і діалектика суть три частини філософії; фізика вчить про світ і про все, що в ньому знаходиться, етика — про життя та властивості людини, діалектика ж турбується про доводи і для фізики, і для етики".

Те, що Діоген Лаерцій назвав фізикою (раніше ця назва зустрічається в Арістотеля), у подальшому дістало назву натурфілософії, як такого знання, в якому філософські умовиводи доповнювалися науковими знаннями і навпаки.

1.2. Виникнення перших наукових програм

У античній науці поряд з емпіричними правилами і залежностями формується особливий тип знання - теорія, яка дозволяє отримати емпіричні залежності як наслідок з теоретичних постулатів. Знання вже не формулюються тільки як прописування рецептів, вони стають знаннями про об‘єкти реальності ‘‘ як такі ‘‘, і на їх засадах формулюється програма майбутньої практичної зміни об‘єктів.

На думку дослідників, математичне знання в античності розвивалося головним чином у межах наукових програм Піфагора і Платона. У VI ст. до н.е. було побудовано перші математичні теорії й перші математичні моделі світу. Створення останніх пов'язують насамперед зі школою піфагорійців, названою так на честь засновника школи — Піфагора (близько 580—500 рр. до н.е.). Піфагорійці прагнули знайти в природі й суспільстві незмінне. Вони зробили числа основною підвалиною своєї філософії Всесвіту і намагалися звести всі співвідношення до числових ("все є число"). У школі Піфагора арифметика з простого мистецтва обчислення поступово переросла в теорію чисел. Відомо, що числам першої десятки піфагорійці приписували магічні властивості. Цілі числа поділялися на класи — "досконалі", "дружні", "лінійні", "квадратні" тощо. Особливу увагу приділяли проблемам ділення чисел, визначення видів середнього (арифметичного, геометричного, гармонічного). В астрономії, музиці, геометрії та арифметиці піфагорійці побачили загальні числові пропорції, гармонічні співвідношення, пізнання яких, за їх поглядами, саме і є пізнанням сутності й будови Всесвіту. Взагалі характерним для піфагорійської арифметичної теорії було переплетіння магії чисел з пошуками реальних числових закономірностей.

Найважливішим у піфагорійців вважається відкриття ірраціонального у вигляді несумірності відрізків прямої лінії. Відкриття несумірності-ірраціональності, мабуть, уперше примусило молоду грецьку науку усвідомлено поставитися до своїх начал, бо ті поняття числа, точки, фігури тощо, якими оперували піфагорійці, ще не були логічно обгрунтовані. Із відкриттям несумірності з'явилося також намагання геометрично відобразити відношення, що, як з'ясувалося, не передаються за допомогою арифметичних чисел. Величини почали зображати за допомогою відрізків і прямокутників, що привело до формування начатків геометричної алгебри.

Поштовхом до створення піфагорійцями власної філософської системи було вирішення проблеми взаємозв'язку Порядку і Хаосу. Піфагорійці началом усього сущого вважали число і тому спочатку речі ототожнювалися з числами, а у подальшому числа осмислювались як принципи і причини речей. Полідовники Піфагора створили своєрідну систему музично-математично-астрономічної космології, яка потім була успадкована платонівською Академією.

Сучасні дослідники вбачають у доробках Платона (427-347 р.р. до н.е.) формування математичної програми, яка тривалий час зберігала своє значення для розвитку математики. Зокрема, увагу привертають принципові засади, що обгрунтовані Платоном і використовувалися в математичних дослідженнях його учнів, а саме: місце числа між світом чуттєвим і "істинно сущим"; число не відбиває сутності всього, а є лише шляхом його осягнення; необхідним є логічне осмислення поняттєвих основ математики.

За Платоном, порядок Космосу і порядок людського розуму споріднені, тому емпіричний світ піддається раціональному аналізу, який знаходить за видимим світом його сутність - кількісні відношення дійсності. Платон вбачав призначення науки у підготовці свідомості індивіда до споглядання ідей. Наука, а головним чином математика, повинна стати, за Платоном, сходинкою до філософії , яка є вищим знанням - спогляданням ідеї блага, тобто умови можливості всього сущого взагалі. Саме в такому розумінні наука і філософія є тим духовним фундаментом , на якому збудоване суспільне і державне життя. Отже, за науковою програмою Платона, жодна з галузей знання не є більш-менш самостійною: усі вони підпорядковані цілому - спогляданню ідеї блага та позбавлені усякого значення як такого.

Одна з перших теоретичних систем фізичних поглядів античності - атомістичне вчення Демокріта (460 - 377 р.р. до н.е. ). Воно є особливою формою розвитку елементної ідеї про те, що в основі світу речей лежить деяка кількість структурних одиниць - елементів. Демокріт намагався розробити вчення про атомарну структуру континіуму. Атом визначався як фізичне тіло, що фактично не поділяється, незмінне за своєю природою. За уявленням Демокріта, наука повинна пояснювати явища фізичного світу, тому атомістична теорія була першою добре осмисленою концепцією механічного пояснення природи.

Пояснення розуміється як вказівка на механічні причини усіх можливих змін у природі, якими є рух атомів. Такі причини доступні звичайному сприйняттю, тому що вони мають фізичну природу, тобто їх треба шукати у земному світі. А шлях пізнання - це шлях сполучення чуттєвого досвіду та його раціонального перетворення. Програма атомізму є першою у історії думки програмою, яка виходить з методологічної настанови пояснення цілого як суми окремих його складових.

Особливості наукової концепції атомістів полягають, по-перше, у розумінні призначення фізичної науки як такої, що повинна пояснити явища фізичного світу ; по-друге, у принципі, на підставі якого робиться пояснення ‘‘атоми - порожнеча ‘‘: механічний рух атомів ; по-третє, у наочності пояснювальної моделі ; по-четверте, у поділі світу на дійсний, об‘єктивний і суб‘єктивний. Атомісти розробили метод, який у подальшому неодноразово застосовувався до різних явищ природи та людського буття.

Атомізм, можна розглядати як філософське усвідомлення реальної життєвої ситуації в рабовласницькому суспільстві, адже атоми тотожні своєю неподільністю і різняться лише зовнішньою, тілесною формою, як і люди тотожні в своїй "людяності", але різні за зовнішністю. Як ці атоми рухаються відповідно необхідності в порожнечі, так і люди рухаються відповідно своєму місцю в суспільному житті. Соціальний підтекст атомістичної теорії яскраво демонструє римський переклад грецького слова "атом" — "індивід". Атоми рухаються і утворюють найрізноманітніші з'єднання, які сприймаються людьми як різні речі, процеси, що виникають і зникають. Але це розмаїття, стверджує Демокріт, удаване: немає різних речей, процесів, є лише різні з'єднання одних і тих самих атомів.

На основі ранньої натурфілософії ( фізики ) склалася логічно розчленована і глибоко продумана програма природничо - наукового знання Арістотеля, по суті, перша форма вже не тільки філософського знання про природу, а й справді науки про природу - фізики і біології.

Наукова програма Арістотеля була створена на зламі двох епох : за духом вона близька до античної класики із філософські цілісним осмисленням явищ, але в її надрах з‘являється тенденція до виділення окремих напрямків дослідження (галузей знання) у відносно самостійні науки, що мають свої особливі предмети і методи. У Арістотеля окремі галузі знання стають відносно самостійними, але не втрачають свого зв‘язку з ‘‘ першою наукою ‘‘ метафізикою, яка в свою чергу пов‘язана зі сферою суспільного життя.

У метафізиці Арістотеля ( яка є наукою про суще) світ відтворюється як цілісне утворення, яке виникає природним шляхом і має причини у самому собі. Таке утворення постає перед дослідником як двоїстий світ, що має незмінну основу, але являється через рухливу емпіричну видимість.

На думку Арістотеля, наукове мислення не суперечить здоровому глузду, який акумулює людський досвід, а лише прояснює, підсумовує його і осмислює за допомогою понять. Наука, за уявленням Арістотеля, осягає світ у його цілісності, не абстрагуючись від усієї різноманітності його проявів, в тому числі і від досвіду та свідомості, яка вивчає цей світ. Розуміння цілого слугує спрямовуючим орієнтиром у розгляді усіх окремих явищ і речей, який коректує загальну картину цілого.

Арістотель зробив крок уперед порівняно з Демокрітом, оскільки намагався розробити понятійний апарат для визначення руху. Атомістичне пояснення руху було більше натурфілософським, оскільки атомісти безпосередньо співвідносили свій загальнофілософський принцип з емпіричними явищами, не створивши опосередковуючої системи понять. Арістотелева програма вивчення природи відрізняється і від математичної. У платовівсько - піфагорійській програмі підхід до вивчення природи був зорієнтований на пізнання математичних відношень, а все, що складало предмет пізнання античної математики, виключало рух та зміну. Саме ця обставина, що математика вивчає статичні зв‘язки і відношення підштовхнула Арістотеля до припущення про те, що фізика не може бути наукою, побудованою на математичній основі, тому що фізика є наукою про природу, а природі притаманний рух і зміни.

Арістотель першим розробив систему понять для визначення того, що таке рух, а тим самим - першу послідовно продуману і теоретично обгрунтовану науку - фізику. Фізична теорія Арістотеля органічно пов"язана з його метафізикою. Загальним для усіх видів руху Арістотель вважав визначення руху як актуалізації можливого, маючи на увазі те, що рух завжди є перехід від одного стану до іншого. Важливим є те, що Арістотель наголошує саме на розумінні руху як переходу, а не стану. Згідно такого розуміння рух є цілеспрямований, доцільний процес. Рух здійснюється у напрямку до об"єктивної цілі, якою для будь-якого сущого є здійснення того, для чого воно призначено за своєю природою. Призначеність у Арістотеля є тим двигуном, який визначає характер і напрям руху та зміни будь-якого тіла. Отже, за Арістотелем, рух і зміни усякого сущого може бути поясненим лише виходячи з цілісності космічного порядку, з доцільності світобудови, її ієрархічної структури.

Космос Арістотеля - це доцільно організована світобудова. Він скінченний, в середині нього розташована нерухома Земля, навколо якої обертається небо з усіма світилами. До Землі прагнуть усі важкі тіла, а до неба - легкі за своєю природою. Усі матеріальні сутності складаються з п"яти елементів: землі, повітря, вогню, води та ефіру. Перші чотири елементи є стихіями підлунного світу, а ефір - надлунного і є матерією небесних тіл. Отже, фізика Арістотеля грунтується на метафізичних засадах його вчення: скінченність космосу, наявність у ньому абсолютної системи місць (верх, низ, центр, периферія), поділення світу на надлунний і підлунний тощо. Природна система місць для кожного з елементів визначає призначеність усякого сущого за своєю природою: будь-які тіла завжди рухаються завдяки намаганню зайняти своє природне місце, у якому вони знаходять спокій, що є вищим з можливих станів, чим і здійснюють своє природне призначення. Щодо небесних тіл, то для них вищим станом є вічний рух по колу, який визначається тим центром, навколо якого вони рівномірно рухаються. Космос Арістотеля скінченний і через це тільки рух по колу може бути неперервним і продовжуватися нескінченно (нескінченна пряма лінія у скінченному космосі неможлива).

Арістотель розрізняє чотири види руху: у відношенні сутності - виникнення і знищення; у відношення кількості - зростання і зменшення; у відношенні якості - якісні зміни; у відношенні місця - переміщення. Хоча він не вважає за можливе вивести усі види руху з одного, але встановлює певну ієрархію і першим рухом оголошує переміщення.

Арістотель визнається першим, хто здійснив систематичне дослідження праць попередніх мислителів. Тому уявлення про науку як продукт колективної творчості, діяльності багатьох умів підтверджувало відмінну рису науки - наукове дослідження передбачає об‘єднання зусиль багатьох учених, наукового колективу, наукової асоціації. Програма Арістотеля протягом багатьох століть визначала напрямок наукового пошуку та характер наукового мислення.

1.3 Культурно-історичний контекст і досягнення науки еллінізму

Вважається, що наприкінці IV і протягом III ст. до н.е. античний світ вступає в період поступово зростаючої кризи: античне суспільство вичерпало свої історичні можливості, втратило здатність до новоутворень на власній основі і вступило в період істотних змін суспільного організму. Цей період означається поняттям "еллінізм" який характеризується (за англійським істориком Ф. Уолбенком) єдністю соціально-економічних відносин, форм політичного і культурного розвитку, що склалися на території, завойованій Олександром Македонським, у результаті грецької колонізації та взаємодії еллінських і східних елементів. Хронологічно цей етап визначається від часу походів Олександра (334—323 рр. до н.е.) до завоювання країн Середземномор'я Римом, що завершилось у 30-ті роки до н.е.

Після смерті Олександра Македонського (323 р. до н.е.) і 40-річної боротьби за його спадщину утворилися три більш-менш стабільні монархії, що були провідними в політичному, економічному та культурному житті східного Середземномор'я та суміжних країн: царство Лагідів, царство Селевкідів і царство Антигонідів. З точки зору історії науки найважливішим серед цих державних утворень було царство Лагідів (або Птолемеїв) з центром у Єгипті та прилеглими до нього африканськими територіями.

Експансія греків на схід була характерною рисою епохи еллінізму, що виявилася насамперед у заснуванні багатьох грецьких міст і поселень у цих країнах. Грецька колонізація країн Ближнього та Середнього Сходу (ІІІ—II ст. до н.е.) істотно вплинула на їх економічну, соціальну та культурну спадщину, саме грецький фрагмент в їх розвитку мав важливу, якщо не вирішальну роль. Еллінізація Сходу супроводжувалася поширенням грецьких культурних цінностей.

Ще однією характерною рисою епохи еллінізму був синтез давніх і багатих культур (єгипетської, ассірійсько-вавілонської, перської та ін.) на грекомовній основі. Саме грецька спільна мова (койне) у формі узагальненого говору, що ввібрав у себе різні грецькі діалекти, стала нормою літературної мови елліністичної культури. Процес поширення спільногрецької мови давав можливість ознайомитися з багатою грецькою культурою: літературою, філософією, наукою. У свою чергу, будова і словниковий склад мови впливали на характер зміст і стиль мислення того, хто нею користувався. Тому можна вважати, що грецька мова в східному середовищі виявилася свого роду творцем нової культури, нового стилю мислення.

Елліністична культура ще кілька століть нашої ери була визначальним чинником культурного розвитку і західного, і східного Середземномор'я.

Розвиток елліністичної науки, що відбувався в межах філософських шкіл, пов'язаний насамперед із перипатетиками, послідовниками Арістотеля. Ця школа дала кілька видатних вчених, кожний з яких працював у певній галузі науки. Серед них Феофраст з Ересу, Евдем Родосський, Арістоксен Тарентський, Дікеарх Мессенський, Стратон із Лампсаку та ін. Усі вони були самостійними вченими, які зберегли загальний дух Лікею і його засновника Арістотеля, але в окремих питаннях не зупинялися перед істотними відхиленнями від поглядів вчителя. У Лікеї вперше було диференцйовано наукові дисципліни, що раніше складали синкретичну єдність — науки "про природу". Така спеціалізація була для греків новою і незвичною справою. Пізніше, в III ст. до н.е. вона була підтримана і продовжена в діяльності Олександрійського Мусейону.

Розвитку науки в III ст. до н.е. істотно сприяли зовнішні умови, зокрема державне заступництво, яке виявлялося до вчених з боку елліністичних монархів, насамперед з боку правителів Єгипту — Птолемеїв. Історична заслуга Птолемеїв полягає в тому, що вони вперше в історії науки стимулювали наукову діяльність заради неї самої як шляхом безпосередньої підтримки вчених, так і шляхом утворення державних установ, що сприяли науковій роботі.

Установами, що вели наукову роботу й утримувалися на царські кошти, в Олександрії були Бібліотека і Мусейон. Їх засновником вважається Птолемей II Філадельф. Точні дані утворення цих установ невідомі, до нас дійшли тільки їх описи, що датуються другою половиною III ст. до н. е. Є підстави вважати, що в ті часи бібліотек (або зібрань рукописів) існувало небагато, і вони ще не були дуже великими за обсягом. Відомо, що Арістотель зібрав велику бібліотеку в Лікеї. Не виключено, що саме цей приклад ініціював Деметрія Фалерського до створення царської бібліотеки в Олександрії, що мала увібрати всю відому на той час грецьку літературу як наукового, так і художнього змісту. Олександрійська бібліотека за масштабом і значениям була унікальною бібліотекою своєї епохи, свого роду бібліотекою бібліотек.

Бібліотека складалася з двох частин — внутрішньої, або царської, і зовнішньої. Перша розміщувалася на території царських палат і в період свого розквіту налічувала понад 400 тис. свитків. її організатори мали на меті зібрати разом не тільки всі твори грецьких авторів, а й усе, що на той час було перекладено грецькою з інших мов. Зовнішня бібліотека розташовувалася в Серапійоні на території храму Серапіса. Кількість свитків цієї бібліотеки не перевищувала 100 тис., але вона була доступнішою, ніж царська, оскільки її фондами могли користуватись особи, які не мали права перебувати на території царських палат.

Очолював Бібліотеку головний бібліотекар, якого призначав цар. Ця посада часто поєднувалася з посадою вихователя царських дітей і вважалася дуже високою. Майже всі з відомих вчених того часу, які займали цю посаду, були гуманітаріями. Це, наприклад, Зенодот Ефесський, Аполлоній Родосський, Ератосфен Киренський, Арістофан Візантійський та ін. Такий підхід пояснювався тим, що посада головного бібліотекаря була пов'язана з текстологічними і філологічними дослідженнями. При Бібліотеці існувало бюро переписувачів, що займалися копіюванням і розмноженням рукописів. Підкреслимо, що царі династії Птолемеїв самі виявляли велику зацікавленість у поповненні фондів Бібліотеки.

Другою установою, що визначила славу Олександрії в науковому світі, був Мусейон. Таким терміном ще в давні часи називалися культові центри або святилища, де почитали муз. На вигляд це був портик з алтарем, між колонами якого стояли статуї дев'яти муз. Вважається, що прототипом Олесандрійського Мусейону було святилище муз у Лікеї. За свідченням Страбона, в Олександрійському Мусейоні збереглися риси грецького святилища муз: як і в Лікеї, тут існувало так зване місце для прогулянок, що стало невід'ємною частиною будь-якої філософської або наукової установи. Характерною ознакою Олександрійського Мусейону був "великий дім", де розміщувалися їдальня, робочі кабінети і, мабуть, царська бібліотека. Члени Мусейону жили в місті, але більшу частину денного часу проводили в Мусейоні. Гроші на своє утримання вони одержували з так званого загального фонду. На чолі Мусейону стояв жрець і завідувач — епістат.

Жодний відомий вчений III—II ст. до н.е. не згадується в першоджерелах у прямому зв'язку з Мусейоном. Природно припустити, що вчені, які в цю епоху жили або деякий час працювали в Олександрії, так чи інакше були пов'язані з Мусейоном. Насамперед це стосується керівників і співробітників царської бібліотеки, а також гуманітаріїв, які в літературній і філологічній роботі постійно користувалися фондами бібліотеки. Щодо природничо-наукових досліджень, то вони розвивалися переважно в перипатетиків в епоху Арістотеля і Феофраста, а в Олександрії не прищепилися.

Останні століття до нашої ери позначилися спадом олександрійської науки, за винятком, можливо, гуманітарних наук і медицини. Така ситуація спостерігалася також на початку римського панування наприкінці І ст. н.е. Вчені, що стояли на чолі Мусейону в цей час, були в основному граматиками і риториками. І все-таки наприкінці І ст. в Олександрії з'явилися визначні вчені — Менелай Олександрійський і Герон Олександрійський, а в II ст. — Клавдій Гален і Клавдій Птолемей.

Починаючи з кінця II ст. зовнішні обставини, пов'язані з політичним розвалом Риму, були дуже несприятливими для наукової діяльності того часу і для майбутнього Олександрійської наукової школи. У 272 р. унаслідок придушення протиримського повстання в Олександрії було зруйновано і спалено царські палати, на території яких розміщувалися Бібліотека і Мусейон. Діяльність Мусейону на цьому, імовірно, остаточно завершилася.

В епоху еллінізму працювало багато видатних учених, науковий доробок яких є суттєвим внеском у історію наукової думки. Насамперед це стосується математики.

Якщо простежити процес грецької науки в епоху класичної античності, то можна виявити, що до середини 1V ст. до н.е. тільки одна наукова дисципліна мала право претендувати на назву науки в більш-менш строгому і точному розумінні цього слова. Цією дисципліною була математика. Грецька математика V- 1V ст. до н.е. мала великі досягнення, вона усвідомила свій предмет і метод дослідження, а саме метод математичної дедукції, що донині залишається головним методом математичних дисциплін. Праці математиків епохи еллінізму стали блискучим продовженням справи своїх попередників, що сприяло становленню теоретичної математики і досягненню логічної систематизації математичних знань. У 111 ст. до н.е. використання математики поширилося на інші науки - астрономію, оптику, механіку, гідростатику.

Виникнення Олександрійської математики пов‘язане з ім‘ям Евкліда (111 ст. до н.е.), який був не тільки відомим вченим, а й педагогом і систематизатором. Головна праця його життя ‘ця його життя ‘‘ Начала‘‘ істотно вплинула на подальший розвиток європейської науки. У цій праці головні досягнення грецької математики V - 1V ст. до н.е були викладені в дедуктивно-аксіоматичній формі, що залишалася взірцем і ідеалом наукової строгості для багатьох поколінь вчених. Цією формою в подальшому користувалися не тільки математики.

Видатним математиком епохи еллінізму і всього давнього світу був Архімед ( 287 - 212 р.р. до н.е. ), який жив у Сіракузах. Найважливіший внесок Архімеда в математику належить до тієї галузі, яку нині називають інтегральним обчисленням теореми про площини плоских фігур і про об‘єми тіл. Ім‘я Архімеда також пов‘язане з теоремою про втрату ваги тілами, зануреними в рідину, яка міститься в трактаті з гідростатики ‘‘ Про плаваючі тіла ‘‘. Також відомі праці Архімеда ‘‘Вимір кола ‘‘, ‘‘Про сферу і циліндр ‘‘, ‘‘ Квадратура параболи‘‘, ‘‘ Про спіралі ‘ та ін. До Архімеда давня наука не мала уявлень про закони природи, що мають математичну форму виразу, і обмежувалась яскравими міркуваннями про взаємодію елементів, про причини, начала тощо. Праця Архімеда ‘‘Про плаваючі тіла ‘‘ у цьому плані є проривом у майбутнє.

Архімед поєднав свої теоретичні заняття з інженерним мистецтвом. Його наукові праці мали стимулом технічну практику того часу, а інтерес до створення механічних конструкцій, у свою чергу, органічно випливав із задач розв‘язання або ілюстрації теоретичних проблем.

Архімед працював над розв‘язанням проблеми центра ваги, принципу важеля, створив гвинт, удосконалив зубчасте колесо, винайшов багато нових машин. У цілому технічні досягнення Архімеда лежать у руслі розвитку античної техніки того часу. Принципова різниця між Архімедом і сучасними йому інженерами полягала в тому, що Архімед обдумав дію ряду елементарних механізмів, з якими людина мала справу ще з давнини в своїй повсякденній практиці, і, отже, започаткував розвиток теоретичної механіки - науки, яка грекам була невідома.

Математичний опис астрономічних явищ досяг свого довершення в системі світу видатного олександрійського астронома Клавдія Птолемея ( близько 87 - 165 р.р. ). Сукупність астрономічних знань давнини Птолемей виклав у фундаментальній праці ‘‘Велика математична побудова астрономії в Х111 книгах‘‘ (в арабському перекладі - ‘‘Альмагест ‘‘).

Птолемей додержувався арістотелевого принципу нерухомості Землі та її центрального положення у Всесвіті і намагався обгрунтувати це. Він використовував поняття про ексцентрики, епіцикли і деференти і вперше побудував математичну теорію складних видимих рухів планет. Разом з теорією руху Сонця і Місяця вона склала його геоцентричну систему. Теорія Птолемея була грандіозним досягненням наукової думки в математичному аналізі явищ природи. Заплутаний нерівномірний видимий рух планет було подано в ній як результат складання простих елементів рівномірних колових рухів.

Геометрична модель світу Птолемея в кількісному відношенні була досить складною. Вона розкладала складні елементи рухів на прості і давала змогу розрахувати з випередженням положення планет на небесному склепінні в будь -який момент часу. Для цього Птолемей склав перші в історії астрономії планетні таблиці, за якими можна було заздалегідь обчислити положення планет з високою точністю - до 10 хв. Теорія Птолемея мала великий вплив на подальший розвиток астрономії.

Минуло понад століття після Арістотеля перш ніж знову постала потреба синтезувати пізнання і узагальнити фактичний матеріал на вищому рівні. Цей синтез здійснив грецький вчений Ератосфен ( 273 - 192 р.р. до н.е. ), якого справедливо називають істинним ‘‘батьком географії ‘‘. За переказами, сучасники називали Ератосфена ‘‘п‘ятиборцем‘‘, маючи на увазі, що він у жодній з вузьких галузей науки не був першим, проте завоював першість в їх сукупності, виявивши обізнаність в кожній з них. Ератосфен поєднав у географії дані з математики, фізики, історії, природознавства. Він склав карту з градусною сіткою (паралелями і меридіанами ). Можна вважати, що Ератосфен і Дікеарх започаткували галузь науки, яка набагато пізніше дістала назву ‘‘математична географія‘‘. В її сферу входило визначення розмірів земної кулі, географічних координат і розробка методів зображення земної поверхні на площині (тобто теорія картографічних проекцій).Ератосфен не тільки встановив, що Земля має форму кулі, а й простими засобами виміряв довжину кола і радіус Землі.

1.4 Занепад науки в римський період

Становлення Риму як панівної держави Середземномор'я — Римської імперії (ЗО р. до н.е. — 476 р. н.е.) — супроводжувалося складними соціокультурними перетвореннями. Давньоримська культура асимілювала здобутки етруської культури, що передувала Риму, грецької (античної та елліністичної) культури і науки та перетворювалася на їх підвалинах.

Вважається, що в епоху панування Риму антична наука починає занепадати. У цілому наука Римської імперії не піднялася до вершин, що були досягнуті олександрійською науковою школою в III—II ст. до н.е.

Для пізнього еллінізму характерним є підсилення скептичного умонастрою, особливо в середовищі освічених людей; скепсис і зневіра були формою реакції на численні культи чужоземних богів і безліч забобонів. Розширення влади Риму зовсім по-іншому впливало на культуру завойованої країни, ніж війська Олександра. У галузі науки і мистецтва грецька цивілізація деградувала. Важливо зазначити, що запозичення римлянами здобутків грецької цивілізації відбувалося в умовах, коли їх власна економічна система вже була негнучкою і нездатною зробити використання науки ефективним. Найвірогідніше, що причини занепаду науки мали свої корені в загальній кризі класичного суспільства. Існуюча політична і економічна атмосфера не давали будь-якого стимулу для розвитку науки; наука існувала немов би за інерцією і втратила свій важливий напрямок — дослідження природи.

Різкий занепад науки, що спостерігався за часів перших римських імператорів, пояснюють, як правило, виходячи з духу практицизму римлян: у клопотах про підтримку величезної імперії вони цінували вузько практичні знання. Саме дух практицизму дав змогу римлянам створити наймогутнішу в світі армію, розвинуту адміністративну систему, закласти підвалини правової науки. Римське право було всебічно розвиненим, і воно залишилося взірцем для багатьох народів на тривалий час. Територіальне розширення Римської імперії сприяло збільшенню географічних знань. Із великим інтересом і увагою в Римській імперії ставилися до прикладних галузей знання — сільського господарства, військової справи, будівельної техніки.

Разом із тим римляни не довели жодної нової математичної теореми, математичне знання здавалося їм зарозумілим і тому не заслуговувало на увагу. Римляни вважали математиків диваками, що займалися некорисною справою. Математичні знання самих римлян обмежувались архаїчними прийомами підрахунку на абаку і приблизним обчисленням площин і об'ємів.

Істотно змінились уявлення про вченість, освіченість. Вченим вважалася людина, що була обізнана в різних точках зору авторів з конкретного питання і могла викласти ці міркування в простій для читання і літературно обробленій формі. Отже, за уявою римлян, вченим вважався не дослідник, що займався самостійною науковою творчістю, а письменник-енциклопедист із максимальною кількістю знань. Багатознання, що за часів античності було засуджене ще Гераклітом, у римському розумінні, що припускало дилетантство, було високою оцінкою вченого.

Засновником римської науки вважається Марк Порцій Катон Старший (234—149 рр. до н.е.) — видатний полководець, науковий і літературний діяч. Йому належить перша історична праця, написана латиною — "Начала", він склав першу римську енциклопедію. Катон — засновник латинської наукової прози, його стиль викладу був лаконічним, не мав довгих відступів та роздумів і тому тривалий час залишався взірцем для послідовників.

Римським ідеалом вченості був Марк Теренцій Варрон (116— 27 рр. до н.е.). Каталог його праць містить близько 70 найменувань загальним обсягом приблизно 600 книг.

Грандіозною науковою енциклопедією була "Натуральна історія" Гая Плінія Секунда Старшого (23—79 рр.) у 37-ми томах. Ця праця містить багато даних з різних галузей знання, що належать самому Плінію і взяті ним з різних джерел. Пліній виклав дані з астрономії, метеорологіки, географії, антропології, зоології, медицини, ботаніки та ін. Із сучасної точки зору Плінія не можна вважати вченим, і критерії науковості не підходять до оцінки його праці. І все-таки енциклопедія Плінія була такою працею, авторитет якої вважався абсолютним протягом наступних століть. Небагато знайдеться праць, які такою самою мірою впливали на формування світогляду людей пізньої античності, середніх віків і навіть Відродження.

 

  • 2. Специфіка наукового мислення

    та уявлення про природу в середні віки

    2.1 Становлення культури середньовіччя та формування

    теологічної картини світу

  • Розпад Риму на західну і східну частини за часів правління Костянтина І із заснуванням столиці східної частини у м. Візантій (Константинополь) (330 р. н.е.) спричинило виникнення двох імперій — Римської і Візантійської. Істотно відмінні етнічний склад і культурні традиції цих двох імперій, що розмежувалися, зумовили відмінності подальшого розвитку культури й у її контексті науки і техніки.

    Величезна роль Римської імперії для культурної історії країн Західної Європи засвідчується тим, що час її краху (476 р.) історики вважають моментом відліку нової історичної доби — середньовіччя.

    Період з V до XI ст. — раннє середньовіччя — характеризується переходом від античності й варварства до феодалізму. Це епоха панування натурального господарства, слабких торговельних та інших зв'язків між державами, примітивності самої державності, низького рівня писемності та клерикалізації культури. Раннє середньовіччя іноді називають "темними віками", маючи на увазі, що занепад і варварство в V—VII ст. протистоять досягненням римської цивілізації. Але саме в цей час вирішувалися такі кардинальні питання, які потім визначили майбутнє Європи.

    Культура європейського середньовіччя формувалася в регіоні, де нещодавно розміщувався центр міцної універсальної римської цивілізації, і неможливо, щоб вона зникла, бо продовжували існувати суспільні відносини та інститути, культура, яким вона дала життя. Разом із тим християнська церква, яка в Західній Європі набирала сили як носій офіційної державної релігії, зайняла непримиренну позицію щодо античної науки і культури як "язичницької". Традиційні центри науки і культури занепадають. Християни доклали зусиль до остаточного знищення Олександрійської бібліотеки з усіма її стародавніми пам'ятками науки. Імператор Східної Римської імперії Юстиніан 529 р. розігнав останню філософську школу в Афінах — Академію.

    Становлення культури раннього середньовіччя є складним синтезом пізньоантичної, християнської і варварської традицій. У цей період викристалізовується такий тип духовної культури західноєвропейського суспільства, в якому головну роль починають відігравати християнська релігія і церква. Візантія виступала спадкоємницею як римської державності, так і античної культури.

    Якщо коротко визначити особливості культурного контексту розвитку науково-технічних знань у Візантії до XII ст., то слід зазначити вищий рівень суспільно-економічних відносин і матеріального виробництва, ніж у Західній Європі; безпосереднє засвоєння антично-елліністичної культурної спадщини на єдиній мовній основі; своєрідний шлях розвитку східного, візантійського християнства на відміну від західноєвропейського. Зокрема, слід наголосити на силі традиціоналізму у візантійській культурі: традиція, а не досвід проголошувалася джерелом знань. Звідси випливало поклоніння книжним знанням: Біблія і певною мірою античні автори розглядались як сукупність необхідних знань. Нове знання, що не було підкріплене авторитетом, не сприймалося позитивно, оскільки вважалося бунтівним. Впливовість античної традиції підкріплювалась авторитетом піфагорійсько-платонівської чи арістотелевої філософії.

    Можливості розвитку античного і елліністичного спадку наукових знань у Візантії обмежувалися процесами розвитку християнського віровчення як державної релігії. Релігійні суперечки, переслідування єретиків, у тому числі послідовників античної натурфілософії, спричинили втечу з Візантії багатьох видатних представників наукової думки.

    Суттєвим фактором розвитку наукового знання в арабомовних країнах були праці античних авторів. Вони перекладалися арабською мовою, після чого до них складалися ґрунтовні коментарі. Саме ці переклади і коментарі були майже єдиними джерелами, які ознайомили європейських вчених з досягненнями античного світу. Багдад з його бібліотеками та школами був центром згаданих перекладів і разом з тим науковим центром, в якому бурхливо розвивалися технічні галузі знання і мистецтва, а також природничі науки — математика, астрономія, мінералогія, географія, медицина.

    Поступове виникнення нових культурно-освітніх центрів середніх віків із бібліотеками, школами сприяло подальшому розвитку освіти. Вже була згадана Відомими були бібліотека в Багдаді, в Бухарі, в Іспанії славилося місто Кордова з бібліотекою та відомою Кордовською академією.

    Основи освіти середньовіччя успадкувало з античності. Для формування уявлень про дисциплінарну будову знань велике значення мала праця Марціана Капелли "Про шлюб Філології та Меркурія" (перша половина V ст.), в якій було введено систему "семи вільних мистецтв". Остаточно оформилося вчення про сім "вільних мистецтв" у вигляді тривіума і квадривіума. Граматика вважалася "матір'ю всіх наук"; діалектика давала формально-логічні знання, основи філософії і логіки; риторика навчала правильно і виразно говорити; математичні дисципліни — арифметика, музика, геометрія, астрономія — були науками про числові співвідношення, що лежать в основі світової гармонії. Освіта набирала суттєвого значення для функціонування наукового знання, оскільки давала можливість в її межах розвивати знання. Дисциплінарна будова освіти ототожнювалася з класифікацією наукових знань.

    У спадщину від античності середньовіччя отримало три фундаментальні наукові програми: атомістичну — Демокріта, математичну — Платона і Піфагора, континуалістську — Арістотеля. Жодних інших, принципово нових фундаментальних програм середньовічна наука не створила. Було зроблено ряд інтерпретацій і уточнень у галузі математики, оптики; готувалася нова інтерпретація категорій нескінченності, неперервності, простору, часу. Християнське богослов'я внесло зміни також у розуміння об'єкта природничо-наукового знання — природи, з одного боку, і суб'єкта наукового пізнання — людини, з іншого. Поступово змінювався стиль мислення.

    Початок поступального руху в наукових знаннях середньовіччя було покладено ретельним вивченням наукового спадку античності. Збирання рукописів природничо-наукового змісту, їх критичне коментування в ранньосередньовічний період стало необхідним елементом духовного розвитку. Такі коментарі стали продовженням елліністичної традиції.

    Середньовічна картина світу була зформована та остаточно розроблена християнськими теологами на грунті синтезу біблейських ідей творення та божого промислу, елементів космологічних уявлень грецької філософії, а також деяких природничонаукових уявлень давнього світу, які увійшли до геоцентричної системи Птолемея. Особливо прийнятними для теологів були ідеї Платона про космос як єдине досконале творіння, ієрархії всього сущого у відповідності зі ступенем закладеної в нього проведінням цінності, про єдність мікро- і макрокосмосу тощо.

    В цілому середньовічна картина світу характерною рисою мала поділення світу на природний і надприродний з повним пануванням другого над першим. Для середньовічної космології характерною була детальна розробка структури та взаємозв"язку всіх її об"єктів. Вважалося, що навколо Землі існує сім небесних сфер, на кожній з них розташовані планети та ще три верхніх неба. Восьме небо містило нерухомі зірки, дев"яте - першодвигун, який сам є нерухомий, але призводить до рузу попередні сфери. На десятому небі (це абсолютно нерухома небесна твердь) розташувався сам творець. Поблизу від бога розташовувався небесний рай. У побудові такої картини світу важливим був принцип протиставлення небесного земному, духовного - тілесному. Усі небесні тіла досконалі та непорушні, вони є найдостойнішими і складаються з більш досконалої матерії ніж земні. Світовий космічний порядок усвідомлювався як створений досконалим, гармонійним, статичним, незмінним, ієрархічним. Зв"язок середньовічної картини світу з основоположеннями християнського віровчення був одним із сутнісних теоретичних факторів,які зумовлювали єдність християнської теології, космології та антропології, а також цільність середньовічного світогляду в цілому. Проте, така цільність мала потенційну небезпеку: руйнування такої фундаментальної ланки як космологія загрожувала всій системі, що в подальшому і було продемонстроване коперніканською революцією в астрономії.

    Уявлення про природу в середні віки мали в своїй основі ідею про створення світу Богом. Якщо для людини античності природа — це дійсність, то для людини середньовіччя — лише символ божества. Світ уявлявся логічно струнким цілим, реалізацією задуму творця, який створив природу для людини. Саме задум творця і його реалізація й є предметом пізнання. Тому віра (у Бога) вважалася необхідною передумовою пізнання природи, а фізика розглядалася лише як допоміжна наука релігійної метафізики. У середньовічному мисленні природа не є чимось самостійним, що несе в собі свою мету і свій закон, як вважали античні філософи. Самостійність природи ліквідується, бо завдяки своїй могутності Бог може діяти всупереч природному порядку.

    У ранньому середньовіччі наука про природу втрачає значення, яке вона мала в античні часи, особливо в епоху еллінізму. Вона починає розглядатися або символічно, або в аспекті її практичної корисності (астрологія, алхімія, медицина). Вивчення природи вже не має світоглядного значення, а розглядається лише як корисний засіб для здійснення різних справ. Нову роль науки як засобу розв'язання практичних завдань демонструє не лише медицина, що завжди в минулому виконувала практичну функцію, а й математика, фізика, які починають вивчатися не заради них самих, як це було за античних часів, а виключно з практичною метою.

    У міру того, як наука втрачала світоглядне значення і зберігалося лише її практично-прагматичне значення, почали підвищуватися роль і значення вивчення людської душі; Середньовічне розуміння людини відрізняється від античного насамперед тим, що людина не відчуває себе органічною частиною, моментом "Космосу", вона вирвана з природного життя та поставлена поза нього. Християнська релігія знищувала інтерес до природи як такої, проте стимулювала увагу до внутрішнього світу людини. Хоча й відбувалося це за умов, коли самопізнання людини не було головною метою (вона — в спасінні душі), але за часів середньовіччя самоспостереження і самоаналіз, нагромадження досвіду духовного життя досягло великих результатів. З одного боку, це відкривало шлях до наукового пізнання "душі" у психології, а з іншого — детальне дослідження внутрішнього світу людини дало поштовх розвитку уявлень про процес пізнання — гносеологію.

    Отже, специфічною відзнакою середньовічного мислення була тенденція перенесення центра уваги зі знання на вірування, із розуму — на волю.

    Своїх класичних форм культура середньовіччя набуває в XI— XIV ст. із формуванням герменевтики — мистецтва тлумачення (святих книг, мудрості божої тощо). Воно посідає чільне місце в духовній культурі цього періоду. Особливість такого типу культури знаходить вираз в поширенні образу учнівства на світ в цілому: світ — школа, Христос — вчитель.

    2.2. Університетська наука західноєвропейського середньовіччя

    У XII—XIII ст. Західна Європа переживала економічне і культурне піднесення. Це означає, що розвиток ремесла, торгівлі, знайомство європейців з культурою Сходу, насамперед візантійською й арабською, стали важливими стимулами вдосконалення системи освіти середньовіччя. Школи в середні віки поділяли на монастирські, кафедральні (при міських соборах), приходські (парафіяльні). У містах з'являються також світські, міські приватні та гільдійські, муніципальні школи, які не підлягали прямому диктату церкви. Навчання в школах проводилося переважно латинською мовою, і тільки в XIV ст. з'явилися школи з викладанням національною мовою. Релігійна за змістом освіта мала словесно-риторичний характер за формою. Основи математичних і природничих наук подавалися уривчасто, описово, часто у фантастичній інтерпретації. Центрами навчання ремісницьким навичкам у XII ст. були цехи. Цеховий принцип організації поширювався на різні верстви населення і спричинив утворення нескінченної кількості колегій, братств, гільдій ; у подальшому він був сприйнятий представниками різних галузей науки того часу і збережений у традиціях професіоналізму, іспитах і конкурсах на звання, принципах керівництаа й учнівства, ієрпрхії знань і ступенів тощо.

    . Кафедральні школи в міських центрах Європи ставали школами для всіх, а потім перетворювалися на університети. Вони дістали свою назву від латинського слова universitas, що означає сукупність, спільність. Термін уперше було застосовано 425 р. до вищої школи в Константинополі. Університети об'єднали дві функції: заклад для отримання вищої освіти і лабораторія для наукових досліджень. У XIII ст. такі вищі школи з'явились у Болоньї, Палермо, Парижі, Оксфорді, Салерно та інших містах.

    Університет мав юридичну, адміністративну і фінансову автономію, що була дарована йому спеціальним документом володаря або папи. Зовнішня незалежність університету поєднувалася з чіткою регламентацією і дисципліною внутрішнього життя. Університет поділявся на факультети. Молодшим факультетом, обов'язковим для всіх студентів, був артистичний, де вивчали сім вільних мистецтв. Потім йшли юридичний, медичний, богословський. Найбільш великим університетом був Паризький. Так звана Сорбона, заснована 1257 р. духовником французького короля Робертом де Сорбон колегія, поступово розрослася й так утримувала свій авторитет, що її ім'ям почали називати весь Паризький університет. Студенти Західної Європи також прямували до Італії, Іспанії, щоб здобути освіту.

    Особливості середньовічної культури впливали на університетську освіту в такий спосіб, що регламентація навчального процесу посилювалася. Домінувала мета вироблення покори внаслідок довгих років навчання. Тому в університетах формувалася система регламентації не лише змісту навчальних дисциплін, а й поведінки учнів і вчителів, взаємовідносин між ними, між викладачами, з ректором тощо. Найкраще поведінка регламентувалася за допомогою організації корпорацій. Вони займалися виключно поширенням знань, навчанням і спиралися в своїй діяльності на зведення писаних і неписаних правил, що визначали спосіб і напрямки діяльності як вчителів, магістрів і бакалаврів, так і школярів, і процес, і зміст навчання. Але відбувався також зворотний зв'язок — університетська культура істотно впливала на специфіку культури духовного життя цього періоду в цілому. Це можна побачити на ролі диспутів, які на початку XII ст. стали провідною формою організації навчальної роботи у наукових і філософських пошуках і згодом стають вирішальним комунікативним механізмом усієї середньовічної культури.

    Університетська система освіти спиралася в своєму змісті на традиції античного перипатетизму, на концепцію тривіуму і квадривіуму. Згодом у розвитку змісту університетської освіти посилилась питома вага природничо-наукових курсів.

    Із розвитком шкіл і університетів поширюється попит на книгу. У ранньому середньовіччі книга вважалася предметом розкоші. Книги писали на пергаменті — спеціально обробленій телячій шкірі. До XII ст. книги переважно зосереджувалися у церковних бібліотеках. Починаючи з XII ст. книга стає дешевою, у містах з'являються майстерні, де переписують книги. У XII — XV ст. з'являються бібліотеки в університетах, у королів, феодалів, кліриків, заможних громадян. З XIV ст. у виробництві книг застосовують папір, що зробило процес виготовлення книги простішим, а також підготувало перехід до друкарства, яке з'явилось у 40-х роках XV ст. Друкарство зробило книгу масовою і сприяло подальшим істотним змінам у культурному житті.

    За часів раннього середньовіччя науково-теоретичний інтерес, який був відомий у період класичної античності та еллінізму, поступився місцем релігійно-моральним пошукам. Питання, що пов'язані з істиною, вирішувалися не в науці та філософії, а виключно в теології. І лише наприкінці XII ст. філософське і наукове мислення набуло деякої самостійності.

    Середньовічне розуміння природи формувалося у відповідності до християнського догмату про створення світу "з нічого". Догмат про створення, віра у диво і впевненість в тому, що природа сама для себе недостатня і що людина має бути її господарем, керувати стихіями — внутрішньо пов'язані Таке ставлення до природи визначило розвиток природознавства на багато століть вперед, коли сам догмат та інші основи християнства похитнулися. Протягом середньовіччя природничо-наукові проблеми обговорювалися за допомогою тлумачення відповідних текстів священного письма. Унаслідок специфічного середньовічного ставлення до знання як інтерпретації того, про що йдеться в освячених авторитетом книгах, і відсутності самостійності наукового пізнання знання набирає особливої форми існування — коментар. Певним джерелом для цього були коментарі до праць Арістотеля. У формі коментаря до найважливіших праць Арістотеля викладалися відповідні наукові дисципліни в середньовічних університетах. Лише саме тлумачення, вибір аргументації і систематизації можна вважати другою особливою ознакою наукового знання після коментаторства.

    Компіляторсько-коментаторська і класифікаційно-систематизаторська діяльність не сприяла чіткості та продуманості теоретичних передумов середньовічної науки. В нових умовах деякий час зберігалася орієнтація на дві різні теоретичні програми, що брали початок в античній науці : арістотелеву (континуалістську) та платоно-піфагорійську (математичну). Співіснування цих програм зумовлювалося тим, що система Птолемея, яку наприкінці XIII ст було прийнято замість арістотелевої астрономічної системи, існувала лише на положенні суто математичної "гіпотези", фізичного змісту спостережуваного вона не розкривала.

    Переклад природничо-наукових праць Арістотеля в XII ст. з грецької й арабської мов на латинську відіграв велику роль для розвитку середньовічної науки: у науковий обіг увійшов великий обсяг наукового матеріалу, який не був відомий схоластиці. Вивчення праць Арістотеля відкривало новий спосіб аналізу фактів, надавало певну теоретичну модель пояснення явищ. Арістотель-природничник був зустрінутий теологами негативно, бо його праці суперечили християнському віровченню. Засобом зняття протистояння стала концепція "подвійної істини", що визнавала права "природного розуму" поряд із християнською вірою, яка грунтувалася на прозрінні.

    Після того, як арістотелева наукова програма посіла провідне місце в середньовічних університетах, постійна потреба підтримувати згоду з християнською теологією була основою породження нових поглядів, відсутніх в античній натурфілософії. Ці нові елементи бачення світу ставили під сумнів фундаментальні поняття фізики Арістотеля (порожнеча, рух).

    За античних часів питання про можливість-неможливість порожнечі було суто теоретичним. У середні віки воно одержало ще й додаткового значення: порожнеча — це фізичний еквівалент того "ніщо", з якого Бог створив світ. А тому обговорення цього питання набувало ще й додаткового релігійно-етичного змісту.

    Догмат про створення Богом світу "з нічого" надавав можливість вченим піддати сумніву цілу низку заборон арістотелевої фізики, Протягом XIII —XIV ст. триває невпинна робота з розхитування головного упередження, що було основою всієї античної науки й античного світосприйняття взагалі, а саме: упередження проти нескінченності як позитивного начала. Поняття "ніщо" з теології переходить у натурфілософію. Середньовічна схоластика ставить також під сумнів арістотелеве положення про неможливість існування нескінченно великого тіла, про неприпустимість актуальної нескінченності. У схоластичній фізиці було розроблене чуже Арістотелю поняття "актуально-нескінченне", яке фігурує разом із "потенціально-нескінченним"; поряд із поняттям часової тривалості з'являється поняття нескінченної інтенсивності, або нескінченної актуальності. Це нововведення мало суттєві наслідки в подальшому розвитку науки.

    У XII—XIV ст. спостерігається перелом у розвитку природознавства, хоч деякий час тривали написання коментарів до Арістотеля, а також фізичні примуси — спалення книжок та їх авторів. До XIII ст. належить поява інтересу до досвідного знання в Західній Європі. Досі природничо-наукові методи пізнання не розроблялися, переважали риторичні та логічні підходи. Між практичним знанням і філософією існувало глибоке провалля. Але життя потребувало не ілюзорних, абстрактних знань, а практичних, тому вже з XII ст. починається певний прогрес у галузі механіки і математики. Наприклад, в Оксфордському університеті перекладалися і коментувалися природничо-наукові трактати вчених стародавності й арабів. У XIII ст. оксфордський професор Роджер Бекон доходить висновку про необхідність дослідного спостереження за природою, заперечення авторитетів і переваг абстрактної аргументації. Роджер Бекон був добре відомий як борець проти авторитаризму, але найціннішим у його науковій спадщині є проголошення нових принципів наукового пізнання: авторитет не стане джерелом знання, якщо він не підтверджується дослідом. Сам він багато експериментував, самостійно проводив хімічні, оптичні, фізичні експерименти, астрономічні спостереження. У шостій частині трактату "Великий труд" Р. Бекон виклав свої роздуми "Про дослідну науку". Його послідовниками були Уільям Оккам, Микола Орекур, Бурідан, Микола Орем, які багато зробили для подальшого розвитку фізики, математики й астрономії.

    У XIV ст. виявляється тенденція подолання властивого античності протиставлення "природного" і "штучного", згідно з яким відокремлювали науку і технічні знання. Древні вважали, що фізика розглядає "природу" речей, їх сутність, властивості, рух, а отже, як вони існують самі собою. Механіка вважалася мистецтвом, за допомогою якого можна створювати інструменти для здійснення таких дій, які не є природними. Отже, механіка роглядалася не як пізнання природи, а як її "омана", як винахід того, що в самій природі не існує, як засіб "обдурити" природу.

    Переосмислення природи в середньовіччі поступово приводило до висновку про те, що світ є лише машиною в руках Бога-механіка. А розмивання меж між фізикою як пізнанням природи і механікою як мистецтвом "омани" природи створювало одну з передумов появи експерименту. Відтоді як винайдені людиною інструменти почали розглядати не як штучні, я а як тотожні з природою, з"явилася можливість розуміння сутності експерименту як засобу пізнання природи. До цього часу будь-який експеримент розглядався як певна технічна хитрість, тому його результати (так само , як різні фокуси або чудеса) до наукового пізнання відношення не мали. Історії науки відомий факт невизнання навіть у XIV ст. телескопів як засобів пізнання природи і неприйняття як аргумента в науковому диспуті посилання на результати спостереження за світилами за допомогою телескопів.

    Поступове розмивання межі між пізнанням природи і "мистецтвом її омани" у середньовіччі заклало основи для зміни статусу механіки, поступового перетворення її в подальшому на природничу науку.

    У XIII—XIV ст. увага звертається на обгрунтування принципів розрізнення наук (математичних і дослідних, насамперед фізики), на виявлення специфічних принципів наукового пізнання в цілому і кожної його галузі зокрема. Такий поворот у ставленні до наукового знання з особливою силою відбувався в XIV—XV ст., що пояснюється цілою низкою соціальних і культурно-історичних змін, у тому числі зростанням кількості університетів і розвитком власне наукових пошуків.

    3. Світоглядне оновлення науки у Відродженні

    Спадкоємницею зрушень у науковому пізнанні, технології та техніці, досягнутих у пізнє середньовіччя, була епоха, пов'язана з розвитком культури Відродження (Ренесансу). Існує багато підходів до визначення меж цього культурного феномену. Дослідження нових поглядів, підходів, досягнень у науці дає змогу обмежити новий період XV—XVI ст.В італійських містах, у цей час, розвивалася світська культура, яка рішуче відходила від церковно-схоластичної традиції середньовіччя. Історичним завданням нової культури було послідовне відновлення зв'язку з високорозвинутою культурою античності, який був втрачений у часи середньовіччя.

    Термін "відродження", як відомо, означає духовне оновлення, підйом культури. Відмітні риси епохи Відродження — гуманізм, світський характер суспільного життя, відродження інтересу до античності та ії цінностей, заперечення схоластики, віра в можливості людини, в людський розум. У цей період дуже швидко і плідно розвивалися живопис, архітектура, література.

    Образотворче мистецтво епохи Відродження відрізнялося від мистецтва середніх віків класичною завершеністю форми, реалістичним життєлюбством. Навіть полотна релігійного змісту набирають земного життєвого вигляду. В архітектурі більше уваги приділяють світським спорудам.

    Родоначальником гуманізму і ренесансної літератури вважається Ф. Петрарка. Поняття гуманізму було одним із головних у його етиці, розробка і обгрунтування якого дали початок розвитку нових тенденцій в культурі Відродження. Послідовник Ф. Петрарки Дж. Боккаччо провадив ідею цінності людини, її індивідуальності, яка визначається не походженням, а моральною досконалістю. Програму розвитку ренесансної культури висунув К. Салютаті. Він вважав, що головну роль у формуванні високоморальної та освіченої людини відіграє комплекс гуманітарних дисциплін, до якого належать філологія, риторика, поетика, історія, педагогіка, етика. У першій половині XV ст. гуманізм перетворюється на соціально-культурний рух. Швидко поширюються рукописи античних авторів з коментарями гуманістів. Гуманісти підійшли до проблеми нового наукового методу і дали творчий імпульс природознавству.

    Епоха Відродження відзначена великими зрушеннями в галузі природознавства, безпосередньо орієнтованого в цей період на запити практичного життя (торгівля, мореплавство тощо). Не випадково серед галузей наукового знання, у яких було досягнуто відчутних результатів, поруч з астрономією знаходиться географія. Епоха Відродження поклала початок сучасному дослідженню природи, бо внаслідок зміни соціально-економічних умов суттєво змінився умонастрій суспільства.

    Духовне життя, що об'єднувалось раніше церквою, завдяки секуляризації отримує свій власний фундамент. І справа полягала не в тому, що XV—XVI сг. були багатими на обдаровання, а в самій спрямованості суспільної свідомості на культ таланту. Індивід одержує самостійність і намагається всіх обійти, перемогти. Ось чому енциклопедисти Відродження суттєво відрізнялися від енциклопедистів середньовіччя, які й гадки не мали когось обійти. Ідеологія, згідно з якою для людини немає нічого неможливого, пов'язана з ідеологією середньовіччя: людина — володар природи, бере творчі функції від Бога. Проте це був уже новий крок до зняття межі між наукою та практично-технічною, ремісничою діяльністю. Оскільки в епоху Відродження людина сприймає себе як творця, особиста творча діяльність набирає відтінку священного (сакрального): людина творить світ, красоту, саму себе.

    Культурно-історичне зрушення в ставленні людини до природи, в трактуванні знання сприяло утворенню нового духу пошуків, інтересу до природознавства. На противагу консервативним цінностям середньовіччя виникає особлива цінність новини, прагнення новини, що доводилась до культу оригінальності.

    І ще одна з істотних особливостей культури епохи Відродження — культ діалогу, відродження тієї стилістики розмови, бесіди, яка була характерною для античності. Спілкування визнається справжньою цінністю. Ця особливість також впливала на становлення наукового знання — пошук істини в безпосередньому живому спілкуванні. Відродження не просто запозичує цей тип наукової комунікації, а суттєво його модифікує відповідно до нових культурних цінностей та ідеалів наукової роботи.

    Гуманісти переглянули схоластичну картину світу і схоластичні методи пізнання природи і людини: найяскравішою рисою гуманістичного світогляду стало нове осмислення людини, перехід від середньовічного (геоцентричного) до нового (антропоцентричного) бачення світу. Первісна фаза наукової революції, що розгортається в XVI ст., була більше фазою опису та критики. Боротьба нової науки зі старою мала форму боротьби зі схоластичною філософією Арістотеля, яка в ньому персоніфікувалася. Але водночас вперше стають відомими природничо-історичні праці Арістотеля, невідомі в середні віки. Ось чому філософи та ті вчені-новатори, які співробітничали з математиками, негативно ставились до Арістотеля. Між тим натуралісти (передусім, лікарі), які в цей час створювали нове описове природознавство і закладали основи нової ботаніки, зоології, мінералогії, були загалом прибічниками Арістотеля.

    Офіційна наука, яку викладали в університетах і яка грунтувалася переважно на міркуваннях, себе вичерпала і почала гальмувати прогрес. Вчений епохи Відродження виходить за межі університетських корпорацій, внаслідок чого він не займає певного офіційного положення в ієрархії соціальних ролей. Знання оцінюється як особисте надбання мислителя, що досягається власним пошуком. Схоластична вченість піддається нищівній критиці. Мислителі епохи Відродження не сприймають примусового характеру викладу у середньовічних школах, вони виступають проти зовнішньої та внутрішньої дисципліни в навчанні та дослідженнях.

    Інтелектуали нового типу — опозиція університетам і університетській науці — гуртуються навколо нових культурних центрів. Ними стають академії, що створюються в XV ст. У дусі часу такими центрами були й друкарні. Цьому сприяло винайдення Йоганом Гуггенбергом (1400—1468) книгодрукування. До початку XVI ст. у Європі було опубліковано майже 40 тис. назв книг. Книгодрукування охопило на той час багато культурних центрів. Друкування книжок інтенсифікувало духовне спілкування, дозволяло зберегти для майбутнього паростки нового наукового знання, сприяло автономізації інтелектуального життя від традиційних форм його організації. Усе це й зумовило нову суспільну та культурну роль друкарень і їх місце в житті інтелектуальних прошарків населення. Двома видатними перемогами цієї епохи були зрозумілий виклад "системи небес", у центрі якої розміщується Сонце (система М. Коперніка), та перша детальна анатомія людського тіла, наведена в працях А.Везалія. Обидві праці були опубліковані 1543 р. У них для тих, хто мав допитливий розум, щоб бачити самому, а не дивитися крізь окуляри античного авторитету, вперше показано, який вигляд має небесна сфера і як побудовано людське тіло.

    Значний розвиток астрономічних знань у XVI ст. пов‘язаний з іменем Миколи Коперніка ( 1473 - 1543 ) , творця геліоцентричної системи світу. 1543 р. водночас є роком публікації його книги ‘‘ Про обертання небесних сфер ‘‘ і роком смерті автора. М.Копернік упродовж багатьох років вивчав ‘‘ Альмагест‘‘ Птолемея. Він виконав величезну роботу з приведення у відповідність теорії Птолемея із спостереженнями астрономічних явищ. Микола Копернік, аналізуючи геоцентричну систему Птолемея, дійшов висновку, що вона хибна, і в своєму ‘‘ Малому коментарі ‘‘ сформулював поняття про відносність руху, обгрунтував думку щодо обертання Землі навколо своєї осі й обертання Землі та інших планет навколо Сонця як центрального тіла.

    Встановивши як рух Землі навколо своєї осі, так і рух її та планет навколо Сонця, М.Копернік подолав протиставлення земного і небесного. Із системи М.Коперніка випливало вчення про наявність багатьох світів, про існування життя і мислячих істот також на анших планетах Сонячної системи в нескінченному просторі взагалі.

    Становленню анатомії, фізіології, наукової медицини сприяв внесок, зроблений Андреасом Везалієм (1514 - 1564). А.Везалій був одним із великих професорів-анатомів, який розробив топографічну та описову анатомію людини. 1543 р. вийшла друком праця А.Везалія ‘‘ Про будову людського тіла‘‘ у 7 частинах, ілюстрації до якої зроблено кращими художниками школи Тіціана. Людське тіло ніколи не зображене у А.Везалія нерухомо, лежачи, а завжди динамічно, в русі. Малюнки свідчать, що лекції А.Везалія супроводжувалися порівняльними демонстраціями трупів, живих натурників, скелетів, іноді тварин. Учений був новатором не тільки у вивченні, а й у викладі анатомії. У теоретичних поглядах А.Везалій приєднувався до поширеного способу пояснення функціонування частин людського тіла як частин машини. Він характеризував суглоби, кістки та м‘язи як шарніри, блоки і важіль, серце - як насос і т.ін. Праця А.Везалія і до сьогодні залишається класичною.

    Дж. Бруно. У своєму творі "Про нескінченність, Всесвіт і світи" він писав, що в нескінченному просторі є нескінченна кількість тіл, подібних до нашої Землі і нашого Сонця, і жодна з них не знаходиться у більшій мірі в центрі Всесвіту, бо він нескінченний, а тому не має ані центра, ані краю, ані верху, ані низу. Їх мають, за поглядами Дж. Бруно, лише скінченні світи, де існують деякі певні центри, якими є сонця і вогні, навколо яких обертаються всі планети, землі, води, подібно до того, як навколо сусіднього нам Сонця існують сім планет. Кожна з цих зірок, або цих світів, обертаючись навколо власного центра, здається їх жителям міцним і стійким світом, навколо якого обертаються всі зірки як навколо центра Всесвіту. Таким чином, немає тільки одного світу, тільки однієї Землі, тільки одного Сонця, але існує стільки світів, скільки ми бачимо навколо нас виблискуючих світил.

    Розвиваючи ідеї Коперніка, Дж. Бруно пішов набагато далі. Він доводить необхідність прийняття ідеї нескінченності світу вже як філософ. М. Копернік, а потім Дж. Бруно спростували принципи, на яких будувались перипатетична фізика та космологія. Усі поняття античної науки (тіло, рух, форма і матерія як пасивне та активне начало тощо) отримали принципово новий зміст, протилежний старому.

    Учення М. Коперніка дістало математичне підтвердження в працях німецького астронома, механіка і математика Иогана Кеплера (1571—1640). Маючи в своєму розпорядженні результати спостережень М. Коперніка, здійснивши самостійно велику кількість нових спостережень, Й. Кеплер блискуче розвинув учення, яке він сам називав "коперніковою астрономією". Важливими аргументами на користь геліоцентричної системи стали три знаменитих закони Й. Кеплера.

    Боротьба за зміцнення системи М. Коперніка була важкою не тільки тому, що протилежну, геоцентричну, систему світу Птолемея підтримувала церква, а й тому, що система Коперніка встановила кінематику Сонячної системи і не була достатньою мірою обгрунтована фізично (динамічно), не були з'ясовані причини руху планет навколо Сонця, не були ще точно відомі справжні орбіти планет. На тому ступені розвитку геліоцентрична система Коперніка являла собою перше наближення до істини.

     

     

     

     

     

     

     

     

    4. Наукова революція XVI - XVII ст. і

    становлення класичної науки

    4.1. Передумови формування нової науки

    У XVII ст. виникли необхідні соціальні, технічні та теоретичні передумови становлення як науково-технічного знання, зокрема, так і всієї науки в сучасному її розумінні. XVI ст. відкрило період розвитку суспільства, що характеризувався піднесенням матеріального виробництва та економічних відносин від ремесла до промисловості у формі мануфактури. XVII ст. для більшості європейських держав було століттям перемоги нових економічних — капіталістичних — відносин.

    Наукова революція на першому етапі свого розгортання спричинила промисловий підйом кінця XVI ст. — початку XVII ст., який, в свою чергу, був необхідним для наступного етапу наукової революції XVII ст. Через обмеженість ресурсів, які задовольняли економіку середньовіччя велися інтенсивні пошуки нових ресурсів і нових технічних прийомів. Цілеспрямований пошук і розробка двигунів визначали нову тенденцію в розвитку техніки і механіки. Річ у тім, що мануфактури, які розвивалися, потребували все більших витрат енергії для роботи агрегатів і механізмів. Для того щоб підтримувати роботу верстата, вже було недостатньо мускульної сили робітника, а потрібен був досить сильний двигун. Таким став водяний двигун.

    Бурхлива винахідницька діяльність стала визначальною особливістю історичного періоду, що розглядається. Внаслідок того, що розвиток суспільного виробництва узаконив прибуток, змінилося суспільне ставлення до всього нового. З'явилася можливість "купівлі-продажу" наукових ідей та технічних знахідок. Кінець XVI ст. — початок XVII ст. був часом появи перших "продавців"-прожектерів, що згодом отримали назву винахідників. Вони не лише розповідали про чудові машини, а й створювали їх за певну винагороду. Винахідництво виходило за межі потреб виробництва своєї епохи і давало поштовх для розвитку нових галузей техніки. Завдання технічного прогресу вирішувались не лише силами винахідників, а й при активній участі вчених, багато з яких були одночасно інженерами і конструкторами.

    Участь у розв'язанні практичних технічних проблем збагачувала вчених новим досвідом, завдяки якому було створено нові підходи в науковому пізнанні, зокрема — використання приладів. Створення приладів як одного з засобів розвитку наукового пізнання залежало від рівня технічної озброєності суспільства. Кінець XVI — початок XVII ст. — час створення мікроскопа, що дає великий поштовх пізнанню невидимого досі світу живих організмів — мікробів. На початку XVII ст. створені підзорна труба та телескоп, а вже у другій половиш цього століття голландські оптики впроваджують торгівлю ними. Близько середини XVII ст. був створений інструмент для вимірювання атмосферного тиску — барометр тощо. Впровадження технічних засобів у сферу наукового пізнання надало йому нового характера, спричинило виникнення експерименту як провідного методу. Слід зазначити, що матеріальне оснащення нової епохи було ще найпростішим. Лише телескопи мали великі розміри та багато коштували. Усе інше обладнання — реторти, ваги, мікроскопи, деякі інструменти для анатомування, термометри, барометри та інші пристрої — складало головний інструментарій величних відкриттів у всіх галузях науки.

    Виникнення експериментального наукового пізнання стає найзначнішою подією наукової революції XVI—XVII ст. Воно було уможливлено принциповою зміною статусу механіки в пізньому середньовіччі. До певного часу (XIV ст.) технічні пристрої, прилади тощо сприймались як мистецтво омани, "чудо", а не як засіб пізнання, аргумент у науковій дискусії. Але згодом з'являється теоретична світоглядна основа для розгляду винайдених людиною пристроїв не як сторонніх, чужорідних природі, а як однорідних, тотожних їй. Тому з"явилася можливість бачити в експерименті засіб пізнання природи.

    Важливою передумовою експериментального наукового пізнання було створення необхідних умов для точного вимірювання. У науці аж до епохи Відродження вважалося неможливим будь-яке точне вимірювання. Згодом наукове пізнання виступає як практичне конструювання об'єкта, тобто власне експеримент, у якому суб'єкт завжди активний. Експерименти XVII ст. мали довести раціональний причинний зв'язок між причиною та наслідком. Прямим шляхом цей зв'язок доводився механічними дослідами, побіжно — оптичними, хімічними, фізичними. В основі експерименту природознавства XVII—XVIII ст. була. думка про механічний причинний зв'язок між явищами.

    Отже, не сам експеримент означав початок нової епохи в природознавстві, а особливості експерименту, не знайомі минулому та пов'язані з механічним характером тієї картини світу, що перевірялась, формувалась, розвивалась і ускладнювалась за допомогою експерименту Ще одна відмінність полягала в тому, що ідеалом науки стала концепція природи, яка пояснювала всю сукупність явищ лише рухом і взаємодією тіл.

    З XVII ст. і аж до першої половини XIX ст. наука пояснювала будь-яке явище за допомогою уявлень про деякі невагомі матерії. Наприклад, про ефір, теплород. Цей спосіб узятий з механіки.

    Закріплення в університетах природничо-наукових дисциплін і збільшення їх числа сприяло посиленню тенденцій до політехнізації навчання оскільки до змісту природничих наук тоді входили і прикладні знання. У XVII ст. у Європі не було спеціально організованих інститутів, які б мали розробляти та практично застосовувати наукові знання про техніку. Підготовка технічних кадрів стримувалась позицією університетів, які тривалий час зберігали прихильність до середньовічної системи навчання. Спеціалізовані технічні школи ще тільки формувалися.

    Наукова діяльність, що вже набула систематичного характеру, вимагала нових умов фінансування досліджень. Їх реалізація здійснена шляхом створення особливого наукового закладу — Академії. На відміну від академій попереднього періоду, що мали переважно гуманітарну спрямованість, головним напрямком діяльності стають природничо-наукові дослідження. Академії виникають : у Римі (1603 р. — Товариство вчених, Академія Лікеїв); Флоренції (1657 р. — Академія дослідів); Лондоні (1660 р.- Лондонське королівське товариство для розвитку знань (майбутня Британської академії наук); Парижі (1666 р.- Академія наук); Берліні -(1700 р. — наукове товариство, в майбутньому Академія наук); Києві (1701 р. — Києво-Могилянська академія (братство)); Петербурзі (1725 р. — Російсько-ІІетербурзька академія наук) тощо. Нові академії стали основною формою організації науки.

    Починаючи з XVII ст. наука набирає рис соціального інституту, що створювався на периферії основних соціальних інститутів. Цей процес інституалізації науки, що завершився в XIX ст., відбувався включенням наукових закладів до системи політичних інститутів за умов надання наукою гарантій про невтручання в справи (держави, церкви) виховання людини. Ці гарантії були закладені в статути академій, товариств тощо. Так, заснування Лондонського королівського товариства та Академії наук у Парижі поклало початок інститутам, що визначали наукові норми та здійснювали соціальний контроль за їх виконанням. Зі свого боку, держава та суспільство брали на себе витрати на забезпечення наукових досліджень, підготовку кадрів, відродження наукових інститутів тощо. Включення науки в політичну структуру суспільства давало їй політичну протекцію, а вченим — престиж.

    Науковий рух XVII ст. уже певною мірою перебував під впливом соціальних цінностей. Він передбачав таку соціальну структуру науки, в межах якої наукова діяльність хоча б нормативне відповідала вимогам суспільного, морального прогресу, освіти. Завдяки інституалізації науки її діяльність була підпорядкована традиціям спеціалізованої системи освіти. Внаслідок цього виникли наукові інститути, діяльність яких була зосереджена на наукових дослідженнях і врешті-решт спричинила виникнення уявлень про так звану чисту науку. Історично інстатуалізація науки спричинила формування особливого типу знання про світ, яке не мало "соціального виміру".

    4.2. Галілео Галілей як творець нового природознавства

    У пошуках причин руху фізика була єдина, але різними були шляхи цього пошуку. Схоластика шукала "силу діючу" як субстанцію, що діє своїми якостями. Розвиток теоретичного змісту фізичних знань був пов"язаний з поступовою зміною змісту понять "тіло", "рух", "матерія" тощо перипатетичної фізики. У XV ст. виникла так звана "фізика імпетусу" (імпульсу), а наприкінці наступного століття вона стає широко відомою. Ідея рушійної сили в механіці, що пізніше дістала латинську назву impetus, пов"зана з ім"ям Іоанна Філопона (кінець V - початок VI ст.). Представником фізики імпетусу був Джованні Бенедетті, його цікавило питання про причини збільшення швидкості тіл, що падають, він ближче за всіх підійшов до відкриття закону інерції. Поняття імпетусу було введено у фізику для пояснення метального руху і розумілося як збережена сила, яку надає двигун кинутому тілу і яка рухає його впродовж деякого часу. Величина імпетусу пропорційна швидкості, з якою двигун рухає тіло в момент кидання, та масі кинутого тіла. У фізиці цього періоду імпетус розглядався як певний вид якості, подібний, наприклад до теплоти: подібно до того, як нагріте тіло поступово охолоджується і втрачає теплоту, кинуте тіло в міру руху витрачає наданий йому імпульс (імпетус). Цей імпульс витрачається на подолання інертності тіла - його тенденції до спокою. Отже інерція тіла у фізиці імпетусу є те, що сприяє припиненню руху, тобто витраченню імпетусу. Спочатку поняття імпетусу вживалося для пояснення вимушеного руху. Але поступово його стали застосовувати також для пояснення вільного падіння тіл, тобто природного руху. Фізика імпетусу впритул підійшла до відкриття закону інерції.

    За арістотелевою традицією у фізиці існувало уявлення про неперервний рух, як рух по колу, а водночас і про коло як найдовершенішу фігуру. Дж.Бенедетті зробив спробу переглянути арістотелеву тезу про те, що прямолінійний рух не може бути неперервним. За допомогою геометричних міркувань він довів, що рух по прямій може бути неперервним, причому на обмеженому відрізку прямої. Модель, котру Дж.Бенедетті використав у своєму доведенні, дозволила йому стверджувати, що стан спокою, в якому начебто перебуває тіло, рухаючись уздовж нескінченного відрізка прямої, є лише видимість. Насправді те, що сприймається як спокій, є рух з нескінченно малою швидкістю. Доведення Дж.Бенедетті дали змогу зробити висновок, що відбиттям неперервного руху по колу на прямій лінії є проекція руху маятнику. Отже маятник став чуттєво даною моделлю першого та найдосконалішого руху - руху небосхилу, але не такого, яким він є насправді, об"єктивного, а такого, яким його спостерігають, тобто ілюзорного. Завдяки зоровій ілюзії рух маятника замінив рух по колу Арістотеля, а маятник перетворився в головну модель механіки наступного, галілеєвого періоду.

    Галілео Галілей завершує наукові зрушення XVI ст. і створює риштовання наукової революції, перехід до XVII ст. Г.Галілей зайнявся проблемами копернікової теорії і написав свої найважливіші праці: "Діалог про дві системи світу — Птолемеєву та Копернікову" ("Діалог") і "Бесіди та математичні докази, що стосуються двох нових галузей науки, які належать до механіки та локального руху" ("Бесіди").

    Експерименти Галілея були чи не найперші експерименти в новій науці. Вони відрізнялися від експериментів схоластів XIII ст. передусім тим, що були більше дослідницькими, ніж ілюстративними, а ще більшою мірою — своїм кількісним характером, який дозволив пов'язати їх з математичною теорією.

    Галілей висунув аргумент, що для формулювання чітких суджень щодо природи учені повинні враховувати тільки об"єктивні, тобто такі, що піддаються точному виміру, властивості (форма, розмір, кількість, вага, рух). А ті властивості, що доступні просто сприйняттю (колір, звук, смак тощо), залишаються поза увагою дослідника як суб"єктивні. Достовірні знання можна одержати лише в результаті кількісного аналізу.

    Галілей започаткував у науці традицію систематичної орієнтації на дослід у сполученні з його математичним осмисленням. Експеримент - це дослід, який проводиться планомірно, через посередництво якого дослідник задає природі питання, що його цікавлять. Відповіді, які він хоче отримати, можливі шляхом дедуктивно-математичного осмислення результатів дослідження. Ця важливіша сторона методології Галілея реалізувалася через ідею систематичного використання методів аналізу і синтезу, які взаємодоповнюють один одного. Галілей вказав на використання в науковій площині дослідно-індуктивного та абстрактно-дедуктивного способів дослідження природи, що дало можливість зв"язати наукове мислення на засадах абстрагування та ідеалізації з конкретним сприйняттям явищ і процесів природи.

    За часів Галілея найбільш розробленим розділом фізики була статика - наука про рівновагу тіл під дією прикладених до них сил. Засновником статики був Архімед, якого Галілей вважав своїм учителем. Галілей розробив динаміку - науку про рух тіл під дією прикладених сил. У галузі динаміки доводилось починати із самого початку. Необхідно було встановити основні поняття (швидкість, прискорення, переміщення), дати наукову класифікацію руху, і, зрештою, вивчити причини, які зумовлюють той чи інший вид руху, тобто встановити закони динаміки. Ці причини крилися не лише в зовнішніх фізичних обставинах, а й у внутрішніх властивостях тіла, яке рухається. Необхідно було розкрити, що залежить від внутрішніх властивостей тіла, а що від зовнішніх обставин; це означало, врешті-решт, встановлення таких понять динаміки, як маса і сила. Проте в епоху Галілея обговорення цих понять ще не розгорнулося. підійшов до ідеї інерції, сформулював поняття відносності руху. Завдяки Галілею коперніканська гіпотеза стала перетворюватись на теорію.

    Розвиток динаміки розпочався з дослідження Галілеєм найпростих видів руху - вільного падіння тіл та руху тіл по нахиленій площині. Галілей довів помилковість уявлень Арістотеля про механічний рух і встановив ряд основних положень динаміки стосовно досліджуваних ним випадків механічного руху, які при подальшому узагальненні ввійшли в основи класичної механіки.

    У ранній період творчості Галілей спирався на теорію імпетусу. В трактаті "Про рух" він критикував арістотелеву динаміку з точки зору динаміки імпетусу, а згодом надав їй тої форми, яка містила принцип інерції.

    Галілей дав уявлення про вільне падіння тіл. Прискорення падіння він пояснює силою ваги. Це дуже важлива для науки обставина: в поясненні використано поняття сили. У природному прискореному русі тіло отримує одне й те саме прискорення під дією даної сили, хоча швидкість його в кожний момент різна: дія сили на тіло не залежить від стану його руху. Отже, всі тіла, що падають вільно, мають однакове прискорення. Швидкість у такому падінні зростає пропорційно часу. Галілею належить пріоритет у постановці питання про швидкість світла та спроба вирішити цю проблему дослідним шляхом.

    Для того, щоб показати об'єктивну істинність системи М. Коперніка, треба було спростувати закони руху фізики Арістотеля, за якими тіла, що перебувають у русі без будь-якого впливу ззовні, прагнуть до стану спокою. Тому всі рухомі тіла в земній атмосфері, жорстко не зв'язані з Землею, мусили б відставати від Землі під час її обертання навколо осі. Це заперечення М. Копернік спростував філософськими міркуваннями, підтвердити експериментально і математично припущення М. Коперніка взявся Г. Галілей. На основі багатьох проведених дослідів він установив один із основних законів динаміки — закон інерції, згідно з яким тіла зберігають стан руху і без впливу зовнішніх сил зовсім не переходять до спокою або якогось іншого стану. На основі цього закону Г. Галілей встановив, що при рівномірному і прямолінійному русі будь-яких тіл явища відбуваються на них так само, як і на тілах, що перебувають у стані спокою. Внаслідок того, що Земля обертається навколо своєї осі досить повільно, її рух можна вважати приблизно рівномірним і прямолінійним.

    Галілей відкинув твердження Арістотеля про те, що всі тіла намагаються досягти місця, яке відведено їм природою, а якщо відсутній зовнішній імпульс, який постійно відтворюється, то рух зупиняється. Галілей вважав, що тіло, яке рухається намагається бути у постійному русі, якщо тільки яка-небудь зовнішня причина не зупинить його або не відхилить. Таким чином він відстоював ідею руху Землі. Галілей доводив, що рухома Земля автоматично передає свій власний рух усім предметам або метальним снарядам, одже загальний інерційний рух залишається непомітним спостерігачу, який також знаходиться на Землі.

    Математичний аналітичний метод Галілея привів до механістичного витлумачення буття, положив край якісному витлумаченню природи, яке панувало в натурфілософії та схоластиці. Натурфілософське пізнання грунтувалося на засадах органіцизму (аналогії між організмом і природою), у Галілея воно замінюється причинно-детерміністичним. Особливе значення мали відкриття Галілея в галузі механіки. На засадах критики арістотелевої фізики він створив програму побудови нового природознавства. Центром фізики Арістотеля було вчення про рух. Для його розуміння важливим є поняття простору, який за Арістотелем - це місце, межа того, що охоплюється, з тим, що охоплює. Тобто тіло, ззовні якого знаходиться тіло, яке його охоплює, є у певному місці. Наприклад, відповідно до вчення Арістотеля про елементи, земля знаходиться у воді, вода - у повітрі, повітря - у ефірі, а ефір - ні в чому. Простір є надмірним, що зумовлено якісною межою між об’єктом та оточуючим середовищем. Рух також визначається якісною природою його носія. Наприклад, вогонь за природою рухається вгору, а проти природи – донизу. Тобто існує рух природний та примусовий. Важкі тіла, за Арістотелем, завжди рухаються до центру, а легкі – на перефірію. Галілей відкинув такі умозорові твердження. Він довів, якщо середовищем руху є не повітря, а вода, то деякі важкі тіла стають легкими, через те, що рухаються догори. Отже, рух тіл до гори і донизу залежить від їх питомої ваги по відношенню до середовища, а не від їх призначення.

    Арістотель вважав, що важке тіло повинно падати з більшою швидкістю, ніж легке, через притаманний йому стихійний потяг до центру землі, як до свого природного місцезнаходження. Те тіло, яке важче, має сильніший потяг. Галілей на підставі математичних доведень у фізичних дослідах спростував цю гіпотезу, а потім сформулював закон постійного прискорення для руху тіл, що падають, руху, що не залежить від ваги та складу тіл.

    Галілей дав раціональну класифікацію руху на вимушені і природніУсе,що відбувається в природі, має відбуватися за законами природи - це основна ідея нового наукового світогляду. Г.Галілею належить поділ руху на рівномірний та нерівномірний. При цьому він обмежився розглядом рівномірного прямолінійного руху і дав чітке визначення його як такого, при якому відстані, які проходять рухомі тіла в рівні проміжки часу, рівні між собою.

    Математичне пояснення експериментів Г. Галілея над тілами, що падають, виявилось важливішим, аніж самі досліди. Г. Галілей використав певні математичні ідеї, поєднуючи їх з точним експериментом. Тим самим він створив перший образчик методів сучасної фізики, які успішно розвивалися в майбутньому.

    1600 р. за допомогою спеціально сконструйованого телескопа Г. Галілей зробив блискучі астрономічні відкриття : дослідив форму Місяця, відкрив супутники Юпітера, відкрив фази у Венери і плями на Сонці. На чергу у фізиці та асторономії постало питання насамперед про систему відліку. Стара астрономія знала абсолютний спокій і абсолютний рух. Тіло, яке покоїться відносно Землі - абсолютно покоїться, яке рухається - абсолютно рухається. М.Копернік перший перемістив точку відліку на Сонце і описав астрономічні явища з точки зору сонічного спостерігача. Для фізики крок, зроблений М.Коперніком, мав те фундаментальне значення, що він висунув питання про вплив зміни системи відліку на спосіб пояснення ходу процесів, які вивчаються в цій системі.

    Г.Галілей як астроном, оцінивши переваги системи М.Коперніка, мусив довести впроваджену систему відліку. Його аргументація на користь системи М.Коперніка була настільки блискучою, що в науці виникла домовленість: систему відліку, пов"язану з центром сонячної системи, називати галілеєвою. Г.Галілей встановив факт великої принципової ваги: будь-яка система відліку, що перебуває а рівномірному прямолінійному русі відносно галілеєвої системи, рівноправна з нею стосовно опису механічних процесів.

    4.3 Ісаак Ньютон - засновник кількісної фізики

    .Природознавство другої половини XVII — першої третини XVIII ст. створило картину будови світу і ця картина була історично більш високою, ніж погляди попереднього періоду. Це стосується насамперед системи І. Ньютона. Завдяки механіці І. Ньютона картина світу стала вірогіднішою. Вона, однозначно узагальнюючи перевірені експериментом емпіричні знання, втратила наочну форму і базувалася на точних кількісних співвідношеннях. Це була механічна картина світу. Нерухомість природи в ній була пов'язана з методом і стилем ньютоніанства.

    Найяскравішою постаттю, що уособлює природознавство XVII ст., цілком справедливо вважається англійський фізик і математик Ісаак Ньютон (1643—1727), який заклав теоретичні основи механіки і астрономії, зробив неабиякий внесок у оптику, започаткував новий напрямок математичних досліджень. У 1687 р. Ньютон опублікував свою видатну працю "Математичні начала натуральної філософії".

    І. Ньютон дав природознавству теоретичні конкретно-наукові знання у вигляді трьох фундаментальних законів руху (механіки): закону інерції, закону пропорційності сили прискорення та закону рівності дії протидії. Теоретичне збагачення механіки (фізики) відбулося також за рахунок аналізу та визначенню основних понять: маси, сили, простору, часу, кількості руху тощо. Поняття "маса" та "сила" стають основою механіки І. Ньютона. Він першим розглядав масу як міру інертності й водночас як об'єкт притягання. У другому законі динаміки І. Ньютон упроваджує поняття про кількість руху як векторну величину, що дорівнює добутку маси тіла на його швидкість. У цьому законі було вперше встановлено зв'язок між масою тіла, його прискоренням та силою, що діє на тіло, і дано спосіб визначення маси тіла. Окрім того, це співвідношення було виражено в математичній формі. Це головне рівняння динаміки дало змогу як самому І. Ньютону, так і його послідовникам успішно розв'язати цілий ряд нових важливих задач, у тому числі й тих, що стосувалися руху небесних тіл.

    Сформулювавши закон всесвітнього тяжіння, І. Ньютон зробив непереоціненний внесок у науку, хоча від пояснення причин та походження цього явища він відмовився.

    Сутність теорії тяжіння І. Ньютона випливала із знайдених Г. Галілеєм законів падіння, визначалась їх розвитком і застосуванням до всієї світової системи. Спираючись на теорію тяжіння, І. Ньютон довів обов'язковість відхилення форми Землі від кулеподібної, з'ясував траєкторію руху планет, розробив теорію морських припливів, визначив густину планет, дав повне пояснення не лише законам Й. Кеплера, а й деяким відхиленням від них, що відбуваються внаслідок взаємного тяжіння планет тощо.

    Головною думкою І. Ньютона було наочно показати, яким чином всесвітнє тяжіння може підтримувати систему світу. І зробив він це не старим, філософським, шляхом, а за допомогою нової, кількісної фізики. І. Ньютон намагався встановити такі начала природознавства, з яких строго і однозначно випливали величини, одержані в астрономічних спостереженнях. Єдино правильне, абсолютно точне пояснення природи, що не має суперечностей, — таке завдання І. Ньютона. Тому він і закликає "очистити науку" від кінетичних гіпотез і вивчити природу за допомогою законів, точність яких доведено експериментальне. Методологічний принцип, який обстоював І. Ньютон: вважати за правильне лише те твердження науки, яке одержано з досвіду за допомогою індукції.

    Наука за часів І. Ньютона ще не мала змоги створити однозначну та строгу кінетичну картину, що пояснювала б макроскопічні сили. Тому для XVII ст. індуктивізм І. Ньютона був перебільшеною вимогою відмови від гіпотез на тій підставі, що вони не давали потрібного чіткого пояснення явищ природи. Фактично будівля ньютонової механіки не могла бути створеною без гіпотетичних уявлень. Аналогічно і експериментальний метод у І. Ньютона зовсім не був "чисто" емпіричним. Експеримент не може існувати в науці без якоїсь попередньої ідеї, без певного уявлення про причинний зв'язок фактів. Основою експериментів і спостережень, з яких І. Ньютон виводив свої закони, була ідея, запозичена з кінетичної фізики. Механіка І. Ньютона спиралась на абстрактні категорії простору, часу, маси, сили тощо, їх не можна було отримати суто індуктивним шляхом з якихось певних експериментів.

    Насправді 1. Ньютон, котрий мав перед собою нерозчленовану, а тому хаотичну картину руху, виділив з неї прості абстракції ізольованого тіла, потім двох тіл, що діють одне на одне, і т.д., переходячи далі від більш абстрактних до менш абстрактних понять. Генезис класичної фізики розкрив неоднозначний зв‘язок експерименту з вибором фізичної теорії.

    Ньютонова космологія стала основою нового механістичного світогляду. Напочатку XVIII ст. кожна освітчена людина знала, що Бог створив Всесвіт як складну механічну систему, яка складається з матеріальних часток, що рухаються у нескінченному нейтральному просторі у відповідності до кількох основних принципів, які піддаються математичному аналізу - таких, як інерція та гравітація. У цьому Всесвіті Земля оберталася навколо Сонця і була однією з багатьох існуючих планет, а Сонце було лише однією із множини зірок. Ані Сонце, ані Земля не були центром Всесвіту. Світ земний і світ небесний підвладні одним і тим самим фізичним законам, зникає їх розділення: небо визнається таким, що складається з матеріальної субстанції, а небесні рухи вважаються викликаними природними механічними причинами. Така картина світу будувалася, виходячи з такого положення: після того, як Бог створив складний і впорядкований Всесвіт, він відійшов від подальшого активного втручання у природу з тим, щоби вона продовжувала існувати на підставі тих досконалих і незмінних законів, які були закладені в неї від часу створення світу. Людина у такій картині світу був вершиною творення, вона за допомогою свого розуму змогла проникнути у божественний задум і зрозуміти всесвітний порядок. З цього часу вона почала використовувати своє знання для власної користі та досягнення могутності.