Ірина Добронравова

Тетяна Білоус

Олена Комар

 

 

 

 

 

Новітня філософія науки

 

Підручник

 

для студентів філософських факультетів університетів

і аспірантів (для складання кандидатського іспиту

з філософії та філософії науки)

 

 

 

 

 

 

Київ

"Логос" – 2009


 

 

Добронравова Ірина Серафимівна, Білоус Тетяна Миколаївна, Комар Олена Вікторівна

 

За редакцією доктора філософських наук, професора І.С.Добронравової

 

 

 

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України

 

 

Добронравова І.С., Білоус Т.М., Комар О.В.

Новітня філософія науки. Підручник. — К.: Логос, 2009. (Обсяг 20 ум. др.арк.)

Підручник знайомить читачів з досягненнями і проблемами вітчизняної та світової філософії науки 80-90-х років ХХ століття і початку ХХІ століття.

У роботі висвітлені філософські засади постнекласичної науки, яка  складається у процесі сучасної наукової революції, а також натуралістичні і прагматичні тенденції в сучасній західній філософії науки та епістемології.

Підручник розрахований на студентів філософських факультетів та аспірантів природничих і гуманітарних спеціальностей, які готуються до складання кандидатських іспитів з філософії або філософії науки. 

 

 

 

 

© Добронравова І.С., 2009

© Білоус Т.М., 2009

© Комар О.В., 2009


 

Зміст

 

Вступ

 

1. Філософія науки після глобальної наукової революції 70 – 90-х років ХХ століття (І.С.Добронравова).

 

1.1. Філософські засади і методологічні норми постнекласичної науки.

1.1.1. Сучасна глобальна наукова революція і становлення постнекласичного типу раціональності.

1.1.2. Філософські засади сучасної наукової картини світу: системність, цілісність, складність як способи розуміння єдності багатоманітного у світі.

1.1.3. Філософські засади сучасної наукової картини світу: причинність і детермінізм.

1.1.4. Динамічний хаос як єдність порядку і безладу.

1.1.5. Філософські засади сучасної наукової картини світу: простір і час.

1.1.6. Зміна засад ставлення людини до природи у контексті постнекласичної науки.

1.1.7. Нелінійне мислення – новий стиль наукового мислення.

 1.2 Філософія науки як напрям світової філософської думки наприкінці ХХ століття.

 1.2.1 Критичне осмислення в 70-90-х роках розвитку філософії науки у ХХ столітті.

1.2.2. Спроби визначення шляхів становлення некласичної раціональності у світовій і вітчизняній філософії.

 

2. Традиційні проблеми філософії науки у сучасному контексті міждисциплінарної науки (Т.М.Білоус).

 

2.1. Методологічна криза у філософії науки 70-80-х років ХХ століття і нові тенденції у сучасній філософії науки.

2.2. Проблема реалізму / антиреалізму щодо наукового знання у сучасній філософії науки.

2.3. Проблема редукціонізму/антиредукціонізму в сучасній філософії науки.

 

3. Традиційні філософські проблеми у перспективі сучасної науки і філософії науки (О.В. Комар).

 

3.1. Міждисциплінарний підхід до традиційних філософських проблем  у постнекласичній науці: проблема свідомості.

3.1.1. Фізикалістичні теорії свідомості.

3.1.2. Сучасні проблеми сцієнтистських інтерпретацій свідомості. 

3.2. Міждисциплінарний підхід до традиційних філософських проблем у постнекласичній науці: проблема пізнання

3.2.1 Натуралізована епістемологія як філософія науки, наукова парадигма і теорія пізнання.

 3.2.2 Знання як еволюційний феномен (основні ідеї еволюційної епістемології та конструктивізму).

 

Глосарій.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Створення підручника "Новітня філософія науки" пов’язане не тільки з природним прагненням ознайомити студентів і аспірантів з надбаннями і дискусіями останніх десятиліть у філософії науки, бо філософія науки вивчає галузь, що швидко розвивається, особливо під час наукових революцій. А зараз в науці саме такий час. Нинішня революція, пов’язана зі становленням нелінійного природознавства, розповсюдженням міждисциплінарних досліджень, подоланням   прірви між гуманітарними і природничими науками, вивченням складних людиномірних систем, здатних до саморозвитку. Всі ці зміни не просто вимагають філософського осмислення, але й відбуваються за його безпосередньої участі.

Вироблення філософських засад нової нелінійної картини світу та перегляд методологічних норм дослідження при переході до вивчення процесів самоорганізації склали новий підрозділ філософії науки постнекласичного етапу наукового розвитку. Принципова міждисциплінарність і трансдисциплінарність нових нелінійних теорій: синергетики, нелінійної динаміки, динамічного хаосу і таке інше, потребують посередництва філософів при створенні наукових спільнот, що виходять за дисциплінарні рамки. Полідисциплінарне комплексне дослідження складних людиномірних систем, що розвиваються, також вимагає адекватного світоглядно-методологічного підґрунтя.

Опинившись перед загальними викликами до осмислення змін типів і ідеалів наукової раціональності, і західні, і вітчизняні філософи науки перевіряють здатність своїх традицій філософування до розвитку. А політичні перетворення, що відбулись у світі, сприяли більш активній взаємодії вітчизняних і західних філософів науки. На тлі загальних тенденцій до інтеграції, що спостерігаються останні десятиліття у світовій філософській думці, обговорення назрілих змін в епістемологічних засадах науки потребує широкого обміну ідей метафізичного ґатунку.

Таким чином, намагання найширшого ознайомлення студентів з усім комплексом проблем сучасної філософії науки і розмаїттям підходів до їх розв’язання робить методично виправданим об’єднання в одному курсі і розгляду філософських засад нелінійної картини світу, і синергетичної методології дослідження проблем самоорганізації, і висвітлення найсучасніших дискусій в галузі епістемології, філософії та методології науки. 

За сучасних умов спроби розгляду таких складних феноменів, як життя, свідомість чи мова, або намагання вирішити такі класичні проблеми, як існування об’єктивної реальності, за допомогою виключно філософських засобів без залучення даних відповідних досліджень природничих і гуманітарних наук є методологічно невиправданими. Водночас лише кропіткий аналіз і співставлення підходів стосовно певної проблеми, що формуються у межах різних дисциплін, поруч з одночасним виробленням філософських засобів і прийомів їх "перекладу", обґрунтування та інтерпретації дозволить сподіватися досягнення всебічного розгляду таких проблем. Таку об’єднавчу функцію бере на себе новітня філософія науки, в межах якої набувають нового змісту такі традиційні теми філософії науки ХХ століття, як співвідношення реалізму та антиреалізму, редукціонізму та антиредукціонізму.

Західна епістемологія, яка набуває дедалі більш чітко виражених міждисциплінарних ознак, сформувала за останні кілька десятиліть ряд парадигм, які є водночас репрезентаціями поглядів окремих наукових співтовариств, що об’єднують вчених однодумців дисциплінарними матрицями і зразками вирішення філософських проблем, що стосуються істини, пізнання, свідомості і світу. Згідно двох орієнтацій епістемології — нормативної і дескриптивної — виділяються два напрями парадигмальних досліджень — комп’ютерна епістемологія, яка репрезентує нормативне спрямування, і натуралістична епістемологія (а саме еволюційна епістемологія і конструктивізм), яка репрезентує дескриптивне спрямування. Отже, звернення до цих показових напрямів дозволить студентам отримати враження про найбільш перспективні шляхи розвитку сучасної західної філософії науки і з тим новим забарвленням, яке набувають в їхньому контексті традиційні філософські проблеми розуміння свідомості, пізнання і знання. 

Підручник з новітньої філософії науки потрібний, перш за все, як методичне забезпечення учбового курсу для магістрантів філософських факультетів. Крім того, сучасна філософія науки представлена в програмі для складання кандидатських іспитів з філософії аспірантами і здобувачами природничих спеціальностей. Так що цей підручник буде у нагоді і цьому багаточисельному загалу. На цей час багато існує підручників з філософії науки взагалі, але більшість їх закінчує 60-70 роками ХХ століття. Ми ж уже живемо в ХХІ, так що філософія науки 80-90 років має війти у підручник з відповідною назвою "Новітня філософія науки".

Отже, підручник стосуватиметься двох тем, одна з яких пов’язана з філософією постнекласичної науки, яка найбільш активно розвивалась у вітчизняній філософії науки, а друга з напрямами західної філософії науки 80-90 років ХХ століття. Перший розділ написано доктором філософських наук, завідуючою кафедри філософії і методології науки Київського національного університету імені Тараса Шевченка професором І.С.Добронравовою, а другий і третій розділи відповідно доцентами цієї кафедри, кандидатами філософських наук Т.М.Білоус і О.В.Комар.


1. Філософія науки після глобальної наукової революції 70 – 90-х років ХХ століття (І.С. Добронравова)

 

1.1. Глобальні наукові революції і зміна історичних типів наукової раціональності

"Світ влаштований не тільки вигадливіше, ніж ми думаємо, а й вигадливіше,

 ніж ми можемо припустити"

(Дж. Б. С. Холдейн)

1.1.1. Системи засад науки і історичні типи наукової раціональності

Система норм і стандартів наукового дослідження з її онтологічними і гносеологічними засадами може бути розглянута як особливий історичний тип наукової раціональності. В.С.Стьопін визначає нинішній тип наукової раціональності як постнекласичний, називаючи некласичним попередній тип наукової раціональності, вироблений наукою у ХХ столітті. Класичний тип раціональності, що склався зі становленням науки Нового часу, відповідав класичному ідеалу наукової раціональності. Поступовий відхід науки від класичного ідеалу раціональності відбувається через некласичний і постнекласичний типи наукової раціональності [24].

Класичний ідеал раціональності передбачав примислення нескінченно потужного розуму, що займав привілейовану пізнавальну позицію і був здатний точно визначити початкові і граничні умови руху та здійснювати нескінченну кількість процедур для забезпечення граничних переходів при застосуванні диференційного та інтегрального числення [18, 20]. Релятивістська фізика відмовилась від привілейованої просторово-часової позиції як системи відліку, що пов'язувалась у класичній механіці з абсолютним простором і часом. Квантова механіка продемонструвала принципову неможливість нескінченно точного визначення просторово-часового положення фізичних об'єктів. Нелінійна динаміка остаточно зруйнувала ідеал Лапласівського детермінізму, показавши, що уточнення початкових умов не поліпшує передбачуваності.

Отже, в некласичній і постнекласичній науці незастосовний класичний  ідеал раціональності. Незастосовні тут і його гносеологічні засади. Так, по відношенню до нелінійних принципово відкритих систем, здійснення спостереження може визначити вибір системою варіанту подальшої еволюції. Таким чином, явище виявляється настільки небайдужим для існування сутності, що саме їхнє розрізнення стає вельми проблематичним. Нагадаємо, що згідно з прийнятим з часів Галілея розумінням природи як математичного універсуму кожне явище пояснювалось як результат дії загальних законів. Ці закони описували сутність, якій приписувалось дійсне існування, на відміну від мінливих явищ, у яких незмінна сутність лише проявлялась, але якими вона не визначалась. Саме в цьому заміщенні "життєвого світу" гіпостазованим ідеальним світом абстрактних математичних сутностей вбачав Е.Гусерль витоки кризи європейських наук [6].

Класичному, некласичному і постнекласичному типам наукової раціональності відповідають певні системи засад класичної, некласичної і постнекласичної науки. Кожний наступний тип наукової раціональності забезпечує об’єктивність пізнання для відповідного типу об’єктів, що потрапляють у предметне поле дослідника на основі використовуваних ним методів. Ми повернемось до обговорення проблеми зміни типів наукової раціональності та можливості їх співіснування після попередньої характеристики складових системи засад науки.

Ідеали та норми пізнання, що утворюють стиль наукового мислення, відповідна йому наукова картина світу, а також філософські ідеї та категорії, на яких вони ґрунтуються, разом складають систему засад науки певного історичного періоду. Зміна навіть частини з цих засад сприймається науковцями як наукова революція. Повна перебудова цієї системи відзначає глобальні наукові революції [24].

Під час першої глобальної наукової революції Нового часу в умовах становлення класичної науки додисциплінарного (XVII—XVIII ст.) і дисциплінарного (XIX ст.) етапів її розвитку склалась система засад класичної науки. Революція початку ХХ століття призвела до появи некласичної науки (спеціальної і загальної теорій відносності і квантової механіки у фізиці, генетики у біології, кібернетики як основи створення обчислювальної техніки і т.д.). Нинішня наукова революція, пов'язана зі становленням нелінійного природознавства і загалом постнекласичної науки, розгорталась упродовж трьох останніх десятиліть і досі не  завершилася.

Онтологічна підсистема системи філософських засад науки лежить в підвалинах відповідної картини світу, визначаючи типове для конкретного історичного періоду розуміння світу як єдності багатоманітності речей, властивостей і відношень на підґрунті відповідного філософського трактування категорій матерії, руху, простору і часу. Сюди також належать відношення необхідного і випадкового, можливого і дійсного, причини і дії, що допускаються типом прийнятих законів, а також інші категорії, запозичені з філософського спадку або з нового філософського та наукового доробку. Гносеологічну підсистему філософських засад складають  філософські поняття, що визначають процес пізнання, — істина, факт, теорія, пояснення, передбачення і т.д. Категорії цієї підсистеми слугують засадами ідеалів і норм наукового дослідження, серед яких є ідеали і норми опису, пояснення, передбачення наукових фактів, а також ідеали і норми організації наукового знання.

Наукова картина світу — це вища форма систематизації наукового знання, в якій, засновуючись на результатах теоретичної науки і певних філософських і культурологічних засадах, наукове співтовариство здійснює універсалізацію та онтологізацію наукового знання, внаслідок чого створюється систематичне світоуявлення, що може виступати основою світогляду.

Саме у формі наукової картини світу результати наукового пізнання подаються у загал людської культури і можуть бути сприйняті нею, завдяки тим узагальненням і спрощенню, яких зазнають теоретичні твердження на шляху їх переформулювання у твердження наукової картини світу. Так, ідеалізація безрозмірної точечної частинки, на якій у класичній науці ґрунтується застосування диференційного обчислювання у математичному апараті класичних механіки й електродинаміки, у механічній картині світу змінюється уявленням про маленьку корпускулу, молекулу або атом. Механічну картину світу вже давно змінили інші наукові картини світу, хоча класична механіка досі використовується у межах її застосовності. Відносність наукової істини, яка у методології науки з початку нашого сторіччя завдяки зусиллям Н.Бора набула вигляду принципу відповідності щодо теорій, у відношенні до наукових картин світу виступає як зміна погляду на світ.

Принцип відповідності Бора передбачає, що математичні рівняння нової теорії повинні зводитися до математичних рівнянь старої теорії в межах застосовності останньої (як правило, межі ці визначаються тим, що характеристичний параметр нової теорії в межах застосовності старої теорії набуває граничного значення — нуля, як у випадку з квантом дії в макроскопічних масштабах або безкінечності, як швидкість світла в нерелятивістських теоріях).

Створення наукової картини світу — це необхідний момент в усвідомленні результатів наукового пізнання. Принагідно зазначимо, що тільки усвідомлена істинність цих результатів робить їх власне знанням [13]. Недарма найбільш загальні визначники смислу в людському мисленні (філософські категорії) співставляються з поняттями наукових теорій саме на цій стадії узагальнення знання, тобто тоді, коли паралельно зі створенням наукової картини світу виробляється відповідний їй стиль наукового мислення.

Стиль наукового мислення функціонує в науці як динамічна система методологічних принципів і нормативів, що детермінують конкретно-історичну форму наукового знання і забезпечують спосіб застосування наукових методів, занурення їх у конкретний матеріал. При цьому реалізується евристичність певної групи філософських категорій, забезпечується розуміння науковим співтовариством відповідної наукової картини світу. [13]

Всі вищезгадані наукові революції розглядаються як глобальні, оскільки, на відміну від локальних наукових революцій, що відзначають парадигмальні зсуви в окремих наукових дисциплінах [15], ці революції не тільки зачіпають всю науку певного часу, але й передбачають виникнення нового типу раціональності. Класичний, некласичний і постнекласичний типи наукової раціональності відрізняються системою засад наукового дослідження.

Під час дії певного типу раціональності не всі моменти, пов'язані з реалізацією притаманних йому форм мислення, усвідомлюються науковцями і навіть методологами науки відповідної епохи. Ще більшою мірою це стосується соціокультурних і філософських засад певного типу раціональності та меж його застосовності. Самосвідомості наукового співтовариства, як і самосвідомості конкретної людини, притаманні й надмірні амбіції, й ідеологічні викривлення, і "сумлінні" помилки. Лише на засадах нового рівня розвитку наукового і філософського мислення в нових соціальних і культурних обставинах стає можливим критичне ставлення до способу мислення попередньої епохи, пояснення деяких з його засад.

Така позиція сучасного природознавства щодо своїх попередників дає нам змогу, описуючи сучасний стан розробки постнекласичної наукової картини світу, критично переусвідомити філософські засади класичної та некласичної картин світу, висвітлюючи і те, що змінилося в науковому розумінні світу і місця людини у ньому, і те, що зберегло своє значення у розвитку науки.

Принципово новою вимогою, порівняно з некласичним типом раціональності, є необхідність зважати на ціннісні орієнтації суб'єкта [24]. Ця вимога стає зрозумілою, якщо мати на увазі, що предметне поле постнекласичної науки багато в чому складають так звані людиномірні об'єкти: екологічні, соціальні, економічні системи, і власне людина як предмет біології, медицини, психології та інших наук. Так, поняття біосфери навряд чи може ввести прихильник поділу всіх тварин і рослин на корисних і шкідливих для людини, від етнографа з расистськими переконаннями годі очікувати об'єктивних висновків про культуру тубільців, а об'єктивна екологічна експертиза в деяких соціальних умовах вимагатиме неабиякої мужності. В одних випадках наукові цінності об'єктивності та іноваційності очевидним чином приходять у суперечність з прийнятими у суспільстві ціннісними орієнтаціями. Тоді мова йде про свідомий вибір між ними, здійснюваний вченими (як у відомих процесах над Галілеєм або над Вавиловим). В інших випадках неможливість отримати істинне знання, виходячи з неявних ціннісних настанов, може усвідомлюватись post factum, після, так би мовити, ідеологічного або етичного прориву, якими були в європейській науці відмова від європоцентризму, створення екологічної етики і таке інше.

Методологічна настанова зважати на аксіологічний (аксіологія – вчення про цінності) бік справи не означає можливості надідеологічної, надціннісної позиції, до якої має прагнути суб'єкт. Навпаки, розуміння непозбутності ціннісних настанов, у тому числі і власних, заважає переоцінювати власну пізнавальну позицію, вважати свою парадигму єдино можливою. Це створює підґрунтя для наукової дискусії, завдяки  утримуванню у свідомості різних  пізнавальних перспектив, що є адекватним поліваріантності, притаманній як нелінійному природознавству, так і культурі доби постмодернізму. Нагадаємо влучний вираз Х.Патнема про "реалізм з людським обличчям". Врешті решт здатність науковців відтворювати багатогранність істини може сприяти політичному чи міжнаціональному консенсусу, який є таким необхідним за часів багатьох гарячих точок на нашій планеті (Карабах, Косово, Афганістан, Північна Ірландія, і, на жаль, так далі і таке інше). Раціональна дискусія в пошуках консенсусу замість емоційного відкидання іншої точки зору і створення образу ворога – це історичний виклик до сучасних науковців і філософів, як і політиків і національних чи релігійних лідерів [3].

Розгляд методологічних і світоглядних засад постнекласичної науки у їхньому порівнянні з відповідними уявленнями класичної і некласичної науки складе зміст наступних параграфів. Які уявлення про причинність, реальність, простір і час, ціле і частини, матерію і світ і т.д. відповідають цьому світобаченню, тобто які категоріальні засади постнеласичної наукової картини світу і відповідного їй нелінійного стилю наукового мислення ми далі і з'ясуємо.

 

1.1.2. Зміна засад розуміння реальності в сучасній науковій картині світу: від незмінності до глобального еволюціонізму

У процесі сучасної глобальної наукової революції з'явились і почали успішно реалізовуватися фізична науково-дослідницька програма унітарних калібрувальних теорій (С.Вайнберг, А.Салам та інші) та загальнонаукова дослідницька синергетична програма (Г.Хакен, І.Пригожин та багато інших). Перша з них здійснювалась у галузі фізики високих енергій і космології, де завжди очікують появи чогось нового в далеких від буденності мікро і мега масштабах. Друга стосується нового розуміння звичного макросвіту, не має дисциплінарних кордонів, а її предметне поле виходить за межі природних процесів в область людиномірних систем, що самоорганізуються: екологічних, технологічних, соціальних. І хоча зустрінуті були ці революційні зміни природничниками по-різному, сьогодні і вчені, схильні до філософування, і професійні філософи науки розуміють, що реалізація обох програм( і не тільки них) – це прояв єдиного процесу становлення нелінійного природознавства, стимульованого бурхливим розвитком обчислювальних методів розв’язання нелінійних задач (іноді давно відомих) за допомогою новітньої обчислювальної техніки.

Обидві згадані програми — це програми дослідження нелінійних процесів самоорганізації складних систем. Теоретична реконструкція таких феноменів привела до появи нового стилю наукового мислення — "нелінійного мислення". (Читайте про це у відповідному підрозділі). Методологічні принципи нелінійного стилю мислення орієнтують дослідника на те, щоб бути готовим до появи нового цілого при вивченні нелінійних процесів самоорганізації. Новий стиль мислення пов'язаний з формуванням нової картини світу, де світ представлений як такий, що самоорганізується як в цілому, так і на багатьох рівнях свого існування. Ця обставина змінює ідеали пояснення, які досі були вживані у математичному природознавстві. Теоретичне освоєння процесів самоорганізації зробило предметом розгляду мінливе існування у його становленні та минущості, в той час як некласична фізика услід за класичною була орієнтована на пошуки сутності, причому універсальність сутнісних лінійних законів продовжувала тлумачитись як вираз субстанційної незмінності шуканої сутності.

Гносеологічний ідеал пошуків істини, зорієнтований на онтологічні уявлення про незмінну субстанцію як сутність й істинну реальність, зберігся з періоду формування природознавства у XVII ст. Як показує історико-філософський аналіз [Leclerc, I. Knowlege of Nature Hegel and Whitehead. Contemporary Perspectives on Systematic Philosophy. — State University of New York Press, 1986. — P. 167-170]. Декарт, розглядаючи протяжність як одне тільки, що визначає матерію як субстанцію, виходив із визнання незмінності буття як критерію його первинності, як критерію того, що буття самостійно існує, не спираючись на щось інше, і є основою мінливих, минущих явищ. Цей критерій, що бере свій початок у класичній філософській думці Стародавньої Греції, ствердився у Середньовічній Європі через неоплатоністську традицію, яку розробляв, зокрема, Августин.

У цій традиції існування тілесного, фізичного було опосередковано втіленням душі, буття якій надавалось незмінними формами, що її визначали. У пізньому середньовіччі концепція матерії поступово змінювалась. Нарешті, у перших декадах XVII ст. старший співвітчизник Р.Декарта Себастіан Бассо сформулював концепцію фізичного як такого, що могло б утворюватись тільки матерією (на протилежність попередній концепції фізичного як поєднання форми та матерії), якщо матерію можна було б розглянути як незмінну субстанцію. Цю можливість і реалізував Декарт з його геометричним підходом до матерії як такої, що її визначальною властивістю є протяжність. Таким чином зрозуміла матерія може вважатись незмінною, а отже виступати в якості субстанції.

Декартівський дуалізм духу й матерії як незалежних субстанцій, який вплинув на весь подальший хід розвитку європейської думки, розглядає природне, фізичне як матеріальне, не звертаючись до душі, ідеальної форми, як посередника існування тілесного. Таким чином був вирізнений предмет природознавства. Абстрагуючись від наступних колізій стосунків фізики та метафізики, не можна не помітити, що майже до нинішнього часу фізика зберегла у своїх філософських засадах це вихідне розуміння правдивої реальності як незмінної субстанції.

Так, некласична фізика, керуючись принципом редукціонізму, тобто виходячи з розуміння сутності як субстрату (єдиної основи різноманітних явищ), обґрунтовувала перехід до все глибших рівнів структурної організації матерії невідповідністю віднаходжуваного субстрату ідеалу незмінної субстанції (інтерпретованому на засадах дискретності як елементарні частинки або континуальності як єдине поле і збереженому й після об'єднання цих підходів у понятті квантованого поля).

Збереження ідеалу сутності як незмінної субстанції призводило до суперечності з визнанням співіснування у науці теорій, що пов'язані принципом відповідності. У методологічному контексті, що визначався квантово-релятивістською картиною світу з її орієнтацією на пошуки сутності на все глибших рівнях структурної організації матерії, принцип відповідності виражав лише утримання математичної форми у межах застосовності класичних рівнянь. На рівні змісту відбувалося непомітне заперечення: те, що стверджувала класична наука, виявлялося видимістю, онтологізацією ідеалізованих уявлень, застосовних лише за рахунок слабкого прояву інших, правдивих реальностей, квантових або релятивістських. Так, дальнодія повністю замінювалася близькодією, а стійкість структурних одиниць речовини (ядер, атомів, молекул) пов'язувалась з малістю квантово-релятивістських ефектів.

Фундаментальні теорії, претендуючи на розкриття сутності як правдивої реальності та змінюючи одна одну, весь час пересували рівень існування такої реальності. Таким чином, ототожнення універсальності законів та об'єктивності описуваної ними реальності з незмінністю шуканої субстанції насправді релятивізувало реальність як таку, роблячи проблематичним її розуміння з точки зору будь-якої з теорій. Перенесення акцентів в онтологічних засадах методології з сутності на існування повертає ідеалізованим уявленням фундаментальних теорій стосунок до реальності, даючи можливість розуміти їх як наближений вираз певної сторони або моменту реального існування.

Таким чином, теорії класичної науки можуть претендувати не тільки на їх використання у межах застосовності, що встановлені раз і назавжди некласичною наукою, але й на більш широке їх використання, передусім, за рахунок того, що стабільність, яка є характерною і для класичної, і для некласичної фізики як для "фізики буття", може бути розглянута з позицій "фізики становлення" як динамічна стійкість, як самовідтворення себе самоорганізовуваною системою (поняття "фізика буття" і "фізика становлення" ввів засновник нерівноважної термодинаміки, Нобелівський лауреат І.Пригожин для позначення специфіки сучасної фізики).

Розширення предмета математичного природознавства (від консервативних до дисипативних систем, від лінійної динаміки до нелінійної, від рівноважних до сильно нерівноважних ситуацій, від стійкості як незмінності до динамічної стійкості) призводить до зміни розуміння буття в світі і буття світу. Проблема буття світу в сучасній науковій картині світу не може не бути витлумаченою як проблема його становлення та минущості, а збереження цього буття деякий час його минущого існування може бути евристично зрозумілим, виходячи з досвіду нелінійного природознавства лише як динамічна стійкість, що визначається узгодженістю руху його складових.

Ця постановка питання органічно пов'язана з ідеєю множинності світів, яка випливає з розвитку сучасної фізики високих енергій і космології. Світ розглядається як ціле, виступаючи як предмет унітарних калібрувальних теорій (інакше кажучи, єдиних теорій фундаментальних фізичних взаємодій) і заснованих на них космологічних моделей.

У сучасній космології світ розглядається як один з багатьох "всесвітів, що роздуваються" [17], всесвітів, які виникають як флуктуації первинного вакууму, природні в умовах припущення його хаотичності. Утворення всього набору елементарних частинок і їхніх взаємодій, з точки зору унітарних калібрувальних теорій, розглядається як результат спонтанного порушення вихідних симетрій при фазових переходах, які відбуваються у процесі зниження температури у просторі всесвіту, що розширюється [3]. Застосування до процесів становлення всесвіту принципів синергетики дає змогу зрозуміти це становлення як самоорганізацію [19, 317-320] і мати на увазі принципову можливість іншого випадкового вибору в умовах порушення вихідних симетрій і, відповідно, можливості існування інших світів.

Ситуація множинності світів потребує переусвідомлення змісту філософських категорій "матерія" і "світ" в їхньому співвідношенні та у відношенні до космологічного поняття всесвіту. Вдала спроба такого переусвідомлення була зроблена українськими філософами С. В. Кримським і В. І. Кузнєцовим , які запропонували пов'язувати здійснення всієї повноти можливостей існування матерії не зі світом, а з Універсумом. Світ же, з яким зіставляється в картині світу спостережуваний космологами всесвіт, розглядається як особливий стан матерії, затриманий у своїй особливості [14]. Ця філософська постановка питання має відповідну експлікацію у науковій картині світу.

Даючи змістовне визначення поняттю "світ", автори згаданої книги формулюють ряд атрибутивних характеристик цього поняття, спираючись при цьому на історико-філософський досвід його розгляду. Тут і цілісність світу як єдність багатоманітного, і монадність світу, границі особливості якого проходять через кожний його об'єкт, що є носієм того специфічного способу існування матерії, який визначається системою діючих у ньому закономірностей (світопорядком). Усі ці та інші атрибутивні характеристики категорії "світ" мають відповідні уточнення в сучасній картині світу. Так, гармонія світопорядку реалізується через принципи симетрії, які визначають можливі типи фізичних законів; спосіб порушення локальних симетрій під час становлення певного світу визначає значення фізичних констант і специфіку елементного складу всіх об'єктів даного світу і т. ін.

Стосовно елементної бази існування всіх об'єктів певного світу це змінює статус законів, які визначають походження цих елементів конкретною долею конкретного світу — від універсального до глобального. Однак це не знімає проблеми універсальності законів, оскільки водночас з виявленням меж певного світу стан матерії, відмінний від характерного для нашого світу, стає предметом фізичних теорій.

Здавалося б, найприроднішим було віднести поняття універсальності законів до їхньої реалізації в Універсумі. Проте слід підкреслити, що дійсно існує для нас тільки наш світ, а всі інші є даними нам лише в теоретичній можливості. [14, 95-96]. Метафора "острівних всесвітів", якою користуються космологи [16, 204-348], мимоволі провокує примислювання якогось об'ємлюючого простору, що принципово невірно, оскільки простір - час припускається існуючим тільки як простір - час певного світу і лише з моменту виділення гравітаційної взаємодії (теорії супергравітації) [25].

Таким чином, визначення матерії як субстанції, тобто в єдності із способом її існування, природно приводить до розгляду її дійсного існування як історичного існування певного світу або світів, коли стійкість утвореного світу створює можливість для виникнення життя та розуму, або інших, менш стійких, ніж світи, матеріальних утворень. Проте в будь-якому разі існування матерії — це її існування, затримане у своїй особливості.

Як дійсність, минуща стійкість існування можлива у зв'язку з необхідністю виживання у процесі незворотної еволюції конкретного світу тих варіантів становлення ієрархії його структурних утворень, які характеризуються особливою узгодженістю їхнього існування, немовби взаємною підтримкою одне одного в утриманні свого взаємопов'язаного існування, що робить його принципово можливим і реально дійсним.

 

1.1.3. Синергетика як нове світобачення

Слово "синергія" означає "спільна узгоджена дія". Г.Хакен назвав синергетикою науковий напрям, що з'явився в останній третині ХХ століття, оскільки той вивчав, як спільна дія елементів нелінійного середовища породжує нові структури, тобто, як відбувається самоорганізація. У більш широкому сенсі термін "синергетика" відносять до вивчення всієї предметної області нелінійної науки: не тільки до самоорганізації як до виникнення порядку з хаосу, але й до динамічно стійкого існування систем, що самоорганізуються, і до входження їх у стан динамічного хаосу, і до виникнення складних структур в цьому стані.

Як з'ясувалось, сценарії самоорганізації на всіх її фазах подібні для систем різної природи, і синергетична науково-дослідницька програма виявилась загальнонауковою (тут звичне визначення "міждисциплінарність" стало надто вузьким, вживають поняття "трансдисциплінарність"). Як сказав одного разу Хакен, "синергетика росте звідусіль", як тільки наука підходить до вивчення критичних і закритичних станів досліджуваних систем, вона опиняється в предметній області синергетики. 

Консолідуючись, нова наукова спільнота, що виходить за звичні рамки наукових дисциплін, використовувала різні імена і назви для самовизначення в міру розширення предметних сфер застосування нелінійних методів. Синергетика (Г.Хакен), нерівноважна термодинаміка і теорія дисипативних структур (І.Пригожин), автоколивання в хімічних реакціях (Білоусов і Жаботинський), гіперцикли і автокаталітичні реакції в живій матерії (Ейген), автопоезис в організмічних структурах (У.Матурана і Ф.Варела), теплові структури в плазмі (Кадомцев і С.Курдюмов), детермінований хаос (Лоренц), фрактали (Мандельброт), нелінійна динаміка і теорія катастроф (Сінай, Арнольд, Том), феномени самоорганізації в соціальних системах (Н.Луман). При цьому під назвою синергетичної парадигми об'єднуються і реалізація власне науково-дослідницької програми синергетики, включаючи застосування нелінійних математичних методів, і загальний синергетичний підхід у його світоглядному і методологічному виразі. Такий підхід виявляє свою евристичність, навіть коли синергетичні образи набувають дещо метафоричного характеру на перших етапах застосування синергетики до так званих людиномірних систем. Однак, якщо цей підхід вдається довести до рівня математичного моделювання, синергетичні моделі складних еволюціонуючих систем різної природи виявляють повну подібність, попри  різноманітність самих цих моделей.

У синергетиці самоорганізація складної системи розглядається як утворення (за рахунок впорядкування руху елементів середовища) нового цілого, значно більшого за масштабами, ніж ці елементи. У фізиці чи хімії йдеться про становлення макроскопічних структур з мікроскопічних елементів, які, рухаючись впорядковано (когерентно), утворюють з себе частини нового цілого. Такими є турбулентності у швидкоплинному потоці рідини, автоколивання у хімічних реакціях. У біологічних процесах мова може йти не тільки про мікроскопічне та макроскопічне, а й про різні масштаби макроскопічного. Так, у коливанні кількості хижаків та жертв (у певному ареалі їхнього співіснування) елементи середовища — члени популяцій, наприклад зайці та рисі,— макроскопічні тварини. Проте екологічне ціле, яке вони утворюють, значно більше за них за своїми просторово-часовими масштабами.

При цьому, як було показано нерівноважною термодинамікою І.Пригожина, при самооргвнізації ентропія локально зменшується за рахунок передачі відкритою системою виробленої ентропії середовищу. Таким чином, загальна ентропія середовища зростає, тобто виконується другий закон термодинаміки (нерівноважна термодинаміка пов'язана з класичною термодинамікою принципом відповідності).

Засновком появи таких великомасштабних утворень є нелінійність середовища. У чому сенс цього терміну? Доки інтенсивність взаємодії між елементами середовища невелика, процеси в ньому описуються лінійними рівняннями, такими, де між змінними величинами існує лінійна (не вище першого порядку величини) залежність. Саме такі залежності вивчала класична фізика. Саме до таких залежностей нас привчила шкільна освіта. Так, процес розповсюдження тепла при невеликих температурах описується лінійним чином і призводить до звичного для нас рівномірного нагрівання усього фізичного тіла. У плазмі ж, де температури величезні й, відповідно, діють нелінійні закономірності, рівномірний розподіл не відбувається, а навпаки, утворюються теплові локальні структури. Тобто найбільш нагріта плазма збирається разом, причому ті структури, які розвиваються найшвидше, підпорядковують собі всі елементи середовища. Так діє синергетичний принцип підлеглості.

Більше того, хоча самоорганізована система здатна підтримувати свою динамічну сталість попри досить великі збудження, у ситуації біфуркації вона може реагувати на найменше збудження резонансним чином. При цьому дуже мала за енергією дія може мати великий вплив на подальшу долю системи. Саме ця властивість процесів самоорганізації відкриває широкі можливості для цілеспрямованої дії людини. Водночас ця властивість підвищує відповідальність за ці дії, підвищує ризик людського існування.

Редукція (зведеня) системи до елементів і взаємодій між ними – провідний пояснювальний принцип класичної фізики, що абстрагується від процесів становлення своїх об'єктів. Як вже відмічалось, синергетичні теорії самоорганізації засновані на принципі підлеглості (Г.Хакен), протилежному до принципу редукції. Рух елементів середовища стає у процесі самоорганізації узгодженим, колективним (когерентним), підкорюючись вираженому параметром порядку становленню цілого, яке формує з наявних елементів середовища свої частини. Таким чином виникає ефективна великомасштабна дальнодія, непояснювана на основі короткодіючих сил, що пов'язують елементи середовища, хоча й неможлива без них. Наприклад, хвиля цунамі (зрозуміла з точки зору теорії самоорганізації як усамітнена хвиля) зберігає свою форму, відповідну формі дна на мілкій воді, де вона утворюється. Така поведінка хвилі як великомасштабного цілого, що самоорганізується, не може бути зрозуміла на базі принципу редукції, оскільки молекули води, і залучені до цунамі, і ті, що залишаються за її межами, не розрізняються, як і сили Ван-дер-Ваальса, які визначають міжмолекулярну взаємодію у масштабах, неспівставно малих порівняно з далеким порядком, що визначає ціле, поки воно не виявляється зруйнованим.  

Виникнення нового цілого передбачає можливість розрізнення минулого і майбутнього, тобто цілісність тісно пов'язана з темпоральністю як незворотністю змін.

На рівні теорії ця незворотність виражається у відсутності інваріантності нелінійних рівнянь, що мають декілька рішень, до зміни знаку часового параметру на протилежний. Розгалуження (у найпростішому випадку роздвоєння – біфуркація) на графічному зображенні нелінійної динаміки процесів самоорганізації наочно демонструє можливість розрізнення минулого і майбутнього, тобто незворотність (якщо на осі абсцис відкладений часовий параметр).

Риси цілісності виникають у систем, що самоорганізуються, в процесі їх становлення і зберігаються, якщо система, що стала, виявляється стійкою. Стійким атрактором для систем, що самоорганізуються, є граничний цикл, який зображує на фазовому портреті періодичні процеси. Це процеси відтворення цілого з точки зору відомого результату. Вони не буквально повторюють процес становлення, оскільки відкрита структура, що самоорганізується і здатна до самовідтворення, існує за рахунок дисипації енергії ("дисипативна структура") і, взаємодіючи весь час з середовищем, "забуває" початкові умови). Розгляд стійкості таких систем як динамічної стійкості періодичних процесів їх самовідтворення дозволяє застосувати до них поняття цілого у його діалектичному розумінні, тобто як таке, що визначає у процесі становлення свої частини, але не зводиться до них.

Таке стійке існування має місце доти, доки підтримуються потрібні умови, однак ці умови можуть руйнуватися самим існуванням нелінійної системи. Так, автокаталітичні реакції, які виробляють власний каталізатор, прискореними темпами вичерпують запаси реагентів, наближаючи власний кінець, якщо ці запаси не поповнюються.

Таке поповнення може здійснюватися штучно у лабораторній установці або природно за рахунок обміну речовин в організмі, але ні в тому, ні в іншому випадку воно не може бути вічним. Таким чином, цілісність пов'язана з темпоральністю у сенсі тимчасовості, перехідності існування і в тому випадку, коли система здатна до динамічної стійкості. Цілісність і темпоральність як риси систем, що самоорганізуються, також пов'язані зі складністю як зі збільшенням впорядкованості, оскільки спонтанне виникнення нових структур в нерівноважних середовищах супроводжується локальним зменшенням ентропії за рахунок передачі виробленої ентропії в середовище.

Цілісність, темпоральність і складність – так характеризує Ілля Пригожин основні ознаки нового (нелінійного, синергетичного, постнекласичного) погляду на світ.

 

Література

1.     Аршинов В.И. Синергетика как феномен постнеклассической науки. — М., 1999. 

2.     Аршинов В.И., Буданов В.Г. Синергетика наблюдения как познавательный процесс. // Философия. Наука Цивилизация. — М.,1999. — С. 231-255.

3.     Апель К.-О. Апріорі спільноти комунікації та основи етики. До проблеми раціонального обґрунтування етики за доби науки. // Сучасна зарубіжна філософія. — К., 1996. — С. 359-412.

4.     Бевзенко Л.Д. Социальная самоорганизация. — К., 2002.

5.     Вайнберг С. Первые три минуты. — М., 1981.

6.     Гуссерль Э. Кризис европейских наук и трансцендентальная феноменология. //"Вопросы философии". — №7, 1992. – С. 46-176.

7.     Добронравова И.С. Синергетика: становление нелинейного мышления. — К., 1990. Гл. 1;. 2 , §5; 3.  http://www.philsci.univ.kiev.ua

8.     Добронравова І.С. Идеалы и типы научной рациональности. – В кн. Философия, наука, цивилизация. — М., 1999. —  С. 89-95; Добронравова  І.С. Норми наукового дослідження в нелінійному природознавстві// Філософська думка. 1999. №4. С.36-48. http://www.philsci.univ.kiev.ua

9.     Капица С.П.,  Курдюмов С.П., Малинецкий Г.Г. Синергетика и прогнозы будущего. — М., 1997.

10.            Климонотович Н.Ю. Без формул о синергетике. — Минск: Вышайша школа, 1986.

11.            Князева Е.Н., Курдюмов С.П. Законы эволюции и самоорганизации сложных систем. — М., 1994.

12.            Князева Е.Н., Курдюмов С.П. Синергетика как новое мировидение // Вопросы философии, 1992.- №12.

13.            Крымский С.Б. Научное знание и принципы его трансформации. — Киев: "Наукова думка", 1974.

14.            Крымский С. В., Кузнецов В. И. Мировоззренческие категории в современном естествознании. — К., 1984.

15.            Кун Т. Структура научных революций. — М.: "Прогресс", 1975.

16.            Линде А. А. Раздувающаяся Вселенная // Успехи физических наук. 1984. Т. 144, вып. 2. С. 177—214.

17.            Линде А.Д. Физика элементарных частиц и инфляционная космология. - М.: Наука, 1990.

18.            Мамардашвили М.К. Классический и неклассический идеалы рациональности. — Тбилиси: "Мцениереба", 1984; перевидання  Москва.: "Лабиринт", 1994.

19.            Николис Г., Пригожин И. Познание сложного. М., 1990.

20.           Патнэм Х. Реализм с человеческим лицом. //  Аналитическая философия: становление и развитие. Антология. — М.: "Прогресс-Традиция", 1998. С.466-494. Представлено в електронній бібліотеці на сайті  http://www.philsci.univ.kiev.ua

21.            Пригожин. И. От существующего к возникающему. — М., 1985.

22.            Пригожин И., Стэнгерс И. Время, хаос, квант. — М.,:"Прогресс". 1994.

23.            Пригожин И., Стэнгерс И. Порядок из хаоса. — М.: " Прогресс"., 1986.

24.            Степин В.С. Теоретическое знание. — М.,  "Прогресс-Традиция". 2000. С. 185-257, 533-641; Стёпин В.С. Наука и ценности техногенной цивилизации. // Вопросы философии, №10, 1989; Степин В.С., Розов М.А., Горохов В.Г. Философия науки и техники. - М., 1997.

25.            Фридман Д., Ньюванхейзен П. Супергравитация и унификация физических законов // Успехи физических наук. 1984.  Т. 138, вып. 1.

26.            Хакен Г. Основные понятия синергетики // Синергетическая парадигма. — М., "Прогресс-Традиция", 1999. С. 28-55.

 

Питання для самоконтролю

1.     Чи обмежені підвалини наукового пізнання суто філософськими засадами?

2.     Чи складають ідеали і норми наукового дослідження ядро стилю наукового мислення?

3.     Чи пов’язані між собою стиль наукового мислення і наукова картина світу певної історичної епохи?

4.     Чи змінились за час існування науки Нового часу її вихідні цінності?

5.     Чи відбувається під час глобальної наукової революції зміна системи засад науки?

6.     Чи пов’язана глобальна наукова революція зі зміною типу наукової раціональності?

7.     Чи пов’язана сучасна глобальна наукова революція зі становленням нелінійного природознавства?

8.     Чи є синергетика загальнонауковою дослідницькою програмою?

9.     Чи можливе пояснення систем, що самоорганізуються, на основі принципу редукції?                                   

10.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                  Чи є синергетичний принцип підлеглості відмінним від  принципу редукції?

11.            Чи обмежується предмет синергетики суто природними процесами?

 

 

1.2. Філософські засади сучасної наукової картини світу: системність, цілісність, складність як способи розуміння єдності багатоманітного у світі

"Спокій є виразом органічного утворення (структури) , хоча постійне відтворення такої заспокоєності можливе лише завдяки зміні, що неперервно відбувається всередині"

(Ф.В. Шеллінг)

Розглядаючи науку як сутнісне явище Нового часу, М.Гайдегер не задовольнявся визначенням виходу з середньовіччя як звільнення людиною самої себе від обов'язковості істини християнського одкровення. Новітність полягала в тому, що людина ставить спосіб, яким вона пересвідчується в існуванні усього іншого, у залежність від самої себе. І цей спосіб безпосередньо пов'язаний з можливістю утвердження наукового погляду на світ. "До науки як до дослідження, — писав Гайдеггер,— справа вперше доходить, коли буття існуючого починають шукати у предметності. Це опредметнення досягається в уявленні... тоді істина обертається на вірогідність уявлення" [10, 101]. Людина сама себе виставляє як ту сцену, на якій існуюче має показувати себе, тобто бути картиною. Перетворення світу на картину є тим же процесом, що і перетворення людини всередині існуючого на суб'єкт. Мислячи світ як картину, людина розуміє назву "світ" як "позначення сущого в цілому. … Де справа доходить до картини світу, там виноситься кардинальне рішення щодо сущого в цілому" [10, 102-103].

А оскільки мислити багатоманітність явищ в цілому можна лише віднайшовши спосіб їх об’єднання, у кожній науковій картині світу певним чином мислиться єдність багатоманітності. Класичне наукове бачення світу як математичного універсуму знаходить цю єдність в універсальних законах, проявом яких виступають  події, що відбуваються.  Оскільки історично першими законами, сформульованими наукою Нового часу, були закони механіки, багатоманітність, яку вони впорядковували, розглядалась як сукупність речей, що проявляли певні властивості у певних відношеннях. Закони ж як раз і мислились як найважливіші відношення між речами, зрозумілі як необхідні зв’язки. Цей звичний погляд на світ не є єдино можливим. Ми можемо виходити з властивостей, які відкриваємо в пізнавальному відношенні до світу. Тоді речі можуть мислитись як певні конструкти, що відповідають саме такому, а не іншому набору властивостей. У будь-якому разі мова йде про спосіб мислити знаходжувану багатоманітність і спосіб її впорядковувати, тобто встановлювати певну єдність.

Та обставина, що історично першою науковою картиною світу була механічна, позначилась на розумінні руху як пересування, а не зміни, і відповідно, на розгляді речей як незмінних. Головні абстрактні об’єкти механіки, матеріальні точки, що взаємодіють на відстані, у механічній картині світу зіставлялись з корпускулами, що складали тіла. Незважаючи на те, що існування атому було доведено фізично лише на початку ХХ століття, атомна гіпотеза грала надзвичайно велику роль у становленні і фізики, і хімії. Принцип редукції врешті ствердився як один з основних принципів наукового пояснення. Згідно з ним, пояснити річ – означало розглянути її як систему, що складається з елементів, які взаємодіють між собою. Система зв’язків елементів мислилась як структура речі. Часто-густо при цьому слова "ціле" і "частина" використовувались як синоніми слів "система" і "елемент".

Незадовільність такого ототожнення була очевидна при розгляді живого, коли складне вже не можна розглядати як складене з простого (як у механічних системах), коли треба зважати на розвиток живих організмів, у перебігу якого ціле визначає частини, а не навпаки. Діалектична традиція у класичній німецькій філософії, спираючись на філософські розвідки розвитку людського пізнання, явним чином сформулювала специфіку категорій цілого і частини у їхньому зв’язку з процесуальністю: становленням і розвитком.

Варто зазначити, що системний підхід, як він був заснований Людвігом Берталанфі, надихався якраз намаганням розглядати систему як насправді цілісну у її русі і становленні, що мало спрацювати при застосуванні цього підходу до життя, людини, суспільства. Проте у фізиці і хімії система і елемент мислились у дусі принципу редукції, і треба сказати, що принцип цей довго спрацьовував надзвичайно плідно. Особливо чітких рис він набув у квантово-релятивістській картині світу, що склалася в науці ХХ століття внаслідок попередньої глобальної наукової революції. Мова йде про рівні структурної організації матерії або так звані "квантові сходи" В. Вайскопфа [1], на яких розташовувались ядра, атоми і молекули як стійкі квантово-механічні утворення. Рух по цих "сходах" в царину менших масштабів і більших енергій виступав як популярний образ наукового прогресу в фізиці.

Межі застосовності цього системного розуміння єдності багатоманітного як структурної єдності, які встановила сучасна фізика високих енергій, розглянуто у попередньому підрозділі, як і незастосовність принципу редукції до пояснення систем, що самоорганізуються. У підрозділі, що ви читаєте зараз, цілісність розглядатиметься як спосіб мислити єдність багатоманітного в науковій картині світу. Це означає, що ми маємо прояснити категоріальні засади, адекватні границям застосовності нелінійних теорій самоорганізації і здатні забезпечити можливість онтологізації нових знань. Крім того, у контексті нової картини світу повинні бути зрозумілі риси, які приписувалися світові попередньою його картиною. У нашому випадку в нелінійній (синергетичній) картині світу, що розглядається як змінний, минущий, динамічний, має знайти пояснення стійкість існування, описуваного лінійними законами, зрозумілого як динамічна стійкість самоорганізовуваних цілісних утворень.

Самоорганізація — це становлення нового цілого, отже розуміння цілісності є особливо важливим. Насамперед синергетичне розуміння цілісності вельми діалектичне, оскільки розглядає відповідну єдність багатоманітного процесуально. Це може бути процес самоорганізації як становлення нового цілого, що створює собі частини з наявних елементів середовища (поява параметра порядку). Це може бути динамічно сталий періодичний процес відтворення посталого цілого. Це може бути процес переходу параметра порядку до хаотичної поведінки.

Хоча вибір у точці біфуркації (взагалі, в особливій точці) є випадковим, здійснюється він із даного набору можливостей, зумовлених характерними для цього середовища атракторами (атрактор — стан, до котрого "притягуються" траєкторії руху у фазовому просторі). Більше того, сама наявність вибору із двох або кількох певних (але не будь-яких) можливостей уже характеризує середовище, на якому відбувається самоорганізація, як цілісність. Такий вибір з'являється разом із параметром порядку (і саме для нього). Як правило, йдеться про так званий "далекосяжний порядок", який характеризує великомасштабні флуктуації, тобто відхилення від середніх значень, характерних для попереднього хаотичного руху (статистичний хаос), керовуваного лише зіткненнями елементів середовища із найближчими сусідами.

Таким чином, цілісність властива не тільки самоорганізованій системі, що утворилася в результаті історичного вибору того, а не іншого виду узгодженого руху елементів, які утворюють певне середовище. Саме формування властивого середовищу вибору, відкриття набору можливостей для народжуваного параметра порядку — це також знак цілісності, характерний для синергетичного образу світу.

Отже, цілісність і поліваріантність не суперечать одне одному, а передбачають одне одне. Це є тим паче очевидним для систем, у яких можуть здійснюватися обидва можливі варіанти. Для різних елементів середовища здійснюється один із варіантів вибору: один із вихорів з протилежно спрямованими рухами (для певної молекули), один із класів або одна з партій (для окремої людини). Важливо наголосити, що на загал на такому середовищі здійснюються всі можливі варіанти, проте це не будь-які, а строго конкретні можливості, у чому й виявляється те, що система стає цілим.

Цілісність, що характеризується наявністю параметра порядку, зберігає своє значення на всіх фазах здійснення процесу самоорганізації, хоча конкретні цілісності, що з'являються на поверхні буття, можуть дробитися під час переходу до наступних біфуркацій і взагалі зникати у разі входження в хаос. Проте навіть після переходу до стадії динамічного хаосу, коли параметр порядку поводиться хаотично (дивний атрактор), він залишається параметром порядку, тобто характеризує узгоджений, хоча й хаотичний при цьому рух багатьох елементів середовища. Недарма принципово складні системи, які не можна звести до простих елементів (фрактали), утворюються саме в динамічному хаосі.

Ми розглянемо філософські засади розуміння динамічного хаосу і фракталів в окремому підрозділі. А зараз уважніше поставимось до цілісності як способу мислити єдність багатоманітного в сучасній науковій картині світу. Різноманітність прояву рис цілісності систем, що самоорганізуються, потребує певного впорядкування. Особлива важливість (і в теорії, і на практиці) проблеми стійкості цілісних систем, що утворюються у процесах самоорганізації, вимагає в якості засад типологізації висунути саме їхню стійкість. Системи, що самоорганізуються, існують тільки як процес когерентного руху елементів середовища, з яких ціле у своєму становленні або самовідтворенні утворює собі свої частини. Відповідно, стійкість тут може розглядатися тільки як динамічна стійкість.

 

Типи цілісності систем, що самоорганізуються

Співставлення філософського доробку в змістовному аналізі цілого як категорії діалектики і конкретних синергетичних моделей дозволило виділити три основні типи цілісності систем, що самоорганізуються [5]. Це цілісність, ціле і тотальне ціле. Філософська традиція пов’язує найбільш стійкий тип цілісності з поняттям "тотальне ціле". Розглянемо його трохи пізніше, а спочатку розрізнимо поняття "цілісність" і "ціле" в їхній здатності відображати певні риси процесів самоорганізації, зрозумілих як становлення нового цілого. Одразу попередимо, що ми будемо використовувати слово цілісність і як позначення властивості бути цілим, і як позначення певного типу цілісності систем, що самоорганізуються. Різниця слововживання буде очевидною з контексту.

І цілісність, і ціле відображають процесуальні (часові) характеристики. "Однак, якщо у визначенні цілого процесуальність представлена ретроспективно: становлення як рух до самого себе з точки зору вже відомого результату, то у визначенні цілісності часовий потік відкритий у майбутнє... Під цілим розуміється результат разом зі своїм становленням, під цілісністю – абсолютний рух становлення" [8], – таке розрізнення понятійного змісту категорій цілісність і ціле цитований автор, за його власним свідченням, ґрунтує на висловлюваннях Гегеля і Маркса. За думкою Гегеля, "не результат є дійсне ціле, а результат разом зі своїм становленням" [2], а Маркс використовує вираз "абсолютний рух становлення", характеризуючи цілісність. "Людина тут не відтворює себе у якійсь одній тільки визначеності, а відтворює себе в усій своїй цілісності, вона прагне не залишатись чимось остаточно сталим, а перебувати в абсолютному русі становлення" [Маркс К. Экономические рукописи 1857—1859 гг. // Маркс К; Энгельс Ф. Соч. 2-е изд. Т. 46. Ч. 1. — С.476.].  

Відкритість, незамкнутість самоорганізовуваної системи як цілісності найяскравіше виявляється у особливих точках, коли нелінійні рівняння мають декілька розв’язків, а відповідний графік розгалужується. У найпростішому випадку це точки біфуркації, де відбувається роздвоєння такого графіку, що відображає неоднозначність подальшого шляху еволюції нелінійної системи.

І.Пригожин підкреслював, що "поблизу фазового переходу ми маємо два найімовірніших значення …і флуктуації між цими двома значеннями стають вельми істотними" [7, 148]. Саме флуктуації визначають вибір між цими значеннями і  відповідно шлях еволюції системи. Треба мати на увазі, що самі флуктуації великомасштабні і різко відрізняються від середніх значень параметрів у  вихідному стані середовища. Нестійкість, відкритість системи (в сенсі  проблематичності вибору подальшого шляху) є рисами цілісності, що стає: "Поблизу критичної точки хімічні кореляції стають великомасштабними. Система поводить себе як одне ціле, незважаючи на те, що хімічні  взаємодії мають короткодіючий характер" [7, 148].

Неоднозначність можливостей, принципова роль випадковості їхнього вибору  робить поведінку цілісності, що стає, незворотною: рух в нелінійних дисипативних системах невідтворюваний по початкових умовах. Однак для того, щоб незворотність в поведінці самоорганізовуваної цілісності виступала в якості моменту розвитку, вона не повинна зводитись до невідтворюваності  цієї  поведінки при відтворенні початкових умов. Звичайно, підійшовши знов до  критичного значення контрольного параметра, система може в точці  біфуркації обрати інший варіант з можливих. А якщо  система проходить ряд послідовних біфуркацій, її доля стає тим більш неповторною. При цьому, одначе, новітність самоорганізовуваних цілісностей буде перехідною, оскільки тут нема ще можливості збереження того, що стало, його відтворення, тобто  переходу від процесу становлення цілісності до відтворення його результату. Незворотність, що пов’язана не тільки з появою, але й з утриманням нового, хоча й передбачає в якості своєї умови нестійку поведінку вихідного середовища, з необхідністю вимагає стійкості новоутворених систем.

У синергетиці саме поняття дисипативної структури відображає стійкі  результати самоорганізації. Їхня структурна стійкість проявляється в тому, що утворення дисипативних структур типу періодичних коливань, автохвиль і таке  інше не залежить ні від розкиду значень в початкових умовах, ні (коли дисипативні  структури вже утворились) від флуктуацій значень параметрів. Наприклад, усі властивості автохвилі у збудженому середовищі повністю визначаються лише характеристиками самого середовища: швидкість, фаза і амплітуда автохвилі не залежать від початкових умов, система ніби "забуває" їх. Математично це може виражатися виникненням так званого граничного циклу для траєкторії у фазовому просторі розв’язків відповідних рівнянь, тобто з часом будь-яка початкова точка у фазовому просторі наблизиться до однієї й тієї ж періодичної траєкторії (інакше кажучи, ця траєкторія є атрактором). Це означає, що дисипативна структура здатна до самовідтворення. Отже, динамічна стійкість притаманна якраз періодичним процесам самовідтворювання таких самоорганізовуваних систем, як дисипативні структури.

Так, автокаталітичні хімічні реакції, що грають важливу роль в життєдіяльності живих організмів, мають циклічний характер. Відома, наприклад, модель Ейгена, в основі якої лежить ідея перехресного каталізу: "Нуклеотиди  виробляють протеїни, які в свою чергу виробляють нуклеотиди. Виникає циклічна схема реакцій, що отримала назву гіперциклу. Коли гіперцикли конкурують, вони виявляють здатність через мутацію і редуплікацію  ускладнювати свою структуру" [7,122].

Таким чином, будь-яка дисипативна структура під час свого становлення переживає фазу цілісності, відкритості до майбутнього. Але коли вибір зроблено, вона певний час може його утримати, відновлюючи його у періодичному процесі самовідтворення. Використовуючи для позначення дисипативних структур категорію "ціле", ми грунтувались на визначенні цілого як становлення з точки зору відомого результату. Але таке визначення не можна розуміти буквально, принаймні щодо дисипативних структур, які "забувають" свої початкові умови. Відтворюється періодично не один-єдиний конкретний шлях становлення дисипативної структури, бо їх може бути багато відповідно тому, з чого починається самоорганізація. Проте врешті встановлюється і відновлюється дисипативна структура у відповідності до граничного циклу як фазового портрету її поведінки. 

Однак категорія цілісності може позначати не тільки перехідну фазу  становлення динамічно стійкої системи. Цю категорію можна віднести до деяких самоорганізовуваних систем, все існування яких є таким перехідним і  минущим. Такими є, скажімо, теплові структури у плазмі. Нам вони знайомі як язики полум’я у вогнищі (таке полум’я є низькотемпературною плазмою). Вони виникають локально, залучаючи відповідно принципу підлеглості енергію і складові середовища. Той з процесів, що розвивається найшвидше, зростає як режим із загостренням і зникає, вичерпавши можливості найближчого середовища.  Подальше існування середовища буде породжувати інші теплові структури відповідно до своїх властивостей, однак жодна з них не здатна відновлювати своє існування, бути стійкою. Такі утворення є цілісностями, але не цілим.

Дисипативні ж структури можна розглядати як ціле, яке відтворює своє існування у взаємодії з середовищем і здатне до саморозвитку. Виникає питання: чи достатня ступінь стійкої цілісності, яка властива дисипативним структурам як цілому, щоб послужити основою виникнення структур більш  високого рівня організації?

У певному сенсі — так, у якості частин, що виконують конкретну функцію в цілому. Наприклад, поняття дисипативної структури успішно застосовується при синергетичному описі процесів морфогенезу, тобто становлення живого організму, формування ним своїх частинин. Проте в цьому випадку мова йде радше про відтворення відомого цілого, ніж про становлення принципово нового цілого, для якого ціле попереднього рівня розвитку виступає як елемент, сукупність яких складає середовище, в якому можлива самоорганізація нового цілого, що створює з них собі частини. Але для того, щоб виступати в якості елемента, система повинна мати особливо високий рівень стійкої цілісності.

Як вже зазначалось, у філософії цілісність найвищого рівня асоціюється з поняттям "тотальність". Однак, якщо ми підходимо до елемента як до проявленої назовні тотальності, то це забов’язує нас до відповідного погляду на нього зсередини як на конкретне, яке "є єдність, яка розгортається у самій собі і зберігає себе, тобто тотальність" [3, 100]. Таким чином, до систем, здатних виступати в якості елементів, слід, вочевидь, підійти історично, з точки зору їх становлення, щоб зрозуміти засади їхньої  стійкої цілісності як тотальності.

 

Тотальне ціле як результат самоорганізації

Історичний підхід у фізиці застосовується поки що в основному в рамках синергетики, а складні системи, здатні виступати в якості елементів (ядра, атоми, молекули — фундаментальні структурні одиниці матерії), є предметом лінійних фізичних теорій з їхнім позаісторичних підходом. Отже мова йде про зіставлення фізики буття і фізики становлення.

Стійкі (інтегровні) системи стають предметом лінійних теорій, таких, як квантова механіка, однак їх фундаментальність доповнюється фундаментальністю конкретного, історично сформованого і стійкого в глобально визначених умовах нашого світу існування квантово-механічних систем. Таку  фундаментальність виражає, наприклад, таблиця хімічних елементів Менделєєва. Ми вже посилались на В.Вайскопфа, який використав образ квантових сходів [1], говорячи про структурну організацію матерії та її три щаблі: ядра, атоми і молекули, яким відповідають одночастинкові хвильові функції та паспортні лінійчасті спектри.

В.Вайскопф передбачав, що четвертий щабель квантових сходів має зайняти  живе. Е.Шредингер у своїй відомій роботі "Що таке життя з точки зору  фізика?" [12] писав про те, що теорія життя повинна бути квантовою теорією. Сучасна квантова фізика живого показує, що рівень цілісності, який виявляється живим організмом, настільки високий, що його можна зіставити лише з  цілісністю таких квантово-механічних систем, як ядра, атоми і молекули. Визначаючи живе як четвертий щабель квантових сходів, С.П.Сітько розглядає живі організми як квантово-механічні системи аналогічно до ядер, атомів і молекул [8]. Внаслідок притаманного їм дефекту маси, зруйнувати  квантово-механічні системи можна лише за достатньо високих рівнів енергії, характерних для кожного з типів таких систем. Цілісність квантово-механічних систем проявляється не тільки в їхній стійкості, але й у неможливості звести квантово-механічну систему до суми її складових і взаємодії між ними, що виражається і в нелокальності квантових еффектів [4; 9], і у тому, що їх спектри мають лінійчастий "одночастинковий" характер, незважаючи на складну внутрішню структуру. Недарма наука не одразу встановила подільність молекул, атомів і ядер.

Фізика живого визначає живе як "четвертий (після ядерного, атомного і молекулярного) рівень квантової организації природи, коли  самоузгоджений  потенціал, що забезпечує існування ефективних дальнодіючих сил, функціонує  по типу лазерного потенціала в міліметровому діапазоні електромагнітних хвиль" [8]. 

Фізика живого, яка виявила визначальне значення саме міліметрового електромагнітного випромінювання для життя на Землі, є фундаментальною теорією щодо інших теорій  живого, однак ця обставина в жодному разі не означає редукції біології до фізики. Тут існує, радше, взаємне обумовлення, оскільки тільки метаболізм, описуваний біологією, забезпечує  створення і підтримування на мембрані кожної клітини величезної напруженості  електричного поля, як показав П.Мітчел. Г.Фрьоліх першим звернув увагу на те, що власні коливання протоплазмених  мембран клітин у відповідності з їх фізичними властивостями знаходяться в діапазоні (1010 ÷ 1011) Гц і, відбуваючи под напругою, вони при будь-якому збудженні є джерелами електромагнітного випромінювання саме в діапазоні міліметрових електромагнітних хвиль. Оскільки геном кожної соматичної клітини конкретного живого організму однаковий, виникають передумови розглядати кожну клітину як активний центр в потенціальній можливості створення когерентного електромагнітного поля цілісного організму (многомодовий лазер), що реалізує таким чином геном на макроскопічному рівні.

Г.Фрьоліх означив шлях до розв’язання проблеми фізичного пояснення стійкого існування макроскопічних живих організмів, припустивши існування біологічної когерентності, яка забезпечує можливість створення еффективної дальнодії. Наповнення концепції  біологічної когерентності конструктивних змістом почалось в 1982 році, коли були виявлені прояви власних характеристичних частот людського організму в міліметровій області електромагнітних хвиль. Професором С.П.Сітько і його співробітниками було показано  можливість поновлення стану здоров’я пацієнтів шляхом впливу низькоінтенсивного  електромагнітного випромінювання міліметрового діапазону на біологічно активні точки людини. Важливо підкреслити, що ці точки співпадають з акупунктурними точками, добре відомими китайській медицині [8].

Нове розуміння суті східної медицини в контексті уявлень сучасної науки з’явилась, коли досягнення науки в ході становлення нелінійного природознавства відкрили можливість для створення фізики живого, що об’єднала синергетичні і квантові принципи і стала основою квантової медицини. У рамках фізики живого було висунуто гіпотезу про  електромагнітну природу  китайських меридіанів. На цей час ця гіпотеза набула вигляду розробленої теоретичної моделі та отримала пряме експериментальне підтвердждення. З меридіанною системою живих організмів електромагнітної природи асоціюються  стійкі  розв’язки відповідних нелінійних рівнянь, а саме граничні цикли, точніше, їх просторова проекція. З точки зору синергетики, наявність періодичних стійких у просторі і часі розв’язків свідчить про існування самоузгодженого потенціала такого ж типу, який виникає в лазері за порогом нерівноважного фазового переходу.  Здатність живого виступати в якості квантово-механічного об’єкту є визначальною для самого його існування як живого, це і є фізична відмінність живого від неживого.

Те, що квантово-механічна цілісність живого організму, виникає і підтримується за законами синергетики, дає надію розглянути як самоорганізовані системи й інші квантово-механічні об’єкти [5]. Так що в онтологічному сенсі роль фізики живого особлива. Об’єднання синергетичних і квантових принципів у теоретичних засадах фізики живого показує, що можлива єдина наукова картина світу, де стійкість усіх систем розглядається зі спільних синергетичних позицій як динамічна стійкість, яка самоорганізує та  самопідтримує себе.

Така картина світу може бути названа постнекласичною у власному сенсі цього слова, що містить подвійне заперечення. Як відомо, діалектична традиція пов’язує з подвійним запереченням синтез як повернення на новому рівні до вихідної тези, збагаченої змістом антитези. Відкинемо схоластичність загальних формулювань: у даному випадку подвійне заперечення означає, що на базі застосування квантової механіки, яка є досягненням некласичної науки, відкривається можливість деякого повернення до класичної науки, хоча б у вигляді квазікласичних підходів.

Дійсно, когерентність електромагнітного випромінювания клітин живого організму визначає його існування в якості макроскопічного квантово-механічного об’єкту. А макроскопічний масштаб визначає застосовність класичної електродинаміки до опису розповсюдження ефективного електромагнітного поля міліметрового діапазону в організмі. Завдяки цьому можна спиратися на відомі закони відбиття, заломления, інтерференції  електромагнітних хвиль при створенні квазікласичних теоретичних моделей певних явнщ. Так, наприклад, було створено теоретичну модель папілярних ліній як таких, що утворюються узодовж ліній інтерференції між прямою і відбитою від нігтів біжучих електромагнітних хвиль.  Улюблена думка одного з творців фізики живого Сергія Сітька полягає в тому, що живе – це не макроскопічний квантовий ефект на кшталт  надпровідності або надплинності, а макроскопічний квантовий об’єкт. Прояви ж його – це  макроскопічні ефекти, які можуть бути предметом класичної фізики.

Переусвідомлення усього наукового знання з позицій ідей самоорганізації — необхідний момент побудови нової, еволюціоністської наукової картини світу. Саме в контексті цього світоглядного і методологічного завдання і  розкривається сенс аналогії між тотальною цілісністю живого організму як самоорганізованої дисипативної структури і стійкістю структурних одиниць речовини, що дозволяє і тим і іншим виступати в якості елементів систем більш високого рівня організації.

Практично мова йде про можливість розглядати ядро, атом, молекулу як результати процесів самоорганізації. Тільки такий підхід дозволить вписати їх в історію саморозвитку природи у науковій картині світу, заснованій на принципі розвитку. Тільки такий підхід дозволить розглядати їх як ціле, як результат становлення, здатний до самовідтворення, а тим більше обговорювати питання про застосовність до цих об’єктів поняття тотальності (тотальної цілісності). Нагадаємо, що ціле як тотальність може бути розглянуто лише історично конкретно, тобто як "єдність, що розгортається в самій собі і зберігає себе". Ця умова виконується, на наш погляд, при спробі розглянути цікаві нам об’єкти як продукт самоорганізації, тобто немов би "зсередини", у становленні.

Грунтуючись на виявленій наявності в живому організмі властивостей квантової системи і самоорганізованої дисипативної структури, можна провести зворотну аналогію між квантовими системами і живим організмом, тобто розглянути квантові системи особливо високого рівня стійкості (ядра, атоми, молекули) як структури, що самоорганізуються і відтворюють себе (можливість застосування до них поняття "дисипативність" проблематична і вимагає уточнення). Обгрунтованість такої аналогії може бути підставою  віднесення до структурних одиниць речовини категорії "тотальність". Теоретичною засадою можливості розглядати ядра, атоми і молекули як результати самоорганізації матерії слугує створення унітарних калібрувальних теорій фізичних взаємодій, у світлі яких спектр існуючих елементарних частинок виявляється наслідком спонтанного порушення локальних симетрій на ранніх стадіях розвитку Всесвіту. Побудова космологічних моделей, що відтворюють історичні процеси становлення елементарних частинок, ядерного синтезу, утворення хімічних елементів як процеси самоорганізації, у наш час уже почалась.

У нелінійній синергетичній картині світу стійкість існування самоорганізованих структур є динамічною стійкістю поновлюваних періодичних процесів. Які ж періодичні процеси забезпечують збереження такого стійкого цілого, як, скажімо, атом?

Зв’язок між елементами атомної системи, з точки зору такої релятивистської  квантової теорії, як квантова електродинаміка, здійснюється за рахунок обміну віртуальними квантами полів (фотонами у випадку електромагнітної взаємодії між ядром і електронами в атомі). Віртуальні кванти полів перетворюються на  дійсні лише при передачі системі необходної енергії, а без цього представляють особливий (віртуальний) тип існування на межі можливого і дійсного.

Треба зауважити, що релятивістська квантова електродинаміка передбачає  експериментально виявлені ефекти (тонка структура спектрів випромінення атома водню) на основі припущення про обмін віртуальними квантами електромагнітного і електронно-позитронного полів з їх вакуумними станами. Тобто обмін з середовищем, яке народило за часів нестійкості, пов’язаної з  високими температурами, атомні структури, продовжується і після стабілізації  положення, хоча і у віртуальному вигляді, і є періодичним стійким процесом, що відтворює атом як ціле.

Методологічною підставою проведеної нами аналогії слугує ще й той факт, що стандартна методологічна редукціоністська концепція здійснення зв’язків у системі за рахунок близькодії за допомогою розповсюдження поля демонструє  свою обмеженість якраз при розгляді атомних систем. Віртуальні кванти полів — носіїв взаємодії набувають у цьому випадку характер чисто математичних абстрактних об’єктів. Вони не можуть перетворитися на дійсні кванти полів, оскільки умову близькодії в даному випадку порушено. Справа в тому, що розгляд взаємодіючих зарядів у стабільному атомі як таких, які знаходяться у спокої один щодо одного, не дозволяє розглядати розповсюдження поля між ними з  кінечною швидкістю і ввести момент запізнення.

Іншими словами, квантово-релятивістський погляд на стабільні атомні системи не може бути послідовно проведений в атомній фізиці. Атом розглядається в нерелятивістському наближенні квантової механіки у світлі ідеалізації  дальнодії. Зрозуміло, що віртуальні кванти полів виявляються при цьому такими ж математичними абстрактними об’єктами, якими були поля в механіці суцільних середовищ до Фарадея. Квантова електродинаміка вносить в квантово-механічний розгляд атома лише квантово-релятивістські поправки.

Між тим послідовний квантово-релятивістський розгляд атома як системи зі змінним числом частинок на основі діаграм Фейнмана все ставить на свої  місця. Тільки малість постійної тонкої структури, визначаючої інтенсивність електромагнітної взаємодії, дає можливість у досить широких межах застосовувати нерелятивістську модель атома, скажімо, водню як системи, складеної з протона і електрона. Це перше наближення теорії збурень. Наступні наближення, наочно виражені діаграмами Фейнмана, показують, що з імовірністю в 137 разів меншою, ніж імовірність виявити атом водню як систему, складену з протона і електрона, можна виявити її зі включенням у неї ще й електронно-позитронної пари, і ще двох, трьох і т. д. пар частинок, але  відповідно з усе меншою (але скінченною) ймовірністю. Так, атом постійно взаємодіє з вакуумом як вихідним станом квантованих полів. Але ця взаємодія має віртуальний характер, хоча й проявляється в експериментально спостережуваних ефектах.

Поняття  віртуальності тісно пов’язане з тим, що розглядувані нами системи є квантовими. Час існування віртуальних квантів полів визначається згідно співвідношенню невизначеностей енергією, відповідною масі і енергії народжуваних і поглинутих вакуумом пар частинок. Оскільки добуток цієї  енергії на час існування частинок не повинний перевищувати постійної  Планка, то чим більша енергія віртуального кванта, тим менший час його існування. Таким чином, хоча ядро, атом, молекула відкриті по відношенню до  фізичного вакууму тих полів, квантами яких є їхні елементи, час віртуальної  взаємодії малий у порівнянні з тривалістю життя цілого, і ціле стійке.

Отже, тільки враховуючи відкритість атомної системи до фізичного  вакууму, можна теоретично коректно описати його стійкість як динамічну. Ця відкритість, пов’язана з постійним віртуальним енергетичним обміном з  вакуумом, не може бути названа дисипацією буквально (електрони в атомі не втрачають енергії), але все ж можна, очевидно, принаймні метафорично, говорит про "віртуальну дисипацію". Це словосполучення стосовно ставшого цілого, стійкого й замкнутого, нагадає про динамічність його внутрішніх процесів, про постійне відтворення становлення з точки зору відомого результату.

Розгляд ядра, атома, молекули як динамічного цілого, що є результатом самоорганізації і в той же час має високу ступінь стійкості, дозволяє ставити   питання про застосовність до такого цілого поняття тотальності. Результат самоорганізації ядер, атомів, молекул і живих організмів має підвищену ступінь стійкості і замкненості у порівнянні зі звичайними дисипативними структурами, оскільки умови їх утворення і функціонування різні. Поняття "дисипативна структура" означає  структурну стійкість ставшого цілого, відкритого до народившого його середовища і відтворюючого себе в постійному обміні енергією і речовиною з середовищем. Поділ на внутрішнє и зовнішнє тут вельми умовний. Просторові, часові або просторово-часові дисипативні структури (скажімо, коливання в хімічних реакціях або комірки Бенара) немов би накладаються на елементи середовища і процеси, здійснювані за їх участю. Елементи середовища, організовані в частини, що виконують певні функції в дисипативній структурі як цілому, не закріплені за цими частинами і при зміні умов миттєво перебудовуюь свій рух, що може бути пов’язано зі втратою узгодженості, тобто руйнацією дисипативної структури, або з утворенням іншої дисипативної  структури.

Не можна не помітити, що живий організм, хоча і пов’язаний з середовищем як відкрита дисипативна структура, є значно більш замкнутим цілим. Внутрішнє і зовнішнє чітко розрізнені навіть в одноклітинному організмі, хоча низка елементів середовища (дуже селективно) можуть бути поглинуті і виділені при харчуванні і диханні. Замкнутість і селективність у сприйнятті впливів характерні і для таких "віртуальних дисипативних структур", як ядро, атом чи молекула. Співставлення живих організмів і структурних одиниць речовини  проявили багато спільних рис, що підкріпює категоріальне визначення цілісності тих і інших як тотальності.

Методологічне значення тонкощів розглядуваних нами категоріальних розрізнень полягає в тому, що за рахунок їх проведення створюється можливість не плутати різні види дисипативних структур. Так, потрібно усвідомлювати, що хоча живі організми є дисипативними структурами як відкриті системи, але ступінь їх цілісності значно вищий, ніж у звичайно розглядуваних дисипативних структур, в тому числі і тих, які виконують певні функції в організмі як цілому. Живі організми — це особливі дисипативні  структури, стійка цілісність яких співставна тільки з квантовою цілісністю структурних одиниць речовини. Життя виявляється одним з рівней структурної організації матерії, будучи взятим в фізичному аспекті його існування.

Тотальна цілісність окремих систем є можливою  тільки як момент глобального тотального цілого. Дійсно, послідовне застосування категорії "тотальність" до живих організмів або до структурних одиниць речовини передбачає розгляд цих об’єктів як самоорганізованих, у розвитку, що природно вимагає врахування їх зв’язків. Так, існування живого організму невіддільне від взаємодії з середовищем; від існування в екологічній ниші, тобто у взаємодії з іншими видами; у популяції, тобто у взаємодії з  особинами свого виду; на основі генофонду, тобто на основі історичного розвитку життя на Землі, розвитку біосфери як світу живого.

А існування ядра, атома, молекули невіддільне від їх взаємодії з фізичним вакуумом, з об’єктами свого рівня організації, від існування того цілого, елементом якого вони виступають. Елементарні частинки як генетична і  структурна основа всіх структурних утворень пов’язують існування останніх з  історією становлення Всесвіту, у процесі якого вони і з’явились. Таким чином, мислити тотальність окремих об’єктів конкретної багатоманітності світового цілого неможливо поза розглядом  тотальності самого цього цілого, тобто тотальної цілісності світу (дивіться про відповідне розуміння світу у частині "Зміна засад розуміння реальності в сучасній науковій картині світу: від незмінності до глобального еволюціонізму" підрозділу 1.1.1).

 

Література

1.                Вайскопф В. Физика в ХХ столетии. — М.: "Атомиздат", 1977. — С. 33-53.

2.                Гегель Г.В.Ф. Феноменология духа. — Спб: "Наука", 1992.

3.                Гегель Г.В.Ф. Энциклопедия философских наук. В 3 т. — М., 1974. Т.1.

4.                Гриб А.А. Неравенства Белла и экспериментальная проверка квантовых корреляций на макроскопических расстояниях. // Успехи физических наук. Т. 142, 1984. Вып. 4. — С. 581 – 598.

5.                Добронравова И.С. На каких основаниях возможно единство современной науки? // Синергетическая парадигма. — М., "Прогресс-Традиция", 2000. — С.343-352.

6.                Добронравова И.С. Синергетика: становление нелинейного мышления. —Киев: "Лыбидь", 150с.,  http://www.philsci.univ.kiev.ua

7.                Пригожин. И. От существующего к возникающему. — М.: "Наука", 1985, 327с.

8.                Ситько С.П., Гижко В.В. О микроволновом когерентном поле человеческого организма и происхождении китайских меридианов. Доклады Академии Наук УССР. Серия Б. Геологические, химические и биологические науки, 1989, №8.  С. 77 – 81; Сітько С.П. Квантово-механічна основа багатоманітної диференційної стійкості живого. // "Фізика живого", №1, 2005. С.5-8. Див. цю та інші статті С.П.Сітько на сайті: http://www.sitko-therapy.com

9.                Спасский Б.И., Московский А.В.  О нелокальности в квантовой физике. // Успехи физических наук. Т. 142, 1984 .вып.4. С. 599 – 616.

10.           Хайдеггер М. Время картины мира – В кн. Новая технократическая волна на Западе. М., 1980.С.93-118.

11.           Шаманский Л. Г. Целое и целостность как категории материалистической диалектики. — Л., 1975. С. 6-7.

12.           Шредингер Э. Что такое жизнь с точки зрения физика? — М., 1972.

 

Питання для самоконтролю

1.     Чи можливе розуміння системи як цілого поза розглядом її у становленні або у процесі самовідтворення? 

2.     Чи визначаються частини цілим при його становленні?

3.     Чи є ціле, на відміну від цілісності, становленням з точки зору відомого результату?

4.     Чи можна характеризувати дисипативні структури як ціле?

5.     Чи є цілісними нестійкі системи (теплові структури в плазмі, турбулентності і таке інше), що самоорганізуються?

6.     Чи є стійкість вихідним моментом попередніх фізичних картин світу?

7.     Чи є стійкість вихідним моментом нелінійної картини світу?

8.     Чи представлена стійкість у нелінійній картині світу?

9.     Чи завжди стійкість у нелінійній картині світу є динамічною, перехідною, відносною?

10.           Чи є в нелінійній картині світу більш висока ступінь стійкості, ніж квантово-механічна?

11.           Чи можна застосовувати поняття "тотальне ціле" до живих організмів?

12.           Чи можна розглядати ядра, атоми і молекули як тотальне ціле поза розглядом їхньої стійкості як динамічної?

13.           Чи є розгляд тотального цілого як динамічно стійкого умовою єдиного опису світу в межах нелінійної картини світу?

14.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                 Чи є тотальне ціле найбільш стійким типом цілісності?

15.           Чи існує на цей час єдина фізична картина світу?


1.1.3 Філософські засади сучасної наукової картини світу: причинність і детермінізм

"Реальна необхідність містить випадковість..."

(Г.В.Ф. Гегель)  

Зміна предмета природознавства на постнекласичному етапі його розвитку створила передумови виникнення нового підходу до розуміння реальності.  Відповідно, проблематичними виявились деякі попередні філософські засади природознавства, що були органічно пов'язані з трактовкою реальності в системі філософських засад класичної науки. Так, виникла проблема універсальності фундаментальних фізичних законів. Тут ідеться не про універсальність законів у розумінні всезагальності закону як необхідності його дії в умовах застосовності до певної групи явищ, а про всезагальність самої законопідпорядкованості. В онтологічній складовій філософських засад картин світу, що зіставлялись з фізикою буття, універсальність законо-підпорядкованості була тісно пов'язана з вихідним розумінням реальності як незмінної субстанції: її існування забезпечувалось неперервністю дії лінійних законів, що зберігали факт цього існування, поширюючи його в нескінченне минуле і нескінченне майбутнє. Виконанню ролі збереження існування незмінної субстанції цілком відповідала і та обставина, що лінійні закони інваріантні щодо зміни знаку часового параметра. Дія цих законів відповідала класичному розумінню причинно-наслідкового зв'язку в дусі лапласівського детермінізму.

У лапласівському детермінізмі причина і наслідок можуть бути пов'язані лише необхідним чином, а стан системи визначається однозначно. Таким чином, якби існував всеосяжний розум (демон Лапласа), який був би у змозі абсолютно точно описати наявний стан справ, він міг би, завдяки дії лінійних законів, абсолютно точно знати минуле і майбутнє світу. Але оскільки людина на таке знання неспроможна, доводиться вводити поняття випадковості та ймовірності як міри нашого незнання (як відомо, саме Лаплас започаткував теорію ймовірностей).

"Детерміністські закони фізики, — зазначає І. Пригожин, — які були колись єдиними прийнятними законами, зараз виявляються надмірним спрощенням, майже карикатурою на еволюцію" [8, 16]. Ця сувора оцінка стосується передусім динамічних законів, що виражають необхідність поза її зв'язком з випадковістю, і тому таких, що трактують зміни як напередзумовлені і зворотні.

Філософська критика лапласівського детермінізму, як правило, спрямована проти загальної концепції механіцизму, історично пов'язаної з класичною механікою. "Дух спрощення, на якому грунтується детерміністична концепція,—пише французький філософ Г. Башляр, — пояснює успіх механістичної гіпотези. Науковий детермінізм знаходить свої доводи в практиці зі спрощеними застиглими явищами: тут каузалізм збігається з речовистським підходом [1,102].

Треба сказати, що область дії динамічних законів у фізиці не обмежується механікою. Класичні термодинаміка та електродинаміка також грунтуються на динамічних закономірностях. Здавалося б, до цих галузей знання, де необхідним чином пов'язані напруженості полів або теплові потоки, незастосовне звинувачення в "речовистському" підході. Крім того, досить давно сформульовані статистичні закономірності, що розкривають більш глибокий рівень сутності відносно цих динамічних законів (статистична механіка, квантова електродинаміка).

Статистичні закономірності в науці відображають зв'язок необхідності з випадковістю: закономірний зв'язок має необхідний характер, але стан фізичної системи виражається певним імовірнісним розподілом (колом можливостей значень певної величини для множини об'єктів), і в дійсність випадковим чином кожного разу переходить тільки одна з можливостей із кола, заданого необхідністю, тобто необхідність виявляється через випадковість.

Здавалося б, думка про те, що "динамічні закони являють собою перший, більш низький етап у процесі пізнання навколишнього світу: статистичні закони забезпечують більш довершене відображення об'єктивних зв'язків у природі, виражають наступний, більш високий етап пізнання" [6, 435], повинна займати належне місце в методології сучасної фізики. ІІроте не слід недооцінювати живучість традицій і забобонів у методологічній свідомості вчених. Ореол наукової респектабельності "точних" динамічних законів у поєднанні з успіхами концепції елементаризму підтримував ідеал динамічного мікроскопічного опису, який керував умами фізиків і в нашому столітті.

Так, сама статистична трактовка термодинамічних законів на основі кінетичної теорії довго інтерпретувалась як результат наближених імовірнісних методів, що застосовуються внаслідок нашої нездатності враховувати всі подробиці зіткнень частинок газу, рідини чи іншого середовища. Припускалось, що ці зіткнення можуть бути описані зворотними динамічними законами. Таким чином, прагнення до наукової точності та об'єктивності, які розумілися механістично, призводило до суб'єктивістської інтерпретації незворотності (яка є, між іншим, невід'ємною рисою нашого життя). Проте послідовних висновків з цих припущень зроблено не було. А вони, між тим, абсурдні, що прекрасно продемонстрував І. Пригожий таким полемічно загостреним питанням: "Якою мірою припустимо вважати, що ми самі є результатом неповноти власного знання, наслідком того, що нашому спостереженню доступні лише макроскопічні стани?" [9, 178]

 Це обмежене розуміння природи та її законів зумовлювало суперечність між гуманізмом і сцієнтизмом в європейській культурі. Основа цієї суперечності — неможливість включити людину, її свободу і діяльність у фізичну картину світу, механістичний характер якої був пом'якшений і затушований, але не знятий некласичною фізикою. Відносячи незвичайні, з точки зору класичної науки, закономірності до мікрооб'єктів, фізика зберігла в респектабельній формі інваріантності рівнянь до зміни знаку часу лапласівський детермінізм.

Перехід до розгляду фізикою та хімією природних об'єктів в їхньому спонтанному становленні (самоорганізації), яке включає, як виявилось, ситуації вибору і, відповідно, незворотність, позбавляє останнього грунту технократичне ставлення до природи як до зовнішнього для людини машиноподібного об'єкта. Небезпека такого ставлення стала цілком наочною у XX столітті. Більш адекватна оцінка природних умов і меж людської діяльності можлива за розширення меж наукової раціональності, достатньої для усвідомлення теоретичного опису нелінійних процесів.

Формування адекватних філософських засад наукового дослідження нових предметних областей покликане створити контекст раціонального розуміння, зокрема, і проблем їх детермінації. Утім, саме ставлення до детермінізму та його ролі останнім часом сильно змінилось. Ілля Пригожин у книзі "Час, хаос, квант" наводить підтвердження цьому: "Як свідчення змін наведемо урочисту заяву, з якою виступив у 1986 р. сер Джеймс Лайтхіл, що був на той час президентом Міжнародного союзу теоретичної і прикладної механіки: "Тут я повинен зупинитися і знов виступити від імені  широкого всесвітнього братства тих, хто займається механікою. Ми всі глибоко усвідомлюємо сьогодні, що ентузіазм наших попередників з приводу чудових досягнень ньютонівської механіки спонукав їх до узагальнень у цій області передбачуваності, в які до 1960 року ми всі охоче вірили, але які, як ми тепер  розуміємо, були хибними. Нас не полишає колективне бажания визнати свою провину за те, що ми вводили в оману широкі кола освічених людей, розповсюджуючи ідеї про детермінізм систем, які задовольняють закони руху Ньютона, — ідеї, які, як з’ясувалось після 1960 року, виявились неправильними" [цит. по 7, 96-97]. І далі, пояснюючи цю думку, І.Пригожин пише: "Детермінізм, який довгі роки здавався синонімом наукового пізнання, у наш час зведений до стану властивості, справедливої тільки в обмеженому колі  ситуацій. Крім того, ймовірності, які Больцман вважав втіленням нашого незнання, отримують об’єктивний сенс" [7, 97].

Які ж філософські засади відповідають тому розумінню причин самоорганізації, яке було висунуто самим Іллею Пригожиним?

Як відомо, серед усіх видів причинності, виділених ще Аристотелем (формальна, матеріальна, цільова і діюча), фізика Нового часу використовувала лише діючу причину. Більше того, у  динамічних законах класичної фізики була виражена наочна причинність буденної свідомості, коли одна подія (причина) тягне за собою іншу подію (наслідок). При цьому стан фізичної системи у фізичній теорії описувався через спостережувані величини.

За всіх змін, що відбулись у розумінні причинності в ході усвідомлення результатів першої наукової революції ХХ століття (причинність стала ймовірнісною, теоретичний опис станів фізичних систем лише опосередковано пов’язаний зі спостережуваним величинами і т.і.), тільки нинішня наукова революція покінчила з пережитками Лапласівського детермінізму. Загальноприйнятої концепції детермінізму в філософських засадах синергетики поки немає, хоча і природничі, і філософські передумови для адекватного розуміння причин самоорганізації уже наявні.

Для того, щоб обговорювати питання про причини самоорганізації, розглянемо, виникненням чого, власне, є самоорганізація з точки зору синергетичної картини світу. Ілля Пригожин, котрий багато зробив для  формувания нового погляду на світ, називає складність, темпоральність і цілісність його визначальними рисами [7]. Самоорганізація може бути визначена як виникнення (становлення) нового цілого, утвореного складною, але узгодженою поведінкою складових елементів вихідного середовища. Початковим пунктом виникнення будь чого нового при самоорганізації є становлення цілісності вихідного середовища, що виявляється у виникненні набору можливостей подальшого вибору у вигляді великомасштабних флуктуацій [3]. Саме такі флуктуації Пригожин розглядає в якості причин самоорганізації [9, 236-274].

Обираючи філософські засади, які були б адекватні запропонованому І.Пригожиним розумінню причин самоорганізації, можна продемонструвати непомічену ним самим можливість використання відомих філософських винаходів. Поняття філософського винаходу запровадив Мераб Мамардашвілі, який писав, що "є деякі теоретичні структури думки, які фактично вільні, причому в тому числі й від їхньої інтерпретації самими винахідниками структур" [5, 95].

Розуміння Пригожиним причин самоорганізації актуалізує гегелівську категоріальну структуру [2], яка представляє формування причини на певному засновку і при певних умовах [4, 98-105]. 

Ілля Пригожин, розглядаючи самоорганізацію дисипативних структур як порядок через флуктуації, саме великомасштабні флуктуації, що випадково обираються в точці біфуркації як варіанти подальшого розвитку системи, визначав як причину нового порядку. Це розуміння причинності стосовно  процесу самоорганізації ще не було належним чином зрозумілим та оціненим. Натомість аналіз причинності в синергетиці має деякі типові помилки.

Часто-густо в методологічній літературі, присвяченій причинності в синергетиці, можна прочитати про так званий "слабкий детермінізм". У цьому випадку в якості причини самоорганізації намагаються розглядати попередній  щодо біфуркації стан середовища. Дається взнаки звичка використовувати поняття причинно-наслідкових відношень так, як воно розглядалось у лінійній фізиці, будучи вираженим через однозначний зв’язок минулого і майбутнього станів фізичної системи, здійснюваний фізичним сигналом, що розповсюджується зі скінченною швидкістю. Зрозуміло, що в такому контексті нічого іншого не лишається, як констатувати відсутність однозначного зв’язку між попереднім і наступним станами системи, коли при плавній зміні контрольного параметру графік розв’язку нелінійних рівнянь разгалужується в особливій точці. Однак жодних підстав розглядати попередній до біфуркації стан як причину наступного за нею тут нема. Стан середовища перед першою біфуркацією ще навіть не нелінійний. А без нелінійності немає самоорганізації.

Ілля Пригожин в якості причини виникнення порядку з хаосу розглядає не стан, що передує біфуркації, а флуктуації щодо середніх значень, котрі характеризуюють термодинамічний хаос, яким є цей попередній стан. Хочеться ще раз підкреслити, що мова йде про великомасштабні флуктуації, тобто про варіанти так званого "дальнього порядку". Вони виникають у критичному стані середовища, відповідному точці біфуркації, коли середні значення взагалі припиняють існувати [9, 236-274]. Ці флуктуації, власне, і є новим порядком, який виникає і підтримується в умовах сильної нерівноважності середовища. Їх не треба плутати, як це часто буває, з "шумом", зовнішнім або внутрішнім, з  малими випадковими збуреннями, які можуть вплинути на вибір варіанта розвитку. Такі випадкові впливи іноді називають малими причинами великих наслідків. І це також досить типова плутанина в розумінні причинності в синергетиці, пов’язана з принциповою відкритістю системи у критичній точці до найменших впливів. 

Якщо ж серйозно сприйняти думку І.Пригожина, ситуацію біфуркації слід  розглядати як ситуацію формувания причин, адже саме в цій ситуації з’являються варіанти дальнього порядку, тобто флуктуації як причини порядку. У цьому випадку причина дорівнює дії, як і має бути у віповідності з  давньою традицією розуміння причинності у світовій філософській думці. Адже дією цієї причини виявляється саме існування нової самоорганізованої дисипативної структури.

Ось тільки нова необхідність, тобто закон існування цієї структури, включає в себе випадковість вибору одного з можливих варіантів самоорганізації. Гегель називав таку необхідність, що містить у собі випадковість, реальною необхідністю, розглядаючи в "Науці логіки" формування причини [2, 197]. Таким чином, випадковий вибір передує виникненню діючої причини. Нелінійність середовища при цьому може бути розглянута як засновок самоорганізації, а критичне значення контрольного параметру як її умова [4, 98-115]. Подвійна детермінація засновком і умовами визначає виникнення  флуктуації як діючої причини становлення нового цілого. За Гегелем, субстанція грає роль причини, оскільки вона має міць  "породжувати якусь дію, якусь дійсність".

Таке розуміння дає можливість уникнути парадоксального розгляду подій, подібних до крику у горах, як причини виникнення лавини. (Це типовий приклад, який наводиться на користь думки про малі причини великих наслідків). При наявному перепаді висот (нерівноважність) нестабільність, пов’язана з нездатністю сил тертя далі утримувати маси снігу або каміння від падіння, утворює нелінійний стан снігового покриву або розсипу каменів. Ця нелінійність як засновок формування лавини надає випадковій події, такій, як крик в горах, значення критичної умови. Це є умова випадкового вибору формування однієї з можливих причин і, відповідно, її дії (тобто сходу лавини саме в одному, а не іншому з можливих місць). Потужність такої події, неспівставна з потужністю крику, забезпечується дією сили гравітації.

Як не дивно, такий розгляд знаходиться у повній відповідності з розумінням діючої причини в класичній фізиці, фізиці Галілея і Ньютона. Як відомо, вони вважали, що причина потрібна для зміни стану руху (створення прискорення), і ця причина – сила. Щоб змінити стан механічного руху, потрібна енергія. Такою ж є ситуація і в нелінійній  області. Щоб утворити нову структуру, необхідна потужність потоків енергії, які отримує або виробляє середовище. Мова може йти про нагрівання в першому випадку або хімічні реакції в другому. Ця енергія, що робить середовище нелінійним, і є засновком для виникнення причин, здатних здійснити відповідні дії. Мале випадкове збурення може вплинути на вибір однієї з флуктуацій у критичному нерівноважному стані, але  не воно визначає сам набір можливих  флуктуацій.

Оскільки нелінійні рівняння мають декілька розв’язків, теоретичний опис повинен включати інформацію про випадковий вибір одного з варіантів, здійснюваний системою в особливих точках. Іноді можлива реалізація кожного з варіантів, коли різні варіанти розв’язків можуть співіснувати в одному і тому ж середовищі для різних його елементів. Так, люди можуть обирати різні партії, а молекули брати участь у різних когерентних рухах, які утворюють різні турбулентності, наприклад, вихорі за моторним човном, що швидко рухається. Теоретична реконструкція можливих варіантів вибору виступає в якості пояснення на відміну від теоретичного опису. Тобто пояснення в нелінійних теоріях здійснюється тільки для сфер можливого.

Зв’язок теоретичного пояснення з реконструкцією набору можливостей не є новиною, принаймні, у фізиці. Не тільки квантова, але й класична статистики реконструюють стани фізичної системи, пов’язані законом, як набір можливостей. Специфіка нелінейної ситуації визначається  співвідношенням необхідного і випадкового і може бути прояснена зверненням до філософських  засад науки. Коротко кажучи, різниця така: у статистичних законах необхідність окреслює коло можливого, а випадковість здійснення будь-якої з можливостей є проявом необхідності.

Випадковий же вибір в точці біфуркації – це вибір поміж новими необхідностями, додатковими щодо необхідності, яка існує до особливої  точки, і виражена, наприклад, термодинамічною кривою. Зовсім не те ж саме мати стійкий і передбачуваний розкид значень у проявах лінійного статистичного закону чи виражений розв’язанням нелінійних рівнянь непередбачуваний випадковий вибір між різними шляхами еволюції з нелінійним роздмухуванням найменшої вихідної різниці. 

Для більш глибокого розуміння процесів самоорганізації та їх причин, треба "розпакувати" точку біфуркації і розглянути рух елементів середовища в перехідному процесі, що відбувається в хаотичному середовищі. Ми розглядаємо це питання у підрозділі "Динамічний хаос як єдність порядку і безладу".

Підкреслимо ще раз: доки ситуація в середовищі може бути описана лінійними рівняннями, флуктуації автоматично згасають за рахунок взаємодії елементів системи. Однак за певного критичного значення контролюючого параметра (наприклад, температури), коли інтенсивність взаємодії між елементами системи зростає і середовище стає нелінійним, нелінійні рівняння мають принаймні два розв’язки (ситуація біфуркації). При цьому флуктуація вже не постає тут відхиленням від середнього значення (його в ситуації біфуркації просто не існує). Флуктуація здійснює випадковий вибір між двома рівно-ймовірними рішеннями.

Саме флуктуація, яка "добирає" одне з рішень рівнянь, можливих за певного критичного значення параметра (умови), може бути зрозумілою як причина, дією якої є утворення нового цілого. При цьому дія дорівнює своїй причині. У ситуації біфуркації флуктуації мають великі розміри. Власне, нова макроскопічна структура і є флуктуацією, підтриманою внутрішніми та зовнішніми умовами. Ця флуктуація являє собою впорядковану кооперативну дію багатьох елементів, які рухаються узгоджено (когерентно). Цей рух і забезпечує існування нової структури.

При цьому ситуація, яка робить вибір можливим і випадковим, передує формуванню причини. До такої ситуації становлення нового цілком застосовні міркування Г.Гегеля, який розробив категоріальну структуру детермінації формоутворення саме для осмислення процесів становлення. Гегель писав: "Реальна необхідність містить тому випадковість, вона повертається до себе з вказаного іншобуття дійсності й можливості відносно одне одного..." [2, 197].

Застосовуючи гегелівські положення до ситуації біфуркації, можна зробити висновок, що, маючи засновком нелінійність середовища за умови критичного значення певного параметра, дійсне містить у собі об'єктивно різні рівно-ймовірні можливості, і вибір між ними визначається флуктуацією, тобто є випадковим. Проте будь-яке з обраних рішень виявляється необхідним, причому ця необхідність у будь-якому варіанті вибору має свій засновок і умови реалізації, а крім того, й значимість флуктуації, і сама ситуація вибору об'єктивно обгрунтовані.

Все вищесказане дозволяє зрозуміти, чому І.Пригожин наполягав на тому, що в нелінійній області не досить знати регулярності. Крім них, потрібно зважати на події, а саме події випадкового вибору варіанту подальшої еволюції в особливій точці, точці розгалуження (у найпростішому випадку роздвоєння точці біфуркації).

Отже, типове для класичного природознавства розуміння природи як математичного універсуму, де кожна подія є проявом закону, перестає працювати в нелінійній науці. Найважливішими виявляються події, що не визначаються жодним законом, а є принципово випадковими подіями вибору. Варто пам’ятати, однак, що сам набір варіантів вибору не є випадковим. Він визначається властивостями середовища, на якому відбувається самоорганізація, можливими атракторами нелінійної динаміки. Знання можливих варіантів діючої причини не забезпечує однозначної передбачуваності. Стратегія людської діяльності має спиратися, скоріш, на знання про атрактори як на варіанти можливих фінальних станів розгортання нелінійної динаміки. Здається природньою думка, що атрактори можна розглядати як цільові причини. Такий спосіб реабілітувати в якості наукового ще один з аристотелівських видів причинності, не спрацьовує, однак, коли середовище самоорганізації знаходиться в стані не статистичного, а динамічного (детермінованого) хаосу, де атрактори конкурують між собою, і вигляд виникаючих структур визначається не одним з атракторів, а їхньою конкуренцією. Але про це у відповідному підрозділі.

 

Література

1.     Башляр Г. Новый рационализм. — М., 1987. — С. 102, 104.

2.     Гегель Г.В.Ф. Наука логики. — М.: "Мысль",  1971, Т.2. — 248с.

3.     Добронравова И.С. Причинность и целостность в синергетических образах мира. // "Практична філософія", №1, 2003, С.6-10.

4.     Добронравова И.С. Синергетика: становление нелинейного мышления. — Киев: "Лыбидь", 1990. Текст книги у повному обсязі міститься на сайті  http://www.philsci,univ.kiev..ua

5.     Мамардашвили М. Идея преемственности и философская традиция. – В кн. Мамардашвили М. Как я понимаю философию. — М.: "Прогресс", 1990. С. 91-99.

6.     Мякишев Г. И. Общая структура фундаментальных физических теорий // Физическая теория. — М., 1976. — С. 435.

7.     Пригожин И., Стэнгерс И. Время, хаос, квант. — М.: "Прогресс", 1994. — 266с.

8.     Пригожин И. От существующего к возникающему. — М., 1985. — С. 16.

9.     Пригожин И., Стэнгерс И. Порядок из хаоса. — М., 1986. — С. 178.

 

Питання для самоконтролю

1.     Чи є вибір подальшої поведінки системи в точці біфуркації принципово випадковим?

2.     Чи є система, що самоорганізується, принципово відкритою до найменших впливів в особливих точках?

3.     Чи є конструктивною спроба розглядати стан системи перед точкою біфуркації як причину наступних станів?

4.     Чи є теза про малі причини великих наслідків адекватним описом ситуацій біфуркації в нелінійній науці?

5.     Чи розглядав І.Пригожин великомасштабні флуктуації в якості причин  самоорганізації дисипативних структур?

6.     Чи можна розглядати ситуацію біфуркації як ситуацію формування діючої причини?

7.     Чи можна застосувати ідею подвійної детермінації засновком і умовами до спонтанного виникнення діючої причини в нелінійній науці?

8.     Чи включає реальна необхідність випадковість?

9.     Чи є випадковим набір можливостей, що відкриваються в особливих точках?

10.            Чи є випадковість доповненням необхідності в ситуаціях біфуркації?


1.1.4 Динамічний хаос як єдність порядку і безладу.

"Природа володіє не просто більшою складністю,

а складністю зовсім іншого рівня."

(Бенуа Мандельброт)

Європейська звичка протиставляти невпорядкований хаос впорядкованому космосу була посилена в Новому часі науковим поглядом на світ як на математичний універсум, тобто як на законовідповідний космос. Ця звичка посунула на деякий час з поля уваги інший аспект європейської, точніше античної, традиції зважати на походження порядку з хаосу. Повернення до цієї думки сталося під час сучасної наукової революції. Недарма одна з книг Іллі Пригожина, знакової постаті цієї революції, написана у співавторстві з філософом Ізабелою Стенгерс, носить саме таку назву: "Порядок з хаосу". [20]

Дійсно, самоорганізація – це спонтанне виникнення цілісних складних утворень в попередньо однорідному середовищі. Не завжди однак, усвідомлюється та обставина, що середовище це є хаотичним, і що новий порядок виникає саме з хаосу. Такий вихідний хаотичний стан передує критичному стану, в якому нерівноважність викликає дію нелінійних законів. Чітке розгалуження подальших можливостей еволюції системи (двох в ситуації біфуркації) складає вражаючий контраст впорядкованого когерентного руху елементів середовища з попереднім станом термодинамічного хаосу. Цей хаос називають термодинамічним, оскільки в ньому діють лінійні закони термодинаміки. Забезпечується дія цих законів тим, що тепловий хаотичний рух частинок, що складають середовище, руйнує, завдяки випадковим зіткненням, невеликі флуктуації, не даючи їм зростати, і середні значення величин виявляються наіймовірнішими. Тому хаос такого типу називають ще статистичним. Така назва більше відповідає тенденції застосовувати відповідні уявлення за межами фізики: при розгляді популяцій в біології або в соціологічних чи економічних дослідженнях суспільного життя.

Повернемось до фізики: статистичні закони руху атомно-кінетичної теорії виступають в якості пояснювальної моделі діі законів термодинаміки. Отже, і в лінійній теорії рівноважної термодинаміки макроскопічний порядок забезпечується безладом в русі мікроскопічних складових середовища. Тобто певна єдність порядку і безладу мала місце і в царині класичної фізики. Проте першість впорядкованості залишалась в картині світу класичної науки за рахунок того, що рух мікрочастинок з їхніми зіткненнями розглядався як такий, що регулюється законами динаміки .

Застосування теорії ймовірностей вважалось вимушеним нездатністю обмеженого людського розуму прослідкувати і розрахувати рух кожної з безлічі частинок і зіткнень між ними. Тобто в силі залишався класичний ідеал наукової раціональності, і примислення нескінченно потужного суб’єкту в якості демона Лапласа і демона Максвелла продовжувало мати сенс до початку нинішньої наукової революції. Не слід недооцінювати вплив уявлень статистичної теорії на сподівання керувати поведінкою людей, принаймні їхньої більшості, вважаючи інші варіанти поведінки малоймовірними. Хоча після доби Просвітництва пряма екстраполяція природних законів на суспільство вже не віталась, уявлення про законовідповідність все ж базувались на авторитеті природничих наук, особливо фізики. Так що уявлення фізичної картини світу були "науковим" підґрунтям намагань планувати виробництво і життя мас людей в ХХ сторіччі. Тим не менш крах цих сподівань можна вважати природнім, навіть виходячи з науки того ж періоду, якщо не зводити її до фізичної картини світу.

Суперечність між лінійною фізикою і біологією в ХІХ-ХХ століттях була однією з головних перешкод для створення єдиної загальнонаукової картини світу. Еволюційний підхід в біології в якості природного розглядав рух до більшої впорядкованості. В лінійній фізиці природнім вважався рух до меншої впорядкованості, найбільш ймовірного стану, стану рівноваги. Інакше кажучи, стан рівноваги був атрактором для систем, близьких до цього стану. На відміну від міркувань фізичної картини світу, екстраполюючих термодинамічні уявлення зрештою до ідеї теплової смерті Всесвіту, у фізичній теорії було вказано умови застосовності рівноважної статистичної фізики. Отже, можна було сподіватися, що при інших умовах вона не справджуватиметься. Тож та обставина, що тільки застосовність правила Гібса забезпечує ймовірнісний підхід в галузі рівноважної термодинаміки, і що коли це правило буде незастосовне, тобто в ситуації, далекій від рівноваги, будуть можливі і інші атрактори, можна було припустити і до початку нинішньої наукової революції. Інша справа, що такі припущення в контексті попередньої картини світу не виникали.

Правило Гібса передбачає, що кожному макростану системи рівноймовірним чином відповідають всі можливі мікростани. Це означає, що неважливо, які саме молекули матимуть найбільші чи найменші з можливих значень швидкостей чи імпульсів. Головне, щоб найбільша їх кількість мала найбільш ймовірні, тобто близькі до середніх, значення. Тоді температура чи тиск в середовищі відповідатимуть рівноважній термодинаміці.

Сильно нерівноважним ситуаціям: перепаду температур (як при утворенні комірок Бенара) або тиску (як при утворенні вихорів у збуреній воді за моторним човном) відповідають інші атрактори руху елементів середовища. Це зовсім не стан рівноваги. Так, природна поведінка натовпу в театральному фойє під час антракту і після третього дзвінку відрізняється.

Нерівноважність ситуації і, відповідно, нелінійна поведінка, можуть мати і зовнішні (нагрівання, збурення), і внутрішні засновки: (автокаталітичні хімічні реакції, зростання популяції в обмеженій екологічній ніші, процеси горіння і таке інше). Ми вже описували самоорганізацію як спонтанне утворення структур, тобто збільшення впорядкованості руху елементів середовища. Те, що на графіку розв"язків рівнянь виглядає як критична точка біфуркації, відповідає виникненню в середовищі двох атракторів. Випадковість вибору елементами системи того чи іншого варіанту, що виглядає дещо містично при квазікласичному розгляді особливої точки на графіку, стає зрозумілішим, якщо таку точку "розпакувати", тобто розглянути відповідний хаотичний рух елементів середовища. У нерівноважній ситуації варіантів поведінки залишається небагато. Вони визначені можливими в цьому середовищі при цих умовах атракторами.

Опинившись у області тяжіння того чи іншого атрактора, елемент середовища, молекула чи людина, рухається когерентно з іншими у відповідному напрямку. В полі дії якого атрактору опинилась частинка визначається випадковістю попереднього хаотичного стану і випадковістю граничних умов (тобто ближче до джерел нелінійності або до стоків відкритої системи у критичному стані знаходиться певний елемент середовища.) Під час стихійного лиха чи техногенної катастрофи доступ до інформації, суспільний стан, наявність дітей, яких потрібно рятувати, визначають характер дій. Але в цій критичній ситуації вибір варіантів поведінки невеликий: їхати або лишатись.

Оскільки стійкі варіанти самоорганізації мають місце у відкритих системах, тобто вироблена ентропія передається середовищу і змінює умови самоорганізації, після першої біфуркації наступає черга наступних. Кожне розгалуження у наступних критичних точках знову розгалужується. Стійкими стають на деякий час інші стани системи. Так, при збільшенні швидкості човна водяні вихорі роздрібнюються.

Цей каскад біфуркацій завжди обмежений. На певному кроці (часто на четвертій біфуркації) відбувається перехід до хаотичної поведінки параметру порядку системи. Це означає, що поведінка елементів середовища залишається колективною, стаючи при цьому хаотичною. Сценарії входження до такого, динамічного,  хаосу відомі різні.. Хаотичність поведінки тут забезпечується не зовнішніми збуреннями, а самою нелінійною динамікою системи. Тому така назва: динамічний хаос.

Математичні моделі динамічного хаосу – це ітераційні формули, які можуть бути наближеним розв’язком нелінійних рівнянь або спеціально підібраною імітацією нелінійної динаміки. Динамічний хаос тому іноді називають ще алгебраїчним хаосом. Така модель, звичайно, є ідеалізованою. Існує і так званий стохастичний хаос, де параметри, що входять в ітераційні формули, випадковим чином змінюються.

Отже, однією з головних ознак впорядкованості, притаманних динамічному хаосу, є та обставина, що складна нелінійна динаміка розгортається за певною, доволі простою, формулою. Саме модель динамічного хаосу добре пояснює чутливість нелінійних процесів до початкових умов, оскільки найменші розбіжності початкових умов роздмухуються нелінійністю. Найвідоміший приклад такої чутливості пов’язано з так званим "дивним" (бо хаотичним) атрактором Е.Лоренца, побудованим при поясненні метеорологічних процесів. Мова йде про метелика, помах крилець якого в дельті Амазонки може спричинити буревій в Північній Америці. Ця метафора навіяна, мабуть, самою формою фазового портрету атрактора Лоренца, схожого на двокрилого метелика (дивись малюнок на 1 сторінці). Кожне з "крилець" утворене траєкторіями нелінійної хаотичної динаміки, між якими можливе випадкове перестрибування. Тому при всій детермінованості кожного кроку нелінійної динаміки (а динамічний хаос тому має ще одну назву – детермінований  хаос) довгострокове прогнозування є неможливим.

В динамічному (детермінованому) хаосі кожна точка фазового простору є особливою точкою, тобто точкою виникнення причини, і кожний крок нелінійної динаміки пов’язаний з випадковим вибором можливих варіантів. Таким чином Лапласівський детермінізм демонструє свою незастосовність саме в царині детермінованих процесів. Нескінченний розум не має сенсу примислювати, тому що принципова невизначеність вибору не долається його потужністю.

Неможливість довгострокового прогнозування процесу, кожний крок якого детермінований, пояснюється роздмухуванням найдрібніших різниць у вихідних значеннях параметрів. Пуанкаре випередив сучасний погляд, згідно якого дуже малі невизначеності в стані системи можуть підсилюватися з часом, і передбачення віддаленого майбутнього можуть ставати неможливими. Причому швидке зростання невизначеності відбувається за експоненційним законом і досягає макроскопічних розмірів.

Як зрозуміти згадане роздмухування вихідної різниці? Проілюструємо це на одній з найбільш вивчених ітераційних формул нелінійної динаміки. Вона пов’язана з піднесенням до квадрату початкового значення змінного параметру. Якщо ми починаємо з величин, що трошки менші, чи трошки більші одиниці, траєкторії нелінійної динаміки врешті дуже розійдуться, оскільки в першому випадку атрактором є нуль, а в другому атрактор – це нескінченність. Вихідна ж різниця може бути забезпечена в природі навіть квантовими флуктуаціями. Таким чином, навіть малесенька невизначеність в подальшому дається взнаки.

Ось що пишуть з цього приводу Х-О. Пайтген і П.Х Ріхтер у передмові до своєї відомої книги "Краса фракталів": "Будь-який нелінійний процес призводить до розгалуження, до роздоріжжя, в якому система може обрати той або інший шлях. Ми маємо справу з вибором рішень, наслідки яких неможливо передбачити, оскільки для кожного з цих рішень є характерним підсилення. Найнезначніші неточності роздмухуються і мають далекосяжні наслідки. В кожний окремий момент причинний зв’язок зберігається, але після кількох розгалужень його вже не видно. Рано чи пізно початкова інформація про стан системи перестає бути корисною. В ході еволюції будь-якого процесу інформація генерується і запам’ятовується. Закони природи допускають для подій множину різних варіантів, але наш світ має одну-єдину історію." [21, 17]

Отже, далекосяжні прогнози неможливі. Але є і гарна новина. Вона пов’язана з утворенням стійких складних структур в полі конкуренції різних атракторів. Так, в нашому прикладі з піднесенням до квадрату на кожному кроці ітерації, коли вихідне значення змінної х дорівнює одиниці, всі наступні піднесення до квадрату залишать значення х незмінним. Отже, на фазовій площині, з якої атрактори нуль і нескінченність приберуть все інше, залишиться стійка траєкторія, коло з радіусом одиниця. Якщо ж ітераційна формула, окрім піднесення до квадрату передбачає ще й додавання на кожному кроці ітерації певної комплексної величини С, то замість кола, матимемо більш складну і примхливу криву.

Відомий математик Бенуа Мандельброт, розглянувши варіанти співвідношення початкового значення х і різних комплексних значень постійної С, отримав множину Мандельброта, приналежність до якої визначає можливості утворення різноманітних складних структур. Він назвав ці структури фракталами, виходячи з того, що їхня розмірність є дробовою, а не цілою. При цьому він скористався з результатів, отриманих ще на початку ХХ століття Жоліа, Фату, Хаусдорфом, Кантором, Кохом та іншими. Результати ці тоді вважались екзотичними і такими, що не мають стосунку до реальності. Заслуга Мандельброта полягає, крім іншого, в тому, що він визначив фрактальну геометрію як геометрію хаосу. Що ж до стосунку до реальності, то схожість фрактальних структур на структури, що ми постійно спостерігаємо навколо себе, вражає. На обкладинці цієї книги, ви побачите тільки один з багатьох видів фракталів. Такі гарні малюнки, отримані методом комп"ютерної симуляції, широко представлені в Інтернеті. Деякі з адрес веб-сайтів, ви знайдете в списку літератури. Інші адреси підкажуть пошуковики. Співставлення певних кольорів певним параметрам, дозволяє візуалізувати їх нелінійну динаміку, відповідну нелінійним ітераційним формулам. Використання подібних методик дозволяє стискати інформацію, представляючи замість багатобайтового опису складної картинки простий опис їх швидкого отримання. Ця обставина добре ілюструє думку про те, що теоретичний опис складних систем може і має бути простим. Схожість такої комп’ютерної симуляції на гірські ландшафти, форму крон дерев і їхнього листя, на форму морських мешканців і на візерунки, що прикрашають шкіру інших живих істот, наводить на роздуми про справедливість влучного вислову про те, що у природи фрактальне обличчя. 

Порівнюючи фрактальну геометрію з геометрією Евкліда, Б.Мандельброт писав: "Чому геометрію часто називають холодною і сухою? Одна з причин полягає в її нездатності описати форму хмари, гори, берегової лінії або дерева. Хмари - не сфери, гори - не конуси, берегові лінії - не кола, деревна кора не гладка, блискавка поширюється не по прямій. У більш загальному плані можна стверджувати, що багато об'єктів у Природі настільки іррегулярні і фрагментовані, що в порівнянні з Евклідом - термін, що у цій роботі означає всю стандартну геометрію, -- Природа володіє не просто більшою складністю, а складністю зовсім іншого рівня." [13]

Дійсно, складність фракталів принципово відрізняється від розуміння складності, притаманного Евклідовій геометрії. Там складне розглядалось як складене з простого. Будь яку складну лінію або фігуру можна було звести до суми простих відрізків, дуг, трикутників абощо, просто зменшуючи масштаби розгляду. Складність фракталів принципово інша: змінюючи масштаб, ми знаходимо таку ж складність. Для геометричних фракталів ця властивість носить назву масштабної інваріантності, оскільки відповідність є повною (власне, ця відповідність визначається способом їх побудови). Для алгебраїчних фракталів, що утворюються в полі конкуренції атракторів динамічного хаосу, мова йде, скоріше, про самоподобу. Власне, ця  властивість є однією з визначальних ознак фрактала.

Фракталом називають структури, що складаються з частин, які в певному розумінні подібні цілому. "Всі фігури, які я досліджував і називав фракталами, -- пояснював Мандельброт, -- в моєму розумінні володіли властивістю бути "нерегулярними, але самоподібними" Формулювання "нерегулярний, але самоподібний" було спробою втиснутися між двума можливостями, до яких ці теорії зводились раніше. Першу з них ілюструє теорія Евкліда, яка досліджує виключно впорядковані і гладкі фігури (елементи кривих в Евкліда завжди самоподібні, але тривіальним чином: всі криві являються локально прямими, а прямі завжди самоподібні). Друга стара можливість була пов’язана з фігурами довільної складності і невпорядкованості." [15, 137]. Як раз ця можливість була пов"язана з вивченням хаосу. Тільки частина хаотичних систем поки що була дослідженою, і як раз ті, що мали самоподобу і завдяки ній могли бути вивченими. Мандельброт зауважує, що їх корисно було вивчити хоча б в силу численних прикладів самоподоби у природі. 

Важливо зазначити, що неможливість далекосяжних прогнозів на кшталт притаманних лінійній науці, не означає, що нові знання не є корисними і не можуть бути використані практично. Ю.Данілов, математик, перекладач більшості робіт Пригожина і Хакена, писав: "Фрактальні властивості – не примха і не плід пустої фантазії математиків. Вивчаючи їх, ми навчаємось  розрізняти і передбачати важливі особливості оточуючих нас предметів та явищ, котрі раніше, якщо й не ігнорувались повністю, то оцінивались лише приблизно, якісно, на око. Наприклад, порівнюючи фрактальні розмірності складних сигналів, енцефалограм або шумів в серці, медики можуть діагностувати деякі тяжкі захворювання на ранній стадії, коли хворому ще можна допомогти. Метеорологи навчились визначати по фрактальній розмірності зображения на екрані радара швидкість висхідних потоків у хмарах, що дозволяє з великим випередженням видавати морякам і льотчикам штормові попередження." [7]

Як бачимо, це дещо інший тип прогнозів, ніж в лінійній науці, де світ вважався прозорим для довгострокового передбачення (скажімо, сонячних затемнень). У науці про динамічний хаос самоподібність фракталів визначає ту обставину, що при зміні масштабів ми знову і знову опиняємось у "вікнах прозорості", в яких можливе передбачення, або принаймні розуміння альтернативних варіантів розвитку подій на фоні загальної каламутності. Це знову ж таки вказує на моменти впорядкованості в хаосі. Зауважимо лише, що фрактальна самоподоба, яка в теорії і комп’ютерній симуляції виявляє себе при довільній кількості зміни масштабів, в природі спостерігається лише при кількох змінах масштабів (звичайно, на четвертому кроці маємо справу вже з просто з іншими речами). Так, розташування прожилок на листах дерев подібно їхній кореневій системі та розташуванню гілок у кроні дерева, але не будові лісу. 

Як ми вже неодноразово наголошували, некласичний тип наукової раціональності забезпечує об’єктивність наукового пізнання за рахунок врахування активності суб’єкта, зокрема, використовуваних ним засобів спостереження. Необхідність враховувати пізнавальну позицію суб’єкта виявляється дуже важливою і в нелінійній науці. Зокрема, це пов’язане з тим, що фрактальні властивості деяких об’єктів роблять непридатними до них такі звичні процедури, як вимірювання довжини. В більшості текстів, присвячених фракталам, ви знайдете згадку про вимірювання довжини берегової лінії острова, на якому розташована Великобританія. При намаганні уточнити цю довжину, тобто при зменшенні масштабів вимірювання, довжина ця не уточнювалась, а змінювалась. Давалась взнаки фрактальність цього об’єкту, а точніше, дробова розмірність, йому притаманна. Неможливо поміряти лінійкою, тобто приладом з з цілою розмірністю одиниця лінію, розмірність якої інша. До фрактального об’єкту незастосовне таке вимірювання. Отже, потрібно визначитись з масштабами, і використовувати поняття довжини в загрубленому підході, коли фрактальністю можна знехтувати. Тут діє своєрідний принцип доповняльності. [24; 25]

Мандельброт використовує для ілюстрації відносності прояву фрактальності об’єкта до позиції спостерігача приклад з мухою, яка на певній відстані бачить клубок ниток як гладку кулю, наближаючись, помічає шорсткість цієї кулі, тобто науковою мовою, фрактальність. Підлетівши ще ближче, муха як спостерігач, знову опиниться в лінійній ситуації, розрізнивши гладенькі нитки, а сівши на клубок, знову засвідчить фрактальність вовни.

Щоб зрозуміти, наскільки складнішою є звичайна ситуація спостерігача нелінійних процесів, треба зважити на те, що ми стикаємось з фракталами не тільки у спокійному стані берегової лінії або клубку ниток. Найчастіше ж маємо справу з нелінійної динамікою на різних її фазах Для правильного розуміння нелінійних процесів, треба зважати ще й на співвіднесення темпоритмів існування такого динамічного об’єкта і суб’єкта зі спостережувальними здатностями його та його приладів. Так, людству поки що не вистачає часу спостереження, щоб визначитись, чи є озонові діри наслідком його діяльності, чи це є незалежний від людини природний процес. А головне, зручну квазікласичну позицію зовнішнього спостерігача, яка практично виражається у спостереженні фізичних чи хімічних процесів, а теоретично у відтворенні фазового портрету нелінійного процесу, доводиться змінювати на позицію учасника нелінійного процесу, екологічного або соціального.

Однак, наука багато що вміє у визначенні стратегії людської діяльності і в нелінійній області. Навіть за неможливості передбачення, наявність пояснення нелінійних процесів самоорганізації, принаймні їх розрізнення, багато що можуть сказати людині про те, на що вона може сподіватися при певному способі дії і чого потрібно остерігатися. Стратегія поведінки з огляду на ці різні типи caмоорганізації у спробі забезпечити вибір її сприятливого варіанта або уникнути несприятливого суттєво різниться для різних типів хаосу й етапів самоорганізації. Тому конче важливим є вміння визначати, чи є середовище хаотичним і що це за хаос.

Так, розуміння того, на якій стадії самоорганізації перебуває суспільство, надзвичайно важливе для вироблення стратегії поведінки в ньому і, особливо, для визначення напряму керівних впливів. А оскільки сприятливим сценарієм самоорганізації прийнято вважати відносно стале існування структур, що самоорганізуються, для вироблення синергетичної стратегії важливе таке питання: за яких умов можливе стале існування соціальних систем, якщо розглядати їх як самоорганізовувані структури? Адже існують також інші, значно менш сталі та менш сприятливі її варіанти, зокрема самоорганізація в юрбі в моменти соціального вибуху або самосуду.

Якщо ситуацію можна інтерпретувати як нелінійну і таку, що розгортається за сценарієм входження в хаос, то тут відкриваються можливості утворення складних систем на кшталт фракталів у зоні конкуренції різних атракторів нелінійної хаотичної динаміки. Слід, утім, пам'ятати, що така динаміка можлива лише для параметрів порядку, у ситуації, ґрунтованій на попередній самоорганізації. Вже наявний кооперативний (когерентний) рух багатьох елементів середовища саме й характеризується параметром порядку. Коли така узгодженість зникає, руйнується саме середовище, що породжує самоорганізацію складних систем у динамічному хаосі.

Щоб коректно сформулювати питання стосовно самоорганізації у нелінійних середовищах, слід визначити, про яке середовище йдеться, врахувати ієрархічність рівнів, на яких відбувається самоорганізація. Це дасть підстави говорити про перехідні процеси на одному рівні без втрати стану гомеостазису на іншому. Тоді можна застосувати поняття параметрів порядку і контрольних параметрів і визначити можливості впливу на процеси самоорганізації адекватно до розуміння їхньої природи.

Так, видається природним вважати елементами соціального середовища окремих людей, а чинниками, що визначають нелінійність такого середовища, наявність у людей свідомості, емоцій, інтересів тощо. Це, безумовно, правильно, якщо говорити про базовий рівень самоорганізації в суспільстві, хоча й тут не можна не зважати на культурно-історичну визначеність цих свідомостей, емоцій та інтересів. Те, що може спричинити паніку чи обурення в одному натовпі, залишить байдужим інший.

Проте для інших, вищих різновидів самоорганізації елементами середовища є сім'ї, племена, партії, держави та інші форми самоорганізації людства. Так, несхожість політичних процесів у західних демократіях і в пост-соціалістичному просторі пов'язана з тим, що відбуваються ці процеси в різних середовищах. Самоорганізація політичних партій створює елементи того середовища, в якому можлива в принципі бажана політична самоорганізація.

З огляду на таку ієрархічність середовищ, коли елементи середовища середнього рівня забезпечуються попередньою самоорганізацією на мікрорівні й перебіг їх відбувається за умов, визначених станом справ на мегарівні, відкривається принципова можливість розрізняти стани цих різних середовищ.

Фрактальні структури виникають у хаотичному середовищі на межі конкуренції різних атракторів. "Перемога" одного із них — це режим із загостренням, не корисний і для його прихильників. Баланс інтересів, але не рівновага їх створює складну структуру політичного життя. Це розуміли задовго до синергетики фундатори демократії та прихильники свободи, коли обстоювали права меншості, з якою не погоджувалися.

У випадку ж самоорганізації на однорідному середовищі, що являє собою статистичний хаос, стійкому стану відповідає як раз перемога одного з атракторів, тому стратегія поведінки має бути інша. Так, самоорганізація демократичних інститутів в посттоталітарних суспільствах відбувалась успішніше, коли повернення до фашистського або соціалістичного режиму виключалось за рахунок виключення відповідних політичних сил з політичного процесу, принаймні на деякий час.

Більш докладне знайомство з роботами [1; 8; 11] зі списку літератури дозволить вам пересвідчитись у застосовності синергетичних моделей в суспільствознавстві: соціології, економіці, демографії. Ми вже відзначали застосовність нелінійних методів в біології та медицині. Швидко розвиваються і відповідні розділи фізики. Скажімо, вже використовується вираз "фрактальна фізика", пов’язаний зокрема з вивченням дифузії у фрактальних системаї. [30] Отже, використання синергетичних теорій динамічного хаосу, фрактальної геометрії, теорії катастроф, що мають трансдисциплінарний характер, для моделювання нелінійної динаміки різної природи може врешті призводити до створення теорій в окремих дисциплінах.

Треба, однак, мати на увазі, що фундаментальна теоретична схема теорій самоорганізації не належить окремій дисципліні. Запорука успішного розвитку нелінійної науки в її відкритості, можливості швидкого обміну досвідом з різних областей. Сама нелінійна наук являє собою відкриту систему, що самоорганізується.

 

Література

1.     Бевзенко Л.Д. Социальная самоорганизация. Киев: Институт социологии НАНУ, 2002, 436с.

2.     Бондаренко В.А.,Дольников В.Л. Фрактальное сжатие изображений по Барнсли-Слоану. // "Автоматика и телемеханика.", N5, 1994. С.12-20.

3.     Божокин С.В., Паршин Д.А., Фракталы и мультифракталы, // R&C Dynamics, 2001, ст. 12-78

4.     Витолин Д. Применение фракталов в машинной графике, // Computerworld-Россия.-1995.-N15.-с.11.

5.     Глейк Дж. Хаос. Создание новой науки, Амфора, 2001, ст. 398

6.     Данилов Ю.А. Красота фракталов. – В кн. Синергетическая парадигма. Многообразие поисков и подходов., М.: "Прогресс-Традиция", 2000. С. 186-190.

7.     Данилов Ю. "Фрактальность",  http://www.humans.ru/humans/69116

8.     Добронравова И.С., Финкель Л.С. Динамічний хаос у соціумі як середовище соціальної амоорганізації// "Соціологія: теорія, методи, маркетинг". №1, 2005, с. 168-180 Розміщено на сайтах: http://www.philsci.univ.kiev.ua ; http://www.synergetics.org.ua

9.     Жиков В.В. Фракталы // "Соросовский образовательный журнал", №12, 1996, ст. 109-117

10.           Исаева В.В. Синергетика для биологов. Вводный курс. Владивосток: ДВГУ, 2003

11.           Капица С.П., Курдюмов С.П. и Малинецкий Г.Г. Синергетика: прогнозы будущего, М., "Наука", 1997, 300с

12.           Кроновер Р.М. "Фракталы и хаос в динамических системах", М. Постмаркет, 2000, ст. 9-45, 317-320

13.           Мандельброт Б.Фрактальная геометрия природы. – Москва: Институт компьютерных исследований, 2002, 656 с.

14.           Мандельброт Б. Фракталы, случай и финансы. – В кн. Регулярная и хаотическая динамика., Москва-Ижевск: НИЦ, 2003. 255 с.

15.           Мандельброт Б. Фракталы и возрождение теории итераций  -- В. кн. Пайтген Х.О., Рихтер П. Х. Красота фракталов. М.: Мир, 1993. С. 131—140. http://fractalworld.xaoc.ru/article/tree3.html

16.           Морозов А.Д. "Введение в теорию фракталов", М. Институт компютерных исследований, 2002, 163 с.

17.           Пайтген Х.-О., П.Х.Рихтер "Красота фракталов. Образы динамических систем", М. Мир, 1993, 176с. 

18.           Поздняков А.В., Лялин Ю.В., Тихоступ Д.М. Формирование поверхности равновесия и фрактальные соотношения в эрозионном расчленении // Самоорганизация геоморфосистем (Пробл. самоорганизации, вып. 3). – Томск, 1996. – С. 36 – 48.

19.           Пригожин И. От существующего к возникающему. М., 1985.

20.           Пригожин И., Стэнгерс И. Порядок из хаоса. М.: "Прогресс", 1986, 432с.

21.           Пайтген Х.-О, Рихтер П.Х. Красота фракталов: Образы комплексных динамических систем  – М.: Мир, 1993. – 176 с

22.           Сандер Л.. Фрактальный рост, // "В мире науки", 1987, № 3.

23.           Смирнов Б.М., Фрактальные кластеры. // "Успехи физических наук", т.149, вып.2, ст. 177-219

24.           Тарасенко В.В. Метафизика фрактала. –  Інтернет видання http://synergetic.ru/

25.           Тарасенко В.В.Особенности введения понятия фрактала. – Інтернет видання http://www.iph.ras.ru/~vtar/

26.           Федер Е. Фракталы. – М.: Мир, 1991. – 254 стр.

27.           Фракталы в физике. М.: "Мир", 1988,  672 с.

28.                                                                                                                                            Шабаршин А.А. Введение во фракталы, 1998. Екатеринбург.

29.           Шрёдер М. Фракталы, хаос, степенные законы. Миниатюры из бесконечного рая. – В. кн. Регулярная и хаотическая динамика, Москва -Ижевск: НИЦ 2001, 528 стр.

30.           Яновский В.В. Фракталы Возникновение новой парадигмы в физике.  http://universitates.kharkov.ua/2003_3/fractals.htm

 

Питання для самоконтролю:

1.     Чи викликає зміна методів при переході до нелінійного природознавства зміну уявлень про світ?

2.     Чи зберігає свою значущість розрізнення фундаментальних і прикладних теорій в сфері нелінійної науки?

3.     Чи означає детермінованість кожного кроку в ітераційному відтворенні нелінійної динаміки можливість довгострокової передбачуваності поведінки системи?

4.     Чи є вибір варіанту поведінки системи в точці біфуркації принципово  випадковим?

5.     Чи залежить спосіб опису нелінійної системи від позиції спостерігача?

6.     Чи посилюються вихідні відмінності при нелінійній динаміці?

7.     Чи зберігається значущість протиставлення сутності як незмінного і необхідного явищу як випадковому і минущому в нелінійній фізиці?

8.     Чи тотожні поняття "хаос" і "безлад"?

9.     Чи є складна структура границі порядку і безладу результатом конкуренції атракторів? 

10.           Чи змінилось розуміння природи багатоманітності зі створенням фрактальної геометрії?

 

1.1.5 Філософські засади сучасної наукової картини світу: простір і час.

"Ми – діти стріли часу, а не її творці!...

(Ілля Пригожин)

Ілля Пригожин вважав, що найважливіші зміни сучасної наукової революції пов’язані зі зняттям попередніх обмежень в науковому розумінні часу. Це відбулось завдяки зверненню точного природознавства, фізики і хімії, до теми становлення. Нелінійний світ включає у себе становлення і тому набуває рис темпоральності, тобто рис незворотності та минущості процесів і явищ. Самоорганізація при цьому розглядається як спонтанний процес становлення цілісних складних систем.

Саме завдяки неоднозначності вибору в точках біфуркації час в теоріях самоорганізації набуває справжньої незворотності. На відміну від лінійних динамічних теорій — класичних, релятивістських, квантових (де час зворотній), в термодинаміці дисипативних структур час припиняє бути простим параметром, а стає поняттям, що виражає темп і напрямок подій.

Пригожин добре розумів, що звернення до теми становлення вимагає перегляду  філософських, і більш того, культурних засад наукової діяльності, відмови від  класичного ідеалу наукової раціональності. Ось як описував він цей ідеал,: "Для Бога все є данність. Нове, вибір або спонтанні дії відносні з нашої, людської точки зору. Подібні теологічні погляди, здавалось, повністю підкріплялись відкриттям динамічних законів руху. Як писав Ляйбніц, "в найничтожнішій субстанції погляд, проникливий, як погляд божества, міг би прочитати всю історію Всесвіту"[1]. Таким чином, відкриття незміннх детерміністичних законів зближувало людське знання з божественою, позачасовою точкою зору". [10, 6]

Перехід до відкритого діалогу з природою призводить до відмови від  класичного ідеалу раціональності, позбавляючи при цьому європоцентризм з його претензією на єдино вірну прогресивну цивілізаційну позицію всяких раціональних підстав. Зате людина перестає себе відчувати чужою світу природи. В книзі "Порядок з хаосу" Пригожин, говорячи про це відчуття відчуження, наводить слова Нобелевського лауреата Жака Моно (одного з біологів, розшифрувавших генетичний код людини): "Людина повинна, врешті, прокинутись від тисячолітнього сну і, прокинувшись, вона опиниться в повній самотності, в абсолютній ізоляції. Лише тоді вона зрозуміє, що, подібно цигану, вона живе на краю чужого їй світу, світу, глухого до її музики, байдужого до її сподівань, як і до її страждань чи злочинів". [11, 43]

Протиставлення минущого людського життя вічній природі, підкріплене зворотністю лінійних законів природи, призводило до думки про ілюзорність часу, думки, абсурдної в устах смертної істоти. Тим не менш, до цієї традиції були прихильні кращі інтелектуали людства (відомо, що Ейнштейн писав удові  свого кращого друга про нав'язливість ілюзії часу).

"Парадокс часу не був осмислений до другої половини ХХ століття, -- вважав І.Р.Пригожин, -- К цьому часу закони динаміки уже давно сприймались як вираз ідеалу об'єктивного знання. А оскільки з цих законів випливала еквівалентність між минулим і майбутнім, будь-яка спроба надати стрілі часу деяке фундаментальне значення наштовхувалась на впертий спротив як загроза ідеалу об'єктивного знання. За різницю між минулим і майбутнім несемо відповідальність ми, бо в наш опис природи ми вносимо апроксимацію…Зараз  ситуація інша. Ми знаємо, що незворотність …грає істотну, конструктивну роль. Ми діти стріли часу, еволюції, а ніяк не її творці ". [10, 5]

Спрямованість часу передбачалась вже класичною термодинамікою. Напрямок "стріли часу" задавався там зростанням ентропії. Ця так звана "термодинамічна стріла часу" не була єдиною в класичній науці. "Електродинамічна стріла часу" була пов’язана з вибором серед розв’язків рівнянь Максвела в класичній електродинаміці тільки тих, що описують спостережувані явища: розповсюдження з певною швидкістю електромагнітних хвиль, що запізнюються,  тобто, наприклад, розходяться від лампи як джерела світла після її включення, а не сходяться до неї. Ті інші хвилі, що звуться випереджуючими, в природі не помічені, отже відповідний розв’язок теоретичних рівнянь виключається з розгляду. Таким чином феноменологічно (тобто виходячи з наявних феноменів) розрізняється минуле і майбутнє, а отже встановлюється напрямок стріли часу.

Може здатися, що термодинамічна стріла часу на відміну від електродинамічної, не феноменологічна, а теоретична. Та це не так. Справа в тому, що сама термодинаміка є феноменологічною теорією. Її принципи про збереження енергії і зростання ентропії в закритих системах, близьких до рівноваги, формулюються як висновок з виявленої на практиці неможливості створення вічних двигунів першого і другого роду. Пізніше Больцман запропонував статистичну фізику, що створювала підґрунтя термодинаміки на основі атомно-кінетичної теорії. В ній напрямок стріли часу, пов’язаний зі збільшенням ентропії при наближенні до рівноваги розглядався як найбільш ймовірний, а не необхідний. Тут і виникнув парадокс часу, на який посилається Пригожин у вищенаведеній цитаті.

Справа в тому, що динамічні закони руху атомів або молекул, які утворюють середовище, зворотні, тобто зберігають свій вигляд при зміні знаку часового параметру (відповідно, напрямку часу). На їх основі минуле і майбутнє нерозрізненні. Однак в ймовірнісних рівняннях для середніх значень, що відповідають законам термодинаміки, присутня незворотність.

До останнього наукової революції суперечність між динамічним і термодинамічним способами опису дійсності і розумінням часу розв’язувалось в методології фізики, так би мовити, на користь динаміки. Тобто динамічний опис вважався фундаментальним, а друге начало термодинаміки — результатом наближених процедур, пов’язаних з макроскопічним розглядом. Такий погляд підтримувався і тією обставиною, що динамічний опис в системах, розглядуваних термодинамікою, здійснювався на мікроскопічному рівні. Стандартна ж пояснювальна схема пов’язувала пошуки сутності зі зверненням до більш низького рівня структурної організації матерії. Динамічний опис розглядався як фундаментальніший ще й через його мікроскопічність.

Більш сучасний погляд на співвідношення динамічних і статистичних  закономірностей обговорюється в цій книжці в підрозділі "Філософські засади сучасної наукової картини світу: причинність і детермінізм". В зв’язку з проблемою незворотності зауважимо, що дійсний розгляд історичної послідовності утворення скупчень елементів середовища показав би незворотність цієї послідовності, незважаючи на динамічні закони зіткнень цих елементів, що призводить до відповідних скупчень. Статистична інтерпретація працює з середніми значеннями, використовуючи правило Гібса, за яким передбачається рівна ймовірність всіх мікроскопічних станів, що відповідають певному макроскопічному стані. Тобто, якщо, згідно з розподілом, що описує стан системи при певних значеннях температури, тиску і об"єму, певна кількість молекул повинна мати таку швидкість, а інша іншу, то які саме молекули будуть мати такі швидкості абсолютно неважливо. Таким чином, статистична інтерпретація пов’язана з мікроскопічною динамікою не напряму, а через правило Гібса. Уявлення про те, що зворотність динамічних законів означає зворотність описуваних ними мікроскопічних процесів, не є коректним.

І. Пригожин, поділяючи думку про фундаментальність мікроскопічного підходу, проводив важливу роботу по встановленню відповідності між термодинамікою і динамікою (в її класичному і квантовому варіантах). З цією метою він займався проблемою точного виводу основного кінетичного рівняння з динаміки. Сама можливість такого виводу обумовлюється введенням операторів, які явним чином порушують симетрію щодо обернення часу, тобто незворотність, спостережувана на макрорівні, з самого початку передбачається і при мікроскопічному розгляді. Введення операторів ентропії і часу призводить до виділення "внутрішнього часу системи" [9, 234]. При цьому друге начало термодинаміки розглядається як  фундаментальний динамічний принцип. Пригожин писав: "Застосування другого начала дозволяє нам визначити новий внутрішній час, який, в свою чергу, дає можливість сформулювати порушення симетрії, що лежить в основі другого начала. Як було показано, введений нами внутрішній час існує тільки для нестійких динамічних систем. Його середнє узгоджується з динамічним часом (у відповідних ситуаціях)" [9, 246]. Однак І. Пригожин підкреслював: "По своєму наручному годиннику ми можемо виміряти свій середній внутрішній час, але поняття зовнішнього і внутрішнього часу зовсім різні" [9, 246]. Цікаво, що введення внутрішнього часу пов’язано з нелокальним описом системи і в просторі, і в часі. В ситуаціях динамічної нестійкості, коли можна ввести внутрішній час, поняття траєкторії в фазовому просторі стає незастосовним, а теперішнє перестає бути моментом, воно отримує тривалість, визначену характерним часом [9, 236, 241—243].

Розвиваючи уявлення про внутрішній і зовнішній час, можна скористатись їх розрізненням для розгляду співвідношення між стійкими и нестійкими структурами. [4, 65-87] При цьому найбільш фундаментальні  стійкі структури нашого світу — молекули, атоми, ядра —треба розглядати як  результат попередньої самоорганізації. (Про це докладніше йде мова в підрозділі "Філософські засади сучасної наукової картини світу: системність, цілісність, складність як способи розуміння єдності багатоманітного у світі").

Хоча структура нижчого рівня може брати участь в якості елемента в нерівноважному процесі утворення структури вищого рівня, тобто брати участь в процесі, характеризованому внутрішнім часом самоорганізації структури вищого рівня, для елемента цей час виступає як зовнішній. Внутрішні ж процеси в структурі, що відіграє роль елемента, є періодичними і тому не асоціюються з часом, зрозумілим як  вираз темпу і спрямованості подій

Для характеристики внутрішнього и зовнішнього часу Пригожин користується поняттями Аристотеля, розрізнявшого рух як перетворення (метаболє) і переміщення (кінезіс), і асоціює з першим типом руху внутрішній час системи, а з другим — зовнішній. Якщо врахувати, що внутрішній час системи є дійсним, тобто незворотнім, лише для процесів її становлення, то можна вважати, що при періодичному відтворенні системою себе як ставшого цілого її внутрішній час набуває фіктивного, уявного характеру. Це означає, що для більш повного і точного розуміння процесів саморозвитку матерії можна використовувати поняття комплексного часу [1, 11]. Тоді ми можемо описувати події, що відбуваються в світі, як такі, що розгортаються не на лінії дійсного часу, а в площині  комплексного часу.

Розглянемо конкретний приклад. Нехай сформувалось ядро заліза, і температура знизилась до характерних атомних величин. Потоку енергії через ядерну систему, тобто взаємодії з середовищем на рівні ядерних величин, немає. Ядро застигло в своєму розвитку, це стійка форма. Хоча рух складових ядра (нуклонів) існує, в силу своєї періодичності він відбувається в уявному часі. Заповнюються атомні  оболонки — виникає структурування матерії на новому, атомному рівні. Поки відбувається обмін речовиною і енергією з зовнішнім світом, самоорганізація матерії на цьому рівні — направлений процес. Це означає, що існує дійсний внутрішній час як тривалість процесу фазового переходу, який описується принципами самоорганізації. Ця тривалість "моменту" трансформації задає і масштаб часу, характерний для цього рівня і процесу. З завершенням  формування атомних оболонок знову ж таки залишається тільки періодичність руху субатомних структур. Стріла часу встановлюється впродовж уявної осі. Таким чином, періодичність руху, математично виражена періодичністю хвильової функції, є ознакою того, що, коли система стає цілим, її внутрішній час стає уявним, що й відображає високу стійкість цієї цілісності.

Розгляд внутрішнього часу самоорганізованої системи як комплексної величини дає можливість віднайти границі застосовності ідеалізованих уявлень щодо зворотності часу лінійної науки з точки зору нелінійної науки. Ці уявлення працюють, допоки відповідні внутрішні процеси самовідтворення динамічно стійкої системи можна розглядати як періодичні. Процеси самоорганізації, зрозумілі як становлення нового цілого, характеризуються розрізненням минулого і майбутнього, а отже, неінваріантністю відповідних нелінійних рівнянь при зміні знаку часового параметру. Так фізичною мовою виражається незворотність часу.

Важливо, що ця незворотність присутня в теорії, а не є феноменологічно введеною, як це було зі стрілою часу і в класичній, і навіть в некласичній фізиці.  Дійсно, і космологічна, і квантово-механічна стріли часу в некласичній фізиці також вводяться на рівні явищ, а не є укоріненими в теорії, що є зрозумілим, зважаючи на лінійність квантової і релятивістської механік. Квантово-механічна стріла часу пов’язана з тим, що при вимірюванні відбувається незворотна редукція хвильового пакету, який описує потенційні можливості мікрочастинки. Мається на увазі та обставина, що коли при вимірюванні ми виявляємо частинку, скажімо, в якійсь точці простору, то інші її можливості перебування в просторі, задані хвильовою функцією, незворотньо зникають. Космологічна стріла часу фіксує незворотність розширення простору Всесвіту (або розбігання Галактик в просторі), про яке свідчить зсув в спектрах випромінення далеких зірок в червоний бік спектру, тобто в бік зниження частот. Цей феномен трактується як ефект Доплера (зменшення частоти хвиль, джерелом яких є об’єкт, що віддаляється від спостерігача). Отже і ці стріли часу, виявлені некласичною фізикою, є феноменологічними.

В нелінійній науці розрізнення минулого і майбутнього можливі на рівні теорії.   Нелінійні рівняння, на відміну від лінійних, мають більше, ніж один розв’язок. Графік розв’язку цих рівнянь розгалужується (в найпростішому випадку роздвоюється), коли відповідні параметри набувають певного критичного значення. Точки цього розгалуження в фазовому просторі називають особливими точками (якщо розгалуження є роздвоєнням, це точки біфуркації). Стрибкоподібна зміна однієї з пов’язаних нелінійною залежністю величин при плавній зміні іншої називають математичною катастрофою.

В особливих точках, де відбуваються математичні катастрофи, спонтанно порушуються вихідні симетрії. В першому підрозділі йшла мова про порушення внутрішніх симетрій в нелінійних єдиних теоріях фундаментальних фізичних взаємодій. Але більш наочними є порушення часових і просторових симетрій в процесі самоорганізації. Можливість теоретично розрізнити минуле і майбутнє в особливих точках, тобто порушення симетрії між ними, виражає незворотність часу. На емпіричному рівні це виражається в самоорганізації структур в середовищі, яке до цього було просторово однорідним. Ці новоутворення можуть мати власні просторові і часові симетрії, але вихідна однорідність простору і часу порушується. Отже темпоральність як спрямованість часу є неодмінною рисою процесів, описуваних теоріями самоорганізації.

В філософії науки Нового часу розгляд понятійного змісту категорій простору і часу звичайно базувався на одній з двох концепцій простору і часу: субстанційній або реляційній. Тісний зв’язок між фізичними законами і просторово-часовими властивостями описуваних ними систем може трактуватися двояко. Або ми маємо такі, а не інші закони руху матерії, тому що таким є простір і час (це субстанційна концепція, історичним прикладом якої є абсолютний простір і час в механіці Ньютона). Або простір і час як форми існування рухомої матерії виражають властивості цього руху, відносні до них. Така, реляційна, концепція обстоювалась Ляйбніцем, який розглядав простір як порядок співіснування речей, а час як порядок зміни подій. Фізика ХХ століття схилялась, скоріш, до реляційної концепції. Так в Загальній теорії відносності Ейнштейна, викривленість простору-часу визначається наявністю в ньому гравітуючих мас.

Проте питання про природу стріли часу не мало остаточного розв’язання. Дійсно, можливо, космологічна стріла часу, що пов’язує напрямок від минулого до майбутнього з розширенням простору Всесвіту, не визначає природи часу. Тоді в тих релятивістських космологічних моделях, де розширення простору змінюється його стисканням, при зміні напрямку розгортання процесів час не буде рухатись назад, а продовжуватиме послідовно розрізняти минуле і майбутнє, як і до цього. Подібним чином можна розглянути і  інші стріли часу.

В філософії некласичної фізики пропонувалось деякі процеси (наприклад, мікроскрпічні) вважати фундаментальними, такими, що визначають природу простору і часу, а інші (наприклад, макроскопічні) розглядати як такі, що розгортаються в умовах, визначених певними властивостями простору і часу. Справа в тому, що перебіг багатьох подій у світі пов’язаний з властивостями простору і часу. Так, в просторі різних розмірностей різними є можливості утворення стійких структур з притягуючим центром типу планетних систем або атомів. Такі системи не є стійкими у просторі з розмірністю, більшою трьох. Розповсюдження невикривленого фронту хвилі неможливе у просторах з парним значенням розмірності простору і таке інше. Та обставина, що ми живемо в світі, влаштованому так, що ми можемо в ньому жити (зокрема, завдяки трьохмірності простору в макромасштабах), врахована в антропному принципі в космології. Сказати до слова, дещо містичному, якщо вважати наш світ одним-єдиним.

Сучасна космологічна концепція множинності можливих світів [6] проливає нове світло на зазначену проблему співвизначеності простору-часу з локалізованою в ньому матерією. Ця концепція базується на застосуванні в космології нелінійних єдиних теорій  фундаментальних фізичних взаємодій (про це вже йшла мова у першому підрозділі). Розуміння єдності світу як генетичної єдності, єдності за походженням, пов’язує просторово-часові обставини еволюції в світі зі специфікою самоорганізації самого світу. Фундаментальні обставини цієї самоорганізації визначаються історично спочатку на мікроскопічному рівні квантових флуктуацій первинного вакууму, а в подальшому з роздуванням простору певного світу (дуже щвидкого розширення, тому сучасна космологія зветься інфляційною) масштаби становлення світу набувають мегаскопічного характеру.

Таким чином історична визначеність (випадковий вибір) певних можливостей спонтанного порушення вихідних симетрій, а отже певної диференціації матерії, створює умови її подальшої інтеграції (зокрема і просторово-часові умови). Так, багатомірність простору-часу, що має місце в теоріях суперструн для тих мікромасштабів і мегаенергій, при яких ще існувала в перші миті еволюції матерії в нашому світі вихідна симетрія між сильними і електро-слабкими взаємодіями, при подальшому порушенні цієї симетрії змінюється в макроскопічних масштабах звичним чотирьохмірним простором-часом. Таким чином вибір зі, здавалося б,  альтернативних відповідей на питання про співвизначеність простору-часу з локалізованою в ньому матерією виявляється непотрібним, оскільки історичний підхід до еволюції Всесвіту знаходить місце і визначеності просторово-часових властивостей світу шляхом становлення конкретного варіанту елементного складу матерії світу, і визначеності її подальшої еволюції цими просторово-часовими обставинами.

 

Література

1.     Андреев Е. А.. Добронравова И. С., Ситько С. П. Проблема физических оснований целостности самоорганизующихся систем. – В кн. Идея гармонии в научной картине мира. Киев: "Наукова думка", 1989. С. 108-121.

2.     Ахундов М.Д. Концепции пространства и времени: истоки, эволюция, перспективы. - М., 1982.

3.     Вайнберг С. Первые три минуты. - М., 1981

4.     Добронравова И.С. Синергетика: становление нелинейного мышления. Киев: "Лыбидь", 1990. 150с. http://www.philsci.univ.kiev.ua

5.     Линде А.Д. Раздувающаяся Вселенная. - УФН, т.144, вып.2. окт.1984

6.     Линде А.Д. Физика элементарных частиц и инфляционная космология. - М.: Наука, 1990.

7.     Молчанов Ю.Б. Четыре концепции времени в философии и физике. - М.,1977.

8.     Николис Г., Пригожин И. Познание сложного. М., 1990. Приложение 5.

9.     Пригожин. И. От существующего к возникающему. М., 1985.

10.           Пригожин И., Стэнгерс И. Время, хаос, квант. М.,:"Прогресс". 1994.

11.           Пригожин И., Стэнгерс И. Порядок из хаоса. М.: " Прогресс"., 1986.

12.           Пригожин И. Время – всего лишь иллюзия? – В кн. Философия. Наука Цивилизация. М.,1999.

13.           Рейхенбах Г. Направление времени. - М., 1982.

 

Питання для самоконтролю:

1.     Чи є реляційна та субстанційна концепції простору і часу винаходом ХХ століття?

2.     Чи засвідчувалась незворотність часу якимись з теорій класичної фізики?

3.     Чи є термодинамічна і електородинамічна стріли часу феноменологічними?

4.     Чи вийшли на рівень теоретичного виразу напрямку часу лінійні теорії некласичної фізики: квантова механіка і космологія?

5.     Чи виражається напрямок часу теоретично в нелінійній науці?

6.     Чи є незворотнім внутрішній час систем, що самоорганізуються?

7.     Чи потрібно вводити внутрішній час системи для опису її переміщення?

8.     Чи пов’язаний методологічний принцип спонтанного порушення симетрії з ідеєю темпоральності  в засадах наукової картини світу?

9.     Чи пов’язані просторово-часові властивості матеріального світу з іншими його властивостями і діючими в ньому фізичними законами?

10.           Чи позначаються просторово-часові обставини становлення Всесвіту на подальшій еволюції локалізованої в ньому матерії?


1.1.6 Зміна засад ставлення людини до природи в контексті постнекласичної науки.

"Закони природи допускають для подій багато різних варіантів,

 але наш світ має одну-єдину історію."

(Х.-О. Пайтген, П.Х. Ріхтер)

Класична наука трудами своїх фундаторів Галілея і Декарта створила певне розуміння природи з відповідними метафізичними засадами. Це розуміння надалі вивершувалось філософською рефлексією Канта, а в ХХ столітті  піддавалось критиці, зокрема Гусерлем [3], як таке, що спричинило не тільки успіхи, але й кризу європейських наук. Розуміння природи, створене класичним природознавством, зберегло великий вплив на людський світогляд і зараз, після двох глобальних наукових революцій ХХ століття. Тому коротко розглянемо, як воно визначало стосунки людини і природи.

В фізичних картинах світу класичної доби природа розглядається як математичний універсум, тобто як така, що підкоряється універсальним законам. Всі природні події в такому світі визначаються дією законів. А лінійність цих законів, інваріантних щодо зміни знаку часового параметру, тобто зворотних у часі, забезпечує незмінну сутність фізичної реальності, визначену цими законами.

Які можливості для людської активності передбачаються такою картиною світу? Певна свобода цієї дії визначається тим, що фізичні процеси зумовлюються не тільки законами, а й початковими і граничними умовами, в яких закони здійснюються щодо тієї чи іншої фізичної системи. Змінюючи ці умови, людина здатна досягати певних цілей. Та обставина, що в світі, де все детерміновано законами, свобода вибору початкових умов не є обґрунтованою, стало усвідомлюватись лише в контексті нових картин світу, що прийшли внаслідок наукових революцій ХХ століття, особливо останньої, пов’язаної зі становленням нелінійної науки і синергетичної картини світу.

В цій картині світу поряд з регулярностями (законами) існують події (І.Пригожин [7, 52-97]). Але ці події тому й ставляться поруч з регулярностями, що не визначаються законами. Це події вибору системою подальшого шляху свого розвитку в точках біфуркації – розгалуженні динаміки нелінійної системи. Об’єктивно існуючі рівноймовірні можливості подальшого перебігу подій можуть бути описані теоретично нелінійними рівняннями, але знання про наступний стан системи передбачає відомості про історичний вибір, який реально відбувся. Нелінійне природознавство, таким чином, описує природний світ, в якому діє реальна необхідність, що включає в себе випадковість (Гегель [2, 197]).

Саме ця обставина і зумовлює можливості впливу людини на перебіг природних процесів, оскільки вплив на нелінійні системи в точках біфуркації не тільки принципово можливий, але й не потребує великих енергій. В точці біфуркації нелінійна система є принципово відкритою, і найменший поштовх зумовлює великі наслідки, запускаючи формування і дію причин, енергетично забезпечених нелінійністю ситуації, що роздмухує незначні відмінності, приводячи систему до різних станів (аттракторів). Так, крик у горах може викликати снігову лавину в тому чи іншому місці, але не може її зупинити.  

Та радісна обставина, що людина має можливість впливати на природу, затьмарюється постійним ризиком, що супроводжує ці можливості. Не відаючи, що творить, людина постійно звершує дії, визначальні для природи (особливо для живої природи), що врешті решт і зумовило екологічну кризу нашого часу.

Здавалося б, здатність людини робити помилки не є новиною. Існує навіть філософський погляд під назвою "фалібілізм", який як раз і виходить з визнання схильності людей до помилок. Американський прагматист Чарльз Пірс, який сформулював вищезгадану позицію, вважав основною перевагою науки як виду людської діяльності систематичну критику і методи корекції помилок. Знаний філософ науки Карл Поппер, як відомо, поклав цю думку в основу своєї методологічної концепції критичного раціоналізму. [5, 12-51] Згідно з цією концепцією, раціонально налаштована людина переходить від однієї спростовної теорії до іншої, забезпечуючи прогресивний зсув проблем. Керуючись ще не спростованими теоріями на практиці, вона і фальсифікує їх, хоча і не одразу. З цієї цілком респектабельної точки зору, неминучі помилки потрібно виправляти. Саме це забезпечує прогрес в пізнанні і суспільстві.

Однак, синергетичний погляд на речі істотно звужує можливості людства до виправлення помилок. Що ж може завадити людству і надалі спочатку забруднювати Великі Озера, а потім іх очищувати, нагромаджувати сміття, а потім знищувати його і т.д.? Була б енергія, а завадити збільшенню ентропії може тільки активність по наведенню порядку! Ця думка, що здається природньою, однак, не відповідає висновкам нерівноважної термодинаміки, за створення якої  Ілля Пригожин отримав в 1977 році Нобелівську премію з хімії.

Ця теорія зберігає, згідно з принципом відповідності, значення класичної термодинаміки і її другого начала. Відповідно нерівноважній термодинаміці, локальне зменшення ентропії (збільшення порядку внаслідок самоорганізації або організації) можливе за рахунок того, що вироблена в новоствореній системі ентропія віддається середовищу. При цьому існує так звана ентропійна плата за локальне зменшення ентропії: ентропія, вироблена при самоорганізації, значно більша за ту, яку б мало середовище, якщо б самоорганізація не відбувалась. Власне, проблеми з забрудненням середовища, з якими весь час стикається людство, і є ентропійною платою за впорядкованість його існування. Таким чином, виправлення людством своїх помилок, які завдали шкоди природі, навіть коли це ще можливо, також потребує ентропійної плати.

Чим же обмежені можливості цієї плати? Доки Сонце забезпечує Землю низькоентропійним випроміненням, а Земля може віддавати випромінення з високою ентропією в космічний простір, в цій відкритій системі є джерела і стоки, і негентропія може витрачатись на самоорганізацію. Однак, обмеженим є саме цей баланс. І як неможливе охолодження, якщо нема куди віддавати тепло, так і надмірна людська активність, збільшуючи ентропію понад міру, може зруйнувати цей баланс. Парниковий ефект як раз і є одним з виразів цієї небезпеки.

Однак мета цього допису не полягає в тому, щоб додати кілька синергетичних жахів до списку, який з часів Римського клубу тільки збільшується. Нове знання про світ, отримане в процесі останньої наукової революції, не тільки демонструє нові аспекти ризикованості людського існування в природному світі, але й відкриває нові обрії для відповідального, але не безнадійного ставлення до цього існування.

Так, застосування лінійних законів для невтішних екологічних прогнозів передбачає тільки один сценарій перебігу подій, коли все погіршується за експоненціальним законом, тобто з певного моменту надзвичайно швидко. Римський клуб не першим реалізував такий лінійний погляд на речі. Власне,  теорія теплової смерті Всесвіту, яка виникла в ХІХ столітті як висновок з класичної термодинаміки, вже продемонструвала граничний варіант лінійного погляду на світ. Статистична трактовка ентропії Больцманом лише зробила цей висновок не неодмінним, а надзвичайно ймовірним. Головне при цьому, що термодинамічний хаос є єдино можливим фіналом розгортання подій (атрактором). Цей фінал ввижається сумним, тому що термодинамічне розуміння хаосу передбачає найвищу ступінь безладу без шансів виходу з нього. Але саме таке розуміння хаосу і було переглянуто сучасними динамічними теоріями хаосу.

Ці теорії пов’язані з розвитком нелінійної динаміки, який відбувся наприкінці ХХ століття завдяки зростанню обчислювальних можливостей комп’ютерної техніки. Справа в тому, що нелінійні рівняння не мають аналітичних рішень (у вигляді формули), а піддаються розв’язанню лише обчислювальними методами. Тому можливості нелінійної динаміки, основи якої були закладені ще Ньютоном і розвинуті на початку ХХ століття Анрі Пуанкаре, були реалізовані тільки зараз. Нелінійна динаміка продемонструвала, що ототожнення хаосу і безладу не є вірним. Динамічний хаос – це єдність порядку і безладу [6] (читайте про це у відповідному підрозділі підручника).

Порядок в динамічному хаосі визначається, перш за все тим, що він є детермінованим хаосом. Це означає, що кожний крок в нелінійній динаміці є визначеним, детермінованим, наприклад, ітераційною формулою. Але оскільки нелінійність роздмухує найменші неточності у визначенні вихідних величин, передбачення можливе тільки в межах так званих "вікон прозорості" на дуже невелику кількість "кроків", тому що найменші розбіжності початкових умов  обумовлюють рух системи в напрямку областей тяжіння дуже різних атракторів. Наявність же в природі розбіжностей в значенні будь-яких величин забезпечується дією квантово-механічних законів на рівні мікросвіту, квантовими флуктуаціями.

Що ж обнадіючого можна вбачати в таких властивостях динамічного хаосу для діяльності людини? Справа в тому, що наявність і конкуренція кількох аттракторів на середовищі, створює на границях областей їхнього тяжіння надзвичайно складні структури, які є динамічно стійкими. Тобто хаос відіграє конструктивну роль у Всесвіті. Гра випадковостей при виході системи з хаотичного стану зумовлює неоднозначність у виборі системою варіантів динамічно стійкої поведінки, яка і утворює і утримує складні структури. Хаос руйнує все нестійке, залишаючи лише стійкі структури, які можуть складати  нове середовище, на якому можливе формування нових утворень. Таким є розуміння еволюції в нелінійній науці. [6]

Коментуючи спосіб поведінки людини в світі, зрозумілому таким чином, треба зазначити, що в дуже небагатьох випадках людина може зберегти за собою квазікласичну позицію стороннього спостерігача, який теоретично передбачивши варіанти перебігу подій, впливає на систему належним чином, щоб забезпечити здійснення сприятливого варіанту. Цей ідеальний варіант є можливим щодо систем, які не включають в себе людину. Однак, і для таких систем пізнавальна позиція є як мінімум некласичною, тобто об’єктивність розгляду забезпечується врахуванням способу дії спостерігача при вимірюваннях, зокрема зважанням на засоби вимірювання і їхній можливий вплив на перебіг подій. Для більшості ж нелінійних систем, які вивчаються постнекласичною наукою, відкритість до найменших впливів є настільки істотною, що більш адекватним є включення процесу спостереження до системи, що вивчається, тобто розгляд систем як людинорозмірних.

Екологічні системи сьогодні на планеті Земля є людиномірними за визначенням. Це типові об’єкти постнекласичної науки. За думкою В.С.Стьопіна [8], який ввів розрізнення класичного, некласичного і постнекласичного етапів розвитку науки і відповідних історичних типів раціональності, постнекласичний тип раціональності передбачає специфічне співвідношення суб’єкту і об’єкту пізнання. Як відомо, в некласичній фізиці об’єктивність пізнання забезпечується врахуванням активності суб’єкта. І як швидкість системи може бути визначена тільки відносно до системи відліку вже в класичній механіці, а релятивістська фізика зазначає відносність до системи відліку і часової тривалості і просторових характеристик об’єкта, що рухається, так в квантовій фізиці ця відносність фізичних величин до систем відліку узагальнюється до відносності їх до засобів спостереження. Таке тлумачення принципу доповняльності Н.Бора було дано академіком В.А.Фоком. Постнекласична наука, за Стьопіним, передбачає подальше узагальнення ідеї відносності опису об’єкту суб’єктом до діяльності суб’єкта. Тепер для забезпечення об’єктивності пізнання треба зважати не тільки на спосіб діяльності суб’єкта, але й на його ціннісні орієнтації.

Ця вимога здається абстрактною тільки доки ми не враховуємо людиномірність предмету, що вивчається, або принаймні стосунку цього об’єкту до живого світу. І якщо визначення рослин і тварин як шкідливих або корисних вочевидь завадить створенню поняття біосфери, то це має не тільки академічне значення, а й практичні екологічні наслідки. Ще більш наочною стає вимога адекватних ціннісних орієнтацій, коли предметом дослідження стає людина, як в медицині. Тоді проблеми лікарської етики перетворюються на проблеми життя і смерті конкретних людей, коли, наприклад, методологія передбачає плацебо (тобто групу хворих, яких тільки удають, що лікують, щоб перевірити дієвість нового препарату). Тут вже невідповідність класичної методології, наприклад, неврахування можливості визначального впливу на хворий організм в процесі приладових досліджень (рентген, ультразвук, тощо), не є питанням тільки наївності лікаря або консервативності наукової спільноти, але й питанням моральної і навіть юридичної відповідальності.

Таким чином, в постнекласичній науці екологічне середовище, на якому відбувається самоорганізація складних утворень, розглядається не просто як антропогенне і техногенне, а й як соціальне середовище. Дійсно, розглядаючи проблеми росту великих міст, демографічні проблеми, проблеми розвитку виробництва і освіти, чи можна відділити в них природне і соціальне? Хіба що в абстракції, і то не відповідним постнекласичній методології чином.

Отже "людський фактор" з його ментальною компонентою стає визначальним для можливостей самоорганізації тих або інших структур. Тому на нашому пострадянському просторі "хочемо як краще, а виходить як завжди". Так і буде, поки саме ми складаємо середовище, на якому має проходити самоорганізація, оскільки саме стан середовища визначає набір можливих атракторів. Якщо ж ми хочемо змінити атрактори, треба змінювати середовище, тобто нас самих з нашими цінностями разом.

Таким чином, ідея морального вдосконалення з віддаленої від позитивної науки площини переміщується в центр наукової проблематики, коли мова йде про людиномірні, зокрема екологічні системи. Це означає, що просвітницька екологічна діяльність не є марною. Проблема колективної відповідальності людства не вичерпується, звичайно, тільки просвітою, але і не може бути розв’язаною поза просвітою і вихованням.

Що ж до філософських засад людської діяльності в цій визначальній сфері, то як зазначав професор К.Апель на ХІХ Всесвітньому філософському конгресі в Москві, час протистояння ірраціоналістичних етичних концепцій і рафінованого раціоналізму філософії науки скінчився разом з ХХ століттям. Колективна відповідальність в сфері глобальних проблем людства не може бути реалізована без комунікації, здійснюваній на раціональних засадах. Я б додала до цього, що ці раціональні засади не можуть бути запозичені з філософських засад класичної науки, де спокій щодо непорушності матеріальної субстанції вдало доповнювався мисленням про неї з привілейованої пізнавальної позиції, з точки зору "божественних очей", за виразом Хіларі Патнема. [9] Не є адекватними навіть і засади некласичної науки, яка була ще лінійною і обходила ті особливі сингулярні точки, саме в яких і можливості і відповідальність людини відкриваються з надзвичайною силою і теоретично і практично, що показала сучасна постнекласична наука.

Засади людської раціональності з синергетичної точки зору передбачають позицію не твердих далекосяжних планів, а гнучку позицію автопоезіса, коеволюції людини і природи, постійного зворотного зв’язку і корекції пізнавальної і діяльнісної позиції суб’єкта відповідно до змін, які вносить його діяльність в існування об’єкта, що в багатьох випадках включає в себе того самого суб’єкта. Для виразу цього нерозривного зв’язку В.І.Аршинов [1] використовує образ відомого малюнку У.Ешера: руки, що малюють одна одну, так що неможливо визначити, де малюнок, а де реальність.

Там, де думки, цінності, наміри людини стають контрольним параметром самоорганізації, а саме таким є спосіб існування людини в соціальному і природному світі, малі і великі справи кожного можуть стати вирішальним моментом в переведенні нашого екологічного середовища в новий стан, де можливими стануть більш сприятливі сценарії перебігу подій у спільній долі людей і природи і на нашій планеті, і в нашій країні.

Стосовно підтримки сталого існування (гомеостазису) в локальному (регіональному) масштабі синергетика може запропонувати модель відкритих дисипативних структур. Локальне зменшення ентропії, пов'язане з їхньою самоорганізацією, самопідтримується шляхом передавання продукованої в них ентропії середовищу, що їх породило, й одержання від цього середовища енергії й речовини із низькою ентропією. При цьому, як вде зазначалось, існує ніби ентропійна плата за самоорганізацію: за наявності в середовищі структур, що самоорганізуються, ентропії продукується значно більше, ніж у разі їх відсутності. Отже, підтримка порядку в одному місці неодмінно супроводжується його зменшенням в іншому. Таким чином, людина може підтримувати гомеостазис локальних структур, створених і підтримуваних живою природою, обмежуючи власний руйнівний вплив на них, як це відбувається, наприклад, у заповідних зонах, тобто утримуючи умови їхнього існування в необхідних для періодичного їх відтворення межах. Тому сталість локально може бути забезпечена, хоча не без втрат у глобальному масштабі.

Чи існують можливості "сталого розвитку" людства в глобальних масштабах, якщо розглянути їх у контексті синергетичних уявлень? Локальне процвітання одних регіонів на тлі залежності та руйнування інших дестабілізує загальну ситуацію на планеті. А глобалізація призводить до того, що наслідки цієї нестабільності порушують сталість і локальної самоорганізації.

Якщо ситуацію можна інтерпретувати як нелінійну і таку, що розгортається за сценарієм входження в хаос, то тут відкриваються можливості утворення складних систем на кшталт фракталів у зоні конкуренції різних атракторів нелінійної хаотичної динаміки. Саме такі динамічні утворення можуть відповідати розумінню "сталого розвитку" людства в глобальних масштабах з точки зору сучасних нелінійних теорій.  Як бачимо, знання про природу самоорганізації принаймні на методологічному рівні, на наших очах перетворюється на умову виживання людства. Важливість адекватних філософських засад цих уявлень також  складно переоцінити.

Література:

1.     Аршинов В.И. Синергетика как феномен постнеклассической науки.М., 1999. 203с.

2.     Гегель Г.В.Ф. Наука логики. В 3т. М., 1972. Т.2. С.197.

3.     Гуссерль Э. Кризис европейских наук…- "Вопросы философии", №7, 1992.

4.     Добронравова И.С. Ставлення людини до природи: синергетичний аспект." // "Філософія, антропологія, екологія", вип.1, 2000. С.114-122.

5.     Лакатос И. Фальсификация и методология научно-исследовательских программ. М., "Медиум", 1995. С.12-51.

6.     Х.-О. Пайтген, П.Х. Рихтер Красота фракталов. М., "Мир", 1993.

7.     Пригожин И., Стенгерс И. Время, хаос, квант. М., "Прогресс", 1994, с.

8.     Степин В.С. Научное познание и ценности техногенной цивилизации. //Вопросы философии.,1989, №10; Степин В.С. Теоретическое знание. М., "Прогресс-Традиция", 2000. С.619-640.

9.     Putnam H. Realism with a Human Face. Cambridge (Mass.), London: Harvard Univ. Press, 1990. (Російський переклад окремих розділів в кн.: Аналитическая философия: становление и развитие. М., "Прогресс-Традиция", 1998. С.467-509)

Питання для самоконтролю:

1.     Чи існували в класичному природничому розумінні природи як математичного універсума підстави для обґрунтування свободи людської діяльності?

2.     Які можливості людського впливу на природу передбачає синергетика?

3.     Чи обмежені термодинамічно можливості виправлення шкоди, нанесненої людиною природі?

4.     Чи достатньо класичного розуміння раціональності для забезпечення колективної відповідальності при розв’язанні глобальних і локальних екологічних проблем?

5.     Як відрізняються з точки зору синергетики варіанти "сталого розвитку" людства в локальних і глобальних масштабах?


1.1.7 Нелінійне мислення – новий стиль наукового мислення.

"Щоб мислити про нелінійне, треба мислити нелінійно."

(академік Л.Мандельштам)

Завдання підрозділу — розглянути такий важливий наслідок сучасної революції в природознавстві, як формування нового стилю наукового мислення. Ми приймаємо як його позначення термін "нелінійне мислення", вживаний природничниками. Цей термін влучно підкреслює ту головну умову, за якої стають незастосовними старі наукові підходи, що здавалися раніше  універсальними. Врахування  нелінійності  фізичних взаємодій, біологічних і соціальних процесів висуває на перший план нестійкість, неоднозначність вибору і його незворотність, спонтанні процеси формування нових структур з елементів середовища й нелокальний характер дії при цьому параметрів порядку, що забезпечує цілісність новоутворень. Зрозуміло, "лінійне" мислення — орієнтоване на універсальність дії зворотніх у часі динамічних законів, тут у принципі непридатне.

Нелінійне мислення — явище, яке ще не зовсім склалося. В самосвідомості вчених воно подане не систематично, а скоріше у формі заперечення стандартів класичної науки. В принципі ж саме формування стилю наукового мислення неможливе без методологічної рефлексії, її вихідний рівень — внутрішньонаукова методологічна рефлексія вчених-природознавців. Але розвинута методологічна свідомість передбачає і власне філософське усвідомлення процесів розвитку наукового пізнання. Коли метод досягає рівня методологічної свідомості, це і означає формування стилю наукового мислення, себто, в певному розумінні, синтез методологічних зусиль відповідного історичного періоду в даній сфері науки. Це відображено в загальноприйнятих визначеннях поняття "стиль мислення".

Наведемо тут те розгорнуте визначення, яке дає Л.Мікешина на основі аналізу принципів класифікації стилів наукового мислення у працях ряду методологів науки: "...стиль наукового мислення функціонує в науці, як динамічна система методологічних принципів і нормативів, що детермінують структуру наукового знання, його конкретно-історичну форму. Стиль мислення визначається наперед науковою картиною світу, що задає загальні уявлення про структуру і закономірності дійсності у рамках певного типу науково-пізнавальних процедур і світогляду". [8, 96]        

Ідучи за С.Б.Кримським [6, 94-104], проаналізуємо новий стиль мислення, по-перше, як реалізацію евристичності певних груп категорій; по-друге, у зв'язку з відповідним способом бачення світу (парадигма, наукова картина світу); і по-третє, як спосіб застосування методу, спосіб заглиблення його в конкретний матеріал. Останній аспект передбачає висвітлення системи методологічних принципів, прийнятої в даний історичний період. Спочатку, одначе, звернемося до способу бачення світу, що відповідає нелінійному мисленню. Як пишуть Пригожин і Стенгерс: "...наше бачення природи зазнає радикальних змін у бік множинності, темпоральності й складності" [9, 79]. Відмова від таких передумов класичної науки, як уявлення про фундаментальну простоту універсальних законів, зворотніх у часі й далеких від випадковості, не є лише внутрішньою справою наукового співтовариства. Наукова картина світу як компонент світогляду людини зачіпає й істотні питання розвитку культури. І якщо у світі, описуваному класичною наукою, природа виступає як автомат, цілком чужий для людини, а наукова раціональність не в змозі вмістити в себе такі важливі для людини моменти, як незворотність змін і свобода вибору, то це вже не просто колізії наукової думки, а підстави культурної кризи. Усвідомлення меж класичної науки, пов'язане як із розвитком самої науки, так і з тенденціями розвитку соціуму в бік відкритості, множинності культурних альтернатив, змінило ситуацію: "Перед нами не стоїть колишня дилема трагічного вибору між наукою, що приречує людину на ізоляцію в навколишньому її світі, позбавленому чарівності, і антинауковими ірраціональними протестами.., бо ми як учені починаємо намацувати свій шлях до складних процесів, що формують найзнайоміший нам світ — світ природи, в якому розвиваються живі істоти та їх угруповання. Ми... вступаємо у світ того, що стає, виникає" .[9, 79].

Отже, бачення світу в сучасному точному природознавстві — це бачення з погляду розвитку. Всі об'єкти світу, і сам світ, розглядаються як такі, що постають і розвиваються. Відповідно трактуються загальні форми буття цього світу і в цьому світі, що виступають як онтологічні відповідності найважливіших категоріальних співвідношень, втілених у понятійних структурах теорій самоорганізації.                                       

Так, ціле вже не збирається з частин як із кубиків, а саме формує в своєму розвиткові свій елементний склад (космологічні сценарії, засновані на унітарних калібрувальних теоріях елементарних частинок і їх взаємодій) і свої частини з наявних елементів середовища (дисипативні структури всіх різновидів). Розвиток цілого детермінований законами лише на певних етапах між точками біфуркацій, в яких випадковість незворотнім чином визначає народження нової необхідності. Внутрішній незворотній час становлення нової структури нелокальний, не подається як сума моментів, як параметр, аналогічний до просторових параметрів. Нестійкість, притаманна критичним значенням параметрів у точках біфуркації, робить незастосовним поняття траєкторії. Просторова нелокальність пов'язана з глобальним характером самоорганізації, коли просторові масштаби процесів набагато перебільшують масштаби актів взаємодії між елементами середовища (немовби дальнодія). Конкуренція флуктуацій, виживання підтриманої зовні флуктуації або такої, що найшвидше розвивається, пригнічення решти  флуктуативних процесів або встановлення когерентності схожих флуктуацій на всьому просторі вихідної системи (принцип підлеглості) забезпечує глобальність процесу самоорганізації. Істотною є роль розмірів вихідної системи для утворення нових структур: критичний розмір, починаючи з якого можлива самоорганізація, вплив розмірів на хід самоорганізації.

Такі деякі риси світу, відкриті новими природничо-науковими теоріями й узагальнені у відповідній науковій картині світу. Хотілося б підкреслити, що цю картину світу не можна назвати власне фізичною, хоча вона розвиває те, що свого часу було якраз фізичною картиною світу. І хоча саме розвиток фізики і привів до появи фізики живого, нинішня ситуація не є просто результат фізичної експансії. Єдині принципи опису, скажімо, живого, взятого як у фізичному, так і в хімічному і в біологічному аспектах, дають підстави для серйознішого прочитання, синтезу сучасного природознавства в єдину наукову картину світу.

Більше того, єдність людини і природи, що знаменує культурний смисл сучасної революції в природознавстві, дозволяє включити в цю наукову картину світу людину в нерозривності її природної і соціальної іпостасей. Йдеться не тільки про опис соціуму в термінах синергетики (хоча такі спроби дедалі більше слушні й успішні). В даному разі не менш важливе обґрунтування доречності людської діяльності в цьому світі й можливої її сумірності йому. Ось що пишуть про це Пригожий і Стенгерс: "...складні системи мають високу чутливість щодо флуктуацій. Це вселяє у нас одночасно і надію й тривогу: надію на те, що навіть малі флуктуації можуть посилюватися і змінювати всю їх структуру (це означає, зокрема, що індивідуальна активність аж ніяк не приречена на безглуздість); тривогу — тому, що наш світ назавжди позбувся гарантій стабільних, неминущих законів. Ми живемо в небезпечному і неповному світі, що викликає не почуття сліпої впевненості, а лише... почуття поміркованої надії" [9, 386]. В цьому уривку йдеться про суспільство як про складну систему. Однак специфіка нинішньої ситуації полягає в тому, що в сучасній науковій картині світу усвідомлюється єдність у відношенні людини до суспільства і до природи.

У рамках класичної картини світу людська дія взагалі не обґрунтовувалася, оскільки можливий там природний опис людини як мислячої істоти зі свободою волі був би карикатурою на неї (звідси розрізнення Кантом у розумінні людини природної і вільної причинності) .Виведення людини за межі пасивної природи, відокремлення законів суспільного життя від життя природи було вихідним світоглядним пунктом антропоцентричного технократизму щодо природи ("не можемо чекати милості") і нинішніх екологічних трагедій.

Навпаки, сьогоднішня тенденція до усвідомлення єдності людини й природи, природи й суспільства дає шанс новому розумінню відповідальності людини за свої дії, оскільки й слабкі флуктуації, що вносяться нею в природне існування, посилюючись, можуть; як ми знаємо тепер, мати планетарні наслідки (і є надія, що за наявності знання і доброї волі не тільки негативні).                    

Що ж стосується того, які категорії є евристичними в нелінійному мисленні,  то специфіка нелінійного мислення визначається не тим, що якісь ще філософські категорії були освоєні науковим співтовариством, яке виявило їх застосовність і евристичність під час вивчення нових об'єктів пізнання. Так, скажімо, група категорій детермінації, що діють у нелінійному мисленні, порівняно зі стилем мислення квантової фізики, збагатилася категоріями "засновки" і "умови". Але ця обставина аж ніяк не вичерпує сутності такої події, як формування нелінійного мислення. Новий стиль мислення — не чергове розширення стилів мислення попередньої "фізики існуючого". В певному розумінні він їм навіть протистоїть. Що мається на увазі?                                            

Досі кожен новий крок у розвитку фізики розширював можливості фізичного мислення, знімаючи ті чи ті обмеження на використання еврістичної сили тих або тих категорій. Так, спосіб усвідомлення детермінованості фізичних подій, порівняно з механічним розумінням необхідності причинно-наслідкового зв'язку збагатився. розвитком кінетичних теорій категорією випадковості, а згодом, з створенням квантової механіки, категоріями можливості та дійсності

Новизна сучасної ситуації, на наш погляд, полягає в тому, що в нелінійному мисленні евристичними є цілісні категоріальні структури діалектики як методу. Так, наприклад, категоріальні структури детермінації і формоутворення успішно працюють в осмисленні процесів самоорганізації. (Читайте про це у підрозділі "Філософські засади сучасної наукової картини світу: причинність і детермінізм.").

Відповідність постнекласичного природознавства класичній філософії — чи не парадоксально це? Одначе парадокс тут уявний, оскільки суперечність існувала саме між класичним природознавством і класичною філософією відтоді, як природничо-наукові світогляд зазнає "під час доби Просвітництва практичного краху своєму застосуванні до історично усталеного культурного життя" [9, 38].. Підстава цієї суперечності — неможливість включити людину, свободу та діяльність, у фізичну картину світу, механістичний характер якої був лише пом'якшений і затушований, але не знятий некласичною фізикою.

Це обмежене рівнем розвитку науки розуміння природи не могло не позначатися на побудові філософських систем. Переносячи виклад розуміння ролі випадковості в жанр філософської повісті (як Дідро), формулюючи антиномії (як Кант), розглядаючи природу як інобуття ідеї, нездатне до розвитку (як Гегель), відмовляючи філософії в сенсі (як позитивісти) або, нарешті, поділяючи, скільки це можливо, закони природи й закони суспільного життя (як марксисти), — філософи намагалися подолати невідповідність між  самосвідомістю людства і його природознавством. Успіхи у природознавстві забезпечувались прийняттям саме тих обмежень і ідеалізацій які, бувши онтологізовані в науковій картині світу, робили її вельми нестерпною для людського світовідчування.

Одначе нині фізика була змушена звернутися до процесів становлення і раціонально їх реконструювати. Математичні форми для цього знайшлися або були наново придумані, форми ж усвідомлення здобутого знання, себто категоріальні форми раціонального відтворення процесів становлення як формоутворення нового цілого мають бути взяті там, де вони були відкриті - в "Науці логіки" Гегеля.

Складність сучасної ситуації полягає ще і в тому, що застосування нелінійних методів виводить наукові дисципліни за колишні рамки. Так, фізика високих енергій змикається з космологією; нелінійна термодинаміка виходить і на фізичну, і на хімічну кінетику; виникають такі нові наукові дисципліни, як фізика живого. Отже, не просто формується новий стиль мислення, а створюється нова міждисциплінарна наукова спільнота.

І знову-таки, тісними робляться рамки традиційних уявлень методології науки. Неможливо мовити лишень про співвідношення теорій із науковою картиною світу й стилем наукового мислення. Кажучи про формування стилю наукового мислення, доцільно скористатися методологічною моделлю дослідницьких програм.[1, 56-65]. Виступаючи формою розвитку знання, програми, природно, виводять методологічний опис діяльності вчених, за межі теорій і концептуальних систем як форм фіксації готового знання, за розділювальні бар'єри наукових дисциплін. 

Виходячи з методологічної гіпотези, згідно з якою синергетика є  загальнонауковою дослідницькою програмою,[5, 78-87]  і пам'ятаючи про те, що її абстрактна базисна теорія послідовно пов'язана, насамперед, із розвитком фізики, окреслимо коло методологічних принципів, що визначають спосіб заглиблення нелінійних методів у інший конкретний матеріал. Ці методологічні принципи  є принципами реалізації дослідницької програми і водночас вони складають ядро нового стилю мислення — нелінійного мислення.

У разі опису нелінійного стилю мислення не йдеться про задання на всі часи вичерпного списку методологічних принципів. Цей позитивістський ідеал повного опису критеріїв науковості не може бути здійснений хоча б тому, що межі наукової раціональності, на щастя, розширюються. Це не означає, що наука взагалі втрачає свої межі порівняно з іншими способами духовного освоєння дійсності. Ці межі існують і можуть бути, зокрема, позначені загальним методологічними вимогами до теорій як продукту наукової діяльності, способу фіксації наукового знання. Ці загальні методологічні установки, що втілюють і конкретизують філософські положення теорії пізнання регулюють діяльність учених, формулюючи вимоги до результату їхньої діяльності (вимоги перевірюваності теорії, її принципової простоти, пояснювальної і передбачувальної сили). Правда, в трактовці змісту цих методологічних норм відбуваються зараз значні зрушення. [3]

Однак, діяльність учених регулюється у певний історичний період у рамках відповідної дослідницької програми значно більш конкретними і змістовними методологічними принципами. Ці принципи спираються на певні онтологічні передумови, відображені у відповідній картині світу, і втілюють певні філософські категорії, евристичність яких фіксується у відповідному стилі мислення.

Такі методологічні принципи сьогодні є результатом світоглядного і категоріального усвідомлення вихідних теоретичних принципів абстрактних базисних теорій синергетичної програми і програми створення унітарних калібрувальних теорій. Методологічного змісту набувають самі теоретичні принципи абстрактних базисних теорій: принцип підлеглості — в синергетиці, принцип локальної симетрії і її спонтанного порушення — в програмі калібрувальних теорій.

Процес методологічного усвідомлення принципів абстрактної базисної теорії відбувається паралельно зі змістовою інтерпретацією певних математичних формалізмів. Адже не треба забувати, що вихідними етапами у формуванні ядра розглядуваних мною дослідницьких програм є математична гіпотеза (у фізиці високих енергій) і математична аналогія (в синергетиці). Обидва ці процеси аж ніяк не завершені, продовжується і удосконалювання математичного апарата. Це і створює великі труднощі у виокремленні загальних методологічних принципів нового стилю мислення зі змістових алгоритмічних приписів застосування нелінійних методів у створенні конкретних теорій самоорганізації. У працях природознавців, за всієї філософської досвідченості багатьох із них, змістові моменти і загальне осмислення все-таки не збігаються.

Становище методолога дещо полегшується як тим, що синергетична програма реалізується в різних сферах науки, так і тим, що нелінійний стиль мислення випрацьовується не тільки в межах цієї програми. Зіставлення і усвідомлення різних програм, що характеризуються нелінійністю математичного апарата абстрактних базисних теорій, полегшує виділення загальних моментів нелінійного мислення.

Орієнтиром при узагальненні способів заглиблення нелінійних методів у конкретний матеріал нам слугуватимуть ті загальні філософські принципи, освоєння яких природничо-науковим знанням знаменує нинішню революцію у природознавстві. Це — принцип розвитку і пов'язані з ним діалектичні співвідношення категорій і особливості, що відображають цілісність об'єктів, які розвиваються. Ці загальні зв'язки, в кінцевому підсумку, втілюються в конкретному змісті теоретичних принципів: принципі підлеглості,  принципі спонтанного порушення локальної симетрії, в принципі "порядок через флуктуації", але нас цікавить у даному разі не загальне в знанні — філософський рівень — і не конкретно-змістове — конкретно-науковий рівень, а проміжний, загально-методологічний рівень.

Через які ж методологічні принципи виражаються ідеї розвитку і цілісності в сучасному нелінійному стилі наукового мислення?

Передовсім це принцип порушеної симетрії. Саме порушення симетрії означає появу відмінностей, перехід від хаосу до порядку, народження нових структур. Йдеться і про порушення симетрії хаотичних флуктуацій вакууму під час зародження всесвіту в космології, і про порушення локальних симетрій при послідовних фазових переходах всесвіту, який розширюється. З цими  порушеннями симетрії пов'язане і народження елементарних частинок, і виникнення певних типів фізичних взаємодій, себто структурування елементної основи світу — фундаменту дальшого упорядкування в ньому. При цьому порушується і часова симетрія (виникає необоротна спрямованість процесів) і просторова (взаємна орієнтація руху елементів, потім просторова орієнтація утворених із них систем).

Аналогічно порушується часова і просторова симетрія під час утворення дисипативних структур. Незворотній випадковий вибір одного з розв'язків  нелінійних рівнянь у точці біфуркації, що поділяє минуле і майбутнє — так виражається спонтанне порушення часової симетрії. Поява стійких граничних циклів (або інших станів, що виражаються в стійких розв'язках нелінійних рівнянь) порушує симетрію у фазовому просторі. Але і у звичайному просторі спостерігається порушення симетрії — за рахунок просторової проекції граничних циклів або, що найочевидніше, під час виникнення структур типу комірок Бенара, автоколивань у реакції Бєлоусова -Жаботинського, хвиль горіння тощо. Таке спонтанне порушення симетрій під час утворення дисипативних структур також тягне за собою появу відмінностей внутрішнього і зовнішнього. Ці відмінності тим більші, чим вища стійкість нового цілого.

Стійкі стани дисипативних структур, виникнувши, утримуються, незважаючи на сильні зовнішні впливи. Чутливі до малих змін контрольних параметрів у точках біфуркацій у момент виникнення нової необхідності, самоорганізовувані системи демонструють свою дійсність, утримуючи необхідність свого існування надалі.

Цілісність же новоутворених структур виявляється у властивості когерентності руху елементів середовища у великомасштабній флуктуації, що підпорядковує собі інші процеси у вихідному середовищі, або в установленні когерентності багатьох флуктуацій. Найвищий ступінь когерентності в русі частин відповідає найбільш стійкій цілісності цілого, що відтворює себе з необхідністю — цілісності квантово-механічної системи. Ядра, атоми, молекули, живі організми за всього непростого складу виявляють єдність рівня однієї частинки (одночастинкові спектри характеристичних частот) і здатні виступати елементною базою дальшого ускладнення (пов'язаного з локальним зниженням ентропії).

Є ще один важливий методологічний момент в описі розвитку як самоорганізації. Це принцип "випадковість як доповнення необхідності". Шляхи розвитку самоорганізовуваних систем наперед не визначені. Конкретна історія конкретного об'єкта, яка розуміється як ланцюг біфуркацій із випадковим вибором, що відкриває попереду різні набори можливостей, постає як неодмінна дія причин, в народженні яких нееліміновну роль відіграє випадковість. Умови, які здатен асимілювати даний засновок, в тому числі й зовнішні умови, сприяють тому, що випадковість доповнює необхідність. Якщо зовнішній вплив резонансний властивостям середовища, то, навіть бувши вельми малим, він здатний відіграти велику роль у долі системи. На цьому ґрунтується і розуміння спонтанності появи нового, себто природного ходу розвитку, і обґрунтування можливості людини втручатися в хід розвитку (і межі цього втручання). Тут же лежить причина неможливості беззастережної екстраполяції законів (це припускається в лінійній фізиці) ні в просторі (критичний розмір системи), ні в часі (критичні значення контрольних параметрів, якщо вони змінюються в часі).

Усе вищесказане не тільки не виключає стійкості встановлюваного цілого, але, навпаки, передбачає його стійкість — за рахунок постійного динамічного відтворення. Отож, спонтанне порушення симетрії від нестійкості хаотичного руху. до утворення стійкого порядку нового цілого — це не просто опис розвитку взагалі. За кожним словосполученням тут є можливим математичне вираження конкретного наукового змісту.

Головне ж полягає в тому, що нелінійний стиль мислення орієнтує на готовність до появи нового, до дослідження умов нестійкого стану вихідної системи й аналізу альтернативних можливостей появи стійких станів нового цілого. Кажучи точніше — на пошуки симетрій і умов їх порушення для вихідних систем, з одного боку, і пошуки умов збереження когерентності, притаманній новоутворюваному цілому, з другого.

Аналіз реалізації двох нових дослідницьких програм у природознавстві (єдиних теорій фундаментальних фізичних взаємодій і синергетики) переконливо свідчить про могутній евристичний потенціал таких методологічних установок, як принцип спонтанного порушення симетрії і принцип когерентності. У цих принципах дістають своє методологічне втілення фундаментальні філософські ідеї розвитку і цілісності. Так постнекласичне природознавство повертає нас до ідей класичної філософії, розвиваючи і уточнюючи їх зміст.

Література

1.     Ахундов М.Д., Илларионов С.В. Преемственность исследовательских программ в развитии физики // "Вопросы философии", № 6, 1985. С. 56 - 65.

2.     Гегель Г.В.Ф. Наука логики. М.: "Мысль", 1977.Т.2. 

3.     Добронравова  І.С. Норми наукового дослідження в нелінійному природознавстві// Філософська думка. 1999. №4. С.36-48. http://www.philsci.univ.kiev.ua

4.     Добронравова И.С. Синергетика: становление нелинейного мышления. Киев: "Лыбидь", 1990. Гл.2. С. 53-114 http://www.philsci.univ.kiev.ua

5.     Добронравова И.С. Синергетика как общенаучная исследовательская программа. – В кн. "Синергетическая парадигма. Когнитивно – коммуникативные стратегии современного научного познания", М.: "Прогресс-Традиция", 2004. С.78-87.

6.     Крымский С.Б. Научное знание и принципы его трансформации. Киев,: "Наукова думка", 1974, 206с.

7.     Мамардашвили М.К. Идея преемственности и философская традиция. – В кн. Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию.  М., 1990. С.91-99.

8.     Микешина Л.А. Детерминация естественно-научного знания. Л., 1977.

9.     Пригожин И., Стэнгерс И. Порядок из хаоса.  М. .: "Прогресс",  1986, 432с.

10.           Риккерт Г. Науки о природе и науки о культуре. СПб., 1911.

 

Питання для самоконтролю:

1.     Чи відповідають одне одному НКС і стиль наукового мислення певної епохи?

2.     Чи відповідає методологічний принцип порушення симетрії ідеї еволюції в засадах НКС?

3.     Чи відповідає методологічний принцип когерентності ідеї цілісності в засадах НКС?

4.     Чи відбувається під час глобальної наукової революції перебудова всієї системи засад науки?

5.     Чи визначає система засад науки історичний тип наукової раціональності?

6.     Чи передбачає класичний тип наукової раціональності можливість елімінації суб’єкта для забезпечення об’єктивності знання?

7.     Чи передбачає некласичний тип наукової раціональності необхідність врахування активності суб’єкта для забезпечення об’єктивності знання?

8.     Чи передбачає класичний тип наукової раціональності врахування ціннісних орієнтацій суб’єкта для забезпечення об’єктивності знання?

9.     Чи обмежується предмет синергетики суто природними процесами?

10.           Чи зберігається в постнекласичній науці різка відмінність між природничими і гуманітарними науками, характерна для більшої частини ХХ століття?

 

 

2. Традиційні проблеми філософії науки в контексті сучасної міждисциплінарної науки

 

2. 1. Методологічна криза в філософії науки в 70-80 роки

 

2.1.1. Криза раціоналізму в методології науки в 70-80 роки та формування соціологічної філософії науки

В першій половині ХХ століття за часів домінування логічного позитивізму (емпіризму) в аналітичній філософії парадигмою знання було наукове знання, а засобом експлікації знання була логіка. Центральною проблемою методології науки була проблема раціональності, і методологія науки створювались як проект обґрунтування раціональності наукових процедур. В традиції логічного позитивізму (емпіризму) - раціональність ототожнювалась з науковою раціональністю, а епістемологія була майже редукована до філософії науки і логіка відігравала центральну роль в цьому процесі. Програма раціональної реконструкцію науки полягала в здійсненні комплексної експлікації наукових рис, які конституюють ідеал об’єктивно орієнтованої раціональності  наукової діяльності. Подібна експлікація потребує усвідомлення тих структурних елементів, що є вирішальними відносно можливості забезпечення нормативного рівня як результату методологічного аналізу.

Відповідно до програми логічного позитивізму всі знання можуть бути охарактеризовані за допомогою логічних теорій, які, в свою чергу, пов’язані з протокольними реченнями, в яких зафіксовані вхідні дані відчуттів. Для логічних позитивістів, рівно як для традиції емпіризму в цілому, вирішальною пізнавальною процедурою визнається індукція. Однак, надання індукції такого вирішального статусу в практиці науки ще не означає, що можна обґрунтувати індукцію з логічної точки зору, як було показано ще Д.Юмом. Систематичне вивчення індуктивних процедур та розробка програми методології індуктивізму стало основним завданням в цій традиції. Р.Карнап та К.Гемпель використовували техніку формальної логіки та математики для аналізу структури наукових теорій, формулювання теорії підтвердження та пояснення. Оцінка наукових теорій здійснювалась в термінах словника теорії ймовірності. Стандартною методологією в філософії науки було обґрунтування раціональності індуктивних типів міркування через виявлення загальних принципів типу Баєсового аналізу, гіпотетико-дедуктивного методу та перевірки цих принципів на конкретних прикладах процедур наукової практики.

Дещо інше функціонування має в 70-80 роки XX століття так званий "мейнстрім" в філософії науки, в рамках якого увага зосереджена на дослідженнях соціологічних та антропологічних аспектів наукової діяльності. Реакцією на раціоналістичну кризу в методології науки цього періоду стає інтенсифікація досліджень науки з боку соціології науки (виділяються нові напрями соціологічної філософії науки, як, наприклад, конструктивізм в американській філософії науки) та формування проекту натуралізованої філософії науки. Кризу в методології науки спровокувала вимога емпіричної перевірки методологічних вимог на матеріалі історії науки, проголошена історичною школою в філософії науки. "Історичний поворот", означений роботами Н.Р.Хенсона, Т.Куна, І.Лакатоса П.Фейрабенда та Ст.Тулміна, в першому наближенні є лише зміщенням акцентів на ретельне та детальне дослідження історії науки, в повній ж версії є поширенням скептицизму відносно існування об’єктивних стандартів наукової раціональності.

Якщо Т.Кун вказує на те, що жодні методологічні стандарти не здатні визначити вибір між конкуруючими теоріями, то вже П.Фейрабенд наполягає на тому, що будь-який метод є рівно "хорошим", як і рівно "поганим". В історичній школі було показано, що філософські концепції наукової раціональності, які втілені в різних методологіях науки, не відображають "раціональність" видатних наукових досягань минулого, отже філософії науки має бути відмовлено в самому проекті методології, який претендує на монополізацію стандартів науковості.

 

 

 

"Нова соціологія" науки

 Поштовхом до формування соціології науки, як самостійної дисципліни, стали роботи Р.Мертона (30-ті роки), в яких запропоновано досліджувати наукову діяльність тими ж методами, що використовуються для дослідження інших соціальних феноменів та процесів. Перші роботи історичної школи в філософії науки, зокрема робота Т.Куна "Структура наукових революцій", забезпечили новий концептуальний фундамент цій дисципліні, і в останні три десятиріччя минулого століття в цій області спостерігається постійне зростання кількості робіт.

Традиційно соціологи вивчали функціонування науки в соціальному просторі в якості соціального інституту, таким чином досліджували зовнішні аспекти наукової діяльності як соціального явища. Робота Т.Куна була прочитана в релятивістський перспективі та стала каталізатором в процесі, який позначили як  "лібералізації" соціології науки. По відношенню до соціологічних досліджень наукового знання процес "лібералізації" означав можливість відмовитись від припущення про "особливий" статус наукового знання. Послаблення вимог "незалежності" та "об’єктивності" наукового знання спровокувало переорієнтацію досліджень в соціології науки в новий напрям: наука є не просто соціальний інститут, що, звичайно ж, є очевидний та безперечний факт, а що більше та крім - так це те, що зміст корпусу наукового знання не можна розглядати як особливого типу переконання, що визначаються виключно логікою та фактами, незалежно та поза вимог, які конституюється соціальною сферою. Сучасні соціологічні роботи сконцентровані на аналізі внутрішніх процесів наукової діяльності та продуктів науки, які розглядаються як принципово залежні від суспільних та історичних впливів та взаємодій.

Новий підхід в соціології науки позначається широким колом серйозних та корисних емпіричних досліджень, зокрема представлених в роботах французького філософа Бруно Латура, англійського соціолога Стіва Вулгара, англійського філософа Ендрю Пикерінга, в яких репрезентовано багато цікавих історичних та соціологічних спостережень стосовно функціонування наукових практик. Однак, одночасно дослідження в області нової соціології науки сприяла поширенню точки зору про те, що конкретний зміст загальновизнаних наукових теорій визначається суспільними та історичними обставинами.

Отже, в соціології науки відповідно до регулятивної програми-максимум можна виділити такі напрями.

1. Класична або "докунівська" соціологія науки. Програма дослідження визначалась як завдання аналізу процесів виникнення та дотримання норм конкретної інституціалізованої практики, а саме, характерної для науки практики виробництва знання. Припущення, на якому базувалась соціологія науки першого періоду та яке вона поділяла з філософією науки цього періоду, полягало в тім, що наука є унікальною сферою інтелектуальної діяльності, пріоритетною, неупередженою, структурно та методологічно різко відділеною від всіх інших сфер. Наука є парадигмою інституціалізованої раціональності, володіє методологічними правилами, які є відповідальними за досягнення об’єктивності і прогресу на шляху досягнення істини, володіє інструментарієм забезпечення високого ступеня згоди по центральним проблемним пунктам кожної (особливо природничої) дисципліни. Соціолог ставив завдання створити ідеальний тип, модель імперативів, яка могла включати низку компонентів – моральних норм, від інституціонально сакралізованих до бажаних до психологічної інтеріоризації. Характеризуючою рисою цього етапу в соціології науки є припущення про автономію науки – незалежність від зовнішніх впливів: зміст науки визначається логікою та конкретними емпіричними даними і не може бути пояснений в соціологічних термінах. Соціолог досліджував лише зовнішні аспекти наукової діяльності, як наприклад, процеси поширення наукових інститутів в суспільстві, роль наукової освіти в конкретний історичний період, реорганізацію структури сучасного суспільства під впливом науки і т.д.

2. "Нова соціологія науки". В порівнянні з традиційним, класичним підходом в соціології науки, де соціологи досліджували зовнішні аспекти науки, в соціологічних дослідженнях з 70-х років спостерігається тенденція, де областю віднесення та полем дослідження стає внутрішня теоретична та експериментальна діяльність вчених. Нова соціологія науки виділилась в соціологічну філософію науки та представлена декількома етапами. Впливовими роботами першого етапу стали тексти Бері Барнса та Девіда Блура [Barns B. and Bloor D. (1982) "Relativism, Rationalism and the Sociology of Knowledge" in M.Hollins and S.Lukes (ed.) Rationality and Relativism. Oxford: Blackwell, 21-47.], в яких було проголошено так звану "сильну програму" в соціології науки, яка виражалась в чотирьох зобов’язаннях для соціології науки: 1) шукати каузальні пояснення; 2) трактувати істині та хибні переконання "неупереджено"; 3) дотримуватись принципу симетрії: пояснювати "істині" та "хибні" переконання в соціологічних термінах настільки, наскільки це можливо; 4) застосовувати принцип рефлексивності: застосовувати результати, отримані в соціології науки до пояснення самих цих результатів. Атака на об’єктивність наукового знання завершилась формуванням переконання в тому, що в соціологічних термінах можна пояснити весь зміст наукового знання.

Наступний етап представлений великою групою різноманітних робіт, які прийнято відносити до "конструктивістського" напряму. Новий підхід в соціології науки отримав назву "конструктивізм", оскільки сутності та положення як природничих, так вже і соціальних дисциплін, соціуму в цілому розглядались в якості конструктів.

Серед робіт конструктивістів слід відмітити декілька важливих текстів. По-перше, це роботи Б. Латура та С.Вулгара "Життя лабораторії" (Latour, B. And Woolgar D. Laboratory Life. Princeton University Press, 1979.), а також робота Б.Латура "Наука в дії" (Latour, B.Science in Action. Cambridge MA: Harvard University Press, 1986). Видатною є робота Ендрю Пікірінга "Конструювання кварків" (Pickerring A. Constructing Quark. A Sociological History of Particle Physics. Edinburgh, 1984.), яка присвячена аналізу змін, що відбулися в області фізики високих енергій в кінці 60-х - на початку 70-х років .

Б.Латур та С.Вулгар започаткували підхід в соціології науки, який називають "етнографічним" чи "антропологічним" дослідженням "реального життя" науки, "науки як вона є". Завдання, яке вони поставили на противагу абстрагованим, "вихолощеним" репрезентаціям наукової діяльності в текстах філософів науки та самих вчених, полягало в ретельному вивченні різноманітних деталей повсякденної практики науки та технологій, в  реконструкції "серцевини цієї культури: її системи переконань, її технології, її етно-науки, її владної гри, її економіки – коротше, тотальністі її існування"[ Latour, B. And Woolgar D. Laboratory Life. Princeton University Press, 1979, с.100]

 

Нормальною соціологічною практикою з того часу стало проведення соціологами цілих років в наукових проектах, лабораторіях, безпосереднє спостереження взаємовідносин між вченим, виявлення характерних типів поведінки, ієрархічних відносин в науковому середовищі, моди та навіть звичок. Наприклад, було виявлено нетиповий вид ієрархії, притаманний науковій спільноті – меритократія: ієрархія членів спільноти визначається тільки тим особистим внеском, які члени спільноти здійснили в конкретній визначеній галузі. Було виявлено також нові принципи етики виробництва  наукового знання - змагання та індивідуалізм – якості, за прояв яких вчені не тільки не підлягають дискваліфікації, а визнаються ефективними самою науковою спільнотою.

Цікаві спостереження відносно "манер" продукування наукового знання, зокрема ролі, яку відіграють в побудові теорій аналогії та метафори, були зроблені в дослідженнях Р.Харе та М.Хесе. Наприклад, синтез протеїнів в молекулах ДНК інтерпретується в термінах системи знаків, коли біологи говорять про генетичні коди, в понятті електричного струму припускається аналогія з потоком рідини і т.д.

 

Результатом дослідження у Б.Латура стала відмова від розділення суспільства і науки. Він долає протиставлення природи та культури шляхом аналізу способів існування сучасної науки та технології. Образ сучасної науки позначається ним як "техно-наука": сучасна наука принципово пов’язана з технологією, постійно продукує все нові і нові об’єкти, які претендують на ратифікацію чи "стабілізацію"; на визнання в якості безперечних реальностей  та які в свою чергу стають невід’ємними елементами здійснення вимірювань, створення засобів оснащення і т.д. Що особливо, так це те, що такі об’єкти типово є сумішшю людського та природного, вони є "гібридами", "квазі-об’єктами":  електронні пристрої, експертні системи, бази даних, заморожені ембріони, генетичний синтез, психотропні ліки, та навіть озонові діри. Такі об’єкти не просто належать до виміру "штучного", саме їх існування передбачає синтез розведених раніше природи та суспільства. Різноманітні продукти технологій, або точніше, "техно-науки", за Латуром, спричиняють радикальні трансформації сучасного життя: "історія більше не є просто історією людства, вона також стає історією природних речей" [Latour, B. And Woolgar D. Laboratory Life. Princeton University Press, 1979, с.82]. Різке протиставлення науки та суспільства в соціології науки попереднього етапу не є коректним: аналіз лабораторного життя науки, аналіз сучасного типу науки – техно-науки – дає можливість побачити, яким чином тут відбувається постійна генерація нових "субстанцій": мікроорганізмів, хімікатів, нових видів інструментів і т.д.

Статус реальності такі "об’єкти" отримують лише за умови визнання їх широкою науковою спільнотою. Більш того, вчені використовують величезну кількість засобів, матеріальних та риторичних, для розширення "свого альянсу" з приводу "реальності" таких об’єктів за межі лабораторій. В самому широкому сенсі цей "альянс" є гетерогенною сіткою "актантів"(actants), яка складається з наукових груп, інструментаріїв дослідження, синтетичних матеріалів, організмів і т. д. Чиста наука, об’єктивна реальність – це міф епістемологів науки, які весь час намагалися відділити науку від ідеології, це міф попередньої соціології науки, де також різко протистояло суспільство та наука. Однак тоді ми не можемо використовувати вже навіть соціум для того, щоб пояснювати науку. Як наука так і суспільство є конструктами, які рівною мірою вимагають свого пояснення. Відтак, послідовне дотримання пояснювальної сили концептуального апарату, створеного на соціологічних категоріях, виявилось неможливо.

В роботі "Наука в дії" Б.Латур також акцентує увагу на принциповій  залежності сучасної науки, техно-науки, від індустрії, а значить і  від держави з її економічними та владними структурами: "техно-наука є частиною воєнної машини та має бути аналізована як така" [ Latour, B.Science in Action. Cambridge MA: Harvard University Pressб1986. с.170].

Окремим модулем в цій площині досліджень, однак дещо альтернативним "радикальній" соціології науки, розвивається з 1980-х років "економічний аналіз" науки. Створити конкуренцію соціології науки в претензії на нову ортодоксію в філософії науки "економіка наукового дослідження" виявилася придатна, оскільки змогла реабілітувати поняття "ефективності" науки як механізму отримання знання. З одного боку, бачення науки в якості такого ефективного механізму дозволило застосувати економічний аналіз в термінах корисності. З іншого боку, інтерпретація науки в економічних термінах як  будь-якої іншої галузі виробництва, дозволило розглядати дослідників не просто в якості соціальних істот (як в соціології науки, де важко провести межу, що відрізнить діяльність вченого від інших практик, типу релігійної, ідеологічної і т.д.), а в якості "раціональних агентів", які в своїй діяльності є не менш раціональними, ніж агенти економічної діяльності – банкіри чи підприємці.

Серед низки вагомих робіт, таких як книга Дж.Вайбла "Економіка науки. Методологія науки, якби економіка справді мала значення" (Wible, J.R. The Economics of Science. Methodology and Epistemology as if Economics Really Mattered. – Londress: Routlege, 1999.), Артура Даймонда " Економіка науки" (Diamond A. M. The Economics of Science // Knowledge and Policy. - N 9, 1996. P. 6-49.) виділяється роботи філософа науки Філіпа Кітчера, який, можливо найбільш інтенсивно застосовує економічний концептуальний апарат до аналізу науки в філософії науки. В роботі "Користь науки" [Kitcher P. The Advancement of science. Oxford: Oxford University Press, 1993] в останньому розділі Ф.Кітчер будує модель, яка застосовується до аналізу проблеми оптимальності в організації наукового дослідження. Модель, яка заснована на еволюційній теорії гри, є добре відомою в економіці.

Теорія гри є виділеною областю в теорії прийняття рішень. Теорія рішень є областю економіки, де використовуючи теорію ймовірності та теорію корисності, дають математичні трактовки прийняття рішення в умовах невизначеності для економічних та інших сфер діяльності. В теорії рішень представляють формальну та повну інфраструктуру прийняття рішень в великих економічних утвореннях. В обмежених економічних утвореннях застосовують моделі теорії гри, в яких описана раціональна поведінка множини агентів в ситуації взаємодії, при якій необхідно враховувати дії інших агентів, які можуть суттєво вплинути на вибір дії іншим. Перша повна версія теорії гри була розроблена Джоном фон Нейманом та Оскаром Моргенштайном в фундаментальній роботі "Теорія гри та економічна поведінка" ( von Neuman J and Morgenstern O., Theory of Game and Economic Behavior. Princenton University Press New Jersey, 1944 (first edition)). Рішенням для гри є рівновага Неша, також важливим для деяких ситуацій є рівновага Баєса – Неша.

В результаті аналізу виявлено два типи дослідників: "заангажовані" та "незаангажовані" діячі науки. "Заангажовані" дослідники домагаються власної вигоди – власного визнання — на противагу "незаангажованим", які працюють заради науки та на користь самої науки. Ф.Кітчеру в точних математичних розрахунках вдається виявити дещо "несподіваний" ефект – ідеальна спільнота "чистих" незаангажованих вчених за певних ідеальних умов не є найефективнішою відносно досягнення найкращого можливого результату.

В цілому слід наголосити на тому, що  таке тріумфальне ствердження новій соціології науки в 70-ті - 80-ті роки означало не тільки зміну ракурсу дослідження науки, перебудовано саме поле філософування – філософія науки стає соціологією науки, а сама наука вже не конституються пошуком істини, установкою на об’єктивне буття, а є простором різноманітних відносин та впливів суспільних та історичних сил.

 

Відповіддю на всі ці соціологічні гри стала поява нових тем в філософії науки, а також і реабілітація класичних методологічних проблем в нових напрямах як то "натуралізована філософія науки" та "критичний реалізм", про які мова піде далі.

 

 

Питання

1.              В чому проявилась криза раціоналізму в методології науки в 70-80 роки?

2.              Охарактеризуйте напрям соціологічна філософія науки.

3.              Які існують етапи в соціології науки?

4.              Охарактеризуйте новітні тенденції та напрями в соціології науки.

5.              В чому полягає головний недолік напряму соціологічної філософії науки?

 

 

Рекомендована література

1.     Latour, B. And Woolgar D. Laboratory Life. Princeton University Press, 1979.

2.     Latour, B.Science in Action. Cambridge MA: Harvard University Pressб1986.

3.     Kitcher P. The Advancement of science. Oxford: Oxford University Press, 1993

4.     Pickerring A. Constructing Quark. A Sociological History of Particle Physics. Edinburgh, 1984.

 

 

2.1.2. Методологічні альтернативи тенденціям дослідження соціологічних та антропологічних аспектів наукової діяльності в філософії науки  70-х -80-х років.

 

Проект натуралізації філософії науки

Натуралізована філософія науки - проект, який сьогодні захищають, наприклад, Ларі Лаудан та Річард Бойд, та який передбачає емпіричне дослідження ефективності різноманітних наукових практик для визначення того, якою має бути "правильна" методологія науки. В порівнянні з традиційною установкою філософії науки на визначення принципів та стандартів наукової раціональності, такий натуралістичний поворот в філософії науки знаменує тенденцію переорієнтації на емпіричні дослідження наукової діяльності, взаємодію з соціальними дисциплінами, зокрема з соціологією науки.

Методологія науки, як це було і за часів логічного позитивізму та К.Попера, і в історичній школі, ототожнюється з теорією раціональності на підставі припущення про те, що наука, принаймні в своїх ключових пунктах, є по своїй суті раціональною діяльністю. Якщо логічний позитивіст чи поперіанець потребує експлікації тих структурних елементів наукової методології, що є конститутивними відносно можливості єдиного ідеального набору, слідування якому і забезпечить гарантії науковості у виборі серед конкуруючих теорій, то історицист ставить під сумнів саме існування єдиного стандарту таких методологічних норм як не відповідного тим реальним способам оцінки теорій, що були здійснені, наприклад, Галілеєм, Ньютоном чи Енштейном. "Так,  ньютонівська фізика була прийнята набагато раніше, ніж стало відомо, що вона повинна робити успішні неочікувані передбачення, отже, порушуючи правила поперіанської методології. Надання переваги фізиці Галілея перед аристотелівською відбулося, не дивлячись на той факт, що фізика Аристотеля є набагато більш загальною, ніж фізика Галілея, отже порушуючи припис Попера та Лакатоса про те, що наступна теорія має бути більш загальна, ніж попередня. Енштейн прийняв спеціальну теорію відносності набагато раніше того, як стало можливо показати, що класична механіка є граничним випадком відносності, отже уникаючи методології Попера, Лакатоса, Патнема, Рейхенбаха, Селарса та більшості логічних емпіристів – всіх, хто вимагає того, що раціонально прийнята наступна теорія має пояснювати все те, що пояснювала її попередниця." [Laudan, L. (1987) "Progress of Rationality? The Prospects for Normative Naturalism" American Philosophical Quarterly, 24/1, 19-31. с. 22-23].

Л.Лаудан починає з того, що погоджується з історицистами відносно складності здійснення повної раціональної реконструкції дій наукової еліти минулого, однак відмовляється визнати песимістичний вердикт проекту методології як нормативної дисципліни. Критика Л.Лаудана спрямована на вимогу, яку історична школа приписує методології науки, а саме вимогу здійснити раціональну реконструкцію оцінки наукових теорій в минулому як відповідну деяким визначеним методологічним канонам. Припущення про те, що методологія є теорією раціональності, а також, припущення про те, що існують незалежні (контекстуально та історично) засоби оцінки дій на предмет їх раціональності, з точки зору Л.Лаудана, є як найменш поспішними припущеннями.

Історичний підхід, в рамках якого здійснюється оцінка попередніх методологічних концепцій на предмет відповідності реальній історичній практиці науки, Л.Лаудан називає мета-методологією, або епістемологією методології. Однак, Л.Лаудан ставить питання про упереджене прийняття вимоги відповідності методологічних приписів історичним свідоцтвам. По-перше, будь-яка оцінка дії на предмет її когнітивної раціональності вимагає попередньої теорії раціональності, без такої теорії перевірка методологічних правил історичними ситуаціями неявним чином припускає існування епістемічної інтуїції, поняття, проблематичного в рамках самого історичного підходу. По-друге, прирівнення методології теорії раціональності ґрунтується на двох тезах, які є також проблематичними:

1)                               "теза раціональності": більшість вчених, які належать до наукової еліти, роблять вибір між теоріями раціональним чином;

2)                               "мета-методологічна теза": оцінка методології має бути здійсненна в термінах здатності методології, що під питанням, пояснити вибір, зроблений відомими вченими в минулому, як раціональний вибір.

 

Помилковість позиції історичної школи, на думку Л.Лаудана, в тому, що оцінку дій вчених минулого не можна здійснювати відповідно до наших власних критеріїв раціональності, які формуються в залежності від того, що визнається метою науки. Потрібно розводити цілі та засоби в практиці науки. Метою може бути, наприклад, знайдення деякої істинної теорії чи створення теорії, яка надає надійні передбачення, або розв’язання суперечності чи знайдення пояснення деякої аномалії в прийнятій теорії і т.д. Існують також засоби досягання мети: при наявності деякої мети Х, практичним засобом вибору серед теорій, відповідно до обраної мети, є деякий засіб Y. Власне історична школа і є відповідальною за те, що ми тепер знаємо, що цілі науки можуть змінюватись (і змінюються) протягом історії розвитку науки. Крім того, змінюються базові переконання (background beliefs) вчених. В тих межах, в яких ми аналізуємо дії вчених минулого, цілі та базові переконання, що  відрізнялися від наших, раціональність їх дій не може відповідним чином бути визначена шляхом встановлення того, чи відповідають їх засоби реалізації наших цілей.

Отже, методологія має бути звільнена від вимоги пояснювати дії вчених минулого як раціональні дії. Як зазначає Л.Лаудан, раціональність – це одна річ, методологічна правильність – інша. Однак, привабливість "мета-методологічної тези" в тому, що вона претендує забезпечити "нейтральний" базис для вибору між конкуруючими методологіями і таким чином надати обґрунтування методологічним пропозиціям. Тоді постає питання, в чому може полягати мета методології, яка буде здатна легітимізувати сам проект методології?

На думку Л.Лаудана, методологічні норми, так, як вони зазвичай формуються в методологічній літературі, а саме, у вигляді приписів чи рекомендацій, насправді мають еліптичну форму. Якщо методологічні правила, які сформульовані у вигляді категоричних імперативів, прочитати в аксіологічному контексті, тоді методологічні правила отримають форму гіпотетичних імперативів, умовних суджень, в антецеденті яких будуть сформульовані цілі, а в консеквентах засоби досягання цілей (умовний вираз це вираз виду " якщо..., то...", де перша частина речення називається антецедентом, а друга – консеквентом (наслідком)). Наприклад, методологічний припис, який зазвичай формулюється у вигляді імперативу - "потрібно зробити у", можна завжди переформулювати умовним декларативним судженням – "якщо є ціль х, використовуй у".

Методологічні твердження таким чином є гіпотетичними імперативами, визначеними відповідно до цілей та засобів. Очевидно, що в такій формі методологічні твердження можуть бути перевірені, тобто отримують емпіричну складову: відповідь на питання: "Чи можна досягти мети х використовуючи у?" стає емпіричною справою. Крім того, порівняння різних методологій також є емпіричною справою, наприклад, рекомендація "використання у більш імовірно, ніж інші альтернативи, допоможе досягти х" нагадує за формою статистичний закон, який можна перевіряти емпірично.

Л.Лаудан відстоює такий тип натуралізму в методології, який дозволяє науковій або дескриптивній методології мати нормативний характер або, за його висловом, "мати нормативні наслідки". Натуралізація методології не вимагає денормалізації методології, і отже на думку Л.Лудана, форма натуралізму, яку він пропонує, принципово відрізняється від натуралізму в епістемології, де вимога нормативності не є легітимною.

Американський епістемолог  А. Голдман виділяє в історії філософії п’ять взаємоконкуруючих позицій стосовно того, як епістемологія в якості теорії  пізнання відноситься до науки:

1) Як дослідження методу, епістемологія має бути автономною та первинною по відношенню до науки.

2) Епістемологія має займатися концептуальним та лінгвістичним аналізом таких епістемологічних понять як "знання", "обґрунтування", "підстави" та інших споріднених з ними.

3) Метою епістемології є вирішення різноманітних парадоксів та ускладнень, яки ведуть до скептицизму.

4) Епістемологія є формальною дисципліною, епістемологія досліджує методологію та забезпечує методологію за допомогою дедуктивної логіки, індуктивної логіки, теорії ймовірностей та статистики.

5) Епістемологія забезпечує нормативні стандарти, вона надає норми для оцінок та критики.

В епістемології другої половини ХХ століття спостерігається загальна тенденція до відмови від статусу нормативної дисципліни, та переорієнтація на взаємодію з природничими та соціальними дисциплінами. Сучасна епістемологія займає в системі наук дещо інше місце, ніж в попередні часи: епістемологія, якщо дослідження епістемологів претендують на актуальність та новизну, вже не може не рахуватися з результатами конкретних дисциплін, таких як, наприклад, когнітологія, нейрофізіологія, біологія. Натуралістична епістемологія, напрям започаткований В.Квайном, вбачає єдину можливість для епістемології залишитись на "сцені" в тому, щоб відмовитись від нормативного характеру та стати емпіричною дисципліною, можливо гілкою дескриптивної психології, справою якої є дослідження процесу отримання такого знання, яке називається наукою. Теорія пізнання стає науковою, і отже не існує місця для нормативних та прескриптивних тверджень, які традиційно формулювались в епістемології. Однак, в пізніх версіях натуралізованої епістемології, представлених, наприклад, у згаданого вище А.Голдмана чи у Дж.Полака, відбувається реабілітація статусу нормативності епістемологічних тверджень (детальніше про натуралізовану епістемологію йдеться в третій частині). Отже, полемічні зауваження Л.Лаудана коректні лише на адресу раннього періоду в програмі натуралізації епістемології.

 

Л.Лаудан також пропонує інше пояснення релевантності історії для методології: використовуючи історію науки ми можемо дослідити, які стратегії допоможуть нам досягти нашої власної когнітивної мети. Отже, головним завданням для методології науки є визначення найбільш ефективних стратегій дослідження природи.

Р.Бойд в низці статей 70-80 років, зокрема в [Boyd R. Realism, Approximate Truth, and Philosophical Method // in The Philosophy of Science / ed. by D.Papineau. – Oxford: Oxford University Press, 1997. PP. 215-255.] використовує натуралістичну версію методології на користь позиції реалізму в філософії науки. Р.Бойд робить припущення про те, що, можливо, релевантні історичні свідоцтва допоможуть нам визначити ті методологічні стратегії, які є ефективними засобами досягнення істинних теорій. Р.Бойд запропонував емпіричний аргумент на користь надійності методів сучасної науки: єдиним найкращим пояснення успішності наукових передбачень є те, що наука знаходиться на правильному шляху до істини та забезпечує ефективні засоби досягнення істини. В процесах створення  та перевірки наукових теорій вчені завжди спираються на знання, які є результатом вже прийнятих попередніх наукових теорій. Тоді навряд чи б можна б було очікувати, що використання таких процедур в процесі  створення нових теорій забезпечить нам такі теорії, які надають успішні передбачення, якщо б встановлені теорії не були істинними чи принаймні не наближалися до істини.

 

"Критичний реалізм" Р.Баскара

 Ще однією із перших реакцій на релятивізацію наукового знання  в соціологічній філософії науки стала програма критичного реалізму, яка була запропонована Р.Баскаром. Робота Р.Баскара "Реалістична теорія науки" [Bhaskar P. A Realist Theory of Science. London and New York: Verso. 1975.] є систематично розробленою версією реалізму, який отримав назву "критичний реалізм" (позиція відстоюється також в його роботах [Bhaskar P. The possibility of Naturalism. Hemel Hempsted: Harvester Wheatsheaf. 1979. Bhaskar P.Sciantific Realism and Human Emancipation. London :Verso. 1986.], які є розширеними варіаціями реалістичної позиції). Роботи Р.Баскара є важливими не тільки тому, що в них було здійснено спробу шляхом звернення до філософської аргументації протистояти захопленню всієї площини дослідження науки соціологічно- та історично-орієнтованими напрямами. Важливим виявився сам механізм оновлення проблеми реалізму: постановки питання в новому ракурсі, який забезпечує експериментальна діяльність, відтворення кантіанського варіанту (і отже альтернативного фундаменталістському) реалізму та інтерпретація законів фізики як тенденцій (два останніх моменти є особливо важливими в концепції Н.Картрайт, а перший – для концепції Я.Хакінга, аналіз яких є предметом наступних розділів). Таким чином, звернення до трансцендентального типу аргументації, звернення до експериментальної практики науки, які стануть ключовими пунктами в філософії науки 80-років,  вперше можна зустріти вже в 70- ті роки у Р.Баскара. "Критичний реалізм" в порівнянні з абдуктивного типу аргументацією (детально про яку йдеться в наступному розділі, а натуралістичний варіант абдуктивного типу аргументу був згаданий вище  у  Р. Бойда) базується на більш сильному аргументі на користь реалізму, а саме аргументі, який отримав назву трансцендентального аргументу, та є центральним місцем підходу запропонованого Роєм Баскаром. Р.Баскар будує свій варіант трансцендентального аргументу наступним чином. Спочатку він надає опис існуючих різноманітних наукових практик, таких як експериментальна діяльність, наукові дискусії та застосування наукових результатів в технологіях. Наступним кроком є очевидне питання про умови можливості таких практик: "Що повинно бути для того, щоб, наприклад, була можлива експериментальна практика?" Відповідь на питання вимагає врахування двох вимірів. Перший, який Р.Баскар називає "нетранзитивний вимір", вимагає тверджень про те, яким має бути світ, щоб експеримент став можливим. Другий тип тверджень здійснюється в "транзитивному вимірі" – тверджень про те, що вимагається від дослідників для того, щоб проводити експерименти.

Реальні природні процеси є надзвичайно складними. Тому наукові експерименти є практикою втручання, яке спрямоване на ізоляцію конкретних механізмів в такий спосіб, щоб можна було вивчати їх функціонування, не враховуючи різноманітні взаємодії з іншими механізмами. Експериментатор ізолює окремі механізми, шляхом штучного контролю позбувається несуттєвих зайвих впливів і таким чином дістає змоги досліджувати процеси, виявляти закономірності. Однак, хоча експериментальна ситуація –  це штучна ситуація, яка створюється в дослідженні, абсурдно було б, на думку Р.Баскара, робити з цього висновок про те, що закони природи створюються вченими, а не є незалежними від зпродукованої в експерименті послідовності подій. Закони природи, які відкриті в експериментах, в реальних, не ізольованих умовах є тенденціями відповідних механізмів функціонувати визначеним чином, які можуть проявлятися, а можуть і не проявлятися при взаємодії з іншими механізмами поза лабораторних умов. Таким чином, аналіз експериментальної діяльності, в результаті якого сформульовано положення про закони як тенденції, за Р.Баскаром вимагає визнання незалежного існування механізмів та тенденцій функціонування відповідним до виявленого в досліджені чином, для того щоб надати осмисленість експериментальній діяльності. Такий реалістичний висновок є першим результатом аналізу експериментального рівня наукової діяльності. Наступними є висновки про існування трьох рівнів реальності.

1.     "Реальний" світ механізмів, впливів, тенденцій, відкриття яких є завданням науки.

2.     "Актуальний" рівень послідовності подій, які можна створити в умовах експерименту, чи зустріти в більш складних та менш придатних для передбачення поза лабораторних умов.

3.     "Емпіричний" рівень спостережуваних явищ, які є обмеженою частиною рівню (2), його підмножиною.

Виділення останнього рівня є умовою осмисленості експериментальної діяльності, умовою її необхідності. Експеримент був би не потрібен, якщо б всі явища були доступні для безпосереднього досвіду, вся пізнавальна діяльність зводилась би до спостереження та узагальнення. Всі рівні, звичайно, є для Р.Баскара реальними, метафора рівнів свідчіть про те, що критичний реалізм є реалізмом про "неспостережувані" сутності, реалізмом відносно прихованої структури світу. Така структура за припущенням існує (інакше не потрібна би була експериментальна діяльність), а вже дослідження того, яка це структура, є завданням науки.

Виділення рівнів надає можливість охарактеризувати інші позиції в дискусіях стосовно наукового реалізму: строгий емпірист визнає лише явища рівня (3) в якості реальних. Поміркований емпірист, позицію якого Р.Баскар називає "актуалізмом", визнає ще і явища рівня (2), оскільки готовий визнати існування того, що не спостережуться, однак в принципі може бути спостережуваним. Трансцендентальний, або критичний, реаліст визнає реальними сутності  всіх трьох рівнів, а отже існування незалежної реальності, яку постулює рівень (1).

Реалізм Р.Баскара називається критичним, оскільки є кантіанським за структурою та базується на трансцендентальному аргументі. Реалізм є "глибинним", оскільки першим результатом аналізу можливості експериментальної діяльності є твердження про існування не тільки незалежної реальності, а реальності стратифікованої. Виділення рівнів в структурі реальності Р.Баскаром забезпечує умови для редукціонізму. Якщо реальність є стратифікованою, тоді завданням науки є не просто відкриття механізмів, які конституюють визначений рівень. Наступним кроком є пошуки механізмів більш глибинного рівня, які є відповідальними за вже відкриті та досліджені процеси.

Інша важлива характеристика реальності виявлена Р.Баскаром при аналізі можливості як експериментальної практики, так і застосування результатів науки в технологіях – різноманітність реальності. Для проведення експериментів, в яких досліджуються деякі механізми, їх впливи, закономірності функціонування і т.д. необхідно створення умов, за яких механізми будуть ізольовані. Така необхідність обумовлена саме тим, що більшість механізмів здебільшого не існують в реальних умовах. В реальних умовах більшість систем є "відкритими" системами, в яких механізми со-існують та взаємодіють випадковим чином. Існування механізмів в ізоляції (природній чи штучній) створює "закриті" системи. Експерименти були б непотрібні, якщо б всі реальні системи були закритими; експерименти були б неможливі, якщо не можна було б штучним чином створювати закриті системи. Якості, які віднайдені в експериментальних умовах, можуть бути використані в технологіях – створення різноманітних пристроїв та приладів передбачає існування каузальних якостей, відповідальних за ефекти. Таким чином, як наукові експерименти, так і технології припускають існування та функціонування каузальних механізмів чи то в закритих, чи то у відкритих системах.

Подальший аналіз здійснюється Р.Баскаром у "транзитивному вимірі", а коло дослідження визначається питанням: "Що потрібно для того, щоб була можлива наука?". "Транзитивний вимір" – це вимір існування дослідників, їх способів комунікації, взаємодій та взаємовідносин з соціумом. Отже питання стосується того, якими мають бути ці транзитивні умови для того, щоб могла існувати наука. Р.Баскар, всупереч традиції позитивізму та аналогічно історичній школі в філософії науки та соціології науки, в цілому визнає історичний та соціальний вимір функціонування  науки. Наука як соціальна практика передбачає існування різноманітних інститутів наукової комунікації. Однак, критичний реалізм пропонує підхід, альтернативний до історичного та соціологічних напрямів типу конструктивізму, де наука цілком редукована до рівня суспільних та історичних впливів та взаємодій. В рамках критичного реалізму принциповий акцент робиться на експериментальній практиці, в якій передбачається можливість втручатися в світ, досліджувати наслідки свого втручання врівень з інтерпретацією, обговоренням та різноманітними формами критичного відношення до розуміння цих наслідків. Таким чином, науковий експеримент, наукові відкриття є одночасно матеріальною та соціальною практикою, що забезпечує науці можливість бути соціальною практикою, науковому результату бути соціальним продуктом, при цьому визнавати незалежне існування об’єктів наукового знання.

В філософії науки 70-80 років минулого століття можна спостерігати:

1) визнання обмеженості логіко-орієнтованого підходу, який репрезентовано в програмі логічного емпіризму, в результаті критики, здійсненої історичною школою в філософії науки, призвело до виникнення кризи в області методології науки;

2) реакцією на кризу стало утвердження ідеї проекту натуралізованої епістемології науки наряду з виділенням соціологічної філософії науки. В порівнянні з останньою, в натуралізованій версії філософії науки зберігається  претензія на нормативне функціонування методології науки;

3) спільна для цього періоду увага до реальної практики науки вилилась в формування емпіричного підходу в дослідженнях наукової практики в рамках філософії науки, та часто в перехід від нормативного підходу до дескриптивного.

 

Питання

1.     В чому зміст процесу натуралізації філософії науки?

2.     Дайте визначення основних положень програми натуралізованої методології науки Л.Лудана.

3.     Визначте нормативні та дескриптивні функції методології науки.

4.     Визначте основні риси програми "критичного реалізму".

5.     Дайте загальну характеристик рис філософії науки 70х-80-х років

 

 

Рекомендована література

 

1.     Bhaskar, P. (1975) A Realist Theory of Science. London and New York: Verso.

2.     Boyd R. Realism, Approximate Truth, and Philosophical Method // in The Philosophy of Science, ed. by D.Papineau. – Oxford: Oxford University Press, 1997. PP. 215-255.

3.     Laudan, L. (1987) "Progress of Rationality? The Prospects for Normative Naturalism" American Philosophical Quarterly, 24/1, 19-31.

 

 

 

2.1.3. Інформаційні, прагматичні та емпіричні тенденції в сучасній філософії науки

В філософії науки 80-90-х XX століття спостерігається зміна позицій, яка  супроводжується формуванням нових установок дослідження, та, по-перше, відображає прагматичні та технологічні тенденції сучасної науки, по-друге,  пов’язана з трансформацією сучасної науки, структурними змінами в науці та виникненням наук нового типу та нових операціональних методів дослідження в вигляді комп’ютерного моделювання. За таких значно змінених умов існування науки постає необхідність в створені філософської теорії науки, в рамках якої ці особливості та риси сучасної науки можуть бути обговорені та зрозумілі.

Порівняно з постійністю основних тем досліджень філософії науки минулого на сучасній етапі в методологічно-філософському просторі можна спостерігати цілу множину нових тем, які ще очікують свого упорядкування. Однак деякі тенденції вже чітко виокремлюються та можуть бути для першого наближення позначені як "інформаційний поворот" та "емпіричний поворот" в сучасній філософії науки. Відносно першого наведемо лише декілька прикладів перспективних та прогресуючих досліджень в науці, які створюють нову сферу референцій сучасної філософії науки. Сама філософія науки, що орієнтована на ці області є  новою та мало структурованою, про оформлення якої у вигляді самостійного напряму в сучасній філософії науки говорити поки ще зарано.  Відносно другої репрезентативної риси сучасної аналітики науки, яку ми позначили як "емпіризм", та яка відображена у вигляді вимоги ретельного дослідження реальної практики науки, в результаті вивчення якої чітко виявились нові виміри існування сучасної науки – прагматизм, технологічних характер, вагомість експериментальної площини існування сучасної науки, в цьому підрозділі надамо лише загальну характеристику, яка допомагає окреслити контекст оновлення традиційних філософських дискусій відносно науки та нові епістемічні наслідки цих дискусій. Власне самі дискусії стосовно реалізму/ анти-реалізму, редукціонізму/анти-редукціонізму змістовно розглядаються в наступних розділах.

"Інформаційний поворот" в сучасній філософії науки

 Ідеалом науки для існуючих теорій в філософії науки попередніх етапів була фізика. Теоретичні конструкції в філософії науки як у логічних позитивістів, К.Попера, так і в історичній школі в основному створювались для опису розвитку фізики та виявилися мало ефективними при застосуванні до інших областей науки, що особливо проявилося з виникненням нових міждисциплінарних галузей дослідження та наук нового покоління. Сучасні науки нового типу часто не відповідають такому ідеалу, точніше - теорія науки, розроблена на матеріалі природничих наук, особливо фізики кінця XIX – першої половини XX століть, не допомагає в принципових моментах зрозуміти особливості наук нового типу, а саме наук, які отримали назву "наук про штучне".

До наук нового покоління належать:

·        Штучний інтелект (Artificial Intelligence) – наука, яка вивчає закономірності, що лежать в основі розумної поведінки, шляхом побудови та вивчення артефактів, які визначають ці закономірності. (Артефакт - штучний об’єкт)

·        Штучне життя – напрям дослідження створених людиною систем, які демонструють поведінку характеристичну для природних живих систем.

·        Робототехніка - науково-практичний напрям створення інтелектуальних агентів, які виконують свої маніпуляції в фізичному світі, програмного та технічного забезпечення роботів, а також сумісні дисципліни, які займаються конструювання штучних органів та створенням штучних систем, придатних до виконання дій.

·        Віртуалістика – область дослідження, предметом якої є створення штучних середовищ, які називають "віртуальними реальностями".

·        Нейройнформатика – наука про штучні нейроні сітки.

·        Комп’ютерна або обчислювальна лінгвістика – гібридна з штучним інтелектом область обробки та вивчення природної та штучних мов, які застосовуються в комп’ютерах.

 

Парадигмальним прикладом тут можуть стати комп’ютерні науки, які засновані на логіці та математиці, і в більшості теоретичних та експериментальних досліджень слідують стандартним методам математики та природничих наук. Однак, специфічні для дисципліни методи такі, як комп’ютерна симуляція та комп’ютерне моделювання, не можуть бути охарактеризовані в рамках стандартних методологічних схем попередньої філософії науки, оскільки не відповідають традиційним визначенням наукового методу.

Крім того, спостерігається інтенсивна експансія методів комп’ютерної симуляції в інші сфери наукових досліджень, що звичайно лише загострює потребу в необхідності методологічного аналізу нових рис сучасної науки. Інтерес до комп’ютерної симуляції в сучасній науковій літературі здебільшого обумовлений тією увагою, яку сучасна наука приділяє складним нелінійним системам. На сьогодні виявлено вже велику кількість феноменів, які виникають в результаті складних організаційних процесів та нелінійних взаємодій та які є важливими в таких областях, з якими традиційно мають справу соціальні науки, когнітологія, науки про поведінку та організації, теорія адміністрування. Зростає усвідомлення того, що соціальні феномени, процеси в економіці, в різноманітного типу організаціях, регулярно демонструють поведінку притаманну складним системам, яка має визначений нелінійний характер, та створює серйозний виклик традиційним науковим методам. Зокрема такі системи демонструють емерджентного характеру поведінку, тобто поведінку, яка не описується і не передбачається на основі знання складових таких систем. В другій половині минулого століття тотально новий клас можливостей в науці відкрився завдяки новому операціональному базису наукового дослідження, що забезпечили електроні комп’ютери. Розширення операціонального базису, який включав в себе фізичні експерименти та математичні моделі, відбулося завдяки розвитку техніки комп’ютерного експерименту. Комп’ютерні симуляції можуть застосовуватись для того щоб досліджувати поведінку реальних систем шляхом побудови моделі, яка є спрощеним аналогам реальної системи та дозволяє зрозуміти процеси в реальних системах. По-друге, можна використовувати штучні системи, які не мають реальних аналогів, для того, щоб з’ясувати, щоб відбувалося, якби такі системи існували, або що буде, якщо вони виникнуть або будуть створені.

Крім точності та строгості, якими може забезпечити комп’ютерна симуляція соціальні дисципліни, варто відмітити методологічні переваги, які забезпечуються розвитком сучасної комп’ютерної науки В традиційному підході до симуляції математичні та статистичні моделі будуються на абстракціях макро-рівня. Тому такі моделі утримують в собі припущення вищого порядку, що робить їх проблематичними в тому сенсі, що вони вже початково утримують в своїх основа те, що претендують пояснити. Поява традиції розподіленого штучного інтелекту привело до створення нового типу систем, а саме, агентних та багато-агентних систем. В методології агентного підходу зазначений недолік симуляції класичного типу долається: відтворення поведінки на макро-рівні здійснюється через відозміни деталей взаємодій агентів на мікро-рівні. Однак така стратегія "сходження знизу" в свою чергу подає привід для звинувачення методології комп’ютерної експерименту в редукціонізм, який був названим "новим редукціонізмом" в науках про складні системи [Richardson, K. A. (2002), "’Methodological implications of complex systems approaches to sociality’: some further remarks," Journal of Artificial Societies and Social Simulation, 5(2), jasss.soc.surrey.ac.uk/5/2/6.html].

Складні системи давно є предметом дослідження в такій академічні області як теорія систем. Теорія систем достатньо широка сфера дослідження область дослідження якої характеризується широким спектром застосувань. Теорія систем - це дослідження та застосування методів спільного рішення проблем та спільних принципів контролю таких різноманітних сфер, як механістичні, хімічні, біологічні, економічні, обчислювальні, та таких, які абстрагуючись від конкретних якостей цих сфер, можуть бути застосовані в кожній з них. Особливістю методології теорії систем є те, що в порівнянні з традиційною редукціоніською практикою дослідженню підлягають не окремі компоненти складних систем, а застосовується холістичний підхід.  Холізмом – це підхід, за яким вивчення складних структур здійснюється в їх цілісності без зведення до окремих сторін явища. За таким підходом вивчають спільні абстрактні якості, досліджуються спільні принципи, які є притаманними практично всім складним системам. Такий підхід формує трансдисциплінарне вивчення спільних законів, які керують складним системами: встановивши закони та принципи складних систем, можна застосовувати їх в нових областях дослідження.

За рахунок побудови моделей для широкого ряду систем, які, тим не менш, є функціонально еквівалентними, за допомогою комп’ютерної симуляції забезпечується подібний методологічний холізм в рамках обчислювано модельної парадигми. На таку перевагу комп’ютерного моделювання вказував ще засновник штучного інтелекту (ШІ), американський математик, економіст та кібернетик Г.Саймон: "Обчислювальна машина представляє собою деяку структуру елементарних функціональних компонентів, для яких з високим ступенем точності можна стверджувати, що на поведінку системи як єдиного цілого вливає лише характер функцій, що здійснюються цими компонентами [Саймон, Г.(2004), Науки об искусственном. - М., с.29]."

Однак проблема адекватності методології комп’ютерної для моделювання складності реальних систем залишається. Питання полягає в тім, чи зможуть комп’ютерні експерименти відтворювати реальну складність реальних соціо-економічних, соціо-технологічних систем в функціонуванні яких є задіяними сотні, тисячі агентів, є проблемним як в методологічній, філософській перспективі, так і в технічному відношенні. Придатні комп’ютерні засоби симуляції забезпечити моделювання складних систем так, щоб проведення експериментів відбувалося ефективно з точки зору затрат часу на числення. Це питання поки залишається відкритим та є дискусійною темою в сучасній методології науки.

Значний вплив на проблеми сучасної епістемології науки, котрі пов’язані з формуванням комп’ютерної філософії науки і широким використанням різноманітних моделей переробки інформації для вирішення теоретико-пізнавальних проблем, спостерігається нині з боку досліджень в галузі штучного інтелекту.

Масив літератури, присвяченою аналізу  можливості створення штучного інтелекту взагалі є  величезним, тому вкажемо лише на деякі показові роботи. Огляд дискусій надається, наприклад, в Anderson A.R. (Ed.) Minds and Machines- Prentice-Hall. Upper Saddle River, New Jersey. – 1964. Практично всі заперечення, які були висунуті протягом півсторіччя проти можливості створення інтелектуальних машин були передбачені та сформульовані А.Тюрінгом в його відомій статті - Turing A.. Computing Machinery and Intellingence // Mind, 59, - 1950. - P. 433-460.

Методологічні та філософські проблеми теорії штучного інтелекту (ШІ) є предметом аналізу таких дослідників як Дж.Маккарфі, М.Мінскі, А.Нюєла, Г.Саймона (в області теоретичних основ штучного інтелекту, репрезентації знання та комп’ютерної науки в цілому), Х.Дрейфуса та С.Дрейфуса, Дж.Серля, Х.Патнема, Дж. Фодора, Р.Чизхолма, П.С.Чорчланд та П.М.Чорчланда (дослідження філософських питань програми побудови штучного інтелекту). Першою методологічною парадигмою став символьний підхід, основні принципи якого були сформульовані вже на ранній стадії формування штучного інтелекту. Успішність в застосуванні програм, які були створенні на основі підходу організації мислення за принципами імітації людського мислення, дозволила сформулювати відому гіпотезу про символьну систему, яка стала основою відповідного погляду на свідомість. Гіпотеза про фізичну символьну систему, яка була сформульована А.Нюєлом та Г.Саймоном, стверджує, що існує система фізичних символів, яка має достатні та необхідні засоби для породження інтелектуальної поведінки: фізична система проявляє розумну в широкому розумінні поведінку тоді і тільки тоді, коли вона є фізичною символьною системою. Майже одночасно було започатковано логічний підхід Дж.Маккарті, програма якого полягала в тім, щоб досліджувати способи репрезентації та проведення міркувань в формальній логіці. Відкриття методу резолюції – повного алгоритму доведення теорем для першопорядкової логіки - Дж.Робінсоном забезпечило дослідження більш сучасним та потужним апаратом автоматичних міркувань. Критика символьного (логічного) підходу спостерігається вже на ранніх етапах створення ШІ. Емерджентне програмування поряд з коннекціоністським підходом, або підходом на основі нейронних сіток, складає серйозну альтернативу класичній символьній парадигмі в ШІ. Процеси, в яких фундаментальну роль відіграє відбір найсильнішого, які явно проявляються як на прикладах еволюції видів так соціальних видозмін в процесі формування нових форм культури, були формалізовані за допомогою теорії клітинних автоматів, генетичних алгоритмів, генетичного програмування, штучного життя та інших технік так званого емерджентного програмування. В порівнянні з попередніми етапами сьогодні більшість дослідників розглядають еволюційний підхід, рівно як і коннекціоністські моделі інтелекту, вже не в якості альтернативи символьному та логічному підходам, а в якості доповнення. У результаті таких змін акцентів постає проблема утворення та обґрунтування нових стратегій та методологій аналізу проблеми "цілісного агента", який є вираженням ідеальної інтелектуальності та може бути побудований на основі теорії ідеальної раціональності.  Роботи Дж.Дойля, А.Голдмана, С.Расела стосуються проблем побудови теорії раціональності. Концепції раціональності представлені в філософії, зокрема в філософії науки, носять нормативний характер, та репрезентують вимоги до ідеальної раціональності. Реалізація такої раціональності не можливо оскільки вимагає занадто високі стандарти до обчислювальних ресурсів. Тому певні модифікації таких моделей раціональності є вельми необхідними. Отже, для епістемології як філософської дисципліни відкриваються нові можливості, пов’язані з отриманням емпіричної перевірки через комп’ютерне моделювання як абстрактних моделей когнітивної діяльності, так і теорій раціональності взагалі.

Релевантність штучного інтелекту до філософії науки є предметом обговорення в роботі П.Тагарта [Thagard P. (1988) Computational Philosophy of Scince. Cambridge, Mass.: MIT Press].

Серед можливостей, що відкрилися для епістемології в філософії науки та досліджень раціональності в епістемології та філософії в цілому, комп’ютерні, інформаційні технології відкривають принципово нові перспективи, оскільки надають нові методологічні засоби дослідження когнітивної діяльності. Відповідно до такої тенденції для формальної напрямку в епістемології науки тут відкриваються нові можливості емпіричної перевірки, зокрема шляхом застосування в комп’ютерних технологіях абстрактних формалізмів, що були створенні для дослідження когнітивної діяльності, з одного боку, і теорій раціональності - з іншого. Відтак комп’ютерне моделювання, теорія штучного інтелекту стають привабливим методом для самої епістемології науки як наукової дисципліни, та забезпечує можливість емпіричної інтерпретації теоретичних конструктів епістемології. Дослідження в  комп’ютерній науці та теорії штучного інтелекту можуть бути ефективними не лише за рахунок успішних практичних реалізацій отриманих результатів в обчислювальних пристроях та інформаційних технологіях. Що є більш важливо, так це теоретична привабливість нових підходів, які формуються в теорії штучного інтелекту, для вирішення епістемологічних питань.

Як зазначає один із корифеїв комп’ютерних наук Аллен Нюєлл: "Нам слід, між тим, бути готовими до радикальних, і можливо дивовижних, трансформацій дисциплінарної структури науки (технологій включно) по ходу того, як інформаційні процеси проникають в неї. Зокрема, чим більше нам стає відомо про ті деталізовані інформаційні процеси, що входять в практику науки, науки самі все більше опинятимуться на метапозиції, на якій справа практикувати науку (спостерігати, експериментувати, теоретизувати, перевіряти, фіксувати) буде супроводжуватися розумінням самих цих інформаційних процесів, та конструюванням систем, які створюють об’єктний рівень науки. Тоді межі між підприємством науки як цілого (отримання та організація знання про світ) та ШІ ( розуміння того як знання отримано та організовано) стають все більш нечіткими". [ Newell A. (1985) "Artificial Intelligence - Where Are We?" Artificial Intelligence, 25. с. 3.]

 

Отже, інформаційні та комп’ютерні науки сьогодні представляють нове поле дослідження в філософії науки. Комп’ютерні науки, які вбирають в себе здобутки природознавства, засновані на логіці та математиці, та в більшості експериментальних та теоретичних досліджень наслідують класичну методологію логіки, математики та природничих наук, одночасно є репрезентантами специфічних особливостей сучасної науки створюють привабливу альтернативу фізиці в якості парадигми сучасної науки.

Крім того, протягом другої половини століття кібернетика, теорія інформації, теорії систем та складності, комп’ютерна наука та особливо штучний інтелект стають предметом філософського аналізу та впливають на формування нових методологій дослідження в філософії науки. Відповідно - виникнення нових напрямків, в яких розробляють методологічні проблеми розвитку штучних систем, віртуалістики, синергетики.

Концептуальні та практичні трансформації, які спричинили інформаційні та комп’ютерні науки, електроні інформаційні та комунікаційні технології привели до кардинальних змін як в науці, так і в філософії. Часто для позначення процесів говорять про новий тип "повороту" – "інформаційний" або "обчислювальний поворот", та формування нового підходу в філософії, який позначають як "обчислювальний" або "теоретико-інформаційний" підхід, або як "обчислювальна парадигма", в рамках якої філософські дебати модифікуються кардинальним чином за рахунок створення як нової теоретичної площини досліджень філософських проблем, так і формування нового типу методологій та концептуального апарату ("словника").

Дослідження теоретичних питань існування інформаційних та обчислювальних процесів, процесів створення, функціонування та використання інформації, методологічних та епістемологічних проблем наук нового покоління очевидно продовжать створювати нову сферу референції для філософії науки в майбутньому.

 

"Емпіричний поворот" в сучасній філософії науки

 Наступною характеристичною рисою сучасної науки є тісний зв’язок науки з технологією, прагматизм та функціоналізм у підході до питання значення наукових результатів визначає нові сфери дослідження в науці та характеризує новий поворот в сучасній філософії науки. В порівняні з попередніми етапами в філософії науки, де в руслі основної традиції позитивістка орієнтація на використання логічного аналізу в якості основного методу дослідження та раціональна реконструкція наукової практики були визнані як недостатньо ефективні та не завжди адекватні для опису ходу розвитку наукового знання, що в свою чергу стимулювало поворот до соціологічних та антропологічних досліджень наукової діяльності, сьогодні в філософії науки спостерігаються прагматичні та емпіричні тенденції.

Формальний, або заснований на логіці підхід, в аналітичній філософії як в епістемології, так і в філософії науки взагалі, був поставлений під сумнів історичною школою. В роботах Т.Куна, І.Лакатоса, П.Фейерабенда та інших представників цієї школи логічна техніки майже не зустрічається. Причиною для такого нехтування засобами логіки, очевидно, є переконання (часто в імпліцитній формі) цих дослідників в тому факті, що найбільш цікаве в науці не може бути експліковане за допомогою логіки.

Однак, "позитивістська" історія на цьому не закінчується. В філософії науки деякі дослідники сьогодні продовжують працювати в традиції К.Гемпеля та Р.Карнапа. Спроби формалізувати ідеальні зразки раціональних міркувань в науковій діяльності за допомогою логічної техніки можна знайти, наприклад, в роботах скандинавської школи логіки та методології науки, зокрема в роботах І.Ніілуото, Р.Тюомели, Я. Хінтики та інш.

Якщо для періоду логічного позитивізму (як і критики програми логічного позитивізму з боку тих філософів, які продовжують працювати, принаймні почасти в логіко орієнтованій традиціях, таких як, наприклад, В.Квайна або К.Попера) основними проблемами філософії науки вважаються проблеми надання визначення (формального чи напівформального) того, що є "істиною", "вірогідністю",  "ймовірністю", "правдоподібністю", визначення того, що таке "закон" та визначення процедури обґрунтування наукових теорій (гіпотез), яка представлена у вигляді теорії підтвердження (в її баєсіанській версії чи фалібілістичній) та теорії правдоподібності, то в сучасних формально-орієнтованих напрямках увага приділяється також динамічним процесам в науковому знанні: визначенню законів, які керують відношеннями в системі знання в процесі змін в науковому знанні; проблемі породження наукових гіпотез.

 

Серед формально-орієнтованих робіт в філософії науки 70-90 років вкажемо на декілька найбільш популярних напрямів дослідження. По-перше, програма визначення правдоподібності, започаткована К.Попером, лишається центральною темою протягом останньої третини століття. К.Попер висунув якісне поняття правдоподібності, Р.Хілпінен та П.Тихий започаткували розробку кількісного поняття правдоподібності, яке розвинув І.Ніінілуото. Незважаючи на серйозні технічні складнощі, з якими стикнулася ця програма, розробки в цій галузі не припиняються (Tichy P. Verisimilititude Revisited // Synthese, 1978, vol. 38, p. 175-196; Niiniluoto, I., Verisimilitude: The Third Period. British Journal for philosophy of Science 49, 1998, pp. 1-29.).

По-друге, інтенсивні дискусії продовжують відбуватися в галузі теорії підтвердження, зокрема в рамках баєсіансьої версії теорії підтвердження. Теорія підтвердження – це спроба надати обґрунтування процедурі отримання знання з досвіду. Найбільш впливовою на сьогодні є теорія підтвердження на основі теореми Баєса: P(h|e) = P(h) x P(e|h)/P(e), теореми, яка вперше була сформульована логіком Баєсом у ХІХ столітті. Така теорія часто називається баєсіанізм, або баєсіанский підхід. Відповідно до такого підходу індуктивне міркування – це міркування у відповідності з численням ймовірностей, ймовірності інтерпретуються як суб’єктивні ймовірності. Аналіз варіантів в теорії підтвердження, аргументи за і проти байєсіанізму як концептуального каркасу в теорії підтвердження та можливі шляхи вирішення основних проблем в теорії підтвердження лишаються в другій половині століття темою широкого обговорення в філософії науки (Horwich, P. (1982). Probability and Evidence. Cambridge: Cambrige University Press.; Howson, C. and Urbach, P. (1989). Scientific Reasoning: The Bayesian Approach. La Salle, Ill.: Open Court. 2nd rev. edn., 1994.; Earman, J. (1992). Bayes or Bust? A Critical Examination of Bayesian Confirmation Theory. Cambridge, Mass.: MIT Press.; Hintikka, I. and Suppes, P. (eds.) (1966). Aspects of Inductive Logic. Amsterdam: North-Holland.)

Проблема пояснення, яка також була центральною для першої половини століття отримала нові формулювання у вигляді моделювання виводу до кращого пояснення або абдукції – методу винайдення гіпотез (Kitcher, P. and Salmon, W. (1989). Scientific explanation. University of Minnesota Press, Minneapolis, M.N. Lipton, P. (1991). Inference to the Best explanation. London: Routledge and Kegan Paul.) (детальніше про абдукцію в наступному розділі).

Формальний аналіз динаміки переконань починається з робіт І.Леві 70-х років та розгортається в систематичні дослідження в 80-90-ті роки ХХ століття. Область дослідження процесів модифікації агентом своїх переконань в ситуації надходження нової інформації раціональним способом отримала назву "ревізії" (перегляду) переконань або зміни переконань. Парадигмальною моделлю в динаміці переконань стала AGM–теорія, яка репрезентує основні операції динаміки переконань та основні принципи динаміки переконань, яким ці операції задовольняють, і які відомі як постулати раціональності динаміки переконань.  (Назву підхід (теорія) отримав як абревіатуру з перших букв прізвищ авторів, які його запропонували - Р.Гарденфорса, С.Е.Альчорона та Д.Макінсона [Alhourron C.E., Gardenfors P., Makinson D. On The Logic of Theory Change: Partial Meet Contraction and Revision Functions // Journal of Symbolic Logic. – 1989. – Vol. 50. – Р.510-530.].) Вичерпний огляд результатів та проблем, як концептуальних, так і формальних в цій галузі представлено в праці Gardenfors P. Knowledge in Flux: Modeling the Dynamics of Epistemic States. – Cambridge, MA: MIT Press, Bradford Books, 1988.; також в Niiniluoto, I., and Tuomela R. (eds.) (1979). The Logic and Epistemology of Scientific Change. Amsterdam: North-Holland.

 

Новий подих програма позитивізму отримала в роботах Б. ван Фраасена, професора Прістонського університету. Б. ван Фраасен в статті 1976 року  "Щоб врятувати явища" [Фраассен, Б., ван. Чтобы спасти явления // Современная философия науки: знание, рациональность и ценности в трудах мыслителей Запада. — М., 1996, с.345-357.] висунув радикальну філософську концепцію – конструктивний емпіризм. Концепція була розроблена ним в подальших роботах [Van Fraassen, B. (1980). The Scientific Image. Oxford: Clarendon Press.] і стала результатом його багатолітньої роботи не тільки в філософії науки, філософській логіці, а й глибокого знайомства з сучасною фундаментальною наукою, зокрема релятивіською космологією та квантовою механікою. Роботи Б. ван Фраасена відродили дискусії відносно наукового реалізму, які не стихають і сьогодні. В позитивістському ключі Б. ван Фраасен відстоює антиметафізичну позицію, антиреалістичну позицію стосовно теоретичних сутностей науки, виступає проти важливості пояснень в науці, та відстоює свою версію прагматизму. Метою науки, з точки зору Б. ван Фраасена, є моделювання спостережуваних даних, а критерієм прийняття теорій є не віра в її істинність, а можливість визнати теорію в якості емпірично адекватної, а саме такої, яка відтворює явища хоча б в одній зі своїх структур.

Н.Картрайт, професор Лондонської школи економіки, в роботі "Як обманюють закони фізики", [Cartwright, N. (1983). How the Laws of Physics Lie. New York: Oxford University Press.] на великому обсязі матеріалу з фізики, зокрема з фізики  високих енергій, надала подальші аргументи на користь антиреалістичної концепції.

Реакцією на роботи Н.Картрайт та Б. ван Фрасена стала книга Я.Хакінга, професора Чікагського університету, "Представлення та втручання", [Hacking, I. (1983). Representing and Intervening. Cambridge: Cambrige University Press.], де  він здійснив спробу відстояти реалізм, якому надав нову форму у вигляді "реалізму стосовно наукових сутностей.

За Я.Хакінгом, Н.Картрайт та Б.ван Фраассеном філософські реконструкції є неповними, та не є універсальними, тому необхідним є звернення до реальної практики науки. Б. ван Фраасен, Я.Хакінг та Н.Картрайт поновили філософськи дискусії стосовно наукового реалізму в 80-ті роки XX століття  в контексті сучасної прагматично та технологічно орієнтованої науки. Я.Хакінг та Н.Картрайт започатковують формування емпіричного підходу в дослідженнях наукової практики в рамках філософії науки: ретельне вивчення процедур реальної наукової діяльності є головним завданням методології науки. Тим самим  традиційні проблеми істини та наукової раціональності, реалізму/анти-реалізму відносно наукових теорій, методологічного редукціонізму набувають нові контексти обговорення та отримують нові перспективи значності.

 

Питання

1.     Які зміни можна спостерігати в сучасній філософії науки?

2.     Визначте особливості сучасної філософії науки.

3.     Які філософські перспективи сформувалися з виникненням наук "нового типу"?

4.     Визначте основні теми досліджень формально-орієнтованих робіт в філософії науки 70-90 років.

5.     В чому проявляються прагматичні та емпіричні тенденції в сучасній філософії науки?

 

Рекомендована література

1.     Фраассен, Б., ван. Чтобы спасти явления // Современная философия науки: знание, рациональность и ценности в трудах мыслителей Запада. — М., 1996, с.345-357.

2.     Люггер, Дж.(2003), Искусственный интеллект. Стратегии и методы решения сложных проблем. - Москва - Санкт-Петербург – Киев.

3.     Саймон, Г.(2004), Науки об искусственном. - М.

4.     Axelrod, R. (1997), 'Advancing the Art of Simulation in the Social Sciences', Complexity,Vol. 3, No 2, John Wiley N.Y. p.p. 16- 22.

5.     Cartwright, N. (1983). How the Laws of Physics Lie. New York: Oxford University Press.

6.     Cartwright, N. (1994). "Fundamentalism vs the Patchwork of Laws" Proceedings of the Aristotelian Society, 93/2: 279-92.

7.     Epstein, M.E. and Axtell, R. (1996). Growing Artificial Societies - Social Science from the Bottom Up. Washington: Brookings Institution Press. Cambridge, MA: MIT Press.

8.     Gessler, N. (1997), Growing Artificial Societies - Social Science from the Bottom Up. Artificial Life 3: 237-42.

9.     Kollman K, Miller J.H. & Page S. (1997) 'Computational Political Economy', in Arthur W.B., Durlauf S. N. & Lane D.A. (eds.), The Economy as an Evolving Complex System II, Addison-Wesley, Reading Ma.

10.           Leik, R. K. & Meeker B. F. (1995) 'Computer Simulation for Exploring Theories: Models of Interpersonal Cooperation and Competition', Sociological Perspectives, Vol. 38, No. 4, p.p. 463-482.

11.           Lahgton C. C. (1989), Artificial Life // Artificial Life. Ed. Lahgton C. C. Addison –Wesley. Redwood City. CA. P. 1-47.

12.           Marion, R. (1999), The Edge of Organization: Chaos and Complexity Theories of Formal Social Systems, Sage, CA.

13.           Hacking, I. (1983). Representing and Intervening. Cambridge: Cambrige University Press.

14.           Van Fraassen, B. (1980). The Scientific Image. Oxford: Clarendon Press.

15.           Thagard P. (1988) Computational Philosophy of Scince. Cambridge, Mass.: MIT Press

 

16.           Richardson, K. A. (2002), "’Methodological implications of complex systems approaches to sociality’: some further remarks," Journal of Artificial Societies and Social Simulation, 5(2), jasss.soc.surrey.ac.uk/5/2/6.html

17.           Tesfatsion, L. (2006), "Agent-Based Computational Economics: A Constructive Approach to Economic Theory" (http://www.econ.iastate.edu/tesfatsi/hhintlt.pdf), Chapter 1 in L. Tesfatsion and K. L. Judd, eds. (2006), Handbook of Computational Economics, Volume 2: Agent-Based Computational Economics (http://www.econ.iastate.edu/tesfatsi/hbase.htm), Handbooks in Economics Series, North-Holland, Amsterdam, the Netherlands, Spring 2006, to appear.

 

2.1. Проблема наукового реалізму в контексті сучасного прагматизму в філософії науки

"Фізика представляє собою логічну систему мислення, яка розвивається, основи якої можна отримати не виділенням їх деякими індуктивними методами з пережитих досвідів, а лише вільним вимислом. Обґрунтування (істинність) системи основана на доведеності застосовності випливаючи з неї теорем в області чуттєвого досвіду, при чому співвідношення між останніми та першими можна зрозуміти лише інтуїтивно. Еволюція проходить в напрямку все збільшення простоти логічних основ. Більш того, щоб наблизитись до цієї мети, ми повинні відважитись визнати, що логічна основа все більш віддаляється від даних відчуттів, та мислених шлях від основ до випливаючи з них теорем, які корелюються з чуттєвим досвідом, стає все більш важким та довгим." А. Ейнштейн.

 

2.1.1. Проблема наукового реалізму в сучасній філософії науки. Критика наукового реалізму Басом  ван Фраасеном.

Серед епістемологічних питань тема наукового реалізму є однією із центральних в сучасній філософії науки. Питання наукового реалізму стосуються природи теоретичних об’єктів або онтологічного статусу теоретичних понять та сконцентровані навколо проблеми неспостережуваних об’єктів сучасної науки.

Питання реалізму виникають в історії теорії пізнання постійно, оновлення проблеми реалізму в сучасній філософії науки обумовлено наступними причинами. По-перше, як зазначає Бас ван Фраассен, втрата позицій логічним позитивізмом в філософії науки привела до того, що свої позиції укріплює реалізм. Позитивізм, який у всіх версіях має спільним знаменником емпіризм, послідовно проводить політику вимоги спостереження: не тільки необхідно надавати експериментальну перевірку теоріям, а ще і співвідносити кожне поняття в наших теоріях з даними спостереження. З точки зору емпіризму лише досвід є легітимним джерелом нашого фактичного знання про світ. Проблема, яка виникає для емпіризму сьогодні - це складність в питанні трактування цілого класу вельми важливих для сучасної науки сутностей, які описуються  теоретичними законами, та які тільки і могли стати відомими завдяки науці. В сучасних наукових теоріях фігурує безліч об’єктів та процесів, таких як атоми та молекули, елементарні частинки, поля, гени, віруси, які не доступні для безпосереднього сприйняття, однак претендують на пояснення процесів знайомого нам світу макрооб’єктів. Логічний позитивізм, програмним завданням в якому було виведення теоретичних законів фізики, теоретичних понять науки в рамках послідовного емпіризму, стикнувся з серйозними технічними складностями.

Крім того, в 70-ті роки в філософії науки відбувається реабілітація значення тих пластів в структурі наукового знання, які конституйовані метафізичними компонентами, яких не тільки не можна позбутися, а й не варто цього робити, оскільки такі елементи продуктивні у функціонуванні науки. Спроби очистити  науку від "метафізики" визнані були невдалими, і тому постає необхідність визнання теоретичних понять науки та з’ясування їх онтологічного статусу.

По-друге, в сучасній філософії науки спостерігається поширення скептицизму, яке обумовлено тим, що сутності, існування яких постулює сучасна наука, лежать далеко за межами можливостей нашого безпосереднього сприйняття. І тому далеко не очевидно, що у нас є можливість знати про такі сутності, як, наприклад, кварки чи нейтрино. Крім, того, історія науки показує, що в минулому наукові теорії постулювали такі сутності, які виявилися неіснуючими. Останній аргумент є прикладом типової для скептицизму апеляції до невдач в минулому в історії науки, яка отримала назву "песимістичної мета-індукції". Міркування подібного типу лежать в основі значної кількості робіт в сучасній філософії науки, в яких заперечується можливість такого знання. Однак, чи не найбільш вагомою причиною сучасного філософського інтересу до проблеми реалізму є усвідомлення існування альтернативних теоретичних представлень дійсності, яке було виявлено в історичній школі філософії науки.

Якщо на початку століття дискусії навколо реалізму були пов’язані з зіткненням класичної та некласичної науки, то на сучасному етапі, як зазначає Ян Хакінг: "наші сучасні суперечки з приводу реалізму не викликані якимись суттєвими подіями в природничих науках. Відповідно Куну, нові теорії є новими представленнями. Вони репрезентують дійсність різними способами, і таким чином, є новими типами реальності [ Хакінг, c.152]". Отже проблема реалізму виникає з необхідності вибору серед представлень такого, яке є реальним.

 

Проблема реалізму в сучасній філософії науки

 Наївний реалізм - це вираження віри в те, що наука дає нам істинну картину реальності. Однак, в такій вірі неявно припускається, що сучасні наукові теорії є по суті вічними, тому такий реалізм і називають "наївним". Умовою функціонування реалістичної позиції вченого по відношенню до його власних цілей стають  значно витонченіші, стилізовані формулювання цієї позиції, що і намагається забезпечити теорія науки. Однак, в методологічній літературі існує багато визначень позиції реалізму, та відповідно – протилежної позиції анти-реалізму, що в свою чергу ускладнює як визначення предмету дискусії, так і вирішення проблеми на концептуальному рівні. Ян Хакінг взагалі висловив думку про те, що реалізм - це не якась визначена доктрина, а "спосіб мислити про зміст природничої науки [Хак., с.39]." Тому наведемо декілька моделей, які допомагають структурувати поле суперечки.

Питання наукового реалізму сконцентровані навколо проблеми онтологічного статусу неспостережуваних об’єктів сучасної науки. Відносно можливості вирішення проблеми існує дві альтернативи. Реалізм – напрям, в якому стверджують можливість вирішення проблеми: факти, які ми можемо спостерігати, забезпечують, хоча і не прямим чином, нас підставами для віри в неспостережувані об’єкти, і тому можна стверджувати, що наукові теорії, в яких такі об’єкти фігурують, точно описують реальний світ неспостережуваних об’єктів. Інструменталізм – альтернативний до реалізму підхід, де заперечується така можливість: у нас не існує підстав претендувати на те, що можна робити твердження про неспостережувані механізми, чи об’єкти. З точки зору інструменталіста найбільше, на що можна сподіватися, так це на те, що наукові теорії є корисними інструментами для спрощення розрахунків та здійснення передбачень.

Дискусії стосовно реалізму / анти-реалізму, в сучасній філософії науки є темою всього нашого розділу. В цьому місці ми зробимо лише попередні зауваження відносно найбільш поширених типів аргументації на користь реалізму, та визначимо ті пункти, по яких здійснюється критика реалізму в сучасній філософії науки.

Стратегія захисту реалістичної позиції в основі базується на абдуктивного типу аргументації. Мова про абдукцію йде в наступному параграфі, тут ми лише вкажемо на те, що абдукція - це метод винаходження гіпотез або вивід до кращого пояснення. Реаліст визначає риси науки, які не можна пояснити іншим способом ніж зайняти реалістичну позицію. Як правило, реаліст виходить з того, що успішність сучасної науки можна цілковито задовільним чином пояснити лише з реалістичної позиції. Наприклад, реаліст вказує на те, що вчені завжди намагаються досягти об’єднання наукового знання: різнорідні теорії поєднати в одну, аж до "єдиної теорії всього". Історія розвитку науки, зокрема фізики, є показником успішності такої наукової процедури: часто досягнення такого об’єднання є складною справою, однак з часом позитивний результат все ж таки вдавалося досягти. Однак, це було б не можливо, якщо не припустити, що наукові теорії є істинними описами реальності. Якщо наукові теорії – це лише зручні інструменти для обчислення та передбачення, то чому ми припускаємо можливість об’єднання таких різних інструментів в єдину теорію?

Наступний аргумент на користь реалізму стосується природи наукового пояснення. Наука пояснює явища природи, постулюючи при цьому різноманітні неспостережувані механізми та об’єкти. Однак, таке пояснення має сенс лише тільки, якщо такі об’єкти та механізми дійсно існують. І третім популярним аргументом є аргумент успішності нових, неочікуваних передбачень. Вчені постійно надають передбачення на основі своїх теорій, без цих теорій такі передбачення не можливо було здійснювати. Однак, підтвердження таких передбачень можливо лише тому, що теорії є істинними.

Аргумент від стратегії уніфікації в науці є предметом критики в роботах Н.Картрайт. В "Як обманюють закони фізики" Н. Картрайт заперечує суттєвість вимоги уніфікації для реальної практики науки. Н.Картарйт наголошує на тому, що реально наука є великою кількістю засобів, "інструментів" для вирішення конкретних, визначених проблем, з якими вона має справу та які сама ставить. Такі інструменти представляють собою різноманітні техніки для спрощення обчислення, математичні трюки, процедури апроксимації, які найчастіше є процедурами ad hoc та не мають ніякого відношення до "загальної" теорії. Однак за допомогою таких різноманітних технік як раз і надають правильні відповіді на актуальні наукові питання.

Значення пояснювального апарату науки для наукового дослідження є предметом критики Н.Картрайт та ван Фраассена. Критиці піддається не роль пояснення для досягнення систематизації та когерентності в системі наукового знання. Така функція пояснення належним чином оцінюється всіма скептичними опонентами наукового реалізму. Під питання ставиться вимога приймати відповідні пояснення, які забезпечує наука, як істину, а сутності, які постулюються в таких пояснювальних принципах, в якості реально існуючих. Критика аргументу від передбачення, як правило, базується на відмові визнавати "приховані" структури чи механізми в якості пояснення успіху нових передбачень.

На початку XX століття поширеним варіантом інструменталізму був феноменалізм. Феноменалізм в філософії науки надає пояснення положенням та концептам науки, таким, як "маса", "сила", "заряд" через відношення до комплексу спостережуваних даних. Феноменалізм був домінуючою позицією до другої треті XX століття та за часів позитивізму та логічного позитивізму вважався головною опцією на противагу реалізму Однак, сучасна фізика, з її поглядами на структуру мікросвіту, робить таку феноменалістичну позицію проблематичною. Крім того, спроби логічних позитивістів звести теоретичні сутності до термінів спостереження наштовхнулися на значні технічні складнощі.

В будь-якому разі в сучасній філософії науки феноменалістична точка зору є дуже проблематичною. Одна справа говорити про можливість редукції на рівень відчуттів макрооб’єктів, що нас оточують, однак важко серйозно розглядати таку можливість по відношенню до мікрооб’єктів, типу електронів та кварків сучасної науки. Як наслідок, в сучасній філософії науки більшість дослідників приймає положення, що метою науки є опис мікросвіту неспостережуваних об’єктів, однак значна кількість сучасних філософів науки займає скептичну позиції відносно можливості досягнення істинного опису мікросвіту.

Припустимо, анти-реалісти праві як відносно слабкості визначених вище абдуктивного типу аргументів, припустимо, що анти-реалісти праві відносно своїх сумніві, що найкращим поясненням успіху науки є реалістична позиція. Однак, для більшості вчених філософські аргументи виглядають мало переконливими. Позиція інструменталізму не є популярною в сучасній науковій еліті та не відповідає інтенціям наукової спільноти, яка не є схильною обмежувати свої претензії в досліджені природи рамками інструменталізму. Одним із найбільш непримиренних критиків анти-реалізму та пов’язаних з ним наслідків з боку науки є відомий фізик, лауреат Нобелівської премії С.Вайнберг (погляди якого, будуть викладені в наступному розділі, (тут ми зосередимось здебільшого на філософській аргументації). Таким чином проблема залишається і потребує свого подальшого розгортання та деталізації.

Слід зазначити, що сучасні філософи науки також, звичайно, не тільки працюють з реальним науковим матеріал, а й приймають до уваги "реальні установки" вчених: "Більшість філософів науки були б занепокоєні якщо б з’ясували, що їх принципи приводять до результатів, дивних та ексцентричних з точки зору наукової еліти [Ньютон-Смитт  Рациональность в науке. // Современная философия науки: знание, рациональность и ценности в трудах мыслителей Запада. — М., 1996. С. 246-294. с.]

Для того, щоб охарактеризувати особливості дискусій та аргументації навколо проблем реалізму на сучасному етапі Д.Папіню запропонував визначення позиції наукового реалізму через кон’юнкцію двох наступних тез. Перша теза – теза незалежності: наші судження відповідають в своїй істині фактам світу, який існує незалежно від нашого знання. Друга теза – теза знання: ми можемо знати, які з наших суджень є істинними. Відповідно, дві альтернативи реалізму визначаються через заперечення однієї з цих тез. Ідеалістична або веріфікаціоніська версія анти-реалізму заперечує тезу про незалежність світу, відкидаючи будь-яке поняття світу, що виходить за межі нашого сприйняття, як суперечливе поняття. Скептицизм, як інший, крайній варіант анти-реалізму, відкидає тезу знання: заперечується можливість знатися істину про світ. В сучасній філософії науки скептицизм є головною альтернативою реалізму.

Сучасними скептичними опонентами реалізму є "інструменталізм" та "конструктивними емпіризм" Баса ван Фраасена. Сучасні інструменталісти приймають положення про те, що прямим завданням науки є опис світу неспостережуваних об’єктів, на відміну від "семантичного" інструменталізму чи феноменалізму, які заперечували саму можливість осмисленим чином говорити про неспостережуване. Однак, з цієї самої причини сучасні інструменталісти та конструктивні емпіристи доходять висновку, що у нас не має підстав вірити в наші наукові теорії. Від радикального скептицизму інструменталізм відрізняється тим, що він відмовляється відкинути тезу про те, що наші теорії все ж таки є корисними "інструментами" для подальших передбачень, і тому ми повинні прийняти такі теорії в якості робочих засобів.

 

Наведемо ще декілька найбільш відомих визначень реалізму / анти-реалізму. Одне з них належить англійському філософу, логіку та математику М.Даміту. За Дамітом "анти-реаліст" не намагається конструювати світ з даних відчуттів в стилі феноменалізму. Все що стверджує анти-реаліст, –  це те, що просто наші судження не можуть відповідати умовам, які лежать за межами наших можливостей перевірки. Слід відмітити, що в аналітичній філософії науки термін "анти-реалізм" відносять до радикально скептичної установки по відношенню до наукових теорій.

Х.Патнем є автором концепцій "внутрішнього реалізму". Ян Хакінг зазначає, що ця версія реалізму не має відношення до наукового реалізму, та є "різновидом ідеалізму". Американській філософ науки Артур Файн запропонував відносити "внутрішній реалізм" Х.Патнема, "епістемологічний біхевіоризм" Р.Рорті та "семантичний реалізм" П.Хорвіча до пост-реалістичної натуралістичної онтологічної установки. Розроблена ним позиція натуралістичної онтологічної установки є мінімалістичною позицією, яка є ні реалістичною ні антиреалістичною (Fine A. The Natural Ontological Attitude // Lipton J. (ed.) Scientific Realism. Berkley: University of California Press, 1984. P. - 83-107)

 

Отже, значення терміну "реалізм" сильно варіюється в залежності від того, як він вживається різними філософами. Для попередньої систематизації підходів варто звернутися до схеми, запропонованої Д. Папіню  на основі вказаних вище двох тез.

 

Схема Д. Папіню

 

 

Скептицизм

(конструктивний

емпіризм,

фікціоналізм,

інструменталізм,

анти-реалізм

(американського

типу)

Реалізм

Ідеалізм

(верифікаціонізм,

феноменалізм,)

 

Світ

Знання

Незалежний

Не існує

Незалежний

Існує

Залежний

Існує

 

Проблема реалізму / анти-реалізму тісно пов’язана з традиційними для філософії науки проблемами - проблемою істини та наукової раціональності, проблемою методологічного редукціонізму, фундаменталізму та статусом наукового закону, співвідношенням пояснення та дескрипції.

 

"Конструктивний емпіризм" Баса ван Фраасена

Конструктивний емпіризм – це концепція одного з найвпливовіших філософів сучасності, професора Прінстонського університету Баса ван Фраасена.

Основна теза конструктивного емпіризму наступна. Прийняти наукову теорію - не значить повірити в те, що теорія є істиною. Прийняти наукову теорію - значить лише повірити в її емпіричну адекватність. Оскільки прямим завданням науки є опис світу неспостережуваних об’єктів, у нас не має підстав вірити в наукові теорії як в істині теорії. Якщо теорія не приймається остаточно, то тестом довіри до теорії все одно розглядається можливість встановлення емпіричної адекватності теорії. Це і означає, за ван Фраасеном, врятувати феномени науки. Як би нам не подобались ідеї, вони все ж таки є заручниками можливого майбутнього досвіду: якщо малоймовірно, що в світлі нового досвіду будуть встановлені дані на користь цих ідей, потрібно їх переглянути. Власне, в цьому і полягає установка емпіризму: рішення робити всі переконання заручниками майбутнього досвіду є центральною вимогою наукового метода. Крім того, емпіризм визнає таку установку як ідеал раціональності по відношенню до всіх наших переконань.

Реаліст, з точки зору  ван Фраасена, вважає, що мета науки полягає в тому, щоб представити в теоріях істинну картину світу, і пов’язує прийняття наукової теорії з вірою в її істинність. "Як точно визначити науковий реалізм? Недосвідчена людина виразила б цю позицію, сказавши, що наука дає нам істинну картину світу, і що сутності, які вона постулює, реально існують. Але наведене визначення занадто наївне: воно приписує науковому реалізму віру в те, що сьогоднішні наукові теорії по суті вічні"[ Фраассен, Б., ван. Чтобы спасти явления // Современная философия науки: знание, рациональность и ценности в трудах мыслителей Запада. — М., 1996, с.345-357.345-346]. Натомість він дає власну інтерпретацію терміну "реалізм". Реалізм – це позиція, в якій істина пов’язана з метою науки: "Мета науки дати нам строго правдиву розповідь про те як виглядає світ, і належним чином прийняти теорію значить повірити в те, що вона істинна "[ Van Fraassen, B. (1980). The Scientific Image. Oxford: Clarendon Press.]. Отже, відповідно, найбільш цікаве заперечення з боку анти-реаліста стосується визнання необхідності прийняття наукою такого зобов’язання, як істинний опис того, як виглядає світ.

Як така, атака Б. ван Фраасеном здійснюється на основі критики можливості досягнення істини про неспостережуване, і як наслідок - відновлення загрози радикального скептицизму по відношенню до можливостей науки. Однак, піддавши такій критиці реалізм, ван Фраасен не задовольняється скептичною установкою, а конструює свій варіант анти-реалізму – "конструктивний емпіризм": для того, щоб прийняти теорію не обов’язково вірити в її істинність; достатньо буде й того, що теорія  є емпірично адекватною, а саме - відтворює явище хоча б в одній зі своїх структур. Конструктивний емпіризм, отже, бачить мету науки у порятунку явищ науки, тобто в фіксації, моделюванні спостережуваних даних.

Аргументацію ван Фраасена часто називають дюгемовським варіантом анти-реалізму, оскільки за своїм характером та витоками вона наслідує творчості французького філософа та фізика початку 20-го століття П’єра Дюгема, з ім’ям якого пов’язана теза про "недовизначеність теорії емпіричними даними".

Недовизначеність теорії емпіричними даними (The underdetermination of theory by evidence). Проблеми реалізму здебільшого стимульовані в сучасній філософії науки проблемою, яка отримала назву "недовизначеності теорій емпіричними фактами". Зміст аргументу зводиться в цілому до того, що "наукові правила чи оціночні критерії не дозволяють однозначно та недвозначним чином надати перевагу деякій теорії перед всіма її конкурентами" [Лаудан Л. Наука и ценности. С.304.]

Припустимо, що дві теорії Т1 та Т2 є емпірично еквівалентними. Емпірична еквівалентність значить, що теорії надають одні ті ж самі передбачення. Тоді не існує свідоцтв спостереження, за допомогою яких можна вирішити остаточно, якій з теорій надати перевагу. Суть проблеми полягає в тім, що вибір між теоріями визначається не тільки наявними в даний момент спостереженнями. Якщо б це було так, то можна б було стверджувати, що майбутній досвід надасть можливість такого визначення, і отже продовжувати пошуки того експерименту, який стане остаточною підставою для вибору серед конкуруючих теорій. Справжня емпірична еквівалентність передбачає відсутність такої опції: всі передбачення спостереження є ідентичними, і отже не існує експериментальних даних, що забезпечать перевагу однієї із емпірично еквівалентних теорій Т1 та Т2. Таким чином, в тезі про недовизначеність теорії фактами стверджується, що ми завжди отримуємо емпірично еквівалентні теорії, як би багато фактів ми не знайшли.

Існує два переконливих аргументи на користь цієї тези. Один з них належить А.Пуанкаре. Припустимо ми маємо теорію Т1, тоді у нас завжди є можливість ускладнити (модифікувати) теорію так, що ми отримує іншу теорію Т2, яка надає точно ті ж самі передбачення, що і вихідна теорія. Найпростіший варіант такої стратегії буде наступний: ми стверджуємо, що теорія Т2 надає всі ті данні спостереження, що і теорія Т1, однак заперечуємо існування деяких не спостережуваних механізмів, що приймаються в теорії Т1. Більш цікавим є варіант, коли ми не просто елімінуємо неспостережувані механізми, що постулюються в Т1, а замінюємо їх само-коригуючуюся структурою, створеною для того, щоб отримати ті ж самі дані спостереження. Наприклад, якщо Т1 є деякою динамічна теорією, тоді ми можемо припустити, що весь універсум має прискорення 1м/с2 в визначеному напрямку та додати універсальну силу, яка діє на всі тіла універсаму для створення такого прискорення. В результаті будемо мати дві теорії Т1 та Т2, які надають одні і ті ж самі передбачення спостереження відносних рухів.

Інший аргумент відомий як "теза Дюгема-Куайна ", в якій стверджується, що в будь-якій теорії можна зберегти центральні (важливі) припущення теорії перед лицем деяких аномальних явищ шляхом модифікації менш центральних (важливих) припущень. Припустимо, ми маємо дві конкуруючі теорії Т1 та Т2 та шукаємо свідоцтва на користь однієї з них. З тези Дюгема-Куайна слідує, що навіть після того, як ми отримаємо будь-яку кількість спостережень в майбутньому, ми все одно залишаємося з двома теоріями Т1 та Т2, які ми отримуємо в результаті перегляду вихідних теорій Т1 та Т2 в світлі нових спостережень. Отже, не існує спостережень, які нададуть можливість прийняти рішення на користь однієї з теорій.

Розрізнення між недовизначеністю теорій фактами та аргументом від "недорозгляду теорій". Близьким до аргументом "від недовизначенності теорій фактами" є аргумент "від недорозгляду (underconsideration) теорій". Обидва аргументи відносять до менш радикальної форми скептицизму, ніж юмівський скептицизм, за яким всі не дедуктивні виводи є необґрунтованими. Аргумент "від недорозгляду теорій", як і аргумент "від недовизначенності", не заперечує, подібно юмовській версії скептицизму, індуктивних здібностей вчених, та є поміркованою формою скептицизму, однак два аргументи стверджують в цьому відношенні не одне й те саме.

Аргумент "від недорозгляду теорій" складається з двох засновків. Перший засновок стверджує, що перевірка теорій забезпечує лише порівняльні гарантії на користь теорії. Вчені здатні ранжирувати конкуруючі теорії у відповідності до ймовірності їх істини. В цьому засновку стверджується, що ми можемо довіряти вченим, і отже довіряти тому, що більш ймовірним теоріям буде надаватися перевага перед менш ймовірними з конкуруючих, і тому істина, якщо вона є серед тих теорій, що вже спродуковані, буде на першому місці, хоча гарантії для цього є все ж таки порівняльними за характером. В другому засновку стверджується, що вчені не мають підстав для переконання в тому, що процес створення теорій забезпечить скоріше за все існування істинної теорії серед тих, що спродуковані. Завжди залишається можливість того, що істина знаходиться в тій теорії, яку ще ніхто не розглядав, і не існує способу дізнатися, що це не так. Висновок, який випливає з цих засновків, наступний: хоча можливо, що найкраща з наших теорій є істиною, вчені ніколи не будуть мати підстав для того, щоб повірити в істину теорії.

Теза про "недовизначеність теорій фактами" створює серйозний виклик реалізму. Існує дві скептичні опції реакції на цю тезу. Однією з опцій є прийняти скептичну позицію на підставі того, що ми не можемо вірити в теорію, якщо емпіричні спостереження не можуть нам допомогти елімінувати конкурентні, альтернативні теорії. Інша опція надає можливість послабити скептицизм шляхом пошуку способу розрізнення теорій, які є емпірично еквівалентними, через  аргументацію на користь того, що одна з них все ж таки більш варта довіри. Власне, другу позицію і займає Вас ван Фраасен в статті "Врятувати феномени" [ ван Фраассен, Б.,. Чтобы спасти явления // Современная философия науки: знание, рациональность и ценности в трудах мыслителей Запада. — М., 1996, с.345-357.]. Відповідно до позиції конструктивного емпіризму (яка детально розроблена ним в його фундаментальній праці "Науковий образ", що вийшла в 1980 році [Van Fraassen B. (1980). The Scientific Image. Oxford: Clarendon Press.]), ми не можемо вірити в теорію, що виходить за межі спостережуваних феноменів. Найбільше на що ми можемо розраховувати, це те, що така теорія є емпірично адекватною. Емпірична адекватність значить, що теорія правильна відносно тієї частини, яку доступна до спостереження.

В статті ван Фраасен аргументує, що поняття емпіричної адекватності та дистинкція на спостережувані та неспостережувані об’єкти, яка асоціюється з поняттям емпіричної адекватності, найкращим чином може бути пояснена  в термінах семантичного розуміння теорії, в якому теорія ототожнюється з множиною моделей, а не в термінах синтаксичного підходу, за яким теорія розглядається як множина речень. "Не можна врахувати всі результати вимірювань, цього ніколи не можна зробити. Отже ми не можемо знати, що собою являють всі появи. Ми можемо сказати, що теорія емпірично адекватна, що всі появи будуть підходити її моделям (точніше, емпіричним підструктурам її моделей). Хоча ми не можемо знати це з упевненістю, ми можемо небезпідставно вірити в це. Все це підкріплює не лише адекватність, але й істинність. Але можуть бути прийняті два різних епістемологічних підходи: ми можемо приймати теорію (приймати її як емпірично адекватну) і вірити в теорію (вірити, що вона істинна).

Ми можемо розглядати у якості мети науки або продукування строго істинної розповіді про світ, або просто продукування емпірично адекватних представлень. Це тема протистоянь наукового реалізму різноманітним критикам. Всередині науки проводиться розрізнення спостережуваного та неспостережуваного. Це антропоцентричне розрізнення. Правильно було б, щоб це розрізнення проводилось в термінах про нас, коли мова йде про наші підходи до теорій" [Фраассен, Б., ван. Чтобы спасти явления // Современная философия науки: знание, рациональность и ценности в трудах мыслителей Запада. — М., 1996, с.345-357.].

В роботі "Образ науки" ван Фраасен починає з того, що визнає, що в науці є рівно важливим  як наукове знання про спостережуване високого ступеню точності, так і теоретичні факти. Це значить, що ван Фраасен не розглядає в якості можливого опис світу без теоретичного рівня, теоретичних законів, однак наголошує на тому, що все ж таки ми можемо вірити лише в знання про спостережуване, а не в теоретичні факти. Це тому, що до спостережуваного ми має безпосередній доступ, який не ставиться під сумнів, а до теоретичних фактів такого доступу не має. Не існує також надійного способу виведення таких теоретичних фактів зі спостережуваного. Гіпотетико-дедуктивний вивід як схема, яка відображає логіку науки має багато добре відомих недоліків, серед яких 1) не враховуються альтернативні гіпотези, які можна б було застосувати для пояснення передбачень; 2) не враховується початкова ймовірність гіпотези, яка перевіряється; 3) зобов’язує визнання помилки в наслідках, які стверджуються.

Теорія підтвердження, яка базується на математично точному відношенні ступеня підтвердження, такому, як логічне відношення між гіпотезою та свідоцтвом, не була далеко розширена за межі пропозиційного випадку (а мови пропозиційного числення звичайно ж не достатньо для вираження сучасної науки)(Р.Карнап) і визнана сьогодні безперспективною. Краще виглядає ситуація в баєсіанський версії теорії підтвердження. Однак, навіть якщо не зважати на добре відомі проблеми в цій теорії, не видно, як суб’єктивні ймовірності можуть забезпечити нас обґрунтованими переконаннями, що є ключовим моментом в цьому випадку, і т. д. Навіть "стрибок" ("Aufbau") не може врятувати, оскільки у нас і тут не має надії показати, що теоретичні об’єкти є сконструйованими зі спостережуваного.

Можна назвати ван Фраасена поміркованим скептиком, оскільки в порівнянні, наприклад, з феноменалістами типу логічного позитивізму ван Фраасен вимагає відносно дистинкції спостережуване / неспостережуване значно менше. Якщо логічні позитивісти, як, наприклад, Р.Карнап, або позитивісти, як Дж. С. Міль, вважали, що ми не можемо осмислено говорити про неспостережувані об’єкти, то науковий скептик типу ван Фраасена стверджує, що наша перцептуальна обмеженість не дає нам можливості вірити в неспостережувані об’єкти.

Конструктивний емпіризм. Конструктивний емпіризм своїми радикально вираженими антиметафізичними настановами наслідує традицію позитивізму. Критичне налаштування по відношенню до метафізики є першою визначальною рисою емпіризму, за Б. ван Фраасеном. За ван Фраасеном, риси метафізичної установки такі: 1) абсолютний пріоритет надається вимозі пояснення; 2) задовільнення поясненням через постулати, тобто поясненням такого типу, де постулюють реальність сутностей чи аспектів світу, які не є даними з очевидністю в досвіді. Критика емпіризмом метафізики відповідно здійснюється по цих двох пунктах: 1) відмовляються від вимоги пояснення в деяких критичних моментах, 2) абсолютно не приймаються пояснення через постулати.

 

Цю позицію аргументують наступним прикладом. Припустимо, що деякий С не розуміє що таке етика, релігія, наука в деякому філософському сенсі. Один спосіб "пояснити" С – це дати С можливість поринути в відповідний досвід науки, релігії, етики і таким чином дозволити С познайомитись з глибинними смислами людського існування. Інша справа - постулювати, що існують визначені сфери істинного, справжнього буття в етиці, релігії, науці. Це справжнє буття задає зміст етичним принципам через істині цінності, конституцію наукових теорій через сукупність істинних фундаментальних законів природи, релігійні доктрини через істинний опис божественної реальності. Власне, останній спосіб і є тим метафізичним способом пояснення світу, цінність якого, по-перше, ставиться під сумнів емпіризмом. По-друге, емпіризм критично відноситься до підстав такого пояснення, заперечує легітимність та відповідність вимоги пояснення самого по собі.

 

За ван Фрасеном потрібно розрізняти також емпіризм і сциєнтизм. Якщо емпіризм визнає науку парадигмою наукової раціональності, тоді, як наслідок,  емпіризм визнає науковий метод як найкращий, що приводить до натуралістичної настанови і отже до "смерті філософії". Крім того, таке визнання вимагає визнання сучасної науки в якості парадигми, і отже сучасних наукових теорій як досконалих та остаточних істин, що очевидно вельми некритично. Таким чином, емпіризм потрібно відрізняти від наукового імперіалізму, оскільки справжня науковість передбачає критичну настанову відносно меж науки та відмовляється від сциєнтизму.

Науковий метод - це скептичний метод завжди. Скептицизм в науці не носить радикального характеру філософського скептису, він тільки залишає можливість ставити під сумнів все, що може бути спростовано, та відмовляється відстоювати, приймати теорії, які виходять далеко за межі будь-яких можливих даних сприйняття. Такий скептицизм, на противагу догматизму, не сакралізує інтелект, а покладається на майбутній досвід: з часом все може змінитися, і не існує нічого, до чого ми примушені лише розумом (на противагу того, що дозволено розумом). Маніфестація такої позиції може бути здійснена за допомогою відомого і улюбленого у філософів науки образу "корабля О.Нейрата": моряки перебудовують свій корабель прямо у морі.

Наукова орієнтація - це підхід до всього науковим чином, і справжній захист науки здійснюється через критику її суперників – різноманітних забобонів, упереджень, метафізичних аргументів, вроджених ідей і т.д., за допомогою яких намагаються пояснювати світ, однак, які знаходяться поза можливістю перевірки в досвіді.

Конструктивним емпіризм ван Фраассена називається тому, що його методологічна концепція ґрунтується на елементах традиції, яка отримала назву конструктивізм в філософії науки. Конструктивізм ван Фраассена носить обмежений характер та проявляється лише на рівні акцентації конструктивної сутності наукового дослідження - "конструювання моделей, які відтворюють спостережувані факти, а не відкриття неспостережуваних сутностей".

Семантичний підхід до наукового знання є іррелевантним до проблеми істинності: модель не може бути ні істинною ні хибною, вона може бути більш-менш детальною і т.д. З точки зору конструктивного емпіризму, теорія більш прогресивна, якщо вона краще "рятує явища", тобто дає більш детальний опис, повнішу класифікацію і т. д.. З точки зору конструктивного емпіризму, наукова теорія може містити судження про неспостережувані сутності. Більше того, більшість теорій містить подібні судження. Але, приймаючи теорію, ми не знаємо, чи ці судження відповідають реальному стану справ. Нам не потрібно постулювати, що існують елементи реальності, які відповідають елементам моделі. Нам досить того, що теорія емпірично адекватна, тобто рятує спостережувані факти, що складають частину того світу, у якому ми живемо. Отже якщо теорія "рятує явища", вона не обов’язково постулює сутності, що не спостерігаються. Постулювання таких сутностей виявляється істотнім лише коли прийнята стратегія реалізму і метою теоретизування проголошено створення істинної картини світу. Твердження про неспостережувані сутності можуть бути виявлені і при установці на "порятунок явищ", але вони носитимуть умовний характер. Вони дозволять зробити структуру теорії більш розгалуженою, і як наслідок, більш ефективною в плані "порятунку явищ".

 

Відносно термінології, яку вживає ван Фраасен, слід зробити прояснення. В роботі  "Науковий образ" він використовує термін "конструктивний емпіризм", якому в іншій роботі "Образ науки..." відповідає термін просто "емпіризм". Протилежну позицію, власне позицію реалізму, якій він опонує, в "Науковому образі" ван Фраасен називає "реалістичний емпіризм", в інших роботах "метафізичний емпіризм" чи просто "реалізм".

Відносно назви "семантичний" інструменталізм також слід зробити прояснення. Загалом ця назва застосовується до підходів, орієнтованих на теорію значення, типовим представником яких є феноменалізм логічного позитивізму. Ван Фраассен є противником ефективності лінгвістичного аналізу мови науки в цілому, та класифікує будь-яку стратегію, яка здійснюється в термінах словника (базується на розрізнені словників), як "синтаксичний" підхід. Його власний підхід в методологічній літературі часто зараховують до так званої "семантичної точки зору", поряд зі структурним реалізмом, в якому припускається, що репрезентації елементів світу, надані науковими теоріями, можуть бути охарактеризовані як структурообразні відображення. В конструктивного емпіризму ван Фрассена таке припущення робиться відносно емпіричної адекватності наукових теорій: структури світу можуть бути охоплені в теоретичних структурах. Конструктивний емпіризм ван Фраассена є різновидом структуралістських концепцій науки, які часто називають модельним підходом, та в якому на противагу гіпотико-дедуктивній чи дедуктивно-номологічній моделі наукові теорії розглядають як сукупність моделей чи структур теорії.

 

Не-скептичною альтернативою реакції на тезу про "недовизначеність теорії фактами" є спроба знайти підстави для того, щоб надати перевагу одній із емпірично еквівалентних теорій. Всі спроби винайдення такої підстави ґрунтуються на поняття виводу до кращого пояснення. Як вивід до кращого пояснення, так і поняття пояснення є предметом детального критичного розгляду в роботах ван Фраасена, тому розглянемо зміст цих понять.

 

Проблема пояснення та дескрипції

Проблема пояснення та дескрипції наукових теорій самим загальним чином в філософії науки формулюється так: Чи є конструювання пояснень метою науки? Позитивісти вважали, що ні. Метою науки з позитивістської точки зору є надання відповіді на питання "як?", а не на питання "чому?" Наукові теорії повинні надавати дескрипцію явищам та процесам природи, а наукові закони лише описують закономірності, а не приписують те, що має бути.

Пояснення феномену має показати, що такий феномен (явище) треба було очікувати. До пояснення немає нічого, окрім випадковості, після пояснення – порядок та закономірності. Пояснити явище - значить не тільки показати, що явище відбулося, а ще й показати, що його треба було очікувати. Так розуміється пояснення в "підводячий" під загальний закон моделі пояснення Гемпеля-Опенгейма, яка була створена як спроба вирішення обґрунтування індуктивних виведень в науці. В цій моделі надання пояснення полягає в конструюванні аргументу, який утримує серед сукупності засновків якнайменше один закон, а також висновок, який є описом феномену, що вимагає пояснення. Кращим вважається те пояснення, в якому перевага надана гіпотезам з найбільшою пояснювальною силою (як, наприклад, для традицій фальсіфікаціонізму), або (як в баєсіанський традиції) перевага надається найбільш ймовірним з альтернативних гіпотез. Такі процедури і конституюють тип пояснення, який в методологічній літературі називається "виводом до кращого пояснення" (inference to the best explanation), або методом абдукції.

 

Формально модель Гемпеля–Опегейма має дві складові: экспланандум та эксплананс. Термін "экспланандум" відноситься до того, що потребує пояснення, термін "эксплананс" - до того, за допомогою чого відбувається пояснення. В схемі Гемпеля для пояснення эксплананс включає в себе хоча б один закон, під який підводять экспланандум ("covering law"), та речення, в яких надається опис початкових умов. Репрезентація того, що эксплананс робить экспланандум необхідним, надається через тезу про те, що в поясненні демонструють, що експланандум є логічним наслідком эксплананса (початкових умов та релевантного закону.

 

Модель Гемпеля, хоча і неповна в тому сенсі, що багато видів пояснення вона не відображає, все ж таки є непоганим наближенням для деяких випадків, наприклад, в математичній фізиці. Модель Гемпеля працює для ізольованих систем, для яких ми маємо теорію. Для ізольованих систем дескрипція ситуації для якої вимагається пояснення, є повною, принаймні може бути повною, тобто ми можемо описати всі релевантні якості. Тому для ізольованих систем можливі передбачення. Схема пояснення та передбачення співпадають. Асиметрія ж пояснення та передбачення пов’язана з повнотою чи неповнотою дескрипції. Іншими словами, передбачення можливе лише за умов повноти дескрипції ситуації, в якій робиться передбачення, тобто передбачення є замкнутим на дескрипції. Але більшість систем, для яких ми потребуємо пояснення, не є "закритими". Для відкритих систем пояснення набуває форми абдукції. В відкритих системах виводи є немонотонними, тому що всі виводи в таких системах відбуваються за умов неповної інформації.

 

Вивід до кращого пояснення. Абдукція. Останнім часом в літературі по методології науки, в філософській логіці та в штучному інтелекті інтенсивно досліджується такий тип виводу, як абдукція. Самим загальним чином абдукцію можна визначити як метод винаходження гіпотез або вивід до кращого пояснення.

Загально визнаним є той факт, що процес міркування не відбувається прямо дедуктивним чином. Обґрунтовані висновки (reasonable conclusions) не можуть бути завжди отримані лише як логічні наслідки відповідно до деякої "фонової" теорії (background theory ) деяких відомих фактів. Поширеним паттерном виводу, який не відповідає дедуктивній моделі, є абдукція, поняття, яким позначають процес знаходження пояснення для істини деякого факту. Наприклад, якщо трава є вологою, то можна пояснити цей факт через постулювання того, що випала роса. Це очевидно не є дедуктивним наслідком того, що трава є вологою, оскільки також міг йти, наприклад, дощ. 

В простій формі абдукція є процес виводу пояснення для спостереження (Ч.Пірс). Так, якщо є відомим "якщо P то Q", після спостереження Q, P може бути гіпотетично запропоновано як пояснення Q. Чи є P правильним поясненням залежить від того, чи є інші пояснення для Q,. Якщо існують альтернативні пояснення, тоді вірогідне пояснення для Q, мають бути вибрані на підставі іншої інформації, наприклад, інформації про відносну частоту існування кожного з пояснень. Абдукція відрізняється від індукції та дедукції наступним чином. В абдукції, виводять антецедент P, якщо є правило "якщо P то Q" та наслідок Q. Дедукція ж, на противагу, є процес виводу з антецеденту P до консеквентну Q, якщо відомо правило "якщо P то Q" та антецедент P. Індукція – це процес виводу правила "якщо P то Q", якщо є інформація про відношення між P та Q. Індукція ґрунтується на порівняльному процесі: це порівняння гомогенних фактів, екземплярів визначеного класу, з такого порівняння формулюють загальні якості. Абдукція ж, на противагу, ґрунтується на одному факті, який часто представляє собою загадковість, щось таке, що не пояснюється. Виходячи з цього, спостерігач постулює гіпотези.

І все ж таки артикуляція того, яка версія виводу до кращого пояснення є найбільш перспективною, залишається проблемним питанням. Хоча абдукція часто розглядається як вивід від наслідків до причин, багато реальних абдуктивних проблем стосуються пошуків прихованих станів системи, якщо є каузальна інформація про систему та непрямі ознаки прихованого стану. Наприклад, в медичній діагностиці часто проведення діагностичних тестів полягає в здійсненні впливів на організм пацієнта та спостереження наслідків цих впливів.

 

Прагматизм ван Фраасена рельєфно проявляється на рівні концептуалізації процедури оцінки теорії. Широко поширеним непорозумінням щодо позиції ван Фраасена стала думка про його негативне ставлення до функції пояснення як завдання науки,. Інколи навіть твердять про заперечення ван Фраасеном ролі пояснень в науковій практиці. Така інтерпретація ван Фраасена як критично налаштованого до визначальної ролі пояснень в науці цілком закономірна, враховуючи стандартне неприйняття пояснень позитивістською традицією, новітньою трансформацією положень якої і є конструктивний емпіризм ван Фраасена. Власне, аргументи, який він висуває на користь заперечення важливості пояснень для науки, загалом можна звести до твердження про те, що сила науки в її здатності робити передбачення, що надання пояснення теорією не є підставою для того, щоб викликати довіру до теорії, що підставою для довіри є передбачувальна сила, а не пояснювальна. Однак, відношення до пояснень у ван Фраасена є значно складнішим ніж у позитивістів, та є цілком прагматичним. "Традиційно говорять, що теорія входить в два типи відношення до спостережуваних явищ: дескрипція та пояснення. Дескрипція може бути більш менш точною, більш менш інформативною, як мінімум - факти мають допускатися теорією, як максимум – теорія імплікує факти, що під питанням. Однак, в додаток до дескрипції, яка може бути більш менш інформативною, теорія може надавати також і пояснення. Це дещо "понад та крім" дескрипції. Якщо дві теорії є строго емпірично еквівалентними, вони можуть розрізнюватися відносно використання для відповіді на питання пояснення [Fraassen Bas С. van. The Scientific Image. Oxf. :Glarendon Press, 1980. С.153-154]."

Ван Фраасен реабілітує проблему пояснення в новому ракурсі: виявлення структури та функцій наукового пояснення: воно не може бути здійснене поза конкретним контекстом, в якому пояснення вимагають чи отримують.

Для того, щоб з’ясувати що таке наукове пояснення, потрібно просто звернути увагу на те, що реально відбувається в випадках, коли люди задають питання "Чому?". Ван Фраассен розглядає пояснення як цілком залежну від контексту процедуру. Суть пояснення не втрачається, а лише прагматизується: пояснення задовольняє нашу цікавість, пояснення – прагматична справа, однак, може мати і об’єктивні риси.

 

2.1.2. Критика наукового реалізму (фундаменталізму) Н. Картрайт та Я.Хакінгом

 

"Реалізм стосовно наукових сутностей" як нова форма реалізму в контексті сучасного прагматизму

Питання реалізму / анти-реалізму в філософії науки в основному стосуються істини теорій. Н.Картрайт та Я.Хакінг поставили під сумнів так сформульовану проблема реалізму / анти-реалізму. Чи є теорії важливими? Ян Хакінг в роботі "Представлення та втручання"(1983) та Н Картрайт в "Як обманюють закони фізики" (1983) [Хакинг Я. Представление и вмешательство. – М.: Логос, 1999. 291 с., Cartwright, N. (1983). How the Laws of Physics Lie. New York: Oxford University Press.] розробили позицію, яку вони назвали "реалізм відносно сутностей".

Ян Хакінг виділяє в роботі "Представлення та втручання" два типи реалізму, які він характеризує наступним чином: "Реалізм відносно об’єктів стверджує, що достатньо велика кількість теоретичних об’єктів дійсно існує. Анти-реаліст заперечує це, стверджуючи, що ці об’єкти – фікції, логічні побудови або частини інтелектуального апарату, який залучається для опису світу. Або, менш догматично: у нас немає та не може бути причин вважати, що вони - не фікції. Вони можуть існувати, однак, у нас не має необхідності робити таке припущення для того, щоб розуміти світ.

Реалізм відносно теорій стверджує, що наукові теорії є істинними чи хибними незалежно від того, що ми знаємо: наука прагне до істини, а істина – це те, як влаштований світ. Анти-реалізм стверджує, що теорії в найкращому випадку мають підстави; вони є адекватними; з ними добре працювати; вони прийнятні, але не правдоподібні." [Хакинг Я. Представление и вмешательство. – М.: Логос, 1999. с. 41]

Дебати стосовно реалізму не необхідно вести відносно теорій, на думку Н.Картрайт та Я.Хакінга. Вони визнають, що велика кількість таких фізичних ефектів, як наприклад, робота лазерів, оптичні волокна, електронних мікроскопів, стали можливими завдяки результатам сучасної фізики. Вони заперечують, однак, що такі ефекти забезпечують переконливе та остаточне підтвердження фундаментальних фізичних теорій. З цього також не випливає існування неспостережуваних об’єктів, які постулює сучасна наука для пояснення фізичних явищ. Як для Н.Картрайт так і для Я.Хакінга, успішність наших спроб маніпулювати такими сутностями є свідченням їх існування. Ян Хакінг сформулював це переконання в наступній тезі, яка стала лозунгом позиції "реалізму стосовно сутностей": "Якщо ми можемо  "розпиляти" їх , вони існують". Картрайт модифікує тезу та стверджує : "Коли ми можемо "розпиляти" їх , вони існують".

Я.Хакінг в роботі "Представлення та втручання" намагається відстояти позицію реалізму, одночасно реабілітує методологічний аналіз експериментальної діяльності в філософії науки. На його думку, вагому складову реальної практики науки створює експериментальна діяльність. Однак, експериментальна діяльність або привертала мало уваги в літературі з філософії науки, або реконструювалась у вигляді невідповідному реальній експериментальній діяльності: уявлення філософів про роль експерименту зводилось до тези про те, що експерименти ставлять для перевірки теорії, що є не тільки занадто схематичним, а часто і неадекватним уявленням. 

Причиною такого нехтування експериментальною частиною науки в основному можна визнати поширену тезу про "теоретичну навантаженість". В рамках логічного позитивізму проводилась чітка лінія між теорією та спостереженням. Термін "теоретична навантаженість" вперше з’явився в 1959 у Н. Р.Хенсона в роботі "Зразки відкриттів", для позначення залежності будь-якого терміну чи твердження спостереження від теорії. Уявлення про відсутність у науки теоретично нейтральної мови стало загальним місцем в історичній школі науки. Складність, яка виникає завдяки такій навантаженості для незалежної емпіричної перевірки теорії, призводила до того, що філософи взагалі відмовлялися помічати існування чогось цікавого в експериментальній науці.

Слід зазначити, що майже одночасно з утвердженням точки зору про те, що "всі спостереження є теоретично навантаженими," в якості реакції на різке протиставлення теорії та спостереження була запропонована інша опція – відмовитися взагалі проводити розрізнення на спостережуване та неспостережуване. Г. Максвелл висунув аргументи, які також базувалися на відсутності чіткого критерію між спостережуваним та теоретичним, однак на користь реалістичної реакції на постулат позитивістів. Розрізнення не є важливим для природничих наук, оскільки воно більш залежить від технологічних потужностей, ніж від того, як влаштований світ. Наприклад, неперервний процес підсилення зору –  від бачення крізь атмосферу до скануючого електронного мікроскопу – приводить до того, що такі об’єкти, які були спочатку суто теоретичними представленнями –  гени чи молекули –  стають об’єктами спостереження. Спостережуваність не є основою для визначення онтології. Як підкреслює інший філософ науки, Д. Шейпір, те, що розуміють під спостережуваним вчені, мало має спільного з тим, про що говорять філософи, коли вимагають спостереження. Для фізика спостереження завжди опосередковано приладом: наприклад, фізик говорить про спостереження внутрішнього устрою Сонця за допомогою нейтріно.

Лінію Г.Максвелла та Д. Шейпіра продовжили Н.Картайт та Я.Хакінг. За Я.Хакінгом проблема реалізму/антиреалізму відносно неспостережуваних сутностей науки не була вирішена тому, що філософи здебільшого зверталися до теоретичного матеріалу науки. Така фундаментальна філософська проблема і не може бути вирішена за Хакінгом без ретельного дослідження експериментальної практики науки. Я.Хакінг починає з, на перший погляд, тривіального розрізнення спостереження та експерименту, розрізнення, відомого для кожного методолога вже з часів Бекона: те, що експеримент – це організоване спостереження, можна дізнатися з кожного філософського словника.. Однак, в контексті "теоретичної навантаженості спостережень" розрізнення, як виявляється, приводить до несподіваних наслідків: власне, в експериментальній діяльності здійснюється маніпуляція науковими об’єктами регулярним та систематичним чином для дослідження нових областей природи, для створення нових областей та об’єктів дослідження. Критерій реальності сутностей науки, який пропонує Я.Хакінг, є, по суті. операціональним критерієм. Те, що, наприклад, електрони можна поляризувати, розсіювати їх на мішенях та використовувати в дослідженнях нових явищ природи, свідчить про їх існування.

Н.Картрайт також відмовляється від розрізнення на спостережуване та неспостережуване в сучасній науці з причин відсутності критерію проведення такого розрізнення :"Я не можу визначити ніякого осмисленого критерію, який визначить те, що є прямо спостережуваним, тільки прямо спостережуваним, а отже, відомим особливим чином" [ Cartwright N. Is Natural Science ‘Natural’ Enough? // Synthese 94, 1993, pp 291 –301. P. 295] На думку Н.Картрайт, проблема реальності об’єктів науки є контекстуально залежною, має вирішуватись в прагматичній площині.

 

Як ми вже зазначали, Ян Хакінг в роботі "Представлення та втручання" сформулював критерій, який забезпечує достатню умову віри в реальність неспостережуваних об’єктів сучасної науки. Слід зазначити, що ця умова, однак, не є необхідною. Експериментальна практика як довід на користь наукового реалізму, розглядається Я.Хакінгом не тому, що в експериментах здійснюється перевірка гіпотез стосовно неспостережуваних об’єктів, а тому, що в експериментальній діяльності здійснюється маніпуляція такими об’єктами регулярним та систематичним чином для дослідження нових областей природи та отримання нових наукових результатів відносно цих областей, для створення самих цих нових областей та об’єктів дослідження. Важливим пунктом його концепції також є розрізнення експериментування з об’єктами та маніпулювання з такими об’єктами. Сам факт використання об’єкту в експерименті ще не забезпечує віру вченого в його реальність. Для того, щоб Мілікен почав вимірювати заряд електрону, зовсім не необхідним було для нього повірити в його (електрона) реальність. В експерименті можна досліджувати об’єкти, в реальність якого вчений може вірити, а може і бути скептично налаштованим. Хоча звичайною практикою є припущення про реальність об’єкту дослідження, таке припущення не є необхідним: можна без небезпеки потрапити в протиріччя сумніватися в існуванні об’єкту дослідження. Лише про процедуру маніпуляції з об’єктами, причому систематичним чином, і причому в процесі дослідження нових (інших) областей природи, Я.Хакінг говорить як про процедуру, яка забезпечує підстави для віри в реальність об’єкту. Не можна використовувати об’єкти як засіб створення явищ в інших областях природи, використовувати їх в лабораторних пристроях так, щоб досліджувати інші явища, наприклад, та сумніватися в їх існуванні.

Існують ідеальні теорії, в яких зафіксовані надійним чином якості об’єктів. Однак, більшість якостей таких об’єктів виражено в багаточисельних моделях. Я.Хакінг говорить про те, що вчений - експериментатор може бути навіть незнайомий з більшістю з них. Однак, каузальні якості, які виражені в робочій моделі, є достатніми для того, щоб збудувати прилад для дослідження нових явищ, в якому можна використовувати об’єкти тим способом, який вам потрібно відповідно до "експериментальної ідеї". Таким чином, реалізм відносно теорій передбачає віру в істину теорії, більшість вчених навряд чи будуть заперечувати те, що мета науки надати істину. Однак практика науки показує, що ця істина є досить далекою ціллю, та з прагматичної точки зору не є потрібною для того, щоб технології не стояли на місці, для відкриття нових об’єктів та областей дослідження. Для реаліста відносно теорій причина складова означає, що якщо теорія істинна, то її теоретичні терміни позначають об’єкти, які є причинами того, що ми спостерігаємо. Однак, можна вірити в існування об’єктів та не вірити в істину деякої теорії про ці об’єкти. Отже, "якщо реалізм відносно теорій є вченням про цілі науки, то це вчення є навантаженим деякими цінностями. Якщо реалізм відносно об’єктів – це питання про використання електронів на наступному тижні чи задача націлювання на інші електрони ще за тиждень, то це вчення є досить нейтральним по відношенню до цінностей [ 270]".

Н. Картрайт в роботі "Як обманюють закони фізики" йде ще далі, та заперечує можливість існування істинної теорії на тій підставі, що по-перше, не існує прямого логічного способу виведення моделей з теорій. Вивід до кращого пояснення відповідно до дедуктивно-номологічної моделі здійснюється шляхом виведення з теоретичних законів феноменологічних законів як наслідків. Однак такий вивід вимагає існування єдиного математичного формалізму, тобто відсутність альтернатив, які так само добре пояснюють феномен. Крім того, моделі є формальним представленням феноменологічних законів, які виражають каузальні якості, та які вважаються істинними. Саме формальне моделювання все ж таки не є істинним, оскільки в рамках однієї теорії може існувати багато взаємовиключних моделей, якими фізик може користуватися заради зручності. Для розрізнення трактувань використовуються різні множини допоміжних гіпотез, які залучаються в процедурах апроксимацій, частіше, такі допоміжні гіпотези не отримують незалежну оцінку, тому є ad hoc процедурами. Н.Картрайт протягом всієї книги "Як обманюють закони фізики" та низки статей, наприклад, в [Cartwright, N. (1994). "Fundamentalism vs the Patchwork of Laws" Proceedings of the Aristotelian Society, 93/2: 279-92.], на великій кількості прикладів з сучасної фізики показує, що стандартні "деривації" таких ефектів з фундаментальних теорій опосередковані ad hoc припущеннями, математичними "скороченнями", апроксимаціями та ідеалізаціями. За Н.Картрайт, лише каузальні зв’язки (феноменологічні закони) в фізиці сьогодні відповідають вимозі "унікальності", зовсім протилежна ситуація спостерігається відносно рівнянь та моделей, за допомогою яких здійснюють теоретичне пояснення: для більшості випадків існує декілька математичних трактувань, "недовизначеність" таких трактувань даними робить пояснення шляхом виведення з "підводячого закону" незаконним. В цілому, критична аргументація Картрайт, хоча і спрямована експліцитно на адресу наукового реалізму, реально ?

 

Реалізм та істина

Дебати стосовно реалізму / анти-реалізму сконцентровані навколо питання істини.

Позитивісти заперечують існування теоретичних об’єктів науки та розглядають теорії, які утримують в собі такі сутності, як хибні. Феноменаліст заперечує саму можливість говорити про неспострежувані об’єкти осмисленим чином. Інструменталіст розглядає теорії як корисні засоби, однак відмовляється приписувати значення істини чи хиби науковим теоріям. Відношення до питання істини у сучасних анти-реалістів значно складніше. В епістемологічному варіанті анти-реалізму ван Фраасена як знання про спостережувані об’єкти приймається в якості наукового, так і визнається вирішальна роль теоретичних фактів. Для нього не існує способу надати вагомий опис світу в термінах лише спостережуваних об’єктів відповідно до потрібної точності та деталізації без використання теоретичного словника. Теорії можна розглядати як такі, що мають значення істини, однак все ж таки ми не маємо підстав для того, щоб приймати теорії в якості істинних. Однак, ван Фраасен наполягає на тому, що лише спостережуване має привілейований епістемічний статус, тому вірити можна лише в спостережуване.

Н.Картрайт, як і ван Фраасен, визнає важливість абстрактних схем для отримання наукового знання, однак на відміну від нього, не заперечує можливість розширення сфери наукового знання за межі спостережуваного. Проблема спостережуваного / неспостержуваного за Н.Картрайт не так вже і важлива, оскільки проблемним є визначення критерію проведення розрізнення на ці класи. Крім того, проблема реалізму / анти-реалізму тісно пов’язана не тільки з проблемами істини та пояснення, а ще й з ключовими проблемами методологічного редукціонізму, фундаменталізму та статусом наукового закону, які є темою наступного розділу.

Для підведення підсумку проведеного аналізу скористаємось систематизацію складових реалізму Ньютона-Сміта. Він вказує на три принципові складові наукового реалізму.

1) Онтологічна складова. Наукові теорії є або істинними або хибними: істиність чи хиба теорії залежить від стану світу.

2) Причинна складова. В істинрих теоріях теоретичні терміни позначають теоретичні об’єкти, які є причинами спостережуваних явищ.

3) Епістемологічна складова. У нас можуть бути підстави вірити в істиність теорій та їх об’єктів.

Інструменталізм як альтернатива реалізму відкидає онтологічну складову. Б. ван Фраасен вважає, що правильне формулювання проблеми має здійснюватись в епістемологічних термінах, та надає наступне визначення реалізму. "Мета науки надати нам строго правдиву розповідь про те, як виглядає світ, та належним чином прийняти теорію, значить повірити в те, як виглядає світ.....Відповідно, анти-реалізмом називається позиція, яка припускає, що наука може просуватися до свої цілей, не даючи при цьому такої строго розповіді про світ, та що, приймаючи теорію, припустимо розраховувати на дещо менше та взагалі інше, ніж віра в те, що вона істинна". Б. ван Фраассен заперечує епістемологічну складову. У Яна Хакінга та Н.Картрайт розрізнення "реалізму відносно об’єктів" та "реалізму відносно теорій" фіксується на рівні причинної складової. Можна вірити в існування наукових об’єктів та одночасно не вірити в деяку конкретну теорію, в якій такі об’єкти фігурують. Для Н.Картрайт взагалі не існує істинної фундаментальної теорії, істина, можливо, є лише в межах феноменологічних теорій. Однак, ми можемо мати "уявлення про причинно діючі теоретичні об’єкти".

 

Питання

 

1.     Надайте визначення проблеми реалізму/ анти-реалізму.

2.     Які підходи до вирішення проблеми ви знаєте.

3.     Вкажіть причини загострення проблеми наукового реалізму в сучасній філософії науки.

4.     В чому полягає критика наукового реалізму Б. ван Фраасеном?

5.     Визначте основні риси "конструктивного емпіризму" Б. ван Фраасена.

6.     Надайте визначте поняття емпіричної адекватності.

7.     В чому зміст аргументу від недовизначеності теорій фактами?

8.     Охарактеризуйте зміст проблеми пояснення / дескрипції. Які концепції пояснення ви знаєте.

9.     Як трактує вимогу пояснення Вас ван Фраассен?

10.           Охарактеризуйте "реалізм стосовно наукових сутностей" як нову форму реалізму в контексті сучасного прагматизму.

11.           Які аргументи на користь реалізм стосовно наукових сутностей висуває Ян Хакінг?

12.           Які аргументи на користь реалізм стосовно наукових сутностей висуває Ненсі Картрайт?

13.            Яку роль відіграють ідеалізації, апроксимації та наукові моделі в структурі наукового знання?

14.           Надайте систематизацію складових реалізму за Ньютоном-Смітом?

15.           В чому виражається "епістемічна складова" реалізму Я.Хакінга?

 

Рекомендована література

18.           Фраассен, Б., ван. Чтобы спасти явления // Современная философия науки: знание, рациональность и ценности в трудах мыслителей Запада. — М., 1996, с.345-357.

19.           Хакинг Я. Представление и вмешательство. – М.: Логос, 1999. 291 с. (Hacking, I. (1983). Representing and Intervening. Cambridge: Cambrige University Press.)

20.           Horwich, P. (1982). "Three Forms of Realism." Synthese, 51: 181-202.

21.           Cartwright, N. (1983). How the Laws of Physics Lie. New York: Oxford University Press.

22.           Cartwright, N. (1994). "Fundamentalism vs the Patchwork of Laws" Proceedings of the Aristotelian Society, 93/2: 279-92.

23.           Laymon, R. (1989). "Cartwright and the Lying Laws of Physics." Journal of Philosophy, 36/7: 353-72.

24.           Van Fraassen, B. (1980). The Scientific Image. Oxford: Clarendon Press.

25.           Image of  Science.: Essay on Realism and Empiricism with Reply from Bas C. van Fraassen// eds by Churchland and Hooker. Chicago, 1985.

26.           Leeds, S. (1994). Constructive empiricism, Synthese, 101. 187-221.

27.           The Philosophy of Science / ed. by D.Papineau. – Oxford: Oxford University Press, 1997. – 339 p.

2.3. Проблема редукціонізму / анти-редукціонізму в контексті

прагматизму сучасної філософії науки

 

"Яке місце займає картина світу фізиків теоретиків серед можливих таких картин? Завдяки використанню мови математики ця картина задовольняє найвищим вимогам по відношенню до строгості та точності вираження взаємозв’язків. Але фізик вимушений сильніше обмежувати свій предмет, задовольняючись зображенням більш простих, доступних нашому досвіду явищ, тоді як всі складні явища не можуть бути відтворені людським розумом з тією точністю і послідовністю, що необхідні фізику теоретику. Найвища акуратність, ясність і впевненість ― за рахунок повноти. Але ж яку красу може мати охоплення такого невеликого  зрізу природи, якщо найбільш тонке і складне малодушно і з острахом залишається поза розглядом? Чи заслуговує результат такого скромного заняття горду назву "картини світу". Я вважаю, ― що так, бо загальні положення, що лежать в основі мисленнєвих побудов теоретичної фізики, претендують бути дійсними для всіх подій, що відбуваються в природі. Шляхом чисто логічної дедукції з них можна було б вивести картину, тобто, теорію всіх явищ природи, включаючи життя, якщо цей процес не виходив би далеко за межі творчої можливості людського мислення. Отже, відмова від повноти фізичної картини світу не є принциповою.  Звідси випливає, що вищим обов’язком фізиків є пошук тих елементарних законів, з яких шляхом чистої дедукції можна отримати картину світу " А. Ейнштейн.

 

 

2.3.1. Редукціонізм / анти-редукціонізм як проблема методології науки. Редукціонізм в фізиці: фундаментальні теорії versus програма ефективних теорій.

Центральною для філософії науки на сучасному етапі залишається проблема редукціонізму / анти-редукціонізму в теоретичній реконструкції мікросвіту. Прихильник редукціоністської перспективи в сучасній науці С.Вайнберг вказує на неоднозначність терміну редукціонізм в сучасному вживані, крім того ще і здебільшого з негативним забарвленням. Однак, для першого наближення визначення суті проблеми редукціонізму посилання на С.Вайнберга буде доцільним: "Під цим словом люди розуміють різні речі, але думаю, що в будь-яких міркуваннях про редукціонізм є дещо спільне, а саме, ідея ієрархії, коли деякі істини вважаються менш фундаментальними, ніж інші, і перші можуть бути зведені до других, наприклад, хімія - до фізики" [Вайнберг, 44] Відповідно, і критика редукціонізму представлена широким спектром поглядів, від радикально холістичних до помірковано плюралістичних, викладення яких буде здійснено в цьому розділі.

За часів логічного позитивізму популярною позицією в філософії науки була програма формальної редукції. Прихильники редукціонізму вбачають завдання науки в тому, щоб надавати пояснення та передбачення одиничним фактам, регулярностям за допомогою більш загальної теорії. В основі програми формальної редукції лежать дві наступні тези: 1) редукція (і отже пояснення) здійснюється шляхом логічного виводу; 2) значення термінів спостереження інваріантні відносно процесу редукції (та пояснення). Обмеженість цих тез, не відповідних практиці науки, і навіть хибних в якості методологічних приписів, було продемонстровано в роботах історичної школи філософії науки.

Однак, проблеми редукціонізму сьогодні виходять далеко за межі програми формальної редукції. Сучасна фізика є високо розвинутою областю науки, яка вже давно не є більше набором ізольованих, емпіричним чином підтверджених правил, а є високострутурованою мережею взаємопов’язаних теорій, ядром яких є теоретичні закони. В той же час така холістична структура сучасної фізики вочевидь означена існуванням ієрархічного порядку. Навіть найбільш тонкі аргументи філософів не можуть похитнути віру фізиків в існування фундаментальних законів природи. "Не один працюючий фізик не сумнівається в тому, що закони Ньютона є більш фундаментальні, ніж закони Кеплера, або, що теорія фотонів Енштейна більш фундаментальна, ніж теорія теплового випромінювання Планка" [Вайнберг, 26]

Проблема редукціонізму / анти-редукціонізму в теоретичній реконструкції мікро-реальності може бути представлена як контроверза двох стратегій: стратегії ефективних теорій та стратегії "остаточної теорії". В сучасній постановці ця проблема може бути виражена у вигляді наступного запитання–дихотомії:

Чи достатньо (потрібно) зупинитися для фізики на програмі ефективних теорій, чи пошуки остаточної теорії необхідно (обов’язково) потрібно продовжити?

Програма редукцонізму в фізиці сьогодні тісно пов’язана з вірою в "єдину теорію", або "теорією всього". Протягом історії науки Нового часу сформувалася віра в можливість створення "теорії всього", яка відобразить фундаментальні аспекти універсуму. Цю віру поділяли в минулому і поділяють сьогодні більшість представників наукової еліти. Таке переконання є джерелом установки, яка в методології науки отримала назву фундаменталізму, що є основою здійснення програми редукції.

Фундаменталізм стверджує, що існують фундаментальні закони природи дуже абстрактного характеру та невеликої кількості, відкриття яких в принципі буде достатнім для того, щоб пояснити всі відомі фундаментальні явища та забезпечити шляхи розуміння всього, що відбувається в універсумі. Фундаменталізм тісно пов’язаний не тільки з вірою в єдину теорію, або "монотеоретичністю", а й з редукціонізмом, оскільки припускає, що в принципі 1) всі науки та 2) всі закони будуть виводитися з фундаментальних законів природи (фізики).

 

Сьогодні усталені (класичні) фундаментальні фізичні теорії це - класична механіка, механіка суцільних середовищ, термодинаміка, статистична фізика, класична електродинаміка, спеціальна та загальна теорії відносності, квантова механіка та теорія поля, квантова статистика, принципи симетрії та закони збереження. На цих теоріях сьогодні будується вся фізика. Вважається, що будь-яке фізичне явище може бути пояснене у термінах цих теорій.

Класична механіка Ньютона - перша завершена фізична теорія - описує рух тіл на просторових масштабах щонайменше Сонячної системи і швидкостях до майже половини швидкості світла. Її основне філософське поняття -- стан системи. Це поняття надалі присутнє у всій фізиці. Також у цій теорії був закладений категоріальний апарат, який експлуатується при подальшому розвитку фізики.

Залучення класичної механіки до систем, де речовина має не дискретний, а  неперервний розподіл (з точки зору спостерігача) створює механіку суцільних середовищ, яка застосовується в гідродинаміці, теорії пружності та інших теоріях.

Термодинаміка за допомогою двох постулатів - начал термодинаміки - вводить дві нові функції стану: внутрішню енергію та ентропію. За їх допомогою можна вивчати умови та напрям протікання різноманітних фізичних процесів.

Статистична фізика відмовляється від опису динаміки системи у термінах окремих частинок і вводить поняття функції розподілу, за допомогою якої можна розрахувати всі середні значення необхідних величин. У цій теорії вдається обґрунтувати термодинаміку, тобто статистична фізика є більш загальною теорією.

Класична електродинаміка знаходить ще один вид матерії: до речовини, яку вивчали попередні теорії, додається фізичне поле. Це був революційний крок у світогляді фізика, бо відтепер він зрозумів, що у природі існують об'єкти, які не можна вивчати безпосередньо, а лише за їх впливом на інші тіла. Зокрема, якщо інших тіл немає, поле все одно присутнє у даній системи. Іншими словами, вакуум не є порожній, а є структурованою динамічною системою. Перший такий приклад - електромагнітне поле. Воно описується двома векторами, які є розв'язками рівнянь Максвела. Важливою рисою цієї теорії є скінченність швидкості розповсюдження поля у просторі, яка, як виявилось, збігається зі швидкістю світла.

У ньютонівській механіці виконується принцип відносності Галілея. Він має глибокий філософський сенс. Для того, щоб зробити будь-який вимір, необхідно ввести систему відліку. Тоді постає природне питання про вид одного й того ж закону в різних системах відліку, які завжди можна зв'язати між собою деяким перетворенням координат. Аналізуючи різні системи відліку, Галілей сформулював принцип відносності, згідно якого в природі існує певний клас систем відліку, так звані, інерційні системи відліку, в яких всі закони природи повинні мати однаковий вигляд.

У механіці Ньютона перетворенню між інерціальними системами відліку відповідає певне перетворення координат, так зване, "перетворення Галілея". Однак, виявилось, що класична електродинаміка Максвела не задовольняє цьому перетворенню. Ця проблема була розв'язана з появою спеціальної теорії відносності.

В механіці Ньютона всі взаємодії далекосяжні, тобто швидкість їх розповсюдження є нескінченною. Природнім є припущення про наявність максимальної швидкості взаємодій у природі. Це означає, що взагалі не можна рухатись зі швидкістю, що перевищує цю максимальну швидкість. Якщо ж закласти у теорію ще й принцип відносності, то одразу автоматично отримаємо, що не тільки простір але й час буде відносним. (Це випливає, наприклад, з закону додавання швидкостей). Тобто поняття одночасності подій було переглянуто. Виходячи з узагальненого принципу відносності, який містить твердження про обмеженість швидкості розповсюдження взаємодії, так званого принципу відносності Енштайна, можна ввести інваріантну характеристику систем відліку – просторово-часовий інтервал, -- яка замінить ньютонівські інваріанти: інтервали часу та довжини. З умови його інваріантності при перетвореннях інерціальних систем відліку випливає явний вигляд для перетворення систем відліку - перетворення Лоренца, які складають основу математичного апарату спеціальної теорії відносності. Механіка Ньютона міститься у теорії Ейнштейна у наближенні малої швидкості.

Однак закон тяжіння Ньютона описує далекосяжну взаємодію. Тому й теорія тяжіння, побудована на цьому законі мусила бути переглянута. Загальна теорія відносності робить це, виходячи з постулатів спеціальної теорії відносності, доповнених принципом еквівалентності механічних сил інерції та тяжіння. Оскільки сили інерції присутні у неінерціальних системах відліку, необхідно розширити апарат теорії відносності для можливості опису цих об'єктів у її рамках. Зауважимо, що остаточні рівняння теорії (рівняння Ейнштейна) істотно нелінійні і можуть бути аналітично розв'язані лише в декількох випадках. Це перша поява нелінійності у фізиці.

Квантова механіка піддає ревізії поняття детермінованості природи, замінюючи його на ймовірнісну трактовку. Її основною величиною є хвильова функція системи. За допомогою квантової механіки та її застосування до фізичних полів, квантової теорії поля (КТП), сьогодні ми можемо пояснити будову макроскопічних об'єктів, молекул, й навіть атомів.

Тепер вакуум не тільки не є порожній але й може взаємодіяти з речовиною, народжуючи нові частинки та поглинаючи існуючі. Тепер можна казати про відомі фундаментальні взаємодії. До відомих раніше гравітаційного та електромагнітного додались відкриті за допомогою методів фізики елементарних частинок, що розвивалась разом з квантовою теорією поля, слабке та сильне.

Квантова теорія поля бурхливо розвивалась другу половину минулого століття і змогла об'єднати всі названі взаємодії окрім гравітаційного у так звану стандартну модель. Саме від неї відштовхуються зараз у русі до єдиної фундаментальної теорії. Також методи, розроблені у КТП, застосовують у інших напрямках фізики, зокрема, статистичній фізиці та фізиці конденсованих середовищ. Невирішеним донині залишається питання про квантування гравітації. Можливо його вдасться розв'язати лише у єдиній теорії поля. Однак вже зараз, до побудови завершеної теорії квантової гравітації, при об'єднанні результатів класичної теорії з результатами квантової теорії вдалось побудувати квантову теорію народження Всесвіту. Сьогодні це напрями космології та фізики елементарних частинок, що бурхливо розвиваються.

Об'єднання статистичної фізики та квантової теорії народило квантову статистику. Її основною відмінністю від класичної є дискретність значень окремих параметрів та існування принципу заборони Паулі для ферміонів. За допомогою квантової статистики сьогодні досліджуються властивості твердих тіл та таких істотно квантових явищ, як надпровідність та надплинність.

Фундаментальні принципи симетрії встановлюють обмеження для всіх без винятку існуючих фундаментальних теорій. Розглянутий вище принцип Галілея є одним з таких принципів. В загальному випадку їх врахування дозволяє забезпечити відповідність фізичних теорій певним симетріям навколишнього світу, які можна встановити виходячи зі самих загальних логічних або філософських міркувань. При цьому особливою рисою такого підходу є те, що таке узгодження можна забезпечити ще до побудови остаточних рівнянь теорії та тим більше до знаходження їх розв'язків (які до речі знайти можна досить рідко). Сьогодні фундаментальні принципи симетрії знаходять широке застосування у квантово-польових теоріях та спробах побудови єдиної фундаментальної теорії.

Наголосимо на те, що незалежність наведених фундаментальних теорій досить умовна. Між ними існують певні граничні переходи, завдяки яким ми кажемо про взаємоузгодженість цих теорій. Можна казати, що одна теорія випливає з іншої. Це результат еволюції фізики, під час якої знаходяться ці зв'язки. Предмет фундаментальних теорій фізики - явища елементарних (фундаментальних) взаємодій та їх найбільш загальні прояви. Тут одразу слід зауважити, що поняття елементарних взаємодій є теоретичним: воно передбачене теоретичною фізикою. Тобто будь-який складний процес, участь у якому приймають багато тіл, що взаємодіють між собою як завгодно складним чином, може бути розкладений на явища елементарних взаємодій, конкретний вид яких залежить від того, який аспект поведінки системи ми намагаємось вивчити. Це стосується навіть складних нелінійних систем, бо ми можемо абстрагуючись від їх внутрішнього складу знайти їх загальні характеристики Такий метод дослідження є основним для фізики: розкладати складний процес на елементарні та досліджувати їх за відповідними відомими законами. Тут доречно відмітити філософське питання, що постає перед нами: який зв'язок цього методу з реальністю? Тобто, чи слід вважати ці елементарні взаємодії проявом того, що Всесвіт насправді дозволяє опис простими законами, які виражають зв'язок між реальними об'єктами? Чи можна сподіватись на те, що такий метод дослідження буде працювати й далі у нашому русі в глибини таємниць матерії?

 

Пошук фундаментальної теорії є безперечно важливим для сучасної фізики. "Будь-яка фізична теорія може бути акуратно та чітко сформульована. А стоїть справа  по відношенню до всієї сукупності теорій? Чи можна їх впорядкувати в єдину велику систему з фундаментальною, або всеохоплюючою теорією в якості основи різноманітних регіональних теорій, які б були нічим іншим як логічними наслідками цієї основи? Про таке упорядкування мріяли не один раз [Бунге М. Философия физики. М.: УРСС. 2003. с. 241]". В різні часи у науці редукціонізм відігравав різну роль, але потяг до пояснення великої кількості фактів за допомогою декількох принципів ніколи не зникав в науковій спільноті. Розвиток фізики останні три століття задовольняв ці пошуки. І тому у фізиків виникло сподівання на те, що й вищезгадані фундаментальні теорії можуть бути отримані з деякої єдиної фундаментальної теорії. В разі отримання такої теорії, незалежно від ступеня простоти цієї "пратеорії", можна буде вважати, що Всесвіт має просту будову, якщо дозволяє власний опис не у вигляді відокремлених припущень про різні явища, а єдиний погляд на всі явища, що мають місце у ньому, включаючи навіть існування самого Всесвіту. Розвиток фізики в другій половині XX століття надає оптимізму прихильникам віри в можливість створення остаточної теорії, демонструє нові доводи на користь можливості говорити про існування фундаментальної теорії, яку мріяли знайти фізики попередніх часів .

З іншого боку, визнання того, що існує ієрархія законів фізики, ще не означає прийняття програми "єдиної теорії" або точки зору "монотеоризму", і отже редукціонізму. В порівнянні зі стратегією остаточної теорії, "політеоризм" сьогодні в фізиці є анти-редукціоніською програмою. Довгий час фундаменталізм в фізиці був домінуючою позицію, та виражався в наступній вимозі редукціонізму: теорії "більш низького рівню" (більш фундаментальні) повинні слугувати основою для теорій "більш вищого рівню". Останнім часом така точка зору піддається запереченню все частіше. На методологічному рівні аргумент в найзагальнішій формі є наступним: теорії більш загального рівня містять поняття, які не мають сенсу на фундаментальному рівні. Такі поняття не можуть бути виведені з понять нижчого рівня логічним шляхом, вони мають бути винайдені. Прогрес в фізиці часто досягається шляхом відмови від пошуків фундаментальної теорії та переходом до більш ефективної. Фізика елементарних частинок прагне досягнути настільки малих масштабів довжин та настільки високих енергій, що її виводи, хоча і вражають своєю "красою", часто виявляються несуттєвими для фізики того світу, в якому ми живемо. Отже, однією із можливих версій анти-редукціоніської установки в фізиці сьогодні є програма ефективних теорій. Згідно концепції ефективних теорій світ має ієрархічну структуру. Кожен рівень займає певний енергетичний або (та) просторовий масштаб і, хоча взаємодіє з іншими рівнями, цілком може вважатись автономним.

Отже програма ефективних теорій є анти-редукціоніською, та вимагає відмову від пошуків остаточної теорії. Онтологічні наслідки стратегії анти-редукціонізму, який представлені у вигляді програми ефективних теорій, наступні. Якщо припустити, що єдино вірною стратегією наукового пізнання є програма ефективних теорій, тоді необхідним є визнання того, що світ є організованим в ієрархічний спосіб, що існують різні рівні цієї ієрархії, які розрізнюються різними масштабами довжин та енергій. Ці рівні є квазіавтономними: хоча вони і пов’язані між собою, мікрооб’єкти кожного з цих рівнів підкоряються своїм власним законам.

В епістемологічному відношенні анти-редукціонізм приводить до визнання наукового плюралізму. Це веде до вагомих наслідків відносно самого поняття наукової істини: ствердження наукової істини безвідносно до посилання на когнітивний рівень втрачає сенс.

Мотивація прихильників програми ефективних теорій в сучасній фізиці в основному здійснюється в прагматичній площині, однак одночасно є вираженням ідеології наукового плюралізму. Ця концепція також зустрічає багато критики, яка відсилає прибічників ефективних теорій до тієї обставини, що незважаючи на те, що деякі фізичні поняття набувають сенс лише в певних масштабах організації системи, закони, які керують відповідними величинами, можна зрозуміти лише за допомогою більш фундаментальної теорії. Зауважимо, що стратегія ефективних теорій є сумісною з версією фундаменталізму, яка останнім часом отримала назву "поліфундаменталізм", і тому ще не означає вимогу чисто феноменологічного підходу до опису субатомного світу.

"Поліфундаменатізм" на відміну від "монофундаменталізма", який асоціюється з вірою в "остаточну єдину теорію всього", передбачає існування багатьох рівнів, кожен з яких є фундаментальним, при тому, що жоден не є більш фундаментальним ніж інший. Однак, зауважимо також, що таке генерування нових понять в рамках дискусій стосовно редукціонізму /анти-редукціонізму реально лише ускладнює стан проблеми, оскільки незрозумілими стають лінії розходження між прибічникам обох програм.

Друга можливість для анти-редукціонізму ґрунтується на тезі про те, що множина фундаментальних теорій нескінченна, або навіть незліченна. У цьому підході метод розбиття складного явища на елементарні не може бути зв'язаний з реальністю та виступає повністю ідеалізованим поняттям. Це лише метод, який ми будуємо у нашій свідомості, і він не має жодного відношення до реального світу, окрім того, що він пояснює існуючі досліди. Автори обґрунтовують цю точку зору тим, що можна побудувати безліч теорій, що будуть описувати один і той самий дослід. Ми вводимо в оману себе, коли говоримо, що ця теорія пояснює цей дослід. Насправді цей дослід пояснюється не теорією, а умовами досліду, способами спостереження, які ми використовуємо для його виконання.

Вимога відмовитись від метафізичного поняття "остаточних законів" є спільною для всіх критиків "монотеоризму". Крім того, саме ж поняття внутрішньої простоти Всесвіту не є апріорі прийнятним. Зараз не знайдені філософські підстави для того, щоб Всесвіт описувався простими законами. З фізики ми маємо приклади, коли досить прості з першого погляду явища вимагали для свого опису складного категоріального та математичного апарату. Навіть ідеї симетрій у фізиці, на які покладалось багато сподівань у побудові різних теорій, сьогодні, якщо й не відкинуті повністю, але доведено мають певні порушення, що вказує на складність оточуючого нас світу. Однак, як вказує відомий сучасний філософ науки Майкл Редхед, анти-редукціонізм з його концепцією ефективних теорій, яка асоціюється з образом нескінченної вежі, є такою ж метафізичною ідеєю, яка не може бути підтверджена емпірично остаточно. Хоча, за його словами, пошуки порядку за видимою складністю світу явищ, що характеризується простотою та симетрією, є тенденцією, яка постійно відтворюється в методології науки, відмовитись від цієї концепції –   означає звернутись до більш прагматичної позиції. Вона є більш обережною, більш близькою до експериментальної практики, але водночас і "значно менш хвилюючою у інтелектуальному плані."

З іншого боку, апеляція до естетичних критеріїв для оцінки фізичних теорій, подібно простоті та математичній елегантності, є фоном аргументації практично всіх прихильників монотеоризма в фізиці. Естетична краса монолітної, всеохоплюючої теорії очевидна: приємно бачити, як гуртуються зовсім різні, на перший погляд, явища та знаходять спільне пояснення.

Прихильником монотеоризму в сучасній фізиці є Нобелевський лауреат Стівен Вайнберг. В багатьох своїх роботах він виступає на захист можливості досягнення теорії "здатної пояснити все. В [Weinberg, S., Newton's Dream, pp. 96-106, in \Newton's Dream" (M.S.Stayer, Ed.; Queen's Quarterly, McGill-Queen's University Press, 1988)] він пише: "Мрією Ньютона, як я бачу, було досягти розуміння всієї природи так, щоб була можливість розуміти сонячну систему через принципи фізики, які можна було б виразити математично.", і далі: "Це  привело б до того, що шляхом математичних міркувань досягалися б передбачення, які в принципі були б здатні пояснити все. Мета – сформулювати декілька простих принципів, які пояснюють, чому все є так, як є. Це була мрія Ньютона і це є нашою мрією."

Книга С.Вайнберга "Мрії про остаточну теорію" практично вся присвячена опису пошуку єдиної фундаментальної теорії в сучасній фізиці. Його наступне висловлювання дає уявлення про те, що він розуміє під "остаточною відповіддю", та тим, що насправді є важливо: "Остаточна теорія буде остаточною в лише в одному сенсі – вона стана кінцем визначеного типу науки, а саме  пошуку, який сходить до давнини, таких фундаментальних основ світобудови, які не можна пояснити за допомогою ще більш фундаментальних принципів."[19] Це зовсім не означає, як інколи можна почути від критиків пошуків остаточної теорії, "кінця науки". Наукові дослідження ніколи не будуть припинені, оскільки безліч різноманітних явищ будуть вимагати свого пояснення, навіть, якщо остаточна теорія і буде створена.

С.Вайнберг є одним із апологетів редукціонізму від сучасної науки. С.Вайнбенг говорить про те, що фізика елементарних частинок є більш фундаментальна, ніж інші наукові теорії тому, "що так воно і є"! Однак, звичайно ж, з цього зовсім не випливають ті наслідки, які намагаються приписати критики редукціоніських поглядів фізикам, працюючим в області фізики елементарних частинок, а саме, що прогрес в науці тільки і можливий в цій області, що дослідження в інших областях не є важливими чи цікавими. В роботі [Weinberg, S., Newtonianism, Reductionism and the Art of Congressional Testimony", Nature 330, Dec. 3, 433-437 (1987).] С.Вайнберг захищає редукціонізм так: "В своїх нападах на редукціонізм вони не розуміють суті справи. Фактично, у нас у всіх є розуміння того, що існують різні рівні фундаментальності. ... Ми розуміємо, що ДНК є фундаментальною для біології. Це не те, що потрібно для того, щоб пояснити реалізацію генетичного механізму спадковості, і вона очевидно, що не потрібна, для того, щоб пояснювати поведінку людей, однак все ж таки ДНК є фундаментальною. Як тоді щодо того, що відкриття ДНК було фундаментальним для біології? А як щодо фізики елементарних частинок, які є фундаментальними для всього?" Звичайно ж, дослідник в області фізики елементарних частинок розуміє, що його теорії мають обмеженість в застосуванні, наприклад, в економіці чи політології. Звинувачення в фізичному шовінізмі, на думку автора, чомусь є дуже популярним в середовищі опозиціонерів редукціонізму, та носить, скоріше, ідеологічно-емоційне забарвлення, ніж є продуктом серйозного аналізу. У всякому разі, з точки зору С.Вайнберга, критичні випади анти-редукціонізму спрямовані на погляди, які самі прихильники редукціонізму ніколи і не поділяли.

В розділі, який він назвав "Похвала редукціонізму", роботи "Мрії про остаточну теорію" С.Вайнбегр стосовно редукціонізму зазначає: "Редукціонізм – це не керівництво для програми дослідження, а спосіб ставлення до самої природи." (Порівняйте з близьким за ідеєю висловом Яна Хакінга стосовно реалізму, який був наведений в попередньому розділі). І далі : " Я маю на увазі лише те відчуття, що наші наукові принципи є наслідками більш глибоких наукових принципів (та можливо, історичних випадковостей), та що всі ці принципи можна звести до простого набору пов’язаних між собою законів". Отже, на думку С.Вайнберга, головний пункт розходження між прихильниками редукціонізма та анти-редукціонізма, пункт, в якому дійсно є предмет суперечки, стосується того, як влаштований світ. В примітках С.Вайнберг  нагадує, що якось він запропонував назвати таку форму редукціонізму "об’єктивний редукціонізм". Така фраза не стала популярною в філософії науки, можливо тому, що є нагадуванням про не дуже популярну сьогодні позитивістську версію редукціонізма (термін "об’єктивна редукція" зустрічаємо, наприклад, у Нагеля, теорія редукції, якого стала ядром позитивістської версії редукціонізму [ Nagel E. The Structure of Science. New York, 1961].

Натомість, більш поширеною є термінологія, яка увійшла у словниковий арсенал в філософії науки після запропонованої класифікації видів редукціонізму Ернстом Майром. Е.Майр, біолог-еволюціоніст, один із найбільш впливових критиків редукціонізму сьогодні, в роботі [E. Mayr, The Growth of Biological Thought / Belknap Press of Harvard Univ. Press, Cambridge, 1982] виділяє три види редукціонізму: конструктивний, теоретичний та пояснювальний.

Конструктивний  редукціонізм стверджує, що всі матеріальні складові організмів є тими, що ми знаходимо в неорганічному світі. Процеси в світі живих організмів не суперечать ні в якому разі фізико-хімічним явищам на рівні атомів та молекул. Різниця між неорганічним світом та світом живих організмів не в сутностях, з яких вони створені, а в організації біологічних систем. Практично всі біологи (за винятком віталістів), принаймні протягом останніх двох століть, приймають конструктивний редукціонізм.

Пояснювальний редукціонізм стверджує, що неможливо зрозуміти ціле, поки не розкладемо його на складові, які в свою чергу теж мають бути розкладені на свої складові, і так до найнижчого ієрархічного рівня інтеграції. Наприклад, в біології таким найнижчим рівнем буде молекулярний рівень, з чого, в свою чергу, випливає, що молекулярна біологія – це вся біологія. Е.Майр відмічає, що пояснювальний редукціонізм може інколи мати вражаючі результати. Функції генів були незрозумілі до того, поки Френсіс Крік та Джеймс Уотсон не відкрили структуру ДНК. Рівно також, в фізіології, як правило, функціонування організму погано відомо, доки не прояснено молекулярні процеси на клітинному рівні. Однак, процеси на вищому ієрархічному рівні часто незалежні від процесів нижчого рівня в тому сенсі, що функціонування утворених на вищому рівні сутностей (організмів) може бути пояснено цілком незалежно від нижчого рівня.

  Некритичне застосування пояснювального редукціонізму часто може принести більше шкоди, ніж користі. Теорія клітин на початковому етапі інтерпретувала організми як агрегати клітин, популяційна генетика розглядала генотип як агрегат незалежних генів з константним значенням пристосованості. В підтвердження своєї думки Е.Майр цитує Філіпа Андерсена, ще одного відомого критика редукціонізму,: "Чим більше фізика елементарних частинок говорить нам про природу фундаментальних законів, тим менше вони виглядають релевантними до справжніх проблем в інших галузях науки, та набагато менше відносно суспільства" [Anderson, P., More is Different, Science 177 (Aug), 393-396 (1972).]

Теоретичний редукціонізм стверджує, що теорії та закони, сформульовані в одній науковій галузі, є спеціальним випадком теорій та законів, сформульованих в іншій науковій галузі. Якщо це показано, тоді можна стверджувати, що одна область науки редукована до іншої. Наприклад, біологія розглядається як редукована до фізики, коли всі терміни біології визначаються в термінах фізики, та закони біології виводяться з законів фізики. Е.Майр стосовно цієї програми говорить наступне: "Мені невідома жодна біологічна теорія, яка коли-небудь була редукована до фізико-хімічної теорії". Теоретичний редукціонізм Е.Майр вважає помилковою програмою, оскільки в ньому не розрізнюють поняття та процеси: біологічні процеси, наприклад, є також і хімічними та фізичними процесами, однак біологія користується власними специфічними поняттями для опису та пояснення таких біологічних процесів.

С.Вайнберг та Е.Майр були опонентами в дискусії стосовно перспектив  редукціонізму в сучасній науці. Однак, на думку С.Вайнберга, наведена схема не відображає того принципового моменту, який і намагається відстояти прихильник редукціонізму: фундаменталізм як спосіб організації природи, і отже, можливість пояснювати світ за допомогою більш загальних теорій.

За його глибоким переконанням, фізика має не просто описувати світ, а ще й пояснювати світ. Тому зупинитися на чисто феноменологічному рівні для фізика часто недостатньо. Наведемо влучний вислів С.Вайнберга: "Врешті, метою теоретичної фізики є не просто опис світу таким, яким ми його бачимо, а ще і пояснення – в термінах невеликої кількості фундаментальних принципів – чому він такий" {Мечти3}. Наприклад, на питання, що таке елементарна частинка, сучасні фізики вже не задовольняються феноменологічною відповіддю, як це часто було ще зовсім недавно: якщо поле частинки з’являється в лангражіані вона - елементарна, якщо ні – вона складна. Прихильника пошуків більш фундаментальних теорій така відповідь не задовольнить. Сам С.Вайнберг вбачає обґрунтування для формалізму в тому, щоб задовольняти синтезу принципів – лоренц-інваріантності, квантової механіки та кластерному розкладенню.

Крім того, редукціоніська позиція є "хорошим фільтром", який дозволяє вченим у всіх галузях знання не витрачати час на розробку ідей, які є мало перспективними. Якою б цікавою не виглядала ідея нового методу, наприклад, в медицині, в реальній практиці будь-який справжній медик буде ставитися скептично до нього, поки не вдасться зрозуміти, як такий метод може бути пояснений в термінах таких наук, як біохімія та клітинна біологія. А це є реальна редукціоніська позиція, сповідування якої відрізняє справжнього вченого.

 

 

2.3.2. Критика програми фундаменталізму Н.Картрайт

В сучасній філософії науки непримиренним критиком програми редукціонізму в фізиці, та в науці в цілому, є Н.Картрайт, яка в роботі "Як обманюють закони фізики" піддала критиці поряд з науковим реалізмом, монотеоризм в сучасній фізиці, а в наступних роботах відстоює програму метафізичного номологічного плюралізму.

Антиреалізм Б. ван Фраасена, концепція конструктивного емпіризму якого була описана в попередньому розділі, стосується наукових теорій. Ян Хакінг в роботі "Представлення та втручання" також формулює доводи проти "теоретичного реалізму". Спільним для них є, як зазначає Я. Хакінг те, що: "ми обидва поділяємо переконання П’єра Дюгема в тому, що абстрактні теорії є  лише наближеннями та не повинні розумітися як буквально істинні. Загальноприйнятою точкою зору є те, що ми використовуємо наукові теорії, будуючи наближення, та що теорії є істинними, в той час як апроксимації відводять нас вбік від істини"[Представление, 15]. Н.Картрайт в роботі "Як обманюють закони фізики" навпаки аргументує на користь апроксимацій, та в цілому відстоює точку зору про те, що якщо щось і претендує на істину, так це апроксимації, а не теорії; феноменологічні закони, каузальні "історії" (causal stories), каузальні пояснення, а не фундаментальні теоретичні схеми.

Аргументація Н.Картрайт в роботі "Як обманюють закони фізики" наступна.

Закони фізики називають надійними, якщо закони діють в строгому сенсі в усіх відповідних можливих обставинах та забезпечують правильний опис фізичних фактів. Під фактом розуміється наявний стан фізичної системи, якості системи, які можна вимірювати, та її положення в просторі та часі. Під фактом також розуміють фізичний процес, який можна спостерігати в деякій визначеній області простору та часу. В формулюванні законів виражають 1) хронологічну впорядкованість деяких процесів; 2) взаємодію, взаємовплив, взаємозалежність фізичних процесів; 3)каузальну залежність між подіями.

Питання, які поставлені Н.Картрайт, наступні: Чи описують закони фізики реальні події в природі? Чи встановлюють закони фізики факти природи, одиничні факти? Чи може закони фізики є валідними лише для штучно (лабораторно) ізольованих ситуацій?

Візьмемо деякий фізичний процес, який ми можемо спостерігати у просторі та часі, наприклад схід сонця. Закони фізики, які застосовуються для опису цього процесу – рівняння руху Землі в гравітаційному полі Сонця за умови нехтування додатковими впливами Луни та інших планет. Однак, час сходу сонця в кожному місці визначається цими законами тільки. якщо задані в конкретний момент часу ще значення положення та швидкості орбітального руху навколо Сонця, а також кут та кутова швидкість обертання Землі. Отже, закони фізики можуть забезпечити лише абстрактні схеми, які пов’язують можливі події, однак не описують одиничних фактів.

Другий приклад ілюструє типову для фізики ситуацію, коли закони фізики є трактуванням лише штучним чином ізольованих, а не реальних ситуацій. Н.Картрайт посилається на формулювання Фейманом ньютонівського закону гравітації: "Закон гравітації говорить про те, що тіла взаємодіють між собою з силою, яка змінюється зворотно пропорційно квадрату відстані між ними, та прямо пропорційно помноженню їх мас" [с.57]. Ситуація є ще гіршою, ніж в попередньому прикладі, оскільки, навіть якщо ми і визнаємо, що закони природи є абстрактні схеми, вони все рівно не описують в коректний спосіб реальних ситуацій. Фактично, цей закон має бути доповнений умовною складовою "якщо не існує інших, окрім гравітаційної, сил", оскільки повний рух двох взаємодіючих тіл, окрім гравітаційної сили визначається ще і законом Кулона (окрім мас, тіла мають ще і заряди). Таким чином, закони фізики описують ізольовані, а не реальні процеси.

Розглянемо також деякі принципові складності в сучасній фундаментальній фізиці, які важко узгодити як з науковим реалізмом, так і "монофундаменталізмом", та які свідчать на користь позиції Н.Картрайт.

 

Практичні результати квантової теорії поля, які принципово можна перевірити дослідним шляхом, це розрахунки для різних фізичних процесів. Їх обчислюють за допомогою теорії збурень. При цьому кількість доданків зростає за комбінаторними законами. Тобто, незалежно від математичної складності окремого доданку, для шуканої величини отримуються дуже громіздкі вирази. Загальноприйнятий метод упорядкування розрахунків - діаграми Фейнмана, у якому кожному доданку (або певній групі) відповідає певний процес за участю віртуальних частинок. Таким чином вдається значно полегшити обрахунки та надати абстрактним математичним обчисленням фізичний сенс. Виникає питання: чи слід вважати такий формалізм методом - трюком, чи такі ситуації є  реальними?

При формальному розрахунку деякі інтеграли теорії збурень, починаючи з другого порядку, розбігаються. Для отримання скінченного результату застосовуються процедури регуляризації і перенормування, яким можна приписати глибокий фізичний зміст взаємодії частинки з вакуумом. Згідно йому, "голі" значення маси та заряду частинки змінюються завдяки взаємодії з фізичним вакуумом, який являє собою сукупність віртуальних пар частинка-античастинка. Тому під час дослідів ми вимірюємо лише перенормовані значення заряду та маси, їх "голі" значення залишаються невідомими. (Є підстави очікувати, що вони дорівнюють нулю, і тому одна з проблем сучасної квантової теорії поля полягає у пошуку механізму генерації маси). В свій час квантова електродинаміка (КЕД) отримала тріумфальний успіх, завдяки обчисленню величини лембівського зсуву, яке з великою точністю збігається зі спостережувальною величиною. Іншим знаменитим результатом КЕД є отримання поправки до магнітного моменту нейтрону, що збігається з експериментом до сьомого знаку після коми. Знову повстає питання - як ставитися до сенсу перенормування: як до математичного трюку, чи до процесу, що має реальний зміст?

Третій приклад, що ілюструє проблемну ситуацію у сучасній теоретичній фізиці - явище спонтанного порушення симетрії. Добре відома його механічна аналогія. Розглянемо вертикальну пляшку з під шампанського. Її дно має вигляд капелюха (інколи цей приклад ще називають іспанським сомбреро). Нехай на центральний горб кладеться кулька. Її положення характеризується симетрією по відношенню до напрямів спуску. Однак за рахунок флуктуацій вона обов’язково покине це нестійке положення рівноваги і впаде вниз. При цьому її остаточне положення вже буде мати іншу симетрію, початкова симетрія буде "зламана".

У квантовій теорії поля про спонтанне порушення симетрії кажуть тоді, коли лагранжіан має деяку симетрію, а його розв’язок для основного стану (вакууму) ні. У найбільш простому прикладі форма потенціалу як раз має форму сомбреро. Це явище вже давно використовується у фізиці: при поясненні ефекту Кюрі для феромагнетиків, у теорії надпровідності. Сьогодні популярні застосування явища спонтанного порушення симетрії у стандартній моделі фізики елементарних частинок та інфляційній теорії  в космології.

Ситуація істотно ускладнюється у квантовій хромодинаміці (КХД). За деякими виключеннями в ній не працює теорія збурень, а обрахунки не методами теорії збурень практично неможливо здійснити. Тому важко здійснити перевірку передбачень теорії з експериментом.

В цій ситуації значну популярність отримала так звана феноменологічна течія. Її прибічники, не маючи змоги звернутися до першотеорії, у ролі якої виступає КХД, будують феноменологічні або напівфеноменологічні модельні теорії. За допомогою великої кількості "підгоночних" параметрів їм вдається досягнути опису спостережуваних даних, але кожна модель покриває, в кращому випадку, лише деяку область спостережень. Тому навіть фізики рідко зв’язують з реальністю результати цих теорій (крім їх авторів, звичайно).

 

Отже, відповідь, яку дає Н.Картрайт на поставлені питання, наступна. Закони фізики - це лише абстрактні схеми, в яких представлені можливі зв’язки міх подіями: закони фізики представляють собою лише формальний каркас, який потрібно доповнити початковими умовами, чисельними значеннями для констант, даними про каузальні відносини и т.д. Закони фізики не описують реалістичних ситуацій одиничних фактів, реальних ситуацій, а описують ідеалізовані та ізольовані ситуації.

Закони фізики - абстрактні схеми, які оперують не з реальними процесами, а лише з ізольованими ситуаціями. Закони фізики завжди діють ceteris paribus ("за інших рівних умов"):

вони або а) не повні, оскільки описують або 1) ідеалізовані ситуації або 2) ізольованні ситуації, та мають бути доповнені умовою ceteris paribus;

або в) хибні, оскільки описують спрощені ситуації, де 1) процедури спрощення здійснені штучно, не відображають складність реальних фізичних процесів: багато які параметри, що не згадуються в формулюванні закону, мають бути утримані як постійні, тобто є ceteris paribus; 2) або імпліцитно містять в собі умову ceteris paribus.

Закони фізики - це абстрактні засоби, які застосовуються до ізольованих та штучним чином спрощених ситуацій, тому не описують реальних фактів. Те, що є в розпорядженні фізика, це сукупність всіляких технік та процедур ad hoc, маневрів та так званих "часткових" принципів для того, щоб встановити відношення між багатоманітними законами ceteris paribus і реальністю.

 

Проблема закону: фундаментальні та феноменологічні закони

 В роботах по філософії науки роль, яку відіграють техніки ідеалізації та апроксимацій здебільшого ігноруються філософами науки. Прийнято вважати, що такого роду процедури, процедури ad hoc, "трюки", різноманітні допоміжні техніки є тимчасовими відхиленнями, чи ускладненнями, які будуть подолані в більш розвинутих теоріях. Недооцінка цих складових реального функціонування науки призводить до недооцінки важливості та функцій феноменологічних, тобто експериментальних законів, на думку Н.Картрайт. В реальній практиці науки за умов відсутності теоретичних трактовок часто формулюють феноменологічні теорії або те, що Н.Картрайт називає "каузальні історії" (causal stories), завдання яких полягає в тому, щоб надати пояснення неочікуваним явищам шляхом виявлення зв’язків з іншими явищами. Передбачається, що можливо те, що пояснюється за допомогою каузальних "історій" і є наслідком більш фундаментальних принципів., але отримують такі феноменологічні закони не шляхом строго виведення з фундаментальних законів. І з прагматичної точки зору перевага надається здійсненню нових вимірювань, навіть нехай і за умов відсутності таких керуючих принципів, особливо в прикладній, технологічно-орієнтованій науці.

 

Феноменологія у сучасній теоретичній фізиці. Розглянемо загальні риси феноменологічних моделей у сучасній теоретичній фізиці. В. Гейзінберг надає таке визначення феноменологічній частині в системи наукового знання: "Під "феноменологічною" теорією розуміють таке формулювання закономірностей в області спостережуваних фізичних явищ, в якому не робиться спроба звести зв’язки, які описуються, на рівень таких загальних законів природи, які лежать в її основі, та за допомогою яких вони б могли бути зрозумілі." В.Гейзенберг Роль феноменологических теорий в системе теоретической физики/ / Успехи физ. Наук. 1967. Т.91. вып. 4. С731

Феноменологічні моделі з’являються тоді, коли явище – об’єкт дослідження – неможливо описати, виходячи з відповідних фундаментальних законів, що відображають його внутрішню сутність. Це може бути пов’язано з математичною складністю обрахунків або з ідейною складністю, коли явище відбувається за участю багатьох чинників, і важко виділити головні з них. Тоді дослідник, відкладаючи вбік питання "чому?" зосереджує свою увагу на питанні "як?". Він намагається знайти підхід, який не маючи справи з причинами явища, будовою та ін., дозволяє описати його основні властивості. При побудові такого підходу він може використовувати загальні фізичні та математичні методи, аналогії з іншими явищами, тощо. При цьому він може й використати результати відповідної фундаментальної теорії, але екстраполюючи їх поза межі, де вони мають обґрунтування.

Характерною особливістю утвореної феноменологічної теорії буде наявність вільних параметрів. Вони будуть визначатись з досліду і забезпечувати адекватний опис явища даною теорією. Позитивними рисами при такому підході вважаються невелика кількість параметрів та передбачувальна сила теорії. Як правило, теорія набуває загального визнання, коли містить один-два вільних параметри, що визначаються зі спостережень та пояснює увесь набір дослідних фактів. Тоді про таку теорію кажуть, що вона "вгадує фізику". Сучасні дослідження у теоретичній фізиці майже на 100% складаються з подібних феноменологічних теорій. Це пов’язано з тим, що сьогодні задачі, які розв’язуються за допомогою фундаментальних теорій, зазвичай зводяться до обрахунків, які неможливо здійснити сучасними обчислювальними засобами. З іншого боку, кількість подібних задач обмежена, бо для формулювання нових питань необхідні якісно нові фізичні підходи.

Розглянемо приклад. Для опису процесів за участю адронів (частинок, що здатні до, так званої "сильної взаємодії") у якості фундаментальної теорії, слід використовувати квантову хромодинаміку. Однак, оскільки в цій теорії незастосовна теорія збурень, в ній практично неможливо отримати конкретні чисельні результати. Тому для опису систем, які складаються з таких частинок, будується теорія ядерної фізики, якщо характерні енергії малі, та теорія фізика високих енергій, якщо вони, навпаки, великі. В теорії ядра основними засадами є потенціальне наближення (хоча з КХД випливає, що ядерні сили не є потенціальними) та квантово-механічний (а не польовий) опис. Для фізики високих енергій характерне широке застосування методів статистичної механіки, гідродинаміки тощо. У підсумку в кожному з цих напрямків розроблено безліч моделей, але їх застосування, на жаль, у багатьох випадках обмежено невеликою точністю при екстраполяції їх результатів за межі області підгонки. Це стимулює розвиток нових ідей у фізиці ядра та елементарних частинок. Однак, незважаючи на складнощі КХД, фізики намагаються отримати більш загальну теорію, яка б містила у собі КХД як теорії сильної взаємодії та теорію електрослабкої взаємодії . На цей час пошуки незавершені, однак, деякі найбільш прості теорії вже вдалось відкинути. Якщо сподіватись, що Всесвіт влаштований "не дуже складно", то з кожною новою невдачею шанси на успіх зростають. Але сьогодні є підстави вважати, що єдина теорія повинна містити й теорію гравітації. Пошуки ведуться і в цьому напрямку.

 

Така картина реальної практики вчених приводить до низки методологічних проблем. Перша, дуже важлива, така проблема стосується привілейованого статусу теоретичних законів в структурі наукової теорії, а також в процесі наукового пояснення. Н.Картрайт формулює проблему наступним чином: "За  давньою традицією розрізняють феноменологічні закони та фундаментальні, та надають перевагу фундаментальним. Фундаментальні закони є істинними самі по собі, феноменологічні закони тримаються на тому, що пояснюються більш фундаментальними. Така точка зору втілена в крайньому реалізмі стосовно фундаментальних законів базисних пояснювальних теорій. Не тільки вони є істинними (чи були б істинні, якщо б ми знали всі відповідні), але вони є, в цьому сенсі, більш істинні, ніж ті, які вони пояснюють. Я наголошую як раз на зворотному. [Cartwright, N. (1983). How the Laws of Physics Lie. New York: Oxford University Press, с.100]".

Фундаменталізм припускає існування спеціального привілейованого статусу деякої групи законів (або точніше - положень, які претендують на статус законів (law-like items of knowledge). Ця група може бути легітимним чином організована в теоретичну схему, яка свідчить про високоструровану поведінку природних процесів. З точки зору фундаменталізму така схема тільки і пояснює по-справжньому, як існує природа. Всі інші закони, "законоподібні" твердження мають підпадати під цю схему. Фундаментальні закони природи прості, всеохоплюючі та небагаточисельні. Припускається також, що такі закони є буквально істинними. Н.Картрайт в роботі "Як обманюють закони фізики" поставила під сумнів описану вище схему в перспективі критики реалізму, яка реально є критикою фундаменталізму та стосувалася перш за все "привілейованого" статусу теоретичних фундаментальних законів по відношенню до феноменологічного прошарку в науковому знанні.

З точки зору Н.Картрайт роль закону в реальній науковій практиці не відповідає стандартним концепціям закону, які були представлені в філософії науки. Н.Картрайт як справжній прихильник традиції емпіризму не ставить під питання процедуру індукції, оскільки існування науки не може обійтися від індуктивних процедур отримання наукового знання. Однак, відомі аргументи Юма, так звана "ахілесова пята", емпіризму, спровокували поширення серед методологів наступного патерну обґрунтування емпіричного базису науки: коли конкретні феномени виводять з абстрактних схем, то можна вважати таку процедуру забезпеченням емпіричного базису для таких схем. Легітимність такого виведення і поставлена під сумнів Н.Картрайт в "Як обманюють закони фізики".

В основному, критика Н.Картрайт спрямована на концепцію Міля-Рамсея-Льюіса. Фундаментальні закони в аналізі Міля-Рамсея-Льюіса інтерпретуються як базові аксіоматичні регулярності істинних або добре підтверджених теорій. (Концепція закону Міля-Рамсея-Люїса була експліцитно сформульована Ф.Рамсеем в [Ramsey F.P. Foundations: Essay in Philosophy, Logic Mathematics, and Economics. – ed. by D.H.Mellor. – London: Routledge and Kegan Paul, 1978.], та розвинута Д.Люїсом в [Lewis D. Counterfactuals. – Cambridge, Massachusetts: Harvard University Press, 1973. — 310 p.]). Такі положення не містять в собі умовних складових та є підставою для виведення з них в кон'юнкції з істинною дескрипцією початкових умов феноменологічних або емпіричних законів.

Пояснення тут розуміється як несуперечливі виведення феноменологічних законів з фундаментальних законів. Іншими словами, регулярності феноменологічних законів вважаються поясненими за рахунок несуперечливого виведення. За цією концепцією закони є наслідками (консеквентами) всіх тих пропозицій, які б ми мали прийняти в якості аксіом, якщо б знали все та представили "це все" у вигляді дедуктивної системи настільки простої, наскільки це можливо.

 

Припускається, що існують істинні дедуктивні системи, які є дедуктивно замкнутими, аксіоматизованими множинами істинних речень. Серед таких систем деякі можуть бути аксіоматизовані значно простіше, ніж інші. Також серед них одні мають більшу силу або інформаційний зміст, ніж інші. Ці дві вимоги не просто збалансувати: простота системи без вимоги змістовності може бути отримана за допомогою чистої логіки, що було б мало корисним. Тому теорія Ф.Рамсея для законоподібності в інтерпретації Д.Льюіса набуває наступної форми: узагальнення є законом природи, якщо і тільки якщо, воно з¢являється як теорема (чи аксіома) в кожній істинній дедуктивній системі, що отримана як найкраще поєднання вимог простоти та сили. Таким чином, узагальнення є законом в світі i, якщо і тільки якщо, воно з¢являється як теорема в кожній з найкращих дедуктивних систем, яка є істинною в світі i.

Така концепція закону успішно пояснює деякі важливі аспекти стосовно законів природи. По-перше, вона пояснює чому "загальність" не є суттєвою характеристикою законності: з двох однакових за ступенем загальності істинних речень, тільки закони природи підходять для того, щоб разом з іншими істинами утворити найкращу систему. По-друге, пояснює, чому закони природи не є логічно необхідними: узагальнення може бути істинним як закон в одному світі, та істинним, але не як закон, в іншому, оскільки перший світ, а не другий, забезпечує інші істини, разом з якими це узагальнення утворює найкращу систему. І отже тому, по-третє, можна пояснити, як ми можемо знати за рахунок повного перерахування прикладів, що узагальнення є істинним, не знаючи при цьому, чи є воно законом.

Прикладами таких вільних від ceteris paribus складових аксіоматичних регулярностей є закони Ньютона, рівняння Максвела та рівняння Шредінгера. З них в поєднанні з описом початкових та граничних умов виводяться феноменологічні (або емпіричні) закони, і таким чином пояснюються останні.

Н.Картрайт поставила під сумнів таку схему пояснення як невідповідну реальній практиці: "реальні виведення" містять ідеалізації та апроксимації, тому несуперечливе виведення не можна вважати поясненням феноменологічних законів, оскільки таких виведень не існує.

 

Ідеалізація, в свою чергу, є операцією по контрафактичному спрощенню, де ідеалізоване припущення відповідає спрощенню в антецеденті контрафактичного умовного висловлювання відповідного типу виду С>А, де > називається зв’язкою Сталнакера. Логічним еквівалентом ідеалізації буде тоді особливого виду контрафактичний умовний вираз зі спрощенням в антецеденті виду С>А. Антецедент є завжди хибним, тому такого типу твердження і називаються контрфактичними твердженнями.

Контрафактичні висловлювання – це висловлювання, істинність яких не можна встановити за будь-яких спостережень. Контрафактичні висловлювання це —  умовне висловлювання із завжди хибним антецедентом. Контрафактичні висловлювання стали предметом аналізу не тільки логіків, а й методологів науки, починаючи з робіт Р.Чізхолма "Contrary-to Fact Conditionals"(1945) та Н. Гудмена. "The Problem of Counterfactuals Conditionals"(1947) Chisholm R., Contrary-to Fact Conditionals. – "Mind" 55 (1946), pp. 289-307; Goodman N., The Problem of Counterfactuals Conditionals. – "Journal of Philosophy"44 (1947), pp. 113-128. Проблеми, які були вперше поставлені Р.Чизхолмом та Н.Гудменом, вплинули на позитивіське розуміння закону та диспозиційних предикатів. Справа в тому, що Н.Гудмен показав, що логіки та фактів ніколи не достатньо для того, щоб встановити істинність контрафактичних висловлювань Істиннісно-функціональний аналіз, або аналіз таких висловлювань як матеріальної імплікації, не є задовільним. Першими спробами вирішити проблеми контрафактичних висловлювань стали так звані "металінгвістичні теорії"[ Chisholm, R., Contrary-to Fact Conditionals. - "Mind" 55 (1946), pp. 289-307; Goodman N., The Problem of Counterfactuals Conditionals. – "Journal of Philosophy" 44 (1947), pp. 113-128, Mackie, J. L., Counterfactuals and Causal Laws.- R.J.Butler (ed.), Analytical Philosophy. Blackwell: Oxford, 1962,: 66-80.] Альтернативним до металінгвістичних теорій та матеріального аналізу контрафактичних висловлювань є логічний аналіз контрафактичних умовних висловлювань в термінах можливих світів, відомий як теорія Льюіса-Сталнакера. [Lewis D. K, Couterfactuals. Oxford, 1973, Stalnaker R., A Theory of Conditionals. - N. Rescher (ed.), Studies in Logical Theory. Oxford: Blackwell, 1968.] Значення проблеми контрафактичних висловлювань для методології науки полягає, за словами Н.Гудмена, в тому, що "якщо у нас немає адекватних засобів для того, щоб інтерпретувати контрафактичні умовні висловлювання, ми навряд чи можемо стверджувати, що маємо адекватну філософію науки. Задовільне визначення наукового закону, задовільна теорія підтвердження чи диспозиціональних термінів стала б вирішенням значної частини проблем, пов’язаних з контрафактичними висловлюваннями. І навпаки, вирішення проблеми контрафактичних висловлювань забезпечило б можливість надати відповідь на проблемні питання стосовно закону, підтвердження та значення потенціальності". [Goodman N., The Problem of Counterfactuals Conditionals. – "Journal of Philosophy" 44 (1947), p. 113.]

 

Статус теоретичних та феноменологічних законів в структурі наукового знання тісно пов’язано з проблемою пояснення/дескрипції в філософії науки. Теоретичні закони є завжди також ceteris paribus. Н.Картрайт показала парадоксальність ситуації стосовно ролі законів в поясненні: теоретичні закони пояснюють лише тоді, коли вони є хибними, і не здатні виконувати функцію пояснення, коли вони є істинними в строгому сенсі. Теоретичні закони є завжди ceteris paribus - вони описують, в який спосіб все було б, якщо б деякі спрощені умови мали місце. Теоретичні закони завжди описують контрафактичну ситуацію, теоретичні закони ізолюють фундаментальні процеси, сили и т. ін. За допомогою відкидання різноманітних взаємодій, які не є суттєвими та які лише ускладнюють ситуацію, вдається виділити істотні аспекти процесів, які досліджуються. Однак, на думку Н.Картрайт ситуація не є такою вже парадоксальною в контексті розуміння структури наукових теорій, яка містить, окрім теорії,  ще і низку моделей, або феноменологічних теорій та законів, які і є елементами опосередкування теоретичного формалізму теорії з реальністю.

Н.Картрайт стверджує, що лише феноменологічні закони, в яких описуються каузальні відношення, забезпечують нас справжнім поясненням того, що відбувається. Феноменологічні закони мають важливіше, ніж фундаментальні принципи та теоретичні закони, практичне значення для конкретних розрахунків. Такі феноменологічні закони потрібно розуміти не як "моделі", що функціонують як спрощені теорії, забезпечуючи при цьому хибні в строгому формулюванні описи реальності, а як корисні наближення до істинних теорій, чи як доповнення, які надають деталі, необхідні для виведення передбачень з занадто абстрактних теоретичних схем. Такі феноменологічні закони не можуть бути в принципі виведені з теоретичних законів легітимним з логічної точки зору способом. Фізику треба розуміти, як сукупність моделей, в рамках яких тільки і здійснюється справжнє пояснення.

Зауважимо, що Н.Картрайт не стверджує, що частинки нам більш відомі, ніж з теорій про ці частинки. Н.Картрайт також відмовляється від поділу на спостережуване та неспостережуване в сучасній науці з причин відсутності критерію проведення такого розрізнення :"Я не можу визначити ніякого осмисленого критерію, який визначить те, що є прямо спостережуваним, тільки прямо спостережуваним, а отже відомим особливим чином" [ Cartwright N. Is Natural Science ‘Natural’ Enough? // Synthese 94, 1993, pp 291 –301. P. 295] На думку Н.Картрайт, проблема реальності об’єктів науки є контекстуально залежною, має вирішуватись в прагматичній площині. Ії позиція в тому, що існує такий вид пояснення – причинне пояснення - яке не можуть забезпечити закони, однак за допомогою операцій з об’єктами науки таке пояснення досягається.

В подальших роботах Н.Картрайт вирішує проблему відносно пояснюючої функції теоретичних законів, що інкорпорують ідеалізовані припущення, наступним чином. Справа в тому, що закони в фізиці насправді є лише тенденціями. Закони ceteris paribus описують самим загальним чином сили, відношення, процеси так, як вони відбувалися би в ізоляції від різноманітних впливів та дій інших законів. У випадку, коли явища не підпадають під умови ceteris paribus складових, відповідні закони все одно є релевантними, тобто мають місце. Однак, в такому випадку вони описують тенденції: – описують окремі елементи складної ситуації: закони описують тенденції окремих елементів, складових реальної ситуації (сили, взаємодії, процеси), які б мали місце за визначених умов. Якщо такі умови не виконуються, закон є лише тенденцією. Якщо закони ceteris paribus мають місце тільки контрафактично, вони все одно дещо говорять про реальність. Як не парадоксально виглядає така картина, але закони, які не мають місця, все рівно пояснюють те, що має місце: такі закони встановлюють різноманітні тенденції, аспекти, фактори реальної складної ситуації.

Головне питання в роботі "Як обманюють закони фізики": "Чи свідчить успішність пояснень сучасних теорій на користь їх істини?" Н.Картрайт заперечує, по-перше, вимогу простоти, а по-друге, вимогу обмеженості в кількості наукових тверджень, які претендують на те, щоб надавати істинний опис реальних ситуацій. Закони, які є найкращими кандидатами на істину багаточисельні та складні; це феноменологічні, а не фундаментальні закони. В подальших роботах атака Н.Картрайт вже цілком спрямована на вимогу універсальності законів, і отже в основному, на фундаменталізм та редукціонізм як позиції, які не відповідають реальній науковій практиці..

Слід зазначити, що в наступних після "Як обманюють закони фізики" роботах відносно реалізму Картрайт значно пом’якшила свою позицію. Як зазначалося в передньому розділі, вона стала на бік Я.Хакінга та відтепер захищає позицію "реалізму стосовно сутностей". Вона навіть вказує на те, що вона помилилася в формулюванні і в "Як обманюють закони фізики "справжнім її ворогом навіть був фундаменталізм, а не реалізм.

 

Ідеалізації, апроксимації та наукові моделі в структурі наукового знання

Таким чином, більшість теоретичних законів фізики інкорпорують в себе ідеалізовані припущення, і тому є або хибними, або імпліцитно містять в собі ceteris paribus складові. Вони описують такі відношення між змінними, які мали б місце за умов ceteris paribus, тобто тоді, коли б ніякі інші фактори чи взаємодії не втручалися б. Наприклад, сила взаємодії між двома тілами є зворотно пропорційною до відстані між нами тільки за умови, що відсутньою є, наприклад, магнітна сила і таке інше. Реальні явища, події завжди відбуваються в процесі дії багатьох законів та факторів, які ними описуються. Для того, щоб надати пояснення конкретній події або процесу, потрібно завжди знайти спосіб узгодження поєднаних факторів, знайти спосіб застосування контрафактичних законів. Зазвичай вчені не мають автоматичної процедури для того, щоб діяти з реальною складністю явищ.

Отже Н.Картрайт в своїй роботі "Як обманюють закони фізики" привернула увагу методологів науки до проблеми ідеалізації в науці. Р.Лаймон охарактеризував ситуацію в сучасній науці тезою "поширеності ідеалізацій". Виникає питання, чи можуть бути ідеалізації повністю еліміновані із науки? Адже з точки зору Н.Картрайт, ідеалізації як раз і допомагають здійснити процедуру підтвердження теорій: сучасні фізичні теорії є занадто складними, щоб розрізнити їх наслідки. Таким чином, ми спрощуємо закони для того, щоб подолати так званий "провал в обчисленні", який виникає тоді, коли виводять передбачення зі складних теорій.

Слід зазначити, що в вітчизняній літературі по методології науки тема ідеалізації стала предметом аналізу ще в 60-ті роки. Результатом визнання фундаментальної ролі процедури ідеалізації в структурі наукової діяльності, яку вперше було зазначено В.Смірновим, стала розвинута методологічна модель науки В.Стьопіна.

Закони ceteris paribus, тобто закони, які інкорпорують в себе ідеалізації та апроксимації, створюють, звичайно ж, проблеми методологам науки, оскільки залишається незрозумілим: якщо такі закони описують зв’язки, що ніколи не можуть бути реалізовані в реальності (оскільки вони описують, як би було, якщо б деякі умови мали б місце, а ці умови не тільки ніколи не реалізуються, але часто їх навіть важко точно визначити), тоді питання в тому, як такі закони можуть бути підтверджені взагалі. Тобто питання в тому, як такі закони можуть підтверджуватись та яким чином такі закони взагалі можуть щось пояснювати. Отже, виникає важлива проблема відносно ідеалізації, а саме проблема підтвердження законів, що інкорпорують ідеалізовані припущення, яку можна назвати епістемологічною проблемою. Спроби вирішити епістемологічну проблему ми зустрічаємо у Л.Новака та Р.Лаймона. На жаль ні одна з цих спроб не є задовільною.

Л.Новак в праці [Nowak L. The Structure of Idealization. - Dordrecht: D. Reidel, 1980. –456 p.] вважає, що ідеалізовані припущення підтверджуються непрямим чином через відношення до менш ідеалізованих положень шляхом систематичного послаблення ідеалізованих припущень в антецеденті, та відповідних модифікацій в консеквентні контрафактичного твердження, яке репрезентує початкове ідеалізоване припущення. Він називає такий процес "фактуалізацією" і вважає, що фактуалізація є процесом підтвердження, який відбувається шляхом стандартного гіпотетико-дедуктивного методу, в межах деякого ступеня апроксимації, який залежить від того, наскільки конкретною є ця процедура фактуалізації. В результаті такої процедури перевірка законів, що інкорпорують ідеалізовані припущення, залежить від можливості провести процедури фактуалізації, і таким чином підтвердження самих цих ідеалізованих припущень. Основна колізія стосовно підходу Л.Новака стосується визначення статусу ідеалізації в науковій теорії, оскільки в його підході процедура ідеалізації визнається негативним елементом в розгортанні наукової теорії, спричиняє проблеми для процедури підтвердження теорії та має бути елімінована заради емпіричної перевірки теорії. Однак, як вже зазначалося, Н.Картрайт наголошує саме на тому, що ідеалізації є необхідними і корисними елементами реальної наукової практики і не можуть бути еліміновані зі структури наукової теорії.

P.Лаймон в [Laymon R. Cartwright and the Lying Laws of Physics // Journal of Philosophy. – 1989. – Vol. 36. - P. 353-372.] здійснив іншу спробу вирішення епістемологічної проблеми ідеалізації. Він виходить з твердження про те, що з ідеалізованих законів в поєднанні з ідеалізованими припущеннями ми не можемо виводити коректним чином (коректним - з точки зору вимог до логічного виведення) передбачення, які можуть бути перевірені, і тому не можемо прямим чином перевіряти та підтверджувати теоретичні закони. Тому, вважає Р.Лаймон, ті теоретичні положення, які містять в собі ідеалізовані припущення, але при цьому претендують на статус законів, підтверджуються лише тоді, коли роблять припущення менш ідеалізованими, більш реалістичними, та приходять монотонно до більш точних передбачень відносно параметрів вимірювання тих об’єктів чи процесів, що спостерігають в реальності. Знову ж таки, роль ідеалізацій нівелюється, що не відповідає їх реальній в функції в науковій практиці.

Виявлене значення ідеалізації в процедурі розгортання теорії та її зв’язку з феноменологічним рівнем в наукових теоріях, безумовно, надало додаткові аргументи на користь антиреалістичній, анти-фундаменталіській позиції в філософії науки.

 

 

Метафізичний номологічний монізм / метафізичний номологічний плюралізм (Н.Картрайт)

Анти-редукціонізм на міждисциплінарному рівні сьогодні, як і на попередніх етапах здебільшого є сконцентрованим навколо співвідношення таких наук, як фізика і біологія. Н.Картрайт вважає, що довгі дебати стосовно відношення між біологією та фізикою не є адекватним підгрунтям для анти-фундаменталістської настанови. Редукціонізм не популярна сьогодні позиція в біології, біологи здебільшого займають позицію емерджентізму: якщо раніше мова йшла про виникнення нових законів на рівні життя, сьогодні біологи говорять про новий рівень складності та організації. Складна система складається з взаємодіючих агентів, та така система володіє емерджентним характером, тобто демонструє емерджентні якості – якості, які не можуть бути виведені безпосередньо з простого агрегату якостей агентів. Однак в обох випадках дискусійним залишається питання про можливість вертикальної редукції, тобто про відношення між складними системами біологічного рівню та фундаментальними, простими законами фізики. Н.Картрайт поставила під сумнів заперечення можливості не тільки вертикальної редукції, а так званої кросредукції в самій філософії науки.

Питання на думку Н.Картрайт треба поставити по-іншому, а саме: "Чи можемо ми стверджувати, що закони фізики, які встановлені в ізольованих лабораторних умовах, та є істинними в цих умовах, діють поза межами лабораторій, є істинними для реальних, навіть дуже подібних до технологічно створених систем?"

 

Розглянемо науковий приклад: революцію в технології передачі даних, пов’язану з оптичним волокном. Волокна з малим затуханням можуть передавати багато десятків гігабіт інформації за секунду на відстані, що вимірюються десятками кілометрів (теоретично). Але розповсюдження пучків світла у волокні, які загасають тільки на декілька децибел на кілометр (до 0,2 децибела на кілометр) не головним в цьому прикладі. Ефект розширення (дисперсійного) імпульсів, властивий волокну, може бути досить суттєвим. Імпульси, що розширюються під час розповсюдження по волокну, врешті зливаються одне з одним, і інформація втрачається. Це означає, що імпульси не можна запускати занадто близько одне до одного, і через це швидкість передачі може впасти до десятків, чи, від сили, сотень мегабіт за секунду.

Ми знаємо, що зараз існують більші швидкості передач даних – технології не стоять на місці. Це досягається за рахунок того, що певні види оптичних волокон при певних обставинах можуть передавати солітони – поодинокі хвилі (пакети хвиль), що не змінюють форми при розповсюдженні на великі відстані. І ось чому. Оптична потужність вхідного імпульсу викликає зміну коефіцієнта заломлення оптичного волокна, спричиняючи його певну нелінійну залежність (від потужності оптичного імпульсу. Нелінійність спричиняє ефект, який названо "chirp"- ефектом (chirp-ефект це стійкий термін, сплеск, у даному прикладі так названо фазову модуляцію імпульсу сигналу завдяки нелійності). Частоти в передній частині імпульсу занижені (бо низькі частоти мають більшу швидкість), в той час як у хвості завищені (це все ефект дисперсії). Наявність сhirp-ефекту (нелінійності, залежності частоти=>фази від оптичної потужності) при поєднанні з дисперсією породжують можливість існування солітону. Імпульси постійної форми не є властивітсю малого затухання в оптичному волокні. Вони є наслідком двох різних, протилежно спрямованих процесів. Розширення імпульсу внаслідок дисперсії компенсується його стисненням внаслідок нелінійності коефіцієнта заломлення. Тому ми можемо генерувати ідеально стабільні імпульси. Але щоб досягти цього, ми змушені використовувати тільки призначені для цього волокна, і використовувати лазери, що підтримують велику точність вхідної потужності та частоти сигналу. На щастя, це не було так важко зробити. Коли ідея була вперше втілена у життя в 1980 році (в Японії), виявилося, що підібрати параметри волокна та лазера було легко. Завдяки цьому розвиток в оптоволоконних технологіях почав потужній старт.

 

Солітони - стійке явище. Вони – творіння природи, але виникають вони при дуже специфічних умовах. Однак, наскільки багато подібних феноменів в сучасній, особливо прикладній, технологічно орієнтованій науці, які є залежними від умов, які ми штучним чином створюємо в лабораторіях? Виникає питання, на якій підставі ми переносимо закони, відкриті в лабораторних умовах за межі цих умов. Такий перенос Н.Картрайт називає "індукцією за стіни лабораторій". Однак такий процес передбачає одноманітність природи, як каже Н.Картрайт – "холістичний" характер природи. Однак, одні обставини є подібними до наших моделей, інші - ні, а власне процедура побудови моделей і полягає в тому, що ми будуємо саме ті моделі, які відповідають тим обставинам, які є керованими законами. Отже коло замикається. (Помітьте, що складність обґрунтування такої індукції є однією із причин модифікації версії "реалізму стосовно сутностей", запропонованого Картрайт Як ми зазначали в попередньому розділі, в її інтерпретації така версії виражається слоганом "коли ми можемо "розпиляти" їх, вони існують".)

Вихід з ситуації можна знайти, на думку Картрайт, на основі погляду на природу як на "клаптикову ковдру законів" (pachwork of laws). Такий погляд називається метафізичним плюралізмом на противагу метафізичному монізму.

"Метафізичний номологічний плюралізм – це доктрина, в якій стверджується, що в різних областях природи діють різні системи законів, які не необхідним чином відносяться між собою в деякий систематичний та уніфікований спосіб [Cartwright, N. (1994). "Fundamentalism vs the Patchwork of Laws" Proceedings of the Aristotelian Society, 93/2: 279-92.]." Номологічний плюралізм протистоїть будь-якому виду фундаменталізму. Відстоюючи номологічний плюралізм, Н.Картрайт слідує позиції Отто Нейрата. Вона слідом  за О.Нейратом аналізує наступну ситуацію. Припустимо, з високої вежі падає банкнота в 1000 доларів. Механіка не має відповідної до ситуації моделі, існує лише часткова механічна модель, в якій банкнота описується як об’єкт, який знаходиться біля землі, нічим не підтримується, тому вводиться сила гравітації, яка на нього діє. "Чи є ця сила - тотальною силою?" - запитує Н.Картрайт. З точки зору фундаменталіста, відповідь негативна, оскільки для нього в принципі існує механічна модель для опису дії на банкноту вітру, хоча і дуже складна, щоб її можна було збудувати. Однак, модель механіки не описує поведінку в повному обсязі: "вітер є холодним та пронизливим, банкнота зелена і так далі". Типовою ситуацією в фізиці є така, що деякі риси системи, які стандартно є предметом вивчення фізики, можуть підпадати під ситуації, коли їх поведінка взагалі не є керованою законами фізики. Однак, це не означає, що їх поведінка взагалі не керована жодними принципами, або має бути описана іншими, нижчого рівня феноменологічними законами. Перша можливість позначається в філософії науки як "емрджентизм", друга як послаблена версія редукціонізму, яка отримала назву супервентизму ("supervenience"). Розглянемо заперечення Н.Картрайт відносно кожної з них, однак, з методичних причин почнемо з другої.

 

Вертикальна редукція або "мікро-редукція"

 Вертикальна редукція – це пояснення теорій чи експериментальних законів, сформульованих в одній області дослідження, за допомогою теорії, яка сформульована в іншій, області дослідження.

 

Одним з найбільш вагомим філософським дослідженням проблеми редукції і досі вважається дослідження   Е.Нагеля [Nagel E. The Structure of Science, New York, 1961.]. Нагель виділяє два види вертикальної редукції: гомогенна та негомогенна редукція. Гомогенна редукція – це редукція однієї теорії до іншої в якісно однорідній області, наприклад. обидві теорії мають справу з нейронними сітками. Негомогенна редукція - це редукція, яка здійснюється в межах теорій, які первинно стосуються різних фактів, наприклад. одна  має справу з  психічними явищами, інша – з нейронними сітками. Відповідно при гомогенній редукції всі поняття теорії Т2, тієї, що підлягає редукції, представлені в теорії Т1, до якої редукція здійснюється. І отже редукція стає еквівалентною логічному виводу Т2 з Т1. Негомогенна редукція здійснюються для теорій, які мають справу з двома якісно різними областями фактів, і отже навіть тоді, коли редукцію здійснено, все рівно редукована теорія Т2 не може бути безпосередньо включена в первинну теорії Т1. Деякі поняття (як найменш - одне) теорії Т2 відсутні в множині понять теорії Т1, тому з останньої не можливо вивести першу лише дедуктивним чином. Наприклад, термодинамічні поняття температури та ентропії відсутні серед основних поять кінетичної теорії газів. Тому необхідно введення додаткових постулаті, які називають перехідними (bridge) гіпотезами. Такі додаткові припущення, які не утримуються ні в Т1, а ні в Т2,  пов’язують відповідні специфічні терміни теорії Т2 з  деякими термінами Т1. Для нашого прикладу кінетичної теорії потрібно постулювати відношення між середньою кінетичною енергією та температурою. 

 

Розглянемо вид вертикальної редукція, яка передбачає відношення між дисциплінами - первинною та вторинною дисциплінами: дисципліною, до якої здійснюється редукція, та дисципліною, яка редукується. Така редукція має показати, що загальні принципи та закони вторинної дисципліни є нічим більшим, ніж наслідки законів та принципів первинної дисципліни. Інакше, якості макро-рівня фіксуються мікро-структурою. Умови для редукціонізму забезпечуються виділенням рівнів в структурі реальності. Якщо реальність є стратифікованою, тоді завданням науки є не просто відкриття механізмів, які конституюють визначений рівень, а є пошуки механізмів більш глибинного рівня, які є відповідальними за вже відкриті та досліджені процеси. Отже, якщо кожна дисципліна має предметом дослідження свій визначений рівень реальності, тоді дисципліни також мають бути структуровані у вигляді деякої ієрархії. Вертикальна редукція є транзитивною, отже ми отримуємо систему рівнів, що редукуються. Така система,  буде виглядати так:

Соціальні дисципліни

Психологія / когнітивна наука

Фізіологія/ нейрофізіологія

Органічна хімія/біологічна хімія

Фізична хімія

Фізика

Слід зазначити, що така система може бути значно більш деталізована на кожному з вказаних рівнів. Така вертикальна редукція може бути реалізована в двох версіях: "строгий" фізикалізм та "слабкий" фізикалізм, або type ("тип")-фізікалізм та token ("знак")-фізікалізм. (Детально реалізація програми фізикалізму в області дослідження свідомості, як і її альтернативи, викладається в третій частині, тут ми надаємо лише схематичну характеристику, яка необхідна для розуміння аргументації Н.Картрайт.) "Строгий" або type-фізикалізм виражається поєднанням двох тез:

1)              всі події, які підпадають під дію законів будь-якої наукової дисципліни. – є також і фізичні подіє, отже підпадають під дії законів фізики;

2)              всі закони будь-якої наукової дисципліни є законами фізики.

Слабкий, або token-фізикалізм приймає першу, онтологічну тезу, та заперечує необхідність другої, яка вимагає редукцію законів та значень наукових понять. Така версія фізикалізму отримала назву супервентивізму ("supervenience"). Причини, по яких отримують послаблену модифікацію редукціонізму, в кожній дисципліні свої особливі. Тут ми розглянемо проблему на прикладі формування позиції супервентивізму в соціальних науках, де ця позиція є також дуже популярною аналогічно ситуації в психології та когнітології.

 

Редукціонізм в соціальних науках. В сучасній методології науки проблеми редукціонізму розглядаються не тільки як вимога фундаменталізму; а і як  методологічна вимога в соціальних науках. Методологічний індивідуалізм, редукціоністська програма в соціальних науках, стверджує, що всі соціальні феномени можуть бути пояснені шляхом референції до індивідів, їх інтенцій, цілей, установок і т.д. Всі соціальні теорії, які відносяться до соціальних феноменів, процесів, можуть бути зведені (принаймні в принципі) до теорій, які відносять до індивідів, що є складовими цих феноменів. Однак, 1) соціальні феномени в процесі своєї реалізацій можуть мати різноманітні конфігурації вихідних складових; 2) індивідуальні дії мають невизначену кількість дескрипцій в залежності від контексту; 3) будь-яка працююча соціальна теорія передбачає існування соціальних фактів.

Редукціонізм в математиці. Методологічні наслідки редукціонізму та цілі в математиці, фізиці, та біологія, соціальних дисциплінах є принципово різними. В природничих науках одна із основних цілей редукціонізму (яка в принципі і обґрунтовує цю програму) це пояснення феномену в термінах більш базових сутностей, наприклад, пояснення природи хімічного зв’язку в термінах квантової теорії, або макрофеноменів генетики в термінах молекулярної біології. В математиці основна мета редукціонізму - обґрунтування, або віднайдення основ математики. Крім того, сама така стратегія в математиці має різні форми втілення, тобто є різні форми здійснення обґрунтування. Наприклад, організаційна форма, - редукція до меншої кількості понять та принципів є бажаною, якщо дозволяє полегшити та спростити процес оперування математичними поняттями. Така форма є найпоширенішою та абсолютно законною в математиці, як і в теоретичній частині інших наук, зокрема, теоретичній фізиці. Завдання іншого типу редукції – задати можливість оперування з проблематичними сутностями в термінах менш проблематичних. Наприклад, як в випадку редукції комплексних чисел до дійсних чисел. Або редукція теорії множин з аксіомою вибору до теорії множин без цієї аксіоми, або редукція класичної математики до інтуіїціоністського варіанту, оскільки закон виключення третього є проблематичним для конструктивістів.

 

 

Позиція супервентивізму з точки зору Н.Картрайт, має той недолік, що в ній як раз і втрачається  те, що є привабливим в редукціонізмі в евристичному відношенні та на користь чого дійсно є серйозний аргумент: розвиток науки регулярно демонструє, що в природі є деякого ступеня систематичність, яка виявляється шляхом встановлення зв’язків між мікро-структурою та макро-структурою. Деякі з них описані точно, деякі приблизно, а деякі є достатньо надійними для конкретних визначених умов. Звичайно, type-фізікалізм має свої серйозні проблеми, окрім специфічних для кожної дисципліни, вкажемо на такі спільні та найбільш серйозні. Зв’язки, які відкриває наука, є, скоріше, каузальними, ніж редукційними, вони мають обмежену область дії, вони частіше наближені, ніж точні і т.д. Однак, як раз залежність між мікро-структурою та макро-структурою, яку відображає type-фізікалізм є тим, що систематично втрачається в позиції супервентивімом.

Друга вказана вище опція, яка могла б скласти конкуренцію позиції метафізичного номологічного плюралізму в проекті подолання визначених вище складностей – це радикальний емержентизм, який заперечує навіть наслідування між мікро-структурою та макро-структурою. Однак, такого типу емерджентизм сам є наслідком помилкової точки зору про те, що якості, які вивчає фізика – це всі якості! " Розглянемо як встановлюється область якостей, які вивчає фізика. Картина приблизно така: ми початково зацікавлені в русі – відхиленнях, траєкторіях, орбітах. Далі ми відшукуємо найменшу множину  якостей, які замкнутою ( або замкнутою достатнім чином) на передбаченні. Таким чином, ми розширюємо множину лише до тих пір поки ми не отримаємо всі фактори, які є каузально релевантними до наших початкових факторів, і далі всі ті, що є каузально релевантними до отриманих і так далі. Для успіху  зовсім не необхідно, щоб ми отримали всі якості, що існують.[ Cartwright, N. (1994). "Fundamentalism vs the Patchwork of Laws" Proceedings of the Aristotelian Society, 93/2: 279-92.с.291]" Вимога дескриптивної "повноти" зовсім не передбачається наукою. Все, що наука ставить собі в якості завдання – це "замикання на передбаченні": враховуються всі і тільки ті всі якості, які є каузально релевантними відносно досліджуваної ситуації. І справ навіть не в тім, що таке замикання на передбачені найчастіше можна отримати для ізольованих систем, в дуже обмежених умовах. Просто, ключова для науки методологічна вимога - "замикання на передбачені"  зовсім не означає вимоги дескриптивної повноти. 

Метафізичний плюралізм припускає, що ми можемо бути фундаменталістами в фізиці, а не бути фундаменталістами, наприклад в біології, бути реалістами в хімії, реалістами "стосовно наукових сутностей" в палеонтології і т.д.

 

 

Питання

1.     В чому зміст проблеми редукціонізму / анти-редукціонізму в сучасній фізиці?

2.     Дайте визначення вимог програми фундаметалізму в сучасній науці?

3.     Які види анти-редукціонізму в сучасній фізиці ви знаєте?

4.     В чому зміст програми ефективних теорій в сучасній фізиці?

5.     Які види редукціонізму виділяє Е.Майр? Надайте характеристику кожного з них.

6.     Визначте зміст проблеми редукціонізму / антиредукціонізму в біології?

7.     Як проблема фудаменталізму пов’язана з проблемою реалізму на сучасному етапі розвитку науки?

8.     Охарактеризуйте концепцію закона Міля-Рамсея-Люїса.

9.     Чи описують закони фізики реальні події в природі?

10.           Як розрізнюються фундаментальні та феноменологічні закони?

11.           Надайте визначення концепції закону Ненсі Картрайт.

12.            Чому закони фізики є законами ceteris paribus? Чи поянють закони фізики реальні факти?

13.           Як Н.Картрайт вирішує проблему відносно пояснюючої функції законів?

14.           Як розрізнюється метафізичний номологічний монізм та метафізичний номологічний плюралізм?

15.           Які наслідки для методології науки можна вивести з програми метафізичного номологічний плюралізму?

 

Рекомендована література

1.     Баженов Л., Иерархическая структура объяснения // Философия науки, Вып. 4. - М., 1998. С.88-98.

2.     Исаев П.С.,.Мамчур Е.А, (2000) Концептуальные основания квантовой теории поля, УФН , 1025.

3.     Р.Фейнман Характер физических законов. М., Наука, 1987.

4.     Вайнберг С. Мечты об окончательной теории. Физика в поискахсамых фундаментальных законов природы, М., УРСС, 2004.

5.     Вайнберг С. Квантовая теория поля т.1, М., Физматлит, 2003.

6.     Cartwright, N. (1994). "Fundamentalism vs the Patchwork of Laws" Proceedings of the Aristotelian Society, 93/2: 279-92.

7.     Redhead M. (1988) Incompleteness? Nonlocality qand Realism. A prolegomenon to the Philosopy of Quantum Mechanics. Oxford: Clarendon Press. 

8.     van Fraassen, B.  C. (1988)  Laws  and  Symmetry.  Oxford: Oxford University Press.

9.     Van Fraassen, B. (1980). The Scientific Image. Oxford: Clarendon Press.

 

3. Традиційні філософські проблеми у перспективі сучасної науки і філософії науки (О.В. Комар)

                                                                                                                                      

 


3.1. Міждисциплінарний підхід до традиційних проблем у постнекласичній науці: проблема свідомості

 

3.1.1. Фізикалістичні теорії свідомості

"Свідомість людини є останньою вцілілою таємницею. Таємниця — це феномен, з приводу якого людини не знають, що думати — поки що не знають. І, так само, як траплялось з усіма попередніми таємницями, є багато тих, хто наполягає — і сподівається — що її розвінчання не відбудеться ніколи"

Д.Деннет

 

Свідомість упродовж багатьох століть традиційно вважалась сферою суто філософських досліджень, для встановлення сутнісних характеристик якої наукові дані не мають вагомого значення у першу чергу тому, що наука не володіє специфічним інтроспективним методом. Однак у науці упродовж більш ніж століття відбувся ряд вагомих зрушень та відкриттів, що мають безпосередній стосунок до вирішення так званої психофізичної проблеми (проблеми співвідношення "душі і тіла", "свідомості і мозку") і мають не лише вузьконаукове, але й філософське значення. До таких зрушень слід віднести відкриття нейронів — нервових клітин мозку, розшифрування коду ДНК, встановлення мозкової асиметрії і дослідження функцій лівої та правої півкуль головного мозку, експерименти над пацієнтами з розсіченим мозком, постановка питання про можливість побудови штучного інтелекту і перші практичні успіхи у цій галузі і т.д. У світлі розширення наукового пізнання щонайменше у двох напрямах — дослідження мозку як "зовнішнього внутрішнього" свідомості (нейрофізіологія) і моделювання інтелектуальної діяльності (теорії штучного інтелекту, біокібернетика), є сенс розглядати філософію свідомості як таку, що виростає на ґрунті емпіричних досліджень, а саму свідомість — як предмет, що знаходиться у компетенції не лише філософії, а й наук, не тільки гуманітарного, але й природничого спрямування.

Новітня філософія свідомості більше не належить до області так званої чистої філософії. За словами одного з впливових її дослідників — Д.Деннета, "Філософія свідомості... займаючись концептуальними основами і проблемами наук про дух, перетворилась на область філософії науки. Це змінило форму і зміст філософських теорій свідомості, вводячи в дискусії з традиційних питань багато емпіричних даних і концептуальних інструментів нових наукових підходів, а також постановку нових питань, що виникають завдяки загадкам і пасткам цих підходів" [14, р. 14]. Якщо традиційну метафізичну тріаду складали Бог, душа і світ, то сьогоднішня тріада має вигляд "свідомість — мова — світ", причому якщо тема мови активно розроблялась упродовж  всього ХХ століття, питання світу (реалізм та антиреалізм) стало актуальним з 70-х років, то проблема свідомості, хоча нею особливо цікавляться філософи кілька останніх десятиліть, ще не дочекалась свого зоряного часу, оскільки лише зараз вона починає привертати увагу науковців.

Дослідження свідомості у кінці ХХ — поч. ХХІ ст. є міждисциплінарним напрямом, що формується під впливом сучасної еволюційної парадигми у біології, з когнітивних наук, з одного боку, та постаналітичної англо-американської філософії з іншого. У межах останньої відбувається перехід до "натуралізованих" форм філософствування як опозиції до традиційного спекулятивного чи рефлексивного типу філософствування, який отримав не вельми привабливу назву "філософії-у-кріслі" (armchair philosophy). Нові підходи, такі як фізикалізм, функціоналізм (коннекціонізм і обчислювальні теорії свідомості), "втілений" підхід до тлумачення свідомості, претендують на нівеляцію класичного парадоксу, що ґрунтується на дихотомії внутрішнього та зовнішнього і тезі про виключно інтроспективну доступність свідомості самій собі. Свідомість, що завдяки Декартовому міфу (що може бути ближчим людині, аніж її свідомість?) та просвітницькій метафорі розуму (що є більш людяним, аніж розум (свідомість (consciousness) = розум (mind))?) традиційно вважалась найбільш "гуманітарним" предметом, внаслідок натуралізації стає сферою компетенції когнітивних, біологічних і нейрофізіологічних дисциплін. Якщо півстоліття тому розмови про можливість порівняння свідомості з мозковими процесами, або, ще гірше, з обчислювальними механізмами, сприймались у філософському середовищі не інакше, як свідчення нестачі хорошої філософської освіти (типова міфологема стверджує, що аналітичні філософи просто не достатньо добре знають історію філософії), то наразі спроба дати адекватне тлумачення свідомості без опертя на дані природничих наук є виявом ізоляціонізму, а запитання на кшталт "Чи може машина мислити?" вже не здаються несерйозними.

Прикладом цих трансформацій може слугувати термін "нейрофеноменологія", що більше схожий на страшний сон гуссерліанця чи софістичний парадокс (одна зі статей, присвячених нейрофеноменології, показово називалась "Дерев’яне залізо"), аніж на справжнє філософське поняття, одначе так називається галузь філософії свідомості, що займається дослідженням відчуття і сприйняття на нейрофізіологічному рівні і дуже успішно розвивається останніми роками. За словами Патриції Чорчленд, сучасна академічна філософія у питанні дослідження свідомості поділяється на два табори: до першого належать ті філософи, що вважають наукові дані про мозок і нервову діяльність релевантними для побудови істинної теорії свідомості, до другого — ті, що визнають лише "чисту" філософію. На думку авторки відомої концепції "нейрофілософії", розуміння природи мозкових функцій здатне привнести прогрес у вирішення більшості традиційних філософських питань, таких як свідомість і самосвідомість, свобода волі, засади етики тощо: "Останні досягнення нейронаук революціонізують наші традиційні ідеї щодо свідомості / мозку. Це не здивувало б таких видатних філософів, як Аристотель, Г’юм чи Кант, однак дивує тих, хто гадає, що лише спекулятивна рефлексія, мисленнєві експерименти і чистий розум є основними шляхами до розуміння природи свідомості" [21]. Саме ті, хто виступають під прапором "чистої філософії", природно провокують несприйняття і недовіру до такої філософії у ширшої інтелектуальної громади.

У цьому розділі розглядаються основні ідеї філософів, що належать до першого табору, об’єднаного спільною назвою "фізикалізм", а також критика фізикалістичних концепцій свідомості. Звичайно, до уваги беруться лише ті критичні зауваження, які можуть бути розглянуті у спільному з фізикалізмом аргументативному дискурсі.

 

Натуралізація розуму і фізикалізм щодо свідомості. Фізикалізм, матеріалізм, натуралізм. Онтологічний рівень  і рівень пояснення.

"Феномен свідомості виникає лише за умови протікання у мозку певних фізичних процесів"

Р.Пенроуз

Ідея натуралістичної інтерпретації свідомості має досить довгу історію, що розвивалась у руслі двох аргументів: негативного — від філософії, а саме — критики традиційної філософської концепції, і позитивного — від науки, внаслідок упровадження нових наукових методів дослідження. Перший найбільш успішно був застосований аналітичним філософом Гілбертом Райлом у нині вже класичній праці "Поняття свідомості", у якій приписування деякій сутності "свідомості", відмінної від предикатів, що виражають клас ментальних диспозицій, розглядається як типова категоріальна помилка, що призвела до створення "картезіанського театру". На думку Райла, саме Декарту ми завдячуємо хибною теорією, що стверджує існування свідомості як чогось внутрішнього, відмінного від тіла і зовнішніх проявів, лише інтроспективно доступного і безпомилкового. Цю теорію автор називає "догмою привиду у машині". Натомість усунення категоріальної помилки дозволяє розглядати "свідомість" як не більш реальне означення чогось існуючого, аніж поняття "пересічна людина", що не є вказівкою на конкретного індивіда. Концепція Райла (як і ідеї відповідних частин "Філософських досліджень" Л.Вітгенштайна, де йдеться про критику "мови відчуттів") отримала назву "логічний біхевіоризм", оскільки очевидно має ту спільність з біхевіоризмом у психології, що зводить усі "внутрішні стани" до поведінкових реакцій, однак використовується також типовий для аналітичної філософії метод усунення хибних лінгвістичних сутностей.

Другий аргумент можна знайти у праці "Фізичні виміри свідомості" (1933) психолога І.Дж.Борінга, який вперше висуває тезу тотожності свідомості і мозку для вирішення психофізичної проблеми. Остання, на відміну від концепції Райла, на той час залишилась майже не поміченою для філософії, і  сама теза тотожності стала популярною лише у кінці 50-х років (Ю.Т.Плейс, Д.Армстронг, Дж.Дж.Смарт) та вже наприкінці ХХ століття стає панівною тенденцією сцієнтистської інтерпретації свідомості (Д.Деннет, П.С.Чорчленд, П.М.Чорчленд, Р.Стіч), пройшовши ряд критичних випробувань і набувши більш витончених форм.

Ідею фізикалістичної мовної редукції серед класиків аналітичної думки висловлював Карл Гемпель, причому якщо спершу він стверджував можливість повного перекладу психологічних термінів мовою фізичних наук без втрати жодного теоретичного значення, то пізніше йдеться вже про зведення або редукцію: "…Тезу, яка стверджує, що усі висловлювання емпіричної науки перекладаються без втрати теоретичного змісту мовою фізики, слід замінити слабшою тезою, що усі висловлювання емпіричної науки зводяться  до речень, які формулюються мовою фізики, у тому сенсі, що для будь-якої емпіричної гіпотези, включно з психологічними, можна сформулювати певні умови перевірки у термінах фізичних понять, які вказують на більш чи менш безпосередньо спостережувані фізичні атрибути. Але твердження не повинне містити положення про те, що ці умови перевірки вичерпують теоретичний зміст цієї гіпотези в усіх випадках" [C.G. Hempel, "The Logical Analysis of Psychology" // N. Block (ed.), Readings in Philosophy of Psychology, V. 1, Harvard University Press, Cambridge, Massachusetts, 1980, р. 22].

Термін "фізикалізм" має точки перетину принаймні з кількома іншими близькими за значенням термінами: "матеріалізм",  "натуралізм" і "теорії тотожності". Найчастіше поняття "фізикалізм" вживають як еквівалентне до поняття "сучасний матеріалізм", причому історія одного у ХХ столітті є, фактично, історією іншого. Хоча значна частина сцієнтистів не розрізняють фізикалізм і матеріалізм, коректніше вести мову про взаємозалежність цих понять, аніж про тотожність. Слід розрізняти щонайменше дві складові поняття "матеріалізм": у першу чергу матеріалізм є онтологічною (а також метафізичною) концепцією, яка стверджує, що все суще є матеріальним. По-друге, сучасний матеріалізм покладається на природничі науки як гарант істинності власної теорії, що ставить його у залежність від фізикалізму. Поєднання першого і другого дає тезу про повноту наукового знання, причому, оскільки основою природничих наук постає фізика, "матеріальне" виявляється прямим еквівалентом до "фізичного". У цьому сенсі все, що не отримало фізичного пояснення, оголошується "нематеріальним", і навпаки — все, що може бути пояснене науковими засобами, включається до "матеріалістичної" онтології. Отже, у філософії свідомості насправді актуальною є проблема пояснення свідомості засобами природничих наук, а не питання її субстанційності.

Обернена залежність — фізикалізму від матеріалізму — виявляється у тому, що класичний фізикалізм a priori передбачає матеріалістичну онтологію, тому питання про субстанційну основу переважно не обговорюється у сучасних дебатах з приводу свідомості саме тому, що воно вважається однозначно вирішеним на користь матеріалізму (причому навіть противниками фізикалізму), так само, як не заперечується і прерогатива фізики у вирішенні онтологічних питань. Наука фізика розглядається лише як фундамент усіх природничих наук, оскільки визнається редукція усіх сутностей до мікрофізичних сутностей, тому поняття "фізичне" охоплює також біологічні, хімічні і т.п. феномени. Більше того, як буде продемонстровано далі, сучасні фізикалісти найчастіше шукають відповіді на питання про природу свідомості в еволюційній біології, нейрофізіології, кібернетиці і досить рідко звертаються, скажімо, до квантової механіки.

Фундамент, до якого проводиться наукова редукція, —це досить стара проблема для філософії науки в цілому. Зазвичай висувається три варіанти такого фундаменту, усі вони, звісно, природничі, і згідно загальних установок характеризують фізикалізм. По-перше, фізика як наука, яка претендує на обгрунтування спільної онтологічної основи для усього наявного у світ ("атомізм" у сенсі пошуку неподільного найостаннішого фундаменту редукції матерії). Логічні позитивісти також розглядали фізику як основу мовної редукції згідно критеріїв верифікації. По-друге, математика як наука, яка пропонує універсальну мову для прочитування усіх змістів усіх наукових теорій без винятку ("платонізм" — мова математики — це мова книги Природи). По-третє, біологія, оскільки лише вона спроможна знайти відповідь на загадку живого, а тому усі відповіді містяться там, де виникли усі запитання (природничий варіант "герменевтики" або когнітивізм — усі науки слід розглядати з огляду на найбільш суттєвий для їх виникнення різновид фізикалізму — щодо свідомості). Це, зокрема, пояснює превалювання саме біологічної версії фізикалізму серед сучасних сцієнтистських теорій у філософії свідомості. Див. також ідею редукціонізму у 2 розділі.

Якщо фізикалізм переважно передбачає матеріалістичну основу, то те ж саме не можна сказати про натуралізм. Існують дві найпоширеніші точки зору на відношення між натуралізмом і матеріалізмом (а звідси — і фізикалізмом): 1) натуралізм є онтологічно нейтральним по відношенню до матеріалізму, отже, він логічно узгоджується з онтологічним дуалізмом; 2) натуралізм передбачає матеріалістичну основу, тому він ніяк не узгоджується з дуалізмом. Більшість сучасних натуралістів підтримують першу тезу, звичайно ж, не без впливу В.Квайна. Якщо виявиться, що у природі існує щось нефізичне, натуралізм має включити його без зміни основ — у цьому полягає основна відмінність натуралізму від фізикалізму. Крім того, для натуралізму не є обов’язковою інша вимога фізикалізму — редукції природничих наук до мікрофізики, тобто принцип редукціонізму. Сучасний натуралізм таким чином близький до античного сенсу фізики як природи у широкому сенсі, тоді як фізикалізм більш жорстко прив’язаний до актуальних парадигм фізичних наук на конкретному етапі їх розвитку, тому поняття "натуралізм" має більш поміркований і широкий зміст.

Загальне формулювання фізикалізму: усі сутності, які існують, — об’єкти, події, процеси, відношення — є фізичними, тобто редукуються до фізичних сутностей, або принаймні онтологічно залежать від них.

Таким чином, слід виділяти два рівні розгляду фізикалізму щодо свідомості — онтологічний рівень і рівень пояснення. На онтологічному рівні питання "Чи є свідомість фізичною?" означає чи зводиться свідомість до єдиної онтологічної основи, чи існує щось нефізичне, тобто це питання про вірність дуалізму. Можливість субстанційного дуалізму, дуалізму властивостей, проблема причинного зв’язку між ментальним і фізичним, проблема множинної реалізації свідомості — ці питання належать до онтологічного рівня. Натомість на рівні пояснення постає проблема концептуальної редукції, у першу чергу інтертеоретичної, тобто можливість пояснення однієї теорії у термінах іншої. Згідно класичного визначення Е.Нагеля, одна теорія редукується до іншої, якщо існують "закони-містки" (bridge laws), тобто закони, що пов’язують предикати теорії, яка редукується, з предикатами теорії, до якої проводиться редукція. У контексті філософії свідомості йдеться про можливість психофізичних законів. Залежно від ставлення до можливості редукції усіх ментальних станів до фізичних станів розрізняють редуктивний та нередуктивний фізикалізм. Редуктивний фізикалізм за значенням збігається з теоріями тотожності свідомості й мозку. До рівня пояснення належать також усі питання, пов’язані з чуттєвими якостями, або загалом з феноменальним рівнем свідомості, включно з проблемою суб’єктивності і самосвідомості.

Варто зазначити, що своєю впливовістю фізикалізм у якості концепції свідомості як серед філософів, що виступають за співпрацю з науковцями, так і серед науковців, що цікавляться загальними філософськими проблемами, завдячує саме концептуальному та методологічному напрямку, що ставить за мету наукове пояснення філософського поняття свідомості. Зрештою більшість питань про успіх чи невдачу фізикалізму зводиться до того, чи стане свідомість звичним науковим поняттям, чи буде витіснена у сферу суто філософських понять (таких як "ентелехія" чи "ноема"), адже досі значна, якщо не більша, частина наукових праць, присвячених нейрофізіологічному чи навіть психологічному дослідженню пам’яті, уваги, інтелекту тощо, не містить жодної згадки про поняття свідомості (причому в англійському варіанті не лише багатозначного "mind", але й більш визначеного "consciousness"), оскільки їх автори вважають цей термін ненауковим чи неточним. Водночас назви праць фізикалістів, наприклад "Свідомість пояснена" Д.Деннета чи "Свідомий мозок" П.Чорчленд, свідчать про те, що їхні автори сповнені надії на наукове вирішення проблеми свідомості.

Онтологічний статус свідомості натомість є менш актуальним питанням для філософії науки, і не лише тому, що, як вказувалось, традиційним для ХХ ст. є матеріалізм, а й тому, що наука виробила два звичних способи вирішення онтологічних проблем: по-перше, певна онтологія, як і спосіб її перевірки, зазвичай емпіричний приймається без додаткового обґрунтування (молекули настільки ж реальні, як і гора Еверест, бо вони спостережувані); по-друге, інші онтологічні питання не слід розглядати у межах науки, бо вони ненаукові, тому несуттєві (напр., згідно Р.Карнапа, належать до "зовнішнього каркасу").

З теоріями тотожності фізикалізм асоціюється завдяки історичному зв’язку: саме на хвилі успіху ранніх теорій тотожності, які прирівняли свідомість до мозку, фізикалізм здобув широку популярність. Однак з часом рамки поняття розширюються завдяки появі нових теорій: і більш радикальних, ніж теорії тотожності, як, наприклад, елімінативний матеріалізм, і більш поміркованих, нередуктивних, наприклад, аномальний монізм, а також таких, що змінюють розуміння співвідношення фізичного та ментального, наприклад, втілений підхід до свідомості, що має з фізикалізмом лише одну спільну рису — натуралістичне вирішення філософських проблем. Отже, термін фізикалізм об’єднує досить широке коло різноманітних концепцій, які  різняться між собою стосовно кількох основних питань: 1) ролі "народної психології"; 2) способу співвідношення ментального і фізичного — елімінація, редукція, супервентивна чи функціональна залежність; 3) вирішення проблеми ментальної причинності; 4) ставлення до проблеми qualia. Далі ми детально розглянемо кожне з питань (три перші — у цьому підрозділі, останнє — у наступному), і спершу звернемося до найбільш радикальних позицій.

 

"Народна психологія" і науковий образ свідомості. Елімінативний матеріалізм

Вказівка на свідомість зазвичай здійснюється шляхом опису способів даності свідомості самій собі — відчуття або перцепції, почуття або емоції, переконання або віра, думки, спогади, очікування, сновидіння, самоусвідомлення тощо складають зміст нашої свідомості і спосіб пояснення, чому ми є свідомими. Такий типовий для будь-якої людини спосіб пояснення отримав назву "народної психології". У контексті фізикалістичних концепцій свідомості актуальним питанням є те, наскільки добре "народна психологія" узгоджується з науковими поясненнями, і чи можна вважати її істинною теорією свідомості.

"Фолк-психологія" (folk-psychology) або "народна психологія" є терміном, введеним для означення донаукового, буденного рівня концептуалізації психологічних понять.

 Фолк-психологія як певна теоретична конструкція включає такі поняття, як "віра", "відчуття", "бажання", "прагнення", "задоволення", "підозра" тощо, тобто поняття, які, згідно з нашими буденними уявленнями, репрезентують ментальні стани,  відображені у пропозиційних установках. Оскільки фолк-психологія завдяки своїй подібності до теорії формує досить завершене бачення людиною ментального життя — як свого, так і інших, можна навіть говорити про існування на цьому рівні подібних до законів психологічних узагальнень. Прикладами таких узагальнень можуть бути твердження "люди, що мають тілесні ушкодження, як правило, відчувають біль", "якщо дехто боїться, що Р, то він сподівається, що не-Р" і так далі.

Наука звернула увагу на дослідження свідомості відносно недавно. Когнітивна наука, нейронна наука, комп’ютерна наука (а саме теорії штучного інтелекту), еволюційна біологія — наукові сфери, що досліджують пізнання та інтелект, мають дуже коротку історію існування. Навіть психологія є ще досить молодою наукою. Водночас на буденному рівні здатність до опису власних ментальних станів має будь-яка пересічна людина. Люди описували свою "душу", "розум", "свідомість" задовго до появи перших обґрунтованих наукових досліджень ментальних явищ. Тому постає питання: чи стане наукове дослідження свідомості уточненням або навіть спростуванням неточних чи цілком невірних буденних переконань так само, як це відбулося з буденними переконаннями, які люди мали щодо природних явищ? Адже є суттєва відмінність між описами фізичних явищ і ментальних станів: у випадку перших ми описуємо зовнішній, відмінний від нас самих світ, у випадку ж свідомості — самих себе, тому що людина ототожнює себе у першу чергу зі своєю свідомістю. Звідси постає проблема протиставлення буденного і наукового способів опису ментальних феноменів.

Питання про статус фолк-психології є одним з каменів спотикання для усіх фізикалістичних концепцій: якщо фолк-психологія визнається хибною, вона має бути елімінована, але це означає також елімінацію психології, яка  частково оперує тими ж самими поняттями (позиція елімінативізму), або усунення зі словника будь-якої науки менталістських термінів. Визнання не хибності, але зайвості буденних психологічних концепцій як менш точних, аніж наукові, передбачає редукцію фолк-психології до наукової психології, а останньої — до нейрофізіології (позиція редуктивних теорій тотожності). Ідея часткової редукції або включення фолк-психологічних концепцій до наукової теорії  відображає позицію функціоналізму та деяких представників когнітивної психології (А.Ґолдман), а твердження про повну неможливість  редукції веде до дуалізму.

Елімінативний матеріалізм, представлений поглядами подружжя Патриції та Пола Чорчлендів, Р.Стіча та інших (серед його ранніх прихильників були також П.Фейєрабенд та Р.Рорті, але пізніше вони відходять як від елімінативізму, так і від теми свідомості загалом), є найрадикальнішою версією фізикалізму, його лише з умовністю можна зарахувати до редуктивного фізикалізму, оскільки дана концепція не допускає навіть тотожності станів свідомості до станів мозку. Елімінативізм визнає лише інтертеоретичну редукцію у межах науки, зокрема, редукцію наукової психології (але не "народної") до більш фундаментального нейробіологічного рівня, але заперечує можливість і необхідність редукції буденного менталістського словника до наукового. Елімінативісти стверджують хибність усіх наших повсякденних психологічних понять, тобто загалом фолк-психології. Підставою для такого твердження є, на їхню думку, неможливість узгодити народну психологію із сучасними науковими теоріями: якщо наші буденні психологічні концепції не мають нічого спільного з фізичними науками, то це доводить хибність перших, а не останніх.

Якщо редукціоністи проводили аналогію між завданням наукового пояснення свідомості і зведенням феноменальних якостей до фізичних, наприклад, тепла — до руху молекул, кольору — до світлової хвилі, то елімінативісти порівнюють ментальні терміни з антинауковими поняттями, такими як "флогістон" чи "життєва сила" (elan vital), яким взагалі немає місця у сучасній науці. Крім того, фолк-психологія не зазнає  суттєвого прогресу щонайменше протягом 2500 років, що, як гадає її головний критик Пол Чорчленд, неможливо у випадку істинної теорії. Звичайно, останній аргумент є двозначним, оскільки його можна використати й  проти самого елімінативізму: незмінність народної психології може принаймні свідчити про успішність виконання покладених на неї функцій. Зокрема, саме такі аргументи застосовував конвенціоналіст А.Пуанкаре на захист Евклідової геометрії і механіки Ньютона.

Елімінативісти вважають, що з розвитком когнітивних наук і нейрофізіології відпаде потреба у такому неточному описі нашого знання, що використовує терміни на зразок "віри", "бажання", "болю", "знання" тощо, оскільки їх замінять терміни мікроопису станів нашого мозку. На буденному рівні, наприклад, людина вважає, що вона бачить червоний колір, тоді як правильно було б говорити про світлову хвилю певної довжини. Так само ми зможемо з часом описувати і стани нашої свідомості, використовуючи термінологію нейрофізіології, тому замість референтів зовнішнього світу ми будемо говорити про подразники, які дають "вхідні дані", а замість знання — про "вихідні дані", які є наслідком обробки мозком інформації; обґрунтування ж буде вимірюватись відсутністю когнітивного дисонансу.

На думку сцієнтистів, такий опис є не просто більш точним у порівнянні з буденною мовою, а єдиноістинним, тому редукція має змінитися елімінацією, адже неможливий адекватний переклад з мови, яка містить пусті поняття, що не мають референтів у реальному світі і є лише flatus vocis ("ментальні" терміни), на референційно значиму мову ("фізикалістичні" терміни). Більш поміркованим і обережним виразом позиції "елімінативного матеріалізму", до якого внаслідок численної критики вдаються Чорчленди останніми роками, є його відповідність двом гіпотезам: 1) матеріалізм найімовірніше є істинним, а також 2) багато традиційних аспектів пояснення людської поведінки ймовірно не адекватні справжній етіології поведінки, і навіть є хибними, тому мають бути замінені більш досконалими з наукової точки зору пояснювальними стратегіями. Такі поняття, як "пам’ять", "увага", "міркування" потребують уточнення і перегляду, і цілком ймовірно, що такі поняття, як "переконання" і "бажання" будуть усунені як хибні.

За словами Патриції Чорчленд, освічена людина говорить про свої мозкові стани як про стани свого мозку, а менш освічена — як про стани своєї свідомості. Це зауваження не настільки неправдоподібне, як здається на перший погляд. Тісний взаємозв’язок науки з усіма сферами буденного життя особливо очевидний у тих суспільствах, де середня освіта є обов’язковою, або принаймні гарантованою. Некритичне засвоєння матеріалу, що викладається у школах, нічим принципово не відрізняється від традиційних форм знання, оскільки в обох випадках ґрунтується на звичці. Так, вираз "діяти комусь на нерви" належить до буденного, а не наукового словника, хоча й походить від психологічної наукової теорії. У цьому сенсі будь-якій людині, далекій від науки, байдуже, чи вирази, які вона вживає згідно мовних конвенцій, відповідають істинним науковим теоріям, а тому цілком ймовірно, що колись навіть бабусі у далеких селах будуть говорити про активацію нейронів як про опис станів своєї свідомості, якщо такий спосіб опису буде поширеним і звичним.

Домінантність науки у мовному процесі, який Хіларі Патнем назвав "лінгвістичним поділом праці", безсумнівна у цивілізованих суспільствах. Саме науковці є тими спеціалістами, які визначають значення термінів, що позначують "природні види". Найбільш очевидна проблема, яка постає перед елімінативістами у цьому контексті, полягає у тому, чи можливо довести, що терміни, які позначують ментальні стани, можуть бути заміщені останніми.

Дещо інший сенс і аргументацію елімінативізм отримує як теорія, яка заперечує не хибність конкретних понять народної психології, а існування свідомості, і відповідно, традиційних теорій свідомості. Якщо буденний опис психологічних понять існує, за визнанням Пола Чорчленда, більш ніж дві з половиною тисяч років, то "відкриття" свідомості, на думку багатьох дослідників історії філософії, відбувається лише у ХVІІ ст., коли і створюється традиційна концепція свідомості як інтроспективно доступної, достовірної і т.д. Така концепція свідомості стає основою нової антропології, що підкреслює відмінність людини, наділеної самосвідомістю, від решти живих істот, які не усвідомлюють свого існування. Ця концепція є, з огляду на увесь час існування філософії, відносно недавнім явищем. Наприклад, античність не володіє не лише такою теорією свідомості, але і самим поняттям, більше того, давньогрецька мова не містить слова, яке б перекладалось як "свідомість" (так само як деякі з сучасних мов). Чи означає це, що давні греки не мали свідомості, чи мали, однак не знали, що вони її мають? Як взагалі могло здійснитись "відкриття" свідомості? Кажучи про "відкриття" вірусів чи кенгуру, ми не маємо на увазі, що вірусів не існувало до створення достатньо потужних мікроскопів, а кенгуру — до відвідин Австралії. Однак зі свідомістю очевидно ситуація має бути інакшою, адже не зрозуміло, як вона могла залишатись непоміченою, будучи завжди тут і володіючи безумовною самоочевидністю? Перефразовуючи Ф.Ніцше, — хіба що її ніколи не існувало, адже дещо можна відкрити, лише спершу вигадавши його.

Отже, можливо, на відміну від опису ментальних станів (відчуттів, переконань, намірів), що завжди існував на буденному рівні, свідомість є досить пізньою філософською вигадкою, витвором, який не існує поза теорією, що його і створила. Таким чином, елімінативізм може існувати також як позиція, яка не заперечує сенс буденних психологічних понять, за винятком головного з них — свідомості, відкидаючи традиційну філософську теорію "Я" або центру "самості", і визнаючи свідомість лише як аналог психологічного стану "усвідомлення", на відміну від неусвідомлених станів, або "притомності", на відміну від станів "втрати свідомості" (у стані непритомності, коми чи глибокого сну без сновидінь). В англомовній термінології для означення такої позиції використовується слово "awereness" ("усвідомлення"), на відміну від "consciousness" ("свідомість") чи "mind" ("свідомість", часто перекладається як "розум"). Такого слабкого тлумачення свідомості притримуються не лише елімінативісти. Так, у статті "Проблеми свідомості" Дж.Сьорл пише, що під "свідомістю" він просто має на увазі ті суб’єктивні стани чутливості чи усвідомлення (awereness), які починаються, коли хтось прокидається вранці від глибокого сну, і тривають упродовж дня, доки він не засне, не впаде в кому чи не помре, або, як кажуть, не стане якимось іншим способом "несвідомим".

 

Футурологічний проект нейрофілософії Патриції Чорчленд

Створюючи "науковий" образ науки, елімінативісти найчастіше апелюють до когнітивної психології та нейронауки  (зокрема, нейробіології), що буцімто виступає у якості істиного наступника попередніх хибних теорій. Однак, щоб ця апеляція мала не лише риторичну силу і чимось суттєво відрізнялась від футуристичних фантазій, слід з’ясувати, чи дійсно мова йде про те, що сучасна нейронаука  актуально здатна замінити фолк-психологію чи йдеться про майбутню науку?  Адже очевидно, що заяви елімінативістів не відповідають оцінці реального стану науки Так, Пол Чорчленд стверджує, що наше взаєморозуміння і навіть наша інтроспекція можуть бути перебудовані у межах концептуального каркасу завершеної нейронауки.  Тим часом нейронаука не лише далека до завершення, будучи однією з наймолодших наук, вона робить лише перші кроки.

Якщо ж  йдеться про далеке майбутнє, чи не є заяви елімінативістів надто передчасними і голослівними, адже важко спрогнозувати  розвиток науки навіть на найближчі десятиліття? Та й чи візьме на себе, скажімо, нейробіологія таке високе зобов’язання, як виступ арбітром у філософських суперечках щодо свідомості? Подібна претензійність притаманна щонайменше одному філософсько-науковому проекту, а саме — "нейрофілософії" Патриції Сміт Чорчленд, про необхідність створення якої авторка оголосила ще в однойменній праці 1986 р. (Neurophilosophy) і яку продовжує захищати сьогодні. Щоправда, з часом, під впливом численних критичних праць, Патриція Чорчленд зменшила полемічний запал своїх заяв: у цілому залишаючись на попередніх елімінативістських позиціях, зараз вона говорить про гіпотетичність ідеї повної елімінації ментальних термінів, однак стверджує, що ця гіпотеза, на відміну від філософських теорій, обґрунтування яких зводиться до перевірки логічної узгодженості тез і порівняння дедуктивно отриманих наслідків, з часом може бути емпірично підтверджена, тоді як для ствердження тотожності свідомості до мозку емпіричні підстави існують вже зараз.

Нейрофілософію не слід плутати з філософією нейронауки: перша відноситься до спроб вирішення традиційних філософських питань стосовно свідомості за допомогою понять, методів і даних нейронаук, друга окреслює філософські проблеми, специфічні для нейронауки, і які виникають у її межах. Ідея нейрофілософії є революційною не лише тому, що вона аргументує вже окреслену спробу елімінації свідомості як беззмістовного поняття хибної теорії ("народної психології"), але головною мірою тому, що пропонує новий методологічний підхід до проблеми свідомості.

Інші варіанти фізикалістичної парадигми, зокрема теорії тотожності, що виникли раніше, у кінці 50-х — у 60-х роках, і до детальнішого розгляду яких ми звернемось нижче, не порушували цілісності філософського дослідження. Навіть апелюючи до науковоподібних понять "мозкові стани" чи "подразнення С-волокон" (улюблений для багатьох фізикалістів аналог болю), вони ніколи не виходять за межі суто філософської аргументації і не звертаються безпосередньо до експериментальних наукових даних як до доказів. У межах такого фізикалізму ведуться нескінченні дискусії щодо правильного слововжитку, модальностей, мислимості чи немислимості аргументів та інших деталей, таких важливих для постаналітичного стилю філософствування.

Аналогічними є аргументи і їхніх супротивників. Патриція Чорчленд навіть виділяє один з видів популярних аргументів проти фізикалізму, називаючи його "я-не-можу-уявити-аргументом" (наприклад, "Я не можу уявити, як дивовижні яскраві образи моєї свідомості можуть постати з в’язкої сірої речовини"), і з деяким роздратуванням зауважує, що якщо якийсь філософ не здатний прийняти результати науки, то це проблеми не науки, а його власної уяви. Немає нічого більш очевидного, на думку дослідниці, аніж релевантність вивчення нейронної будови нашого мозку, способу його організації і процедурних можливостей для філософії свідомості. Продовжуючи Квайнову традицію натуралізації філософії, Патриція Чорчленд здійснює "нейралізацію свідомості". І все ж, незважаючи на невблаганну жорстку критику традиційної філософії та на вражаючий обсяг конкретних наукових даних у її творах (так само, як і у творах її чоловіка, Пола Чорчленда), вона залишається представником філософії, хоча й очевидно новаторської. За словами авторів Стенфордської енциклопедії філософії, "Вона відкрила філософію науки для нейронауковців і нейронауку для філософів" [19].

Вибір нейронауки (загальна назва, що об’єднує усі різновиди досліджень на нейронному рівні: нейробіологію, нейрофізіологію і т.д.) у якості фізикалістичного фундаменту, до якого проводиться редукція усіх ментальних станів (за винятком тих, які мають бути просто еліміновані), на думку багатьох вчених, є вдалішим, аніж мікрофізика чи, скажімо, хімія. Водночас цей вибір зобов’язує до критики усіх відмінних впливових версій фізикалізму. Тому значну кількість зусиль П.С.Чорчленд приділяє не лише антифізикалістичним теоріям (опонентам) і проблемі чуттєвих якостей та феноменальної свідомості, але й критиці функціоналізму, а саме, ідеї множинної реалізації свідомості, та квантово-механічній теорії свідомості (конкурентам).

Проект нейрофілософії заслуговує на увагу щонайменше з кількох причин, навіть якщо виявиться, що елімінативний матеріалізм є емпіричною, проте хибною теорією: по-перше, він показовий для сучасної філософської ситуації довкола дослідження свідомості, незалежно від ставлення до нього — чи вважати його успішним зразком подолання наукою ще однієї з таємниць і перетворення дослідження свідомості на наукове завдання, як гадають прихильники нейрофілософії, чи вважати зведенням до абсурду ідеї сцієнтизму, як переконують її супротивники. По-друге, нейрофілософія продемонструвала ефективність нового методологічного підходу до традиційних філософських проблем, підходу, здатного подолати прірву між наукою і філософією без підпорядкування однією іншої, можливості якого лише зараз починають усвідомлюватись.

Досі далеко не всіма філософами натуралістичний підхід до свідомості розглядається як перспективний: вони вбачають підміну понять у спробі отримати значимі для побудови філософської концепції свідомості відомості шляхом використання наукових даних про мозок і нейрони, еволюцію живого, ДНК і гени. Більшість із них з готовністю підписалися б під наступним висловлюванням Джері Фодора: "Якщо ви хочете дізнатись щось про свідомість, вивчайте свідомість, а не мозок, і тим більше не гени" [Times Literary Supplement, 16 May 2003, 1-2, цит. за P.S.Churchland How do neurons knows \\ Daedalus, Winter, 2004].

Хоча багато з ідей Чорчлендів поза сумнівом є корисними і належать до перспективних напрямів розвитку дослідження свідомості, не можна не погодитись з багатьма критиками, що їхні вимоги до "народної психології" є надто завищеними і несправедливими.

У середовищі психологів дискутуються кілька питань у зв’язку з претензіями елімінативізму: по-перше, чи відіграє фолк-психологія позитивну роль у науковому дослідженні психічних функцій; по-друге, чи повинна психологія бути автономною дисципліною. У контексті першого питання наводиться той аргумент, що значна кількість психологічних експериментів включає опис піддослідними своїх психологічних станів (що вони відчувають, які думки чи враження мають), а отже, когнітивна психологія принаймні зараз не може відмовитись від елементів "народної" психології (А.Ґолдман). Звідси постає питання методології психологічних досліджень (з цього приводу див. у наступному підрозділі пункт, присвячений гетерофеноменології). Друге питання є метаметодологічним і виникає переважно внаслідок позиції Р.Стіча, який найбільше серед елімінативістів переймається статусом психології і виступає за її редукцію до інших, більш фундаментальних, наук, тоді як значна частина його колег відстоює автономність психології.

Проект принаймні концептуальної елімінації фолк-психології видається очевидно утопічним, якщо ми врахуємо, що він тягне за собою елімінацію загалом буденної мови. Переформульовуючи старий жарт щодо біхевіористів, можна сказати, що елімінативісти вірять, що не існує віри, думають, що не існує ніяких думок і переконані, що не існує переконань. Для утвердження життєздатності своєї концепції елімінативістам необхідно показати, як ця концепція може бути практично застосована, а це вже не таке легке завдання, як видається на перший погляд.

Зокрема, постає проблема створення нової семантики, досвід же реалізації спроб глобальної перебудови наукової семантики і розробки проектів "ідеальної мови" у ХХ столітті був не вельми вдалим, однак, сподіваємось, достатньо повчальним для того, щоб утримуватись від необережних заяв про недосконалість природної мови. За словами відомого лінгвіста А.Вежбицької, наукове знання про те, яка довжина хвилі пов’язана з різними назвами кольору, є цінним у підручнику з фізики, але коли його подають як відповідь на питання про значення, воно лише затуманює справу і заважає реальному розумінню того, що мають на увазі люди, коли використовують ці слова. Ще Бертран Рассел вказував, що назви кольорів використовувалися за тисячі років до відкриття хвильової теорії світла, і те, що довжина хвилі зменшується при переміщенні по кольоровій шкалі від червоного кольору до фіолетового, хоча і було геніальним відкриттям, суттєво не змінило життя більшості людей. Чи варто тому думати, що упродовж тисяч років люди не знали, що вони мали на увазі, коли використовували назви кольорів? Далі ми повернемося до цього питання у зв’язку з феноменальною свідомістю, однак спершу детальніше розглянемо редуктивні версії фізикалізму.

 

Редуктивний фізикалізм і теорії тотожності свідомості та мозку

"Будьмо цілком відвертими: каузальність — це упередження"

У. МакКаллох

 Вперше тезу тотожності свідомості і мозку як рішення психофізичної проблематики висловлює психолог І.Дж.Борінг у праці "Фізичні виміри свідомості" (1933), але на той час його ідеї не отримують великої підтримки. Підвалини сучасних теорій тотожності закладають у кінці 50-х рр. три праці: "Чи є свідомість мозковим процесом?" (1956) Ю.Т.Плейса, ""Ментальне" і "фізичне"" (1958) Г.Фейгля і "Відчуття та мозкові процеси" (1959) Дж.Дж.С.Смарта; дещо пізніше виходить "Матеріалістична теорія свідомості" (1968) Д.М.Армстронга.

Усі представники теорії тотожності дотримуються  твердження, що усі ментальні стани і процеси  тотожні до фізичних станів і процесів, тобто, власне, і є цими станами чи процесами. Інколи також зауважують, що таке формулювання не еквівалентне до твердження тотожності свідомості до мозку, просто свідомість не є чимось окремим, відмінним від цих станів і процесів (власне кажучи, теоретики тотожності вважають, що свідомості як окремого феномену взагалі не існує, проте вони схильні утримуватися від настільки загальних висновків). Усі захисники теорії тотожності, як мінімум, поділяють наступну тезу:

Теза тотожності: Особистий досвід або індивідуальні відчуття редукуються без залишку до певної, навіть якщо все ще  не визначеної, події або процесу у мозку (є ні чим іншим, аніж ця подія або процес).

Одне з питань, яке виникає при аналізі теорій тотожності, стосується самого поняття тотожність: чи є згадана тотожність апріорною чи апостеріорною, випадковою чи необхідною? Ю.Плейс пропонує розрізняти дві моделі тотожності — ляйбніцівську і фрегівську. "За ляйбніцівською моделлю, парадигмальним зразком судження тотожності є тавтологія форми х=х.  Такі судження є необхідними істинами. (…) Та модель тотожності, яку ми називаємо фрегівською, бере за парадигмальний зразок суджень тотожності такі  судження, як "Білл Лікан є американським філософом, якого я зустрів у Сіднеї в 1983 році". За фрегівською моделлю, тотожність конструююється як відношення між двома різними іменами або дескрипціями, що вказують (refer) на одного індивіда" [14]. У такому сенсі тотожність буде випадковою.

Фрегівська модель має більше прихильників, оскільки вона дозволяє уникнути, наприклад, такого заперечення: "відчуття" не означає те ж саме, що і "мозковий процес", коли я кажу "Я відчуваю занепокоєння", я не маю на увазі "У такій-то ділянці мозку збуджені такі-то нейрони". Цієї проблеми можна уникнути, приймаючи розрізнення між значенням і референцією, у такому разі "відчуття" і "мозковий процес" мають різні значення, але однаковий референт, так само, як і "Вранішня Зірка" і "Вечірня Зірка", що мають однаковий референт (планету Венера). Тлумачення тотожності як відношення між двома дескрипціями передбачає, окрім онтологічної редукції, рівень концептуальної редукції.

Цю тезу критикують не лише антифізикалісти, але і представники нередуктивного фізикалізму, зокрема Д.Девідсон. Ю.Плейс натомість віддає перевагу розумінню тотожності через поняття композиції: свідомість — це не те ж саме, що і мозкові процеси, але вона складається лише з мозкових процесів. Ця позиція отримала також назву композиційного матеріалізму. Таким чином, наслідується фізичне поняття "мікроредукції", що означає редукцію сутностей вищого рівня до мікрорівня складових (відповідно до класичного розуміння мікроредукція теорій виконує одночасно і пояснювальну роль). Отже, тотожність, яка виражається у твердженні "Відчуття — це мозковий процес", аналогічна до тотожності у виразах "Тепло —це рух молекул" чи "Блискавка — це електричний розряд".

У зв’язку з різними способами формулювання тотожності — як тотожності дескрипцій і композиційної тотожності — виникають деякі суперечливі моменти. Ці формулювання не можна вважати еквівалентними, оскільки дескриптивна тотожність є симетричною, тобто, якщо А тотожне до В (А є тим самим, що і В), то В тотожне до А. Натомість композиційне відношення є асиметричним, оскільки, якщо А повністю складається з В, це не означає, що В складається з А. Асиметричність зберігається і на рівні дескрипцій, тому редукція макроскопічного рівня до мікроскопічного є водночас процесом пояснення, але не навпаки. Інше питання, питання модальності, виникає у контексті розрізнення двох різновидів фізикалізму.

 

Type/token-фізикалізм і проблема ментальної причинності

Вживання виразу "теорії тотожності" у множині підкреслює, що, окрім спільної найзагальнішої ідеї про тотожність ментального до фізичного,  не існує єдності між різними версіями редуктивного фізикалізму. Раніше вже зазначалося, що терміни "ментальне" і "фізичне" у сучасних фізикалістичних дискусіях не стосуються питання тотожності чи відмінності двох субстанцій,  мова йде про стани і процеси (а також події), які мають певні "властивості". Відмовляючись від елімінації ментального (у тому числі і менталістської термінології) за умови заперечення існування нефізичного, фізикалісти опиняються перед нагальною потребою обґрунтування існування ментального у повністю фізичному світі.

Теза "завершеності фізики": фізичних причин цілком достатньо для фізичних наслідків у відповідності до фізичних законів

Зокрема, виходячи з тези "завершеності фізики", слід пояснити, яким чином ментальні стани беруть участь у процесі детермінації, якщо вони, за твердженням фізикалістів, є причинно дієвими, тобто здатні спричиняти наслідки. Для цього потрібно, насамперед, розмежувати два основні способи розуміння тотожності ментального і фізичного, яким відповідають два різновиди фізикалізму, що відрізняються тотожністю типів — type-фізикалізм — чи тотожністю знаків — token-фізикалізм.

Застосування термінів "type" і "token" у філософії свідомості аналогічне до мовного застосування: наприклад, вираз "бути чи не бути" містить три  type-слова (дієслово "бути", повторене двічі, є одним і тим самим типом слова)   і чотири token-слова (кожне конкретне вживання, token, має значення, незалежно від віднесеності до певного типу).

Type/type-тотожність або  type-фізикалізм є твердженням, що певний тип чи клас ментальних станів (подій, процесів) тотожний до певного типу фізичних станів (подій, процесів). Відношення type-тотожності поширюється на усі приклади певного типу: кожен приклад, що належить до типу ментального стану (наприклад, біль) є тотожним до певного типу фізичного стану (наприклад, подразнення С-волокон). Це означає, що кожного разу, коли ми маємо ментальну подію М певного типу, існує фізична подія Р певного типу, до якої вона тотожна.

У такому разі виникає очевидна проблема: виходить, що, наприклад, ментальному стану "віра в те, що кенгуру живуть в Австралії" має у кожному конкретному випадку відповідати один і той же стан мозку, незалежно від того, хто має цей ментальний стан. Це твердження видається надто категоричним, зважаючи на дві проблеми: по-перше, сформульованій вимозі суперечать випадки існування ментального стану без відповідного фізичного стану (наприклад, відчуття болю у нозі без подразнення С-волокон у хворих з ампутованими кінцівками), що за тезою тотожності неможливо. По-друге, type-тотожність не допускає принципу різноманітної або множинної реалізації (multiple realisability) ментального.

Принцип різноманітної реалізації ментального: свідомість може бути реалізована у різних, відмінних між собою онтологічних основах.

Згідно тотожності за типом, ментальне може бути притаманне лише носію біологічного мозку, оскільки всі інші гіпотези за визначенням є хибними. Цю рису type-фізикалізму інколи називають "нейронним шовінізмом", який приписує свідомість лише людині.

М’якшою версією є token-фізикалізм, що стверджує тотожність лише конкретного випадку ментального стану чи процесу до конкретного фізичного стану чи мозкового процесу. Це означає, що якщо існує деякий ментальний стан М, то існує також деякий фізичний  стан Р, до якого М є тотожним. Таке формулювання дозволяє, наприклад, уникнути першої із згаданих проблем. Зокрема, якщо ми уявимо винятковий випадок відчуття болю без подразнення С-волокон (біль в ампутованій нозі), все одно ми можемо стверджувати, що цьому конкретному ментальному стану відповідає конкретний процес у мозку (який, проте, може бути не тотожним до процесу, що відповідає типу ментального стану "біль у нозі").

З розвитком досліджень мозку і відкриттям його нейронної будови проблема тотожності або принаймні відповідності між ментальними та фізичними станами набуває дещо інакшого вигляду: постає питання, чи відповідає деяке поняття окремому нейрону чи групі нейронів (модулю); чи існує "сховище" репрезентацій; чи так звана "інформація" розподілена між нейронами, чи вона активується лише на рівні зв’язків між ними (нейронних мереж) і т.д. Ідея token-відповідності доведена до крайнощів у напіванекдотичному припущенні існування, наприклад, "клітини-бабусі", тобто нейрона, що активується лише при появі вашої бабусі і залишається незбудженим за інших стимулів [див. Хофштадтер Д. Гёдель, Эшер, Бах: эта бесконечная гирлянда. — Самара: Издательский Дом "Бахрах-М", 2001. — с.325-327]. Сучасне вирішення цих проблем пов’язують з ідеєю пластичності мозку (детальніше див. у наступному підрозділі).

Загальний модальний аргумент проти обох версій теорії тотожності висунув відомий логік Соул Кріпке у праці "Іменування і необхідність". Аргумент С.Кріпке спрямований проти редуктивних версій фізикалізму, і побудований на основі критики поняття тотожності. Теорія тотожності свідомості і мозку заперечує картезіанську інтуїцію, що ментальні стани можуть існувати без фізичних станів, оскільки стверджує їхню тотожність. Розглянемо token-token тотожність. Нехай А буде конкретним відчуттям болю, а В — станом мозку, тотожним до А. Якщо А=В, тоді тотожність А і В буде необхідною, і будь-яка суттєва властивість одного має бути суттєвою властивістю іншого. Оскільки принаймні логічно можливим видається існування В (конкретного стану мозку) без супроводу А (відчуття болю), захисники тотожності мають стверджувати, що "бути відчуттям" є випадковою властивістю болю. Але, на думку Кріпке, це невірно, оскільки "бути відчуттям" є необхідною властивістю болю, поняття болю без відчуття болю є абсурдним, біль і є цим відчуттям.

Подібні проблеми виникають і у зв’язку з type-type фізикалізмом, що стверджує тотожність болю і подразнення С-волокон. На думку логіка, невірною є аналогія між такими тотожностями, як "Тепло є рухом молекул" і "Біль є подразненням С-волокон". Як "біль", так і "С-волокна" є жорсткими десигнаторами, тотожність між ними має бути необхідною, якщо вона істинна. У випадку з теплом і рухом молекул ми можемо уявити епістемічну ситуацію, яка приводить до хибного твердження, що тепло не є рухом молекул: дехто може мати відчуття тепла, яке не  є рухом молекул (а, отже, не є теплом)  і використовувати десигнатор "тепло" для означення цього відчуття. Така ситуація неможлива у зв’язку з болем і подразненням С-волокон: не може бути відчуття болю, яке не є болем, тобто не може існувати інший феномен, який, викликаючи відчуття болю, не є болем. Оскільки ми, знову ж таки, можемо логічно (і фізично) припустити можливість больового відчуття без подразнення С-волокон, вимога теорії тотожності виглядає логічно необгрунтованою.

Іншою підставою для критики тотожності "за знаком" є проблема причинності. У випадку token-фізикалізму ще важче прийняти просту редукцію за пояснення відношення між фізичними і ментальними станами. Наприклад, важко назвати поясненням того факту, чому усі президенти України були чоловіками, просте припущення тези token-тотожності, що кожен конкретний президент України тотожний до конкретного чоловіка.

Проблема пояснення є лише однією стороною проблеми ментальної причинності. Остання розглядається у двох аспектах: (1) чи можуть ментальні стани (події) бути причинами, і якщо так, то (2) завдяки яким властивостям ментальні стани мають причинну силу?

Відповівши негативно на перше запитання, ми отримаємо класичну концепцію епіфеноменалізму.

Епіфеноменалізм є доктриною, яка заперечує причинну силу ментального: ментальні феномени (відчуття, бажання, думки, наміри тощо) не можуть мати наслідків, вони є причинно інертними або причинно безсилими.

Інакше кажучи, ментальні феномени спричинені фізичними феноменами, але самі вони не можуть нічого спричинити, тобто є епіфеноменами. Як правило, стверджуючи, що х і у причинно пов’язані,  ми можемо сказати, що х є причиною у завдяки чомусь, зокрема завдяки певній властивості. Так само ментальні феномени можуть мати причинну силу або завдяки підведенню під певний тип, або завдяки певним властивостям.

Заперечення причинної дієвості свідомості відповідно створює різні типи епіфеноменалізму: token-епіфеноменалізм і type-епіфеноменалізм. Перший передбачає, що жодна ментальна подія нічого не спричиняє, другий — що жоден тип ментальних подій не має причинного впливу. Тoken-епіфеноменалізм обов’язково передбачає type-епіфеноменалізм, тому переважно до уваги береться останній.

До визнання ментальних подій епіфеноменами веде також твердження, що ментальні події мають причинну силу завдяки фізичним властивостям — як наслідок ми отримуємо епіфеноменалізм властивостей: жодна подія не може нічого спричинити завдяки своїм ментальним властивостям .

Епіфеноменалізм виглядає доволі дивною концепцією, оскільки твердження, що ментальні феномени нічого не спричиняють, очевидно суперечать звичному поясненню нашого повсякденного досвіду. Наприклад, це означає, немає жодного зв’язку між головним болем людини, її візитом до аптеки і купівлею знеболювальних ліків, або що причиною того, що вона підійшла до дверей і відчинила їх, не може бути почутий нею дзвінок.

Однак саме такої позиції притримуються не лише елімінативісти, що відносять такі пояснення до наївної "народної психології", але й антифізикалісти, котрі відстоюють існування феноменальних властивостей свідомості, що не можуть бути редуковані до фізичних властивостей. Так, на думку Френка Джексона, феноменальні властивості мають фізичні причини і можуть впливати на інші ментальні стани, але не відіграють жодної ролі у фізичній детермінації, тобто будучи самі спричинені фізично, вони самі нічого не спричиняють. Тому біль, який ми відчуваємо, викликаний фізичною подією (наприклад, спазмом судин), однак сам безпосередньо не впливає на інші події, будучи лише проявом відповідної фізичної події, так само і знеболювальні ліки діють лише тоді, коли вони спрямовані на причину, що викликала біль (наприклад, усувають спазм), але аж ніяк не на сам біль.

Одним з аспектів розвитку питання епіфеноменальності свідомості є біологічна проблема пояснення "надлишковості" усвідомлення дій людиною на відміну від тварин, які діють згідно інстинктів і рефлексів. Також значна частина процесів, що відбуваються в людині, також проходять поза нашою увагою і свідомим контролем, наприклад, процес дихання, продукування інтерферону у відповідь на потрапляння і розмноження вірусів і т.п. Відповідно постає питання: навіщо (з еволюційної позиції) людині усвідомлювати те, що з нею відбувається? (розвиток теми див. у [3]).

Епіфеноменалізм виявляється  наслідком фізикалістичного тлумачення причинності, оскільки випливає з твердження, що ментальні події (стани, процеси) мають причинну силу завдяки своїм фізичним властивостям: якщо ментальна подія принаймні token-тотожна до фізичної події і є причинно дієвою завдяки своїм фізичним властивостям, ментальні властивості виявляються зайвими, вони є епіфеноменами. Утім, існує спосіб уникнути епіфеноменалізму через визнання  тези, що ментальні стани мають причинну силу завдяки своїм ментальним властивостям. Але такий варіант є не набагато кращим, аніж епіфеноменалізм, оскільки він робить можливою понаддетермінацію. Певна фізична подія Е є понаддетермінованою, якщо вона одночасно спричинена двома незалежними причинами — фізичною подією Р і ментальною подією М. Понаддетермінація, якщо її розуміти як збіг кількох незалежних причин, що викликають один наслідок (причому відсутність однієї з цих причин не вплинула б на наслідок), виявляється не такою вже й маргінальною ідеєю, якщо усі причини є фізичними. Так, наприклад, лікар може констатувати смерть людини, що загинула під час пожежі, як наслідок двох причин: чадного диму і значних опіків. Такий приклад, як і аналогічні йому, не здається аж надто нереальним. Але проблема полягає у тому, що понаддетермінація, яка включає як фізичні, так і ментальні причини, суперечить ідеї "завершеності фізики" (усі фізичні наслідки мають фізичні причини у відповідності до фізичних законів) або "принципу фізичної причинної замкненості" (лише фізичні події можуть бути причиною фізичних подій). Відмова ж від принципу завершеності фізики для більшості фізикалістів (але не для всіх) рівнозначна визнанню певного різновиду дуалізму, зокрема інтеракціоністського дуалізму — доктрини, що стверджує існування свідомості як незалежної субстанції, яка взаємодіє з тілом. Зрозуміло, що ця теорія є однією з найменш популярних, оскільки вона повертається до давно відкинутого картезіанського субстанційного дуалізму.

Отже, основні з розглянутих підходів до проблеми ментальної причинності зводяться до відмови або від принципу завершеності фізики (понаддетермінація), або від визнання ментальної причинності (епіфеноменалізм). Існує також спосіб уникнути обох обмежень, відмовившись від тези, що події мають причинну силу завдяки певним властивостям. Таку позицію представляє аномальний монізм Дональда Девідсона.

 

Аномальний монізм Д.Девідсона

Аномальний монізм Д.Девідсона на сьогодні є однією з найбільш вдалих спроб пояснення проблеми ментальної причинності, незважаючи навіть на те, що концепція не уникає деяких труднощів. Концепція є моністичною,  оскільки, за Девідсоном, ментальні сутності нічого не додають до фізичної будови світу (не існує "свідомостей" (minds)), проте люди мають ментальні властивості — такі, що визначають істинність певних психологічних предикатів. Ці властивості постійно змінюються,  зміни ж є ментальними подіями. Монізм Девідсона є аномальним, оскільки він виходить з наступних, дещо парадоксальних, передумов:

1.      Усі ментальні події причинно співвіднесені з фізичними подіями.

2.      Якщо дві події співвіднесені як причина і наслідок, то існує строгий закон, до якого вони відносяться.

3.      Не існує строгих психофізичних законів [10, 231].    

"Строгими" є такі закони, що належать до замкнених систем: усе, що впливає на систему, має включатися нею. Оскільки лише фізика претендує на те, щоб бути замкненою системою, що підпорядковується строгим законам, закон, який співвідносить ментальну подію М з фізичною подією,  має бути фізичним законом. Але тоді М повинна мати фізичну дескрипцію — вона має бути фізичною подією. Тези 1-3 передбачають дві форми редукціонізму: редукцію ментального до фізичного через експліцитне визначення ментальних предикатів у фізичних термінах і редукцію через підпадання під дію строгих законів. Девідсон визнає онтологічну редукцію, але вважає, що онтологічний монізм має бути доповнений концептуальним дуалізмом, оскільки ментальні поняття не зводяться до фізичних понять. Така вимога випливає з холізму ментального, що обґрунтовується філософією мови Д.Девідсона.

Концепція Девідсона викликає безліч різночитань і проблем, що обумовлюється, по-перше, недостатньою розробкою самим автором певних суперечливих моментів, по-друге, тлумаченням таких понять, як "властивість", "причинна сила" тощо у руслі type-тотожності. Аномальний монізм є різновидом token-тотожності, оскільки лише конкретна ментальна подія є тотожною до конкретної фізичної події, і з цього не випливає, що певний ментальний тип може бути тотожний  до певного фізичного типу. Відповідно, існує суттєва відмінність рівнів редукції: type-фізикалізм передбачає як онтологічну, так і концептуальну редукцію, тобто не лише типи або види ментального і фізичного, але і ментальні та фізичні предикати є еквівалентними.

Token-фізикалізм Д.Девідсона очевидно заперечує концептуальну редукцію, він є різновидом нередуктивного матеріалізму, відповідно, має відкинути тезу про причинно-пояснювальну силу ментального. Основні дебати з приводу ментальної причинності розгортаються довкола наступного питання: завдяки яким властивостям — ментальним чи фізичним — ментальні події мають причинну силу? Якщо визнати, що завдяки ментальним властивостям, позиція аномального монізму буде суперечливою і неприйнятною, оскільки це передбачає, що ментальні події не лише є причинами, але й що вони причинно-пояснювально релевантні qua ментальні. Але це неможливо, оскільки концепція заперечує існування психофізичних законів. Якщо ж визнати, що ментальні події мають причинну силу завдяки фізичним властивостям, це буде рівнозначним визнанню епіфеноменалізму. Ця проблема постає перед будь-яким різновидом нередуктивного матеріалізму: якщо визнати, що ментальні властивості не зводяться до фізичних властивостей, слід показати, яким чином вони мають причинну силу, притому, що завершеною системою може бути лише фізична система. Якщо це зробити не вдається, важко позбутися звинувачення в епіфеноменалізмі.

Як вважає Д.Девідсон, а також деякі з його коментаторів, подібні звинувачення насправді не стосуються його концепції, оскільки причинність є відношенням між конкретними подіями, незалежно від того, які властивості вони мають або від того, як вони описуються, оскільки лише події мають причини і наслідки. Приймаючи такий екстенсіоналістський погляд на причинні зв’язки, немає жодного сенсу говорити про те, що подія спричиняє щось як ментальна чи завдяки своїм ментальним властивостям, тому що опис не належить до онтологічного рівня.

Властивості відіграють роль не у формуванні причинних відношень (онтологічний статус), а у причинному поясненні (дескриптивний статус), причому частіше поняття ментальних властивостей заміняється поняттям  ментальних предикатів. Відповідно, проблеми, пов’язані з концепцією Д.Девідсона, стосуються переважно ментальних дескрипцій і причинного пояснення. Як вже зазначалося, події, які підпадають під дію строгих фізичних законів, повинні мати фізичні дескрипції. Ментальні дескрипції виключаються при обґрунтуванні строгих причинних законів, причому вони не редукуються до фізичних дескрипцій. Яким чином тоді ментальні дескрипції взагалі відіграють якусь роль?

Дати відповідь на це питання у межах теорії аномального монізму можливо, якщо поруч з аномальністю ментального визнати "слабку" інтерпретацію принципу номологічного характеру причинності. Остання теза полягає у тому, що якщо ми маємо просте сингулярне причинне твердження "а спричиняє b", не необхідно, щоб відповідний причинний закон був сформульований у термінах згаданих дескрипцій "а" і "b", тобто у випадку сингулярного причинного твердження, яке стосується ментальних подій, не слід очікувати використання ментальних предикатів у формулюванні відповідного закону. Ментальні предикати не беруть участі у формулюванні строгих причинних законів, оскільки вони не можуть утворювати замкненої системи.

Психологічний рівень дескрипції стосується широкого кола проблематики, пов’язаної з інтенціональністю свідомості, раціональністю і логікою дій; він стосується такого способу пояснення, який не має аналогу у фізичній теорії — пояснення у термінах reasons.

Хоча одне зі значень англійського слова "reason", так само, як і слова "cause", є "причина", його в даному контексті слід перекладати словом "підстава". Наші фізичні дії мають фізичні причини, однак поведінка, керована свідомістю (бажаннями, намірами, думками), має підстави. В англійській мові "cause" i "reason" навіть на етимологічному рівні мають різні конотації: "cause" зберігає детерміністський характер і є елементом зв’язку "причина-наслідок", асоціюється з поняттям закону і характеризує сферу фізичної необхідності; "reason", що, окрім "причини",  має такі значення, як "розум", "здоровий глузд", "сенс", є терміном, пов’язаним з раціональною мотивацією, обґрунтуванням, і характеризує сферу ментального (найчастіше застосовується для мотивації людських дій, бажань тощо).

Якщо на фізичному рівні ми маємо справу із строгими законами, на рівні психології можна казати лише про існування "законоподібних" гетерономних узагальнень, що дозволяють радикальну зміну словника термінів. Така зміна можлива, оскільки наші мотивації дій та їхні інтерпретації ніколи не будуть замкненими і остаточно визначеними, вони можуть бути змінені, якщо такі зміни будуть визнані раціональними. У зв’язку з цим все ж лишається питання: чи є зв’язок раціональної мотивації також причинним (causal)? Девідсон вважає, що так, оскільки пояснення у термінах reason виконує два завдання, які ніяк не пов’язані: 1) раціоналізація віри/дії; 2) звернення до причин дії. Ця позиція є наслідком його тези, що емпіричні причинні закони не можуть включати інтенціональний словник. Інтенціональні стани спричиняють дії завдяки своїм неінтенціональним, нейрофізіологічним характеристикам. Інтенціональні узагальнення як інтенціональні не є причинним поясненням дій, вони формують конститутивні принципи раціональності, які є основою нашого приписування інтенціональних станів собі та іншим (ідея інтенціональності детально розглядається у наступному підрозділі). Саме така роль ментальних предикатів обумовлює їх нередукованість до фізичних предикатів.

Такий аналіз лишає відкритим питання про відношення між ментальними та фізичними предикатами (або, у більш звичному формулюванні, — властивостями). Це питання Д.Девідсон намагається вирішити, застосовуючи поняття супервентивності або "витікання" (supervenience).

 

Відношення супервентивності і нередуктивний фізикалізм

Наголос на понятті супервентивності або витікання (від англ. supervenience — "витікання, випливання") як спроба нередуктивного вирішення проблеми психофізичної причинності є ще одним внеском Д.Девідсона до сучасних обговорень у філософії свідомості, разом з утвердженням аномалізму ментального. Передтечею концепцій, що будуються на основі відношення супервентивності, може вважатися емерджентизм К.Л.Моргана. Саме поняття стосовно проблематики ментальної причинності вперше використовує Д.Девідсон, а найвпливовішим сучасним дослідником, що значно розширив і деталізував поняття супервентивності, є Джегвон Кім.

Хоча концепція аномального монізму заперечує існування психофізичних законів, вона узгоджується з такою позицією, що ментальні характеристики у певному сенсі залежать від, або витікають (supervene) з фізичних характеристик.

Теза супервентивної залежності: якщо ментальне витікає з фізичного, не може існувати двох подій,  повністю подібних у фізичному плані, але відмінних у ментальному плані.

Інакше кажучи, супервентивність ментального означає, що об’єкт не може відрізнятися у ментальному плані без того, щоб не відрізнятися у фізичному плані. З поняттям супервентивності, як правило, асоціюються три ідеї:

1)       співваріативність властивостей: якщо дві речі мають нерозрізнювані субвентивні або базові властивості (subvenient properties), вони повинні мати нерозрізнювані супервентивні або похідні властивості (supervenient properties);

2)       залежність: супервентивні властивості залежать від, або обумовлені субвентивними основами;

3)        нередуктивність: супервентивні властивості не можуть бути зведені до субвентивних основ.

Д.Девідсон вживає поняття "властивість" як синонімічне до поняття "предикат", вказуючи, що поняття супервентивності розглядається за аналогією з відношенням між предикатом і сукупністю предикатів у мові. Таким чином, супервентивність є для нього лише лінгвістичною тезою, що стосується ментальних і фізичних дескрипцій та позбавлена онтологічних імплікацій.

Іншою спробою застосувати поняття витікання до ментальної причинності є концепція Дж.Кіма. Специфіка розгляду супервентивності Кімом, на відміну від Девідсона, полягає, по-перше, у включенні  контекстів з точки зору семантики можливих світів, по-друге, у наданні властивостям онтологічного статусу: згідно позиції цього автора, супервентивність є метафізичним відношенням між властивостями, які конституюють події. Він вирізняє дві версії супервентивності — слабку і сильну.

Слабка супервентивність: Необхідно (для кожного з можливих світів), якщо будь-які х та у (у межах одного світу) є Р-нерозрізнювані (фізично нерозрізнювані), то х та у є М-нерозрізнювані (ментально нерозрізнювані).

Характерною рисою слабкої супервентивності є те, що вона накладає обмеження у межах одного світу, але не поширюється на відношення між світами. Таким чином, прийняття версії слабкої супервентивності не забороняє, наприклад, існування двох фізично нерозрізнюваних істот, одна з яких взагалі позбавлена свідомості, якщо помістити їх в різних світах. Або ми можемо уявити собі світ, у якому свідомістю наділені не люди та вищі примати, а інфузорії. Очевидним висновком є визнання недостатності слабкої супервентивності для захисту позицій фізикалізму.

Сильна супервентивність поширює вимогу на усі можливі логічні світи: якщо деякий х має ментальну властивість, за вимогою супервентивності він з необхідністю повинен мати також і субвентивну фізичну властивість, з якої ця ментальна властивість випливає, причому відношення зберігається між усіма можливими світами.

Сильна супервентивність є достатньою для підтримки тези залежності ментальних властивостей від фізичних без редукції перших до останніх. Тому поняття супервентивності є центральним для більшості різновидів нередуктивного фізикалізму в обґрунтуванні проблеми ментальної причинності. Проте навряд чи можна твердити на цій підставі, що супервентивна теза виконує таким чином і пояснювальну функцію, оскільки вона не уточнює, про яку саме залежність іде мова. Як вважає Дж.Кім, доки останнє питання не буде з’ясоване, супервентивна теза більше підтверджує психофізичну проблему, аніж вирішує її.

Іншою проблемою на основі відношення супервентивності, спільною для обох різновидів фізикалізму, є неможливість множинної реалізації ментальних станів. Якщо нерозрізнюваність ментальних станів вимагає нерозрізнюваності фізичних станів, і навпаки — відмінність у фізичних станах вимагає відмінності у ментальних станах (за вимогою співваріативності властивостей), то припустиме, скажімо, припущення, що різниця у кольорі волосся впливає на відмінність думок двох людей. Тому  супервентивна версія фізикалізму теж не здатна уникнути усіх критичних звинувачень на свою адресу. Цієї проблеми намагається уникнути інший різновид нередуктивного фізикалізму — функціоналізм, приймаючи принцип різноманітної реалізації ментальних станів.

Існує ще один спосіб уникнути проблем, пов’язаних з ментальною причинністю. Він водночас найбільш простий, найбільш ефективний, практикується у філософії з часів Девіда Г’юма, досить рідко, з огляду на радикальність, проте з завидною регулярністю. Згаданий спосіб полягає у запереченні фізичного змісту самого поняття "причинності". Славнозвісна проблема причинності Г’юма набула критики її метафізичного змісту у творах І.Канта і численної армії його наступників. Традиційність довіри до ідеї причинності підкреслює і один із засновників науки кібернетики У.МакКаллох (див. другий епіграф до цього підрозділу), майже дослівно його слова співпадають з висловлюванням Л.Вітгенштайна: "Віра у причинний зв’язок є упередженням" (Філософські дослідження, 5.1361).

 

Функціоналізм

Позиції класичних теорій тотожності в останню декаду ХХ-го століття не знаходили таких численних прихильників, як цілий ряд функціоналістських теорій, що, окрім орієнтації на суто фізичні науки, характеризуються широким залученням досліджень у галузях когнітивних наук, комп’ютерних технологій і програмування, а також програм створення штучного інтелекту.

Функціоналізм вважається фізикалістською теорією. Однак, ідеї функціоналізму можуть вважатися індиферентними  стосовно матеріалізму, оскільки сама ідея пошуку онтологічних основ є для функціоналістів  зайвою, якщо не очевидно хибною. Проте це не заважає більшості дослідників подавати функціоналізм під графою "нередуктивний фізикалізм", а часом навіть трактувати як одну з теорій тотожності. Для першого тлумачення є більші логічні підстави: функціоналізм приймає ідею множинної реалізації ментальних станів, чим вигідно відрізняється від редуктивного фізикалізму.

Як згадувалось вище, множинна реалізація означає, що для виникнення свідомості підійде будь-яка основа, яка здатна забезпечити виконання функції, і це не обов’язково має бути біологічний мозок. Людині можна пересадити серце тварини або навіть штучне серце, і ми будемо вважати його "серцем" за однієї простої умови — воно забезпечує циркуляцію крові. Чому б у такому разі не приписати "свідомість" будь-якій, навіть штучно створеній основі, якщо вона виконуватиме усі функції свідомості?

Крім того, на відміну від теорій тотожності, у яких йдеться про тотожність станів або властивостей, функціоналізм стверджує лише відповідність відношень та функцій. Існує також певна подібність (принаймні у пояснювальних формах) між біхевіоризмом та функціоналізмом, оскільки інтерпретації підлягають лише спостережувані вхідні та вихідні дані на основі приписуваних функцій.

Функціоналізм розглядає діяльність свідомості як причинну залежність між чуттєвими "вхідними даними" і поведінковими "вихідними даними" і зводить психологічні стани до функцій, які вони виконують.

Поняття функції тут має сенс, близький як до математичної функції, так і до розуміння функції у біології, наприклад функція, яку виконує око мухи і собаки, є подібною, незважаючи на різну анатомічну будову. Функціоналістське розуміння свідомості найкраще відображає так звана "комп’ютерна метафора", у відповідністю з якою людина є комп’ютером, що має органічну основу і діє згідно певної "програми". За словами Х.Патнема, одного з основних ідеологів функціоналізму, "функціоналізм розглядає нас як автомати, тобто як комп’ютери, яким трапилося бути зробленими з м’яса і крові" [10, 507].

Більшість функціоналістів схильні приймати таку позицію як метафору — діяльність мозку подібна до діяльності комп’ютера — ця аналогія виявляється корисним припущенням, яке дозволяє сподіватися, що майбутні розробки у галузі комп’ютерних технологій зможуть дати релевантне пояснення діяльності, яку ми пов’язуємо з поняттям свідомості. Така версія є "м’якою" або "слабкою".

Однак можливе і буквальне розуміння тези: якщо розглядати ментальні стани у вузькому розумінні як обчислювальні стани, тоді свідомість (мозок) буквально є комп’ютером, де тілесна організація (мозок і нервова система) є аналогом машинної будови або "заліза" (hardware), а свідомість — аналогом програмного забезпечення (software). Ця версія функціоналізму, що зрівнює інтелект природній зі штучним комп’ютерним інтелектом, є "сильною". Але зауважимо, що ця теза зовсім не є центральною для функціоналізму в цілому, його захисники  не ставлять собі за мету наганяти жах на тих, для кого сама ідея машини, "позбавленої свідомості", є протилежністю до ідеї людини.

Функціоналістську ідею з однаковим успіхом можна використати для двох нібито протилежних тверджень: можна твердити, що людина не має свідомості так само, як її не має машина (Д.Деннет), або можна вважати, що як людина, так машина з аналогічною програмою мають свідомість, якщо вони виконують однакові функції, що, власне, і намагаються довести дослідники у галузі штучного інтелекту (А.Тьюринг).

Існує певна розбіжність у тлумаченні аналогії між функціональними станами людини і машини: можливий розгляд психологічних станів 1) як аналогів до "логічних станів" машин (станів, що визначаються на програмному рівні (software)), 2) як аналогів до "структурних станів" машин (на рівні електронної будови (hardware)). Очевидно, що другий варіант є ближчим до фізикалізму — так само, як і type-фізикалізм, він апелює до прикладів з фізики: як світло є емпірично тотожним до електромагнітного випромінювання, так і психологічні стани емпірично тотожні до функціональних станів. Звідси не випливає тотожність також і фізичних станів: психологічно, тобто функціонально ізоморфні системи не обов’язково повинні перебувати в однакових фізичних станах. Проте стани, які виконують однакову функціональну роль, ототожнюються на рівні дескрипцій.

Останнє ототожнення, яке мало б узгоджувати функціоналістську інтерпретацію свідомості з теорією значення, натомість створює одну з найбільших проблем для функціоналізму. За іронією долі, семантичний аргумент проти своєї ж теорії запропонував сам Х.Патнем. Екстерналістська семантика, яку Патнем захищає і зараз, передбачає, що психологічні стани не визначають як екстенсіонал, так і значення (інтенсіонал) термінів. Використовуючи мисленнєвий експеримент Двійника Землі  (де рідині, яку ми називаємо водою і яка має формулу Н2О, відповідає рідина, яка має усі властивості води, але хімічну формулу XYZ) [5, 164-234],  можна сказати, що я і мій двійник перебуваємо в однакових функціональних станах, але в різних ментальних станах, оскільки коли я на Землі кажу "Це—вода", я маю на увазі Н2О, а коли мій двійник на Двійнику Землі каже те ж саме, він має на увазі XYZ, що, відповідно до семантичної теорії Х.Патнема означає, що різними будуть не лише екстенсіонали, але і значення. Оскільки ж значення не є породженням суто індивідуальних психічних процесів, вони неодмінно включають фактор світу і інших людей. Це, звичайно, суперечить функціоналістським ідеям, і Патнем, роблячи вибір між екстерналістською семантикою і функціоналізмом, віддав перевагу семантиці.

Характеристика функціоналізму, наведена вище, не вичерпує трактування терміну і більше відповідає варіанту "машинного функціоналізму" або "комп’ютерного функціоналізму", що пов’язується з ідеєю штучного інтелекту (ШІ). Зокрема, на цій основі виділяється дві версії ШІ — сильна та слабка. Критичне обговорення у контексті філософії свідомості викликає лише сильна версія, яка стверджує, що немає принципової різниці між функціональною діяльністю комп’ютера і людського інтелекту, а тому можливе приписування ментальної діяльності (у першу чергу, мислення) комп’ютеру. Це твердження обґрунтовується тестом Тьюринга за ім’ям його автора, Алана Тьюринга, або тестом нерозрізнюваності: якщо неможливо розрізнити, які відповіді на запитання отримані від комп’ютера, а які — від людини, машина успішно проходить тест, а отже, вона має інтелект, якщо його має людина.

Зміст тесту зводиться до того, що людина-екзаменатор отримує друковані відповіді на будь-які свої запитання від двох "піддослідних", що знаходяться в інших кімнатах, один з яких — людина, а інший — комп’ютер, що видає себе за людину. Сам А.Тьюринг зауважує, що тест успішний тоді, коли ми намагаємось "розвінчати" комп’ютер, який "видає себе за людину". Якби перед нами стояла обернена задача, розпізнати людські відповіді, на відміну від комп’ютерних, достатньо було б задати обчислення, яке комп’ютер здійснив би миттєво, і на яке звичайна люди на витратила б відчутно більше часу. Д.Хофштадтер вважає, що аргумент від нерозрізнення до визнання мислення у машини є ненадійним: якщо ми розглянемо приклад, де екзаменатор-жінка має визначити, які відповіді належать жінці, а які — чоловіку, що видає себе за жінку, і припустимо, що екзаменатор не змогла вірно розпізнати відповіді, то, за аналогією з висновком Тьюринга, ми мали б визнати, що усі чоловіки насправді є жінками. Спершу також тест Тьюринга звинувачували у нереалістичності, так, кілька десятиліть тому філософи всерйоз стверджували, що комп’ютер ніколи не обіграє навіть дитину у шахи, не кажучи про імітацію ним складних людських інтелектуальних дій. Сьогодні цей аргумент вже не є вагомим, оскільки розроблено чимало програм, які успішно подолали тест: комп’ютери не лише навчилися грати у шахи і обігрувати чемпіонів світу, але й писати вірші, і створювати музичні композиції; розроблено також програму, яка успішно імітує психіатра (комп’ютерний психіатр навіть викликав більшу довіру у паціентів, аніж справжні психіатри), і навіть програму, яка вдало зімітувала пацієнта психіатра, обдуривши кількох лікарів (приклад "душевнохворого" комп’ютера, мабуть, на сьогодні є найбільш іронічною реалізованою варіацією на тему тесту Тьюринга). (Виклад аргументу див. у статті "Обчислювальні машини і розум" А.М.Тьюринга, вміщеній у [24], а цікаву критику — у діалозі Д.Хофштадтера "Тест Тьюринга: Бесіда у кафетерії", також у [24]).

Найбільш відомим аргументом проти сильної версії штучного інтелекту є мисленнєвий аргумент під назвою "Китайська кімната", висунутий філософом Джоном Сьорлем, і побудований за аналогією з емпіричними програмами Р.Шенка.

Мисленнєвий експеримент пропонує уявити людину, що не володіє китайською, яку замкнули у кімнаті з текстами, написаними цією мовою. Китайські тексти супроводжуються правилами, написаними рідною мовою, які пояснюють, як співвідносити ці тексти між собою. З часом людина натреновується успішно маніпулювати символами, тобто на комбінацію знаків з одного тексту видавати комбінацію знаків з іншого. Для стороннього спостерігача, який володіє китайською і який бачить лише комбінації знаків, це виглядає так, ніби людина дає осмисленні відповіді на запитання, однак очевидно, що вона і досі не розуміє жодного слова китайською мовою. Діяльність людини у "Китайській кімнаті" аналогічна обробці вхідних даних і видачі вихідних даних найпростішою "машиною Тьюринга", однак, як демонструє експеримент, така спрощена схема розумової діяльності не має нічого спільного зі справжнім людським розумінням. (Детальний виклад аргументу див. у [22], критику у [6]).

Дж.Сьорл є найбільш послідовним критиком комп’ютерного функціоналізму, залишаючись при цьому представником нередуктивного фізикалізму, він припускає, що можна побудувати комп’ютер, що повністю копіюватиме свідому поведінку, і навіть створювати настільки досконалу імітацію розумової діяльності, що її важко буде відрізнити від справжнього інтелекту, однак наполягає, що такий комп’ютер буде позбавленим свідомості. У ранній версії "Китайської кімнати" акцент робився на відсутності розуміння та інтенціональності як суттєвих характеристик людського пізнання, генерованого свідомістю; пізніше філософ неодноразово підкреслював, що різниця між комп’ютерним маніпулюванням символами і людським мисленням полягає у наявності лише синтаксису без семантики у першому випадку і як синтаксису, так і семантики у другому. Також Сьорл зауважує, що теорії ШІ займаються всього лише моделюванням інтелекту, ті ж, хто, переймаючись хибним оптимізмом, приписують комп’ютерам свідомість, не розуміють різниці між моделлю і об’єктом, що моделюється. Ми ж не очікуємо, іронізує він, що комп’ютерна модель зливи у Лондоні зробить нас мокрими, то чому у такому разі хтось може вірити, що комп’ютерне моделювання є творенням свідомості?

Існують й інші підстави критики претензій сильного ШІ: Р.Пенроуз (математик, фізик, професор Оксфордського університету), який також належить до гарячих супротивників комп’ютерного функціоналізму, скептично ставиться до семантичної версії і натомість стверджує, що відмінність полягає у неалгоритмічності свідомості як щонайменше суттєвої частини діяльності людського інтелекту. На його думку, наївно сподіватись, що усвідомлення чи розуміння може з’явитись шляхом простого виконання алгоритмів. Прихильники комп’ютерного функціоналізму і обчислювальних теорій свідомості розглядають свідомість як сукупність алгоритмів або процедур обчислення як нисхідного, так і висхідного типу. Обчислювальна процедура має нисхідну організацію, якщо вона має прозорі правила побудови, містить частину заздалегідь заданих даних і передбачає чітке рішення певної проблеми, і висхідну організацію, якщо правила, обсяг даних заздалегідь не визначені і можуть змінюватись, однак є процедура "навчання", тобто підвищення ефективності діяльності системи шляхом врахування попередньої діяльності. Дієвими прикладами систем висхідного типу є штучні нейронні мережі. У книзі "Новий розум короля" Р.Пенроуз висуває головний аргумент проти ідеї алгоритмічної побудови свідомості (а, отже, і проти можливості її штучного створення): навіть якщо більша частина процесів мозку алгоритмічна, саме виникнення і застосування алгоритмів не може пояснюватись деяким додатковим алгоритмом, тому основа алгоритмічної діяльності має бути неалгоритмічною. 

Роджер Пенроуз  відомий не лише як критик сильної версії ШІ, але й як автор суперечливої і широко дискутованої фізикалістичної концепції. Її рідкісною для сучасних натуралістичних концепцій свідомості особливістю є те, що наукову основу дослідження свідомості Пенроуз вбачає не у біології, когнітивній психології чи нейрофізіології, а у квантовій фізиці. Серед нечисленного табору прихильників квантовомеханічного пояснення свідомості варто згадати також С.Хамероффа (S.R.Hameroff) та Г.Степпа (H.P.Stapp). На відміну від Дж.Сьорла, який припускає можливість симуляції або моделювання інтелекту без усвідомлення, Р.Пенроуз притримується нередуктивної фізикалістичної позиції, згідно якої усвідомлення є наслідком фізичної активності мозку, яку неможливо змоделювати обчислювальними засобами. У праці "Тіні розуму: у пошуках науки про свідомість" (1994) він пояснює, що помиляються не лише прихильники сильного ШІ, які зводять свідомість до обчислювальної діяльності, але й фізикалісти, які вважають, що мозкова діяльність може бути пояснена у межах установок класичної фізики. На його думку, розкриття таємниці свідомості слід шукати на глибшому рівні — рівні процесів будови нейронів, основою якої є цитоскелет. У будові цитоскелету важливу роль відіграють мікротрубочки, у яких можливе виникнення феномену квантової когерентності.

Водночас вчений визнає, що сучасна фізика ще не створила адекватної теорії фізичних процесів, котрі відповідають за виникнення свідомості, тому надто передчасно було б вести мову про можливість штучного творення свідомості. У цьому сенсі свідомість є феноменом, який виходить за межі відомої науки, однак звідси не виводиться її принципова таємничість і непізнаваність науковими засобами. Загалом позицію Р.Пенроуза можна підсумувати наступними тезами.

1. Свідомість не може бути пояснена на основі класичних наукових установок, тому побудова ШІ на алгоритмічній основі не є ані створенням свідомості, ані її поясненням.

2. Неалгоритмічна природа свідомості, швидше за все, пов’язана з квантовими ефектами, у виникненні яких важливу роль відіграють мікротрубочки цитоскелета.

3. Майбутня наука спроможна створити адекватну фізичну теорію, яка дасть пояснення свідомості і навіть уможливить створення розумних пристроїв, причому останні не обов’язково мають бути біологічними.

Критики квантовомеханічного підходу зауважують, що будь-який аргумент, який замінює одну таємницю (свідомості) на іншу таємницю (квантова когерентність) є підозрілим (В.Кальвін, Б.Баарс), а також відмічають, що звернення до квантової механіки задля пояснення свідомості дає не більше, аніж вивчення атомної будови тіла птаха для пояснення, чому пташки літають (К.Елаясміт, П.Тагард), а сподівання знайти розгадку свідомості всередині мікротрубочок чи на ще нижчому рівні є ігнорацією комплексних системних зв’язків (В.Кальвін метафорично називає цю ідею стрибку від найнижчого субклітинного рівня до рівня свідомості "мрією сторожа"). Навіть якщо буде доведена присутність у мозку квантовомеханічних ефектів, їхній зв’язок з виникненням розуму все ще є далеко не самоочевидним.

Окрім комп’ютерного функціоналізму існують й інші різновиди. Зокрема, не менш популярною є гіпотеза "мови  думок" Джері Фодора, яку відносять до психофункціоналізму. Ця гіпотеза, так само як і аналітичний функціоналізм Девіда Льюїса, намагається включити до функціонального аналізу концепції "народної" психології (Н.Блок пропонує розрізняти психофункціоналізм, який розглядає вміст ментальних термінів, і концептуальний функціоналізм, що дає функціональні визначення самим ментальним концепціям). Проблеми, пов’язані з теорією значення, функціоналісти (зокрема Н.Блок і В.Лікан) намагаються вирішити за допомогою "семантики концептуальних ролей", яка є різновидом процедурної семантики. Ще одним сучасним напрямом, що намагається уникнути крайнощів "машинного функціоналізму" є "телеологічний функціоналізм".

Незважаючи на вражаючу варіативність функціоналізму і суттєві переваги у порівнянні з теоріями тотожності, цій концепції досі все ж не вдається уникнути принаймні кількох проблем і усунути всі недоліки. Серед недоліків функціоналізму виділяють надто вузьке тлумачення свідомості, що фактично прирівнюється до інтелекту, адже парадигмальним зразком свідомої діяльності для функціоналістів є мислення, таким чином ігнорується суттєва частина свідомого досвіду, пов’язана з відчуттями чи емоціями. Створення комп’ютера, який, наприклад, відчуває біль, на основі функціоналістського підходу є малореалістичним завданням до тих пір, доки функціоналізм (як і біхевіоризм, що не зміг подолати аналогічну проблему) не відійде від концепції свідомості як "чорної скриньки", наповнення якої невідоме, оскільки все, що доступне інтерпретації — це "вхідні" та "вихідні" дані, поєднані функціональними відношеннями. Пов’язана з попередньою також проблема інтенціональності: ототожнення ментальних станів з функціональними видається не кращим, аніж із фізичними, оскільки як ті, так і інші позбавлені інтенціональності, яка є суттєвою характеристикою свідомості. До технічних проблем, які поки що створюють різницю між діяльністю людини і комп’ютера, але з приводу подолання яких дослідники сповнені найоптимістичніших сподівань, належить проблема  контексту: комп’ютер не здатний враховувати контекст, зміни ситуацій, загалом оточення, у якому перебуває людина (у цьому легко переконується, наприклад, будь-який користувач комп’ютерної програми перекладу).

Ідеї функціоналізму для багатьох здаються надто привабливими, щоб легко від них відмовлятися, та й навряд чи у цьому є потреба. Функціональний аналіз виглядає доволі перспективним напрямком розвитку, хоча претензії функціоналізму на те, щоб бути закінченою теорією свідомості, настільки ж перебільшені, наскільки свого часу були перебільшені сподівання біхевіористів. Крім того, функціоналізм виконує також і критичну роль, піддаючи сумніву правильність type-фізикалізму, і намагається позбутися деяких недоліків останнього, зокрема допускаючи ідею різноманітних можливостей реалізації ментальних станів і повертаючи значення буденним психологічним концепціям. Досить важливим є принципово інший підхід функціоналістів до вирішення "психофізичної проблематики", що відкидає "вічні" беззмістовні філософські суперечки моністів і дуалістів. І хоча можна посперечатися, чи є функціоналістська відповідь на питання про співвідношення свідомості і тіла вірною, функціоналізм зробив важливий крок у напрямку деотологізації психофізичної проблеми, що влучно зауважив Х.Патнем: "чим би не була наша субстанція — чимось духовним, матерією чи швейцарським сиром, вона не накладає жодних суттєвих обмежень на нашу відповідь" [5, 102].

 

Література

1. Армстронг, Д. Материалистическая теория сознания // Аналитическая философия: Избранные тексты. — М., 1993.

2. Деннет Д. Онтологическая проблема сознания // Аналитическая философия: Становление и развитие. — М., 1998.

3. Деннет Д. Виды психики: на пути к пониманию сознания. — М., 2004.

4. Дэвидсон, Д. Материальное сознание // Аналитическая философия: Избранные тексты. — М., 1993.

5. Патнэм Х. Философия сознания. —  М., 1999.

6. Пенроуз Р. Новый ум короля: О компьютерах, мышлении и законах физики. — М., 2005.

7. Юлина Н.С. Головоломки проблемы сознания: концепция Дэниэла Деннета. — М., 2004.

8. Юлина Н.С. Очерки по философии в США. ХХ век. — М., 1999.

9. The Blackwell guide to philosophy of mind, eds. by S.Stich and T.A.Warfield. — Oxford: Basil Blackwell, 2003.

10. A companion to the philosophy of mind, ed. by S. Guttenplan, 1994.

11. Churchland P.S. Neurophilosophy: Toward a Unified Science of  the  Mind-Brain. — Cambridge, Mass.: MIT Press, 1986.

12. Churchland P.S.  Brain-Wise: Studies in Neurophilosophy. — Cambridge, MA: MIT Press, 2002.

13. Dennet D. Brainstorms. Philosophical essays on mind and psychology. —Montgomery Vt: Bradford Books, 1999.

14. Dennet D. Consciousness explained. — Boston: Little Brown and Co, 1991.

15. www.u.arizona.edu/~chalmers На цій сторінці, впорядкованій філософом Девідом Чалмерсом, міститься підбірка текстів в електронному вигляді з філософії свідомості та суміжних тем, а також бібліографія і корисні адреси

16. http://artsci.wustl.edu/~philos/MindDict Електронний словник з філософії свідомості Dictionary of Philosophy of Mind. Зокрема, містить хорошу статтю Т.Роквела на тему елімінативізму.

17. http://en.wikipedia.org Вільна енциклопедія Wikipedia, цікава тим, що статті мають багато крос-посилань і можуть бути доповнені користувачами. Це однак означає, що статті можуть містити неперевірену інформацію.

18. http://www.iep.utm.edu/ Філософська енциклопедія The Internet Encyclopedia of Philosophy.

19. http://plato.stanford.edu/ Одна з кращих інтернет-енциклопедій — Stanford Encyclopedia of Philosophy.

20. http://www.wpunj.edu/philosophy/faculty/mandik/philneur.html Сайт, присвяче-ний взаємозв’язкам між філософією і нейро науками: Philosophy and Neurosciences. Упорядник P.Mandik.

21. http://philosophy.ucsd.edu/EPL/Pat.html Сторінка Патриції Чорчленд.

22. Серл Дж. Сознание, мозг и программы Аналитическая философия: Становление и развитие (антология). — М., 1998.

23. Пенроуз Р. Тени разума: в поисках науки о сознании. — М.-Ижевск, 2005.

24. Хофштадтер Д., Деннетт Д. Глаз Разума. — Самара, 2003.

 

Питання для самоконтролю

1. Як співвідносяться значення термінів "фізикалізм", "матеріалізм" і "натуралізм"?

2. Чому елімінативісти вважають "народну психологію" хибною? У чому, на їх думку, полягає відмінність наукової теорії свідомості?

3. Чи є, на думку Патриції Чорчленд, нейрофілософія емпірично перевірюваною теорією?

4. Чим відрізняється у контексті психофізичної проблеми тотожність "за типом" (type-identity) і тотожність "за знаком" (token-identity)?

5. Причинна теза супервентивності підтримує редуктивну чи нередуктивну версію фізикалізму?

6. У чому полягає "аномальність" свідомості (Д.Девідсон)?

7. Чи передбачає функціоналістська теорія свідомості певний тип онтології?

8. Який зв’язок між "комп’ютерним функціоналізмом" і сильною версією штучного інтелекту?

9. Які зміни для традиційних гуманітарних проектів тягне за собою елімінація "народної психології"?

10. Які існують підстави для ствердження епіфеноменальності свідомості?

 

 

 3.1.2. Сучасні проблеми сцієнтистських інтерпретацій свідомості

"Навіть якби хтось знав усю фізичну історію світу, а кожна ментальна подія була б тотожною до фізичної, з цього не випливало б, що ця людина могла б пояснити чи передбачити хоча б одну ментальну подію"

Д.Девідсон

Поворот до наукового дослідження свідомості, що відбувся кілька десятиліть тому, спричинив виникнення потужної фізикалістичної традиції і різноманітних сцієнтистських (науковоорієнтованих) теорій свідомості, породивши також цілу низку проблем. Новітня проблематика філософії свідомості дещо відрізняється від тієї, що переважала у 60-70 роках, на світанку виникнення фізикалізму: на перший план, поруч з проблемою причинності, виходить проблема свідомого досвіду або феноменальної свідомості, суб’єктивності чуттєвих якостей (як основа проблеми репрезентацій), а також проблема еволюційного походження свідомості і пояснення когнітивних здібностей. Висувається ряд аргументів проти фізикалізму з боку антифізикалістично налаштованих філософів, а також продовжуються пошуки альтернатив редукціонізму.

Критика фізикалізму: 1)  Аргумент знання Ф.Джексона: чого не знала Мері?

Аргумент знання є найбільш відомою спробою заперечити фізикалізм на епістемологічному ґрунті. Аргумент вперше був запропонований Френком Джексоном у статті "Епіфеноменальні Qualia" (1982) і розвинутий у статті "Чого не знала Мері?" (1986), де він має форму наступного мисленнєвого експерименту.

Мері з народження ув'язнена у чорно-білій кімнаті, яку вона ніколи не залишала; її навчають за допомогою чорно-білих книг, лекцій і чорно-білого телевізійного екрану. Припускається, що вона засвоює усю інформацію про світ, яку можна отримати таким чином, зокрема вона знає все, що можна знати про колір (вона навіть стає всесвітньо відомим спеціалістом з хроматології). "Вона знає усі фізичні факти про нас і наше довкілля, у широкому розумінні "фізичного", що включає усі дані "завершених" фізики, хімії, нейрофізіології, а також все, що можна знати про причинні зв'язки, відношення між фактами, включаючи функціональні ролі" [6, 291]. Якщо фізикалістична теорія істинна, то Мері знає все, що тільки можна знати, оскільки вона знає усі фізичні факти.

Фізикалізм стверджує такі тези:

1.     Дійсний світ є повністю фізичним, тому усі факти є фізичними фактами, а знання фізичних фактів є повним, завершеним знанням.

2.     Усі фізичні факти можуть бути описані мовою фізичних наук.

Знання Мері відповідає цим вимогам, але видається, що вона знає не все, що тільки можна знати. Коли вона залишить межі своєї чорно-білої кімнати і вперше побачить, наприклад, щось червоне, вона здобуде нове знання — на що схоже "бачити щось червоне". Знання про те, як виглядають для нас, наприклад, кольорові речі, не можна отримати, навіть знаючи усі фізичні факти. Тому фізикалізм є хибним. У цій же статті Ф.Джексон намагається відповісти на деякі можливі заперечення, зокрема він уточнює, що у даному випадку не береться до уваги здатність до уяви та інтенціональність свідомості. Крім того, мова йде не про власне досвідне пізнання Мері самої себе (фізикаліст, так само як і антифізикаліст погодиться, що зміна фізичних речей зумовить зміну функціональних ролей і станів свідомості), а про досвідне пізнання інших і світу. На думку філософа, досвід сприйняття червоного відкриє для Мері дещо інше, що було недоступне їй у чорно-білій кімнаті. Це "дещо інше" є новим фактом, але оскільки Мері знала усі фізичні факти до звільнення, цей факт не є фізичним. Таким чином, фізикалізм стикається з проблемою захисту тези про повноту фізичного знання.

Аргумент знання отримав неочікувано бурхливу і тривалу реакцію: обсяг усіх статей, написаних у відповідь на п’ятисторінковий аргумент, вимірюється сотнями сторінок, причому до прикладу Мері часто звертаються у сучасних дебатах з філософії свідомості, хоча фізикалізм сьогодення суттєво відрізняється від зразка 80-х років. Слід визнати, що попри деяку наївність і неправдоподібність аргументу, він зачіпає гостру для фізикалізму тему. Позиції учасників дебатів різняться з приводу розуміння 1) поняття знання, 2) поняття факту, 3) ролі науки і об'єктивності наукового знання, 4) вимог фізикалізму, 5) сутності свідомого досвіду.

Першою у відповідь на аргумент була висунута гіпотеза спроможності. Захисники цієї гіпотези намагаються відстояти позиції фізикалізму, стверджуючи, що знання, яке здобуває Мері після звільнення, коли вона бачить першу кольорову річ, не є фактуальним або декларативним знанням (Д.Льюїс, П.М.Чорчленд, М.Тай). Гіпотеза спроможності виходить з розрізнення "знання що" (know-that) і "знання як" (know-how). Знання, яке здобуває Мері, є лише "знанням як", тобто вона не вивчає жодного нового факту, а лише здобуває нову спроможність чи здатність. Оскільки теза повноти передбачає завершеність декларативного знання, що не зачіпається аргументом, фізикалізм уникає небезпеки. Ф.Джексон у відповідь наполягає, що знання Мері є все ж фактуальним, адже воно стосується не лише її суб’єктивних переживань, але й частини досвіду інших людей, який залишався незрозумілим їй у чорно-білій кімнаті.

Частина критиків (Т.Хорган, Б.Лікан і В.Лоар) погоджується з тим, що знання Мері є знанням про факт, але заперечують, що цей факт є новим для неї. Факти, які можна розуміти як "дійсний стан речей", ми пов’язуємо з істинними пропозиціями — об’єктами пропозиційних установок. Істинність таких речень, як "Мати досвід (бачити) червоного подібне цьому і цьому" і "Мати досвід (бачити) червоного — це перебувати у такому і такому нейронному стані", залежить від однакових фактів, але висловлюється різними пропозиціями.  Непрозорість контексту дозволяє припустити, що знання, яке отримує Мері, побачивши червоне, є знанням вже відомого їй факту, лише репрезентованого в інший спосіб. Наприклад, у такий спосіб ми можемо пояснити, що Петро знає, що Цицерон був грецьким оратором, але не знає, що Туллій був грецьким оратором, оскільки Петро не знає, що Цицерон є Туллієм. Але проблема полягає у тому, що Мері за гіпотезою повинна знати усі властивості речей, оскільки вона знає усі факти, тому вона мала б знати усі можливі способи репрезентації.

Інший підхід до проблеми, який також стосується поняття факту, пропонує Макс Дойч. Він наполягає, що аргумент знання зображує викривлений і хибний спосіб набуття знання, адже для успішного засвоєння фізичних фактів необхідний особистий досвід. Такі факти, які можуть бути засвоєні лише досвідним шляхом, він пропонує називати суб’єктивними фізичними фактами і відрізняти їх від об’єктивних фактів, знання про які можна отримати кількома способами. Дихотомія об’єктивне / суб’єктивне не пов’язана у даному випадку з поділом на фізичне / нефізичне чи на залежне від свідомості / незалежне від свідомості. Знати, на що це схоже — бачити червоне — можна лише побачивши червоне, тобто лише маючи досвід бачення червоного. У цьому запереченні проблемним є, насамперед, поняття "суб’єктивного факту", тобто залишається актуальним питання, чи існує якесь знання про особливі феноменальні факти (факти досвіду), які не можуть бути адекватно виражені мовою фізичної науки. Якщо щось залишається за межами наукового опису, то лише тому, що це "щось" є несуттєвим чи хибним (як наполягають елімінативісти у випадку народної психології), чи тому, що фізикалістична мова є недосконалою, як і наука, що користується нею?

Навіть не визнаючи існування якихось особливих фізичних фактів, слід визнати, що сучасну науку неможливо уявити без досвіду. Наукове знання не може бути суто теоретичним, воно так само потребує емпіричного рівня, як і теоретичних побудов, з чого випливає, що знання Мері є неповноцінним. Іншим недоліком фізикалістичного образу науки, який виявляє аргумент знання, є віра у завершеність наукового знання, про яку вже згадувалось у контексті елімінативістської концепції. По-перше, може мати місце ідея, що жодна з наук ніколи не може бути завершеною (ідея відсилає нас до парадоксу знання), по-друге, ідея завершеності знання, дана як передумова, початково ігнорує, наприклад, існування будь-яких "пояснювальних лакун".

Оригінальні ідеї з приводу проблеми розвитку науки висловлює М.Готьє, він підтримує думку, що наукове знання неможливе без досвіду, більше того, пропонує майже беркліанську модель наукового знання. Світ нам прямо доступний лише через відчуття, "ми живемо у світі-як-відчутому (world-as-perceived), і світ-як-відчутий конституюється нашим свідомим досвідом", крім того "не існує прямого знання фізичного світу", не обумовленого досвідом. Чим така картина знання про світ відрізняється від беркліанського esse est percipi? На думку Готьє, лише тим, що наука не відповідає на питання онтології, вона не дає доказів для жодної онтологічної системи. Науковий метод є методом отримання знання, яке має добре працювати, він не є методом здобуття абсолютної істини. "Наукове пізнання є систематичним знанням про те, як речі діють, а не про те, чим вони є" [Gothier, M. Consciousness, Science, and the Nature of Explanation.— www.u.arizona.edu/~chalmers]. Ми жодним чином не можемо зробити крок від наукового знання до онтологічної істини, оскільки наука є методом здобуття правильного знання про функціональні і структурні якості світу, який довкола нас, не більше і не менше. Це означає, що наука жодним чином не включає матеріалізм, отже дані науки, що ґрунтуються на досвіді наших відчуттів, не можуть бути ані підтвердженням, ані спростуванням матеріалізму. У випадку з аргументом знання це означає, що ми не можемо визнання необхідності досвідного елементу у пізнанні вважати підтвердженням істинності фізикалізму.

Важливість аргументу знання полягає не лише у зверненні уваги на проблему феноменального досвіду — одну з найпопулярніших проблем сучасної філософії науки, але й у викритті хибних стереотипів стосовно науки і наукового знання, сформованих не без впливу фізикалістичної парадигми.

2) Аргумент суб’єктивності досвіду Т.Нагеля: на що це схоже — бути кажаном?

Тему значення досвіду для свідомості як основу критики редуктивного фізикалізму піднімає не менш відома стаття Томаса Нагеля "На що це схоже — бути кажаном?", яка з’явилася друком у 1974 році. У цій статті Нагель у доволі екстравагантний спосіб порушує проблему свідомого досвіду, що була розвинута пізніше Ф.Джексоном, Д.Чалмерсом та іншими. Він стверджує, що, незалежно від рівня розвитку чи фізичної організації, будь-якій істоті, яка має свідомий досвід, притаманна властивість бути саме цією істотою, тобто для кожного х, якщо х — свідома істота, існує деякий стан, про який ми кажемо "на що це схоже — бути  х’ом". Обов’язково, організм має свідомі ментальні стани тоді і тільки тоді, коли є щось, що значить бути цим організмом — щось, на що це схоже для самого організму. 

Цю феноменологічну рису, яку неможливо ані редукувати до фізичних чи функціональних станів, ані ігнорувати,  ми можемо назвати суб’єктивним характером досвіду. Якщо фізикалізм хоче відстояти свої позиції, він мусить дати цій рисі фізичне пояснення, але це зробити неможливо, оскільки кожен суб’єктивний феномен сутнісно пов’язаний з однією єдиною точкою зору. На підтвердження цього Т.Нагель пропонує спробувати уявити, на що це схоже — бути кажаном, адже ми можемо приписати кажанам якийсь примітивний рівень "свідомості". Але проблема полягає не в тому, щоб уявити, на що це схоже для людини — поводити себе як кажан (можна легко уявити собі, на що схоже, наприклад, висіти донизу головою чи мати шкіряні перетинки на руках, хоча важко уявити собі, на що схоже мати здатність до ехолокації); питання у тому, на що це схоже для самого кажана бути ним (Дотепні варіації на тему "на що схоже бути кимось" і ґрунтовну критику див. у "Роздумах" Д.Хофштадтера до рос. перекладу статті Т.Нагеля у [15]). Цього ніхто з нас уявити не може— для цього потрібен погляд з точки зору кажана. У цьому полягає різниця між суб’єктивними і об’єктивними фактами: об’єктивні факти можуть бути зрозумілими з різних позицій індивідами з різними системами перцепції. Однак, як стверджує філософ, навіть це об’єктивне приписування досвіду можливе лише для декого, достатньо подібного до об’єкта приписування, щоб бути спроможним прийняти його точку зору, тобто зрозуміти це приписування як від першої, так і від третьої особи.     

Факти, які стосуються природи самого досвіду — факти про те, на що це схоже для суб’єкта досвіду — доступні лише з однієї точки зору. Якщо фізичні факти мають таку природу, що чим менше вони залежать від специфічно людської точки зору, тим об’єктивнішим є наш опис таких фактів, то для фактів досвіду така схема не підходить. Якщо суб’єктивний характер досвіду повністю може бути зрозумілий лише з однієї позиції, тоді будь-який рух до більшої об’єктивності не наближає нас до справжньої природи феномена, а все більше віддаляє від неї. Тому фізикалізм не може запропонувати адекватну концепцію свідомості: він ігнорує суб’єктивність досвіду,  отже,  не може пояснити зв’язок фізичних і ментальних фактів. Це завдання, як вважає Т.Нагель, має взяти на себе "об’єктивна феноменологія" — новий метод, який буде описувати суб’єктивний досвід у формах, зрозумілих з інших точок зору. Він обмежується описом завдань, які постають перед об’єктивною феноменологією, але не пояснює, яким же чином вона можлива. Сучасним розвитком цієї ідеї є концепція гетерофеноменології Деніела Деннета, метою якої є побудова наукової методології для опису феноменального досвіду свідомості.

 

Об’єктивна феноменологія і  гетерофеноменологія — експлікація qualia

Однією з проблем фізикалізму є методологічна проблема: свідомість, з класичної філософської позиції, є доступною лише інтроспективно самому носієві свідомості, тобто її можна пізнати тільки з позиції "першої особи". Наука натомість описує усі явища з позиції "третьої особи", як об’єктивні і доступні перевірці багатьма суб’єктами за допомогою багатьох методів. На цій підставі класична філософська точка зору заперечує можливість створення наукового опису свідомості, причому досвід біхевіоризму використовується для того, щоб підкреслити невдачу таких марних спроб. Протистояння прихильників традиційної "першоосібної" перспективи, або "аутофеноменології", і захисників "третьоосібної" перспективи, або "гетерофеноменології", є однією з актуальних тенденцій розвитку сучасної філософії свідомості. Головним захисником та ідеологом гетерофеноменології залишається Деніел Деннет, який наполягає на можливості емпіричного дослідження свідомості. У порівнянні з часами панування біхевіоризму з’явились нові розуміння можливостей емпіричного дослідження свідомості: окрім поведінки, додається також дослідження нейронних мозкових процесів, а також комп’ютерне моделювання. Озброєна такими можливостями, новітня наука  про свідомість не повинна робити вибір між біхевіоризмом, теоріями тотожності, нейрофілософією, комп’ютерним функціоналізмом, когнітивною психологією чи еволюційною біологією. Навпаки, вона мусить максимально ефективно використовувати усі здобутки різних галузей знань, релевантних для розкриття природи свідомості.

Суттєвим аргументом на користь гетерофеноменології і наукового дослідження свідомості є здатність подолати у межах такого підходу хибну циклічність, яка неминуче виникає як привид соліпсизму при спробі спиратись лише на свідомість як інтроспективно доступну самому суб’єкту. Свідомість використовує саму себе для дослідження, якщо єдиний шлях її дослідження — першоосібний: у такому випадку і свідомість, що досліджує, і свідомість, що досліджується (як, зрештою, і світ, що опосередковує це дослідження), — це одна й та ж сама емпірична сутність. Натомість припущення про релевантність вивчення мозку як джерела, умови, причини свідомості знімає цю хибну циклічність, адже нейрофізіолог не розглядає свій власний мозок, він з’ясовує риси, притаманні певному типу — мозку людини, і порівнює його з будовою і функціями інших мізків — наприклад, приматів, гризунів тощо, і тому здатен здійснювати узагальнення, які будуть справедливі у тому числі і для його власного мозку. У той же час аутофеноменологічне дослідження не може бути застосоване до інших свідомостей (крім як за допомогою досить сумнівного методу аналогії), і не може слугувати основою для жодних узагальнень, оскільки будь-яке узагальнення на підставі моєї власної свідомості є індуктивним висновком на підставі одного випадку.

Головний аргумент антифізикалістів і прихильників аутофеноменології зводиться до того, що наукові методи залишають за межами розгляду суттєву для свідомості частину її діяльності — феноменальний досвід. Феноменальну свідомість формує так званий "феноменальний квартет": 1) свідомі чуттєві репрезентації, наприклад, смак, зорові відчуття; 2) свідомі тілесні відчуття, наприклад, біль; 3) уява; 4) потік думок — мислення "про себе" чи образне мислення. Усі ці ментальні стани об’єднує те, що вони мають qualia. Як пише Д.Деннет, ""Qualia" є незнайомим терміном для означення чогось, що не могло б бути більш знайомим для нас, а саме — те, як речі явлені нам" [Dennett, D.C. Quining Qualia // Consciousness in Modern Science, Oxford University Press, 1988.— www.u.arizona.edu/~chalmers]. Qualia (в однині quale), що у перекладі з латини означає "властивість", "якість",  у сучасній аналітичній філософії вживається для означення інтроспективно доступних, феноменальних аспектів нашого ментального життя, "на-що-це-схоже-властивостей" (на зразок тих, про які говорить Т.Нагель), тобто таких властивостей, які є основною характеристикою свідомого досвіду.

Qualia є внутрішніми, суб’єктивними і небайдужими характеристиками свідомості, тобто для суб’єкта, що має їх, існує щось, "на що це схоже" — мати ці стани.

Тлумачення qualia у широкому  сенсі, як таких властивостей ментальних станів, завдяки яким свідомий досвід має специфічний характер зазвичай не викликає заперечень. Неузгодження виникають  з приводу питання про природу qualia; філософи поділяються на два табори: 1) фізикалістів, які визнають існування ментальних властивостей, але заперечують, що ці властивості мають якусь специфіку, що відрізняє їх від фізичних властивостей (Д.Деннет, Д.Папіню), 2) критиків фізикалізму, які стверджують, що qualia є нефізичними сутностями, які неможливо редукувати до фізичних сутностей (Д.Чалмерс, К.Мак-Гінн).

Рішення цього питання має принципове значення, адже визнання існування ментальних властивостей, які не редукуються до фізичних і функціональних властивостей, рівнозначне до заперечення фізикалістського тлумачення свідомості. Така позиція отримала назву дуалізму властивостей. Існують певні проблемні аспекти співвідношення дуалізму властивостей і концептуального дуалізму у зв‘язку з поняттям пояснення. Дехто з філософів, зокрема Д.Чалмерс, вважає, що дуалізм властивостей випливає з  концептуального дуалізму, оскільки наступні дві тези взаємопов’язані: 1) існування "пояснювальної лакуни" між ментальними і фізичними станами як наслідок когнітивних обмежень і фундаментальної природи свідомості; 2) неможливість концептуального аналізу свідомості у функціональних і фізичних термінах. "Пояснювальна лакуна" виникає внаслідок неможливості дати відповідь на наступні запитання: "Завдяки яким фізичним властивостям постає свідомий досвід?", а також "Як це може бути, що стани свідомості залежать від станів мозку?  Як може барвиста феноменологія постати із сірої речовини мозку?". Ці питання окреслюють "важку проблему" (hard problem) філософії свідомості, на відміну від "легких проблем", які можуть бути вирішені нейрофізіологією і когнітивними науками Дійсно важкою для філософії свідомості є проблема досвіду, оскільки досвід має феноменальні властивості.

"Важка проблема" філософії свідомості належить до рівня пояснення, який виділяється також у контексті обговорення ментальної причинності. Існує кілька можливих варіантів ставлення до наявності "пояснювальної лакуни" між фізичними і ментальними станами. Перший полягає у відмові від визнання наявності проблеми, яку слід пояснювати, з поверненням до позицій теорії тотожності. Так, зокрема, пропонує чинити Девід Папіню, поділяючи тезу тотожності ментальних і фізичних властивостей: якщо ментальні властивості є фізичними властивостями, то не виникає питання, яким чином одні постають з інших, оскільки тотожності не потребують пояснення.

          Протилежною є позиція критиків фізикалізму, які на підставі відсутності пояснення стверджують його принципову неможливість, оскільки свідомість є "таємницею", і наші пізнавальні здібності обмежені. Така позиція є новітнім "містеріанізмом". Зовсім інший погляд на проблему має Джон Сьорл, який називає свою концепцію "біологічним  натуралізмом" і пропонує наступне рішення психофізичної проблеми, яке, за його словами, має бути очевидним для кожної освіченої людини: ментальні феномени спричинені нейрофізіологічними процесами у мозку і самі є властивостями мозку. "Усі ми маємо внутрішні суб’єктивні якісні стани свідомості і ми маємо внутрішньо інтенціональні ментальні стани, такі, як віри і бажання, інтенції і відчуття. Як свідомість, так і інтенціональність є біологічними процесами, спричиненими нейронними мозковими процесами нижчого рівня, і не можуть бути редуковані до чогось іншого" [9; xii].

Отже, ментальні стани є фізичними станами вищого рівня. Таке розуміння свідомості, звичайно ж, нагадує теорію type-тотожності Ю.Плейса, де тотожність розуміється як композиція. Тим не менше, Сьорл не пропонує чергову редуктивну теорію свідомості. Незважаючи на прийняття причинної тези, Сьорл не підтримує жодної з існуючих версій фізикалізму, оскільки вважає їх хибними, так само як є хибним, на його думку,  і "дуалізм властивостей". Недоліком сучасного фізикалізму є використання успадкованого ним "картезіанського словника", адже як дуалізм, так і матеріалізм виходять з початкового протиставлення понять — "фізичне" vs. "ментальне", "тіло" vs. "свідомість", "матеріальне" vs. "нематеріальне".

Дуалісти і моністи, як правило, сперечаються з приводу субстанцій і властивостей, що звично є протиставленням субстанційного дуалізму або дуалізму властивостей і матеріалізму (фізикалізму), але не помічають, що в основі обох протилежних позицій лежить "концептуальний дуалізм", який закладає розрізнення у самі поняття, оскільки "фізичне" передбачає "нементальне", а "ментальне" передбачає "нефізичне". Якщо врахувати цю умову, то сучасний фізикалізм виявляється формою дуалізму, оскільки, намагаючись зберегти цілісність "фізичного" пояснення свідомості, він не лишає свідомості жодного місця, спроба ж включити менталістські поняття прирівнюється до визнання певної версії дуалізму (але саме тому, що це  поняття "картезіанського словника"!). Тому, власне, і здається, що вся історія філософії свідомості є рухом маятника від монізму до дуалізму і навпаки.

  Сьорл натомість пропонує простий вихід з цього зачарованого кола: варто відмовитися від "картезіанського словника" і визнати, якщо дещо є ментальним, звідси не випливає, що воно нефізичне, і навпаки, ящо певна риса є фізичною, це не означає, що вона нементальна. Тому ми не маємо обговорювати, які властивості роблять свідомість свідомістю, оскільки, як твердить Сьорл, "що я дійсно маю на увазі, так це те, що свідомість qua свідомість, qua ментальна,  qua суб’єктивна,  qua якісна є фізичною, і вона фізична, оскільки вона ментальна" [7; 15].

Пояснювальний дисонанс пов’язаний з відсутністю ізоморфізму між фізичними та ментальними станами, у зв’язку з цим виникає питання не лише про необхідність включення феноменології (тобто рівня опису феноменальних станів) до складу будь-якої наукової теорії свідомості, але й про характер такого феноменологічного рівня. Таким чином йдеться, про наступні питання.

1. Чи може феноменологія бути не лише інтроспективною? — питання про можливість об’єктивної наукової феноменології (Т.Нагель).

2.     Чи мають феноменальні стани спільну з фізичними природу? — питання про можливість нейрофеноменології (П.С.Чорчленд, П.М.Чорчленд, Ф.Варела).

3. Чи може феноменологія бути виражена науковими методами?  — питання про можливість гетерофеноменології (Д.Деннет).

Саме гетерофеноменологія є, на думку Д.Деннета, способом поєднання об’єктивних методів науки з суб’єктивними описами переживань, це "нейтральний шлях, що веде від об’єктивної фізичної науки з її наполяганням на третьоосібній позиції, до методу феноменологічної дескрипції, що може (у принципі) виносити судження про найбільш особистий і невимовний суб’єктивний досвід, тим не менше, ніколи не зраджуючи методологічним принципам науки" [10; 72]. Щоправда, поруч з використанням вже описаних емпіричних наукових методів, цей метод пропонує враховувати, суб’єктивний досвід лише беручи до уваги вербальні свідчення суб’єктів (мовний опис внутрішнього досвіду), однак "беручи їх у дужки для збереження нейтральності". Інакше кажучи, на відміну від традиційної філософської установки на непоправність і безсумнівність суб’єктивного досвіду, гетерофеноменологія виходить з позиції, що переконання суб’єктів (а отже і їх свідчення) можуть бути і хибно позитивними і хибно негативними.

Численні приклади зорових ілюзій зібрані і описані у книзі "Розумне око" відомого психолога Р.Л.Грегорі (Грегори, Р.Л. Разумный глаз. Как мы узнаём то, что нам не дано в ощущениях. — М.: УРСС, 2003). Цікаві спостереження, які доводять, інтроспективного чи першоособного знання недостатньо для характеристики усіх подій, що відбуваються у свідомості, стосуються так званого "сліпого зору" (blindsight). Звично ми вважаємо, що "бачимо" тоді, коли усвідомлюємо свій візуальний досвід, і "не бачимо", якщо такий феноменальний якісний досвід відсутній. Однак пацієнти зі "сліпим зором", які мають порушення частини візуальної зони кортексу, тобто мають часткову сліпоту (у певному секторі поля зору), демонструють дивну здатність дуже точно (значно частіше, аніж це можна пояснити випадковістю чи збігом) "вгадувати" форму, розмір та інші характеристики предметів, поміщених у зону сліпоти. При цьому, вони вербально підтверджували, що нічого не бачать у цій зоні, і ніяк не можуть пояснити правильність власних здогадок. Отже, вони мають репрезентативні стани у мозку, які, тим не менше, не є свідомими станами, тобто не мають qualia. Схожі результати експериментів зі здоровими людьми описує П.Мандік: зображення на моніторі зникає з феноменального поля зору, залишаючись незмінно присутнім; при цьому нейрофізіологічні дослідження встановлюють, що при "зникненні" зображення у візуальному сприйнятті, воно залишається репрезентованим у візуальних зонах мозку [P.Mandik Neurophilosophy of Consciousness у [19] до 3.1.1]. Отже, завдяки першоосібним методам ми не завжди можемо знати, що насправді коїться у нашій голові. Тому, якщо традиційні емпіричні наукові методи можна звинуватити у тому, що вони залишають "за бортом" якусь частину нашого досвіду, то цей самий закид можна адресувати і традиційній філософській аутофеноменології.

 

Інтенціональність як характеристика свідомості (Д.Деннет і Дж.Сьорл)

 

Інтенціональність як специфічна риса, що характеризує лише ментальні стани і відрізняє їх таким чином від фізичних, виокремлюється у межах феноменологічної традиції (Ф.Брентано, Е.Гусерль).  Англоамериканська аналітична традиція тлумачить дещо інакше як саме поняття інтенціональності, так і її значення для філософії свідомості. Найбільш репрезентативними її представниками щодо цього питання є Дональд Деннет і Джон Сьорл, особливо коли йдеться про їхні  погляди на проблему передбачення, феноменального рівня свідомості і "народної психології", а також цілеспрямованості еволюції.

Вірність ідеї інтенціональності (у першу чергу, самого факту існування такого явища) часто доводиться шляхом вказівки на ефективність передбачень, які здійснюються на основі використання інтенціональної настанови по відношенню до певного типу об’єктів. Остання обумовлюється припущенням, що ці об’єкти наділені або внутрішньою, або похідною інтенціональністю; це припущення, що вони є не лише активними, але їхня діяльність є "раціональною" і спрямованою, так ніби вони наділені свідомістю, мають переконання, бажання і прагнення. Д.Деннет пояснює особливість інтенціональної настанови через порівняння її з двома іншими різновидами, що використовуються для передбачень — фізичною та конструктивною настановами.

За допомогою фізичної настанови, наприклад, можна передбачити, з якою траєкторією і в якому напрямку впаде камінь, випущений з руки, пояснити, чому закипає або замерзає вода і т.п. Для такого типу передбачення ми виходимо зі знання фізичної будови досліджуваних об’єктів і законів фізики.

Передбачення на основі конструктивної настанови здійснюється для усіх об’єктів, конструктивні особливості яких нам відомі. Саме припущення про те, що усі годинники мають подібну конструкцію, яка дозволяє їм визначати час, дозволяє передбачити, наприклад, що цей новий годинник саме у потрібний час покаже сьому годину, і людина, яка ним користується, не запізниться на виставу, а припущення, що усі ліфти мають надійну конструкцію, пристосовану для підйому пасажирів, є підставою того, що люди сміливо заходять у ліфти, в яких жодного разу не були раніше. Звичайно, конструктивна настанова пов’язана з більшим ризиком, аніж фізична — у цьому випадку ризиком запізнення чи навіть шкоди здоров’ю — але так само очевидні її переваги для передбачення.

Якщо фізична настанова застосовується до фізичних об’єктів, а конструктивна — до сконструйованих людиною артефактів, то інтенціональна відноситься до об’єктів, наділених будь-яким різновидом психіки — чи то справжньої, чи протопсихіки чи навіть псевдопсихіки. Чому включені останні два дивні різновиди? Саме тому, що інтенціональна настанова є цілком успішною при передбаченні діяльності не лише людини (чи людини плюс деяких "вищих" тварин — приматів, можливо, собак і кішок), але й будь-якого різновиду живих істот, включно з рослинами і навіть "клітинними роботами" (як їх називає Деннет) макромолекулами, здатними до самореплікації, а також комп’ютерами. Значно ефективнішою стратегією гри у шахи з комп’ютером є не вивчення його фізичної чи конструктивної будови, а спроба передбачити, які ходи є найбільш раціональними, тобто припущення, що комп’ютер діє як розумний гравець, наділений свідомістю.

  Відмінність позиції Дж.Сьорла від концепції інтенціональності Д.Деннета найяскравіше виявляється на рівні розрізнення двох типів інтенціональності — внутрішньої первинної або вихідної (або метафізичної) і вторинної або похідної. Це розрізнення визнається першим і заперечується другим. Згідно Сьорла, людина як носій свідомості наділена справжньою, первинною інтенціональністю — інтенціональністю психічних станів: справжніх переживань, бажань, переконань, намірів. На відміну від безпосереднього психологічного переживання, вже мовленнєвий акт володіє вторинною інтенціональністю, похідною від того ментального стану, який мовець намагається висловити у мовленнєвому акті. Тому існує можливість неправдивих висловлювань: він може, наприклад, казати, що дуже радий вас бачити, маючи на думці протилежне. Так само виникає різниця у значеннях слів, речень і будь-яких позначень (географічні карти, дорожні знаки, комп’ютерні чи логічні символи): ми намагаємось за похідною інтенціональністю розпізнати первинні, закладені в них мовцем інтенції.

 Однак якщо інтенціональність мовленнєвого акту є хоча й похідною, але справжньою, існує також різновид несправжньої інтенціональності — ніби-інтенціональності — що може інколи вводити в оману. Наприклад, ми можемо казати, ніби річка прагне досягнути моря, вперто оминаючи на своєму шляху перешкоди, приписуючи їй ніби-інтенціональність, однак розуміємо, що насправді вона не може "прагнути", оскільки не наділена свідомістю. Для того, щоб певний стан був інтенціональним, він, за Сьорлем, повинен бути актуально, або принаймні потенційно, усвідомлений. Хоча не будь-який ментальний стан є інтенціональним (наприклад, настрій, такий, як нудьга чи депресія, відчуття втоми тощо як правило ні на що не спрямовані), однак будь-який справжній інтенціональний стан пов’язаний зі свідомістю. Тому очевидна різниця між комп’ютером і людиною на прикладі "Китайської кімнати" (описаної у попередньому розділі): комп’ютер не володіє власною первинною інтенціональністю, тому його діяльність має не більше інтенціонального змісту, аніж дорожній вказівник.

Цілком іншої думки притримується Д.Деннет: питання про те, чи "дійсно" комп’ютер має думки і переконання, чи він лише імітує ментальну діяльність, як і питання онтологічного статусу інтенціональності в цілому, є несуттєвим; важливо лише те, що припущення, ніби комп’ютер має думки і переконання, ніби його поведінка є раціональною, справді може бути корисним для передбачення його поведінки (наприклад, наступного ходу у шаховій грі). Якщо ж приписування комп’ютерам інтенціональності є умовою успішних передбачень його діяльності, байдуже, "справжня" ця інтенціональність чи ні — використання інтенціональної настанови є методологічно виправданим.

Подібна прагматична позиція може бути використана для захисту "народної психології" від звинувачень елімінативістів, адже їхній основний аргумент зводиться  до наступного: народна психологія пояснює поведінку людей в термінах переконань, намірів, бажань тощо, однак таке пояснення не відповідає справжній фізикалістичній онтології, тобто діяльності нейронів. Однак вона є зразком найбільш успішного використання інтенціональної настанови, причому позиція Деннета демонструє можливість чудового узгодження фізикалізму (досить жорсткої форми, що включає навіть заперечення самості або центру свідомості) з інтенціональною настановою, яка, як стане очевидно з пізнішого розгляду, набуває біологічного забарвлення.

Крім того, інтенціональність, на думку філософа, досить часто хибно ототожнюють з двома поняттями — зумисності та інтенсіональності. Ототожнення із зумисністю походить від буденного використання, адже інтенція на буденному рівні є синонімом наміру; однак інтенціональна дія не обов’язково повинна відповідати наміру, вона може бути ненавмисною чи мимовільною. Наприклад, ви читаєте зараз цю сторінку, однак краєм ока можете відмітити птаха, що промайнув за вікном — і в першому, і в другому випадку сприйняття є інтенціональним, бо якщо щось було вами сприйняте, ваше сприйняття мало спрямування (на сторінку чи птаха), однак другий випадок не відповідає жодному наміру. Ототожнення зі спеціальним логіко-семантичним терміном "інтенсіональність" виникає через надто велику прихильність аналітичної філософії до питань філософської семантики, серед яких одним з найбільш актуальних є розрізнення екстенсіоналів або класів об’єктів, що відповідають мовному знаку (наприклад, усіх об’єктів, що позначуються словом "дерево"), та інтенсіоналів або ментальних значень слів (включно з генеалогічним деревом і "деревом наук"). Тонкі розрізнення значень, якими особливо уславлені аналітичні філософи, доречні для людей, наділених мовною свідомістю, однак нижчими рівнями інтенціональності володіють і найпростіші організми, скажімо, амеба, яка цілеспрямовано рухається  у напрямку до їжі і від токсичних речовин.

Інтенціональність у філософському сенсі — це просто спрямованість (aboutness).

"Щось проявляє інтенціональність, якщо його вміння якимось чином спрямоване на щось інше" [1; 42]. Звідси не випливає, що спрямованість означає наявність уявлень з пропозиційним змістом.

Розрізнення первинної та похідної інтенціональності також, на думку Д.Деннета, є надуманим і невиправданим. Якщо щось і володіє первинною інтенціональністю, то це сама природа, адже інтенціональність наших думок є похідною від еволюційних процесів, що призвели до її формування: "Ми походимо від роботів і складаємось з роботів, і вся інтенціональність, якою ми володіємо, є похідною від більш фундаментальної інтенціональності цих мільярдів грубих інтенціональних систем" [1; 62]. Безумовно, приписування первинної інтенціональності Матері-Природі є реанімацією телеологічного погляду на світобудову, що одразу ж було помічено критиками Деннета, які не випустили нагоди нагадати, що еволюційний процес лише ідеалізовано може розглядатись як раціонально спрямований, і тільки за умови, що ми знехтуємо численними еволюційними помилками (наприклад, відмерлі види) і випадковим та ситуативним характером багатьох змін.

Д.Деннет виступає проти ідеї первинної інтенціональності тому, що таким чином справжня інтенціональність виявляється характеристикою лише людської свідомості, а також тому, що поява первинної інтенціональності у людини, якщо проминати попередні сходинки живого, виглядає еволюційно немотивованою. Згідно Дж.Сьорла, інтенціональність супроводжує вищий рівень психіки, здатність усвідомлювати не лише зовнішній світ, але і свої дії, основою інтенціональних станів є неінтенціональні, так само як основою вищого рівня усвідомлення є наявність нижчого несвідомого нейрохімічного рівня (окремий нейрон себе не усвідомлює, однак усвідомлення є наслідком діяльності нейронів). Повністю погоджуючись з поясненням виникнення свідомого із несвідомого, Деннет заперечує проти приписування інтенціональності лише вищим різновидам психіки, на його думку історія виникнення інтенціональності є історією еволюційного поступового формування свідомості — від найпростішої чутливості до здатності відчувати, а тому слід виділяти рівні інтенціональності — від найпростіших до найскладніших. Історія виникнення інтенціональності таким чином є не лише історією виникнення свідомості на основі несвідомої діяльності, але пов’язана з більш глобальним рівнем — еволюційним становленням життя.

 

Когнітивна еволюція свідомості: ідеї дарвінізму та сучасні інтерпретації свідомості

Дарвінова теорія еволюції належить до фундаментальних наукових теорій, що претендують на всеохопне пояснення явищ певного типу. Не дивно тому, що серед сучасних сцієнтистських натуралістичних інтерпретацій свідомості чимало таких, що звертаються до ідей дарвінізму і неодарвінізму. Особливістю еволюційного пояснення є використання нового способу інтерпретації, який дозволяє відійти як від Аристотелівського телеологізму, так і від механіцизму, різновидів, протилежних лише на перший погляд, оскільки обидва передбачають перехід тільки від складнішого до простішого або нисхідну процедуру "згори-вниз" (top-down).

Наприклад, якщо існує будівля, має бути архітектор, що його спроектував; якщо є годинник, то є і годинникар, що його змайстрував; якщо ж існує таке дивовижне творіння, як розум, має бути і якась складніша основа для "розумної архітектури" свідомості. Ніколи підкова не виковувала коваля, а  горщик не виліплював гончара — такі аргументи і досі використовують не лише креаціоністи, але й усі ті, хто, за словами Д.Деннета, не може повірити, що Абсолютне Невігластво може бути основою Абсолютної Мудрості.

Як вважають прихильники еволюційного підходу, після Дарвіна стало можливим використання принципово іншого механізму пояснення — покрокового (градаційного) переходу від малих значень до великих, коли наявна простіша основа стає умовою виникнення нової, складнішої і відмінної від неї (bootstrap mechanism). Такий механізм відповідає висхідній процедурі "знизу-вгору" (bottom-up).

Bootstraping — термін,  який описує здатність простих зразків породжувати більш складні. Часто використовується для пояснення такої риси, як емерджентність. (Про емерджентність свідомості див. нижче).

Загалом виділяють кілька основних елементів або умов еволюційного процесу: варіація, селекція, успадкування (відтворення) і диференційне пристосування. Вільям Кальвін розширює цей список до шести сутнісних рис, що характеризують рекурсивний дарвінівський алгоритм: зразок копіюється з випадковими варіаціями, популяції різних варіантів зразка змагаються між собою за обмежений життєвий простір під впливом багатовимірного довкілля (природний добір), наступне коло варіацій преференційно утворюється від найбільш успішної з наявних генерацій —переможця конкурентної боротьби (принцип успадкування).

Яке ж місце займає свідомість серед еволюційних надбань? Д.Деннет для пояснення походження таких здібностей мозку, як свідомість і мислення, пропонує схему під назвою "Башта породження і перевірки" [1], де кожен рівень структури відповідає важливому еволюційному кроку, що відрізняє організм за рівнем когнітивної складності. Кожному з рівнів відповідає певний тип створіння, що характеризується набором успадкованих чи набутих досвідно якостей; свою назву вони отримали відповідно завдяки вченим, що розвивають ту чи іншу еволюційну гіпотезу: засновнику еволюційної теорії Ч.Дарвіну, біхевіористу Б.Скіннеру, філософу-фальсифікаціоністу К.Попперу та психологу Р.Грегорі.

Башта породження і перевірки

4. Грегорійські створіння — використання довкілля (з культурою включно) і результатів колективної праці (і знарядь праці) як знарядь свого розуму; мова; створення внутрішнього середовища

3. Попперівські створіння — критична орієнтація у світі на основі деякої внутрішньо притаманної їм заздалегідь інформації про зовнішній світ (частина гірших варіантів відсівається до дії); попередній добір кращих варіантів

2. Скіннерівські створіння: фенотипічна пластичність — добір емпірично підкріпленої реакції з її наступним вибором, оперантне навчання (поведінка змінюється під впливом дії середовища, умовні рефлекси)

1. Дарвінівські створіння: вродженість — селекція найкращого фенотипу серед інших жорстко (вроджено) обумовлених

Очевидно, що ми, як носії розумної свідомості, є грегорійськими створіннями, здатними використовувати мову; взагалі, на думку Деннета, серед етапів еволюційного розвитку не було визначнішої події для виникнення свідомості і мислення, аніж винайдення мови.

Навіть більш радикальну думку висловлюють біологи У.Матурана і Ф.Варела у праці "Дерево пізнання": "мова є обов’язковою умовою для існування того досвіду, який ми називаємо розумом" (с.204).

Деннет, як відмічалось, є захисником телеологізму, що, на його думку, виводиться з аналізу інтенціональності. Супротивником телеологічного підходу в біології пізнання є чилійський біолог-конструктивіст У.Матурана, який стверджує, що жива система не є цілеспрямованою системою. Подібно до нервової системи, вона є стійкою, детермінованю системою, що визначається власними станами, є замкненою на саму себе і модулюється шляхом взаємодій, що не специфікуються її поведінкою. Тобто живий організм не розвивається згідно деякого "плану", приписаного йому зовнішнім середовищем, який можна пізнати, наприклад, у вигляді "законів природи", так само як він не діє згідно внутрішніх кодів чи програм, доступних прочитуванню (психофізичних законів, про критику яких йшлося вище). Уявлення про розвиток як про реалізацію певної мети виникає у контексті спостереження і належить когнітивній області спостерігача. Цю ідею активно підтримує і прихильник неодарвінізму Ніклас Луман, який наполягає на тому, що механізми добору, або фактори, що визначають добір, не слід розділяти на зовнішні (селекція) і внутрішні (варіація), оскільки селекція так само залежить від коеволюції структурно пов’язаних систем.

Відхід від традиційних дарвіністських ідей і формування неодарвіністських уявлень про еволюцію пов’язують насамперед з ім’ям Річарда Доукінза та його книгою "Егоїстичний ген" (Див. російський переклад Доукинз, Р. Эгоистичный ген. — М.: Мир, 1993, а також статтю Доукинз, Р. Эгоистические гены и эгоистические мемы у [15]) і Джеральда Еделмена (G.Edelman. Neural Darwinism, 1987) — автора концепції нейронного дарвінізму. Згідно сучасного неодарвінізму, "суб’єктами еволюції" виступають не популяції чи види, а "егоїстичні" гени, які здійснюють вирішальний контроль над поведінкою організму, диктуючи йому свою інструкцію: "роби те, що ти вважаєш найкращим, щоб зберегти нас живими". Мозок додає до "програмної" поведінки навчання та імітацію, він є новою моделлю "машини для виживання", яка вміє передбачати майбутнє і цим якісно відрізняється від інших механізмів для виживання, які використовують прямий метод спроб і помилок. Тому виникнення свідомості і самосвідомості Р.Доукінз вважає "кульмінацією еволюційної тенденції, яка веде до звільнення механізмів для виживання як суб’єктів, що приймають рішення, від їхніх абсолютних господарів, генів" [15]. Здатність до передбачення, поруч з багатосторонньою здатністю вирішувати нові проблеми, тоді як більшість тварин є "вузькими спеціалістами", вирізняє і неодарвініст В.Кальвін як головну еволюційну перевагу організмів, наділених інтелектом, над тими, хто його позбавлений.

Генетична еволюція є лише одним з багатьох можливих видів еволюції, в основі якого лежить діяльність реплікатора — гена або молекули ДНК, що виникає у первинному поживному середовищі. Однак, існування культури, на думку Р.Доукінза, створює сприятливі умови для виникнення нового типу реплікаторів, що розпочинають процес власної, культурної, еволюції. Одиницю культурної трансмісії, або одиницю імітації, Доукінз називає, за аналогією з геном, словом "мем" (meme — від грецького mimeme — "імітація, наслідування"). (Ми зупинились на варіанті передачі англ. "meme" як "мем", хоча, наприклад, Н.С.Юліна використовує "меме", оскільки сам Р.Доукінз вказує, що це слово слід вимовляти як риму до "creame"). Прикладами мемів є наукові теорії, звичаї, традиції, обряди, мода, пісні тощо. Меми (memes), так само як і гени, проходять процес природного добору — одні меми є більш успішними від інших; вони навіть більшою мірою, ніж гени, підвладні постійним мутаціям, тому точність їх відтворення суттєво нижча. Меми і гени інколи можуть вступати в конфлікт (наприклад, мем целібату, який суперечить принципу розмноження). Процесом, аналогічним до розмноження, для мемів є імітація, внаслідок якої меми поширюються від одного мозку до інших (Наприклад, цей підручник вже містить мем, змістом якого є інформація про "меми", що потрапила сюди з праць Р.Доукінза через посередництво мозку автора підручника. Кожен зацікавлений читач "підхоплює вірус" цього мему, оселяючи його у своєму мозку, і може поширювати його далі, розповідаючи про нього чи згадуючи у власних працях).

Варто зауважити, хоча автор і стверджує, що "комп’ютерами, у яких живуть меми, є людські мізки", він також вважає, що культурна трансмісія притаманна не лише людям (її прикладом, скажімо, є і "культурно" обумовлені пісні пташок Нової Зеландії). [Dawkins, R. Memes: the new replicators, Розділ 11 книги "The Selfish Gene" // http://www.rubinghscience.org/memetics/dawkinsmemes.html] Ідея Доукінза, звичайно, неминуче викликає асоціації з "третім світом" К.Поппера, однак вигідно відрізняється від останньої тим, що позбавлена недоліків платонізму, адже вона досить послідовно пояснює не лише виникнення й існування, наприклад, наукових теорій, але й видозміни (мутації) та причини їх зникнення.

Концепція мемів набула досить значного поширення, і не лише серед філософів (найбільш активним прихильником серед яких є Д.Деннет). Термін "мем" (meme) сьогодні включається до словників, а ідеї втілюються в окремому журналі Journal of Memetics.

Проблема пояснення виникнення феномену свідомості і її емерджентності.

Супротивники фізикалістичного (а часто і наукового в цілому) пояснення свідомості висувають аргументи, які зазвичай можна звести до кількох основних. Два з них — причинності і суб’єктивності —були розглянуті раніше і зводились до того, що 1) неможливо пояснити взаємодію ментального і фізичного без визнання дуалізму чи заперечення існування або першого, або другого; 2) об’єктивістські установки науки можуть пояснити будь-яке явище, за винятком тих, які пояснюються лише суб’єктивною свідомістю, тобто за винятком усіх ментальних феноменів. Третій аргумент зводиться до ідеї унікальності існування свідомості у світі, що робить її появу дуже дивним фактом, який важко узгодити з усіма іншими фізичними фактами. Якщо виникнення свідомості є закономірним природним явищем, чому розум не настільки поширений у природі, як мав би бути? Як щось нерозумне, несвідоме могло створити розум і свідомість? Чи є наявність свідомості свідченням еволюційної переваги?

Підкреслення унікальності і неповторності свідомості має два аспекти. Перший традиційно використовувався прихильниками методологічного розподілу наук на гуманітарні і природничі; у цьому сенсі свідомість — найяскравіший приклад гуманітарного об’єкта, тому марно шукати відповіді на питання про свідомість у фізиці, біології чи іншій природничій науці. Другий наближує питання про свідомість до найголовнішого питання біології: виникнення життя серед неживого світу. У цьому сенсі свідомість навпаки має досліджуватись як біологічний феномен, пов’язаний з існуванням життя та еволюцією.

Унікальність окремих свідомостей, відмінних одна від одної — менш складна проблема для натуралізму, адже нейрофізіологи стверджують, що комбінації нервових клітин роблять кожен мозок настільки ж неповторним, як і відбитки пальців. Цю характеристику мозку пояснює його пластичність, одна з найважливіших властивостей мозку.

Пластичність мозку — це здатність до безперервної динамічної перебудови внутрішніх зв’язків між групами нейронів (синаптичних контактів) і створення конфігурацій груп, які будують зразки зовнішнього середовища.

Інакше кажучи, це здатність до безперервних структурних змін, які не тягнуть за собою радикальної перебудови усієї системи зв’язків, забезпечуючи таким чином участь організму в адаптаційних взаємодіях з довкіллям, але водночас зберігаючи інваріантність основних типів зв’язків [17, 151]. Така властивість нервової системи означає, що втрата певної кількості нейронів не призводить до загальної втрати функціональної здатності системи. Нейродарвіністи (Дж.Еделмен, В.Кальвін) стверджують, що таким чином здійснюється нейроселекція — групи нейронів у мозку, так само як і популяції у природі, конкурують між собою під впливом довкілля, що формує так званий "досвід" (включно з різними типами навчання), який пояснює індивідуальні відмінності свідомостей.

З ідеєю пластичності мозку у минуле поступово відходять популярні раніше уявлення про способи зберігання інформації у мозку, що порівнювали останній з картотекою, бібліотекою чи іншою системою накопичення знання. Все більше утверджується думка про те, що конкретний нейрон чи група нейронів не "зберігає" певну інформацію (див. у попередньому підрозділі припущення про "клітину-бабусю"), оскільки функції "виведених з ладу" клітин можуть перебирати на себе інші клітини; інакше кажучи, інформація є не локалізованою, а розподіленою. Сучасні дослідження змушують також переглянути ідею відповідності певного нейронного "модулю" (наприклад, візуального) певній свідомій здатності (наприклад, здатності бачити). Зокрема, несподівані результати були отримані при дослідженні сприйняття у сліпих. Відмічено, що при читанні шрифту Брайля (шрифту для сліпих) у піддослідних як із набутою, так і з вродженою сліпотою активується візуальна зона кортексу, хоча використовується лише тактильна здатність. Така активація візуальних зон виникала і у людей з нормальним зором, яких упродовж кількох днів тримали із зав’язаними очима і навчали шрифту Брайля [P.S.Churchland How do neurons know, p. 45]. Отже, візуальний кортекс є задіяним у процесі невізуальних сигналів, що підтверджує пластичність мозку.

Унікальність виникнення самого феномену свідомості у всесвіті пояснюється сукупністю різних натуралістичних теорій шляхом апеляції до її емерджентності.

Емерджентні властивості — це властивості вищого рівня, пов’язані з матеріальними процесами нижчого рівня, до яких вони не можуть бути зведені і не можуть бути визначені на їх основі.

Емерджентна поведінка виникає тоді, коли діяльність простих сутностей (індивідів) у довкіллі приводить до утворення більш комплексної складної поведінки, що має властивості, не притаманні жодному з індивідів. Свідомість як емерджентний феномен є "властивістю системи, що природним чином виникає при досягненні цією системою достатнього ступеню організаційної та функціональної складності і не потребує для свого виникнення запуску якихось нових фундаментальних фізичних процесів, принципово відмінних від тих, що вже відомі зі спостережень за поведінкою неживої матерії" [Р.Пенроуз Тени разума, с. 345].

Емерджентність завжди характеризує достатньо складні явища. Емерджентна структура не може утворюватись одиничною подією чи правилом; вона є більшим, ніж сума її частин, оскільки емерджентний порядок не виникає при простому співіснуванні різних частин структури — вирішальну роль відіграють взаємодії між ними. У фізиці емерджентними вважаються властивість чи явище, що з’являються на макроскопічному рівні, але не присутні на мікроскопічному, незважаючи на те, що макроскопічна система розглядається як сукупність мікроскопічних систем (наприклад, колір, тертя, температура). Прикладами емерджентних явищ є також циклони у метеорології, нації у соціології, "Світова павутина" (World Wide Web).

Однак найбільш "класичні" і цікаві приклади надає біологія, оскільки вони складають близьку аналогію до пояснення свідомості. Скажімо, колонія термітів, яка будує складні "кафедральні насипи", дуже нагадує організацію мозкової діяльності ("мурашина колонія" — це улюблена метафора свідомості Д.Хофштадтера), адже так само, як окремий терміт  не наділений архітектурною уявою, проте у співпраці з іншими створює результат, що виглядає наслідком осмисленої і цілеспрямованої діяльності, окремий нейрон не мислить (способи зв’язку між нейронами — електричний сигнал і хімічний обмін), однак діяльність багатьох нейронів створює усвідомлення.

Наше небажання зважати на "мурашок мозку" як прямо причетних до цілісного і складного явища свідомості пояснюється, на думку Д.Хофштадтера, тим, що свідомість — це прочитування мозку на рівні символів. Думки виникають на основі маніпуляції символами, складеними із простіших сигналів, складених з команд нижчого рівня; однак свідомі системи сприймають себе лише на вищому рівні символів і не мають уявлення про нижчі рівні. Тоді, якщо ми "спустимось" до нижчого рівня — будови нейронів, нічого дивного, що ми не знайдемо там нічого спільного зі "станами свідомості", які кожен має завдяки інтроспекції (аналогічно, якщо ми дивимось на екран монітора комп’ютера і бачимо цілісний образ, ми не помічаємо пікселів, з яких він складається; якщо збільшимо зображення до такої міри, що почнемо розрізняти пікселі, ми втратимо цілісне зображення — така "локальна сліпота", як бачимо, притаманна однаковою мірою і холістам, і редукціоністам. Розвиток теми див. у [4] і[15]). Проте, мабуть, головним прикладом емерджентності, що поєднує свідомість з іншими природними, фізичними явищами є еволюція, адже саме еволюція приводить до зростання рівнів складності у природі (див. вище про bootstrapping).

Методологічно емерджентизм у філософії свідомості сумісний з нередуктивним фізикалізмом. До супротивників емерджентизму можна віднести усіх редукціоністів: обидві версії теорії тотожності, елімінативний матеріалізм, класичний функціоналізм машини Тьюринга, біхевіоризм. До емерджентистів належать прихильники біологічного натуралізму (Дж.Сьорл), втіленого підходу до свідомості, коннекціонізму.

Продовжувачами натуралістичної еволюціоністської інтерпретації свідомості можуть вважатися також представники "втіленого підходу до свідомості" (embodiment approach to consciousness) і "втіленого пізнання" (embodied cognition) або "концепції інактивованого пізнання". "Втілене пізнання" — термін, що означує не якусь вузьку епістемологічну теорію, а міждисциплінарну дослідницьку програму, що виникає у рамках когнітивної науки і пов’язана з еволюційною біологією, психологією розвитку, моделюванням штучного життя і теоріями самоорганізації. Співзвучні ідеї представники втіленого підходу знаходять і у попередників: філософів континентальної традиції (М.Гайдеггер, М.Мерло-Понті) і психологів (Л.Виготський, Ж.Піаже); найбільш визначальною працею для формування концепції стала книга "Втілений розум. Когнітивна наука і людський досвід" (1991), авторами якої є Ф.Варела, Е.Томпсон і Е.Рош (F.Varela, E.Tompson, E.Rosch The Embodied Mind. Cognitive Science and Human Experience. Cambridge, 1991).

"Втілене пізнання" — термін, що означує не якусь вузьку епістемологічну теорію, а міждисциплінарну дослідницьку програму, що виникає у рамках когнітивної науки і пов’язана з еволюційною біологією, психологією розвитку, моделюванням штучного життя і теоріями самоорганізації. До цього широкого наукового напряму належать представники психології розвитку (developmental psychology) Е.Телен і Л.Сміт, комп’ютерної науки Р.Брук і М.Андерсон, когнітивний психолог Е.Рош, біолог Ф.Варела, філософи М.Джонсон і Е.Томпсон, лінгвісти Дж.Лакофф і Ж.Фуконьє.

Новий напрям формується у рамках так званого "динамічного підходу" до свідомості і пізнання, який виникає на противагу популярному серед когнітивістів і дослідників штучного інтелекту "обчислювального підходу". Останній є наслідком застосування до свідомості функціоналістської установки, і його найяскравішим зразком виступає коннекціонізм. На думку представників динамічного підходу, коннекціоністи виходять з аналізу інтелектуальних функцій людини як з позаісторичної даності, безвідносно до процесу їх еволюційного розвитку і питання про їх походження. Як наслідок, теорії, побудовані на основі такого підходу, не лише обмежені (застосовні лише до систем, наділених інтелектом, і незастосовні до когнітивних здібностей нижчого рівня), але й нездатні пояснити явище самоорганізації. Однак, як зазначалось, і коннекціоністи, і представники динамічного підходу доходять згоди у питанні про характер ментальних властивостей — і ті, й інші вважають свідомість емерджентною властивістю когнітивних структур мозку.

Свідомість (розум), тіло і світ (довкілля) утворюють нерозривні взаємодії, від яких залежить адаптаційний успіх організму. Втіленість (інкарнованість) свідомості обумовлює наступні характеристики пізнання: перевагу цілеспрямованих дій у реальному часі (перцептивні і моторні здібності є необхідною умовою формування вищих здібностей, таких як мова і думка); залежність різновидів когнітивних процесів від форм втілення (пізнання виникає як результат тілесних взаємодій з довкіллям); конструктивність пізнання (організм активно створює пізнання, а не пасивно засвоює). Основні ідеї "втіленого підходу" виражають такі тези:

1.                       Пізнання є інкарнованим, тобто тілесним, втіленим, пов’язаним з тілесною організацією живої системи.

2.                       Пізнання ситуативне, тобто залежить у своїх функціях від особливостей середовища існування організму.

3.                       Процес пізнання є активним: когнітивна діяльність організму у середовищі є активним освоєнням останнього.

4.                       Когнітивні структури є емерджентними.

5.                       Пізнання є інтерсуб’єктивним: Інші є сутнісно включеними в якості умови моєї діяльності.

6.                      Пізнання динамічне і будується у процесі самоорганізації [14] ("Втілене пізнання" — концепція, що не лише співзвучна з ідеями натуралізованої еволюційної епістемології, але й у певному сенсі одна з найбільш показових. У цьому підрозділі ми дали лише тезовий стислий її огляд для демонстрації ще одного зі шляхів розвитку натуралістичних інтерпретацій свідомості. До проблем пізнання ми повернемось у наступному підрозділі. Однак, слід мати на увазі, що у контексті таких концепцій, як втілений підхід або конструктивізм розрізнення тем свідомості і пізнання є суто умовним, адже у межах вказаних концепцій ці поняття взаємозалежні, так само як і ряд питань, що взаємоперетинаються).

Проблема унікальності свідомості як такої, що притаманна лише людині

Людина має конкуренцію щонайменше з двох протилежних напрямків у праві називатись "свідомою": якщо свідомість характеризується через інтелект (інтелектуальні здібності), мисленнєві функції, то, як демонструє функціоналізм і тест Тьюринга (див. попередній підрозділ 3.1.1),  питання про можливість побудови "штучного інтелекту" аж ніяк не можна вважати однозначно негативно вирішеним, тому конкуренцію людині складають машини, які здатні виконувати мисленнєві операції (виконувати обчислення, грати у шахи, складати вірші тощо). Якщо свідомість характеризується через чутливість, чуттєві якості, тобто феноменальний досвід загалом, то конкуренцію їй становлять фактично усі живі істоти, оскільки значна частина тварин очевидно має qualia (наприклад, відчуває біль, розрізняє кольори тощо), і навіть бактерії та рослини наділені елементарною чутливістю (хоча постає питання, чи є чутливість ознакою хоча б живої істоти, не кажучи вже про свідому, адже певну "чутливість" має і фотоплівка). Приклади "машинної" і "рослинної" "свідомостей" цікаві і навіть курйозні ще й тому, що вони суперечать не лише антифізикалістичним теоріям, але й усім версіям класичного редуктивного фізикалізму, адже це припущення свідомості без мозку. У контексті створення достовірної моделі "штучного розуму", подібного до "машини Дарвіна" виникає проблема співвідношення "серійного" і "паралельного" у людині. Все більше досліджень вказують на "паралельну" природу роботи мозку, який одночасно обробляє велику кількість інформації, що надходить паралельними каналами. Однак, проблема полягає у тому, що якщо мозок схожий на "паралельний процесор", то свідомість, яка вибудовує послідовність станів, більше подібна до звичайного "серійного процесора". Так, В.Кальвін зауважує, що розробникам паралельних комп’ютерів, які симулюють мозок, слід мати на увазі, що "люди мають більше підстав називатись Homo seriatum, аніж Homo sapiens, оскільки ми достеменно більш серійні, ніж розумні" (W.H.Calvin The brain as a Darwin machine [16]).

Варто зауважити, що думка про те, що навіть наявність розуму принципово не вирізняє нас, людей, з решти живого, знаходить багато прихильників як серед вчених, так і серед філософів, оскільки біологія висуває на користь цього все більше підтверджень. Зокрема з’ясовано, що усі нервові системи на нейрохімічному рівні мають подібну організацію, і їхні нервові клітини (нейрони) працюють значною мірою подібно — подібності суттєво переважають відмінності. "Люди мають всього близько тридцяти тисяч генів, і ми відрізняємось від миші лише біля трьомастами з них; тим часом ми поділяємо біля 99,7 відсотків наших генів із шимпанзе. Наш мозок і мозок інших приматів мають однакову організацію, однакові загальні структури з приблизно однаковими пропорціями, однакові типи нейронів і, наскільки нам відомо, дуже подібні схеми розвитку і зразки родинних зв’язків (connectivity)" [P.S.Churchland How do neurons know? // Daedalus, Winter, 2004, p. 44].

Отже, сучасні теорії свідомості, що звертаються до загальних еволюційних принципів, розглядають свідомість як природний феномен, який є наслідком складних "несвідомих" процесів розвитку живого і який гіпотетично може виступати умовою утворення наступних, ще більш складних явищ. Прихильники еволюційного пояснення впевнені, що ідеї дарвінізму спроможні дати адекватне тлумачення навіть найбільш загадковому з відомих дотепер явищ — свідомості людини: "Якщо дарвінівські механізми можуть пояснити існування жайворонка в усій його дивовижності, вони, звичайно, можуть пояснити й існування оди на честь солов’я. Поема — річ чудова, хоча насправді не більш вражаюча, ніж живий, співочий жайворонок" [Д.Деннет По следу Дарвина. Где есмь Я у книзі Юлина, Н.С. Головоломки проблемы сознания: концепция Дэниэла Деннета. — М., 2004. — С.402-403].

 

Рекурсивна замкненість нервової системи і проблема самосвідомості

Самосвідомість не лише використовується для підкреслення унікальності людської свідомості, але й часто виступає вирішальним аргументом антифізикалістів у суперечці про можливість наукового пояснення ментального. Так, згадувана антиредукціоністська стаття Е.Нагеля починається з постулату: "Самосвідомість — ось те, що робить проблему тіло-розум практично нерозв’язною" [15; 349].

Важкий спадок дуалізму виявляється і у ставленні до проблеми самосвідомості як до самісного центру духовного життя, лише деяким випадковим чином пов’язаного з тілесною організацією. "Я — господар мого тіла" — так виражається ідея самості як "гомункулуса" всередині тіла, деякого центру свідомості, що здійснює керування тілесними функціями, "Головного редактора" або "Цензора".

Цю класичну ідею добре висловлює, наприклад, В.А.Лекторський у статті "Я": "Я сприймає себе як центр свідомості, як те, кому належать думки, бажання, переживання індивідуального суб’єкта. <…> Нарешті, Я — це те, що керує тілом суб’єкта, це інстанція, яка забезпечує вільне прийняття індивідуальних рішень і несе відповідальність за їх здійснення і наслідки" [Лекторский, В.А. Эпистемология классическая и неклассическая. — М.: УРСС, 2001, с. 173].

Проти цієї позиції найбільш різко виступає Д.Деннет, який пропонує замінити хибну ідею "Я", асоційовану з вказаними псевдонауковими міркуваннями, власною "моделлю множинних нарисів". Як і прихильники "втіленого підходу", він виступає проти протиставлення не лише свідомості, але й центральної нервової системи тілу: "Моє тіло містить так само багато мене — цінностей, здібностей, згадок і схильностей, завдяки яким я є тим, ким я є, — як і моя нервова система" [1; 83]. Згідно Деннета, хибною є також ідея єдиного "потоку свідомості", оскільки не існує ніякого "головного офісу", "штаб-квартири" чи "картезіанського театру", де сходяться усі ментальні акти для розгляду Центральним Означувальником (Central Meaner).

На рівні нейрофізіології не існує не лише центру, деякого "центрального нейрона", але й чітко визначеної локалізації функцій, тому у мозку просто немає місця для "гомункулуса". Натомість існують різноманітні канали, якими надходить інформація до паралельних пандемоніумів, де створюються множинні нариси численними "спеціалістами" (запозичена ідея М.Мінського про діяльність мозку як про співпрацю співтовариства спеціалістів). Результатом їх діяльності є не хаос, а впорядкованість, тому що і ці "спеціалісти", і напрямки їх діяльності значною мірою є частиною нашого тваринного спадку, і самі є продуктом природного дизайну на зразок "наперед встановленої гармонії", творцем якої виступає природа і природний добір.

Хибною є не стільки ідея "Я", як її субстантивація, перетворення на реальну річ, місце якої у фізичному світі необхідно пояснювати. На думку Д.Деннета, "самість" — об’єкт настільки ж фіктивний, як і "центр гравітації" — так само не існує якогось одного визначеного місця, у якому вона знаходиться, однак ніхто не буде заперечувати теоретичну користь ідеї "центру гравітації". Самосвідомість виникає з множинних нарисів, оскільки кожен з нас є новелістом, що займається аутогерменевтикою, створюючи описи власної діяльності.

Психологічні дослідження та експерименти над пацієнтами з розсіченим мозолистим тілом, у яких порушений зв’язок між лівою і правою півкулями головного мозку, дозволяють засумніватися також у безперечності популярного філософського міфу про необхідну єдність самосвідомості, яка зберігається як самототожність особистості, незважаючи на усі зміни (що відображається у метафорі "корабля Тесея" — свідомість як човен, що перебудовується на плаву) (Див. переконливі свідчення у [17; 201-203]). Знову ж таки, біологія вказує на притаманність певних типів поведінки, які ми пов’язуємо з самосвідомістю, наприклад, здатність впізнавати себе у дзеркалі, іншим тваринам — так, шимпанзе і деякі інші примати реагують на дзеркало подібним до нас чином, зокрема здатні пройти "тест відмітки" (на обличчя мавпи непомітно наноситься фарба, потім мавпі демонструється зображення у дзеркалі; якщо вона намагається витерти фарбу — тест пройдено), тоді як інші тварини або ігнорують, або вороже сприймають зображення у дзеркалі.

Коннекціоністський варіант самосвідомості пропонує П.С.Чорчленд. Вона описує "самість" через поняття моделей нейронних мереж. Найперші саморепрезентаційні властивості мозку постали як еволюційно віднайдене рішення проблеми координації і регуляції внутрішніх тілесних сигналів — у вигляді створення нейронних мереж, що покращили поведінкові стратегії. Додаткова гнучкість в організації когерентних поведінкових опцій з’являється завдяки нейронним моделям, що репрезентують деякі внутрішні стани мозку як тілесні стани (тобто стани самого тіла), тоді як усі інші сигнали — як відчуття зовнішнього світу. Мозок оперує внутрішніми моделями для того, щоб приписувати відмінні наслідки у зовнішньому світі для різних поведінкових опцій. Тому "самість" має ототожнюватись не з нефізичною душею, а з множиною репрезентаційних здібностей фізичного мозку.

Самосвідомість прийнято розглядати у філософії як специфічний результат діяльності свідомості, протилежний осягненню зовнішнього світу; розрізнення випливає зі способів отримання інформації — інтроспекції чи аперцепції для самосвідомості і перцепції або чуттєвого пізнання для усвідомлення реальності за межами свідомості. Теза рекурсивної замкненості свідомості, яку захищають конструктивісти, зокрема, філософ і кібернетик Х. фон Фьорстер, піддає сумніву об’єктивний характер такого розрізнення. Нервова система є автономною і саморегулятивною. Це означає, що вона здійснює подвійну регуляцію, або регулює власне регулювання, в результаті якої створюється ("обчислюється") деяка стабільна реальність. Останню тезу Х. фон Фьорстер називає постулатом про когнітивний гомеостазис. Подвійна замкненість системи полягає у тому, що система рекурсивно оперує не лише тим, що вона "бачить", але й самими операторами.

Рекурсивність у найпростішому варіанті означає повернення у вихідну точку, її найпростіші варіанти є водночас найбільш проблемними, оскільки приводять до створення парадоксів. Від знаменитого парадоксу "брехуна" ("Я брешу") до численних варіацій, побудованих на рекурсії (наприклад, "А: "Все, що каже В, істина"; В: "Все, що каже А, хиба"), простежується зв’язок рекурсивності з ідеєю "хибного кола". Такими є рекурсивні визначення (наприклад, у додатках до "Структури наукових революцій" Т.Куна: "Парадигма — це те, що об’єднує членів наукового співтовариства, і, навпаки, наукове співтовариство складається з людей, що визнають парадигму" [Т.Кун Структура научных революций. — М.: АСТ. — 2002. — С. 226]), чи рекурсивні оцінки (наприклад, відома "оцінна аномалія": "А>В>С>А"), рекурсивні малюнки (наприклад, картина "Руки, що малюють" відомого саме такими парадоксальними зображеннями художника М.Ешера, на якій одна рука малює іншу руку, яка, у свою чергу, малює першу), рекурсивні вірші ("Дім, який побудував Джек") тощо.

Подібні парадокси, спершу сприймаються як курйози, які здатні лише розважити, викликають занепокоєння тоді, коли усвідомлюється, що вони не мають очевидного розв’язку, пояснення, "що з ними не гаразд", і як поставити все на свої місця. Особливо багато клопоту вони завдають логікам, які, за словами С.Цоколова, від Аристотеля до Бертрана Рассела змучились від цього жахіття. Традиційна логіка чинить супротив "колоподібному" мисленню, сучасні ж когнітивісти, посилаючись, зокрема, на успіхи таких наук, як кібернетика, які використовують "заборонені" тактики мислення, зауважують, що така логіка "сама є аномалією і не має нічого спільного з людською поведінкою" [Цоколов, С. Дискурс радикального конструктивизма. Традиции скептицизма и теории познания в современной философии и теории познания. — München, 2000, с. 147-148], оскільки нервова система є колоподібною за своєю організацією. Включення рекурсивності, однак, не завжди приводить до проблем: використання рекурсивних "петель" або "циклів" є основою значної частини машинних операцій, рекурсія досить поширена і в математиці як умова створення послідовностей чисел (наприклад, ряд чисел Фібоначчі).

Зміст тези про замкненість нервової системи полягає у тому, що будь-які її стани є станами нейронної активності, будь-які теперішні її стани обумовлені попередніми і т.д. Отже, і "входи", тобто рецептори, і "виходи", тобто ефектори, утворюють спільну циклічну активність, таким чином, з одного боку циклу сенсорні і рухомі поверхні взаємодіють всередині організму (що ні у кого не викликає сумніву), а з іншого — зовні опосередковано через середовище (що є новаторством), отже середовище ("Medium"), розташоване між рецепторами і ефекторами. У випадку нервової системи діє "принцип недиференційованого кодування": те, що ми на феноменальному рівні сприймаємо як "якості", на нейронному рівні не має жодних якісних характеристик. "У відповіді нервової клітини не кодується фізична природа фактора, що викликав цю відповідь. Кодується лише "скільки" стосовно даної точки мого тіла, але не "що саме"" [5; 169]. Яким же чином виникає розрізнення, яке створює враження існування зовнішньої реальності, яка слугує наданню "вхідних" даних? Центральну роль у цьому процесі відіграє спостерігач, який у когнітивній площині належить до того самого середовища, що розташоване між сенсорною і рухливою поверхнями. З такої медіальної позиції спостерігача і виникає розрізнення між "входом" і "виходом".

Будова нейрона, нервової клітини: 1) "тіло клітини" — клітинне ядро; 2) "дендрити" — розгалуження нейронів, що мають форму гілочок; 3) "синапси" — закінчення, розташовані на дендритах або тілі клітини (аналог комп’ютерного "вхідного порталу"); 4) "аксон" — гладке волокно, яке є аналогом "каналу виходу". Виділяють також міжклітинний простір — "синаптичну щілину", яку Х.Фьорстер називає "передавальною субстанцією", від якої залежить реакція–відповідь нейрона на вхідний імпульс, і яка може розглядатися як модель середовища. Нейрон діє за принципом "або-або", оскільки може перебувати у двох станах — або збудження, або спокою; донедавна вважалось, що збудження нейрона є сумарною реакцією від усіх стимулів численних "виходів", однак зараз з’явились дослідження, які ставлять під сумнів вірність "сумарного" підходу. (Детальніше про організацію нервової системи див. у [2, 4, 17] списку літератури цього підрозділу, а також  [6, 22] підрозділу 3.1.1.).

Біолог У.Матурана для ілюстрації замкненості нервової системи наводить метафору "польоту всліпу". Те, що відбувається у нервовій системі, аналогічне до керуванням літаком всліпу, коли пілот не має доступу до зовнішнього світу і його функція полягає лише у контролі за показниками приборів під час польоту. При цьому задача пілота полягає у тому, щоб дотриматись певної траєкторії змін у показах приборів, яка обумовлена або якимось заздалегідь визначеним планом, або планом, що специфікується самими цими показниками. Виходячи з літака, пілот дивується, коли друзі вітають його із вдалим польотом і приземленням, здійсненими ним у повній темряві. Він відчуває подив тому, що, наскільки йому відомо, у будь-який момент польоту він всього лише витримував показники приборів у рамках певних заданих меж, тобто виконував задачу, уявлення про яку зовсім відсутнє в описі його поведінки, зробленому його друзями (спостерігачами). Отже, чітке розрізнення між "вхідними" та "вихідними" даними створюється лише в описах, які здійснює спостерігач, тоді як "у термінах функціональної організації у живих систем немає ні входів, ані виходів, незважаючи на те, що в умовах зовнішніх подразнень вони підтримують сталість заданих станів" [ У. Матурана Биология познания  // Язык и интеллект. Сб./Пер. с англ. и нем./Сост. и вступ. ст. В. В. Петрова. – М., 1996.].

Введення поняття "спостерігача" не є реанімацією хибної ідеї ментального "гомункулуса" як центра керування тілесними органами, оскільки спостерігач аж ніяк не є тим, хто керує процесами свідомості, натоміть сам є породженням одного з рівнів опису саморегулятивної нервової системи, причому таким, що онтологічно не відрізняється від способу регуляції цього рівня. Виокремлення спостерігача є епістемологічним наслідком, залежним від мови, до його характеристик ми повернемось у наступному підрозділі, присвяченому проблемі пізнання.

З позиції біологічного конструктивізму так зване "Я" є не що інше, як постійне підтримування процесу дескриптивної рекурсії, оскільки жива система побудована так, щоб породжувати внутрішні регулярності, а одним з таких різновидів рекурсивності, утворюваних соціальними зв’язками за допомогою мови, є самосвідомість: "Цей новий вимір операціональної когерентності нашого спільного омовнення і є тим, що ми сприймаємо як свідомість, "наш" розум і наше "Я"" [17, 205]. Отже, спостерігач — це швидше не "керівник", а "нарратор" (оповідач) свідомості.

Ідея рекурсивної замкненості свідомості робить проблематичним використання терміну "репрезентація" як такого, що вказує на зв’язок між репрезентацією і репрезентованим, тобто, між внутрішнім відношенням/станом свідомості/мозку і тією частиною реальності, репрезентацією якого є це відношення/стан. Проблема ментального і фізичного набуває наступного рівня складності: якщо існує проблема ізоморфізму між тілесними, "фізичними" станами мозку і "ментальними" станами, то чи є підстави очікувати, що наявний також ізоморфізм між тілесно-ментальними (нейрофеноменологічними) властивостями і властивостями речей зовнішнього світу, які ми пізнаємо як qualia? У класичній філософії ця проблема представлена як проблема первинних та вторинних якостей, що традиційно пов’язувалась з аргументами на користь ідеалізму чи матеріалізму, у сучасному контексті йдеться про реалізм та антиреалізм. Типовий аналіз (від Демокріта до Галілея, Локка і Лейбніца) первинних та вторинних якостей зводиться до розрізнення первинних якостей, присутніх у зовнішньому світі і притаманних самим речам, наприклад маса, рух, просторово-часові характеристики, і вторинних якостей, що є наслідком репрезентації вторинних і притаманні свідомості, тобто є властивостями пізнання, але не самих речей, наприклад, рух молекул створює відчуття тепла. Відсутність доступу до реальності, неопосередкованого свідомістю і її репрезентаційними здатностями, а звідси — неможливість незалежної перевірки гіпотези про об’єктивну істинність первинних якостей — ідея, яка змушувала філософів сумніватися у надійності нашого знання, причому актуальність проблеми суттєво не зменшується при заміні терміну "свідомість" на термін "мозок" чи "нейронні мережі". Онтологічна безпідставність поділу на первинні як незалежні від свідомості та вторинні як залежні від свідомості якості змушувала філософів, за словами подружжя Чорчлендів, "скочуватись по слизькому схилу ідеалізму". Розвиток цієї проблеми у філософії Нового часу у своїй карикатурі на ідеалізм вони розглядають  як поступове падіння від Галілея, чиї досліди природи тепла встановили невідповідність відчуття тепла його фізичній основі, кінетичному руху молекул, через філософію Локка і Канта, що намагались загальмувати стрімке падіння, не визнаючи себе ідеалістами, тоді як Берклі стрімголов котиться до підніжжя схилу, де розташувався Гегель [9]. Як зауважують автори, хоча спершу ідеалізм здається неминучим результатом скептичного розгляду проблеми первинних та вторинних якостей, тим не менше, якщо оцінювати його за мінімальними критеріями наукової теорії з точки зору пояснювальної та передбачувальної сили, ми дійдемо до думки, висловленої вже Дж.Берклі: навіть якщо хтось вірить в істинність ідеалізму, він не має іншого вибору, аніж діяти так, ніби ідеалізм є хибним.

Самі Чорчленди, хоча й відкидають віру наївного реалізму у відображення чуттями справжніх характеристик світу, захищають ідею структурної відповідності. Репрезентаційні моделі мозку подібні до мапи у тому сенсі, що внутрішні абстрактні відношення окреслюють зовнішні відношення між різними категоріями світу, причому самі моделі відрізняються за ступенем складності. Досвідчений науковий розум краще окреслює категоріальну структуру світу, ніж недосвідчений, пересічний; мозок дорослого охоплює більше реальності, ніж дитячий; мозок людини репрезентує реальність краще, ніж мозок жаби і т.д. Місце беркліанського Бога у сучасних наукових теоріях посідає натомість біологічна еволюція і емпіричне навчання, що наділяють теорію когерентністю і пояснювальною силою. (Епістемологічні наслідки критики репрезентаціонізму розглядаються у наступному підрозділі, повністю присвяченому проблемі пізнання).

 

 

Література

1. Деннет Д. Виды психики: на пути к пониманию сознания. — М., 2004.

2. Князева Е.Н. Концепция инактивированного познания: исторические предпосылки и перспективы развития // Эволюция, мышление, сознание. — М., 2004.

3. Матурана У., Варела Ф. Древо познания . — М., 2001.

4. Меркулов И. Когнитивная модель сознания // Эволюция, мышление, сознание. — М., 2004.

5. Меркулов, И. Информационная природа сознания // Полигнозис. — №4, 2004.

6. Серль Дж. Открывая сознание заново. — М., 2002.

7. Ферстер Х. фон. О конструировании реальности // У книзі Цоколов, С. Дискурс радикального конструктивизма. Традиции скептицизма и теории познания в современной философии и теории познания. — München, 2000.

8. Хофштадтер Д. Гёдель, Эшер, Бах: эта бесконечная гирлянда. — Самара, 2001.

9. Хофштадтер Д., Деннетт Д. Глаз Разума. — Самара, 2003.

10. Юлина Н.С. Головоломки проблемы сознания: концепция Дэниэла Деннета. — М., 2004.

11. Churchland P.S. Self-representation in nervous systems // Science. 2002 296: р.308-310 // http://www.sciencemag.org

12. Churchland P.S., Churchland P.M. Neural worlds and real worlds // Neuroscience, Vol.3, 2002.

13. Dennet D. Consciousness explained. —Boston: Little Brown and Co, 1991.

14. Dennett D. Has Darvin’s theory of natural selection transformed our view of humanity’s place in the universe // Life: the science of biology. 2003.

15. http://willimcalvin.com Персональний сайт нейрофізіолога і неодарвініста Вільяма Кальвіна (William Calvin), який містить його книги та статті на теми еволюції, виникнення розуму, будови мозку і його відношення до свідомості і мислення (один з небагатьох вчених-нефілософів, хто не уникає табуйованої для інших теми свідомості).

16. Jackson F. What Mary Didn't Know // The Journal of Philosophy, 5 (1986).

17. Kripke S.A. Naming and Necessity. — Harvard University Press, 1972.

18. Nagel T. What it is Like to Be a Bat? // The Philosophical Review, 4 (1974).

19. Searle J. The Rediscovery of the Mind. — Cambridge, 1994.

 

Питання для самоконтролю

1. У чому полягає методологічна специфіка гетерофеноменології?

2. Що таке qualia? Чи можливо дати об’єктивне наукове тлумачення qualia?

3. Чи є інтроспекція єдиним способом отримання знання про феноменальні якості?

4. У чому полягає зміст інтенціональної установки?

5. Чим відрізняються інтерпретації інтенціональності Д.Деннета і Дж.Сьорла?

6. Як модель "множинних нарисів" пояснює існування самосвідомості?

7. Яким чином інкарнований підхід до свідомості вирішує проблему протиставлення ментального і фізичного?

8. Що означає емерджентність свідомості?

9. Чи є конструктивістська ідея "спостерігача" реанімацією ментального "гомункулуса"?

10. Чи означає рекурсивна замкненість нервової системи відсутність взаємодії між організмом і довкіллям?

 

3.2. Міждисциплінарний підхід до традиційних філософських проблем у постнекласичній науці: проблема пізнання

 

3.2.1.  Натуралізована епістемологія як філософія науки, наукова парадигма і теорія пізнання

"Без сумніву, емпіричні дані релевантні для дослідження людського знання. Але питання у тому, чи є епістемологія настільки всеохопною, щоб бути таким дослідженням"

Р.Фелдман

Вплив науки на зміну ролі і статусу теорії пізнання

Процеси натуралізації, які відбуваються у сучасній філософії, поширюються і на метатеоретичний рівень. Натуралізації підлягають не лише предмети філософського дослідження, але й філософські дисципліни. Так виникають натуралізована епістемологія і натуралізована філософія науки. Епістемологія повертається до витоків пізнання, звертаючись до біологічних, фізичних, нейрофізіологічних, психологічних основ когніції, і сама таким чином виходить за рамки класичної теорії пізнання. Така епістемологія не лише співпрацює з наукою, але й сама входить у якості складової до наукових проектів. Тому натуралізована епістемологія починає розглядатись як частина філософії науки. Натомість новітня посткунівська філософія науки сама стає натуралізованою і соціологізованою. Оскільки історія і соціологія науки розглядається не як незалежні від методологічних концепцій, а як такі, без яких дослідження науки є неповним і її образ спотвореним, філософія науки сама змушена звертатись до даних різних наук вже не для ілюстрації, а для підтвердження та обгрунтування певних філософських позицій — так реалізується черговий парадокс рекурсивності пізнання.

Найпершою у часі тенденцією до переосмислення місця, статусу і ролі епістемології була методологічна реконструкція теорії пізнання, здійснена позитивістами. Незважаючи на критику як позитивістського редукціонізму, так і позитивістської програми в цілому, задана цією традицією інтерпретація епістемології як методології наукового пізнання залишається впливовою і доволі розповсюдженою. Повторене багато разів у монографіях і підручниках, внаслідок цього закріплюється безпідставне розрізнення "епістемології" як "теорії наукового пізнання" і "гносеології" як загальної чи філософської теорії пізнання. Хоча методологічний поворот у метаепістемологічних дослідженнях спричинив значну плутанину, корисним наслідком впливу позитивістської традиції на епістемологію стала детальна розробка пробабілістичних теорій, обговорення проблем гіпотетико-дедуктивної моделі, індукції і абдукції тощо, що сьогодні дозволяє зіставляти, наприклад, схеми підтвердження істинності наукових теорій з буденними зразками обґрунтування переконань. Також ця тенденція сприяла включенню значної частини епістемологічних питань до сфери філософії науки (у радикальному варіанті вся епістемологія розглядається як її частина).

Філософська критика традиційної "картезіанської" теорії пізнання у період розквіту постмодернізму набула такого розмаху, що у різних філософських спільнотах заговорили навіть про смерть самої епістемології. Чутки про "смерть епістемології" почали поширюватися у кінці 70-х рр. і були пов'язані у першу чергу з книгою Річарда Рорті "Філософія і дзеркало природи" (1979) і книгою Майкла Вільямса "Безгрунтовна віра" (1977). Ці філософи та їх послідовники стверджували, що традиційна епістемологія себе вичерпала, а у новій немає потреби. Радикальну позицію щодо долі епістемології займають також представники елімінативного матеріалізму (див. розділ 3.1.1): елімінативісти виступають проти використання "народної психології" і стверджують необхідність усунення усіх теорій, що користуються її словником чи установками, і їх заміни на наукові теорії. Звичайно ж, епістемологія, яку неможливо уявити без таких "буденних" понять, як "переконання", "віра", "знання", стала однією з перших "жертв" елімінації. На щастя для філософської теорії пізнання, як зазначалось, ідеї елімінативістів окреслюють більшою мірою побажання, прогнози і наміри щодо майбутніх досягнень науки, аніж її реальний стан, тому поки що епістемологія перебуває у відносній безпеці. Про необхідність щонайменше перегляду епістемологічних позицій свідчить також ряд статей, назви яких досить промовисто говорять самі за себе: "Чергові похорони епістемології" С.Хаак, "Епістемологія натуралізована" В.Квайна, "Епістемологія екстерналізована" Д.Девідсона, "Подолання епістемології" Ч.Тeйлора, "Чи видно кінець епістемології?" Я.Хакінга та ін.

Однак найбільш суттєві зрушення в оцінці статусу епістемології і визначенні тенденцій її сучасного розвитку пов’язані з розвитком науки. Як і у випадку з проблемою свідомості, нові наукові відкриття дозволили здійснити переоцінку природи пізнавальних процесів і їх ролі у житті людини, про що свідчить хоча б утворення міждисциплінарного комплексного дослідження, у якому пізнання відіграє об’єднавчу і рушійну роль, — когнітивної науки. Когнітивна наука, особливо когнітивна психологія, справила значний вплив на формування натуралізованої або натуралістичної епістемології. Проте вперше зміну ракурсу епістемологічних досліджень у напрямку натуралізації пов’язують зі статтею "Епістемологія натуралізована" В.О.Квайна (1969), у якій відбувається переорієнтація епістемології з позитивістської "логіки наукового дослідження" до постпозитивістського включення до "частини природничої науки".

Епістемологічний натуралізм стверджує, що природничі науки визначають критерії істинності будь-якого знання.

Класичний варіант натуралізованої епістемології, представлений Вілардом Квайном та його послідовниками, зводить епістемологію до психології, яка, у свою чергу, редукується до нейрофізіології. Виникнення самого терміну "натуралізована епістемологія" пов'язане з його однойменною статтею, у якій філософ, аналізуючи зміни, що відбувалися з епістемологією упродовж її історії, від заняття нею основного місця як фундаменту науки у системі І.Канта, до редукції до природничих наук разом з усією споглядальною філософією логічними позитивістами, приходить до висновку, що епістемологія має змінити свій статус. Оскільки епістемологія досліджує знання, а воно є "вихідними даними", отриманими внаслідок процесу обробки "вхідних даних" (стимулів від наших органів чуття), то епістемологія досліджує природні явища, а саме — людського суб'єкта. Відношення між бідним "входом" і багатим "виходом" і має становити основну частку епістемологічних досліджень. Тому епістемологія не повинна мати якогось особливого філософського статусу: "Епістемологія, або щось подібне до неї, просто займає місце розділу психології і, відповідно, природничої науки <…>  Стара епістемологія намагалася включити у себе природничу науку; вона будувала її з чуттєвих даних. Навпаки, епістемологія в її новому образі сама включена до природничої науки як розділ психології. Але при цьому попередні претензії на включення природничої науки у рамки епістемології зберігають свою силу" [2, 379]. Така точка зору пропонує замінити звичне для епістемології поняття "обґрунтування" на біхевіористичне поняття відношення між відчуттями і теорією.

Теза подвійного включення: включення епістемології до науки означає, що вона стає продовженням емпіричної психології, а включення науки до епістемології — це визнання релевантності наукових доказів у філософії.

Квайн, на відміну як від логічних позитивістів, так і від сучасних "епістемологічних нігілістів", які проповідують смерть епістемології, не вважає, що епістемологія себе повністю вичерпала, і що її існування взагалі було помилкою, тим не менше, він не підтримує філософів, що продовжують вбачати у традиційній епістемології "першу філософію", основу усіх наук загалом. Нова епістемологія, асимільована з природничими науками, займає значно скромніше місце вже у межах емпіричних наук, що досліджують пізнавальні процеси, а не над ними. У цьому полягає сутність "натуралізації".

Термін "натуралізована епістемологія" входить до філософського словника саме завдяки В.Квайну, який таким чином намагався підкреслити динамічний характер змін, що мають відбутися з теорією пізнання. Однак зараз частіше вживається термін "натуралістична епістемологія", оскільки, як жартує Філіс Руні, вираз "натуралізований епістемолог" наводить на думку про філософа, що залишив академічне життя і подався у ліси, щоб жити у злагоді з природою, але не покинув займатися епістемологією.

Ідея натуралізації пізніше була підхоплена багатьма філософами, що цікавляться наукою і виступають за використання емпіричних методів науки поруч з традиційними філософськими методами при дослідженні проблем пізнання. На відміну від біхевіористичної орієнтації В.Квайна, ці філософи пропонують спиратися на когнітивну науку, біологію, нейрофізіологію і теорії ШІ (якщо бути більш точними, епістемологи-натуралісти найчастіше апелюють до трьох дисциплін — когнітивної психології, штучного інтелекту як частини комп’ютерної науки і когнітивної нейронауки). Варіанти натуралізації залежать від способів співвіднесення науки та епістемології, зокрема визнання/відкидання редукціонізму, а також напрямку зближення (від науки до епістемології чи від епістемології до науки).

Редукціоністські варіанти розглядають епістемологію як частину емпіричної науки або як її продовження; слабкі нередукціоністські — лише допускають використання емпіричних даних наук для підтвердження чи спростування філософських тез, тобто обґрунтовують релевантність наукових даних для віднайдення відповідей на традиційні проблеми теорії пізнання. Тобто натуралістична епістемологія означає як мінімум відхід від апріористської теорії пізнання чи споглядальної "філософії-у-кріслі". Х.Корнбліф так описує цю позицію: "Натуралісти, звичайно, не вірять, що можна провести чітку межу між науковими і філософськими проектами. Традиційно вважалось, що наука є продуктом емпіричних досліджень, а філософія має справу з a priori. Однак саме таку позицію стосовно розрізнення філософії і науки натуралісти відкидають" [H.Kornblith In defense of naturalised epistemology [21, 164]].

Дехто з філософів переконаний, що епістемологія потребує допомоги з боку сучасної науки, а остання спроможна її надати. Такою є, зокрема, позиція Альвіна Ґолдмана, який виступає за співпрацю епістемології і когнітивної психології. Власне, він виділяє два різновиди — індивідуальну первинну і соціальну епістемологію: "Когнітивна наука намагається окреслити архітектуру людського розуму (мозку), і розуміння цієї архітектури суттєве для первинної епістемології. Соціальна епістемологія потребує допомоги з боку різноманітних соціальних і гуманітарних наук, які разом надають моделі, факти і пояснення соціальних систем науки, навчання і культури" [A.Goldman Epistemology and cognition. — Harward Univeersity Press, 1986, р.1]. Предметом дослідження Ґолдмана є первинна (індивідуальна) епістемологія, яка має вивчає когнітивні процеси, структури і механізми, відповідальні за формування знання. Свій новий варіант натуралістичної епістемології як синтезу когнітивної психології і теорії пізнання він спершу називає новим словом "епістемікс" ("epistemics", у книзі "Epistemology and cognition"), а пізніше — "науковою епістемологією" (у статті "Epistemic folkways and scientific epistemology").

А.Ґолдман не єдиний, хто приділяє увагу розрізненню соціального та індивідуального у пізнанні. Натуралізована епістемологія здійснює розподіл усіх наук, дані яких релевантні для дослідження пізнання на "індивідуальні" (когнітивна психологія, нейрофізіологія, теорії ШІ, лінгвістика, еволюційна біологія) та "соціальні" (соціологія, соціальна психологія, антропологія, теорії комунікацій, соціолінгвістика, історія). При цьому "соціальні" версії теорії пізнання, які підкреслюють роль соціальних факторів у пізнанні (наприклад, контекстуалізм), теж зазвичай розглядаються як частина натуралізованої епістемології. Аналогічні критерії оцінки застосовуються і до натуралістичної філософії науки, тому, скажімо, концепція Т.Куна інколи подається під графою "соціологізована натуралізована філософія науки". Підкреслюється, що ігнорація соціальних факторів впливу є ще одним недоліком традиційної картезіанської епістемології.

Подібний проект Хіларі Корнбліф окреслює терміном "прикладна філософія", тобто філософія, що використовує емпіричні засоби для вирішення філософських проблем. Критикуючи популярний в аналітичній філософії метод концептуального аналізу, він зауважує, що традиційна епістемологія намагається розтлумачити поняття знання, натомість натуралісти прагнуть пояснити саме знання як природний феномен і зауважує, що так само як наше пояснення поняття алюмінію нецікаве для хімії, наше пояснення поширеного (тобто буденного) поняття знання, не становить цікавості для епістемології. Епістемологія має зрозуміти саме знання і змінити звичні поняття відповідно до цього розуміння, замість того, щоб тлумачити їх.

Аналітична епістемологія головними проблемами вважає визначення знання і обґрунтування переконань. Традиційне тричленне визначення знання як істинного обґрунтованого переконання було піддане сумніву Е.Ґеттіером у 1963 р., породивши "проблему Ґеттіера". Вирішити останню намагаються переважно шляхом модифікації однієї з умов — істинності або обґрунтованості. Натуралістична епістемологія підкреслює евіденціалістський характер (від англ. "evidence" — "доказ", "підстава") традиційного обґрунтування і вбачає вихід у дослідженні когнітивних механізмів утворення переконань. Прикладом такого натуралістичного варіанту епістемології в дії є теорії А.Ґолдмана і Дж.Поллока (див. нижче). 

Якщо вказані автори приходять до таких висновків на основі залучення наукових даних до філософських досліджень, то частина науковців висловлюють подібні міркування, оскільки саме осмислення результатів наукової діяльності змушує їх звертатись до філософських проблем пізнання. Таким чином, зокрема, формуються погляди деяких еволюційних епістемологів. Наприклад, біолог У.Матурана стверджує, що пізнання представляє собою біологічне явище і зрозуміти його можна лише як таке; будь-яке розуміння області знання з позиції епістемології передбачає розуміння з біологічної позиції. Частина натуралістичної епістемології виникає не внаслідок "натуралізації" традиційної епістемології, а внаслідок "епістемологізації" науки. Таким чином, зокрема, виникає напрям радикального конструктивізму, який у спрощеному вигляді можна розглядати як наукову відповідь на питання традиційного скептицизму. Цю позицію висловлює Б.Страуд, визначаючи натуралістичну епістемологію як "наукове дослідження відчуття, навчання, думки, мовних навичок, передачі та історичного розвитку людського знання — тобто усього, що ми можемо з’ясувати науковими засобами про те, яким чином ми знаємо те, що ми знаємо" [B.Stroud The significance of Naturalised Epistemology // Naturalizing Epistemology, ed. H.Kornblith, Cambridge, 1985. — P. 71].

Отже, у натуралістичній епістемології науковому знанню приділяється найбільша увага — воно визнається парадигмальним взірцем знання, що є продовженням позитивістської  та постпозитивістської стратегії, висловленої К.Поппером: "...вивчення зростання наукового знання є, я гадаю, найбільш плідним способом вивчення зростання знання взагалі, оскільки зростання наукового знання можна вважати зростанням звичайного людського знання, вираженого в ясній і чіткій формі" [Поппер 7; 98]. Як наслідок — натуралізована філософія науки, що досліджує ці питання, інколи розглядається як частина натуралістичної епістемології. Водночас останню від позитивізму, що пропонував обмежитись дослідженням лише наукового знання, відрізняє активний розвиток напряму, що з’ясовує механізми утворення буденного знання.

Зокрема, на основі методів когнітивної психології досліджується як, наприклад, співвідносяться оцінки імовірності подій, які люди здійснюють у щоденній практиці, з науково обґрунтованими теоріями, або наскільки відповідають їх висновки правилам дедукції і т.д. Встановлені внаслідок таких досліджень значні розбіжності між реальною практикою і нормативними стандартами, що спираються на логіку, викликали до життя дискусію з приводу конфлікту між логікою і психологією.

Таким чином, натуралістична епістемологія розглядається у трьох основних значеннях:

—                      як наукове дослідження проблем пізнання (наприклад, конструктивізм);

—                      як філософське дослідження наукового пізнання (натуралізована філософія науки);

—                      як епістемологія, що використовує наукові дані поруч з філософськими аргументами (наприклад, релаєбілізм).

Незважаючи на розбіжності, натуралістичні епістемологи поділяють ідею відмови епістемології від статусу "першої філософії", а також наполягають на необхідності відходу від трансценденталістської епістемології з її апріорними нормами міркування і обґрунтування і дослідження актуального пізнання як природного феномену, залежного від когнітивних психологічних механізмів.

Головним для самовизначення епістемології залишається питання: чи зберігає теорія пізнання нормативний характер? Традиційна аналітична епістемологія була переважно нормативним проектом, звідси і типовий характер головних проблем: які достатні та необхідні умови знання, яким критеріям відповідає обґрунтування, як відрізнити раціонального епістемічного агента від нераціонального, які методи з високим ступенем достовірності ведуть до істинного пізнання тощо? Натуралістична редукція натомість означає не лише використання наукових даних поруч філософською рефлексією, але й зміну характеру епістемологічних досліджень з нормативного на дескриптивний. Не викликає ніякого сумніву те, що в натуралізованій епістемології суттєво переважає частка дескриптивних досліджень, але чи лишається у ній місце нормативам? Думки самих епістемологів з цього приводу розходяться — частина з них, певною мірою керуючись не зовсім чіткими настановами В.Квайна (переважно він висловлювався проти нормативів) виступає проти нормативного характеру епістемології, інші ж висловлюються не так категорично (Дж.Кім, Х.Корнбліф) і одиниці (А.Ґолдман, Д.Хендерсон, частково Дж.Поллок) намагаються представити варіант нормативної натуралізованої епістемології.

Нормативна та дескриптивна епістемологія

Традиційно епістемологія, як і логіка, розглядалась як нормативна дисципліна, яка встановлює критерії правильних міркувань, відрізняє істину (схвальна мета) від хиби (осудлива мета), справжнє знання від правдоподібних переконань. Становлення упродовж останніх десятиліть когнітивних наук, а також теорій штучного інтелекту, що зробили пізнавальні можливості людини головним предметом дослідження, і актуалізація біологічних студій, які беруть за основу ідеї еволюціонізму та вивчають можливості їх застосування до пояснення виникнення і генези пізнавальних структур, разом з філософським обґрунтуванням проекту "натуралізації" епістемології, спричинили дескриптивістський поворот в епістемології. Однак несумісність цих ідей, принаймні у тому вигляді, в якому вони представляються пропонентами дескриптивістськи орієнтованої епістемології, разом з накопиченням невирішених проблем у межах класичного нормативно-формального підходу, зумовила наявність кризи епістемологічних засад і цілком протилежні реакції на цю кризу: від її повної ігнорації, до радикальних заяв про "смерть" епістемології як такої, що вичерпала усі свої можливості. Наслідком цієї критики є утворення нових епістемічних установок, згідно яких маємо протиставлення процедурного дослідження декларативному, спекулятивної епістемології — "методологічному натуралізму" або натуралізованій епістемології, доксастичних теорій обґрунтування — недоксастичним, ціннісних і цілепокладальних установок — оціночним, епістемічної практики — епістемічним принципам, нормативної епістемології —  дескриптивній.

 Класичні установки щодо обґрунтування критикують, по-перше, через характер дослідження останнього – статичний і формальний, який не приділяє уваги продукуванню переконань. По-друге, об’єктом критики виступає предмет класичної епістемології — визначення достатніх та необхідних умов знання і обґрунтування замість дослідження природного феномену знання як такого, що притаманне людині як біологічному організму, а не логічно досконалому суб'єкту. Змішання цих двох доволі відмінних моментів приводить до погляду на епістемологію як на виключно дескриптивне дослідження (позиція В.Квайна і його послідовників, а також більшості еволюційних епістемологів, зокрема К. Поппера та Д. Кемпбелла), справа якого – лише опис феноменів без їх оцінки, що повністю виключає будь-яку деонтологічну перспективу. Іншим наслідком дескриптивістської орієнтації теорії пізнання є ідея несумісності епістемічних норм та епістемічної практики як один з вимірів конфлікту між логікою, що приписує норми правильних міркувань і психологією, яка описує дійсні зразки міркувань. Конфлікт між приписами і описами, нормами і практикою розгортається у межах епістемології як суперечка з приводу того, чи завдання теорії пізнання — досліджувати, як ми насправді формуємо переконання, чи визначати, як ми повинні їх формувати, знаходить дзеркальне відображення і на метаепістемологічному рівні. Зокрема, піднімається питання, чи слід зараховувати до лав натуралістичної епістемології тих, хто розмірковує над тим, якою вона повинна бути, чи лише тих, які дійсно займаються нею ("роблять епістемологію").

Подібним чином розрізняються два значення поняття епістемології: іменникове і дієслівне. Іменникове, близьке традиційній епістемології, прив’язане до пошуку належного і навіть остаточного визначення понять, наприклад, "знання", його "природа" і "межі", "раціональний агент", "епістемічна відповідальність" і т.д. Дієслівне значення прив’язане до різновидів епістемічної практики, причому не лише знання визначається через способи його набуття, але й сама епістемологія розглядається як різновид певного типу діяльності, а не статична концепція чи сукупність теорій.

 Хоча початково натуралістична епістемологія була протиставлена традиційній саме як дескриптивна, на противагу нормативній, і хоча більшість її представників досі поділяє дескриптивістську орієнтацію, значна частина епістемологів все ж виступає за збереження нормативного статусу. Якщо епістемологія є не лише продовженням психології, як вважають деякі представники натуралізованої епістемології (В.Квайн), але і теорією пізнання, вона необхідно повинна мати нормативний вимір хоча б тому, що знання є нормативним, але жодною мірою не дескриптивним поняттям, інакше знання було б синонімом до переконання, тобто зайвим поняттям. Зведення епістемології до дескриптивної дисципліни означає перетворення її на різновид індуктивістської психологічної теорії переконань. Так само обґрунтування, доказ і раціональність є сутнісно нормативними.

Завдання дескриптивної епістемології — описувати емпіричні основи генезису знання, нормативної — обґрунтовувати норми, за дотримання яких переконання задовольняє вимогу знання.

Дескриптивна епістемологія деякими дослідниками розглядається як відгалуження психології або когнітивних наук, вона задається питаннями, "як ми приходимо до утворення переконання або знання?", "які когнітивні механізми та причинні процеси задіяні в утворенні переконань?" тощо. Нормативну епістемологію, яка є філософською дисципліною, натомість цікавлять питання, "як ми повинні утворювати переконання, щоб досягнути знання?", "що є знанням?", "як оцінити переконання?" тощо. Відповідно до вказаних вище розрізнень в нормативній епістемології виділяють два рівні:

—                      дескриптивно-оцінювальний (опис епістемічних норм та оцінка переконань з точки зору відповідності / невідповідності їм);

—                      деонтологічний (формування самих норм, процедурних приписів, з якими мають узгоджуватись переконання і епістемічно відповідальна поведінка).

З першим рівнем ідею обґрунтування пов'язує, наприклад, Дж.Кім, стверджуючи, що стосовно останньої сучасна епістемологія переймається двома питаннями: "Які умови має задовольняти переконання, щоб ми були обґрунтовані у прийнятті його як істинного?" і "Прийняття яких переконань є дійсно обґрунтованим?". Оскільки умови вимагають виділення критерію обґрунтованості, що має бути здійснене без використання епістемічних термінів, то "критерій обґрунтованого переконання має бути сформульований на основі самих лише дескриптивних чи натуралістичних термінів, без використання жодних оціночних чи нормативних термінів, як епістемічних, так і будь-якого іншого різновиду". Таким чином, основні нормативні поняття епістемології, такі як обґрунтування, вимагають натуралістичної інтерпретації. Отже, нормативному рівню епістемологічного дослідження має передувати дескриптивний. Дж.Кім на цій підставі стверджує, що усі нормативні властивості і оцінки супервентивно залежать від натуралістичних умов або фактів. Розширене тлумачення цієї тези вказує на можливість узгодження натуралістично-дескриптивістської інтерпретації епістемології з формалістично-нормативістською і включення натуралістичних елементів без радикальної зміни основних епістемологічних понять.

На користь цієї тези свідчить і звернення до позиції Д.Хендерсонa, який пов'язує обґрунтування з другим нормативним рівнем. Філософ вважає, що епістемологія є нормативною дисципліною: вона має надавати нормативні стандарти для керування нашими міркуваннями у дослідженні. Епістемологія, отже, має надавати множину гіпотетичних імперативів, що покращують нашу епістемічну практику: стандарти для того, як ефективно здійснювати продукування істинної системи переконань. Однак норми можуть бути регулятивними, тобто можуть здійснювати керування нашою епістемічною практикою лише у тому випадку, якщо ми, як епістемічні агенти, принаймні потенційно спроможні їх дотримуватись ("повинен" включає "можу"). Ця, на перший погляд, банальна теза вимагає співвідношення понять епістемічної компетенції та епістемічної перформації.

Нормативна епістемологія має бути спрямована на створення теорій епістемічної компетенції, причому її головною метою є модель не дійсної, а ідеальної епістемічної компетенції, стандарти якої визначаються не для епістемічних агентів, якими ми є, але для епістемічно ефективних агентів, якими ми могли б стати.

Однак здійснення цього завдання можливе лише завдяки залученню неепістемологічних засад теорії обґрунтування (наприклад, на основі когнітивно-психологічної теорії свідомості). Можливе цілеспрямоване покращення лише тієї діяльності, недоліки якої є відомими. Отже, для формування епістемічних норм необхідне попереднє дослідження когнітивно-психологічних процесів утворення переконань, пам’яті, уваги і т.д. (тобто залучення дескриптивної наукової практики).

Так само А.Ґолдман підтримує ідею нормативного покликання філософії: "Разом з домінантною традицією, я вважаю епістемологію оціночною, або нормативною сферою, а не лише суто дескриптивною" [19; 2]. Він також проводить розрізнення між регулятивними та нерегулятивними нормативними схемами. Регулятивні системи норм формують правила, якими суб'єкт має свідомо керуватися, нерегулятивні системи оцінки формують принципи, згідно яких оцінюється нормативний статус епістемічної дії, однак не створюють інструкцій, які суб'єкт зобов'язаний виконувати.

Підтримує ідею нормативного спрямування епістемології і C.Сартвел. Він вважає, що знання є нашою епістемічною метою у процесі створення конкретних пропозиційних переконань. Процедура створення таких переконань називається дослідженням. Теорію епістемічного обґрунтування можна розглядати як таку, що виконує наступні функції: 1) надає загальні процедури дослідження; 2) встановлює стандарти оцінки результатів дослідження, тобто конкретних пропозиційних переконань. Отже, переконання обґрунтоване, якщо воно породжене коректною процедурою дослідження, або ствердити, що переконання обґрунтоване, означає оцінити його позитивно у відповідності до епістемічних критеріїв (тобто відповідає певним вимогам, за якими ми кінцевий продукт дослідження кваліфікуємо як знання).

Аргументи, що наводяться представниками натуралістичної епістемології, свідчать на користь можливості поєднання у її межах дескриптивного і нормативного підходів як двох взаємозалежних рівнів однієї теорії (дескриптивне дослідження встановлює дійсні схеми міркувань, на основі яких розробляються норми, що покращують останні, і в свою чергу, можуть проходити дескриптивний тест перевірки ефективності).

 

Основні різновиди натуралістичної епістемології

Сучасна натуралістична епістемологія репрезентована широким спектром різноманітних теорій, що відображають багатогранність останньої. Далі подано характеристику чотирьох найбільш репрезентативних: процедурної епістемології Дж.Поллока, релаєбілізму А.Ґолдмана, еволюційної епістемології і радикального конструктивізму. Ці теорії не лише спираються на різні науки (комп’ютерну науку і теорії ШІ, когнітивну психологію, еволюційну біологію, кібернетику), але й відображають різні ступені взаємодії філософії і науки: теорії Дж.Поллока і А.Ґолдмана є філософськими з елементами науки, еволюційна епістемологія балансує на межі філософії і науки, а радикальний конструктивізм є повноцінним міждисциплінарним проектом. Також перші дві теорії визнають нормативність епістемології, дві останні є зразками суто дескриптивної епістемології.

Процедурна епістемологія Дж.Поллока. Джон Поллок створює версію натуралістичної епістемології, яка базується на поєднанні теорії пізнання і штучного інтелекту (ШІ). На його думку, основною задачею епістемології має бути визначення раціональних процедур формування переконань, тобто процедур породження знання. Процедурна епістемологія надає центральному для традиційної теорії пізнання поняттю обґрунтування процедурного сенсу: переконання є обґрунтованим, якщо воно сформоване на базі епістемічно схвальних  процедур, або у відповідності з ними. Епістемічно схвальні або правильні процедури визначаються на основі загальної теорії раціональності, оскільки епістемічне пізнання є різновидом раціонального пізнання. Останнє включає, окрім епістемічного пізнання ("у що вірити?"), практичне пізнання ("що робити?"). Тому процедурна епістемологія є складовою частиною загальної теорії раціональності, причому поняття "загальної раціональності" ширше, ніж поняття "людської раціональності", отже епістемологія має будуватись як придатна для довільних раціональних агентів.

Раціональність має розглядатись, на думку Дж.Поллока, на основі теорії епістемічної компетенції, тому нормативність не виключається з натуралізованих процедур дослідження. Наші вроджені процедури можуть покращуватись завдяки навчанню — таким чином може вирішуватись вже згадуваний конфлікт між логікою і психологією, який часто представляють як конфлікт між нормативним та дескриптивним підходами.

Наприклад, психологи відмічають, що більшість людей визнають висновки на основі modus ponens цілком природними, а висновки на основі modus tollens — неприйнятними і невірними. Однак навчання приводить до визнання також і modus tollens.

Необхідною умовою процедурної епістемології, що відрізняє її від традиційної, є обов’язкова імплементація або реалізація. Остання дає теорії дві переваги: по-перше, увагу до деталей, якими зазвичай нехтують філософи і які виявляються важливими при емпіричному тестуванні теорії; по-друге, забезпечення перевірки вірності теорій пізнання. Зокрема, таку імплементацію передбачає епістемічна теорія Дж.Поллока під назвою "прямий реалізм", яка основу переконань вбачає у ментальних перцептивних станах (на відміну від класичного фундаменталізму, який висуває в якості основи базові переконання). Способом імплементації "прямого реалізму" є програма ШІ "Оскар", що з середини 80-х років розробляється при Аризонському університеті під керівництвом Дж.Поллока. Метою програми є конструювання загальної теорії раціональності і її імплементація в штучному раціональному агентові; основна увага дослідників зараз зосереджена на популярній у ШІ теорії спростовного і дедуктивного міркування.

Термін "процедурна епістемологія" часто вживається у значно ширшому значенні, аніж те, що йому надає Дж.Поллок. Під процедурною епістемологією у широкому сенсі мають на увазі будь-яку теорію пізнання, яка критерії знання, істини чи обґрунтованості ставить у залежність від належного виконання певних епістемічних процедур. Вважається, що процедура не просто виявляє результат, а створює його. Під таке розуміння підпадає досить багато відмінних різновидів епістемічних практик і теорій. Прикладом однієї з процедурних сфер є логічне і математичне знання: наприклад, теоремою вважається належно здійснене виведення з аксіом системи на основі правил системи. Цілком відмінним прикладом процедурного підходу є сукупність конвенційних і прагматичних теорій, згідно яких дослідження керується не експліцитними правилами, а імпліцитними конвенціями, метою ж дослідження є не кореспонденція, а досягнутий консенсус. Такими є прагматична теорія Р.Рорті, конвенційна філософія науки Т.Куна і теорія мовних ігор пізнього Л.Вітгенштейна. (Детальніше на цю тему див. Elgin C.Z. Epistemology’s end у [17; 26-40]). Процедурною у такому широкому сенсі є і епістемологічна теорія А.Ґолдмана (див. нижче).

Релаєбілізм А.Ґолдмана. Альвін Ґолдман є одним з найвідоміших авторів натуралізованої епістемології, яка засновується на когнітивній психології. Епістемологія потребує альянсу з психологією пізнання, оскільки неможливо визначати стандарти знання, істини чи раціональності без детальної інформації стосовно ментальних процесів, що лежать у самій основі формування переконань. Звідси, епістемологічне дослідження (принаймні у межах первинної епістемології, котра повинна досліджувати когнітивні процеси, структури і механізми) не може бути виключно спекулятивним, тому нова епістемологія повинна бути міждисциплінарною. Свої загальні ідеї щодо трансформації теорії пізнання і зміни її статусу А.Ґолдман втілює у теорії під назвою релаєбілізм (яку, окрім нього, частково підтримують Р.Б.Брендом, Ф.Шмітт і Г.Харман; причому версію Ґолдмана часто називають "процесуальним релаєбілізмом" і відрізняють від інших різновидів, наприклад, "релаєбілізму чеснот"), що є альтернативою для традиційних епістемічних теорій обґрунтування.

Термін "релаєбілізм" утворено від англійського слова "reliable", що означає "надійний". У найзагальнішому вигляді релаєбілізм стверджує, що знання – це надійно (reliable) сформоване переконання або переконання, що є наслідком надійного когнітивного процесу. Останній є надійним, якщо частіше (більше, ніж у 50 %) приводить до утворення істинних переконань, ніж хибних. Наприклад, якщо процес дедуктивного міркування є когнітивно надійним, то переконання, що є наслідком надійного дедуктивного процесу, будуть вважатися обґрунтованими. Отже, надійними є переконання, отримані внаслідок надійних методів; методи пізнання надійні, якщо вони спираються на надійні когнітивно-психологічні процеси.

Релаєбілізм ставить логіку і методологію у залежність від психології, недарма з цією теорією пов’язують "психологізацію" теорії пізнання після довгого періоду панування антипсихологізму. Від традиційних епістемологічних теорій релаєбілізм відрізняється тим, що

1) він є недоксастичною теорією, тобто фундамент пізнання, доступний епістемологічному аналізу (звичайно, лише за умови, що це епістемологія, об’єднана з когнітивною психологією), складають не переконання, а когнітивні процеси (процеси виявлення та інтерпретації сенсорних сигналів, наприклад, розпізнавання образів; процеси пам’яті, наприклад, ретенція і протенція; інтелекту, уваги і т.д.);

2) критерій надійності не залежить від знання, доступного самому суб’єкту: розрізнення справжнього знання і випадково істинних переконань здійснюється на підставі фактів, що можуть бути невідомими для самого суб’єкта пізнання (або переконання може бути надійно сформованим, хоча сам суб’єкт не спроможний навести докази чи підстави на його користь, однак це може бути встановлено, наприклад, за допомогою наукових когнітивно-психологічних методів), отже теорія є екстерналістською;

3) визнаючи релевантність психологічних процесів і механізмів утворення переконань для перевірки їх істинності, релаєбілізм "спускається" на рівень нижче (рівень первинних психологічних процесів), аніж традиційна епістемологія, яка оперувала лише поняттями переконання, знання, доказів і т.д. (це водночас робить релаєбілізм сумісним з фізикалістичними теоріями свідомості, наприклад, з нейрофілософським підходом П.С.Чорчленд).

Еволюційна епістемологія. Еволюційна епістемологія є найвідомішим і найбільш поширеним різновидом натуралізованої епістемології, який основою дослідження пізнання визначає біологію і безпосередньо спирається на еволюційну теорію. Термін вперше використовує Д.Кемпбелл в однойменній статті 1974 р. для означення позиції К.Поппера, однак попередником ідей обох дослідників і справжнім засновником еволюційної епістемології може вважатися біолог і етолог Конрад Лоренц, який застосував дарвінівську еволюційну теорію до пояснення генези пізнавальних структур. Він також надав біологічної інтерпретації апріорному знанню, пояснивши онтогенетичне a priori через  філогенетичне a posteriori, і сформулював афористичну тезу "Життя є знанням", поширивши поняття "знання" на будь-яку форму пристосування організму до довкілля.

Серед ідейних попередників еволюційної епістемології, окрім, звісно, Ч.Дарвіна, називають філософа-еволюціоніста Г.Спенсера і психолога, автора генетичної епістемології Ж.Піаже. Згідно еволюційної епістемології, розвиток людського знання є продовженням біологічної еволюції, а процес пізнання є активним засвоєнням організмом рис довкілля. Основні когнітивні структури 1) є наслідком еволюційного добору; 2) набуті в результаті адаптаційних взаємодій з довкіллям, 3) сприяють виживанню; 4) вроджені для організму (включно зі здатністю до навчання і набуття досвіду). В еволюційній епістемології знання втрачає особистісний зміст, адже її представники відходять від традиційної суб’єктної парадигми, що має вагомий наслідок — теорія пізнання не може вирішити фундаментальні проблеми власними силами, без апеляції до природничонаукових пояснень. Хоча досі ЕЕ переважно спирається на біологічні науки, ряд її представників (І.Меркулов, Г.Фоллмер) заявляють про необхідність її розширення і перетворення на міждисциплінарний проект, який включатиме не лише природничі, але й гуманітарні науки.

Радикальний конструктивізм. Радикальний конструктивізм має багато спільного з еволюційною епістемологією, і навіть може розглядатись як її частина, виходячи зі співпадіння основної тези про єдність процесів життя і пізнання. Однак є ряд суттєвих відмінностей. По-перше, конструктивізм (тут і далі вживаючи для скорочення "конструктивізм", ми матимемо на увазі "радикальний конструктивізм"; не плутати з конструктивізмом у соціології науки (див. розділ 2)) є варіантом "від науки до епістемології" — переважна більшість його представників і усі засновники є науковцями, що переймаються філософськими проблемами, тоді як еволюційну епістемологію більшою мірою репрезентують філософи, що цікавляться наукою. По-друге, як міждисциплінарний дискурс, конструктивізм включає біологічну складову (У.Матурана, Ф.Варела), але лише як одну з багатьох інших: зокрема, конструктивізм також спирається на кібернетику (Х. фон Фьорстер, Е. фон Глазерсфельд), нейрофізіологію (Г.Рот), психологію і психіатрію (П.Ватцлавік), певною мірою пов’язаний з теоріями самоорганізації і поширений у соціології (Н.Луман). По-третє, головною тезою конструктивізму, поруч з тотожністю життя і пізнання, є твердження про конструювання об’єктивної реальності, тоді як основні представники еволюційної епістемології (К.Лоренц, К.Поппер, Г.Фоллмер) захищають реалізм (детально про цю проблему йдеться у наступному підрозділі).

Радикальний конструктивізм є навіть не філософською течією, а науково-філософським дискурсом, що набув популярності у Західній Європі у 80-х рр. ХХ століття (вперше головна теза — створення реальності спостерігачем — захищається П.Ватцлавіком у праці 1976 року "Наскільки реальність реальна") як антитеза традиційному епістемологічному уявленню, особливо поширеному серед науковців, про відображення об’єктивної реальності свідомістю суб’єкта пізнання. Запропонований спершу як метод, конструктивізм, переважно завдяки активній філософській діяльності Е. фон Глазерсфельда, який також додав прикметник "радикальний", оформлюється у теорію пізнання. Серед своїх ідейних попередників конструктивісти називають італійського просвітника Дж.Віко, психолога Ж.Піаже і німецького філософа, автора маргінальної концепції "філософії-як-нібито" Г.Файхінгера. Використовуючи дані різних наук, конструктивісти доводять, що нервова система є самореферентною і рекурсивно організованою, що аутопоетична будова усіх живих істот має колоподібний характер, конструктивне пізнання є способом засвоєння дійсності, проте аж ніяк не її відображення, тому так звана реальність є нашим власним винаходом. Таким чином, реалізм як в науці, так і в філософії є хибним. Своє практичне застосування конструктивізм знаходить не лише у науці, але й в прикладній сфері — наприклад, як методологічна основа лікування психічних розладів і неврозів у психіатрії. Останніми роками також активно розвивається конструктивістський підхід в освіті.

 

 

Рекомендована література

1. Куайн У.В.О. Натурализованная эпистемология / Слово и объект. — М.: Логос, 2000.

2. Тейлор Ч. Подолання епістемології // Після філософії: кінець чи трансформація?: Пер. з англ./ Упоряд.: К. Байнес та інші. – К.: Четверта хвиля, 2000.

3. Хаак С. Очередные похороны эпистемологии // Вопросы философии. — 1995. – №7.

4.     Davidson D. Epistemology externalised // Dialectica. — 1991. — Vol. 45, №2-3.

5.     Empirical knowledge. Readings in contemporary epistemology / ed. by K.Moser. — Rowman and Littlefield Pub., USA. — 1996. —2nd ed.

6.                 Epistemology: the big questions / ed. by L.M. Alcoff. — Blackwell Publishers Ltd, UK.— 1998. 

7.                 Goldman A.I. Epistemology and cognition. — Harvard University Press, 1986.

8.                 Hacking I. Is the end in sight for epistemology? // The Journal of Philosophy. — 1980. — Vol. LXXVII, №10.

9.     Pollock J.L. Contemporary Theories of Knowledge, Rowman and Littlefield Pubs., 1986.

10.            The Blackwell Guide to Epistemology / ed. by J.Greco and E.Sosa. — Blackwell Publishers Ltd, UK. — 1999.

 

Питання для самоконтролю

1.     У яких значеннях вживаються вирази "натуралізована епістемологія" та "натуралістична епістемологія"?

2.     Чому натуралізована епістемологія вивчається у межах філософії науки?

3.     Які зміни у філософії та науці призвели до виникнення натуралізованої епістемології?

4. Яке співвідношення та форми взаємодії філософії і науки передбачає натуралістична епістемологія?

5. Чи може натуралізована епістемологія мати нормативний характер?

6. Що означає термін "подвійне включення" В.Квайна?

7. Як дескриптивізм та нормативізм епістемології пов’язані з проблемою раціональності?

8. Чи має досліджує дескриптивна епістемологія питання епістемічної компетенції?

9. На яких засадах ґрунтується теорія релаєбілізму А.Ґолдмана?

10. Чи передбачає "процедурна епістемологія" імплементацію епістемічної теорії?

 

3.2.2 Еволюційно-конструктивістська парадигма пізнання

 "В епістемологічній помилці немає нічого страшного до тих пір, доки ви не створили довкола себе всесвіт, в якому ця помилка стає іманентною жахливим змінам того всесвіту, який ви створили і в якому намагаєтесь жити"

Г.Бейтсон

Еволюційна інтерпретація пізнання залишається упродовж останніх десятиліть найбільш впливовою і успішною галуззю натуралістичної епістемології. Спільний еволюційний пояснювальний фундамент поділяють кілька шкіл і напрямів, що мають незалежні джерела виникнення: еволюційна епістемологія як філософська теорія пізнання, опозиційна до традиційного репрезентаціонізму і як частина філософії науки, зокрема, основа різних версій фальсифікаціонізму (К.Лоренц, К.Поппер, Г.Фоллмер, Д.Кемпбелл, С.Тулмін); радикальний конструктивізм, втілений підхід до пізнання (див. розділ 3.1.2.), теоретико-інформаційний підхід, близький до коннекціонізму (І.Меркулов), емерджентизм у філософії свідомості та ін. Основною ідеєю еволюційної епістемології, є еволюція органів пізнання і пізнавальних здібностей людини як спосіб її адаптації до довкілля, причому процеси пізнання і життя оголошуються тотожними. Можна виділити два рівня еволюційної епістемології відповідно до двох відмінних, однак не протилежних і зазвичай пов’язаних між собою напрямків її розвитку: на першому рівні ЕЕ виступає в якості біологічної теорії пізнавальних процесів і здібностей, акумулюючи здобутки релевантних для пізнання наук, таких як нейрофізіологія, етологія, когнітивна психологія, кібернетика тощо (К.Лоренц, У.Матурана, Ф.Варела, Х. фон Фьорстер, Е. фон Глазерсфельд, І.Меркулов); на другому рівні ЕЕ виступає у якості метатеорії і методології, пояснюючи культурні і соціальні явища, в тому числі вибір і фальсифікацію наукових теорій, зростання наукового знання у термінах еволюційної теорії (Г.Фоллмер, К.Поппер, С.Тулмін, Т.Кун, І.Лакатос, О.Князєва).

Виходячи з тези когнітивності як характеристики життя, представники еволюційної парадигми підкреслюють епістемологічний характер науки, її сутнісний зв’язок з природою когнітивності, що зазвичай недооцінюється як у самій науці, так і в філософській теорії пізнання. Еволюціонізм у теорії пізнання протистоїть тому, що, за аналогією з біологічними термінами можна назвати "катастрофізмом", тобто спробою пояснення усієї історії всесвіту, виходячи з несподіваної і незбагненної появи "розумної істоти". Філософська антропологія задає тенденцію до "егоцентричного тлумачення" історії з часів, щонайменше, ранньохристиянських уявлень про дуалізм душі і тіла, що проходить через ренесансне центрування людини на вершині існуючого, картезіанське cogito і  просвітницьку ідею розуму. Існування людини є для такої традиції історичною точкою "тепер", завдяки чому ми розглядаємо не стільки те, наскільки закономірним є виникнення людини з її пізнавальними здібностями, виходячи з попереднього розвитку живого на Землі, як зворотне — наскільки цей попередній розвиток узгоджується з нашим існуванням. Еволюціоністи натомість твердять: "Щоб зірвати серпанок таємничості, необхідно працювати у протилежному напрямку, відтворюючи еволюційне дерево, і не лише ті його гілки, що вижили" [Д.Хофштадтер, Д.Деннетт Глаз разума, с. 343].

Класична теорія пізнання у свою чергу опиралась на широко пропаговану у філософській антропології ХХ століття ідею про особливий статус людини у світі, пов’язаний з її виходом за природні межі ("екстатичністю"), недостатністю адаптаційних можливостей і відкритістю до змін, не передбачених біологічною еволюцією. Виняткова роль, поруч з ідеєю "духовності" і "розумності" як понадприродних властивостей людини (наприклад, в антропології М.Шелера), відводилась культурі і соціальному способу буття людини як особливих, створених нею самою умов існування. Внаслідок цього відбулась роздвоєність, розколотість в інтерпретації людини як природної істоти, що існує за законами природи і у цьому сенсі доступна вивченню природничих наук, і людини як духовно-культурної, історичної істоти, яка потребує особливих "людиномірних" методів дослідження. Така настанова знаходить суттєву підтримку завдяки популярному протиставленню природничих і гуманітарних наук, що лише поглибило розкол і призвело до обмеженого розуміння пізнання як предмету компетенції виключно гуманітарних наук.

За словами російського еволюційного епістемолога І.Меркулова, "Еволюцію пізнання і мислення класична філософія у кращому випадку розглядала лише як культурно-історичний процес, що перебуває поза сферою застосування генетичних і геннокультурних факторів. Виходило, що повністю розрахувавшись за останні 25000 років з набутим у більш ранні епохи генетичним спадком, культура замінила собою біологічну еволюцію" [8]. Тобто з виникненням Homo sapiens завершується біологічна еволюція і розпочинається культурний розвиток людського роду. Звідси, згідно ідеї еволюційного відбору, ми мали б зробити висновок, що сучасна людина представляє собою оптимальний адаптаційний фенотип, однак чи дійсно це так?

Еволюційна епістемологія свідчить на користь протилежної тези про незавершеність когнітивної еволюції і її значною мірою випадковий характер. Складність підтвердження когнітивної еволюції полягає у відсутності чітких емпірично доступних критеріїв, якими володіє біологічна "тілесна" еволюція, оскільки не може існувати морфологічних ознак когнітивної еволюції, на зразок збільшення обсягу мозку тощо. Ці різновиди не протиставляються, оскільки когнітивна еволюція є продовженням біологічної еволюції і її частиною. Доволі впливовими є пояснення когнітивної еволюції на основі теоретико-інформаційного підходу.

Теоретико-інформаційний підхід (І.Меркулов) розглядає еволюцію як процес інформаційного розвитку, тобто в основі органічної еволюції лежить зміна інформації, що кодується у генах, а не самих організмів, і еволюційний успіх полягає у репродукції копій найкращого генного набору інформації. З позиції теоретико-інформаційного підходу культурна еволюція за багатьма параметрами виявляється аналогічною до еволюції біологічної, з тією відмінністю, що у процесі біологічної еволюції інформація передається генетично, а у процесі культурної еволюції — шляхом навчання (вербального і невербального), наслідування тощо. Збереження, зміна і оновлення інформації притаманні як біологічній, так і культурній еволюції. Однак культурна еволюція не залежить повністю від випадку — людина здатна активно шукати нову інформацію, свідомо обираючи напрямок своїх пошуків, хоча й використовує при цьому ресурси несвідомого мислення [9].

Співвідношення біологічної та культурної еволюції людини

                                    

Біологічна еволюція            ®

Культурна еволюція            ®

Біологічна еволюція

Базові фізіологічні і поведінкові характеристики   виду Homo  sapiens®

навчання, наслідування виховання       ®

Генне закріплення культурних схем

онтогенетичне a posteriori філогенетичне a priori ®

a posteriori       ®

a priori

 

Подана вище таблиця, звичайно, лише схематично окреслює етапи еволюції, що мають властивість повторюватись: біологічна еволюція  змінюється культурною, однак остання знаходить продовження у вигляді біологічних змін (див. також ідею Р.Доукінза меметичної передачі інформації у підрозділі 3.1.2). Так само як базові характеристики людини не виникають одномоментно у завершеному вигляді, і є наслідком селективної дії попередніх еволюційних етапів розвитку живого на Землі, із закріпленням у вигляді спадкової інформації культурно відібраних форм поведінки не завершується вплив культурної еволюції. Ці форми теж проходять перевірку досвідом згідно мінливих умов їх застосування і стають у разі успішного випробування предметом наслідування усіма соціалізованими членами спільноти шляхом навчання, а не лише передаються на генному рівні прямим нащадкам. Таким чином, культурна еволюція є продовженням біологічної, однак не її завершенням чи остаточним етапом, тому слід вести мову про коеволюцію біологічних і культурних форм, причому і перша, і друга беруть участь у когногенезі, тобто становленні пізнавальних (когнітивних) структур. Когногенез, у свою чергу, визначає умови психогенезу, або когнітивного онтогенезу індивіда (Детальну концепцію психогенезу, популярну, як зазначалось, як серед еволюційних епістемологів, так і серед конструктивістів, розробив Ж.Піаже). Отже, еволюційна епістемологія дозволяє співвіднести біологічну та культурну еволюцію без їх різкого протиставлення, причому об’єднавчим фактором виступає когнітивність, яка є характеристикою як першої, так і другої.

 

Проблема реалізму в еволюційному підході до пізнання

 "Як так виходить, що, незважаючи на те, що подумки ми оперуємо заздалегідь фальсифікованою дійсністю, практичний результат виявляється вірним?"

Г.Файхінгер
 

Якщо ідея когнітивної еволюції і біологічної основи пізнання об’єднує різні підходи під широкою назвою "еволюційна епістемологія", то проблема реалізму навпаки розподіляє їх на два опозиційні табори — прихильників реалізму та антиреалістів або конструктивістів. Найбільш активними захисниками реалізму є К.Лоренц, К.Поппер і Г.Фоллмер, хоча слід зауважити, що більшість як представників еволюційної епістемології як філософської теорії, так і вчених-природознавців, що звертались до цієї проблеми, переважно визнають ту чи іншу форму реалізму, поділяючи думку Г.Фоллмера, що це єдина позиція, яка відповідає водночас здоровому глузду, природничонауковому підходу і філософській критиці.

Проблема реалізму в еволюційній теорії пізнання має дещо інакший характер, аніж проблема реалізму в сучасній філософії науки, що детально розглядалась у другому розділі. У філософії науки переважно йдеться про істинність наукових теорій та існування неспостережуваних об’єктів, існування ж добре емпірично підтверджених об’єктів, як і об’єктивної реальності в цілому, репрезентованої у свідомості, не ставиться під сумнів. Натомість в еволюційній епістемології питання про статус наукових об’єктів є лише одним з багатьох, вирішення яких залежить від надійності наших пізнавальних структур та їх відповідності незалежній об’єктивній реальності.

Загальне питання реалізму зводиться до того, чи можемо ми, використовуючи усі наявні релевантні дані наук і виходячи з фундаментальності еволюційного припущення, довести, що категорії нашого пізнання хоча б частково відповідають структурі об’єктивної реальності, яка існує поза нашою свідомістю.

 

Відповідь реалістів є позитивною і вона спирається на поняття адаптації. К.Лоренц розглядає еволюцію як процес приведення організмів у відповідність із зовнішньою реальністю (адаптацію). На його думку, останній є процесом пізнання, оскільки будь-яка адаптація до конкретних умов зовнішньої реальності передбачає засвоєння певної міри інформації про цю реальність, а поведінка і будова тіла як людей, так і тварин, у тій мірі, в якій вони адаптовані до свого середовища, є образом цього середовища. Так само, як морфологічні ознаки відповідають елементам довкілля, наше пізнання зображує реальність тією мірою, якою воно є формою успішної адаптації до цієї реальності. Форма копита коня копіює форму степу, форма тіла риби найкраще відповідає властивостям водного середовища, а око людини подібне до сонця, бо створене для того, щоб бачити його (останню аналогію у поетичному виразі Гете К.Лоренц обирає епіграфом до свого твору "Обернена сторона дзеркала"). Хоча сам вчений висловлює прихильність до гіпотетичного реалізму (позиція, що детально буде розглянута нижче), деякі його твердження характеризують швидше версію, що через прямолінійний характер тез дістала назву наївного реалізму.

Наївний реалізм стверджує, що світ є таким, яким ми його сприймаємо і пізнаємо, а наше пізнання повністю відповідає позадосвідній реальності.

Так, К.Лоренц твердить, що вся інформація, яка надається нам нашим когнітивним апаратом, відповідає реальній дійсності на тій підставі, що "наш когнітивний апарат сам представляє об’єктивну реальність, яка набула своєї нинішньої форми завдяки контакту і адаптації до настільки ж реальних речей у зовнішньому світі", а також, що "все, що знайшло відображення у нашому суб’єктивному досвіді, внутрішньо пов’язане, спирається і деяким таємничим чином ідентичне до фізіологічних процесів, доступних об’єктивному аналізу" [4].

Гіпотетичний реалізм, як очевидно з назви, приймає існування об’єктивної реальності (онтологічна складова) і її пізнаваність (епістемологічна складова) як гіпотезу, хоча й дуже добре підтверджену. Таким чином, не відкидається ідея фалібілізму — усе наше знання може виявитись неточним або навіть помилковим — однак за наявних доказів і підтверджень гіпотеза реалізму є кращою, аніж будь-яка з її альтернатив. Г.Фоллмер у якості головних тез гіпотетичного реалізму виділяє такі:

— гіпотетичний характер усього пізнання;

— наявність незалежного від свідомості, закономірно структурованого і взаємопов’язаного у своїх частинах світу;

— щонайменше часткова пізнаваність цього світу шляхом сприйняття, мислення і інтерсуб’єктивної науки.

На захист позиції реалізму, окрім найзагальнішого еволюційного аргументу Лоренца, висувається цілий ряд інших аргументів, що мають як сильні, так і слабкі сторони:

Психологічна очевидність — існування світу поза нашою свідомістю є очевидним психологічним фактом для будь-якої людини, за винятком філософів, що підпали під дію картезіанського скептицизму — доказ, найбільш слабкий з аргументативної точки зору і найбільш впливовий з психологічної (що було у свій час успішно продемонстровано захисником здорового глузду Дж.Е.Муром — "ось одна рука, ось інша, отже, існує щонайменше дві матеріальні речі").

Дескриптивна реалістичність мови — мова описує стан речей у світі — однак проти цього аргументу свідчать усі теорії мови, не побудовані на кореспонденції (наприклад, теза довільності знаку Ф. де Соссюра, комунікативно-експресивні теорії та ін.).

Простота — гіпотеза про існування зовнішнього світу з незалежними об’єктами є простішим поясненням нашого феноменального досвіду, аніж припущення про конструктивну діяльність свідомості, (зокрема, це стосується і емоційної недовіри до антиреалістичної ідеї, що навіть неприємна і небажана частина реальності є витвором нашої власної свідомості!)

Евристична цінність — ідея дослідження нової, невідомої реальності значно краще стимулює науковий розвиток, аніж ідея, що ми вивчаємо лише власну свідомість, і саме вона дозволяє науці передбачати факти, несподівані для нашого досвіду.

Успішність застосування — більша частина науковців виходять з постулату про існування незалежної від свідомості, структурованої і пізнаваної реальності як першого філософського принципу. Досягнення вражаючих результатів наукою, заснованою на реалізмі, свідчить про корисність і успішність припущення. Цей прагматичний аргумент, який часто зводять до абдукції, співпадає з аналогічними, що розбирались у підрозділі, присвяченому науковому реалізму. Слід пам’ятати, що, як і будь-який інший прагматичний аргумент, він є онтологічно нейтральним — перехід від успішності застосування теорії до її онтологічної відповідності об’єктивній істині є невиправданим. Тобто він не може ствердити більше, аніж те, що принаймні у багатьох випадках припущення про існування незалежної від свідомості реальності, пізнаваної за допомогою наших органів чуття і мислення, є корисним. Наприклад, у деяких випадках хворим корисно вірити, що вони здорові, така установка сприяє їхньому швидкому одужанню, але звідси не випливає, що вони і є здоровими.

Константність сприйняття як спосіб об’єктивації хаотичних чуттєвих вражень. Доповнюється аргументом інваріантності у науці — саме у науці пізнання досягає максимуму об’єктивації, підтверджується, обґрунтовується і закріплюється за допомогою різних джерел і методів дослідження.

Вказані два аргументи підкріплюються аргументами конвергенції: функціональної конвергенції пізнавального апарату (одна й та ж сама інформація може підтверджуватись багатьма способами), конвергенції методів вимірювання і вимірюваних величин (якщо різні наукові методи вимірювання дають однаковий результат, це свідчить на користь того, що джерелом їх правильності є незалежний об’єкт), а також конвергенції наукових досліджень (зазвичай домінує одна теорія, а не співіснує множина емпірично еквівалентних теорій — цей аргумент, однак, входить у конфлікт з усією посткунівською соціологією науки).

Деантропоморфізація картини світу — з розвитком науки незалежна реальність, що нею описується, виглядає все менш схожою на світ нашого феноменального досвіду; дещо з того, що сучасна наука описує в якості дійсного, виходить за межі людської чуттєвості і навіть здатності уяви (зокрема, так спершу було з неевклідовим простором). Тому неспостережувані об’єкти науки можуть слугувати аргументом "за", а не "проти" реалізму, оскільки сучасна наука давно відійшла від наївного феноменалістичного уявлення про повну відповідність чуттєвого досвіду реальним об’єктам, що існують незалежно від нього. Однак цей витончений аргумент на користь гіпотетичного реалізму входить у конфлікт з першим, більш звичним і поширеним аргументом психологічної очевидності і породжує неоднозначну проблему: чи може досвідна очевидність слугувати хорошим аргументом на захист реалізму? Або незалежна реальність добре узгоджується з чуттєвими даними (і діє доказовий ряд від способу організації тіла і когнітивних структур організму, передзаданих природою, тобто таких, що пройшли адаптаційний відбір, до ствердження істинності чуттєвих даних), або вона суттєво відмінна від нашого досвіду; і чим менш описувана наукою реальність схожа на наш буденний досвід (чим більш неймовірні з точки зору досвіду припущення теорій щодо неї), тим більш вона правдоподібна. За словами Г.Фоллмера (який очевидно симпатизує другій ідеї), у сучасній науці наочність теорії перестала бути масштабом її правильності [13], однак навіть найрадикальніший образ науки немислимий без емпіричної перевірюваності (прямої чи опосередкованої засобами спостереження) теорій. Крім того, цей аргумент не надто добре сумісний з аргументом простоти.

Інтерсуб’єктивність наукового знання — усунення суб’єктивізму знання, отриманого на основі чуттєвого досвіду, сприяє його інтерсуб’єктивна перевірюваність, що практикується у науці. Однак можна заперечити, що інтерсуб’єктивність як доказ істинності знання у сенсі відповідності позадосвідній реальності є не більш надійним джерелом, аніж підтвердження вірності змісту газетної статті через звіряння з іншими екземплярами цієї ж газети ("Це було б рівноцінно тому, що хтось накупив багато екземплярів сьогоднішньої вранішньої газети, щоб переконатися, чи пише вона правду" [Витгенштейн Л. Философские исследования // Философские работы. Часть І. / Пер. с нем. / Сост., вст. статья, примеч. М.С. Козловой. — М.: Гнозис, 1994. – с.176]), оскільки усі люди, до яких ми можемо апелювати щодо підтвердження вірності нашого знання, є такими само "копіями" одного генного набору.

Спростування теорій — один з найбільш популярних аргументів на користь гіпотетичного реалізму, адже як інакше можна пояснити, що дуже часто ми змушені визнавати хибність власних теорій, аніж припустивши, що ми стикаємось з невідповідністю між ними (нашими очікуваннями і передбаченнями) і самою реальністю? Саме на цьому аргументі базує захист реалістичної позиції найбільш впливовий фальсифікаціоніст — К.Поппер. На його думку, ми отримуємо нове знання шляхом "сліпих" спроб і помилок, які є "вилазками у невідомість"; знання не отримується як пасивні відбитки реальності: "нам ніщо не "дане" нашими органами чуття — все інтерпретується, декодується, все є результатом активного експериментування, що керується спонуканням до дослідження" [К.Поппер Кэмпбэлл об эволюционной теории познания [11; 150]]. Тому саме хибність припущень свідчить про їх реалістичність, тоді як їх істинність означає лише, що вони на даний момент не є спростованими.

Однак така слабка фальсифікаціоністська інтерпретація реалізму не здатна заперечити конструктивізм, і навіть досить добре з ним сумісна.  Так, Х.Фьорстер, використовуючи метафору "сліпої плями", стверджує, що наша свідомість, навпаки, не терпить "сліпоти" і хаотичності пошуків, і сама добудовує картину світу так, щоб наша орієнтація у світі якраз не була "вилазками у невідомість". Добудовуючи і впорядковуючи картину світу згідно системоутворювальних характеристик нашого досвіду, надалі ми маємо справу лише з такою (до певної міри ідеалізованою) картиною, приймаючи її власне за реальність і посилаючись у доведеннях її існування саме на узгодженість з нашими очікуваннями стосовно неї. Інакше кажучи, коли наше пізнання і "реальність як така" демонструють значною мірою узгодженість, мова йде лише про відповідність нашого актуального досвіду деякій ідеалізованій картині; коли ж ми маємо справу з невідповідністю, актуальний досвід "випереджує" формування когерентної картини нового "факту". Це зокрема і забезпечує константність сприйняття та інваріантність у науці: "якщо світ, у якому ми живемо і який пізнаємо, з необхідністю конструюється нами самими, тоді немає нічого дивного у тому, що нам же самим він здається і відносно стабільним" [3, 87]. Конструктивістська ідея змістовного заповнення сконструйованим знанням деякого еволюційно вродженого (і в цьому сенсі об’єктивно реального) каркасу також не суперечить фальсифікаціоністському критерію. Зокрема, E.Глазерсфельд твердить, що "реальний" світ виявляє себе виключно у тому місці, де наші конструкції зазнають поразки, інакше кажучи, "істинність" на позамовному рівні, якщо "пізнанням" є сам процес життя, означає не більше, аніж виживання у даний момент. Однак істинність не можна ототожнити з пристосованістю, тому що не стільки наші ідеї чи їх носії-організми пристосовуються до дійсності, скільки дійсність відсіває нежиттєздатний матеріал просто тим, що визначає межі припустимого.

Таким чином, еволюційна епістемологія не здатна запропонувати сильної реалістичної теорії істини, з чим погоджується і Г.Фоллмер. "Хоча еволюційна теорія пізнання має сильні прагматичні риси, вона не висуває ніякого прагматичного поняття істини. Еволюційний успіх не може ні визначити, ні гарантувати істинність наших вроджених гіпотез" [14, 40]. Чи не означає це, що обґрунтування і знання неможливі, або, щонайменше, ці поняття не мають традиційного значення в еволюційній епістемології? На це питання Фоллмер дає прозору фалібілістську відповідь: якщо припускаються відносні, гіпотетичні обґрунтування, виправдання, докази, то еволюційна теорія, цілком можливо, робить сюди внесок. Хоча еволюційний успіх не доводить, що усі наші вроджені гіпотези істинні, він обов'язково доводить, що вони, найімовірніше, не можуть бути повністю хибними [14; 40]. Інакше кажучи, можна припустити, що знання у межах ЕЕ характеризують 2 принципи: 1) усі вроджені гіпотези є обґрунтованими prima facie; 2) усі наші переконання є "невинними, доки вина не доведена" (тобто не встановлена їх хибність).

Отже, незважаючи на декларативну протилежність, гіпотетичний реалізм і конструктивізм мають чимало суттєвих спільних рис. По-перше, визнають біологічну основу і еволюційне походження пізнання. По-друге, відкидають наївний реалізм. По-третє, займають прагматичну позицію стосовно питань пізнання та істини, оскільки конструктивісти не заперечують дієвість і корисність поняття реальності. Останнє, однак, є корисним лише у тому випадку, якщо воно не приймається у якості догми і якщо припускається можливість альтернативних поглядів. У нас немає достовірних або принаймні достатньо надійних підстав вірити, що реальність, як ми її знаємо, існує, однак переважно / завжди діємо так, ніби це припущення істинне. Істина і реальність виявляються синонімічними поняттями – відкидаючи перше, необхідно позбутись і другого. Ми віримо (безпідставно і некритично) у реальність як критерій істини так само, як віримо і в саму істину, тоді як уявна онтологічна дійсність завжди перебуває по той бік нашої досвідної взаємодії. Така віра складає засади людської раціональності, оскільки "до тих пір, доки будь-яка концепція претендує на хоч якусь раціональність, вона ніколи не зможе обійтися без категорії реальності, яка явно визначається чи імпліцитно припускається" [Цоколов, С. Радикальный конструктивизм: эпистемология без онтологии // Вестник Московского университета, №2, 1999. С. — 116].

Література

1. Варела, Ф. Автономность и аутопоэз // Цоколов С. Дискурс радикального конструктивизма. Традиции скептицизма и теории познания в современной философии и теории познания./ С переводом оригинальных работ П.Ватцлавика, Э. фон Глазерсфельда, Х. фон Ферстера, У.Матураны, Ф.Варелы, Г.Рота.  — München: Verlag, 2000. – С. 245-258. Електр. варіант на сайті www.synergetic.ru

2. Ватцлавик, П. Адаптация к действительности или адаптированная реальность? Конструктивизм и психотерапия // Цоколов С. Дискурс радикального конструктивизма. Традиции скептицизма и теории познания в современной философии и теории познания./ С переводом оригинальных работ П.Ватцлавика, Э. фон Глазерсфельда, Х. фон Ферстера, У.Матураны, Ф.Варелы, Г.Рота.  — München: Verlag, 2000. – С. 31-48.

3. Глазерсфельд Э. фон. Введение в радикальный конструктивизм // Цоколов С. Дискурс радикального конструктивизма. Традиции скептицизма и теории познания в современной философии и теории познания./ С переводом оригинальных работ П.Ватцлавика, Э. фон Глазерсфельда, Х. фон Ферстера, У.Матураны, Ф.Варелы, Г.Рота.  — München: Verlag, 2000. – С.79.

4. Лоренц К. Оборотная сторона зеркала. —  М., 1998.

5. Луман, Н. Общество как социальная система. — М.: Издательство "Логос". — 2004. — 232 с.

6. Матурана, У. Биология познания  // Язык и интеллект. Сб./Пер. с англ. и нем./Сост. и вступ. ст. В. В. Петрова. – М.: Издательская группа "Прогресс", 1996.

7. Матурана, У., Варела, Ф. Древо познания . — М.: Прогресс-Традиция, 2001.

8. Меркулов, И.П. Когнитивная эволюция // Философия науки. — Вып. 2: Гносеологические ии логико-методологические проблемы. — М.: ИФРАН, 1996. — С. 77-104.

9. Меркулов, И.П. Эволюционная эпистемология и философия биологии

10. Меркулов, И.П. Эволюционная эпистемология: история и современные подходы // Эволюция, культура, познание. - М., 1996.

11. Эволюционная эпистемология и логика социальных наук: Карл Поппер и его критики. — М.: Эдиториал УРСС, 2000.

12. Рот, Г. Реальность и действительность // Цоколов С. Дискурс радикального конструктивизма. Традиции скептицизма и теории познания в современной философии и теории познания./ С переводом оригинальных работ П.Ватцлавика, Э. фон Глазерсфельда, Х. фон Ферстера, У.Матураны, Ф.Варелы, Г.Рота.  — München: Verlag, 2000. – С. 289-312. — Розділ 13 з книги "Мозок і його дійсність".

13. Фоллмер Г. Эволюционная теория познания. — М., 1998. – //http//www.philosophy.ru/library/vollmer/vollmer.html/.

14. Фолльмер, Г. Эволюция и проекция // Эволюция, культура, познание / под ред. И.П. Меркулова. – М.: ИФРАН, 1996

15. Цоколов, С. Радикальный конструктивизм: эпистемология без онтологии // Вестник Московского университета, №2, 1999.

16. Штайндл Р. От науки к философии: эволюционная эпистемология // Познание в социальном контексте / под редакцией  В.А.Лекторского и И.Т.Касавина. — М.: ИФРАН, 1994. — С. 141-174.

17. Цоколов, С. Конструктивистский дискурс как философско-методологическая основа изучения когнитивных функций мозга (Нейробиологический конструктивизм Герхарда Рота).

18. http://www.radicalconstructivism.com/ Сайт, повністю присвячений радикальному конструктивізму. Містить велику підбірку текстів англ. та нім. мовами.

Питання для самоконтролю

1. Чи є пізнання властивістю лише вищих форм існування життя (наділених нервовою системою і мозком)?

2. Які недоліки, на думку еволюційних епістемологів, має пояснення розвитку людини у класичній філософській антропології? Що таке "коеволюція"?

3. Які тези характеризують гіпотетичний реалізм?

4.Чому наївний реалізм відкидається сучасною наукою?

5. У чому відмінність проблеми реалізму у філософії науки і в еволюційній епістемології?

6. Які аргументи висуваються на користь гіпотетичного реалізму?

7. Чи є, на вашу думку, аргументи "за" і "проти" реалістичної інтерпретації об’єктивної реальності рівносильними?

8. Чому спростування наукових теорій може бути аргументом на користь реалізму?

9. Чи спроможна еволюційна епістемологія обґрунтувати кореспондентну теорію істини?

10. Як можна пояснити константність та інваріантність досвідного пізнання з конструктивістської позиції?

 

Глосарій

автофеноменологія (або першоосібна методологія) — підхід до свідомості з позиції першої особи, згідно з яким знання про свідомість завжди суб’єктивне

антифізикалізм (у філософії свідомості) — заперечення можливості пояснення ментального (свідомості) на підставі фізичного (нервової системи і мозку) незалежно від визнання чи заперечення онтологічної залежності свідомості від фізичної основи

атрактор – (від англ. "to attract" – притягувати) — стан, до котрого "притягуються" траєкторії руху у фазовому просторі

аутопоез (від гр. "самотворення", "самовиробництво") — основне поняття філософсько-біологічної теорії У.Матурани і його послідовника Ф.Варели: це здатність живої системи до рекурсивного самовідтворення

біфуркація -- роздвоєння графічного  зображення нелінійної динаміки у фазовому просторі

втілений (інкарнований) підхід до свідомості — теорія, згідно з якою свідомість і пізнання залежать від тілесної організації, виникають внаслідок активної діяльності людини і її взаємодії з довкіллям

гетерофеноменологія (або третьоосібна методологія) — підхід до свідомості з позиції третьої особи, згідно з яким можливе  її об’єктивне наукове дослідження

дисипативний (від лат. "dissipatus"— розкиданий, розсіяний), дисипативні — пов'язані з втратами (розсіянням) енергії – структури виникають у відкритих, далеких від рівноваги системах внаслідок самоорганізації й існують за рахунок постійного розсіювання енергії

елімінативізм, елімінативний матеріалізм — радикальна версія фізикалізму та матеріалізму, основний зміст якої полягає в усуненні, елімінації як поняття свідомості, так і менталістського словника загалом

емерджентність свідомості —  характеристика свідомості як емерджентного феномену, тобто складної структури, що виникає на основі простіших елементів, однак не зводиться до них і має відмінні властивості від властивостей елементів нижчого рівня

інтенціональна установка (Д.Деннет) — приписування з методологічною метою об’єктам схильності діяти "свідомим" чином: так, ніби ця діяльність є спрямованою, раціональною і обумовлена ментальними станами, наприклад вірою, переконаннями, бажаннями тощо

конструктивізм радикальний — міждисциплінарна область дослідження свідомості і пізнання з яскраво вираженим епістемологічним характером, що формується довкола ідеї конструювання так званої об’єктивної реальності свідомістю на противагу традиційній концепції існування незалежної від свідомості реальності

мем — термін, введений  Р.Доукінзом (1976) за аналогією з "геном" для означення одиниці культурно відтворюваної інформації; у широкому сенсі застосовується до будь-якої культурної інформації, що може передаватись від свідомості до свідомості (вербально і невербально), наприклад, думок, ідей, теорій, звичаїв

народна психологія (фолк-психологія) — сукупність буденних, ненаукових, переважно дуалістичних уявлень про свідомість та ментальне як такі, що виражаються шляхом думок, переконань, віри, бажань, болю, задоволення тощо.

натуралізована (або натуралістична) епістемологія — 1) використання наукових даних для вирішення філософських епістемологічних проблем, дескриптивний підхід в епістемології; 2) проект перетворення теорії пізнання на міждисциплінарну сферу дослідження пізнання

нередуктивний фізикалізм — різновид фізикалізму, який визнає залежність (наприклад, супервентивну) ментального від фізичного і можливість пояснення першого на основі другого, однак заперечує тотожність або можливість редукції свідомості до мозку

онтологізація — надання значенню певного терміну ознак існування в світі

параметри порядку –  описують самоорганізовані структури, утворені внаслідок когерентного руху елементів нелінійного середовища

редуктивний фізикалізм див. теорії тотожності свідомості і мозку — різновид фізикалізму, що передбачає зведення ментальних станів до фізичної (нейрофізіологічної) основи

релаєбілізм (від англ. "reliable" — "надійний") — натуралізована теорія обґрунтування, в якій критерієм обґрунтованості переконань є надійність процесів їх утворення; передбачає використання даних емпіричної психології

супервентивність (від англ. "supervenience" — "витікання, випливання") — нередуктивний тип залежності, за яким ментальні властивості випливають з фізичних

теорії тотожності свідомості і мозку — редуктивні фізикалістичні матеріалістичні теорії, що ототожнюють стани свідомості з фізичними процесами у мозку: type-фізикалізм стверджує, що кожен тип ментальної події тотожний до певного типу фізичної події, token-фізикалізм — що кожна конкретна подія тотожна до конкретної фізичної події

універсалізація —  розширення значення певного твердження до всезагальності

фізикалізм, фізикалістичні теорії свідомості див. також елімінативізм, теорії тотожності свідомості і мозку, редуктивний фізикалізм, нередуктивний фізикалізм — у контексті філософії свідомості широкий напрям, що інтерпретує свідомість та ментальні стани на основі даних фізичних наук (біології, нейрофізіології, комп’ютерних і когнітивних наук). Передбачає елімінацію або редукцію ментального до фізичного у радикальних версіях і пояснення ментального на основі фізичного (різні типи залежності) у поміркованих

флуктуації – самочинні відхилення від середніх значень величин. Ці середні значення є розв’язком лінійних рівнянь і виразом найбільш імовірного стану елементів середовища

фрактали --  складні структури, що утворені з частин, подібних до цілого; утворюються в динамічному хаосі в області фазового простору, де конкурують різні атрактори

функціоналізм — фізикалістична інтерпретація свідомості як функції мозку; найпоширеніший комп’ютерний функціоналізм порівнює свідомість з програмним забезпеченням комп’ютера (software)

qualia (лат. "властивості", "якості") — термін, що використовується для характеристики суб’єктивного феноменального досвіду, насамперед чуттєвих якостей

token-фізикалізм див. теорії тотожності свідомості і мозку

type-фізикалізм див. теорії тотожності свідомості і мозку

 

 

 


[1] Предисловие к книге Лейбница “Новые опыты о человеческом разумении автора системы предустановленной гармонии” – Русский перевод: Лейбниц Г.В. Сочинения в четырех томах. Т.2. С.56 – М.:”Мысль”, 1983.