Вступ

Поширення в останній третині минулого століття когнітивізму виявило проблему перетворення людини на об'єкт впливу знань, освіти, науки. Евристична перспективність когнітивного підходу зробила можливим його широке теоретичне та практичне застосування в освітніх та інтелектуальних технологіях, для яких обізнаність і освіченість людини стали визначальними ознаками сучасної культури, практичної життєдіяльності суспільства, кваліфікації фахівця.

Одночасно стало зрозуміло, що сформоване когнітивізмом відношення до людини як до об'єкта інформаційного впливу, який функціонує в об'єктивно існуючих інформаційній, мовній системі в якості “формального оператора” може спричинювати заперечення наявності у людини тих властивостей, що дозволяли визначати її як суб'єкта пізнання, науки, культури, історії, влас ної діяльності.

Наприклад, переважна більшість представників когнітивізму бере за правило, з метою обгрунтування еврістики когнітивного підходу, посилатися на філософську спадщину засновника класичного раціоналізму Р.Декарта. Однак, при цьому не береться до уваги те, що у Картезія раціоналізм обгрунтовувався як антиемпіризм. У свою чергу, когнітивний підхід є яскравою демонстрацією настанов емпіризму, який визнає за основоположне в теорії пізнання визначення наочності форм існування знання, форм взаємодії з ними. Тому в межах цього підходу багато уваги приділяється фізіологічним, психологічним особливостям людини, інформативним, семіотичним презентаціям знання.

Тобто не враховується, що в філософії Р.Декарта, навпаки, виголошується дуалізм душі і тіла. Тому в його раціоналізмі все, що стосується тіла (визначення емпірично наявних форм) не має безпосереднього значення для самодії cogito. Когітивна діяльність мислячої, розумної душі полягає у встановленні відношень між смислами та змістом, які емпірично не виявляються. Про них можна мислити, їх можна символічно презентувати у правильних висловлюваннях, але самі відношення між знаннями є ідеальні, за Декартом, не потребують іншого окрім себе додаткового існування.

Треба визнати, що критика чистого розуму реалізована І.Кантом доводить містицизм декартового задуму. Однак, навіть враховуючи кантівську критику субстанціоналізації розумної душі, все рівно не можна заперечити наявність теоретичної цінності картезіанства. Вона полягає в тому, що дозволяє формувати теоретичну абстракцію придатну для дослідження “чистих” відношень між знаннями, феноменами свідомості. Про те, що від цих відношень дещо залежить свідчить продуктивність теоретичних наукових досліджень, поширеність інноваційної діяльності при вирішенні практичних проблем суспільного існування, які тим чи іншим чином спираються на уявлення про реальність неіснуючу емпірично до появи такого знання (сьогодні кажуть: “теорія випереджає практику”).

Вдалим прикладом демістифікованого субстанціонального розуміння душі можна визнати наступну когітивну тезу С. Б. Кримського: “Як дух, так і діяльність, що пов'язана з ним, мають здатність рефлексії, самозамикання. І вже в ситуаціях самодіяльності активність людини виходить за межі утилітарних цілей у сферу смисловизначених та внутрішніх цінностей творчої особистості, її невичерпних потенцій”[С. Б. Кримський Запити філософських смислів. -К., 2003. С.51].

Загалом треба зазначити, що когнітивний підхід не здатен розрізнити змістовно поняття “розумова активність” і “мислення”. Вони систематично ототожнюються. Тому в предстаників цього підходу виникає спокуса визначати словом “мислення” психічну активність взагалі. Таке ототожнення зустрічається досить часто. Когітивний підхід, на відміну від когнітивного, вирізнення цих понять здійснює змістовно. А тому безпосередньо формує теорію мислення і пізнання як різновиди смислонаповненої розумової діяльності.

Історично сталося так, що з появою фундаментальної теоретично розвинутої науки, яка масово сьогодні формує інтелектуальну людину, описану здебільшого засобами когнітивного підходу, починає усвідомлюватися проблема невідповідності інституціонального способу існування науки інтелектуальним можливостям освіченої людини. Всупереч описовості фундаментальної науки освічена, інтелектуальна людина переживає прагнення креативізації своїх нових можливостей в формах інноваційної діяльності. Тобто сповнена інтелектом свідомість інтенціоналізується в творчості, здобутках науки, які систематично виявляють себе в формі творення прикладних, технічних наук, нових технологій, що змістовно перетворюють дескриптивні положення в нормотворчі, імперативні, аксіологічні, методологічні. Останні не описують дійсність, не визначаються як істинні, а визначають дії людини для отримання бажаного результату, а тому характеризуються як зручні, корисні, правдоподібні, ефективні, тощо. Як наслідок, філософи зі здивуванням знаходять в науці не тільки раціонально систематизовані описи буття, а й ірраціональні акти волевиявлення, різноманітні цінністні положення, фантазії, творення образів бажаного буття, що суперечить усталеному поняттю “об'єктивне наукове знання”.

В зазначених умовах виникає завдання здійснення критичного аналізу когнітивного відношення людини до дійсності як спроба вирішення проблеми “повернення” людині властивостей творця знання, науки.

Визначаючись стосовно обмеженості когнітивного підходу в осмисленні свідомо зорієнтованої діяльності людини можна вказати наступне. У контекстах когнітивізму не враховується змістовна складова знання, а відповідно не вирізняється залежність від неї осмисленої та усвідомленої діяльності людини. Життєдіяльність постає як формальна подія.

Змістовна складова знання безпосередньо має розкриватися через встановлення рефлексивного відношення між знаннями, а не при об'єднанні ментального і реального, суб'єктивного і об'єктивного, вимовленого із мовлен

ням. Визначаючи ряд емпірично наочних існувань, як наповнений ментальним змістом, у межах когнітивізму ментальне починають розуміти як виявлення об'єктивного. Такий підхід не здатен приймати до уваги можливість встановлення відношення між такими усвідомленими самовизначенями суб'єкта як володіння знанням властивостей речей поряд зі знанням можливих ризиків активізації власної діяльності. Тобто абстрагування від розуміння відношення між змістом різних знань передбачає, наприклад, заперечення наявності етичного змісту, відсутність уваги до етичних смислів. Вилучення змістовного етичного відношення людини до дійсності, самої себе, в когнітології стає причиною того, що зміст одного знання у відношенні до іншого не розглядається як активізація змісту знання. Іншими словами, в когнітивізмі зміст знання витлумачується виключно як активізація конкретних психодинамічних переживань людини, яка стає об'єктом формального впливу знання.

Принаймні саме так може бути витлумачено загальновідомий випадок, коли високопрофесійні фахівці, які керували роботою ЧАЕС, маючи фундаментальні знання з ядерної фізики, усвідомлюючи ризикованість своїх дій, що порушували відомі їм правила експлуатації АЕС, останньою малопомітною інстанцією свого сумління мали моральні сумніви. Хоч в даному випадку мораль не стала визначальною, її елементарну наявність засвідчують виступи керівників ЧАЕС на судовому засіданні присвяченому факту їх злочинних діянь в процесі експлуатації цієї атомної електростанції. Стосовно вказаного є сенс нагадати, що в Україні для визначення освічених аморальних людей існує відповідний влучний термін: “жлоб з освітою”. Серед українських філософіїв приватно побутують відповідні терміни: “жлобське місто”, “жлобська партія”, “жлобське міністерство” тощо. Нагадаємо, що слово “жлоб” слугує в українській та російській літературі для позначення тупої, малоосвіченої людини з надмірним самолюбством і жагою владарювати.

Так чи інакше для когнітивізму зміст етичності, як складова розумової діяльності, не є визначальною подією. В межах цього підходу її здебільшого відносять до чогось виключно суб'єктивного, до химерної та хворобливої свідомості, що обмежує свободу індивіда. Як наслідок, освіченість та інтелектуальність у зв'язку з поширенням когнітивного відношення до світу сьогодні вже не ототожнюють з інтелігентністю, оскільки ще з часів Сократа з останньою обов'язково пов'язувалася моральність.

Поглиблення суперечностей сучасного існування суспільства також зумолене наступним. Якщо до останньої чверті минулого століття соціальне існування здебільшого характеризувалося як укорінене в консервативності, то завершення ХХ ст. виявило процес перетворення інноваційності в масову буденну подію, яка починає спостерігатися в різних сферах суспільного буття. Сформована філософією Нового часу думка, що суспільство здійснює свій поступ шляхом різних модернізацій, які протиставлялися консервативним, архаїчним тенденціям за допомогою терміну “революція” (соціальна, наукова,

політична, культурна, технічна тощо), через критику так званої ідеології Модерну, починає аргументовано заперечуватися. Виявилося, що теорія і практика “революціонізму” пропонує суспільству своєрідну неоконсерватизацію, оскільки існування (навіть інноваційне), яке з різних причин не узгоджується з конкретним різновидом революційних змін починає витлумачуватися як контрреволюційне.

Ідея інноваційності як форми успішного існування в сучасному глобалізованому світі, на відміну від ідеї революційності, починає використовуватися для визначення такого стану суспільства, в якому різноманітність змін є перманентна буденна подія. Тому тоталітарне підкорення одних якісних змін іншими якісним змінам потрапляє в полон самозаперечення. Якщо докорінні якісні зміни починають відбуватися скрізь і повсякчасно, в принципово невизначеній множині сфер буття, тоді поняття “революція” як виокремлення та протиставлення одних якісних змін по відношенню до інших, що так само є якісними змінами, втрачає свою еврістику та методологічне значення. Індикатором втрати цього значення стало поширення в філософії ідей новітнього скептицизму, волюнтаризму, ірраціоналізму, які витлумачують людину як транслятора, носія культури, а не її суб'єкта.

У відношення до філософії, філософії науки, теорії наукового пізнання ця проблема виявляється потребою формування поняття про науково-пізнавальну діяльність як адекватну добі глобалізації, її інноваційним викликам. Оскільки інноваційність потребує ліберального виокремлення у людини властивостей творити, бути суб'єктом нового, а не об'єктом впливу знання, когнітивний підхід, незважаючи на його хронологічну появу в середині ХХ століття, виявився презентацією настанов ідеології Модерну, лінійної революційності, які не розкривають змісту сучасної доби глобалізації.

Загальновідома сьогодні пропозиція здійснити подолання картезіанської інтроспекції та кантівської концепції гносеологічно самовизначеного суб'єкта, яка найбільш відверто була висловлена Ч.Тейлором, шляхом когнітивної інтерпретації концепції герменевтики як свідомості самоінтерпретуючих, саморозуміючих агентів, не враховує наступне. Якби мова була мисленням, тоді б найбільші балакуни були б найвидатнішими мислителями. Тому в запропонованій читачу роботі поняття наукового пізнання зцентроване концепцією мислення (когітивізм) [дет. в розділах 2, 3], а не концепцією свідомості. Специфічну особливість такого підходу можна узагальнено охарактеризувати наступною тезою. Не можна розуміти об'єкт пізнання як частину тексту, що є передінтерпретованою, обумовленою схемою іншого тексту, який, за М.Гайдеггером і Мерло-Понті, може бути в формах неартикульованого розуміння світу. Для мислячого суб'єкта текст є лише знаряддя, за допомогою якого він іноді відкриває для себе та інших реальність, що існує незалежно від нього та тексту.