8. ФОРМИ НАУКОВОГО ЗНАННЯ
1. Факти і теорії.
2. Фундаментальна та прикладна наука.
3. Критика редукціонізму. Проблема як форма наукового знання.
1. Факти і теорії.
Ще сьогодні зустрічаються люди, які вважають, що емпірична стадія формування науки виникає в процесі усвідомленого вирішення завдання створення знання про дійсність змістовно визначеного самою дійсністю. Однак ряд проблем пов'язаних з систематичним застосуванням цієї думки залишаються невирішеними.
Оскільки наукове пізнання на емпіричному рівні все одно визначається окремим предметом дослідження усвідомлюваним за допомогою ряду абстракцій, як уявленою реальністю з певним смисловим значенням, що описує ряд ознак характеризуючих предмет, у безпосередній формі реалізації в науці емпіричне пізнання завжди здійснюється з метою уточнення, з'ясування деяких першопочаткових концептуальних уявлень про об'єкт.
Нагадаємо, що коли засновник емпіризму Ф.Бекон визначає за мету науки пізнання причин і прихованих сил усіх речей та розширення влади людини над природою, він використовував загальну концептуальну теоретико-умоглядну настанову на визнання існування причинного зв'язку. А для іншого представника емпіризму Р. Карнапа при розгляді тлумачень законів науки з погляду співвідношення універсальних і статистичних законів фізики проблема детермінізму та індетермінізму набуває принципового значення [1].
Іншими словами, в межах теорії наукового пізнання емпіричне дослідження має бути осмислене, обгрунтоване концептуально, визначене як аподиктичне, а не прийняте за самочевидну даність.
Визначаючись стосовно зазначеної проблеми, мусимо звернути увагу на ту обставину, що вчений посилається на факт для обгрунтування своєї думки. У свою чергу факти при цьому визначаються як одиничні судження. Зазвичай факти слугують для обгрунтування наукової прийнятності певного положення, вони використовуютьчя як одне з джерел істинності. І якщо продовжити визначення істотних ознак фактів можна констатувати певну парадоксальність: факти можуть розглядатися як така форма знання, в якій присутній критерій наукової прийнятності та істинності знань.
Знаний український дослідник Віктор Косолапов, досліджуючи гносеологічну природу наукового факту, відзначав, що “Поза певними формами мислення факт є образ одиничного явища. Тільки як втілення змісту тієї чи іншої форми мислення факт набуває загальності. Отже, факт є змістом знань” [2. С.33]. Конкретизуючи змістовну характеристику, вказаний дослідник визначає факт на
120
ступним чином: як “результат певного акту практики в пізнанні, факт фіксує, закріплює інформацію про цей акт, є “слідом” у свідомості людини” [2. С.33].
Співставляючи зазначені визначення з наведеним тлумаченням фактів як одиничних суджень можна констатувати, що ми маємо справу з такою формою мислення, в якій репрезентується єдність змісту і форми думки. За умови ігнорування тієї обставини, що ми маємо справу з певним видом суджень, що мають у собі логістичну підставу для зв'язку з іншими судженнями, виникає мозаїчна плюральність та індетерміністичність фактуальних повідомлень. Виникає протиставлення фактів і форм мислення, що можемо виявити в наступному положенні: “На відміну від форм мислення факт сам по собі, поза його зв'язком з формами мислення, як інформація про строго визначену певну подію чи явище, не може охопити інші події чи явища. Останні відображаються у змісті інших відповідних фактів”[2. С.34]. Суперечливість вказаного полягає в тому, що факт містичним чином визнається за такий, який може бути поза зв'язком із певною формою мислення залишаючись “строго визначеною” інформацією.
Таким чином ми можемо констатувати проблему вирізнення факту як змісту думки від форми думки, визначити задачу встановлення відношення між змістом і формою одиничних суджень.
Також маємо зазначити наступну проблему. За своєю формою як “логічна конструкція” одиничне судження може мати об'єктивний зміст тільки як дещо позалогічне, недискриптивне, імперативне. Тобто якщо враховувати стандартне з часів Аристотеля розмежування предмета і об'єкта пізнання маємо констатувати, що факт являє нам предмет, а не об'єкт думки. Ця обставина дуже дошкуляє багатьом філософам і науковцям, які вважають за необхідне рахуватися з фактами як із “представниками” об'єктивної дійсності, а не когнітивної. Наприклад, В.Косолапов, уникаючи зазначеного парадоксу, каже, що форма існування фактів є не “логічна конструкція”, а “семіотична”, “лінгвістична” [2. С.39]. На користь його аргументів зазначимо, що дійсно атомізоване висловлювання може практично використовуватися імперативно, без дескрипції, розуміння, як команда (наприклад у грі). Але це означає тільки одне, що факт може семіотизуватися оскільки має форму своєї презентації в думці як одиничне судження. Однак, розглядаючи факти виключно в такій “алогічній” формі, ми викреслюємо їх із сфери наукового пізнання як носіїв існуючого для думки змісту.
У свою чергу можна визнати, що наукове пізнання - це пізнання, яке має за мету визначення істинного, тобто того, що не є безпосередньо дане.
Визначення того, що не є дане безпосередньо, завжди здійснюється на підставі теоретичних міркувань. Інші, містичні та магічні випадки ми не можемо назвати визначенням.
Теоретична реальність як явище формально складається з висловлювань, які семіотично формуються відносно абстрактних, а не чуттєво даних
121
предметів думки. Такі предмети презентуються логічною структурою: семантикою та синтаксисом. Стосовно чуттєвого теоретичне є суттєвим і опосередкованим [3].
У відповідності до запропонованої К.Поппером концепції фальсифікаціонізму розвиток науки полягає у висуванні, перевірці та запереченні гіпотез, які в подальшому стають теоріями. Т. С. Кун у 1970 р. висунув заперечення, згідно з яким наука змінюється не шляхом фальсифікації гіпотез, а в процесі заміни однієї парадигми іншою. Парадигми в зазначеному випадку розглядаються на основі тези про їх несумірність. На думку Куна, існування науки залежить від гіпотез, що не можуть бути фальсифікованими (із змісту цих гіпотез неможливо сформувати поняття про альтернативну їм реальність), але відмовитися від них неможливо. Одночасно, згідно з вимогами фальсифікаціонізму К.Поппера, такі гіпотези є ненауковими. Прикладом такої гіпотези є фундаментальне для існування науки каузальне положення про те, що “кожна подія має свою причину”.
Зазначене протиставлення принципу фальсифікації та тези про несумірність різних теоретичних систем знання сьогодні визнається значним колом філософів та методологів науки яскравими представниками яких можна вважати П. Фейєрабенда, Д. Кемпбелла. Однак, заперечити фальсифікаціонізм як помилкову версію аналізу поступу науки не вдається. Його позитивність очевидна. Достатньо звернутися до методологічного аналізу становлення біології наведеного в книзі українського дослідника В. Крисаченка “Людина і біосфера” (1998), щоб побачити, що відкриття теорії “Походження видів” Ч. Дарвіна відбувалося через послідовні фальсифікації ряду гіпотез: “від першої до п'ятої”. Позитивна евристичність фальсифікаціонізму, яка була демонстрована цікавими методологічними студіями Дж. Агассі та І. Лакатоша, дозволяє висунути гіпотезу про існування окремої сфери застосування принципу фальсифікацій, що не підпадає під вплив тези про несумірність різних систем знання. Так, фальсифікація теоретичної системи класичної механіки як наукове рішення полягала в тому, щоб звернути увагу на мізерну кількість емпіричних фактів, які вступали в суперечність з визнаною теорією, підтвердженою великою кількістю експериментів. З точки зору критичного раціоналізму К. Поппера, фізика І. Ньютона безперечно наукова, тому що вона була фальсифікованою, в ній ставились питання, на які необхідно було шукати відповідь. Відповідь було знайдено за допомогою нової теорії, ряд положень якої вступав у суперечність з попередньою, але класичну механіку і досі продовжують використовувати як істинну систему знання в прикладних науках: в архітектурі, в метрології, в хімії тощо.
Проведене в Україні дослідження основоположень основних методологій філософії науки [4] пропонує аргументи обґрунтування даної гіпотези на основі використання розмежування систем знання на фундаментальну та прикладну науку.
122
2. Фундаментальна та прикладна наука.
Демонстрацією працездатності зазначеної гіпотези можна визнати оглядовий аналіз метрології, як науки про вимірювання, методи досягнення їх єдності та потрібної точності, що в якості своїх проблем має: створення загальної теорії вимірювань; визначення одиниць фізичних величин і їх систем; розробку методів і засобів вимірювання, методів визначення точності вимірювання, основ забезпечення єдності вимірювань та відповідності їх засобів; створення еталонів вимірювань, перевірку мір і засобів вимірювань. До головних історичних етапів поступу метрології можна віднести: встановлення еталону метра (Франція, кін. ХVIII ст.), створення систем одиниць вимірювання (К.Гаусс, 1832 р.), підписання Міжнародної Метричної конвенції (1875), розробка та встановлення в 1960 році Міжнародної системи одиниць (СІ).
Нагадаємо, що ознаки науковості теорії з точки зору прихильників фальсифікаціонізму полягають у можливості її спростування. Цей принцип став однією з підвалин даної методології, яка конкретизує умови “зростання наукового знання”, а не проводить його систематизування. Щодо метрології, наприклад, зважування передбачає існування уявлення про наявність у речей властивості бути відмінними за вагою. Для виникнення такої думки достатньо буденного досвіду емпіричної взаємодії з різними речами. Після появи уявлення про існування маси, як незалежної від виду речовини властивості, її починають співставляти з іншими властивостями визначаючи: міру матерії, міру інерції тіл та їхньої гравітаційної взаємодії; кількість речовини певного тіла; коефіцієнт пропорційності між діючою на тіло силою і його прискоренням тощо.
Для формування названих уявлень буденного досвіду емпіричної взаємодії з різними речами вже недостатньо, бо гіпотеза про існування маси як незалежної від виду речовини вимагає цілеспрямованої (наперед осмисленої) організації взаємодій. Відповідно змінювалися знаряддя вимірювання. У свою чергу, для формування думки про відмінні знаряддя вимірювання потрібні відмінні уявлення-гіпотези про масу. Кожне з названих уявлень може розглядатися як відмінна гіпотетико-дедуктивна система, що виключає зміст іншої. Якщо існував процес історичного становлення, тобто зв'язок між різними історичними уявлення про масу, тоді його можна реконструювати як поступ фальсифікацій.
Безпосереднє тому підтвердження виявляється в метрології і системі метрологічного забезпечення загальноприйнятих процедур прикладного вимірювання які використовують систему одиниць СІ, де основними одиницями залишаються метр, секунда, кілограм тощо. Хоча, згідно з новітніми уявленнями, деякі з них мають релятивний характер, для вирішення завдань метрологічного забезпечення практичної діяльності вони й досі прийнятні для використання.
Аналіз виявляє широке застосування в прикладних науках неофіційно прийнятого принципу: “те що працює те є істина”. Хоча звичайно науковці прагнуть дотримуватися вимог точного теоретичного опису, під час вирішен
123
ня різноманітних практичних завдань часто використовуються прагматично зорієнтовані методи. У даному випадку слід нагадати, що за своїм походженням фальсифікаціонізм визнає ряд принципів конвенціоналізму, який дозволяє приймати за угодою “базисні твердження”, аксіоматику, визначення термінів, постулати. Згідно теорії консервативного конвенціоналізму в дослідників є підстави для аргументованого заперечення нових конвенціонально побудованих теорій (систем знання), але стосовно систем знання побудованих на основі домовленостей, що знайшли своє позитивне прикладне призначення ніякі теоретично аргументовані заперечення не будуть прийматися “прикладниками”. Тим самим розвиток науки зменшує силу емпіричних аргументів у верифікаціоністському значенні.
У даному випадку слід зазначити, що використання принципу фаллібілізму фальсифікаціонізмом відрізняється від інструменталізму, як його розуміють представники прагматизму. Різниця полягає в тому, що інструменталізм канонізує власні “інструменти”, обмежуючи можливості методу прийнятними теоріями. Приклад цього - негативна тенденція, яка спостерігалась у радянській промисловості де творчість обмежувалася догматичним нормативізмом при застосовуванні “Державних стандартів” (ДСТУ). Реально діючий інструментаізм полягав у тому, що неможливо було довести, що саме “ДСТУ” стає на заваді прогресові не тільки промисловості, а й технічних наук. Тобто фактично існуюча довільність прийняття конвенції зовні виглядала як догматична, а не довільна процедура.
Позицію техніка можна пояснити складністю завдань, що вирішуються та колективним характером його роботи. Колективність особливо поширена в прикладних науках, які забезпечують промисловість. Саме як факт треба прийняти, що процес створення складних виробів промисловості сьогодні здебільшого колективний, і вимагає узагальнення зусиль певної кількості не тільки цехів, а й заводів, розташованих один від одного на значних відстанях. У такому випадку необхідність стандартизованого засобу спілкування набуває стратегічно важливого характеру. Тим самим суперечність між потребою канонізувати в категорію “інструменти” і “методи” задля зручності вирішення задач суб'єктом сучасної технічної науки (об'єднанням науковців) та процесом наукового пізнання, науковими новаціями, набуває принципового характеру.
Вищезазначене, використовуючи технічну термінологію, можна узагальнити наступною тезою: зміна стандартів, удосконалення бази приладів та інструментів, уточнення еталонів, які стимулюються розробкою і використанням нових наукових методів і теорій, суперечать колективному характеру сучасної науки.
На нашу думку прикладом тому є динаміка удосконалення еталону довжини.
У 1889 році за метр було прийнято відстань між двома рисками, які нанесені на металевий стержень, а погрішність еталону знаходилась в межах (0,11мкм (±1,1·10-7м)). Потреби промисловості та розвиток фізики вимагали
124
підвищеної точності, вони підштовхнули вчених до створення нового еталону довжини. В 1960 році на Генеральній конференції по мірам і вагам було прийнято за еталон метру довжину, яка відповідала визначенню “метр - довжина рівна 1650763,73 довжини хвилі випромінювання у вакуумі, відповідну переходу між рівнями випромінювання 2р10 і5d5 атому криптону-86”. Таким чином новий метод відтворення метру дав можливість знизити похибку визначення метру. Вона стала дорівнювати 10-8м. Але неважко побачити, що похибка дорівнює кінцевому числовому значенню, тобто попереду відкривається нова проблема створення ще точнішого еталону. Подальше рішення проблеми обмежувалось або відсутністю необхідності, або іншими об'єктивними проблемами. Таким чином процес удосконалення еталону добре узгоджується з моделлю попперовської методології. У даному випадку первісна домовленість - вибір за одиницю довжини метру - залишається тією базою, на основі якої і будується подальша методика вирішення проблеми удосконалення одиниці довжини. Зусилля науковців зосереджені на вирішенні проблеми зменшення похибки еталону, яка реально вирішувалась в процесі технічного удосконалення інструменту. Як наслідок фальсифікацій - числові показники похибок еталону поступово зменшуються, відкриваючи нові межі для удосконалень.
На перший погляд може здатися, що наведена позиція виключно релятивістська, метрологічне знання абсолютно відносне. Цьому можна заперечити з двох причин: по-перше, метр залишається “метром”, а в процесі дослідження тільки збільшується точність його визначення; по-друге, задача дослідження визначається вимогою зменшення впливу суб'єктивного (релятивного) фактору, вирішення якої полягає у визначенні еталону для роботи в науковій та промислової сфері.
Зазначене виявляє ще одну обставину що є важливою для прикладної науки: була і залишилася базова теорія, прийнятна для рішення проблеми. Тим самим різні теоретично сформульовані способи її вирішення мають характер сумірних систем знання. Тобто, якщо розглядати спосіб вирішення проблеми, як нову проблему, тоді можна виявити, що в процесі пошуку оптимального вирішення проблеми завжди присутні нові проблеми: або не знайдений спосіб, або спосіб який відкинуто в процесі фальсифікації по “технічним причинам”. Проте відкинутий спосіб можна вважати придатним в новітніх умовах удосконаленої матеріально-технічної наукової бази. Тобто не тільки зростає глибина та складність вирішених проблем, а постійно маємо в наявності нові конкретні проблеми.
На перший погляд здається, що дослідницька діяльність в сфері технічної науки підпорядкована методології емпіризму, спирається на постійну верифікацію в процесі перевірки результатів роботи з об'єктом дослідження. Але якщо прийняти до уваги випадки аналізу готового продукту дослідницької діяльності в сенсі його використання для подальшого дослідження з метою отримання нового наукового результату, коли продукт попереднього дослідження використовується в якості інструменту наступного дослідження, тоді для от
125
римання нового результату необхідно або використати результат не змінюючи його (наприклад: правила множення), або здійснити додаткову конкретизацію, яка потребує уточнення базової теорії, тобто її видозміну. Внаслідок цього можуть виникати результати, що суперечать базовим теоріям, відрізняються від їхніх вимог, але, як кажуть, “працюють”.
Розглядаючи “працездатність” теоретичних систем знання не в сенсі емпіричної перевірки, а в сенсі теоретичної відповідності висунутих моделей реальній практиці, можна звернути увагу на теорію функції комплексної змінної. Вона суперечить основам арифметики, проте добре підходить для спрощення процесу рішення завдань в теорії електроланцюгів і часто використовується в прикладних інженерних розрахунках. Такі факти дозволяють поставити ряд відповідних питань.
Перше, про виявлення межі, яка дозволила б проводити розрізнення між науковими і ненауковими системами знання. Друге, про обгрунтування не тільки критерію доцільності використання знайденої теорії, а й її узагальненої оцінки стосовно інших.
Стосовно першого питання відповідь можна знайти у вигляді обґрунтування методології фальсифікаціонізму К.Поппером.
“Згідно з фальсифікаціонізмом, деяка теорія є науковою лише в тому випадку, коли вона може бути приведеною у зіткнення з будь-яким базисним твердженням про емпіричний стан речей, і теорія повинна відкидатись, якщо вона суперечить емпіричній перевірці прийнятого базисного твердження. Поппер визначив ще одну умову, яку повинна задовольняти теорія, щоб вважатись науковою: вона повинна передбачати факти, котрі є новими, тобто неочікуваними з погляду іншого знання. Висунення нефальсифікованих теорій або гіпотез (які не дають нових емпіричних передбачень) суперечить науці як діяльності, що забезпечує “зростання” знання. Тому наукова діяльність полягає в систематичній критиці та відкиданні наявних теорій.” [5. С.78].
Друге питання потребує деякої інтерпретації ідей К.Поппера. Фальсифікаціонізм достатньо обережно працює з поняттям “істина”, оскільки передбачає те, що в техніку експерименту, якою користується вчений внесені помилки тієї теорії на основі якої вона створювалась. Заради обмеження їх впливу на процес дослідження та слідуючи необхідності вирішувати усвідомлені задачі приймаються окремі методологічні угоди, які виконують дескриптивну і нормативну функцію, дозволяють запобігти суб'єктивному впливу на процес дослідження і, найголовніше, спираючись на цей методологічний фундамент, побудувати на ньому нову теорію.
Функціонально фальсифікаціонізм розглядає теорії, як додаток до людських органів почуття, що потрібен для вирішення усвідомлених проблем. Особливо наочно це спостерігається в науках, де більшість властивостей, що досліджуються, не можна виявити органами чуття. Саме такі дослідження вимагають впровадження математичного апарату, аналогів якому неможливо знай
126
ти в природі, і який не зовсім зрозуміло усвідомлюється з точки зору загальноприйнятого сенсу. Хоча загальна мета технічної науки - визначити практично корисне, проблема доведення до іншого вченого прагматичну суть продукту прикладного дослідження залишається.
К. Поппер детально визначає взаємозв'язок ідеї істинності з дескриптивною функцією мови: “Разом із дескриптивною функцією мови виникає регуляторна ідея істини, тобто ідея опису, що впорядковує факти” [5. С.33]. Змістовно дескриптивність в технічних науках відрізняється від змісту описів фундаментальних наук, бо в завдання опису властивостей предмета дослідження прикладних наук, опису визначення взаємодії між предметами входить не тільки опис безпосередньо наявного, а й визначення принципу самого наукового описування. Це робиться як визначення науково-практичної оцінки результатів.
Тим самим впроваджується “метамова”, як критерій попередньо зробленої домовленості. Така метамова запобігає впливу суб'єкта в процесі визначення практичного значення прикладного знання. В технічних науках така проблема постійно постає в процесі обміну результатами досліджень, які не закріплені практичними реалізаціями, або тоді, коли виникає загроза невірного тлумачення фактів в корпоративних або особистих інтересах. Інакше кажучи в технічних науках інструмент спілкування є одночасно інструментом стандартизації, а тому саме методи семантики підходять для вирішення цих проблеми. Частково вона перетинається в деяких положеннях з методологічними вимогами конвенціоналізму. “Тоді і тільки тоді можна сконструювати в метамові формально правильні та предметно адекватні визначення семантичних понять (і на цьому шляху обґрунтовувати семантику мови як розділу його морфології), коли метамова має перемінні більш високих логічних типів, ніж усі перемінні мови, яка є предметом дослідження” [6. S.51]. Тобто завдання метамови не тільки узагальнювати поняття, а й наративізувати їх.
Отже, метамова стає предметом для систематичного дослідження у такий спосіб, щоб у ньому знаходилися два типи виразів: вирази мови, що досліджується, а також терміни з області морфології цієї мови. Крім того, як у кожній мові науки, до неї повинні входити вирази логічного характеру, незалежні від індивідуального суб'єктивного погляду, достатньо наративні, захищені від інтерпретацій герменевтичних тлумачень. Проте, одночасно, цій мові повинна бути притаманна гнучкість понять, яка відрізняє її від інструменталізму. Так, найвизначнішим досягненням А.Тарського, вважав К.Поппер, є те, що ним було усвідомлено можливість використовувати класичну ідею істини як визначення відповідності фактам, не впадаючи у суб'єктивізм. Якщо спробувати урівняти поняття “істина” і “відповідність фактам”, то для кожного твердження можна показати, за яких умов воно відповідає фактам, не тільки емпіричним, а в сенсі попередньої методологічної домовленості; тобто використовуючи метамову.
Також треба звернути увагу на наявність різниці між інструменталізмом і семантикою в підході до встановлення понять логічної частки метамови.
127
“Метамова в межах якої повинні бути визначені поняття семантики має перемінні незліченних типів [“рекурентностей”, як висловлювалися конвенціоналісти - від автора], у зв'язку з цим, при побудові метамови треба теорію логічних типів досконально змінювати або взагалі обминути” [6. S.54]. У цьому зауваженні А.Тарського ми бачимо остаточне розмежування поняття метамови і методологій, оскільки останні мають занадто велику частку суб'єктивного впливу на засіб дослідження шляхом абсолютизації встановлених категорій. Відмежування від методологізму можна зробити за допомогою недопущення абсолютної догматизації суджень, аксіом, та інших домовленостей метамови та інструментальної гнучкості останньої за рахунок незліченних змінних. Якість об'єктивної теорії істини полягає в можливості стверджувати, що деяка теорія є істинною, навіть в тому випадку, коли ніхто не вірить в цю теорію, і навіть коли не має раціонально встановлених підстав вірити в неї. Достатньо згадати історію появи теорії відносності А.Ейнштейна та теорії атому Н.Бора, щоб зрозуміти обґрунтованість такої позиції.
Об'єктивна теорія істини чітко розрізняє істину та її критерій, визначає теорії, як найбільш зручні для науковця і в той же час не хибні. Тут можна нагадати, що поняття “правдоподібності”, вважається К.Поппером таким же об'єктивним змістовно, як і поняття “істини”. Ступінь правдоподібності є об'єктивною властивістю наукових теорій, а не нашою суб'єктивною оцінкою.
У прикладних науках поняття істинності вводиться адаптовано до вирішення певної практичної задачі, тому воно одночасно має супроводжуватися цілеспрямованим методологічним узгодженням з розвитком науки в цілому. Найцікавіше, що в певних випадках практика не завжди придатна в якості критерію істини. “Якщо нам вдається запропонувати в метамові термін “істинний” таким чином, що на підставі прийнятих у метамові аксіом та правил виводу ми здатні обґрунтувати кожне висловлювання певного виду, тоді маємо сказати, що в метамові встановлено предметно вірний посіб оперування поняттям істини; якщо цей термін виявляється впровадженим у метамову шляхом означення, тоді і його визначення маємо називати предметно правильним. Аналогічно ми діємо і з усіма іншими поняттями семантики: для кожного з цих понять ми створюємо перелік висловлювань, які мають вигляд еквівалентності” [6. S.56].
Характерним прикладом наведеного може слугувати основний постулат метрології, який стверджує, що вимірювана величина завжди випадкова, “відлік є випадкове число” [7. C.24]. Однак треба пам'ятати, що одночасно з визнанням зазначеної випадковості, в процесі правильного вимірювання, існує необхідність проведення детермінованого визначення значення величини, тобто - не випадковості. В метрології цю проблему вирішують математичним апаратом теорії ймовірності додаючи до нього визначення істинного, за яким предмет має величину вказаної розмірності з певною відсотковою ймовірністю і похибкою.
Таким чином, у метамову метрології введено поняття “істинне вимірювання”, яке використовується при вирішенні різноманітних практичних задач.
128
А пошук істини вимірювань включає в себе не тільки емпіричний експеримент (безпосередньо сам процес вимірювання), а й додатковий аналіз результату, який проводиться з використанням “метамови”.
Відокремлювати два процеси неприпустимо. Якщо брати за критерій процес актуально здійснюваного вимірювання, тоді можуть виникати помилки пов'язані з недосконалістю методів вимірювання, помилки приладів. Тобто результат вимірювань, за визначенням науковості, стане ненауковим, необ'єктивним, непридатним до науково-промислового використання. В свою чергу вимір фізичної величини неможливий без експерименту - звірки об'єкту, що вимірюється, з еталоном.
Подекуди додається ще один критерій, який істотно впливає на прикладне дослідження та визначення прийнятного результату. Його вплив примушує вводити в “метамову” певних наук додаткові обмеження і домовленості. Цей критерій називається “ціною”, він вміщує в себе не тільки безпосередньо грошову вартість, а й часові обмеження і практичну необхідність. Обмеження в практичній доцільності з одного боку, і ціна з іншого, привели до того, що в межах метрології для забезпечення вирішення такого роду проблем існує ціла система допусків. Визначені правила актуального проведення процедури вимірювання передбачають можливість появи встановлених допусками відхилень.
Таким чином в технічних науках в процесі дослідження часто висуваються окремі додаткові вимоги до вирішення завдання з певними критеріями (іноді суб'єктивно встановленими). Придатність кінцевого результату визначається практично, але з використанням наукового методологічного апарату, що обмежує суб'єктивний вплив. Процес дослідження підпорядкований наявній методології і науковій термінології, яка закріплена в правилах у вигляді конвенціонально прийнятих стандартів, які потрібні не тільки для забезпечення фахового спілкування, а й з метою додаткового обмеження суб'єктивного фактору. Проте в процесі проведення прикладних досліджень вони можуть змінюватись (спростовуватися) з причини врахування наявної практичної потреби, або з причини врахування отриманого емпіричним дослідженням наукового результату, який суперечить встановленим правилам та стандартам (наприклад: ДСТУ).
3. Критика редукціонізму. Проблема як форма наукового знання.
Вказане вище демонструє неможливість існування наукового знання без розмежування емпіричного та теоретичного рівнів та встановлення відношень між ними.
Факт як емпіричне знання змістовно є визначення певної можливості одничного існування. Одночасно він презентує нам різний зміст: об'єктивний -
129
одинично являє існування, яке по відношенню до іншого одиничного існування засвідчує наше незнання усієї множини можливих одиничних існувань; суб'єктивний - являє існування, яке може бути покладене в основу співставлення з іншим існуванням (наприклад одна річ береться як одиниця виміру іншої).
Для роз'яснення відношення об'єктивного і суб'єктивного в фактах нагадаємо відому тезу М.Кузанського [8. С.20]: від знання величі краси і слави творів мистецтва ми піднімаємося до знання про існування величі майстра, однак витвір мистецтва і майстер несумірні. Це стає очевидним, якщо ми знайдемо інший витвір того самого майстра. Два різні одиничні твори одного майстра свідчать про неможливість встановлення тотожності майстра з одним із його творів. Відповідно знання твору свідчить лише про наявність майстра, а знання двох і більше творів про неможливість його ототожнення із окремим творінням. Тому знаючи творіння ми також знаємо про своє незнання (об'єктивність) майстра.
Факти, виявляючи унікальність, одиничність існувань з необхідністю демонструють нам існування невідомого, даючи знання про неможливость знати усі можливі одиничності.
Знання фактів як феноменів, що демонструють свідомості наявність об'єктивного, дозволяє усвідомити й наступну фундаментальну обставину. Уся множина можливостей, об'єктивність якої демонструється наявністю одничних існувань (фактів), свідчить про об'єктивність існування об'єктивно-загального, універсального.
Знання про існування об'єктивно-загального, об'єктивність якого презентована одиничними унікальними існуваннями, зазвичай називають законами. Однак факти (як і витвори мистецтва “Кузанського”) являють людині її незнання, а не знання законів. Два різні факти (їх множина) лише свідчать про наявність законів (як і твори мистецтва про наявність майстра), однак не розкривають їх зміст.
Знання законів як феноменів свідомості формується шляхом співставлення різних законів по відношенню до усвідомлених проблем, а не законів і фактів. Це демонструється (доводиться) неможливістю встановити сумірність між однією групою фактів з іншою групою фактів без знання законів. Якщо між окремими фактами сумірності (зрозумілої єдності) встановити не вдається і проблема не вирішується шляхом емпіричного узагальнення (описаного в шостому розділі), то цим незнанням виявляється наявність законів, зміст яких розкривається через встановлення зрозумілого відношення одних законів із іншими, як таких, що вирішують проблему.
На основі встановлення відношення між законами, як змістовною характеристикою відмінності одних законів від інших та необхідності їх зв'язку для вирішення проблеми, ми можемо встановлювати зв'язки між фактами, які без знання законів назавжди залишаться несумірними.
Встановлення єдності та сумірності між законами здійснюється за допомогою знання про існування причин. Тобто існування різних законів засвідчує
130
(доводить) об'єктивність існування причин, хоч самі закони змістовно є знанням про незнання конкретного змісту причин. Змістовне знання конкретного змісту причин формується при встановленні наявності різних причин та відношень між ними. Лише на основі змістовного знання різних причин та виявлення відношень між ними ми можемо формувати об'єктивно обгрунтовані уявлення (суб'єктивне визначення) про сумірність різних законів.
Показане відношення між об'єктивним і суб'єктивним змістом знання, фактами - законами - причинами, виявляє, що сумірність між знаннями забезпечується досягненням узагальнюючих універсалізацій, якими вирішуються різного рівня усвідомлені проблеми. Факти ставляться у сумірний зв'язок законами, а закони - причинами.
Вказаний зв'язок між рівнями організації знання, виявляючи на кожному рівні свій окремий об'єктивний і суб'єктивний зміст, дозволяє зрозуміти смисл відомого парадоксу, фіксованого представниками аналітичної філософії. Зміст цього парадоксу полягає в тому, що визнаючи несумірність англійської мови і мови хоппі філологи спроможні здійснювати змістовний переклад висловлювань хоппі на англійську. Однак, керуючись принципом редукціонізму, аналітична філософія неспроможна пояснити, яким чином вдається здійснити такий переклад. Тобто вказаний зв'язок демонструє неможливість вирішити даний парадокс за допомогою зведення до первинних та елементарних висловлювань, оскільки вищі форми організації мови можуть ставати підставою для сумірного зв'язку між змістом і смислами нижчих форм існування мови.
Так само неможливо встановити сумірності між причинами (детерміновані, випадкові, хаотичні), якщо розглядати закони природи (що досить часто прагнуть робити природознавці) редукуючи зміст причин до них. Навпаки сумірність різних законів встановлюється за допомогою визначення змістовних відношень між різними причинами (детерміновані, індетерміновані, тощо). Однак сумірності причин на основі встановлення наявності їх відмінностей досягти неможливо. Множинність причин та їх різність може свідчити (давати знання) про об'єктивне існування іншої загальності, але конкретного та змістовного її знання не дає (дає лише знання про її незнання).
Не вважаю за потрібне номіналізовувати цю невідому реальність, оскільки таку задачу належить вирішити шляхом реалізації конкретно-наукового дослідження, а не абстрактно-теоретичного. Однак вважаю за потрібне зазначити, що термін “самоорганізація” для встановлення сумірностей між причинами мені здається невдалим. Справа полягає в тому, що абстрактно-теоретичне дослідження здійснюючи вирізнення об'єктивного і суб'єктивного змісту знання не має справи з об'єктивністю, як безпосередньо данною унікальною та неповторною реальністю. Об'єктивність як конкретизуючий чинник безпосередньо присутня в тих науках, які конкретно мають справу з неповторними одиничними існуваннями, які зазвичай називають фактими. Тому вирішення даної проблеми належить здійснити наукам, де планування та про
131
ведення спостережень, вимірювань та експериментів є спосіб їх безпосереднього існування.
Наведений антиредукціоністський підхід для встановлення відношення між об'єктивним та суб'єктивним змістом знання дозволяє виявити позитивну обгрунтованість поділу наук. Наприклад розмежування наук про природу і наук про душу також дозволяє обгрунтовувати позитивну роль філософії для існування науки як самоусвідомлюючого себе буття. Одночасно він виявляє фундаментальну роль наукових проблем.
Вище ми визначали значення проблем як форми знання про своє незнання для активного буття змістовного мислення. Поряд із цим, загальне гносеологічне значення проблем в науці полягає насамперед у тому, що через них розгортається висхідне фундаментальне протиріччя процесу пізнання: протиставлення наявного, досягнутого рівня пізнання і нового. Усвідомлена проблема, одна лише її наявність, збуджує зацікавлення в отриманні знання, що її вирішує, передає від покоління до покоління змістовну та смислову основу, яка дозволяє їм розуміти одне одного, переконує думаючих людей в правомірності введеня нових ідей, необхідності критичного ставлення до наявного знання, необхідності проведення відповідних досліджень. Загалом ефективність та цінність науки визначається по відношенню до проблем як їх вирішення.
Треба враховувати, що в сфері наукового пізнання важливе значення має обгрунтованість науковості поставлених проблем. Наукове знання формується не як наслідок хаотичного виникнення проблем, а як наслідок осмисленого відношення науковця (спеціально підготовленого, знаючого фахівця) до існуючих знань, системи наукового знання. В тому випадку, якщо неможливість зрозуміти, знати усвідомлюється унаслідок співставлення одних узагальнених положень із іншими, тоді формулювання проблем зорієнтовуються в напрямку здійснення редукціоністського аналізу та дослідження до рівня зрозумілих та осмислених положень, що можуть бути верифікованими. Наведена вище критика верифікаціонізму не може заперечити позитивності застосування принципу та методів верифікації. Мета цієї критики - обмежити універсалістські претензії шанувальників індуктивістської методології. Тобто, здійснення редукції та реалізація принципу верифікації здебільшого лише підтвержують, що ми маємо справу з науковим знанням, науковою проблемою. Але вони, як правило, не допомагають вирішенню проблем, прийнятній та адекватній для їх вирішення постановці.
Іншими словами, можливість фактуального обгрунтування проблеми, її демонстрація в формі явищ, дозволяє доводити, що проблема має об'єктивний, а не суб'єктивний зміст. Однак, якщо обмежуватися доведенням наявності об'єктивного змісту проблем, тоді з реального арсеналу засобів її вирішення неусвідомлено вилучається теоретична форма знання та відповідний їй рівень пізнання. Тому науково поставлена проблема має бути змістовно (внутрішньо) поставлена у відношення до суміжних, пов'язаних з нею питань як відмінна
132
від них, оскільки вони її не вирішують. У протилежному випадку проблема втрачає будь-яке значення, її висування є необгрунтованим. Постановка проблем є така аналітична процедура, в якій здійснюється обмеження предмета дослідження, доводиться, що ті чи інші знання не мають для її вирішення безпосереднього відношення. Знання, що відповідає на “всі” питання, тим самим не відповідає на жодне з них.
Наукова проблема повинна визначено, предметизовано ставити завдання щодо можливих меж дослідження об'єкта. Предметизована визначеність виключає з поля наукового розгляду незліченну кількість псевдопроблем, оскільки зводить проблему до форми, що уможливлює перевірку дослідом, науковим спостереженням, співставленням із науково обгрунтованим доведеним знанням.
Визнається, що в межах кожної із специфічних форм знання та пізнання, як то: побудова моделей, формування гіпотез, теорій, виведення законів проблеми мають специфічні риси та не підводяться під уніфіковану норму.
Також треба враховувати наявність динаміки зміни змісту проблем в загальному поступі наукових досліджень, що принципово не вкладається в схему дослідження проблем шляхом редукціонізму. Висхідна проблема може розчленовуватися на ряд проблем другого, третього рівнів. Трансформуватися в диференційовану внутрішньо цілісну систему проблем, що загалом свідчить про високий рівень її всебічного вивчення та формування розвинутої теорії досліджуваного об'єкта. Власне при становленні системи проблем виникає не тільки розвинута теорія, а й окрема наукова дисципліна, напрямок різних досліджень, що реалізуються науковою школою.
Неможливість вирішити в конкретні терміни ту або іншу проблему також являє собою різновид проблем, що складають особливий тип досліджень по формуванню підходів до проблем, які здебільшого мають характер метанауки та вирішуються в межах методологічних філософських студій.
Посилання восьмого розділу.
1. Карнап Р. Философские основания физики. Введение в философию науки. - М.,1971.
2. В. В. Косолапов Гносеологічна природа наукового факту. - К., 1964.
3. Б. С. Грязнов Теория и ее объект. - М.,1973.
4. В. Л. Чуйко Рефлексія основоположень методологій філософії науки. -К., 2000.
5. К. Р. Поппер Логика и рост научного знания. - М.,1983.
6. Tarski А. O ugrontowani v naukowej semantyki // Przeglad filozoficzny. - R.XXXIx (1936), - z.I.1936. - s.50-57.
7. Н. И. Тюрин Введение в метрологию. - М.,1973.
8. Кузанский Н. Апология ученого незнания // Соч. в 2х тт. - Т.2. - М., 1980.
9. И. Ф. Шишкин Теоретическая метрология. - М.: Издательство стандартов, 1973.
10. Popper K. R. Objective Knowlegde. An Evolutionari Approach.- Oxford, 1979.
11. Лакатос И. Фальсификация и методология научно-исследовательских программ. - М., 1995.
133