6. ЕМПІРИЧНИЙ ТА ТЕОРЕТИЧНИЙ РІВНІ ПІЗНАННЯ
1. Незнання та чутєва і розумова діяльність.
2. Емпіричні дані та їх узагальнення.
3. Теоретичний рівень пізнання і абстрактне мислення.
1. Незнання та чутєва і розумова діяльність.
Утих випадках, коли не враховується можливість перебування в усвідомленому відношенні до невідомого, виникає неправомірне абстрагування від мислення, як форми переживання цього стану. Наприклад у К.Поппера ми знаходимо створену таким абстрагуванням від мислення суперечність. Він пише: “На мою думку, теорія - принаймні, засновок теорії, пропозиційне положення - завжди виникає спочатку, теорія завжди передує спостереженню, а головна роль спостережень та експериментів полягає у тому, щоб довести хибність деяких теорій, активізуючи тим самим створення кращих теорій” [1. С. 249]. При цьому на наступній сторінці, у відповідності до попперівської загальної настанови на еволюціонізм, у нього зазначено: “... зростання знання йде від старих проблем до нових проблем, шляхом пропозицій та спростувань” [1. С. 250]. Що власне не враховано автором цитованих слів? Те що “шлях” від “старих проблем до нових” є перебування в царині усвідомленого незнання. А тому мова йде про існування такого, що змістовно виявляє свідомості наявність невідомого, яке може переживатися тільки в формі розумової діяльності. Від вивчення особливостей цієї діяльності К.Поппер абстрагується.
Оскільки теоріями традиційно називають різновид позитивного знання, ми маємо справу з некоректним вживанням терміну “теорія”. Бо зазвичай, знання, зміст якого презентує не щось дійсне, а щось можливе називають гіпотезами, а не теоріями.
Цікавий приклад усвідомленого незнання знаходимо у Г.Патнема. “Який-небудь представник такої культури, що обходиться без меблів, міг би увійти до кімнати й зробити якийсь її опис..., його опис навряд чи містив би ту інформацію, яку інший член цієї культури хотів би мати ... Його опис міг би складатися з самих правдивих, істинних тверджень, але не бути при цьому адекватним.
Про що ж свідчить цей простий приклад? А про те, що вимога, аби опис був адекватним, є імпліцитно вимогою, щоб описувач мав напохваті певний набір концептів; ... той факт, що описувач не вдався до певного концепту, може стати підставою для критики і його опису, і його самого” [2.С.148].
Нагадаємо, що вже стало традицією основу визначення рівнів пізнання вибудовувати за допомогою визнання існування різниці чуттєвої та раціональної форм пізнавальної діяльності.
92
Чуттєвим пізнанням називають діяльність, яка полягає в формуванні чуттєвого образу за допомогою органів чуття (зору, слуху, дотику тощо) у трьох зв'язаних формах: відчуття, споглядання, уявлення. При цьому відчуттям називають подразнення органів чуття, які дозволяють вирізнять властивості речей; сприйняттям - образ предмета, який складається з синтезу окремих відчуттів; уявленням - чуттєво-наочний образ предмета, який справляв на органи чуття свій безпосередній вплив у минулому.
Треба вказати, що для коректного визначення рівнів пізнання важливе значення має вирізнення досвіду і пізнання, ототожнення яких стає причиною застосування неадекватних процесу пізнання визначень. Прикладом таких означень може слугувати наступне положення: “Осмислення, які практичні наслідки має об'єкт нашої уваги, створює уявлення, які є повне знання про даний об'єкт” [3. P.45]. Уважний розбір змісту цього положення виявляє, що його основу складає ідея започаткування пізнання досвідом, у найширшому його розумінні, і природною чуттєвою діяльністю організму людини.
Однак в теорії наукового пізнання досвід та чуттєвість мають визнаватися за такі, що започатковують не пізнання, а діяльність пов'язану із безпосередньою взаємодією із речами. Тільки за наявності свідомого відношення до знання йде мова про започатковування пізнавального відношення, науки. Враховувати цю обставину важливо тому, що вона виявляє мало осмислену можливість прийняття знання на віру з наступним його трансцендентальним використанням. Віруюча людина, на відміну від знаючої, не володіє знаннями, а навпаки постає як об'єкт впливу знань, інформації, автоматизовано діє під впливом станів потьмареної свідомості, що характеризується психологами за допомогою терміну “транс” (trans...). Трансцендентально знання діє у віруючій людині, а не людина діє на знання. Бо така людина не може бути у відношенні до знання, а є лише матеріальним носієм інформації. Тобто вона є пасивним тілесним носієм знання презентованого знаками, а не його суб'єктом.
Дія людини в своєму існуванні завжди одинична, неповторна та унікальна. При цьому відповідальність перед іншими людьми суб'єкта реалізованої дії, як її суспільна міра, є таке загальне правило, яким людина може володіти за допомогою усвідомлення. Уявлення такого зв'язку одиничного та загального і є свідомість. Тобто, свідомість це погляд індивіда на самого себе очима іншої людини: вимірювання своєї неповторної дії загальним еталоном культури, який існує в формі раціоналізації. Раціональність в даному випадку постає як розумова діяльність, яка полягає в співставленні, активному спів-бутті уявлень за допомогою уявлень.
Вже раніше ми відмічали, що Р.Декарт, наприклад, для ясного та очевидного впровадження ідеї раціоналізму пропонував концепцію дуалізму субстанцій. Відповідно до останньої існування, що відбуваються в межах протяжної субстанції (тіло) треба розглядати як такі, які не мають безпосереднього впливу на існування в межах непротяжної субстанції (душа). Відповідно, тільки
93
ті події, що відбуваються в межах духовної субстанції можуть безпосередньо впливати одне на одного. Там де одна духовна подія є умова буття іншої, душа існує раціонально, вона мислить. Там де духовна подія заперечує існування іншої духовної події, душі взагалі, душа існує алогічно, ірраціонально, не мислить: як мале дитя не думає та не відає, що чинить.
У межах раціонального оперування уявленнями, зазвичай, їх поділяють на три основні форми співставлення: поняття; судження; умовивід. Відповідно саме ці форми співставлення уявлень називають основними формами мислення. Існування різних взаємопов'язаних форм співставлення уявлень дозволяє створювати системи уявлень, оперування якими ї є систематичне мислення, розумова діяльність.
Необхідність прийняття до уваги наявності раціонального оперування уявленнями можна продемонструвати наступним прикладом із історії філософії. Застосовуючи принцип атомізму, обґрунтовуючи сенсуалістичне тлумачення пізнання, Епікур досить однозначно формулює своє розуміння “картини світу”, в якій не було місця надчуттєвому. Тому саме в контексті його філософії з усією очевидністю виникає проблема пояснення випадків, що свідчили про наявність дечого надчуттєвого.
Виявлення таких проблем систематично відбувалося при осмисленні містобудування, архітектури, кораблебудування, розташування війська за допомогою тактики та стратегії тощо. Зазначена проблема в усвідомленій формі ясно висловлена у відомій поемі “Про природу речей”. У книзі другій Лукрецій пише: “... коли дивишся на легіони, що перебувають на рівнині в зразковому бойовищі, використовуючи запасні війська та сильну кінноту, з рівним озброєнням та однаковою силою духу..., яких не лякає гуркіт страшної зброї, які відчувають себе рівними з царями та на володарів світу йдуть сміливо, тоді не маєш сумніву, що головна сила тільки в їхньому розумі” [4. C.40-53].
Власне в чому полягає ця сила? Відповідь на дане питання потребує повернутися до аргументів уже висловлених у попередніх розділах. Якщо людина має потребу чи бажання, які усвідомлені нею в якості мети, володіє відповідним методом її досягнення та адекватними засобами (предметом і знаряддями праці), тоді їй нічого більше не треба окрім пам'яті, вольового зусилля та зосередження уваги для цілеспрямованої активізації своєї фізичної активності для відповідного наявному знанню формування дійсності, що забезпечує задоволення потреби, бажання. А в тому випадку, якщо ситуація невизначена, якщо метод досягнення бажаного результату невідомий, тоді активізація фізичної діяльності непотрібна, оскільки ні пам'ять, ні вольове зусилля, ні зосередження уваги не можуть бути визначальними для цілеспрямування в такому випадку. В таких випадках невизначеність ситуації має переживатися, усвідомлюватися як інтерес до отримання визначень, що знімають невизначеність. Іншими словами, людина переживає потребу в знаннях, яка в науковому пізнанні стає систематично здійснюваною діяльністю. Для відтворення
94
та систематичного існування пізнавальної діяльності в множині існуючого суспільного розподілу праці усвідомлення відсутності потрібного знання, наявності невирішеної проблеми (нагадування про неї, рекламування, пропагада) є систематично відтворювана подія. Той хто першим відкриває потрібне знання, все рівно, чи активізацією чуттєвості, чи активізацією розуму, отримує знання як силу, що знімає невизначеність, а тому дозволяє цілеспрямовувати зусилля багатьох різних людей для досягнення спільної бажаної мети.
2. Емпіричні дані та їх узагальнення.
Як відомо, абсолютизація емпіричного рівня пізнання, який науковим визнає тільки таке знання, що є висловлене в одиничних термінах (тобто описує одиничні події) або редукується до таких термінів, називається “радикальний емпіризм”. На думку Джемса його фундамент складають три наступні положення:
Завершену систему емпіризму в формі фiлософiї прагматизму було розроблено у роботах Дж.Дьюї, для якого мислення - це дiяльнiсть конкретних людських органiзмiв у взаємодії з їх середовищем i воно є “інструментальним” стосовно контролю над середовищем. Він вважає, що “iдеалiстична логіка” формулює проблему логіки як проблему зв'язку логічної думки з “чуттєво-матерiальним”. Але при цьому ігнорується важлива риса мислення: контроль над середовищем в інтересах людини. Також заперечується, що “логiчнi форми” мислення - судження чи умовиводи - вiчнi, необхiднi та внутрішньо властиві мисленню як чистій та незалежній розумової чи духовної дiяльностi. Форми думки, згідно з Дьюї, виникли у процесі природної iсторiї людського мислення як працюючий “захід”, по своїй суті інструментальний стосовно контролю над середовищем. Тому цей захід може бути замінено на інший. Логiчнi форми не є “готовими”, вони є лише рiзноманiтними формами речень. Таке трактування Дьюї, що є мислення отримало назву “натуралістичного”. Так, у першій главі роботи “Пошуки достовірності” Дьюї обґрунтовує, що основною помилкою теорій пізнання є відокремлення знання від практики, цю думку він постійно повторює i в інших роботах.
Якщо ми стаємо на таку натуралістичну точку зору i відмовляємося розглядати мислення як “дещо в собі”, тоді “в нас немає вибору, за винятком...можливості уявити собі мислення як реакцію на особливий стимул...” [5. C.32]. Воно слугує “засобом для вироблення віддаленої, але правильнішої реакції”.
95
Інакше кажучи, якщо особливості зовнішнього середовища викликають внутрiшнiй процес мислення, то моторна реакція на даний стимул відкладається, доки не відбудеться “внутрiшньоорганiчна подія”. Отже, мислення виникає “внаслідок появи несумісних факторів усередині емпіричної ситуації”. Такий емпіризм визнає, що успішне мислення перетворюється у знання i “визначає місце знання у досвiдi, умови його виникнення та дії означає встановлення, що, оскільки знання з'явилось унаслідок утруднень людини, воно підтверджується як реконструююче умови, що викликали ці утруднення” [5. C.56]. Тоді мислення становить неначе “підготовчу школу” для вироблення типів поведінки. Воно дає знання, коли керується певними, добре випробуваними методами, i набуває, таким чином, максимальної практичної надiйностi. Ця практична надiйнiсть i є основною характерною особливістю наукового знання.
В межах методологічно вдосконаленого емпіризму ХХ ст. (Шлік, Вітгенштайн, Карнап та ін.) обґрунтовується принцип верифікації, яким визначається науковість або ненауковість певного повідомлення. Під верифікацією розуміється процедура емпіричної перевірки твердження на відповідність фактичному стану речей. Оскільки емпірична перевірка завжди обмежена ситуативними обставинами, загальні твердження (про елементи необмеженого класу речей) розглядаються як такі, що принципово не можна верифікувати. Тому для емпіризму стає властивим заперечення наукового статусу загальних положень.
З метою збереження за законами науки, що являють собою загальні положення, статусу наукових висловлювань процедуру верифікації витлумачують як принцип, за яким, якщо існує можливість (немає доведених заперечень) емпіричної перевірки твердження, тоді його можна вважати, принаймні, “умовно науковим положенням” - науковою гіпотезою.
Здебільшого виокремлюють три види емпіричного дослідження (чи емпіричної перевірки), які мають форму безпосередньої емпіричної діяльності: спостереження, вимірювання, експеримент. Іноді вимірювання та експеримент об'єднують в понятті дослід.
Визначаючись стосовно емпіричного дослідження бажано нагадати загальновідому тезу Ч.Пірса, яка принципово обмежує можливості емпіричного пізнання: експериментатор має знати, що найточніші порівняння різних фізичних мас, розмірів, сил завжди істотно поступаються точності бухгалтерського розрахунку.
Для теорії пізнання в даній тезі важливим є те, що бухгалтерський розрахунок, так само як і експеримент, є різновид діяльності, яку здійснює людина, а іноді машина. Нагадаємо, що абстракція діяльності, як алгоритмізованої послідовності дій для філософії була сформована емпіріокритицизмом Е.Маха (емпіріомонізмом Р.Авенаріуса), який прагнув обґрунтувати емпіричний досвід як головне джерело походження загальних понять науки. Принцип верифі
96
кації був сформований під безпосереднім впливом емпіріокритицизму, який уможливлював емпірицистське тлумачення алгоритмізованої (У Ч.Пірса: “бухгалтерської”) послідовності дій. Геніальна простота ідеї Е. Маха полягала в тому, щоб визнати наявність подвійної емпіричної залежності діяльності людини. На його думку діяльність може визначатися безпосередньою взаємодією з емпірично наявними речами, а також - зі знаками, які також існують як емпірично наявна реальність. Однак, на відміну від речей, у вигляді висловлювань знаки уможливлюють відтворюваність однакових, тотожних, алгоритмічно послідовних дій, що дозволяє людині бути здатною до самототожнього прояву своєї суб'єктивованої активності, з наступним усвідомленням (розумінням) відповідності суб'єктивного образу своєї дії, визначеного формальним семіотизованим рядом (алгоритмом), емпірично здійснюваним діям. Тому актуалізована за допомогою активності суб'єкта нормативність є реалізація алгоритму, знання якого дозволяє формувати передбачуване однозначне уявлення про необхідний результат дій, що має бути зрозумілим, ясним наслідком формально правильної реалізації певного алгоритму. Загальновідомим прикладом такого алгоритму можна визнати таблицю множення Піфагора.
Результат реалізації алгоритмізованої емпіричної діяльності для людини контролюючої свої уявлення, існуючої в злагоді із самою собою, завжди має форму загального, усвідомленого, зрозумілого, передбачуваного, ідеального, феноменального (як у Гуссерля). Однак дану “картину світу” не можна визнати змістовно об'єктивною. Вона є ідеальна, самототожня абстрактно-теоретична “картина”. Оперування такими “картинами”, наповнення форм знання розроблених самодіяльністю мислення, в науках здебільшого реалізується, - як про це думав І.Кант, - шляхом емпіричного дослідження і доведення, що загальним абстрактним схемам відповідає одинично, унікально, неповторно існуюча реальність. Доведення наявності такої реальності виявляє розуміючому самого себе суб'єкту, знаючого загальні принципи несуперечливої (раціональної) дії, що конкретно він може зробити для отримання передбаченого ним результату спрямованої планом активності.
Іншими словами, ідею речі та її властивостей людина не отримує від дійсності, яка існує незалежно від неї. Від дійсності, в якій людина виявляє своє існування діяльно, вона отримує ідею, що її активні дії не суперечать реальності.
За допомогою розумно визначеної, самої себе не відміняючої своїми частинами дії (Р.Декарт), від абстрагованої до форми ідеї, людина формує, конструює конкретний образ дійсності, що існує незалежно від неї як об'єктивне джерело проблем її існування. Використовується людиною цей образ для визначення адекватної, розумної, зрозумілої дії, що має мати зрозумілі наслідки. Тому скерувавши свої органи чуття на речі людина в цих речах виявляє відповідне ідеям (ніби впізнає їх як одиничні презентанти загальних понять). Тільки виявивши відповідність одиничних речей загальним ідеям можна стати розуміючою речі, здатною передбачати, що з цими речами можна зробити, щоб
97
отримати ті чи інші конкретні результати своїх формалізованих (алгоритмізованих знаками) дій.
Однак слід враховувати, що уявляючи речі як діючі ми їх антропоморфізуємо. Однак межу нашої антропоморфізації, як загального принципу відношення людини до дійсності, визначає одиничність, унікальність та неповторність речей, що виявляє себе в усвідомленні різниць, відмінностей, відхилень від ідеального зразку, які стають підставою для пізнання суперечностей, проблем, задач. Доводячи вирішення суперечностей до рівня міри встановлення єдності загального і одиничного людина перетворює речі на відомі предмети, які є антропоморфічні та зрозумілі. Однак, при перетворенні речі на предмет, перебуваючи в усвідомленому відношенні до об'єкта, суб'єкт здатен мати знання, що в відомих предметах, як одинично існуючих речах, завжди присутнє щось невідоме, незрозуміле, неповторне, унікальне, об'єктивне джерело можливих проблем.
Історія науки свідчить, що об'єкти спостережень та дослідів аж ніяк не просилися самі собою в руки людей. “Відкриття телескопа й мікроскопа розширило обрій і розгорнуло перед людиною такі очікування майбутнього, які не виникали в розумах людей середньовіччя”[6. С.60]. Розчленування дійсності на складові, як започаткування можливості дослідження кожної частини окремо, одинично, які проявляють унікальне і неповторне об'єктивне буття, здійснюється лише з прогресом наукового пізнання, що поступово формує предмети наукових спостережень та дослідів. При цьому можна визнати слушність розмежування вказаного В. І. Вернадським про існування певної відмінності дослідів і спостережень.
Спостереження виводить пізнання за межі вже відомого кола явищ, у той час як дослід проходить у межах відкритого наукою. Спостереження як різновид емпіричного дослідження залишає предмет пізнання в безмежжі реально існуючих об'єктивних зв'язків. Дослід обмежує ці зв'язки, принаймні шляхом абстрагування дослідників від несуттєвого для вирішення дослідницької задачі. Особливо очевидно це в експериментах де прагнуть створити спеціальні умови їх проведення.
Однак саме в поєднанні досвіду й спостереження відбувається загальний поступ емпіричного пізнання. Тут можна послатися на наступне свідчення засновника української академії наук: “Поряд із методом спостереження доводиться завжди переходити до дослідів не тільки для вирішення питань пов'язаних з науковим описом явища, але й для того, щоб витягти сховану в природному продукті силу” [6. С.9].
Так чи інакше для кожного різновиду емпіричного рівня пізнання постає проблема часу і простору. Суть даної проблеми полягає в тому, що результат дослідження буде більш повноціним, якщо час та простір спостереження і досліду буде співпадати з часом і простором природних подій. Однак такий збіг здебільшого перебуває поза волею і бажанням людини. Чим триваліші при
98
родні процеси (наприклад, в астрономії), тим більше стає розбіжність. Наприклад, проведення експериментів у генетиці за умови досягнення потрібних температур і тиску не здатне замінити час, що у багатьох випадках потрібен для відновлення унікальної життєдіяльності конкретних організмів. Так само невирішуваною дана проблема стає у випадках коли треба враховувати так званий геологічний, космічний простір та час. “Не можна, наприклад, у лабораторії відтворити газову масу, що морфологічно відповідала б космічній газовій кулі. Подібні кулі можуть існувати в космічному просторі; нашу атмосферу можна порівняти з ними, тому що вона може мати цілком визначену газоподібну поверхню обмеження в космічному вакуумі. Така верхня прикордонна поверхня не може бути відтворена для газів у наших лабораторіях”[7. С.276].
Здавалося б, що проблема неможливості врахувати реально присутню унікальність кожної емпіричної події стає джерелом досить обгрунтованого скептицизму. Однак можна зазначити, що стосовно вказаної проблеми сучасна космофізика за допомогою певних теоретичних обгрунтувань знайшла досить цікаву форму проведення емпіричних досліджень, яку визначають терміном “приладова ситуація”: певна планетна чи галактична система на підставі теоретичного обгрунтування обирається в якості еталону для співставлення з іншими при проведенні спостережень. При цьому очевидним є наступне: спостереження та досліди перетворюють наші загальні поняття на такі, що піддаються систематичній перевірці на відповідність емпіричним одиничним обставинам, які мають необмежену множину об'єктивних зв'язків. Тобто наукові поняття піддаються не тільки логічному аналізу, а й емпіричній перевірці, що може ставати джерелом їх виправлення з подальшим їх новим впливом на зміну в дослідах та спостереженнях.
Маємо враховувати, що вказана відмінність та зв'язок спостережень і дослідів з понятійно визначеними логічними міркуваннями виявляє себе в такій формі наукового знання, яку називають фактом. Наукові факти носять, як іноді метафорично висловлюються, “вторинний характер”. В межах емпіричних досліджень певним емпіричним ситуаціям надають статус наукового факту. Тобто відкриття природного явища і його вираження науковою мовою, як встановлення наукового факту, є два різні процеси. Досить часто в науці тому або іншому явищу природи форму наукового факту надають лише через багато років після їхнього відкриття.
У своїх логічних особливостях науковий факт сам по собі має максимальне доказове значення. Справа полягає в тому, що науковими фактами стають такі знання явищ, які виявляють здатність вирішувати усвідомлені проблеми. В даному випадку ми не прагнемо ототожнювати поняття факт із поняттям інформація. Однак, фактами стають саме такі знання, які мають властивість інформувати: знімати невизначеність в конкретних, одиничних ситуаціях. Тому коли вважають, що наука будується на основі емпіричних, доказово встановлених наукових факта - не помиляються, оскільки істинність фактів (їх тотож
99
ність самим собі) доводиться можливістю їх застосовувати для формування методів, алгоритмізованих дій отримування передбачуваних результатів. А в тому випадку, коли передбачуваний результат при використанні сформованих за допомогою фактів методів не вдається отримати, тоді факт починає відігравати фундаментальну еврістичну роль у виявленні невідповідності послідовності дій людини (методів) емпіричній ситуації. Тобто виникає усвідомлення нової проблеми.
Іншими словами факти як сформоване в емпіричних дослідженнях знання допомагає подолати схоластику в науці. Знання фактів як характеристик одиничних існувань за визначенням їхнього змісту обов'язково має межі. Оскільки відомо, що всі одиничні унікальні ситуації знати неможливо, множина прийнятих до уваги фактів обмежується усвідомленням конкретної проблеми, яка за допомогою знання окремих фактів вирішується. Тобто, якщо певна сукупність фактів дозволяє вирішити проблему, сформувати визначений спосіб отримування передбачуваних результатів, тоді така сукупність є достатньою, повною для формування узагальнення емпіричних даних. Учений має знати стільки окремих фактів, скільки потрібно для розуміння загальних висновків, що вирішують проблему.
У поступі науки емпіричні дані постійно уточнюються, деталізуються, висвітлюються з нових сторін. Відбувається як логічний і математичний аналіз фактів, так і їх перевірка. В дослідженнях не тільки встановлюються нові факти. Йде безупинне повторення вже поставлених експериментів, відбувається перегляд відомих явищ, що спостерігалися науковцями раніше, оскільки об'єктивність емпіричних ситуацій дозволяє уточнювати, доповнювати наші фактуальні знання їх аналітичною обробкою. Важливість зв'язку науки з об'єктивністю пояснюється тим, що усвідомлення проблем (одиничне та унікальне виявлення незрозумілого, чогось невідомого) дозволяє науковцям охоплюючи свій і “чужий” емпіричний матеріал формувати невипадкову цілісну систему поєднання розрізнених фактів у відповідь на раніше усвідомлені, поставлені наукою питання.
В емпіричних узагальненнях відповідь на усвідомлені проблеми даються за допомою фактів. Тому такі відповіді мають об'єктивний зміст, оскільки сповіщають людині про об'єктивно можливе вирішення проблеми. На підставі зв'язку із усвідомленням проблем емпіричне узагальнення йде далі банальної констатації фактів. По відношенню до виявленого незнання та осмислення суті проблеми емпіричні дані постають як носії істотного, важливого для вирішення проблеми знання, тобто як інформація, що знімає невизначеність. Тому емпіричне узагальнення не тільки засновується на проблемах і фактах, а й, у свою чергу, здійснює вплив на факти та постановку проблем.
Якщо так звані емпіричні закони є окремий випадок емпіричних узагальнень, то емпіричне узагальнення є окремий випадок наукових узагальнень взагалі. Треба враховувати, що серед наукових узагальнень можуть бути такі,
100
що на емпіричні дані безпосередньо не спираються. Наприклад, поняття “простір як порожнеча” (І.Ньютон) не може бути визнане результатом емпіричного узагальнення.
Як різновид узагальнення емпіричне узагальнення може ставитися у відношення до абстрактно-теоретичного узагальнення. Однак при цьому воно не втрачає свого зв'язку з об'єктивним змістом фактів сповіщаючи про щось реально можливе, таке із чим обов'язково треба рахуватися, як із чимось незалежним від волі та бажань суб'єкта, навпаки, воля та бажання від їх змісту мають залежати. Тому при визначеності вирішуваних проблем знання фактів (їх зміст) не відрізняється від знання принципів, законів, теорій, а емпіричне узагальнення залишаючись у межах фактуального є звільнене від здогадів та довільних екстраполяцій знання.
Загалом емпіричне узагальнення може бути визначене як відповідь “мовою фактів” на поставлені питання, задачі, проблеми, зняття невизначеності об'єктивними даними. Будь-який метод вирішення задачі (відома послідовність дій з передбачуваним результатом) як узагальнююче знанння в емпіричному застосуванні до унікальних одиничних обставин починає виявляти свої межі, демонструвати свідомості нову проблему. При цьому в цих виявлених межах, як знання про реальну об'єктивну можливість досягти передбачуваний результат, метод сформований за допомогою узагальнення фактів завжди залишається істинною думкою.
У тих випадках, коли емпіричне узагальнення не спирається на науково перевірений фактичний матеріал систематизований усвідомленням проблем, воно стає довільною екстраполяцією, що не визнається науковим знанням. Вирішення проблем шляхом емпіричного узагальнення виявляє свою науковість та істинність можливістю передбачувано використовувати це знання. Ця передбачуваність емпірично виявляє себе в тому, що проблема вирішується створенням методу, який визначаючи активність дій людини дозволяє отримати передбачувані наслідки.
Треба зазначити, що існує досить поширена помилка встановлення тотожності між емпіричним узагальненням і гіпотезою. Підставою для появи такої помилки є те, що при емпіричних узагальненнях та формуванні гіпотез використовується дедукція для виведення висновків, що перевіряються подальшим вивченням емпіричних явищ. Однак, зміст емпіричних узагальнень не виходить за межі тих фактів, на які воно спирається, тому такі узагальнення змістовно не відрізняються від факту. Гіпотеза, навпаки, змістовно завжди за межами фактів, що слугували підставою для її появи. Також, емпіричне узагальнення формується як встановлення єдності різних фактів, яка дозволяє дати відповідь на питання, вирішити емпірично наявну проблему емпірично наявними засобами. В гіпотезі, навпаки, береться до уваги який-небудь один факт або кілька важливих ознак явища для формування уявлення про можливе явище, а не емпірично наявне.
101
Також є наступна принципова відмінність емпіричного узагальнення від гіпотези. Наслідок емпіричного узагальнення доводиться, розкриває свій зміст та має сенс по відношенню до усвідомленої проблеми, що лежала в основі вибору та узагальнення фактів. А тому він не залежить від узгодженості з іншими існуючими науковими уявленнями про світ. Він вирішує проблему, дає питання на відповідь або ні. Навпаки, наукова гіпотеза (як і наукова теорія) неминуче повинна пов'язуватися з усіма можливими систематизованими емпіричними даними та обгрунтованими теоретичними знаннями про дійсність, не суперечити їм . Тому, якщо емпіричне узагальнення є фундаментальним непорушним знанням у науці, то гіпотетичне та теоретичне знання є змінне. Так, періодична система хімічних елементів як емпіричне узагальнення залишається незмінним знанням, а теорії які її пояснюють можуть множитися, змінюватися.
3. Теоретичний рівень пізнання і абстрактне мислення.
Встановлення відношення між емпіричним та теоретичним рівнем пізнання сьогодні здійснюють на основі так званої тези Дюгема-Квайна. Теза була сформульована французьким фiзиком Дюгемом для вирiшення ряду методологiчних проблем, пов'язаних з математизацiєю теоретичної фiзики. У.Квайн [8. С.94-95] поширив значення тези Дюгема на теорiю взагалi, як рiзновид наукового знання. Дюгемівське формулювання тези було наступним: “фiзична теорiя має системний характер, а її окремi положення отримують значення тiльки в контекстi теорiї”. За умови дотримання зазначеного положення ми повиннi визнавати, що експериментальнiй перевiрцi пiдлягають не iзольованi теоретичнi положення, а теорiя в цiлому. Отже, згідно з даною тезою, всупереч тезам емпіристів ХІХ та ХХ ст., теорiя не верифiкується, тобто не подiляється на окремi редуковані положення, якi потiм незалежно одне вiд одного перевiряються експериментально. Системність зумовлює наступну обставину: у разі встановлення невiдповiдностi між передбаченнями теорiї та експериментами неможливо визначити, яка саме частина теоретичної системи (теоретична модель або конкретна гiпотеза помилкові).
Iдея iзольованої перевiрки гiпотез має своїм першопочатком iндуктивiстську методологiчну настанову, яка найбільш однозначно була висловлена неопозитивістами (М.Шлік, Р.Карнап, Г.Рейхенбах та ін.). Вона вимагає визнавати наукове формулювання законiв природи наслiдком узагальнення фактiв. Проведений У.Квайном аналіз (“Дві догми емпіризму”) визначень, якими представники “Віденського кола” розмежовували аналітичні та синтетичні судження, виявив, що критерій вирізнення не може бути логіцистським, він - прагматистський. Після появи детального логіко-математичного обгрунтування тези Дюгема Квайном, значним колом філософів науки почала визнаватися ідея неможливості безпосереднього виведення визначень законів природи
102
з процедури узагальнення одиничних суджень. Тим самим, відбулося визнання правильності зауважень Д.Юма, який попереджав, що узагальнений висновок в індуктивному умовиводі, при спробі поширити значення висновку на всі емпіричні ситуації, виявляє позалогічність підстави висновку. Іншими словами, як засіб узагальнення емпіричних даних (наприклад - фактів) логічно-правильне індуктивне доведення неможливе.
Якщо людина усвідомлює, що має різні “Я” (різні самопричини певного існування), тоді ій доведеться встановлювати відношення між ними. Однак кожне з “Я” є Абсолют (в значенні запропонованому С.К'єркегором). Тому існування множини “Я” набуває форми “війни на знищення”. Так має відбуватися тому, що причина існування по відношенню до інших існувань в усвідомленому існуванні відповідає за своє існування (наприклад: мораль, право).
Безвідповідальне існування спонтанного супроводжується можливістю самознищення. Така можливість виникає тому, що ототожнення “Я” з самопричиною існування є субстанціоналізація (на зразок Декарта, Фіхте), яка завершено має визначатися поняттям “плюралізм субстанцій” (в значенні монадології Лейбніца). Засобом самозбереження за наявністю можливості самознищення постає усвідомлення свого існування, яке в формі моралі, права, тощо зовнішнім чином започатковує гармонізацію. Якщо засобом збереження існування від самознищення стає інше існування, тоді свобода та спонтанність не існують як дійсність. Вони є лише потенційна можливість обмежена зовнішніми обставинами. Прикладом може слугувати ідея ієрархії множини субстанціоналізованих “Я”, яку ми зустрічаємо в “наперед встановленій Гармонії”
Лейбніца, що демонструє перетворення самопричини існування в обумовлене зовнішніми обставинами буття.
Множина “Я” по відношенню до самої здатності спричинювати певні стани, певне існування в межах “наперед встановленої Гармонії” змістовно стає “вампірним” існуванням, оскільки зміст обмеження певного існування в його можливості самознищуватися береться від самої цієї здатності бути причиною. Іншими словами, факти існування творчості свідчать, що “Я” має бути одиничним феноменом, який самообмежується собою як трансцендентальна єдність, а не іншими “Я”. За Р.Декартом в науці “Я” самореалізується в формі постулювання положень, що приймаються без доведень - аксіом.
Як відомо, “Щоб аксіоматизувати природничо-наукову теорію, потрібно сформулювати принаймні три групи аксіом. Перш за все - аксіоми логіки. Друга група - математики. Мова йде, зрозуміло, не про аксіоматизацію математики, а про представництво в аксіоматичній формі фрагмента математичного знання, який потрібен для певної змістовної теорії. На завершення, аксіоми самої природничої теорії”[9. С.8].
Стосовно зазначеного треба враховувати, що “Вибір логічних засобів та їх інтерпретація є завдання, яке вирішується за межами проблем конкретної науки. Це проблема метанаукова - методологічна, філософська, хоча розробка
103
логіки не є безпосереднє завдання філософії та методології”[9. С.13]. До таких філософських проблем, без вирішення яких неможливе створення системи наукового знання, можемо віднести наступні. “Чи згодні ми прийняти як об'єкт теоретичного знання те, існування чого лише доводиться нашою теорією, але не репрезентоване в формі теоретично сконструйованого об'єкта? Чи є фізика лише теорією, яка впорядковує наші відчуття (Е.Мах), чи вона має своїм предметом існуючий незалежно від нашої свідомості світ? Чи обмежується світ теоретичного знання світом спостережуваних речей та процесів, чи варто припустити, що наше знання може бути знанням про об'єкти, які ніколи не спостерігаються принципово?” [9. С.13].
Загалом потреба в філософському доповненні науки постає у зв'язку з тим, що “для більшої частини положень науки не вдається визначити безпосередній референт матеріальної дійсності” [9. С.16]. Зазначене виявляє іншу відому проблему, яка полягає в тому, щоб зрозуміти, що саме може бути дане людині, її пам'яті, в формі знання, мати властивість знання. Власне дана проблема в ясній формі була поставлена ще Сократом та Платоном. Останній вдало зазначав: “Коли займаються видимими формами та розмірковують про них, тоді мислять не про них, а про ті, які їм уподібнюються...” [10. С.386].
Іншими словами, ми маємо визнати, що данність існування в формі знання починає визначатися логічністю, а не емпіричністю. Наприклад, із розвитком математики, виникненням ірраціональних, комплексних, гіперкомплексних чисел, аналізу нескінчено малих та великих, про емпіричну визначеність відносин між ними мова не йде. Відносини та зв'язки між такими числами визначаються виключно логікою, теоретичними міркуваннями. Особливо гостро та сама ситуація постає в квантовій механіці, нанонауці.
Визначене теорією та логічністю існування, яке презентується знаннями та може усвідомлюватися, розумітися, репрезентуватися, постає в формі предмета думки, для якого окремо від нього немає ні простору, ні часу. Їх існування цілісне, в-собі-тотальне. Одна тотальність постає як існуюча поряд з іншою, що подекуди спричинює парадокси.
Власне здійснювані спроби обмежити таку тотальність без порушення її цілісності є головною причиною появи парадоксів. Наприклад: ідея існування множини усіх інших множин, яка сама є підмножиною самої себе.
Якщо не ототожнювати визначене змістом тієї чи іншої системи зв'язаних уявлень про існування з платоністськими ідеями та значеннями змінної в формі одиничного, неповторного існування номіналістів, тоді існування предмета думки має визначатися субстанціональним, родовим існуванням, яке створює та уможливлює інші існування. Застереженням щодо субстанціонального існування може слугувати зауваженння висловлене Аристотелем стосовно введення Платоном такого регулятора існування, який не належить цьому існуванню.
Враховуючи вказане застереження маємо звернути увагу, що протилежність існування і анти-існування як регулятор існування існує за межами пев
104
ного існування. Тобто єдність і боротьба протилежностей, визначена в межах діалектики Гегеля як основа існування, постає для людини як знання про незнання. Тут власне мова йде про внесення такого обмеження в світ ідей Платона, яке руйнує його, оскільки передбачає, що існує дещо неідеальне.
Цікаво, що Платон в “Бенкеті”, який ми вище згадували в попередніх розділах, через образ Пенії не відкидав подібну версію. Власне запроваджуючи в свою онтологію “світову душу”, покликану зв'язувати між собою незмінний світ ідей з мінливим світом речей, по відношенню до існування ідей і речей він виокремлював ще одне існування - спонтанної самодіючої причини, свободи.
Тут доречним буде нагадати, що гносеологічно визначена роль пам'яті у Платона, враховуючи вказане вище, скоріше має еврістичне, а не містичне значення, оскільки змістовно характеризує специфіку знання - це те, що можна пам'ятати, відтворювати в уяві незмінним, тотожнім, адекватним чином. При встановленні відношення думки до думки незмінність змісту думки про зміст думки стає важливою умовою правильності, правдивості, істинності думки. Якщо думка-А про думку-В спотворює думку-В, тоді думка-А є хибною.
Іншими словами, “пригадування” у Платона - це метафора, а “очевидність” тотожності у Декарта - це змістовна, теоретично виважена характеристика відношення людини думаючої до знання, яке є знанням.
Також треба враховувати, що в межах вказаного контексту концепція тотожності думки і буття, висловлена Шеллінгом та підтримана Гегелем і Марксом, побудована на гегемонії досвіду, минулого. Так, наприклад, у К.Маркса при визначенні методу “Капіталу” зазначено: “...оскільки тут ми розглядаємо не абстрактний процес мислення, що відбувається тільки в голові, а дійсний процес, який відбувся і продовжує відбуватися, суперечності, які ми розглядаємо, розвиваються в практиці і, скоріше за все, знайшли своє вирішення.
Ми прослідкуємо, яким чином вони вирішувалися, і відкриємо, що це було досягнуто встановленням нового відношення, дві протилежні сторони якого нам треба розвивати...” [11. С.497-498].
Саме - це “треба розвивати” в такому контексті змістовно зв'язане виключно з минулим, як із джерелом проблем, задач, питань, а не способом їх можливого свободного вирішення. На спосіб можливого вирішення такий підхід накладає змістовні обмеження, а тому в межах цього підходу, наприклад, виявляється неможливість визначити вирішення усвідомлених проблем сконструйованими творчим розумом новими способами.
За допомогою наведеної інтерпретації ясного змісту і значення набуває введене Аристотелем визначення методу теоретичного пізнання: “Розділяючи складне на його прості складові (частини цілого) і розглядаючи з чого воно складається, ми ... відносно перерахованих понять краще побачимо, чим вони відрізняються одне від одного і дамо найкраще пояснення кожному з них” [12. С.376]. “Як і скрізь, тут, найкращий спосіб теоретичного міркування полягає в дослідженні первинного утворення предметів” [12. С.377].
105
По відношенню до концептуальної системи теорії наукового пізнання, яка визначається зв'язком та відношенням знань, що репрезентують три різновиди знання як елементів наукового мислення, концепція тотожності думки і буття постає в якості форми усвідомлення та осмислення знання про незнання. Тобто одного з трьох елементів мислення як незалежного від інших.
У межах системи відношень між знаннями в науковому мисленні знання про незнання визначаються смисли і значення, які надають термінам та поняттям. Тобто в мисленні існує відношення термінів і понять до пов'язаних певними відношеннями уявлень, які формують усвідомлену суперечність (проблему, задачу, питання), що визначає їх осмисленість, значення. За межами такого відношення слова, знаки, терміни, поняття можуть набувати інші смисли і значення в залежності від суперечностей, тобто об'єктивних обставин. Також треба враховувати можливість іншого відношення: речей і понять. Наприклад, тільки виявивши відповідність речей ідеям людина стає знаючою речі, розуміючою речі, здатною передбачати, що з цими конкретними, одиничними, унікальними речами можна зробити, щоб отримати ті чи інші передбачувані результати своїх дій. Можлива невизначена та неосяжна множина об'єктивних властивостей речей, що може реально існувати як притаманна їм, залишається поза увагою скерованої усвідомленням свого незнання людини. Від неї абстрагуються, оскільки взаємодія знаючої, розумної людини з речами відбувається предметним чином.
Посилання шостого розділу.
1. К. Р. Поппер Объективное знание. Эволюционный подход. Пер. с англ. Д. Г. Лахутин. Отв. ред. В. Н. Садовский. - М., 2002.
2. Патнем Г. Розум, істина й історія. -К ., 2003.
3. Cohen M. C.S. Peirce, Chance, Love and Lodic. - New York, 1949.
4. Лукреций. О природе вещей. - М.,1 983. Кн.2.
5. Дьюи Дж. Психология и педагогика мышления. -М., 1919.
6. В. И. Вернадский Очерки и речи. - Кн.1. - Петроград, 1922.
7. В. И. Вернадский Избр. Соч. - Т.4. - Кн.1. - М.Б 1959.
8. В. Л. Чуйко Обмеження застосування тези ДюгемаКуайна в соціальних науках // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Філософія. Політологія. - К., 2003. Вип.№ 60. С.94-98.
9. Б. С. Грязнов, Б. С. Дынин, Е. П. Никитин Теория и ее объект. - М., 1973.
10. Антология мировой философии. Т.І, ч.І. - М., 1969.
11. Маркс К., Энгельс Ф. Соч., Т.13.
12. Аристотель. Политика / Сочинения: В 4-х т. Т.4. - М., 1983.
106