5. ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ ТЕОРІЇ НАУКОВОГО ПІЗНАННЯ

5.1. Відношення до знання.

5.2. Відношення до речей.

5.3. Єдність об'єкта, предмета і суб'єкта пізнання.

5.1. Відношення до знання.

Як вказувалося в попередніх розділах історичний розвиток суспільства в ХХ столітті вимагає визнати, що поява нових способів буття, зокрема технологій, зумовлюється усвідомленим незнанням, інтелектуальною діяльністю, а не тиском потреб на безпосереднього творця новацій. Ця особливість сучасного соціального буття здебільшого не приймається до уваги, оскільки побутує загальнопоширене ігнорування тієї обставини, що практична експлуатація наявних технологій потребує від інтелекту людини лише актуалізації пам'яті: здатності до пригадування образів необхідних моментів технологічного процесу та вольового зосередження уваги на забезпечення відповідності між здійснюваними за допомогою навичок дій і цими образами. Тобто не враховується, що стосовно актуальної реалізації зазначеної діяльності, знання яке було необхідне для створення певної послідовності методів виступає як результат минулих інтелектуальних актів. Пізнання та мислення, які були актуально існуючими на етапі розробки та впровадження технології, не відтворюються в процесі їх експлуатації.

Всупереч поширеним уявленням у межах теорії наукового пізнання когнітивізму обґрунтовується теза, що науку детермінує не матеріальна практика, а процес мислення, осмисленої зміни методів, досвіду, технологій, основу якого складає інтелектуальна діяльність. Тобто існування науки є умова існування інтелекту, а не практичного досвіду. Тому пізнання, мислення, інтелект постають як умова існування трансформації досвіду, технологічних новацій, а не поширення та відтворення досвіду, експлуатації технології.

У контексті зазначеного маємо враховувати, що гносеологізоване тлумачення поняття “досвід” виникає в філософії Нового часу, яка поняття “людина” ототожнювала з поняттям “індивід”. В межах такого ототожнення взаємодія людини з окремою формою наявного знання реально не досліджується, оскільки властивість мати знання приписується людині як атрибут суб'єкта пізнання. Тобто приписується істоті, що має свідомість і знання, яка пізнає дещо. Відповідно відношення до знання, що визначається як атрибутивна властивість, в межах такої теорії не розглядається.

Вперше питання про змістовну взаємодію людини з конкретними відокремленими від неї формами знання виникає, якщо останні починають розглядати як репрезентовані через мову іншими людьми. Відтак змістовне пи

тання про відношення до знання історично постало в філософії, яка суб'єктом пізнання почала визнавати не індивіда, а групу, що мала своєю атрибутивною властивістю наукову мову.

В філософії такого рівня змістовне дослідження виникає з початком вивчення питань пов'язаних з першими позитивістськими програмами дослідження мови науки (Шлік, Карнапп, Нейрат, Рейхенбах та інші). Однак, неопозивісти повноцінно ще не усвідомлювали зміну в гносеологічних студіях, яку реально започаткували, оскільки вони взагалі ставилися до гносеології як до псевдонауки.

Несумірність уявлень про людину як існування, що здатне мати відношення до знання, та індивідом, як носієм знання, з очевидністю постала в так званій еволюціоністській епістемології започаткованій К. Поппером. У доповіді викладеній ним на ІІІ Міжнародному конгресі з логіки, методології та філософії науки в Амстердамі пропонується концепція “трьох світів”, що запроваджує в філософії теоретичну абстракцію “світ об'єктивного змісту мислення”, який існує поряд з іншими відносно автономними світами. Цей “третій світ” охоплює теоретичні системи, проблеми, критичні аргументи, зміст журналів, книг, бібліотек. Відповідно, “другий світ” - “суб'єктивних процесів мислення” може розглядатися як такий, що має відношення до “третього світу”.

Однак, систематично неадекватність ототожнення суб'єкта наукового пізнання з окремою людиною досліджує Т.Кун, який починає суб'єктом наукового пізнання називати “співтовариство людей об'єднане парадигмою” (чи групу людей об'єднану “дисциплінарною матрицею”).

У дослідженнях Т.Куна презентується обґрунтування, що системи наукового знання (теорії) є продукт творчості людини, яка вирішує осмислені та усвідомлені наукові (здебільшого відкриті іншими людьми) проблеми. Так, за Т.Куном, член наукової спільноти дозволяє собі тільки таке бачення реальності, яке визначає множина припустимих співтовариством задач. Відтак, науковець починає розглядатися як людина, що реагує на обставини, а не створює їх.

У межах такого підходу започатковується обґрунтовування, що альтернативні теорії конкурують, співіснують, змістовно не маючи між собою ніякого зв'язку, оскільки їх носіями є різні групи виконавців. У подальшому, наприклад у Дж.Агассі, започатковується обґрунтовування ідеї, що так зване “попереднє знання”, визначаючи зміст системи наукового знання, обумовлене буденними, соціальними, ментальними ненауковими (а іноді антинауковими) уявленнями.

Під впливом упровадження концепції “колективного суб'єкта наукового пізнання” набуває загального поширення обґрунтована У.Квайном, Д.Девідсоном, У.Селларсом думка про залежність наукового знання від контексту пізнання. Ця позиція пропонує визнання домінуючого значення концептуальної схеми дослідження та визначення методу пізнання як “останнього арбітра істини” (У.Квайн).

Слабкість такого підходу стає зрозумілою, якщо замислитися над можливістю одночасного існування різних методів досягнення єдиного результату. В технічних науках таке трапляється досить часто. Тоді людині доводиться визначатися стосовно свого особистого відношення до множини методів. Наприклад, порівнювати їх, вибирати кращий, обґрунтовувати обраний, удосконалювати, створювати новий. Відтак, створювати по відношенню до однієї концептуальної схеми дослідження іншу схему, до одних існуючих арбітрів істини - інші. Виникає зачароване коло концептуальних схем для концептуальних схем, арбітрів для арбітрів, методів для методів. Це засвідчує, що філософія науки потрапила в царину парадоксів, неможливості досягти розуміння.

У подальшому дослідження взаємодії людини з конкретними формами знання знайшли свій розвиток у студіях П.Фейєрабенда, Л.Лаудана, Р.Рорті, які обґрунтували, що наукові проблеми принципово мають різні (іноді альтернативні) прийнятні наукові рішення. Тому встановлення відносин між ними, як знаннями, принципово має характеризуватися не об'єктивізованим поняттям “істина”, а утилітарними емоційно забарвленими поняттями: “оптимальність”, “зручність”, “ефективність”. Стосовно наукової точності, прозорості, зрозумілості останніх понять виникає багато обґрунтованих сумнівів. Однак саме цим поняттям подекуди пропонують бути “останніми арбітрами істини”.

Іншими словами, ми маємо справу з проблемою такого перегляду мети і завдань науки, який знищує зміст поняття “наукове пізнання”, “науковість”.

Також треба зазначити, що поширене в межах марксизму термінологічне використання поняття “людини”, “групи”, “людства”, як реальних носіїв знання здобутих в процесі пізнання, змістовно нічого не змінювало при впровадженні поняття суб'єкта пізнання, оскільки йому приписувалися властивості індивіда: відчувати, подразнюватися, уявляти, вірити, діяти тощо. Це виявляється, наприклад, в наступному гносеологічному положенні: “Знати, що таке чоботи та як їх можна зробити - це не тотожно володінню чоботами як речами. Знання дає не речі, а ідею речі та спосіб її виготовлення” [1. С.73]. На перший погляд ніби коректне розмежування ідей і речей. Однак в подальших роз'ясненнях виявляємо, що знання - це “форма діяльності суб'єкта, в якій цілеспрямовано, практично відображені речі, процеси об'єктивної дійсності” [1. С.296], що існують “...як потреба, спонукання і мета діяльності людини” [1. С.297].

Вказане ототожнення понять знання і метод відбувається внаслідок застосування в філософії діалектичного матеріалізму принципу “примату суспільної практики”, який було запроваджено з методою подолання так званої “гносеологічної робінзонади”. Гносеологічною робінзонадою К.Маркс, у свій час, називав вищезгадуваний підхід, який ототожнював суб'єкта пізнання і індивіда. Критика робінзонади, наприклад, дозволяла формувати наступні визначення: “Знання як елемент і передумова практичного відношення людини до дійсності є процес створення ідей, цілеспрямовано, ідеально відображуючи об'єктивну дійсність в формах діяльності та існуючих у вигляді певної мовної систе

ми” [1. С.307]. Однак, історичний поступ філософії науки виявив, що шляхом критики гносеологічної робінзонади з теорії пізнання було вилучено думаючого, мислячого, розуміючого, знаючого про своє незнання суб'єкта пізнання, оскільки людина стала практично діючою, праксеологізованою.

В теорії наукового пізнання використання змістовно поняття “знання”, “нове знання” має враховувати не практичне відношення до дійсності, а існування системи уявлень, в межах якої визначається наявність раніше невідомого, недослідженого, об'єктивного. Нове знання - це не окреме уявлення чи поняття про одиничне існування, а таке, яке займає своє місце в системі знання. За інших обставин воно не буде знанням.

Знання (нове знання) виокремлюється на основі усвідомлення наявності знання про незнання. Усвідомленість незнання як різновид знання є необхідний, в гносеологічних ученнях, здебільшого ігнорований, етап, без якого неможливі розуміння, очевидність, що наявне уявлення (слово, повідомлення, подія, інформація, тощо) і є знання, а не “шум”. Тобто зв'язок між “старим” і “новим” знанням забезпечується єдністю змісту усвідомленого незнання (проблеми) з усвідомленим знанням як її вирішенням (подоланням незнання).

Відповідним чином в теорію наукового пізнання мають вноситися визначення основних складових процесу пізнання: суб'єкта, об'єкта, предмета.

Дотримуючи прийнятого визнання об'єктивності, як незалежного від свідомості та чуттєвого сприйняття існування, в межах теорії наукового пізнання може використовуватися наступне означення.

Об'єктом наукового пізнання є реальність, яка усвідомлена суб'єктом як об'єктивне джерело суперечностей.

Зазначені суперечності можуть усвідомлюватися в різних формах: знання про своє незнання; обґрунтована проблема; визначена задача; слушне питання. Тим самим, за умови дотримання запропонованого, маємо людину озброєну усвідомленням відношення існуючих знань до існуючої незалежно від них дійсності. Озброєність, у даному випадку, полягає в тому, що це відношення має феноменологічно та інтерсуб'єктивно визначений характер.

Усвідомлена та осмислена проблема визначає коло властивостей, якими людина має цікавитися, вважати для себе істотними, обґрунтовано залишаючи інші поза своєю увагою як другорядні. Тобто усвідомлене відношення стає інструментом визначеної дії уяви, уваги, розуму. Відповідно, в теорії наукового пізнання лише та людина або група, яка усвідомлює своє незнання може називатися суб'єктом пізнання.

Формування уявлення про наявні окремі властивості речей, на основі рефлексії відношення суб'єкта до об'єкта, може супроводжуватися визначенням в межах різних існувань окремих частин, що визначені суб'єктом як пов'язані з усвідомленими проблемами. Відбувається предметизація.

Предметом наукового пізнання називають властивості, відношення, про- цеси виокремлені суб'єктом пізнання за допомогою принципів.

Різні галузі наукового пізнання вирізняються відмінними предметами пізнання. Часто спостерігається ситуація: один і той самий об'єкт одночасно може виступати джерелом предметно різних наук. При цьому різні науки на підставі своїх специфічних принципів вбачають в єдиному об'єкті різні предмети пізнання. Наприклад яблуко може бути предметом хімії, фізики, товарознавства, садівництва тощо.

Іншими словами вказана вище єдність існуючого (так званого - старого) знання і нового забезпечується єдністю об'єкта і предмета пізнання.

Зазначена єдність дозволяє заперечувати введене А.Бергсоном ототожнення інтелекту людини з аналізом просторових відношень. За А.Бергсоном інтелект визначається як феноменальна спроможність до нескінченого просторового поділу на підставі будь-якої основи з наступним синтезом в будьяку систему. На відміну від зачарованості просторовим комбінуванням інтелекту, інтуїція у Бергсона здійснює часову дію, встановлює часові відношення, які не руйнують цілого, зберігають унікальність одиничного існування.

Однак визначена єдність предмета і об'єкта наукового пізнання через усвідомлення системи знання і кожного з її елементів дозволяє вести мову про встановлення інтелектом і просторових, і часових відношень в системі знання.

Вказане розмежування дозволяє зрозуміти чому в наукових знаннях, предметах думки визначаються такі ознаки речей, які дозволяють відрізняти одні речі від інших. Кожне поняття “S (Р)” (де Р - розкритий або “згорнутий”, “архівований” опис властивостей) є формулювання умов, яким принципово мають відповідати речі, щоб бути відокремленими в думці як такі, що відрізняються від інших.

Виокремлення об'єкта і предмета пізнання не завжди є очевидним. Наприклад можна визнати, що феноменологія відноситься до когітивних (науки про мислення) наук, а не когнітивних (науки про пізнання). Однак, оскільки когітивність поряд із когнітивністю для феноменології є предметна сфера досліджень, її не можна охарактеризовувати як заснування когітивізму. В феноменології мислення розглядається як один із феноменів, так само як і знання, а тому вона не перетворює на свій об'єкт таке відношення між знаннями, в якому формуються нові знання. В ній виникнення знання постає в формі предмета дослідження, що визначається певною поняттєвою схемою (означенням предмета думки та його ознак).

В об'єкті наукових досліджень ознаки розглядаються як остаточно невизначені, проблемні. Тому він для науки здебільшого постає в формі протиставлення різних предметів думки. Це спостерігається в тих випадках де розглядається єдність взаємовиключних існувань, коли одна властивість “А може бути” розглядається поряд із іншою властивістю “А не може бути”. Наявність знання “А може бути” і “А не може бути” виникає завдяки існуванню різних досліджень, різних сфер пізнання, які мали різні предмети пізнання, що уможливили створення цих двох альтернативних видів знання (наприклад: теза,

що атом це неподільна частинка має антитезу, що атом - поділяється на частинки). Тому визначений (усвідомлений) об'єкт наукового пізнання (дослідження) виникає завдяки розумовій діяльності, яка започаткувала осмислення вже наявного знання. Тобто для започаткування наукового пізнання, як мінімум, має бути наявним в усвідомленій формі декартовий принцип “методологічного сумніву” як спосіб встановлення відношення до наявних знань. Це дозволяє вирізнитися в наступному. По відношенню до даного принципу, як започаткування наукового пізнання, усвідомлене незнання має розглядатися як підстава для започаткування мислення та пізнавального відношення до дійсності взагалі. Іншими словами: людина яка не мислить та не цікавиться пізнанням осмислено сумніватися не здатна, відповідно не може займатися наукою.

5.2. Відношення до речей.

Приймаючи, що науковий принцип - це прийняте суб'єктом формулювання умов, яким мають відповідати речі, можна зрозуміти наступне. У безпосередній взаємодії живого організму з речами сукупність ознак як множина характеристик, яка відрізняє одну річ від іншої, не визначається, оскільки для здійснення дії організмом приймається до уваги тільки одна єдина синкретизована властивість речі - існувати. Одна дія - одне існування, інша - інше.

Оскільки існування як проблема гносеології здебільшого не усвідомлюється, остільки єдність об'єкта і предмета може сприйматися як тотожність. В реальних науках працюючий фізик, наприклад, виявляючи проблему існування електрона (він існує як частинка, чи як хвиля?) сприймає її як проблему фізики, що потребує наукового вирішення засобами фізики, на основі принципів фізики. Власне через використання вже наявних формулювань умов, яким мають відповідати речі, так званих принципів науки, відбувається нерефлексована предметизація об'єкта, формування предмета пізнання.

Тут треба враховувати наступне. Якщо розглядати діяльність як складну множину подій пов'язаних із впливом людини на речі, що мають незалежні від неї властивості (об'єкти), тоді результати одних дій людини стають основою для інших і так далі. “Наприклад, залізна руда як продукт гірничовидобувної промисловості стає предметом, що перетворюється в діяльності сталевара у верстати, вироблені на заводі з добутої сталеваром сталі, які далі стають засобами діяльності в іншому виробництві” [2. С.105]. Подекуди в такій суспільно організованій складній діяльності люди можуть розглядатися як суб'єкти (джерело визначеної свідомістю активності), оскільки вони ніби протиставляються об'єкту. При цьому люди визнаються джерелом та носіями активності визначеної усвідомленням потреби в досягненні відповідності між деякими предметними (визначеними суб'єктом) властивостями об'єктивно існуючих речей і метою. Однак вказаний підхід не вирізнює людину як джерело актив

ності (суб'єктивність), і як річ, на яку спрямована активність (об'єктивність). Наприклад, здатність усвідомлювати потребу досягти відповідності між метою і формою існування речі, може бути сформована не самодією людини, а систематичною освітою, вихованням, насиллям, жадібністю, уважністю, для існування яких достатньо демонстрації та механічного повторення предметно показаного зразку (досвід). Тобто люди як об'єкти, що здійснюють певну роботу, можуть бути носіями (тілесними передавачами, кінетичним полем) діяльності, життєактивності, а не джерелом активності (суб'єктами діяльності). Юристам ця проблема добре відома, оскільки їм доводиться розмежовувати замовника і кілера, а тому відповідальність за одну злочинну подію у них різна.

Досить вдало цю відмінність в існуванні людини демонструє автор тези про “антропологічний сон” сучасного мислення М.Фуко, який в роботі “Слова і речі” роз'яснював, що володіння мовою, наприклад, не завжди означає розуміння та пізнання. Воно може означати застосування загального методу як демонстрації наявності досвіду дій в особливій предметній реальності - мовленні.

Як відомо, на прикладі біології він далі роз'яснює, що документами новобачення світу є не слова, тексти або архіви, а прозорі простори музейних кімнат, де речі предметно сполучаються між собою: гербарії, колекції, сади, зоопарки. Місце де вони присутні - непідвладна часу територія, в якій, вони принципово звільнені від усякого тлумачення, присутні одні поруч із іншими, у їхньому зримому вигляді, зближені відповідно до їхніх загальних предметних рис, що перетворює їх на доступні аналізу “природні речі”. Тобто доступною людині реальністю стають предметизовані людьми квазідокументи реальності, які складаються з різних експонатів. Вони є тими речами, які даються людині для формування уявлення про них, їх вивчення та позначення іменами, викладеними в системі спеціально створеної для цього мови.

Подекуди вважають, що створення ботанічних садів і зоологічних колекцій виявляє людську цікавість до екзотичних рослин і тварин. У дійсності ж вони давно викликали зацікавленість. Те, що змінилося - це поява умоглядного та наочного простору, в якому їх можна тепер бачити й описувати. Наприклад, в епоху Відродження незвичайність тварини була предметом видовища; вона фігурувала у святах, змаганнях на списах, у реальних або фіктивних боях, у казкових поданнях. Експонати в ботанічному саду та гербаріях, зоологічних музеях, зоопарках існують не як видовище, покликане створити емоцію. Вони присутні там за певною системою людського світобачення, оскільки за його допомогою вони туди потрапили: подібні рослини, за спільними ознаками, біля подібних, тобто по видах. Порядок розміщення визначається абстрактними предметними ознаками, а не емоційними враженнями, котрі людина повинна знаходити як об'єктивно наявні безпосереднім чином, без всякого зовнішнього тиску та свавілля з боку авторитетів. “Розташована в такий спосіб природна історія має умовою своєї можливості загальну приналежність речей і мови

до уявлення, але вона існує лише в тій мірі, у якій речі й мова виявляються розділеними. Природна історія - це не що інше, як іменування видимого” [3. С.187]. У XVI столітті тотожність рослин і тварин підтвержувалася позитивною рисою (часто видимої, але іноді схованої), носіями якої вони були: наприклад, відмітною ознакою різних видів птахів були не розходження, які були між ними, а те, що одні птахи полювали вночі, інші жили на воді, а треті харчувалися живими істотами. Будь-яка істота мала якусь прикмету, і вид охоплювався загальним геральдичним символом. Таким чином, кожний вид сам свідчив про себе, виражав свою індивідуальність, незалежно від всіх інших: вони цілком могли б і не існувати, причому критерії визначення видів від цього б не змінилися стосовно тих, які залишалися б видимими. Але починаючи з XVII століття знаки можна було сприймати лише в аналізі уявлень відповідно до тотожностей і розходженням, тобто будь-яке позначення повинне було тепер вступити в певне відношення з усіма іншими можливими позначеннями. Розпізнавати те, що по праву належить кожній речі, тепер означає мати в розпорядженні загальну класифікацію інших речей.

Використовуючи вислів: “чуттєво даний предмет” здебільшого не звертають увагу на наявність у речей множини властивостей, які не можуть бути визначеними повністю, оскільки досвід вивчення емпірично даного завжди обмежений часом вивчення. Тут треба враховувати, що виявлення властивості здійснюється в процесі взаємодії одного чуттєво даного об'єкта з іншим. Також відомо, що довільність вибору властивостей, на які звертається увага при їх визначенні, стає джерелом еклектичних уявлень. Вони нагадують звалище різноманітних речей, серед яких дуже важко знайти потрібну. Одночасно досвід свідчить, що один і той самий емпірично даний об'єкт може взаємодіяти з різними речами виявляючи різні властивості. Також відомо, що систематично практично використовують чуттєво не дані властивості речей не маючи ніякого уявлення про конкретні форми їх існування. Однак, такі речі, незважаючи на незнання реально присутніх та чуттєво не наочних властивостей, що практично використовуються, упізнаються людьми як потрібні їм для справи за допомогою ознак, тобто без емпіричної перевірки наявності потрібної властивості.

Наведене можна розглядати як підставу для впровадження тези, що чуттєво не дані властивості можуть бути стало пов'язані з чуттєво даними. Власне останні властивості часто називають “ознаками”.

Ознаки систематично послуговують як підстава для використання певних речей як предметів у цілеспрямованій діяльності без актуального проведення емпіричної перевірки наявності потрібної (чуттєво не даної) властивості, оскільки їх апріорно визнають пов'язаними з чуттєво не даними практично потрібними властивостями.

Досвід неодноразово засвідчував, що ототожнення ознак і практично використовуваних у предметних взаємодіях властивостей є джерело пошире

них помилок та ілюзій. Ознака і чуттєво не дана властивість подекуди мають опосередкований зв'язок, що виявляє себе у випадках, коли наявність ознаки не супроводжується наявністю потрібної властивості: “не все, що блищить є золото”. Та незважаючи на цю обставину, дуже часто на практиці зручніше керуватися ознаками ніж достеменним знанням властивості, оскільки останнє часто передбачає складні процедури емпіричних перевірок.

Систематичне використання речей супроводжується виокремленням із множини зовнішньо даних ознак такої сукупності, яка стало пов'язана з необхідною і достатньою множиною практично потрібних властивостей та “сигналізує” про їх наявність. Тим самим, наявність практично потрібних властивостей, що виявляють себе тільки у реальній взаємодії речей, може бути встановлена без актуального здійснення емпіричної перевірки практично потрібної взаємодії речей; тобто на основі здійснення процедури порівняння ознак.

У процесі порівняння аналітично виокремлюються ознаки, наявність яких свідчить про можливу присутність практично важливих властивостей, які безпосереднім чином не виявляються чуттєво.

Наша увага до вирізнення ознак речей, як властивостей (які чуттєво дані людині), від пов'язаних з ними практично застосовуваних у предметних взаємодіях властивостей (які чуттєво не дані), пояснюється тією обставиною, що традиційне трактування процедури порівняння [4. С.567] не враховує наявність наперед установленого свідомістю відношення, яке змістовно визначає дану процедуру.

Тим самим, таку діяльність можна розглядати як форму впровадження принципів. Принцип, так само як і певне знання попередньо вивченої властивості, використовується для цілеспрямування діяльності, що обов'язково має супроводжуватися цілеспрямованим установленням відношення між певною множиною ознак та корисних властивостей, між системою знання і усвідомленим незнанням.

Порівняння, як здійснювана згідно з певним установленим принципом процедура, виявляє здатність людини формувати уявлення: “властивість” і “предмет”. Розмежування властивості і речі здійснюється за допомогою ототожнення “предмета” з ознаками, а “властивостей” з чуттєво не даним. І в першому, і в другому випадку уявляються лише властивості: одні - чуттєво дані безпосереднім чином, другі - опосередкованим, за допомогою цілеспрямовано здійснюваних взаємодій між речами (наприклад - експериментами). Отже, уявлення про одну сукупність властивостей репрезентується як чуттєво наочний образ речі, а про другу - як образ властивостей, що мають бути притаманні даному предмету, хоча чуттєво вони можуть бути принципово не наочними. Ця друга сукупність властивостей часто репрезентується через уявлення про функціональні можливості речей. Тому дві наочно різні речі можуть розглядатися як носії тотожних наочно не даних властивостей (наприклад: фізіологічно мавпи та дельфіни визнаються представниками одного класу хребетних тва

рин, хоча за морфологічними ознаками здаються принципово відмінними живими істотами). Слід зазначити, що наведене розмежування уявлень про властивості речей, історично, є наслідком довготривалої еволюції процесу наукового пізнання. За межами науки здебільшого вважають, що “кити є рибами”.

Аналітично виокремлюючи ознаки за допомогою дотримання усталеного суб'єктом наукового пізнання принципу встановлюють родо-видові вирізнення. У даному випадку треба враховувати, що основою родо-видових класифікацій є відтворюваність певних властивостей (взаємодій), так звана, сталість. Отже, за таких умов, принцип приймається як підстава для визначення у предмета пізнання наявності відмінностей у відтворюваних взаємодіях і уявленнях про властивості.

Виокремлення явищ одного роду з множини різнорідних, що мають місце в об'єктивно існуючих взаємодіях, пов'язують з вирішенням питання про відмінність уявлення предмета пізнання від об'єкта. Тобто одна і та сама річ має множину властивостей, які виявляють себе в різних взаємодіях. Тому теоретично можлива множина різних властивостей однієї речі відповідає об'єму поняття “взаємодія зі світом”. Тим самим принципово визнається можливість існування нескінченно різноманітних властивостей (взаємодій) однієї і тієї самої речі.

Як вище вказувалося, одна і та сама річ (нескінчена різноманітність властивостей) може бути предметом вивчення різних наук: фізики, математики, статистики тощо. Але кожна окрема наука вивчає не “просто річ”, як об'єктивне джерело проблем, і не всі її можливі взаємодії зі світом, а лише певну сукупність властивостей пов'язаних із усвідомленим незнанням, яку вона визнає предметом своїх студій. Тим самим недостатньо вказування на реально існуючий об'єкт (річ, подію, процес) як на предмет дослідження, оскільки таке вказування не виявляє, що саме в цьому об'єкті вивчається певною наукою.

Аналізуючи даний факт можна зробити висновок, що означення реально існуючого об'єкта як предмета вивчення залишає суб'єкта у дезорганізуючому відношенні невизначеності, оскільки об'єктивне існування передбачає наявність тотальності взаємодій зі світом; тобто, існування нескінченно різноманітних, здебільшого невідомих властивостей речі, які, з відомих причин, не можуть ніколи бути визначеними у повному обсязі. Тим самим, вказування і визначення є принципово різними діями.

Дослідження досвіду може створювати враження, що емпіричні взаємодії з існуючими речами вибудовуються з феноменальним урахуванням різних властивостей. Однак таке враження оманливе. Навпаки, множина різних властивостей речей в діях живого організму, що одинично реалізуються в цілісних актах взаємодії з речами, в кожній одиничній дії займає другорядне значення. Кожна дія має бути одиничною; бути з іншою поряд, а не одночасно. Одночасність різних дій взаємно виключає існування одних по відношенню до інших. Тому організм як носій можливої множини дій в кожній одиничній дії повинен зупиняти власні альтернативи, ставати визначеним, цілісним. Відповідно тіль

ки в тому випадку, якщо речі наявні для організму, одинично-цілісно вони можуть бути детермінантами однозначних, передбачуваних, визначених, конкретних, послідовних дій.

Таким чином, там де мова йде про знання та поняття, особливо такі, що були сформульовані внаслідок вивчення наук, а також сформульовані наукою внаслідок вивчення раніше невідомих властивостей речей, не можна спиратися на досвід як безпосередню підставу для їх появи. Знання, поняття є така форма уявлення дійсності, яка визначену дію організму по відношенню до речей, що існують незалежно від нього не активізує. Навпаки, воно має безпосередню дію організму стосовно речей зупиняти. Наприклад, аналізом дії власного тіла футболіст в процесі гри сам себе дезорганізує, зупиняє актуалізацію своєї професійної техніки по відношенню до подій, що відбуваються на футбольному полі. Тоді тренер каже: “не бачить поля”.

Не можна погоджуватися з думкою, “що деякі основоположні поняття вводяться в науку без визначень. Відповідні їм терміни роз'яснюються на прикладах, що спираються на безпосередній досвід, за допомогою природної мови” [5.С.170]. Якщо “обсяг таких понять формується на підставі ототожнення нових випадків з наведеними раніше “класичними” зразками”[Там само], тоді мова йде про аналітичну розумову дію, а не про безпосередній досвід фіксований мовою.

5.3. Єдність об'єкта, предмета і суб'єкта пізнання.

Вивчення в межах тієї чи іншої науки певної сукупності властивостей об'єктивно існуючого має місце за умови наявності процесу виокремлення явищ одного роду з нескінченно можливої множини (предметизація), що здійснюється у формі аналітичного розмежування властивостей за допомогою дотримання установленого принципу. Іншими словами, до визначення та обґрунтування певних принципів, як підстав для забезпечення відтворення наперед передбачуваних наслідків об'єктивно здійснюваних взаємодій, не може існувати визначення предмета науки, а відповідно - науки.

Останнє дозволяє зрозуміти етимологічну відповідність між значенням терміну “принцип”, що походить від латини (principium - начало) та смислом його існування - бути підставою, аргументом для цілеспрямування діяльності. Оскільки об'єктивність виявляє себе суб'єкту науки в формі усвідомленого незнання, а активність суб'єкта пізнання реалізується в створенні предмета думки, який долає “учене незнання”, наукове пізнання є процес встановлення єдності об'єкта і предмета пізнання. Визнання наявності цієї єдності здійснюється за допомогою терміну “істина”. Таким чином об'єктивність істини змістовно полягає в здатності знання,сформованого як предмет думки, бути відповідним об'єкту: відповідати на питання, вирішувати усвідомлені задачі, знімати виявлені проблеми.

Наукове пізнання як процес досягнення об'єктивної істини виявляє, що змістовно наукове знання обов'язково виникає та існує як відповідь на питання, проблему, задачу. Наукових знань, що не відповідають на ті чи інші питання, не існує. Власне, як відповідь на питання, наукові знання завжди є зрозумілими. А там, де в науці розуміння не досягається, для науковців виявляється незнання, об'єктивність, що “вимагає” удосконалення системи знання, створення нового предмета думки, який через змістовне встановлення єдності з об'єктом знімає нерозуміння: об'єкт у предметизованих параметрах стає підвладний суб'єкту.

Змодельоване відношення об'єкта, предмета і суб'єкта пізнання вимагає визнати, що тільки там, де активність суб'єкта корелюється, обмежується об'єктом - виникає буття науки.

Зазначене дозволяє гносеологічно визначитися стосовно методологічних проблем вирізнення так званих природничих та гуманітарних наук.

Беручи, наприклад, цікаву роботу “Моделі експериментів у соціальній психології та прикладних дослідженнях” [6], маємо звернути увагу, що при розробці в межах еволюційної епістемології проблем використання методів емпіричного дослідження в соціальних науках, її автор Д.Кемпбелл, переконливо доводить необхідність постійного урахування специфічних особливостей предмета дослідження, які стають підставою для обґрунтування експериментів у гуманітарних науках. Тим самим, врахування “специфіки” гуманітарної науки у Д.Кемпбелла, стає засобом встановлення принципу - начала аргументованого пізнання.

У зазначеній роботі виділяється, що визнаючи науковість критерія, відповідно до якого наукове передбачення та пояснення в соціальних науках повинні спиратися на аргументацію, дослідник приймає логіку та її вимоги як обов'язкові умови істинності пізнавальної діяльності. Одночасно вимоги логіки подекуди вступають у суперечність з реально існуючою специфікою використання експериментальних методів у гуманітарних науках [6. С. 244-245], оскільки визнання певного експериментального впливу причиною зареєстрованих змін вимагає безперервного аналізу конкретної дослідницької ситуації та відповідної корекції в процесі проведення дослідження. Тобто, в зазначеному випадку наявне порушення першого закону логіки.

Оскільки логіка та методологія здатні обґрунтувати лише науковість своїх власних критеріїв, а якщо ми порушуємо ці критерії, тоді ми не маємо права їх використовувати, слід визнати, що зазначена проблема не має суто логікометодологічного вирішення. Але дана обставина не повинна розглядатися як підстава для проголошення гуманітарних наук “ненауковими”. У межах так званого методологічного конвенціоналізму [7. С.131-158] можна знайти досить переконливе обґрунтування, що між емпіричними даними i теорiями зв'язок не завжди безпосередній, а має залежність від процесу “переходу” бази емпіричних даних у мову символів групи гіпотез, які мають свою окрему

систему принципів та методологічних уявлень. Рефлексія основоположень методологій філософії науки дозволила сформулювати так звану концепцію реконструктивної рефлексії [7]. Головний зміст даної концепції полягає у визначенні основоположень однієї методологічної системи рефлексивно сумірними з іншою методологічною системою знань. Реконструктивна рефлексія дозволяє виявляти, що методи та методологія які складають систему знань, не вступаючи у суперечність з теорією визначення умов істинності системи наукового знання, у залежності від усвідомленої проблеми по відношенню до іншої системи може ставати джерелом певного типу сумірних основоположень: гносеологічних; онтологічних; методологічних.

Іншими словами ми отримуємо обґрунтування тези, що предметом гносеологічного дослідження повинен бути не процес використання методу, а процес його становлення та формування, тому що тільки в останньому наявні необхідні та достатні для його виникнення когнітивні основоположення. Розгляд методів та форм певної теорії недоцільно обмежувати аналізом методологічних проблем, бо у такому випадку від реальних проблем створення методу довільним чином абстрагуються.

Наприклад, конвенціоналізм, вирішуючи питання “як створювати різні істинні теорії щодо одного й того самого об'єкта пізнання?”, виявив, що методи формування системи наукового знання у вигляді сучасної наукової теорії можуть виконувати інструментальну функцію, оскільки адекватність системи знання і властивостей об'єктивної дійсності забезпечується не методологією, а дотриманням гносеологічних принципів. Так звана гносеологічна істинність (відповідність знання об'єктивній дійсності) має бути опосередковуючим науковість чинником по відношенню до теоретико-методологічної та логічної істинності.

Якщо визнати, що зазначена проблема має гносеологічне значення, тоді описана вище процедура порівняння може розглядатися як логіко-методологічна складова формування принципів, реалізацією яких є об'єктивно здійснюваний процес науково-пізнавальної діяльності певної реальності. Таким чином логічна та методологічна складові науково пізнавальної діяльності є обов'язкова умова формування принципів, реалізація яких може полягати, стосовно нашого прикладу, в проведенні експериментів з урахуванням наявності експериментального впливу, як наслідку безперервного аналізу конкретної дослідницької ситуації та відповідної корекції в процесі проведення дослідження на підставі міркувань про зв'язок суб'єкта і об'єкта.

Фундаментальність зазначеної проблеми виявляє себе при суперечностях застосування відомої тези Дюгема-Квайна в прикладних соціальних дослідженнях.

Теза була сформульована французьким фiзиком Дюгемом для вирiшення ряду методологiчних проблем, пов'язаних з процесами математизацiї теоретичної фiзики. Куайн поширив значення тези Дюгема на теорiю взагалi, як рiзновид наукового знання. Формулювання тези таке: “фiзична теорiя має

системний характер, а її окремi положення отримують значення тiльки в контекстi теорiї”. За умови дотримання такого положення ми повиннi визнавати, що експериментальнiй перевiрцi пiдлягають не iзольованi теоретичнi положення, а теорія як система знання в цiлому. Отже, система знання не верифiкується - не подiляється на окремi положення, якi потiм незалежно одне вiд одного перевiряються експериментально. У разі встановлення невiдповiдностi передбачень системи знання експериментальним даним неможливо визначити, яка саме частина або конкретна її частина помилкова.

У соціальних дослідженнях експериментатор є субстанційна змінна, яка постійно впливає на досліджувані події, як принципово непередбачуваний проектом дослідження фактор, оскільки вплив суб'єкта постійно корелюється його рефлексіями над процесом дослідження. Іншими словами, соціальний експеримент узгоджується не тільки з логіко-методологічною моделлю проекту дослідження, а й з гносеологічним аналізом конкретної ситуації, яка постійно змінюється в процесі проведення дослідження. Такий аналіз, у свою чергу, сам стає елементом досліджуваного, що детально неможливо було врахувати при проектуванні базової дослідницької гіпотези.

У свою чергу, зазначене функціональне розмежування гносеологічної та методологічної проблематики за допомогою визначення відмінності задач (епістемологія - “що є істина?”; методологія - “яким шляхом істину можна отримати?”), яке дозволило виділити умови визначення істинної системи знання (логіка науки - “теорія істини про істину”), може розглядатися як достатня підстава для обґрунтування, що критерії визначення істинної системи знання по відношенню до прикладних, в нашому випадку, гуманітарних досліджень досяжні на рівні розробки базового проекту, а на етапі проведення емпіричного дослідження вони поступаються гносеологічним критеріям. Іншими словами, логічний аспект у процесі реалізації спроектованих за допомогою логічної аргументації теоріях прикладних досліджень не виконує функцію тотально визначальної процедури для самого дослідження. Тим самим, у даному випадку, переваги набувають гносеологічний та методологічний аспекти науково-пізнавальної діяльності - визначення прийнятних методів отримання достовірних даних.

Яскравою демонстрацією наведеного може слугувати пропозиція Д.Кемпбелла обмежити сферу застосування тези Дюгема-Квайна процедурою розробки базової гіпотези проекту дослідження. В процесі реалізації проекту, тобто в період актуального проведення дослідження, а не його розробки, позалогічні фактори, як-то упередженість науковців, корекції на підставі наслідків фрагментів дослідження, свідчать про утопічність методологічної позиції, яка вимагає визнання науковим фактом тільки такі дані, які є прямою реалізацією певної теорії. Удосконалення методів як певної системи знань на підставі онтологічних обмежень потребує постійного гносеологічного уточнення особливостей предмета певної системи знання. Одночасно, методологія

та логіка науки, гносеологічні теорії є допоміжне та альтернативне знання для створення умов більш жорсткого обґрунтовування теоретичної системи та забезпечення її теоретико-когнітивної еволюції, що не можуть розглядатися як складова знань про властивості об'єктивної дійсності. Вини мають розглядатися як знання про знання.

Таким чином з точки зору теорії наукового пізнання наука постає як когнітивна “реальність”, в якій: 1) поняття “предмет пізнання” виявляє знання про різні процеси, внаслідок зміни яких виникають явища та події, що не існують без цих процесів; 2) поняття “суб'єкт пізнання” виявляє знання, за допомогою яких здійснюють зміни в уявлення про процеси та способи отримання передбачуваного результату; 3) поняття “об'єкт пізнання” виявляє усвідомлену людиною проблему, визначену невідповідність системи знання і одного з її елементів, що усвідомлюється у вигляді формалізованого знання про своє незнання, яке надає процесу пізнання можливість бути визначеним.

Загалом онтологічне, гносеологічне та методологічне знання як складові мислення виявляють наступне. Немає ніякого окремого “концептуального каркасу” науковості та гарантуючого “істину” методу. Онтологічні уявлення використовуються як концептуальна підстава специфікації методологічних і гносеологічних уявлень. І навпаки, в залежності від усвідомлення проблем гносеологічні, методологічні уявлення стають підставою вибору прийнятної онтології. Гарантом істини при цьому є лише мислення як процес встановлення єдності онтологічних, методологічних і гносеологічних уявлень. Перефразовуючи І.Канта зазначимо, що мислить та володіє істиною той хто відповідає на питання: Що я знаю? Що я можу? На що я маю сподіватися?

Посилання п'ятого розділу.

1. П. В. Копнин Гносеологические и логические основы науки. - М.,1974.

2. В. С. Степин Философия науки. Общие проблемы. - М,.2006.

3. Фуко М. Слова и вещи: Археология гуманитарных наук - М 1977. - 488 с.

4. Н. И. Кондаков Логический словарь-справочник. 2е изд. - М., 1975.

5. Д. П. Горский Проблемы общей методологии наук и диалектической логики. - М., 1966.

6. Кэмпбелл Д. Модели экспериментов в социальной психологии и прикладных исследованиях. - М., 1980.

7. В. Л. Чуйко Рефлексія основоположень методологій філософії науки. - К., 2000.

8. В. С. Лекторский Субъект, объект, познание. - М., 1980.

9. В. С. Лукъянец, А. М. Кравченко, Н. А. Гудков Физико-математическое познание: природа, основания, динамика. - К., 1992.

10. В. И. Журавлев Теоретико-вакуумная мегапарадигма: трансформация научного миропонимания. - Донецк, 2005.

11. Лук'янець В.С., О. М. Кравченко, Л. В. Озадовська Сучасний науковий дискурс: оновлення методологічної культури. - К., 2000.

12. Пирс Ч. Теория сознания. - М., 2000.