4. ВІДНОШЕННЯ “ЗНАННЯ - ДУМКА

4. ВІДНОШЕННЯ “ЗНАННЯ - ДУМКА - НЕЗНАННЯ”

4.1. Знання і пізнання.

4.2. Практичне відношення до дійсності.

4.3.Мислення як встановлення відношення між різними знаннями.

4.1. Знання і пізнання.

При обговоренні проблем пов'язаних з філософією науки виявляється, що ряд кваліфікованих, цікавих зауважень, які формуються на основі ідей фундаментальної онтології, чомусь не турбують. Зосередження уваги на визначенні особливостей науки як предмета філософських досліджень дозволяє зрозуміти, що ігнорування дійсною наукою екзистенціальної проблематики має принципове значення.

Для пояснення звернемося до наступного прикладу. Споглядаючи вправні дії хірурга в анатомічному театрі важко вести розважливу розмову про цінності гуманізму, унікальність та неповторність буття. Але мене ніхто не переконає в відсутності їх в фундаменті медицини, як соціального інституту. Анатомічний театр це древня наукова установа. В ній хірургом керує науковий інтерес. Глядачі спостерігають, як закривавлені руки професора медицини, для зручного огляду, кладуть на стіл вирізану ракову пухлину, здійснюючи з точки зору М.Хайдеггера, “постав”, а не щось інше, демонструючи суще, а не буття. Однак, важливість та цінність дій хірурга для людства, людяності, мені зрозуміла з повною очевидністю. Іншими словами, змальована, дещо театрально, подія виявляє неприйнятність для самовизначення науки, філософії науки онтології як учення про унікальне буття, яке дозволяє формувати знання про існування розкрите в його сутності як “не-утаємничену істину”, що перетворює людину в “чередника” “обміренного буття”. Ця неприйнятність визначається тією обставиною, що такий підхід заперечує існування об'єкта наукового пізнання. Для науки принципово має бути дещо невідоме, інакше зникає мета її існування. Науковець як людина, перебуваючи в усвідомленому відношенні до невідомого, зобов'язаний здійснювати “постав”, зробити “установлення” та дослідити його як мету свого життя. У науки своя істина, підвладна установленню абстрактної єдності існувань залежної від людини, її волі, егоїстичної мети. Тому мова науки має бути мовою людини-творця, креатора, руйнівника, а не глядача. Науковець дозволяє собі споглядати світ ідей, феноменів свідомості, сумніватися в їх істинності, а інші світи ним пізнаються, відкриваються, зламуються, підкоряються. Таким чином до методологічних засад теорії наукового пізнання, в першу чергу, мають відноситися онтологія, як вчення про існування незалежної (а тому невідомої) від людини дійсності, трансценденталізм, який визначає умови існування науки та знання через визначення властивостей лю

дини по відношенню до такої дійсності, феноменологія, яка дозволяє свідомо відноситися до феноменів свідомості, діалектика, яка формує явлення думки для думки, а не фундаментальна онтологія.

Впровадження в філософії поняття знання супроводжувалося різними проблемами. В античній філософії множинність таких проблем є очевидною. До таких очевидних проблем можна віднести наступні: усвідомлення відмінності мудрого і міфологічного переказу про світ (Фалес); відмінності знання визначеного Логосом і Хаосом (Геракліт); вирізнення божественного і людського знання (Піфагор); неадекватність змісту і форми знання (Парменід) тощо.

У Платона ми зустрічаємо концептуальну схему, яка запроваджується для вирішення зазначених проблем: “знання - думка - незнання”. Він писав: “...правильну думку, якщо для неї немає слова, не можна назвати знанням, бо що то за знання, якщо його не можна висловити, Але це і невіглаством не назвеш, бо як можна вважати невіглаством спробу осягнути те, що є насправді. Мабуть - правильна думка - це щось середнє між розумінням і невіглаством” [10. С.63].

Зазначимо, що розмова Сократа з “віщункою Діотимою” в “Бенкеті” можна визнати своєрідною відповіддю піфагорійцям, які вважали свою математику та її носія Піфагора божественними. Заперечуючи ідею абсолютного, “божественного” знання як джерела пізнання, Платон вдало визначає, що тим хто має знання не потрібно прагнути знань, а тому носії знань не можуть бути філософами [10. С.67-69]. Іншими словами, вже Сократу приписується усвідомлення тієї обставини, що теза за якою філософія вивчає закони дійсності, а також антитези, які вибудовують свій зміст запереченням цієї тези, не враховують наявність невизначеності, своєрідної безпідставності пізнання, як різновиду людської діяльності.

Приймаючи до уваги, що поступ філософії виявляє різні тлумачення дійсності, яка вивчається (Космос, Слово, дійсність тощо), можна констатувати, що власне факт усвідомлення цієї обставини філософією виявляє вивчення філософами не дійсності, а законів буття думки про дійсність. Сократ (можливо Платон) і були першими хто усвідомив цю обставину виголошуючи: “думка є те, що перебуває між знанням і незнанням”.

Конкретно це констатується наступним чином. “Коли народилася Афродіта, боги зібралися на банкет, з богами Багатство, Порос, - син Мудрости. Коли вже пообідали, а було там усього вдосталь, надійшла, щоб і собі чогось вжебрачити, Пенія чи Убогість. ... Порос, напившись... пішов до Зевсового саду і там, важко сп'янілий, поринув у глибокий сон. Тут і захотілося Пенії, сама ж бо убога, зачати дитя від Багатства. Тож прилягла побіч нього, і породила Ероса. ... А тому що він [Ерос] - син Багатства і Убогості, то й випала йому особлива доля. Передусім - він вічний злидар. ... По-батькові ж - тягнеться до краси й добра ...; прагне мудрості і всіляко примудряється, щоб до неї наблизитися. ... Перебуває десь посередині між мудрістю і невіглаством, і ось

чому. Богів не приваблює філософія, в них немає прагнення стати мудрими - вони вже є такими. Подібно й серед людей - якщо хтось мудрий [знаючий], філософія йому не потрібна. А втім, нерозумних теж не приваблює філософія [думка], бо в них відсутнє саме бажання набратися розуму, оскільки вони про нього нічого не знають”[10. С.67-69].

Іншими словами без знання про своє незнання шукати знань ніхто не буде. Також треба враховувати наступне. Думаюча людина - на відміну від незнаючої та дурненької знаючої - виявляє здатність застосовувати знання адекватно мінливим обставинам. Дурень, навпаки, навіть за наявності унікальної “божественої” пам'яті, постійно нездатен застосовувати знання адекватним чином, якщо обставини дещо нестандартні, мінливі, мають характер одиничної ситуації, а тому не вписані в загальні схеми поведінки.

Тобто за одну з можливих рис людини ми можемо визнати здатність бути розумною, здібною до з'єднування загальних, засвоєних попередньо узагальнюючих уявлень з унікальними, одиничними, непередбачуваними, неочікуваними обставинами. Виокремивши вказану рису, можемо звернути увагу, що існування думки має виключно індивідуалізований характер. Уміння з'єднувати, опосередковувати загальне з одиничним, особливим, неповторним виявляє, що чужим розумом жити не можна, оскільки його форма існування для іншого є завжди узагальненою.

Визнавши, що думка може визначатися як з'єднування неповторних (проблемних, незрозумілих, невідомих) властивостей одиничного з узагальненим (відомим, зрозумілим), тобто відтворюваним в уяві тотожнім чином (знання), можна поглибити її характеристику до рівня визначеного в “Критиці чистого розуму” І.Кантом: розум - це здатність до судження.

Власне І.Кант один із перших звернув увагу на фундаментальність проблеми неможливості створення загального правила, яке визначає всі можливі правила прийнятні для застосування до всіх можливих одиничних обставин, оскільки однією з таких обставин має стати саме це загальне правило.

Таку саму проблему ми виявляємо в поняттях: “нормальна множина всіх нормальних множин”; “список усіх можливих списків” та ін. Саме ця проблема присутня в спробах визначення змісту поняття “відношення до самого себе”, яке передбачає постулювання поняття “відношення” тільки як відношення до іншого.

Однак, поняття “думаюча людина”, “розумна людина”, як поняття, що визначає спроможність з'єднувати неповторні властивості одиничного з відтворюваним в уяві тотожнім чином загальним принципом, ніби описує саме таке “неможливе правило”, оскільки формування вказаної єдності розумний здійснює правильно - не заперечуючи власного існування (як це було визначено ще Р.Декартом).

Факт існування розумних людей демонструє об'єктивну наявність логічно неможливого. Спроба заперечити даний факт, у формі абстрактно-теоретич

ного визначення, означає, що всі люди дурні. “Брак спроможності створювати судження, є, власне, те, що називають дурістю” [6. С.117].

З урахуванням зазначеного та прийняттям, що “Людська поведінка, виявляє наявність специфічних людських психічних функцій - свідомості, волі, інтелекту, самосвідомості...” [4. С.35], формування яких пов'язується зі способом існування шляхом пристосування природи до себе, своїх потреб, ідеалів, діяльність людини за правилами можна визнати визначеною зовнішніми щодо неї обставинами. Тобто розумність - це властивість індивіда, наявність (або відсутність) якої визначається не тільки індивідуальними обставинами.

Вказане зобов'язує нагадати пропозицію К.Гельвеція висловлену в трактатах “Про розум”, “Про людину”. Вона полягала в тому, що розум має розглядатися як випадковий результат виховання людини в суспільстві, збіг суспільно-історичних обставин, які своїми суперечностями формують людину як здатну долати їх.

Конкретні прикладні дослідження, філософськи осмислені Е.В.Ільєнковим, свідчать про наступне. Враховуючи, що “Висхідна умова - те, що від природи, біології. Мізерне - відчуття простих органічних потреб - в їжі, воді та температурах обмеженого діапазону. Більше нічого. Ніяких міфічних рефлексів на зразок “рефлекса мети”, “свободи”, “колекціонування” або “пошуково-орієнтивного рефлекса”, які багатьом фізіологам здаються “безумовними”, тобто вродженими. Немає навіть потреби у відомій частині руху живого тіла” [4. С.34]. На підставі зазначеного можемо констатувати, що саме на суспільноісторичні обставини, виховання людини в суспільстві припадає левова частка властивостей, якими володіє кожний людський індивід.

Також треба прийняти до уваги, що не все визначене культурою усвідомлюється, хоч без виховання “...не виникає навіть нижнього поверху психіки, який вивчається зоопсихологією. Ядро цього поверху - пошуково-орієнтивна діяльність. Будь-яка тварина шукає та виявляє шлях до їжі, води, активно вибудовує траекторію свого руху відповідно до форм та розташування оточуючих речей, геометрії оточуючого середовища. Сліпоглухонароджена людина і цього не вміє. Її доводиться навчати (так само, як і зорочуючого); тільки за “нормою” ми навчаємо не усвідомлюючи, а потім вважаємо, що пошуково-орієнтивна діяльність виникла “сама” [Там само] без навчання.

Таким чином, взаємодіючи з реально існуючими речами створеними людьми, індивід навчається специфічним людським способам діяльності, які предметно наявні в формах існування речей культури: речі, існуючи одинично, унікально, неповторно, нестандартно, постійно коректуються діями людини згідно до загальних норм, правил, знань. Речі ремонтують, конструюють, видозмінюють використовуючи знання, правила, загальні уявлення. Одночасно, і саме знання, загальні правила можуть поставати як унікальний предмет, одиничне, нестандартне існування, що потребує ремонту, видозміни, конструювання.

Творення, перетворення, удосконалення знань, загальних норм, правил відбувається в формі виявлення суперечностей, парадоксів, антиномій, які предметизують знання вимагаючи від людини власної вольової активності у взаємодії з ними. Через суперечність, що не вирішується відомим загальним способом, сама людина, її одинична унікальна активність набуває рис неповторного існування. У розумної, думаючої людини ця неповторність супроводжується володінням самою собою.

“Розум (“дух”) предметно наявний не в генах, не в біологічно визначеній морфології тіла та мозку індивіда, а в наслідках людської праці, яка індивідуально відтворюється ..., на основі засвоєння здібності цими речами користуватися по-людськи...”[Там само. С.37]. А суперечність постає як джерело такої активності, де людина зобов'язана творити свій власний спосіб дії “по-людськи”.

Таким чином, стандартизованість та визначеність загальними правилами, знаннями активності людини у відношенні до одиничних речей завжди супроводжується проблемністю ситуацій, в яких людині як унікальній обставині доводиться ставати творцем своїх власних правил, ставати думаючою [Еросом], розумною, такою, що самостійно з'єднує неповторні властивості одиничного зі створенним, а потім відтворюваним тотожнім чином за допомогою загального правила.

4.2. Практичне відношення до дійсності.

Як відомо, суспільне існування постійно виявляє проблему перевищення людських потреб над наявними можливостями їх задоволення тими засобами, які люди мають у своєму користуванні. Появу нової техніки та нової технології розглядають як поетапне вирішення даної проблеми. Одночасно, хоча проблема невідповідності потреб і наявних засобів їх задоволення вирішується суспільством за допомогою технологічних новацій, поява нової технології змістовно зумовлюється саме інтелектуальною діяльністю, а не зовнішнім тиском потреб.

Можливо що зазначена теза в безпосередньо даній формі не викликає заперечень у тих, хто займався осмисленням проблем прикладного застосування наукового знання. Однак, розглядаючи ті чи інші питання пов'язані з науково-технічними новаціями в суспільстві, ми виявляємо, що систематичне дотримання констатованого тезою змісту суперечить багатьом загальновідомим концептам. Серед яких: теза про відносно самостійне буття науки, щодо практики; моделювання науково-пізнавальної діяльності як різновиду практичної діяльності; думка, що техногенна цивілізація є така організація суспільного буття, яка змінює свої підвалини за допомогою безпосереднього впровадження досягнень науки; переконання, що вирішення науковцями проблеми створення антропоморфних машин є майбутнє технологічного розвитку суспільства.

Головною причиною появи суперечностей між тезою про інтелектуальну новацію як джерело технологічних новацій та зазначеними концептами є загальнопоширене ігнорування тієї обставини, що практична експлуатація наявних технологій потребує від інтелекту людини лише актуалізації пам'яті: здатності до пригадування образів необхідних моментів технологічного процесу та вольового зосередження уваги на забезпечення відповідності між здійснюваними за допомогою навичок дій і цими образами. Іншими словами, за Платоном - це рівень Богів.

Стосовно актуальної реалізації зазначеної діяльності, знання, яке було необхідне для створення певної технології, виступає як результат минулих інтелектуальних актів, пізнання та мислення, які були актуально існуючими на етапі розробки та впровадження технології.

Так само, як безпосередньому споживачеві продуктів виробництва байдуже, чи є вони іманентним результатом природніх процесів, чи праці інших людей. Для людей, що експлуатують технологію не має значення, чи є вона продуктом випадкового збігу обставин, чи результатом довготривалого фундаментального наукового дослідження та наступного прикладного впровадження ідей науковців.

Для практичного використання технологічних знань у свідомості не обов'язкова присутність уявлень про структуру речі та природні закономірності, які набувають чинності під час матеріальної взаємодії речей. І це ніяк не впливає на кінцевий результат практичної діяльності - суспільно корисну річ, її споживчі якості. Для реалізації технології людині потрібно дотримуватися лише рецептурних уявлень, загальних правил, перевірених знань: що треба взяти, в якій кількості, та яку дію треба здійснити, щоб отримати той чи інший продукт.

Зазначені зауваження не треба ототожнювати з відомою позицією, так званого, наївного реалізму (К. Ясперс, М. Гайдеггер), який визнаючи об'єктивність факту, що сам-по-собі технологічний процес не потребує знання суті природних процесів, які реально відбуваються під час його реалізації, визнав його за аргумент для означення в межах фундаментальної онтології технічного, як самостійно існуючої сутності.

Справа полягає у тому, що в межах відношення “знання - думка - незнання” виявляється наступне. Для експлуатації технології не потрібна актуалізація наукових знань в уявленнях, а для сучасної її розробки та створення - вони потрібні. Також треба враховувати, що практична життєдіяльність, яка охоплює процесси відтворення культивованого антропогенного існування, не відбувається без вольового акту, який цілеспрямовує дії суб'єкта на відповідність усвідомленому плану дій. Відповідно, технічне не може поставати як самодостатнє існування. Його існування забезпечується зв'язком природного і соціального, тілесного і духовного.

Іншими словами, обгрунтовується, що аналіз проблем прикладного застосування знання законів природи неможливо здійснити вивчаючи наявні про

цеси експлуатації існуючих технологій, норм, знань, правил, бо від реальних проблем створення, розробки та впровадження, вирішення яких за допомогою мислення є умовою появи технічного, в масово застосовуваних способах діяльності людини мало що залишилося.

Для уникнення суперечностей між тезою про інтелектуальну новацію як джерело технологічних новацій та практикою експлуатації існуючих технологій, треба визнати що предметом студіювання проблем прикладного застосування науки повинна бути не практика експлуатації технології, а практика їх заміни, розробки, впровадження. Для реалізації такої настанови треба визнати слушність тези: “пізнання, науку, теорію детермінує не матеріальна практика, а процес осмисленої зміни технологій, основу якого складає інтелектуальна діяльність - мислення” [11. С.30].

За умови дотримання вимог останньої тези загальна схема взаємозв'язку науки і техніки буде опосередковуватися процесом прикладного застосування наукових знань. А науково-пізнавальна діяльність постає при цьому, як процес забезпечення інтелекту та мислення необхідними для їх існування знаннями. Тобто існування науки є умова існування інтелекту, думки, розуму, мислення, а не практики. Мислення, інтелект, у свою чергу, постають як умова існування технологічних новацій в практичній діяльності людини.

Вже на рiвнi розгляду побутової дiяльностi окремого iндивiда ми знаходимо, що знання, у яких вiдображенi властивостi природи, не використовуються безпосереднiм чином на практицi. У практичнiй дiяльностi використовуються тiльки знання конкретного способу дiї, правила, алгоритму тощо. Тобто, вiдкриваючи в процесі пізнання корисну властивiсть навколишнього свiту, людина вносить змiни в думку, уявний план дiяльностi. При цьому змiнюється передусім сама людина, перетворюючись на таку, яка тепер знає спосiб досягнення своєї мети та вносить корективи у свою дiяльнiсть.

Отже, знання про навколишнiй свiт пов'язанi з конкретним планом дiй (алгоритмом, технологiєю), процесом мислення, який опосередковує собою як форми практичної дiяльностi, так i форми пiзнання. “Знання нової властивостi, одержане певним шляхом, використовується безпосередньо мисленням, а не практичною дiяльнiстю” [12. С.102]. У практицi застосовується тiльки створений за допомогою мислення новий алгоритм, нове правило, знання нової технологiї, нового способу досягнення мети.

Таке тлумачення мiсця мислення дає змогу пояснити: чому пiзнання, розвинуте до наукових форм, лише опосередковано пов'язане з практичним життям суспiльства, спецiальним процесом технологiчного застосування знань? чому перед людиною, зайнятою пошуком шляхiв вирiшення практичних проблем, можуть поставати суто гносеологiчнi питання? чому вiдкритий науковцями природний процес, застосований у практицi, було знайдено та осмислено саме при вирiшеннi наукової, а не практичної проблеми? Тут, мислення складає здатнiсть людини уявно вирiшувати усвiдомленi суперечностi, проблеми

та задачi. У свою чергу, мислення для цього озброєне специфiчними засобами та способами - знаннями.

4.3.Мислення як встановлення відношення між різними знаннями.

Безпосереднім чином спостерiгається, що з iсторичним розвитком суспiльства вдосконалюються способи i засоби мислення, цiлеспрямована змiна яких перетворюється у вiдносно самостiйну iнтелектуальну дiяльнiсть зi своєю внутрiшньою структурою, зi своїми стало повторюваними моментами. При цьому треба враховувати, що знанням притаманнi деякi iстотнi властивостi, що вiдрiзняють їх вiд iнших продуктiв людської дiяльностi.

По-перше, знання достатньо отримати один раз, пiсля чого воно лише передається. I хоча кожна людина, яка сприймає вже “вiдкрите” для суспiльства знання вперше, самотужки вiдтворює в уявленнi систему зв'язкiв визначень в судження, нею здiйснюється лише формальний синтез визначень. Ряд знань, що використовувалися ранiше для отримання нового знання, при передачi випускається.

По-друге, знання, коли вони сприйнятi та використанi, не зникають “фiзично”, а залишаються в пам'ятi, можуть бути вiдтвореними в уявленнi необхiдну кiлькiсть разiв у зв'язку з рiзними ситуацiями.

По-третє, не зникаючи “фiзично”, знання може замiнюватися iншим знанням, що визначають поняттям “моральне старiння”. На основі протиставлення думки і практичної діяльності процес мислення, наприклад, в рефлексивному дослідженні методологічних основоположень науки [11. С.30-41], може визначається через його структурний поділ на три складовi частини.

1. Через знання про рiзнi процеси, внаслідок змiни яких виникають явища та подiї, що не iснують без цих процесiв. Те, що для мислення предметом розгляду виступають саме процеси, не є очевидним. Тому пояснимо на класичнiй для будь-якого аналiзу процедурi порiвняння дану специфiку мислення. В операцiї порiвняння аналiтично виокремлюються ознаки, наявнiсть котрих у предмета свiдчить про присутнiсть чуттєво не сприйнятної властивостi. Предмети при цьому порiвнюються саме як моменти процесiв, у яких властивостi реалiзуються, що фiксується у виглядi наявностi деякої взаємодiї. До даної взаємодiї увага привернута заздалегiдь, тобто предмети порівнювались в певному вiдношеннi, оскiльки два предмети можуть вступати в теоретично необмежену кількість рiзних взаємодiй. Традицiйне трактування процедури порiвняння [8. С.567], як пошуку подiбностей та вiдмiнностей понять, предметiв, явищ не враховує, що порiвняння свiдомо проводиться у певному вiдношеннi. Це трактування є лише описом результату, воно не дає уявлення про те, чому порiвнюється

певне, чи чому фіксувалась лише деяка сукупнiсть властивостей. Якщо ми визнаємо, що порiвняння здійснювалось тому, що людину цiкавить саме здатнiсть предмета вступати в конкретну взаємодiю (процесуальнiсть), то тодi спiввiднесення ознак предметiв мiж собою свiдомо вiдбувається в заданому наперед ставленні до порiвнюваного.

Оскiльки реальна змiна певної предметної взаємодiї дуже часто може здійснюватись через усвiдомлену змiну умов протiкання процесу, тодi фiксацiя умов та можливого наслiдку їх змiн повинна мати мiсце. Людський досвiд свiдчить, що люди масово змiнюють предметнi взаємодiї (вся промислова дiяльнiсть побудована саме на цьому). Отже, якби мислення мало предметом свого перетворення образ деякого тiла, а не процеси змiн, тодi не можуть виникнути знання нових способiв перетворення цього тiла? Лише тодi, коли ми визнаємо, що мислення має предметом саму взаємодiю, а не тiло чи тiла, можна усвiдомити, що плани змiни предметiв, взаємодiї тiл являють нам основний результат мислення. Так само й схеми розумового синтезу визначень суджень свiдомо виступають як ряд одних схем здiйснення з'єднань уявлень (тобто уявлення певних змiн) поряд з iншими.

2. Через знання, за допомогою яких здiйснюють змiни в уявленнях про рiзнi процеси та способи отримання передбачуваного результату, тобто такі знання, що слугують людині для перетворення знань про вiдомi властивостi дiйсностi.

При розглядi знань як засобiв мислення стає очевидним, що відповідність знань дійсності - це необхiдна умова успiшного їх використання. Якщо уявлення про процеси, алгоритми може бути безпосередньо використане в дiяльностi як визначальний для форми дiї момент, то знання про те, що є насправді взагалi, використовуються виключно функцiонально для змiни чуттєвих образiв процесiв, при побудовi уявлень про можливi дiї людини з передбачуваними наслідками.

Ця здатнiсть певних знань мiстити данi про те, що є незалежне вiд волі людини (наслiдуючи Аристотеля саме їх називають iстинами) визначає необхiднiсть їх враховування, зберігання та накопичування. При цьому очевидно, що здатнiсть фiксацiї умов протiкання процесiв та результатiв взаємодiї цих умов дає змогу використовувати знання виключно практично - не потребуючи розумiння сутностi протiкаючих реально процесiв (вони просто фiксованi в пам'ятi у виглядi уявлень про послiдовнiсть потрiбних дiй).

Таким чином, тiльки при необхiдностi змiнити (а не замiнити) протікаючи процеси виникає потреба послiдовного перетворення у головi суджень про процес, щоб отримати схему процесу змiни процесу. Важливiсть цього висновку можна пiдкреслити наступним. Не можна вимагати вiд пiзнання свiту безпосередньо реалiзовуваних алгоритмiв вирiшення практичних проблем, бо знання про свiт можуть слугувати людинi тiльки для змiни знань про способи розумової та практичної дiї. Тобто знання про

властивостi свiту потрiбнi лише людині, що мислить, для успішного завершення своєї розумової діяльності, і нiкому бiльше.

Так само, дане осмислення дає змогу зрозумiти i наступне: оскiльки знання про свiт виступають лише засобом змiни уявлень про способи успiшної дiї, тобто використовуються функцiонально (або “інструментально”, як кажуть прагматисти), вони “не входять” до такого результату мислення, як знання схеми чи план дiй.

Завдяки тому, що проблеми чи задачi можуть вирішуватись iз застосуванням рiзних знань, вони iнодi вирiшуються рiзними способами. Але все розмаїття рiшень обмежене наявними для людини поняттями, схемами з'єднання загальних, особливих і одничних уявлень в деяке несуперечливе ціле.

У зв'язку з цим може виникнути думка, що наукове дослiдження природи принципово вiдрiзняється вiд логiчного конструювання, оскiльки явище, причина якого дослiджується науковцями, вже є вiдомим до початку дослiдження, отже, уявлення про нього, а не схеми, керує зв'язками одних уявлень з iншими. Проте ця думка не влаштовує нас як зразок невідрефлексованого емпiризму. Вийшовши за межi настанов тотального емпiризму, ми одразу виявляємо, що i в процесi наукового дослiдження також здiйснюється конструювання нових загальних схем з'єднання уявлень про об'єктивну реальнiсть. Це особливо добре видно при дослідженнi науковцями процесiв, що безпосередньо не сприймаються чуттями (електродинамiка, квантова фiзика, бiохiмiя, нанонаука тощо).

3. Знання про своє незнання, якi надають процесовi мислення певної визначеної спрямованості.

В фiлософських дослiдженнях категорiальних структур, які проводилися в Iнститутi фiлософiї Академiї наук України, була обгрунтована взаємопов'язаннiсть категорiй та форм людської дiяльностi, де категорiї виступають як результат синтезу попереднього досвiду. Це відкриття виявило наступне протирiччя: “щоб бути знаряддям пiзнання, дiяльностi, категорiї повиннi бути вже наявними до початку дiяльностi”[7. С.258]. Як знаряддя думки, категорiя - готовий засiб, i в цьому розумiннi є апрiорною, передуючою певному досвiду, а не випливаючою з нього.

Таким чином, категорiя за своїм характером є явно суперечливою, оскiльки є схемою послiдовностi дiй з уявленнями, якi має здiйснити кожна людина, щоб побудувати потрiбний їй образ. Тобто категорiя, як правило дiяльностi яке належить реалiзувати, водночас є i результатом цього процесу, фiксацiєю вже реалiзованої послiдовностi дiй.

Таким чином (наприклад, герменевтично), безпосередньо у спiлкуваннi цiєї суперечностi не видно, оскiльки при передачi правила вiд людини до людини, особливо мiж фахiвцями, завжди розумiється, що той, хто буде використовувати його вже має деякi знання, вмiє ними користуватись.

Використовуючи поняття “правило” його, так само як iншi загальні знання, потрiбно розумiти функцiонально. Так, правила потрiбні для задовiльнення конкретної потреби. А саме - для отримання знання про те, якi саме змiни достатньо внести в свої уявлення про необхiднi дiї, щоб практично отримати потрiбний людинi результат. Для людини, не включеної до певної сфери наукових, практичних дiй, знання у виглядi символiчної представленостi деякого правила - тiльки зайве перевантаження пам'ятi.

Тiльки людина, яка вже використала ряд схем синтезу суджень, може фiксувати, що вiдомi схеми призводять до суперечностей при зіставленнi готових суджень. Усвiдомлення наявностi суперечностей породжує потребу iншого способу синтезу суджень. Ця потреба здебiльшого усвiдомлюється в формах запитування “як зробити?”, “де взяти?” тощо. За цими висловленими запитаннями криється усвiдомлення вiдсутностi необхiдного знання, яке зовнiшньо дане в формах мови i виражається при запитуваннi у iншої людини, у Бога, у “довiдника”, “пiдручника”, “сховища” iнформацiї. Це усвідомлення відсутності знання і є та нова когнітивна обставина, яка використовується в формі правила зміни правил.

Цей феномен усвiдомлення, у даному випадку, розумiється в значеннях, якi надавав поняттю “учене незнання” М.Кузанський [9. С.47-184]. Філософська рефлексiя феномену “вченого незнання” дає змогу зробити висновок, що людина, яка усвiдомила вiдсутнiсть потрiбного їй знання (яке давало б вирiшення питання) i має безпосередню зацiкавленiсть щодо отримання такого знання, може мати i суто гносеологiчнi проблеми, що вирiшуються тiльки фiлософськими засобами. Знання про своє незнання носить цiлком конкретний характер, тобто це - “визначене незнання”, яке по сутi є знанням деяких абстрактних (отже відокремлених від інших) визначень потрiбного результату.

Визначення проблем не беруться безпосередньо з процесу споглядання буття, а є результатом усвiдомлення, наслідок рефлесії самого себе, що саме “такi-то” й “такi-то” послiдовностi дiяльностi не задовольняють “того-то” й “того-то” своїми результатами. Якби визначення проблем брались iз безпосередньої взаємодiї з свiтом (вiдображення чи споглядання), а не з усвiдомлення свого вiдношення до фіксованих у формі знання результатiв своєї дiяльностi, тодi мислення завжди б знаходило наявні способи їх вирiшення. Однак це не спостерiгається. На вiдмiну вiд мети, котра завжди спрямовує дiяльнiсть на використання перевiрених (iз заздалегiдь вiдомим результатом) способiв дiяльностi, зацiкавлення, спрямовуючи мислення, не завжди приводить до бажаного, омріяного результату.

Власне тiльки з виявленням об'єктивності суперечностi та парадоксу виникає свiдомо фiксована проблема, як знання про незнання. До виявлення парадоксу та суперечностi людина використовує накопичений досвід застосовуючи тільки вiдомі схеми суджень, діє формально - через використання пам'ятi (своєї та суспiльної) та волевиявлення.

Вказане дозволяє аргументовано визначитися стосовно відомої проблеми ціннісної нейтральності науки. Якщо дотримуватися положення, що “цінність відповідає на питання: для чого потрібна та чи інша діяльність?”[14. С.107], а також річ, тоді треба визнати, що ціннісна характеристика має відношення до результатів, а не актуально здійснюваної діяльності. Тобто мислення та розумова активність в процесі пізнання не можуть бути ціннісно визначені, оскільки цінності ними визначаються, формуються та створюються, а не навпаки. Справа полягає в тому, що до завершення процесу міркування, пізнання остаточно невідомо який саме рузультат буде отримано. А невідоме цінністю, принаймі зрозумілою та осмисленою, бути не може, оскільки не можна визначити, що саме ми цінуємо.

У вказаному випадку змістовно неможливо навіть вести мову про ціннісну нейтральність наукового пізнання, оскільки поняття цінності взагалі не може застосовуватися там, де людина перебуває у відношення до невідомого.

В цiлому мислення полягає в змiнi вiдомих способiв синтезу уявлень в несуперечливе судження шляхом знаходження уявлення про єднiсть, взаємозумовленiсть, пошуку “третього”, опосередковуючого протилежностi, обґрунтованого судження [5. С.122-143]. Виникнення цього судження може відбуватись i за допомогою фiксацiї результатiв досвiду, i “продуктивною силою уявлення” (I. Кант) - комбiнуванням образiв, що знаходяться в пам'ятi iндивiда та суспiльства.

Подiл мислення на зазначенi складовi частини дає змогу розглядати його в якостi різновиду процесу психічної, чуттєвої дiяльностi, що спрямовується знанням деяких визначень результату, i полягає в змiнi схем синтезу суджень за допомогою знань, використовуваних функцiонально, тобто для змiни, знову ж таки, знань. Використовуючи поняття “мислення”, як усвiдомлення процесу формування уявлень через певну форму чуттєвої дiяльностi, маємо визначити, що для неї є характерним:

1) формування уявлень не залежить безпосередньо вiд актуальних чуттєвих сприймань зовнiшнього тiлесного середовища та фiзiологiчних потреб органiзму;

2) самi уявлення стають свiдомо змiнюваними об'єктами, тобто змiна форм в уявленнях не обумовлена асоцiативними зв'язками образiв у пам'ятi;

3) здатнiсть уявляти та змiнювати в уявленнi процеси, в тому числi й власну дiяльнiсть;

4) зовнiшнi матерiальнi форми використовуються цiлеспрямовано для формування потрiбних уявлень в якостi умовних зовнiшнiх представникiв.

Наведенi характеристики дають змогу побачити, що поняття “матерiально iснуючий предмет”, як воно дане мисленню, не можна порiвнювати з рiччю поза мисленням, адже у свiдомостi неможливо порiвняти те, що є у свiдомостi, з тим, чого в свiдомостi немає. Тому треба визнати, що постає наступна теоретична проблема. У серединi чого ж спiввiдносяться мiж собою такi феномени, як уявлення та матерiальний предмет? Чи є щось “третє”,

по вiдношенню до якого вони “одне й те ж саме” (незважаючи на всi свої очевиднi вiдмiнностi)? Якщо такої загальної основи, що рiзними способами виражається i в думцi, i в речi, немає, то мiж ними неможливо встановити нiякого спiввiдношення.

Фактично вперше дана проблема була сформульована в межах учення про дуалізм субстанцій “головним об'єктом” постмодернiстської критики Рене Декартом. Оскiльки з причини вiдсутностi просторової межi думка не може “обмежити” протяжну рiч, а рiч - iдею, уявлення не спроможне взаємодiяти з протяжною рiччю, а рiч - з думкою, кожна з них знаходиться у власнiй сферi буття. У Декарта це виражено таким чином: “Мислення i протяжнiсть суть двi рiзнi субстанцiї, а субстанцiя є те, що iснує i визначається тiльки через самого себе, а не через “iнше”” [2. С. 36].

У свiй час I. Кант, поставивши собi за мету виявити тi iстини, якi нi в кого не викликали б сумнiву, хоча б ними й нехтували з-за їх банальностi, переконався, що таких iстин не так вже й багато: ряд загальних положень логiки, сформульованих, по сутi, ще Аристотелем та його прямими послiдовниками. Тобто всi теоретики мислили у вiдповiдностi до певних правил логiки. Однак кожний раз, маючи справу з “приписуванням” предмету окремої властивостi, доводиться постiйно виходити за межi суто логiчних правил, бо використання правил спирається на певне обґрунтування, яке не має чистого формальнологiчного характеру. Ще античнi скептики цю обставину вiдзначили положенням про вiдсутнiсть доведення: “доведення завжди потребує критерiю, щоб бути твердим та непохитним, а критерiй - доведення, щоб бути вiрним, бо не може бути вiрного доведення, якщо йому не передує вiрний критерiй, так само, як не буває правильного критерiю без доведення” [13. 230]. Будь-яке засноване на емпiричних даних поняття завжди знаходиться пiд загрозою спростування з боку досвiду. Як слушно зазначив Гадамер: “Досвiд... є досвiд людської обмеженостi. Досвiдчений той, хто пам'ятає про свою обмеженiсть, той хто знає, що час i майбутнє йому не пiдвладнi” [1. С. 420].

Водночас, як вiдомо, люди використовують й iншi поняття, котрi носять всезагальний i необхiдний характер самi по собi, безвiдносно до мiнливої емпiрiї. Наприклад, розгляд трикутникiв та квадратiв у геометрiї не має нiякого вiдношення до нашого розумiння властивостей кола та елiпса, оскiльки у визначеннi поняття “коло” входять лише такi предикати, якi строго описують межi лише даного роду фiгур, межi, якi не можна переступити, не переходячи у iнший рiд об'єктiв нi емпiрично, нi логiчно. Такi поняття передбачають предикати, змiнити i усунути котрi неможливо без усунення суб'єкта судження нi в наявному, нi в майбутньому, анi в будь-якому “усякому можливому” досвiдi. Отже, використовуючи тезу “всi тiла є протяжними”, ми з необхiднiстю повиннi погодитись з тим, що у разi iснування iнших “дивних” “тiл” вони в поле нашого досвiду потрапити нiколи не зможуть, бо не вiдповiднi поняттю “тiло”.

Тому загальнi просторово-часовi визначення речей (математичнi, для прикладу) виводяться з-пiд емпiричної загрози з боку спростування усяким можливим досвiдом, адже вони самi є загальними визначеннями правила можливого досвiду. Природа таких понять “апрiорна”.

Якщо по вiдношенню до процесу мислення загальнi схеми синтезу понять аподиктичнi, бо iнакше мислити неможливо, то по вiдношенню до змiсту мислимого, до тiла яке мислиться, вони випадковi. А вiдповiдно й уявлення, що ґрунтується на здiйсненнi синтезу, є випадковим. Таким чином, цей синтез здiйснюється у довiльнiй i в цьому розумiннi - “слiпа” дiяльнiсть “продуктивної сили уявлення”(І.Кант). Отже, спосiб, яким можна побудувати трикутник (трапецiю, коло тощо), є мислимо-всезагальним i мiстить у собi принцип перевiрки уявлення на вiдповiднiсть встановленому мисленням правилу мислення.

Знання загальних правил (схем) мислення сповiщає про нашi теперiшнi розумовi можливостi, а не про об'єктивно iснуючий свiт. Правила, усвiдомленi як прийнятнi для керiвництва розуму, реалiзуються в знаходженнi конкретного знання, яке вiдповiдає на поставленi питання заздалегiдь визначеним чином. Загальновiдомим прикладом може слугувати знання таблицi множення.

У свою чергу знання своїх властивостей є знання неодмiнних умов самого знання. Суперечностi виявленi внаслiдок аналiзу свiдчать розуму, що мислення прийнялось за вирiшення таких завдань, для котрих ще немає схем синтезу визначень, тобто суб'єкт ще не має вiдповiдного ступеня розвитку правил для вирiшення проблеми. Цi схеми ще тiльки належить сконструювати.

Саме при розглядi процесу мислення, що будує послiдовностi дiй самого ж мислення, мислення виявляє себе найяскравiше. Розглядаючи випадки, коли думка побудована на пiдставi деякої загальної схеми, ми не можемо визнати наявнiсть актуально здiйснюваного мислення. Так, зовнiшньо дана схема, для прикладу, у виглядi плану дiй визначеного керiвництвом для пiдлеглих, “орiєнтована” на виникнення у пiдлеглих досить чiтких уявлень про їх дiї. Тут дiяльнiсть уявлень пiдлеглих здебiльшого обмежується лише пам'яттю. Якщо мета i спосіб її досягнення є заздалегiдь вiдомi, то для буття мислення не може бути мiсця. Повторюються вже вiдомi образи у вiдомому зв'язку - пригадування.

Хоча, як правило, люди використовують наявні зразки суджень, у процесi виникнення будь-якого елементарного судження було задiяно мислимий синтез визначень. Судження “А є В”, якщо воно здiйснюється вперше (тобто актуально), а не повторюється за допомогою пам'ятi, передбачає вихiд за межi закону логiки, який забороняє протирiччя, тобто руйнує дедукцiю. Адже чим би не було приєднуване до А деяке В, воно, у всякому випадку, є не-А. Отже, наявний логiчний вираз тiєї обставини, що синтетичне отримання нового знання завжди руйнує границi старого знання та змiнює його. Синтез, що дає нове знання зовнiшньо є продуктом “анти-логiчної” унікальної дiї, де наповненi змiстом досвiду попереднi схеми мислення швидше “шкодять” думцi. Але

це тi перешкоди, якi зобов'язуючи рахуватися з ними не дозволяють повторювати вже зробленi помилки.

Використання готових схем синтезу дає змогу на основі правил вирiшувати завдання, якi повсякденно виникають перед людиною. Для безпосереднього споживача продуктiв мислення, що використовує готовi конструкцiї суджень, байдуже, чи цi взаємопов'язанi уявлення є результатом випадку, коли неодноразово виявлялася деяка послiдовнiсть чуттєвих образiв, чи цей зв'язок уявлень є продуктом спецiально органiзованого емпiричного дослiдження (систематичних дослiдiв Фарадея, наприклад), чи це - результат складного науково-теоретичного, фiлософсько-рефлексивного дослiдження. Тому буденний споживач продуктiв мислення - знань, непохитно стоїть на точцi зору необхiдностi точно слiдувати встановленому правилу. А будьякий вiдхiд вiд опрацьованих схем, тобто протирiччя, вiн намагається уникнути. В результатi виходить, що мислення починають ототожнювати лише з вiдомим, несуперечливим, покладеним у завершених формах логіки.

Загалом наведене вимагає погодитися з думкою Д. Девiдсона, що “доки ми не враховуємо, що вiдбувається у свiдомостi iнших людей, немає сенсу вважати, що ми маємо поняття об'єктивностi” [3. С. 63].

Однак хоча мислення не зводиться до оперування схемами синтезу уявлень в судження, а охоплює їх створення, необхiдно враховувати, що саме несуперечливо з'єднанi уявлення є його головний результат. Послiдовностi мислимих дiй- це всезагальний i необхiдний момент мислення. I якщо вважати, що в готовому результаті, продуктi мислення можливi суперечливi судження, то цим заперечується позитивнiсть, потрiбнiсть мислення взагалi.

Посилання четвертого розділу.

1. Гадамер Х.Г. Истина и метод. - М.,1988.

2. Декарт Р. Сочинения в 2-х тт. - Т.1. - М.,1989.

3. Дэвидсон Д. Пост-аналитические перспективы // Американский философ: Беседы с Куайном, Дэвидсоном и др. - М,.1998.

4. Э. В. Ильенков Философия и культура. - М.,1991.

5. Э. В. Ильенков Проблема противоречия в логике // Диалектическое противоречие. - М,.1979.

6. Кант И. Критика чистого разума. -Симферополь, 1998.

7. Категории диалектики, их развитие и функции. - К.,1980.

8. Н. И. Кондаков Сравнение // Логический словарьсправочник. - М.,1975.

9. Кузанский Н. Об ученом незнании // Сочинения в двух томах. - Т.1. - М., 1979.

10.Платон. Бенкет. -Львів, 2005.

11. В. Л. Чуйко Рефлексія основоположень методологій філософії науки. - К., 2000.

12.В. Л. Чуйко Конструирующее мышление и технологическое применение науки // Философские проблемы современного естествознания. - Вып.72. - К., 1990.

13. Эмпирик С. Сочинения в 2-х тт. - Т.2. - М., 1976.

14. В. С. Степин Философия науки. Общие проблемы. - М., 2006.