2 Когітивний підхід

2. Когітивний підхід

2.1.Людина як об'єкт впливу знань.

2.2.Реконструктивна рефлексія і когнітивізм.

2.3.Знання як об'єкт впливу людини.

2.1. Людина як об'єкт впливу знань.

Приймаючи поширену сьогодні характеристику сучасного суспільства через поняття “доба глобалізації”, маємо враховувати наступне. Якщо ми визнаємо, що глобалізація є такий етап суспільного поступу, на якому відбувається формування єдиного всесвітнього ринкового господарства, тоді треба брати до уваги, що адекватна присутність у цьому господарстві забезпечується ексклюзивністю пропозицій. Кожному, хто здатен запропонувати унікальний продукт у глобалізованому суспільному господарстві не потрібне споживання другорядних ерзаців, копій, оскільки джерело пропозицій глобально доступне. Іншими словами оригінальність, неповторність, унікальність, новаторство стають нормою існування в сучасному соціумі. Визнаючи, що людина має пам'ять, ми повинні розглядати її як носія цієї властивості по відношенню до такого існування, яке треба пам'ятати. Немає ніякого сенсу пам'ятати непотрібне. Інакше будемо мати справу з енциклопедичним описом дійсності, в яку певні властивості є вбудовані (невідомим “інженером”) шляхом штучного зовнішнього додавання одних властивостей до інших. Вказане виявляє наступне. Розмови про унікальне та неповторне існування як мета пізнання, відкриття того, що треба пам'ятати, дивує, оскільки неповторне є дещо непотрібне для запам'ятовування, воно, відповідно до вказаного визначення, не повторюється. Також не можна пов'язувати із пам'ятю ті чи інші форми взаємодії біологічно існуючого тіла з іншими тілами, оскільки вони є сам спосіб існування, який не можна відокремлювати від самого існування, що забезпечується відповідними умовами. Таке відокремлення створює абстракцію існування, форми якого існують окремо від самого існування. Як відомо, помилковість зазначеного підходу свого часу досить вдало було розкрито ще Аристотелем. Наприклад, Р.Декарт, пояснюючи свій підхід, вважав, що описи багатоманітної малозрозумілої наочної дійсності мають створювати схоласти. Свою мету він визначав через потребу створення ясного для розуміння простого опису того, що має обов'язково бути. Загалом те, що визнається як потрібне для запам'ятовування, визначається словом знання. Тому до змістовних характеристик знання ми маємо віднести загальність, повторюваність. Якщо скористатися термінологією Платона, тоді можна висловитися наступним чином: важливим для запам'ятовування може бути те, що є вічне та незмінне. Іншими словами знанням може бути те, що можна відтворити незмінним чином, формально. Інакше ми будемо

не знати дещо, а постійно обманювати самих себе перебуваючи в ілюзіях власних переживань.

Не можна заперечити факту, що усвiдомлення нових знань, відповідних смислів, може вiдбутися лише за умови здiйснення експлікації та демаркацiї змiсту фундаментальних понять, принципiв, ідеалізованих конструкцiй. Філософія, наука, прийнявши положення, що iстиннiсть знання забезпечується внутрiшньою зв'язанiстю певної системи висловлювань, постійно виявляє проблему одночасного існування різних методологічних настанов, якi визначають способи упорядкування та презентацiї знань.

“У середині 60-х рр. окремі відкриття дозволили розробити картину процесів мислення, на основі ідеї уподібнення мозку комп'ютеру, що оброблює когнітивну інформацію, створити когнітивну психологію. В подальшому розвиток когнітивної психології дозволив зробити її складовою більш широкої дисципліни - когнітивна наука, що сьогодні охоплює дослідження в сфері штучного інтелекту..., психофізіології, лінгвістики ... тощо. Одна з головних задач когнітивної науки полягає в роз'ясненні вищих когнітивних процесів і когнітивних здібностей за допомогою моделей обробки інформації”[1. С.75].

На перший погляд, здається, що має iснувати закономiрне когнітивне слiдування: нерозумiння - розумiння, а дал i- нове нерозумiння. Однак ця лiнiйна когнітивна модель є поширена iлюзiя, що здатна переконувати нерозумiючих у протилежному, - в наявностi феномена розумiння. Не враховується можливість іншого. Наприклад, на відміну від когнітивних моделей обробки інформації, гештальттеорії є моделі, які дозволяють продуктивне, творче мислення пов'язувати з емоційністю, ірраціональністю, персоніфікованою діяльністю. Іншими словами з позиції гештальтистів, когнітивного підходу має описуватися лише репродуктивне мислення, яке імітує відомі зразки.

Також треба зазначити, що пов'язуючи когнітивний підхід із філософією раціоналізму Р.Декарта зазвичай не враховують наступне. Картезій для уникнення ототожнення розумових властивостей людини з біологічними характеристиками живого тіла принципово розмежовував душу і тіло у вченні про дуалізм субстанцій. Тобто його вчення про cogito має розглядатися через концепцію субстанціоналізованого існування душі, яка здатна до самодії незалежно від тілесних обставин. Критично відносячись до містицизму наявного в онтологізації такого дуалізму, ми маємо визнати присутність видатного теоретичного відкриття, яке започатковується картезіанством. Створюються абстрактні засади для дослідження розумових процесів у формі теоретичної моделі, в якій зв'язки, взаємовпливи, властивості мають визначатися незалежно від тілесного, біологічного. Наприклад в “Основах філософії Декарта, доведених геометричним способом” творця моністичного вчення Б.Спінози вказується на можливість за допомогою декартового раціоналізму розглядати змістовні, а не формальні відношення між знаннями.

Іншими словами, дотримуючись точки зору, за якою “Люди були і залишаються біологічними істотами, які підвладні біологічній (когнітивній) і культурній еволюції...”[1. С.8], ми обов'язково будемо розглядати тільки формальні відношення між знаннями, оскільки інакше ми вийдемо за межі “біологічно-когнітивної еволюції”.

Однак, зміст знань та змістовні відношення між знаннями виявляються в тому випадку, якщо використовується формальна абстрактно-теоретична презентація мислимого, що вперше була упроваджена за допомогою дуалізму субстанцій. Найбільш вдалий та виразний опис такої презентації мислимого здійснив І.Кант, який запропонував за допомогою вольового зусілля та зосередженості звільнити уяву до виникнення уявлення порожнечі (уявлення простору побудоване шляхом видалення з уявленої кімнати уявлених речей...). Цей створений волею та уважністю простір думки стає таким місцем, у якому поведінка кожного уявленого предмета із визначеними (обмеженими) його властивостями є самоочевидною і зрозумілою, оскільки вона залежить тільки від цих визначених уявленням властивостей. Інших незрозумілих властивостей в цьому просторі немає, оскільки вони були видалені вольовим зусиллям. У такій абстракції порожнечі кожна властивість, кожне відношення між уявленими властивостями уявлених предметів думки є таким, що змістовно виявляється, оскільки в цьому просторі зміни, взаємовпливи є однозначно зрозумілими з причини тотальної визначеності присутніх у ньому властивостей. Якщо дещо не конкретизується, тоді завжди можна розпочати усе спочатку з метою поставити усі крапки над “і”. Те, що таке існування думки є поза когнітивно-біологічним способом тлумачення розумових властивостей людини, є самоочевидним. Досить часто маючи на увазі подібний простір, виголошується існування “простору літературного твору” де поведінку героїв тотально контролює автор.

Ясність та зрозумілість, як визначальна характеристика існуючого в створеному волею та зосередженістю уявленому просторі теоретичної думки, є саме те когітальне існування, яке прагнув описати Р.Декарт за допомогою ідеї дуалізму.

Також треба застерегти від тотального заперечення когнітивного підходу та відповідних наук на користь когітального. Когітивне обмеження когнітивізму не можна розглядати як спростування останнього. Когнітивні науки досліджують, виявляють реально існуючі когнітивні властивості людини та когнітивні функції знання. До таких функцій перш за все відноситься формування уявлення як відмінного від інших уявлень. Однак має бути зрозумілим і те, що описом зв'язку між знаками, знаками і людиною описати мислення як діяльність по встановленню відношення між знаннями неможливо.

У тому випадку, коли нерозумiння безпосередньо усвiдомлене, наприклад пов'язане з “теоретичним сумнiвом” та може бути здолане строгим доведенням, або ж переконливим експериментом, тоді спрацьовує когнітивна модель.

А як бути у випадку, коли “вирiшальний” експеримент чи доведення потрапляють у полон нескiнченого регресу фаллібілістичних спростувань? Тодi окрема людина своє нерозумiння може здолати стаючи принципово iншою особистiстю, через своєрiдну свідому самовiдмову вiд самого себе колишнього. Цей процес безпосередньо належить до дiяльностi духу, яку називають “фiлософiя”, що вже не одне тисячоліття культивує мистецтво рефлексії. Справа полягає у тому, що взагалi не буває якiсних змін у системі наукового знання без рефлексивного оновлення теоретичної свідомості, реконструкції та цілеспрямованої змiни смислiв основоположних понять і їх категорiальних пiдвалин. Фiлософствування вiдбувається як закономiрний фрагмент послiдовної зміни основоположень, що зустрiчається в працях філософів та визначних математикiв, фiзикiв, бiологiв, соціологів, істориків пiсля усвiдомлення ними феномена втрати єдностi себе з об'єктивними наслiдками дiй скерованих власною волею та розумом. I саме фiлософiя (а в ХХ ст. це фiлософiя науки) залишається останнiм “бастiоном”, який на основі самореконструкції та рефлексії зберiгає “хиткий” ґрунт самоусвiдомлення “Я-науковця” над порожнечею нерозумiння.

Проблеми, що усвідомлювалися як наявні суперечності взаємозв'язку філософії і науки в різні історичні епохи розумілися неоднаково в залежності від світоглядної позиції яка мала статус певної соціально-культурної детермінанти та особистісної світоглядної позиції мислителів. Вирішення таких проблем відбувалося як перетворення особистісних переконань мислителя в загальне соціально-культурне надбання епохи. Єдиною зброєю, якою володіє самотній мислитель, що перемагає свої власні сумніви та скепсис оточуючих людей, змінюючи уявлення про світ на свій лад, є істина та доведення. Про це свідчать різні праці класиків європейської філософської думки: Платона, Аристотеля, С.Емпірика, Евкліда, Архімеда, М.Коперніка, Ф.Бекона, Г.Галілея, Р.Декарта, І.Ньютона, Г.Лейбніца, І.Канта, Гегеля, Дж.Буля та ін.

Безпосереднім продовженням надбань класиків у цій галузі стали дослідження процесу формування систем знання як результату цілеспрямованої інтелектуальної діяльності. Наприклад визначаються універсальні характеристики системи знання, що стало можливим завдячуючи створенню теорії методології, яка поєднує необхідні елементи знання на підставі доведення: Готлоб Фреге, Георг Кантор, Бертран Рассел, Пітер Стросон, Кейт Доннелан, Соул Кріпке, Джон Остін, Джон Серл, Пол Грайс,та ін.

Відомі також фундаментальні дослідження українських та російських філософів, що складають основу типологізацій наслідків цілеспрямовано здійснюваного наукового пізнання, які розкривають зміст та розмежовують принципи емпіричного та теоретичного пізнання, мають аналіз взаємозв'язку емпірії та теорії, виявляють необхідність та всезагальність теоретичного знання: І.С.Добронравової, С. Б. Кримского, А. Є. Конверського, Є.П.Нікітіна, Б. І. Парахонського, Ю. А. Петрова, М. В. Поповича, Г.А.Рузавіна, В.М.Костєва,

В. А. Рижка, В.А.Смірнова, Л.А.Солов'я, О. І. Кедровського, А. І. Уйомова, В.С.Ратнікова, С.А.Яновської та інших.

Формування логіки та методології науки, починаючи з другої половини ХІХ століття, коли наука почала набувати рис тотальної теоретизації, вважається безпосереднім початком філософії науки. Це засвідчують різні дослідження, що систематично здійснювалися та здійснюються в Україні: М.Поповича, О.Кедровського, Л.Солов'я, К.Жоля, С.Кримського, Є.Леднікова, Т.Пікашової, О.Токовенка.

Виокремлення методологічної проблематики з гносеологічних досліджень виявила, що система наукового знання в межах гносеології розглядається через її протиставлення ненауковим формам знання, тому гносеологія обмежена проблематикою “наукове - ненаукове”. З позиції філософського вчення про пізнання наукове пізнання як діяльність є протилежність практичної діяльності. Тобто гносеологія констатує, що, в формі наукової теорії, пізнання набуває здатності виявляти та досліджувати істину виокремлено від гадки. У дослідженнях Р.Павільоніса, П.Копніна, А.Конверського, А.Ішмуратова, А.Уйомова, В.Омельянчика виявлено, що саме надбання гносеологічного дослідження, визнаючи за теорією пізнання право вирішувати “що є істина?”, за методологією залишає формальне вирішення іншої задачі: “як саме істину можна отримати?”. При цьому методологічне відношення до пізнання починає розглядатися як обов'язковий елемент наукової діяльності, оскільки науковець є фахівець, людина, що має володіти різними методами пізнання. Тому при вирішенні тієї чи іншої наукової проблеми він має бути у відношення вибору, обгрунтування, вдосконалення методів дослідження.

Студіювання гносеологічних та методологічних проблем філософами науки дозволило створити систему знання, яка визначала та обгрунтовувала конкретно-наукові умови істинності знання (“теорія істини про істину” А.Тарського). Слід зазначити, що ця теорія була системою логіки. Тим самим методологія почала визнавати закони та принципи логіки (“логіку науки”) обов'язковою умовою існування системи наукового знання (“методологія та логіка науки”). Такі дослідження здійснювалися Б.Расселом, Л.Вітгенштайном, М.Шліком, А.Айєром, Д.Муром, Р.Чизолмом, Дж.Остіним, Д.Девідсоном, Б.Страудом, Р.Карнапом, Ф.Рамсейєм, С.Гемпелем, І.Хакінгом, Д.Девідсоном та іншими.

Однак для взаємопов'язаного існування логіки та методології науки, як встановленого з необхідністю відношення між ними, існує потреба абстрагуватися від класичних гносеологічних проблем пов'язаних із аналізом методів перетворенням “емпіричного” у “теоретичне”. Методологія та логіка науки як цілісне утворення в межах філософії науки приймає емпірію як наявне знання, а тому такий методологічний аналіз обмежується виключно дослідженням системи знання, її когнітнивною еволюцією та динамікою. Про це, зокрема, свідчать праці О.Конта, В.Уеввела, Дж.Мілля, Ч.Пірса, В.Джеймса,

Е.Маха, Р.Авенаріуса, Г.Рейхенбаха, Я.Лукасевича, Д.Андерсона, М.Вартовського, К.Лоренца, Д.Серла, Р.Солсо, І.Меркулова, В.Редько та ін. Як наслідок, таке абстрагування спричинило формування методології у вигляді семіотики (див. роботи: Е.Кассірера, П.Рікера, У.Еко, Ю.Лотмана), що виявило фундаментальну суперечність: теорію методу почали інтерпретувати. Тобто, систему знання почали розглядати з неметодологічних (постметодологічних) когнітивних (інформатизаційних) позицій, щоб запропонувати методологічні новації. Такий підхід ми знаходимо у працях: М.Бахтіна, Р.Барта, М.Фуко, М.Мамардашвілі, Ж.Дерріди.

Проблема була усвідомлена у досить жорсткій формі. Методологія завдячуючи логістичним теоріям відповідає гносеологічним вимогам істинності та приймає міркування як положення певної теорії методично зберігаючи його початкове значення незмінним. У свою чергу, в інтерпретації кожна зміна в систем міркувань є наслідок креативної, творчої позаметодологічної дії, що суперечить вже прийнятій як істинна системі наукових знань. Як засвідчують праці П.Фейєрабенда, Р.Рорті, Д.Ліотара, Ж.Дельоза, В.Лук'янця, О.Соболь, О.Кравченка, М.Марчука інтерпретація, “сучасний науковий дискурс” принципово за межами обгрунтованої та прийнятої як істинна системи знання, навіть свідомо протиставляють себе їй. Іншими словами виникає практика взаємодії із системою знання як із окремим об'єктом. Власне таке відношення до знання і визначається як когітивний підхід, в межах якого людина встановлює відношення до мислимого як до об'єкта, що здійснює конкретний вплив на людину. Такий вплив можна дослідити емпіричними засобами та формально описати. Багато в чому такий підхід уподібнюється з феноменологічним. І в подальшому когітивним підходом (від лат. cogito - я, мислю) в даній роботі буде називатися встановлення людиною відношення до мислимого як до об'єкта презентованого знаковими системами.

Спроба І.Лакатоса, А.Койре, Дж.Холтона, М.Полані реалізувати такий підхід шляхом раціональної реконструкції наявних систем наукового знання, тобто змістовно не виходячи за межі методології та логіки науки, як свідчать критичні зауваження Фейєрабенда та Рорті, не дозволила теоретично вирішити проблему прийнятного обгрунтування істинності методологічних нововведень, оскільки в формі наративної, а не критичної, вимоги приймають певну гносеологічну позицію, існуючий “концептуальний каркас” розуміння.

2.2. .Реконструктивна рефлексія і когнітивізм

Враховуючи зазначену критику, таким представниками аналітичної філософії науки як Г.Патнем та Н.Гудмен, на підставі ідеї зміни раціональної реконструкції на рефлексію реконструкцій, вдалося побудувати концепцiю можливостi визначення наукової iстини як рацiонального обґрунтування прийнятностi нововведених суджень.

Однак їх дослідження, пов'язуючи концепцiю рацiонального обґрунтування прийнятностi суджень на основі реконструктивної рефлексії з процесом змiни об'єктивованих смислiв основоположних понять, не вийшло за межi спрощеної лiнiйної моделi простого когнітивного слiдування: нерозумiння - розумiння - нове нерозумiння. Та незважаючи на цей недолік дослідження (висвітлені у працях А.Пуанкаре, К.Поппера, У.Квайна, Дж.Агассі, Т.Куна, Ст.Тулміна та доповнені студіями І.Лакатоша і Г.Патнема), що дають можливість побудувати обгрунтування визначення особливостей методологічної рефлексії над системами наукового знання, оскільки змістовно вирізняють гносеологічне від методологічного та формально-логічного, дозволяють вважати рефлексію над реконструктивно виявленими змінами в основоположеннях науки потрібною та плідною концептуальною підставою для вирішення зазначеної проблеми. Іншими словами, мова йде про ідею заміни раціональної реконструкції (І.Лакатоша) на рефлексію реконструкцій (Н.Гудмен, Г.Патнем), дослідження процесу формування систем наукового знання як результату цілеспрямованої інтелектуальної діяльності з системами знання.

В даному випадку важливе значення мають дослідження, які адекватно враховують зміст поняття “відношення”, обгрунтовують особливості методологічної рефлексії над системами наукового знання, які визначають відносну та змістовну відміність гносеологічного, методологічного і формально-логічного підходів.

Зазначене дозволяє вести мову про можливість застосування концепції реконструктивної рефлексії основоположень системи знання, яка покликана виявляти, що методи та методологія як елементи системи знань, не вступаючи у суперечність з теорією визначення умов істинності, в залежності від усвідомленої проблеми по відношенню до іншої системи можуть ставати джерелом певного типу сумірних основоположень: епістемологічних; онтологічних; методологічних.

Досвід застосування в дослідженнях філософії науки концепції реконструктивної рефлексії основоположень складних систем знання дозволив дійти до ряду висновків [2. С.236-243].

Традиційна когнітивно зорієнтована концепція, яка співставляє структуру процесу мислення з процесами практичної діяльності людини, ототожнює предмет думки з предметом практичної діяльності, обмежує дослідження аналізом процесу застосовування певного методу. У межах такого підходу стає цілком прийнятною точка зору, яка визнає, що “Мислення (в найширшому розумінні) - це процес маніпулювання (оперування) внутрішніми репрезентаціями (перцептивними і символічними), який відбувається в межах короткострокової пам'яті (із залученням ресурсів довгострокової пам'яті) та призводить до виникнення нових уявлень репрезентацій, що дозволяють вирішувати певну проблему”[1. С.77]. Дане ототожнення є основоположен

ням, яке спонукає до визнання тези про несумірність систем наукового знання: “методологічний анархізм”, “неопрагматизм”.

Існує принципова самообмеженість тлумачень основоположень методологій філософії науки на підставі концептуального інструментарію філософії свідомості, когнітивізму як її яскравого зразку. Концепція реконструктивної рефлексії вимагає спростування обмежень які накладає на теорію методу ця філософія.

Актуалізоване відношення людини до дійсності в межах наукового пізнання є цілеспрямована зміна суб'єктивного уявлення, що завжди має відбуватися у формі філософської рефлексії, зміст якої перебуває за межами когнітивізму.

Варто нагадати, що “когнітивний” (від лат. cognitio - знання, пізнання) підхід формально пов'язується з опублікованою в 1967 р. У.Найсером програмною роботою “Когнітивна психологія”. Дана робота пропонувала здійснити аналіз розумової діяльності за допомогою експериментальних методик психології та фізіології, з метою обгрунтувати потребу враховування специфіки психічних процесів для підвищення ефективності інтелектуальної роботи людини.

Як відомо, головним здобутком реалізації настанов когнітивної психології стало загальне переконання в тому, що навчання та пам'ять відіграють визначальну роль в розумовій діяльності. Тотальність впливу когнітивізму загалом виявила себе в тому, що на завершенні ХХ та початку ХХІ століття почали визнавати кваліфікаційний рівень людини в залежності від її освіти та спроможності відповісти на екзаменаційні питання в формі тестових завдань.

Істотний вплив на формування термінологічного апарату когнітології (сигнал, фільтр, інформація, оперативна інформація, потік, оперативна пам'ять та тощо) мала теорія інформації та дослідження проблем створення штучного інтелекту, які дозволяли об'єктивовано вивчати процеси інформаційних змін, алгоритмізовано описувати їх, керувати ними.

Також принципового значення у виникненні когнітивізму як загального (філософського та світоглядного) методологічного підходу до розумових властивостей людини відіграла так звана структурна лінгвістика, зокрема “трансформаційні моделі мови” Н.Чомскі. В межах цих моделей було розроблено “правило граматики”, яке дозволяє формалізовувати відношення між знаками, та “правило інтерпретації”, що уможливлює формалізовано встановлювати відношення між значеннями. Загалом структурна лігнвістика зробила можливим формалізоване дослідження мови шляхом реалізації того чи іншого набору обраних параметрів. Ці параметри описують мову як специфічну об'єктивну подію безпосредньо пов'язану з буттям інтелекту, яка існує поряд з іншими об'єктивними подіями, що впливають на людину, визначаючи її діяльність.

Об'єктивація інтелектуальної діяльності, досягнута в когнітивних дослідженнях, супроводжується загостренням проблеми неможливості обмежити надлишкову множину теоретичних моделей, які плюрально пропонуються сьогодні для інтерпретації розумових процесів. Особлива складність зазначеної проблеми полягає в тому, що серед цієї множини теоретичних моделей існують такі, які взаємовиключають одна одну, є несумірними. Наявність таких моделей та відносин несумірності між ними може свідчити, що вони нерозумні, отже до розуму безпосереднього відношення не мають. Однак їх соціальна, подекуди юридично легітимована, функція полягає в тому, щоб бути мірилом розуму.

Змістом такого когнітивного, обмеженого відношення до дійсності є формальна зміна уявлення, що відбувається за допомогою усвідомлення. На відміну від такого підходу в концепції реконструктивної рефлексії, як опису самоусвідомлення, пропонується змістовне, а не формальне виявлення межі поміж знанням та незнанням, відповідності певної системи знань та адекватних для їх дослідження методологічних настанов.

Іншими словами за межами когнітивного підходу предметом дослідження залишається неформальний процес використання методу, який існує в формі змістовного процесу його становлення та формування. Тільки в останньому наявні необхідні та достатні основоположення для його виникнення. Іншими словами, розгляд методів та форм наукового пізнання недоцільно обмежуватии когнітивним аналізом методологічних проблем, бо у такому випадку від реальних проблем створення методу, системи знання довільним чином абстрагуються.

З позицій “філософії самосвідомості” різноманітні наукові принципи, що подекуди можуть розглядатися у якості взаємовиключних, набувають статусу різних засобів самозбереження цілісності пізнання. Наприклад, не зважаючи на систематичну критику субстанціоналізму та унівесалізму, ми маємо визнати їх позитивну методологічну функцію. Вона полягає в тому, щоб цілеспрямовувати наукові дослідження на систематичне виявлення властивостей та взаємодій певного роду в усіх, без обмеження, сферах даного людині буття. Власне така самонастанова людини дозволяє їй іноді відкривати, що існують умови, за яких досліджувані властивості та взаємодії не реалізуються. Принаймі спочатку треба вважати, що закони класичної механіки мають універсальне поширення, щоб потім звернути увагу на проблему їх обмеження в процесах, які відбуваються зі швидкістю близькою до 299792458 метрів за секунду. Відкриття такого знання про обмеження класичної механіки в подальшому може розглядатися як цілком раціональна підстава для усвідомленого пошуку науковцями інших законів.

В цілому, сутність рефлексивного cogito полягає у виявленні межі поміж знанням та незнанням, певної системи знань та адекватних для її самореалізації, саморефлексії методів та методологій.

Подібні когітивні дослідження дозволили виявити, що формування в межах індуктивізму [2.С.86-130] методології та логіки науки, теорії істинності систем знання відбулося на основі формального розрізнення з одночасним змістовним ототожненням “науки”, що досліджує взаємозв'язок суб'єкта і об'єкта пізнання з “наукою” про систему методів пізнання. Цілком доречно зазначене ототожнення постало як когнітивне основоположення для визначення теоретичної системи знання предметом емпіричного аналізу. Одночасно, дане ототожнення стало на заваді вирішення проблем аналізу процесів формування, становлення та розвитку науки людиною як її суб'єкта.

Емпірична наочність теоретичних систем знання виявлена філософією науки для логічного емпіризму стає основоположенням суто когнітивного, а не філософського чи метафізичного дослідження науки. Науковість когнітивного дослідження виявляє себе у тому, що зв'язки в системах знання розглядаються в залежності від фактуально наочних емпірично даних систем знання та зв'язків між ними, а не філософських настанов, які філософи науки починають обмежувати вирішенням епістемологічних і онтологічних проблем.

Однак, адекватність системи знання і властивостей об'єктивної дійсності забезпечується не когнітивною формальністю, правильністю, інструментальною методологією, а дотриманням та удосконаленням гносеологічних принципів. Дотриманням вимог методологічних принципів досягають злагодженості людини як суб'єкта пізнання із самим собою (прийнятими принципами). При цьому гносеологічна істинність (відповідність знання об'єктивній дійсності) може бути опосередковуючим, зовнішнім чинником по відношенню до теоретико-методологічної та логічної істинності (несуперечлива єдність знання). Так, основоположення методології конвенціоналізму обгрунтовують, що інтуїція в межах теоретичної науки має форму раціонально здійснюваної логікометодологічної процедури рефлексивної зміни смислів і значень систем наукового знання. Основоположення методологічного фальсифікаціонізму виявляють, що методологія та логіка науки, теорія методів пізнання, гносеологічні теорії є допоміжне та альтернативне знання для створення умов теоретикокогнітивної еволюції наукового знання. При цьому вони розглядаються формально, лише як знання про знання, а не змістовно, як складова знань про властивості об'єктивної дійсності.

Методологічні системи згідно з реконструйованими в згадуваній вище в роботі “Рефлексія основоположень методологій в філософії науки” (К.,2000) їх основоположеннями, можуть змістовно класифікуватися наступним чином: індуктивізм - “як діяти у сфері наукових фактів, щоб теоретична система знання була істинною?”; конвенціоналізм - “як створювати різні істинні теорії щодо одного й того предмету пізнання?”; фальсифікаціонізм - “що треба робити з теорією, коли вона зустрічається з альтернативною гіпотезою?”; історизм - “як різноякісні, альтернативні теорії можуть становити єдину науку?”.

Когітивний підхід дозволяє розглядати гносеологічний зміст методів, відокремлено від методологічного та онтологічного аспектів. Відповідно виявляємо, що удосконалення системи методів на підставі онтологічної орієнтації принципово самообмежена у своїх можливостях. Методологічна новація цілеспрямовано здійснюється у процесі вирішення усвідомлених методологічних проблем. Науковий аналіз емпіричних даних здійснюється після емпіричного їх виявлення, що потребує від науковця актуалізації образів необхідних моментів емпірично даних взаємодій в пам'яті. Тому знання методу в емпіричних дослідженнях постає як наслідок вже реалізованих актів пізнання, що виявляє себе у доведеннях тези про теоретичну навантаженість фактів. Однак, за звичай, таке знання методів абстрагується від аналізу методу, оскільки при актуалізації образів вже наявних у пам'яті не має практичного значення, чи є вони наслідком випадково відкритої взаємодії, чи є наслідок багатолітніх цілеспрямованих наукових досліджень. Тому, наприклад, концепція “практичності знання” при вирішенні проблеми формування нового методу стикається з суперечністю, яка полягає у принциповій недостатності емпіричного рівня пізнання для виникнення ряду вже існуючих відомих методів науки.

Таким чином, когітивний підхід виявляє, що аналіз методологічних проблем неможливо обмежити розглядом процесів застосування методів, як це пропонується когнітивізмом, бо від реальних проблем створення методу в процесі його застосування абстрагуються. Предметом когітивно зорієнтованого дослідження повиннен бути не процес застосування методу, а процес його формування, необхідні та достатні для його виникнення основоположення. Знання властивостей об'єктивної дійсності, онтологія, наукова картина світу безпосередньо не використовуються в процесі реалізації методу. В процесі реалізації методів та їх систем використовуються лише наявне знання способів пізнавальної діяльності. Особливість даного процесу полягає у тому, що знання властивостей, як це було виявлено когнітивними дослідженнями, дійсності використовуються як онтологічна підстава для внесення змін у суб'єктивно існуючу модель пізнавальної діяльності. Однак при цьому не враховується, що знання про властивості об'єктивної дійсності мають зв'язок зі знанням методу тільки в реалізації окремого процесу опосередкування знання про форми діяльності зі знаннями про дійсність. Така опосередкованість складає здатність поєднувати форми уявлення дійсності з формами уявлення діяльності, що можна визначати терміном “мислення”. Тобто створення моделі способу досягнення свідомо визначеної мети відбувається як внесення змін в існуючі уявлення про можливі методи діяльності в межах відомої реальності. Таким чином, знання нової, раніше невідомої властивості дійсності використовується, у першу чергу, мисленням. Вони становлять необхідну умову його існування, цілеспрямовано шукаються для задоволення “потреби” у знанні адекватного обставинам методу вирішення усвідомленого питання, проблеми, завдання.

2.3. Знання як об'єкт впливу людини

Традиційне християнське уявлення про гріховне тіло створило специфічне відношення до розуму, як до правомірного деспотичного господаря над пристрастю, відчуттям, почуттям. Протилежний підхід, відверто запропонований в еволюціоністській теорії Ч.Дарвіна, розглядає розум як додатковий механізм подолання виявлених через пристрасті, відчуття, почуття небезпек та ускладнень активно діючого живого тіла.

Треба зазначити, що концептуально оригінальною позицією є християнство, а не еволюціонізм. Це видно з наступного прикладу. В японській міфології розповідається про бога бурі Сусаноо, який заради розваги в залу богині Сонця Аматерасу закинув “небесного коня”, з якого він зідрав шкіру і надів її навиворіт. Побачивши це прислужниці богині вмерли від жаху, а сама Аматерасу сховалася за обрієм. І тільки завдячуючи богу Думки та сміху інших божеств над витівкою Сусаноо, богиня Сонця вийшла зі свого сховища. Як бачимо цей міф безпосередньо визначає роль думки як розради ускладнень переживаючого пристрасті, почуття та відчуття тіла. Тут думка визнається додатковим механізмом для вирішення не створених нею проблем.

Власне вперше у Платона, а пізніше в реформованій за допомогою платонізму міфології іудаїзму, що була канонізована християнською церквою, розум протиставляється тілу як щось принципово самодостатнє. Однак, містичність такої самодостатності для філософії пов'язаної з наукою є принциповим недоліком.

У межах когнітивізму найбільш адекватною для визначення зв'язку розуму і живого організму, на мою думку, є концепція П.Сімонова, яка обгрунтовує, що головна функція емоцій полягає в тому, щоб “сигналізувати” про потребу в інформації[3. С.124-125]. Одночасно маємо враховувати, що переживання потреби в уявленні знімаючого стан невизначеності, як когнітивна біологічна подія, не може визначати усі можливі джерела інформації, оскільки до них має належати реальність, яка не переживається, а феноменально споглядається розумом.

Як вже було зазначено, з появою фундаментальної теоретично розвинутої науки, що формує для людства інтелектуального суб'єкта, філософія, за допомогою свого вічного духу критицизму, виявила проблему невідповідності інституціоналізованого способу існування науки з інтелектуальними можливостями освіченої людини. Всупереч дескриптивізму науки освічена людина переживає прагнення креативізації своїх нових можливостей. Тобто сповнена інтелектом свідомість інтенціоналізується в конструктивній модернізації здобутків науки, що систематично виявляє себе в формі творення прикладних, технічних наук, нових технологій, урбанізованої та утилітаризованої культури, які змістовно перетворюють описи дійсності (дескрипції) в нормотворчі, імперативні описи відношення до дійсності та визначення осмисленої, раціоналі

зованої дії людини для отримання бажаного їй результату. Як наслідок, зі здивуванням різні дослідники науки знаходять в науці не тільки раціонально систематизовані описи буття, а й ірраціональні акти волевиявлення, різноманітні аксіосистеми, фантазії, творення образів неіснуючого (антидескриптивного) бажаного буття.

Інтелектуалізовану за допомогою науки свідомість, яка цілком природньо реалізується у відповідній самосвідомості людини здатної осмислювати себе, адекватно назвали феноменологією.

Для феноменології історія науки та філософії, культурна спадщина людства є змінні феномени свідомості. Визначена самосвідомістю людина ці змінні розглядає як підстави для власної змінності, творчої самодіяльності. Формуючи власне мислення така людина створює інтенціоналізовані феномени свідомості, для якої ця свідомість буде “ніщо, якщо не є відношення до буття” (Сартр). Через змінність феноменів свідомості, мінливим елементом яких є сам носій свідомості, в феноменології стає неможлива догматизація однієї з множини можливих структур свідомості. Тому по відношенню до них людина постає носієм сумніву, уникаючи свого буття в якості об'єкта впливу інформації, знання, науки, освіти.

Характерним прикладом антифеноменологічного мислення є марксизм, який покладаючи неінтелектуалізованого суб'єкта (пролетаріат: людей які мають уміння, а не знання) в основу історичного прогресу соціуму словами Ф.Енгельса виголосив примат матеріальності над усвідомленістю: “Єдність світу полягає не в його бутті, а в його матеріальності”. Інтенціоналізація матеріальності марксизмом перетворила одну з можливих теоретичних варіацій опису дійсності (окрему дескрипцію) на догматизований органон, імператизовану норму, якою почали формально визначати правомірність того чи іншого матеріального існування. Тоталітаризація ідей колективного суб'єкта (партії) такої свідомості, як нормативна підстава для матеріального існування, перетворила не одне суспільство на театралізоване дійство, в існування за написаним в формі філософської теорії сценарієм. Люди перетворювалися на виконавців визначених умоглядним баченням буття ролей, а для усіх тих,кому з певних причин роль не була функціонально визначеною, залишалося бути об'єктом цілеспрямованих репресій (вони на сцені не мають права бути). Сценаристами і режисерами-постановниками тоталітарного суспільства інтелігенція, як можливий носій самосвідомості, принципово розглядалася дисидентствуючим елементом, що має бути під тотальним контролем диктатури примату об'єктивної необхідності існуючого. Можливість мислити інше буття марксизмом принципово розглядається як зрада наявної об'єктивно існуючої соціальності. Як наслідок творчий потенціал інтенціоналізованої свідомості в такому соціумі як можливість визначати своїм існуванням поступ до іншого буття, розчиняється в наявній об'єктивності соціуму, матеріальній буттєвості соціальної повсякденності.

Треба зазначити, що як соціальна подія феноменологія виконує свою конкретно-історичну функцію в духовній культурі людства. Вона є такий спосіб філософствування, який кожного запрошує філософствувати самостійно. Тому її подекуди адекватно витлумачують як відкриття думкою самої себе для себе (Ліотар Ж.-Ф.). Враховуючи, що розумом здебільшого вважають думку, яка контролює саму себе, тобто думку про думку, можна вести розмову про виникнення феноменології як учення про реальний розум. Іншими словами феноменологія - це рефлексія, один із способів буття філософії.

Для роз'яснення наведеного пропоную звернутися до розгляду феноменальної ситуації, яка для мене є визначальною подією в появі філософії науки та, зокрема, теорії наукового пізнання.

Наприклад, з виникненням масової інженерної діяльності, як визначеної відкритими науковцями знаннями, започатковується проектування технічних рішень для досягнення утилітарно передбачуваних практичних результатів. Ця подія виявила проблему ірраціональності підстав синтезу здобутків різних наук. Так, при створенні машини можуть використовуватися здобутки математики, хімії, фізики, ергономіки, економіки, естетики, етики, тощо. Як результат реалізації наукової думки, математика, фізика, хімія, естетика тощо в технічному проекті (наприклад: автомобіль) з'єднуються на підставі (наприклад: зручність), яка не може однозначно охарактеризовуватися термінами “науковий розум”, “контролююча саму себе думка”. Очевидно, що неможливо визначити єдині раціональні засади поєднання в автомобілі принципів механіки, фізики, хімії, економіки, естетики, тощо.

Власне для думки, що контролює саму себе, така ситуація феноменально постає як усвідомлення власної межі, виявлення для самосвідомості своєї відсутності. Тому здатна до самосвідомості людина такий результат застосування власного розуму подекуди може сприйняти як підставу для активного звернення до аналізу думки, її засад, тобто філософії, а не для відмови від осмисленого існування шляхом пасивного споживання знання.

Зазначена позиція не відкидає, а враховує як проблему можливість перетворення існування думки на її небуття. Застосування знання про цей факт у якості принципу скеровує дослідника на систематичну демаркацію існування та неіснування думки.

Ознайомлений з сучасною філософською літературою читач мабуть вже почав підозрювати, що в даному випадку мова йде про досить відому в філософії проблему наукової раціональності. Однак, у запропонованому в даній монографії варіанті проблема наукової раціональності розглядається не когнітивно, як знання чи інформація про щось, а як принцип когітивного філософствування.

Як когітивна настанова в формі принципу філософствування дана проблема є систематичне визначення думкою меж осмисленого, буття і небуття думки. Тобто мова йде про думку, що скеровує себе усвідомленням проблеми ра

ціональності, яка активно формує самовизначення в напрямку пошуку та створення засад власного самозбереження. Абстрагування від проблеми раціональності усвідомленої як принципу філософствування створює умови для неадекватного сприйняття змісту сучасної філософії. Цей зміст починають витлумачувати суб'єктивістськи, як філософію соліпсизму.

Можна погодитися із тим, що вибудовуючи свої запитання і відповіді згідно з вимогами логіки, феноменологія спрямована на подолання самонедостатності логіки шляхом “Логосу, який виключає можливість недостовірного” [4. С.6.], самонедостатнього. Змістовно відбувається самотворення мови Логосу, яка становить важливу складову властивостей людини зайнятої пошуками істини. Така людина на думку Гуссерля, наприклад, є джерелом обгрунтованої достовірності умов науки і науковості.

Як постійне самостановлення самовизначень суб'єкта істинного міркування феноменологія виявляє свою принципову відмінність від картезіанства і кантіанства, що обгрунтовано визнаються найближчими до неї філософськими традиціями. Для картезіантва достовірність міркування визначається вродженими ідеями. Для кантіанства - апріорними умовами пізнання. Іншими словами, по відношенню до мислячого суб'єкта ці філософії пропонують зовнішні стосовно актуально здійснюваного мислення умови мислення, які виявляють присутність принципових меж когнітивних можливостей. Когітологія пропонує іншу філософію, що прагне подолання зовнішніх когнітивних меж думки творчою самодіяльністю мислячого суб'єкта, який визнає за можливу межу певної думки зміст, а не форму думки, трансцендентує одну думку по відношенню до іншої через акти духовної творчості. Смисли та значення конкретного одиничного акту виявлення незнання відкриваються людині в процесі феноменологічного переживання незнання, однак, у подальшому, активність людини стає змістовно, а не формально, визначеною цим незнанням.

Одночасно треба застерегти, що найбільш поширена помилка, яка зустрічається в теоріях пізнання полягає в ототожненні пізнання з мисленням. При цьому мислення моделюється як здатність зв'язувати уявлення таким чином, щоб наявність одних з необхідністю формувала інші. Таке ототожнення може бути виправдане в тому випадку, якщо досліджується роль мислення, логіки, як науки про нього, в процесі пізнання. Не викликає сумнівів, що таке дослідження для теорії пізнання дуже важливе, однак маємо враховувати: пізнання як специфічний вид існування не зводиться до однієї зі своїх складових - мислення.

Нетотожність пізнання і мислення найбільш очевидна в проблемі ідентифікації та демаркації наукового знання та пізнання. Унаслідок аналізу норм та критеріїв науковості виникає обгрунтоване уявлення, що поняття науковості деконструюється. Науковість при намаганні визначення її однозначними критеріальними нормами виявляє принципову суперечність, яка полягає в тому, що завжди можна знайти обгрунтування доцільності збереження в межах

наукового непідтвержених припущень, сумнівного, можливого, бажаного. Однак таке деконструктивне обгрунтування реалізується в тому випадку, якщо наука ототожнюється з теорією, однією з форм наукового знання. При такому ототожненні науковість починає визначатися як властивість, що характеризує інтелектуальні здобутки. А тому розуміння науковості починає здійснюватися як реалізація конвенціональних настанов, зміст яких регулюється спільнотою фахівців.

Прикладом може слугувати найбільш детальне визначення характерних ознак науковості наведене в роботах В.В. Ільїна [5,6]. Ним визначено три групи критеріїв: формальна несуперечність, причинно-наслідкова пов'язаність, можливість дослідної перевірки, раціональність, можливість відтворення, інтерсуб'єктивність. Як виявили дослідження проведені С.Поревим “більш уважний аналіз розкриває певні вади критеріїв як таких, що не забезпечують демаркацію наукового знання, містять підміну необхідного можливим та бажаним.... ...критерії, що були визначені як “необхідні”, не забезпечують строгу ідентифікацію та демаркацію наукового знання...”[7. С.234].

Те саме ми знаходимо і в оновленій системі критеріїв науковості В.В.Ільїна [6. С.552], яка містить три групи: логічні, емпіричні, екстралогічні, неемпіричні. “Розвиток пізнання... підтвержує важливість й інших критеріїв та норм для розвитку науки, принципову незавершеність їх списку... Досягнення ідеалу строгості ідентифікації та демаркації наукового знання серед інших його типів виявляється по суті неможливим...”[7. С.235].

Одночасно загальнозрозумілою точкою зору є визнання, що наукове пізнання не є довільним: воно здійснюється з дотриманням певних норм та критеріїв. При вирішенні даної проблеми варто звернути увагу на наступне питання. Що саме демонструє нам сам факт експлікації поняття “норми та критерії науковості” для визначення цих норм та критеріїв? З позиції когітивного підходу цим фактом демонструється можливість наукового знання та пізнання бути об'єктом рефлексії. Іншими словами, наукове знання є таке знання, про яке можна щось знати, по відношенню до якого можна впроваджувати ті чи інші критерії. Рефлексивність, як визначальна характеристика наукового знання, виявляє наступну його властивість. Наукове знання може бути критеріально охарактеризоване тому, що воно має певний зміст, який можна перевіряти, досліджувати, оцінювати, осмислювати. Розуміння та розкриття цього змісту можливе тому, що наукові знання завжди виникають як відповіді здобуті (емпіричними, теоретичними) дослідженнями на усвідомлені, осмислені питання, проблеми, задачі. Відповідно смисл більшості критеріїв науковості починає зводитися не до формальної демаркації наукового і ненаукового, а до характеристик самого змісту здобутого наукою знання, який формалізовано обмежити ніколи не можна, оскільки ті чи інші знання дозволяють людями вирішувати такі проблеми, які на момет існування цих знань

ще не усвідомлені. А те, що наукові знання цінуються за свою здатність інноваційно вирішувати різні реальні проблеми, вважається банальною істиною.

Відповідно до вказаного, в межах когітивізму критерієм науковості знання є його здатність бути критеріально визначеним, а тому зрозумілим, відтворюваним, перевіреним, тощо. Усі інші крититерії постають як розкриття змісту, рівня, форм цього розуміння. Запровадження можливості застосування критеріїв в якості критерія принципово знімає усвідомлену в межах методологічних досліджень науки проблему безперервного регресу критеріїв, оскільки можливість не потребує критерія. За такого тлумачення до наукового знання починать відноситися такі знання, які можуть описувати не природні, а теоретико-абстрактні існування (наприклад, знання про числа). Наукове знання в межах когітології є таке знання, яке може удосконалюватися, уточнюватися, ставати джерелом нових систем знання внаслідок фальсифікації, перевірок, тощо. Іншими словами, на відміну від інших різновидів знання наукове знання є “живе” еволюціонуюче знання.

Посилання другого розділу.

1. И. П. Меркулов Когнитивные способности. -М.,2005.

2. В. Л. Чуйко Рефлексія основоположень методологій філософії науки: Монографія. - К.,2000.

3. П. В. Симонов Эмоциональный мозг. - М., 1981.

4. Ліотар Ж._Ф. Феноменологія. - СПб.,2001.

5. В. В. Ильин Критерии научности знания. - М., 1989.

6. В. В. Ильин Философия. В 2_х т. - Т.1. - Ростов-на-Д., 2006.

7. Порев С. Науковість знання в контексті філософії можливого // SENTENTIAE Наукові праці Спілки дослідників модерної філософії (Паскалівського товариства). Спецвипуск 31 - 2007. Випадковість в сучасному світі: діалог науки, релігій, культур. - Вінниця, 2007. С.232-240.