Пропонований курс та оглядові лекції з цього курсу мають на меті підготувати аспірантів природничих факультетів до складання кандидатського іспиту з філософії. Лекції розраховані на тих, хто вже слухав початковий курс і склав відповідні іспити. Будуються вони в основному на матеріалі сучасної філософської думки, хоча звернення до історії філософії, передусім ХІХ та ХХ ст. є необхідною складовою викладу. В центрі уваги будуть теми з філософії та методології науки, яка розглядається в контексті загального процесу розвитку філософії в зазначений період. Передусім спробуємо в цілому охарактеризувати цей контекст.

     Витоки сучасної філософської думки взагалі і філософії науки зокрема найперше ми знаходимо в межах тієї епохи, яка отримала назву епохи Модерну.

Саме ця епоха народжує сучасну науку і сучасну філософію. Поява філософії науки стає закономірним результатом тих процесів, які відбувалися в цей час як в філософії, так і в науці.

    Підсумком розвитку європейської філософської думки ХVII -ХVIII ст.. стала Німецька класична філософія (Кант, Фіхте, Шелінг, Гегель), а її вершиною система абсолютного ідеалізму Г.В.Ф. Гегеля. Ця чи не найбільш грандіозна і всеохоплююча система стала останньою в історії філософії, яка ставила перед собою мету, виходячи з єдиного принципу, охопити все наявне наукове і ненаукове знання, яке накопичило на той час людство. У прямому чи непрямому зв’язку з критикою філософії Гегеля розгортається філософський процес в ХІХ ст.. Основними напрямками розвитку філософської думки ХІХ та початку ХХ ст.., а разом з тим і критики філософії Гегеля стають: перший та другий позитивізм, марксизм, неокантіанство, ірраціоналізм та, на межі століть, вже на американському континенті – позитивізм.

   Зазначені напрямки філософської думки і стали основою тих модифікацій, яких зазнала європейська філософія в ХХ ст.. Перший позитивізм (Конт, Спенсер, Міль) заклав  засади чи не найбільш могутнього антиметафізичного руху в філософії. Побудований на традиціях емпіризму, цей рух отримав підтримку в так званому другому позитивізмі або емпіріокритицизмі (Мах, Авенаріус), що став відповіддю на виклик кризи в науці кінця ХІХ початку ХХ ст.. Ця криза охопила практично усі галузі наукового знання, а передусім ключові – фізику і математику. В результаті спроб виходу з цієї кризи народився рух, який отримав назву третього або логічного позитивізму (Рассел, Вітгенштейн, Віденський гурток). Сполучення цього напрямку розвитку філософської думки з таким, що визрів на базі англійського емпіризму аналізом мови філософії (Е.Мур), дало поштовх розвитку аналізу мови науки і заклало базу того, що пізніше отримало назву лінгвістичного повороту та аналітичної традиції в філософії ХХ ст..

     Другим напрямком критики гегелівської філософії в середині ХІХ ст. став марксизм. Критика гегелівського ідеалізму, здійснена через посередництво філософії Фейєрбаха, разом зі спробами розробки гегелівської діалектики на основі матеріалістичного розуміння природи і історії стали висхідною базою діалектичного та історичного матеріалізму (діамату та істмату). Втім, найбільших результатів було досягнуто в розробці саме теорії суспільства через критичний перегляд надбань в рамках тоді ще єдиної суспільної науки – політичної економії. Саме на цій основі було здійснено не дуже вдалу спробу перетворити в науку так званий „утопічний” соціалізм та комунізм, створивши „науковий комунізм” як теоретичне обґрунтування необхідності скасування приватної власності.

     Історія марксизму в ХІХ-ХХ ст.. складна і суперечлива – від одного з маловідомих напрямків соціально-філософської думки Європи до державної ідеології в найбільших країнах світу. Особливого впливу марксизму зазнала саме соціально-філософська думка ХХ ст.. від нео-марксизму до пост-марксизму. Проте, не можна недооцінювати й розробок дослідників різних країн орієнтованих на марксизм, зокрема з СРСР, в інших розділах філософського знання. Приміром, тієї ж філософії науки, яка, правда, мала змогу розроблятися лише під егідою в цілому дуже суперечливої доктрини „наукової ідеології”.

    Третім різновидом прямої і непрямої критики гегелівського абсолютного ідеалізму було неокантіанство. Зосередившись на дослідженнях теорії передусім наукового пізнання, неокантіанство було представлено декількома напрямками, основні з яких баденська (фрайбурзька) і марбурзька школи. Дві основні ідеї неокантіанців мали широкий резонанс і свої наслідки в філософії ХХ ст.. По-перше це ідея принципової відмінності наук про природу і суспільство. По-друге – концепція цінностей. Остання мала великий вплив на розробку методології в соціальних науках. В цілому ж, саме через критику неокантіанства відбувається суттєва переорієнтація філософії в першій половині ХХ ст.., яка, за аналогією з лінгвістичним поворотом, була названа онтологічним поворотом в європейській філософії ХХ ст..

    Нарешті, умовно, четвертим напрямком критики гегелівської філософії, передусім за те, що пізніше отримало назву логоцентризму і крайнього раціоналізму, став ірраціоналізм. По-перше це критика Гегеля А.Шопенгауером і подальший розвиток цих ідей у філософії Ф.Ніцше. А, по-друге, це критика, передусім, гегелівського раціоналізму й анти індивідуалізму С.К’єркегором. Обидва ці напрямки розвитку філософії ХІХ ст.. мали свої наслідки в філософії ХХ ст.. Перший, у поверненні до онтології з відчутним критичним ставленням до „старої метафізики”. Другий – в одному з напрямків так званого антропологічного повороту в – екзистенціалізмі.

    Окрім цього саме наприкінці ХІХ та на початку ХХ століття починають формуватися такі розділи сучасного філософського знання як „філософія науки” (вперше це словосполучення вживає Є.Дюрінг), „філософія техніки” (вперше у Е.Каппа) і „філософія мови”.

   Таким чином, в цілому, філософію ХХ століття можна охарактеризувати як ряд корінних змін чи поворотів: лінгвістичний, онтологічний, антропологічний повороти. Інколи говорять ще й про так званий „комунікативний поворот”. Два передостанніх з цих „поворотів” прямо пов’язані між собою як за витоками, так і за способом реалізації. А також обидва мають, хоча й не завжди прямий, зв’язок з першим – лінгвістичним поворотом. Передусім це стосується достатньо помітної антиметафізичної спрямованості, хоча і не завжди очевидної, як у випадку з фундаментальною онтологією М.Гайдегера. Деякі дослідники зазначену спрямованість виводять на перший план, поєднуючи усі названі вище корінні зміни форм і засобів філософування в єдиний, так званий, практичний або прагматичний поворот сучасної філософської думки. Найбільш характерною її зовнішньою ознакою є префікс „пост” (після). Й передусім це стосується характеристики сучасної філософської думки як „пост-метафізичної”, а також філософії в межах широкого культурного руху, який отримав назву постмодерну. 

  Спробуємо коротко охарактеризувати зазначені вище „повороти” в контексті яких і відбувалися основні зміни у постановці та вирішенні філософських проблем сучасності, зокрема й філософії та методології науки.

   Почнемо з „онтологічного повороту”, в межах якого відбувалася критика сучасної науки. Його витоки, як зазначалося, можна знайти в філософії ХІХ ст.. Але безпосередньою основою цього повороту до, чи не найбільш фундаментальної філософської проблеми – проблеми буття, стала феноменологія Е.Гусерля. Як зазначалося, характерною особливістю європейської філософії ХІХ ст.. було звернення до проблем пізнання. Це стосується і позитивізму, і неокантіанства. В межах останнього філософська проблематика взагалі зводилась до проблем наукового пізнання людиною світу. Самі ж пізнавальні проблеми розглядалися переважно як психологічні. Віддавши спочатку данину цій тенденції, під впливом її супротивників (передусім Г.Фреге), Е.Гуссерль  пішов шляхом тих, хто зосередився на спробах логічного обґрунтування математики. Але на відміну від них, він ставить проблему обґрунтування науки, зокрема й математики, в багато більш широкому контексті – контексті критики можливості  психологізації будь якої науки, включно з самою логікою. І щоб досягти бажаного результату намагається розробити специфічні (не психологічні) процедури, які б забезпечили вихід до безпосередньої достовірності знання взагалі (вже не тільки наукового) про світ речей.

     В основу зазначених процедур Гуссерль кладе вчення про „інтенціональність” (спрямованість свідомості на предмет) та „феномени”. Якщо перше поняття  стало результатом модифікації концепції інтенціональністі свідомості Ф.Брентано, то поняття феномену стало результатом критики, знову таки гегелівського розуміння явища, як явлення сутності речі. Оскільки свідомість є завжди усвідомленням чогось, що не є свідомістю, а феномен репрезентує, як очевидність, безпосередню даність речей, то феноменологія, за Гуссерлем, стає описом  смислових позицій самих речей у свідомості. Втім така постановка питання містить в собі певну невизначеність. Оскільки самі чуттєві речі, зрозуміло, не присутні у свідомості безпосередньо, то феноменологія має справу лише з їх смислами. А тому виникає питання про походження цих смислів. Саме у вирішенні цього питання стають можливими різні відповіді, одна з яких і стимулює підхід, котрий за прикладом назви „лінгвістичний поворот” в філософії отримав назву „онтологічного повороту”.

     Якщо сам Гуссерль у відповіді на зазначене питання намагається показати, що смисли речей народжуються  у відповідності до досвіду кожної окремої людини, її життєвого світу, то його послідовник М.Гайдеггер виводить ці смисли зі специфічного місця людини взагалі у світі, як особливого сущого стосовно буття як такого. Скажімо, така характеристика феноменів як їх послідовне розгортання у часі, в філософії Гайдеггера отримує тлумачення ключової характеристики буття людини у світі тут і тепер. Розроблений ним підхід отримав назву „фундаментальної онтології”.

   Інший підхід до постановки проблеми буття в філософії ХХ ст.. демонструє так звана „критична онтологія” М.Гартмана. Найперше він виходить з критики неокантіанства у підході до проблеми буття як не вартої уваги. Але розробляючи проблему буття Гартман прагне зробити це по-новому, започаткувати нову онтологію. Основною характеристикою цієї онтології, як вчення про буття є струнка побудова класифікацій різних форм буття. В цілому ж, онтологічний поворот мав своїм наслідком суттєву перебудову філософської проблематики, стимулювавши вихід до нових горизонтів філософського знання.

    Однією  з найбільш  помітних змін пріоритетів в предметній царині європейської філософії ХХ ст.. стало її радикальне звернення до людини, яке було прямо стимульоване в межах феноменології Гусерля та фундаментальної онтології Гайдеггера. Поява таких течій і напрямків філософської думки як „філософська антропологія”, екзистенціалізм, фрейдизм та неофрейдизм, персоналізм стало відповіддю на ті виклики людству, які з’явилися у ХХ ст.. Глибокі соціальні революції та дві спустошливі світові війни, які почались на європейському континенті, змінили не тільки саму Європу, але й європейську філософську думку.

    В невеличкий, з історичної перспективи, проміжок часу між світовими війнами з’являються такі потужні течії як філософська антропологія та екзистенціалізм. Останній особливого розвитку набув вже після Другої світової війни. Філософська антропологія (М.Шеллер, Х. Плейснер, А.Гелен) є спробою, на фоні принципової зміни місця людини у світовому порядку, де панують наука і техніка, об’єднати філософське, релігійне і наукове вчення про людину, враховуючи особливості  кожного з них, а найперше науки.

  Дуже особливим неоднорідним явищем  філософської думки в середині ХХ ст.. стає екзистенціалізм, який виникає під прямим впливом філософії М.Гайдеґґера. Маючи декілька потужних розгалужень, ця філософська течія в центр уваги ставить людину як таку, що опиняється в межевих ситуаціях і вимушена  проектувати себе виходячи не стільки з обставин свого життя, скільки з тих перспектив, які відкриваються. Такі найвідоміші мислителі ХХ ст.. як П.Сартр, А.Камю, Ортега-І-Гасет, Г.Марсель та інші зробили екзістенціалізм на певний час культовим.

   Особливу роль для філософського осмислення людини відіграло вчення австрійського психіатра З. Фройда та його послідовників Е.Фрома та К.-Г.Юнга. Звернувши увагу на вирішальну роль несвідомого і підсвідомого у житті людини, вони відкрили досі незвідані горизонти у розумінні як людських дій та вчинків, так й місця людини в соціумі. Тим самим було змінено характер філософії людини та її свідомості, відкрито нові шляхи в царині соціальної філософії.

   В цілому ж розвиток соціальної філософії у ХХ ст.. мав два основних аспекти: критичний щодо соціальної науки і як спроба осмислення надбань соціології, політичної, економічної науки, права та інших наук про суспільство. В межах першого  аспекту  мало передусім розвиток те, що отримало назву соціальної філософії, а друге – стало базою розробки філософії соціальної науки. Хоча, зрозуміло, зазначений поділ залишається дещо умовним. Якщо критичний пафос щодо соціального знання, його методології був пов’язаний з переосмисленням передусім марксизму в межах неомарксистських пошуків, то позитивний аспект цих пошуків зосередився на теоретичних побудовах альтернативних марксизму. В центрі уваги цих пошуків опинилася концепція соціальної дії (М.Вебер, Т.Парсонс). Як альтернатива такому підходу була розроблена концепція комунікативної дії в межах більш широкого філософського підходу – комунікативної філософії (К.Апель, Ю.Габермас).    

         Суть достатньо глибокої розбіжності спроб побудови соціальної теорії на основі концепту „ціле раціональної соціальної дії” чи „комунікативної дії” полягає в наступному: соціальні структури утворюються як ірраціональний (такий, що зворотно впливає на людей) додаток до раціональних людських дій чи мають бути поставлені в процесі специфічної комунікативної дії (по суті нескінченного дискурсу) під гуманітарний контроль. Перший підхід виходить з суто об’єктивного характеру соціальної науки, другий – спроб з боку критичної теорії відстояти її принципову специфіку. Спроби вирішити зазначену колізію складають зміст сучасного соціального теоретизування.

    Тим самим соціальне знання опиняється в контексті тих самих процесів, які є характерними для усієї сучасної постнекласичної науки, як природничої, так і науки про людину та суспільство. Саме в цьому контексті можна розглядати розробку методології соціального пізнання: в структуралізмі (пост структуралізмі), феноменології, герменевтиці та ін.. Зазначені напрямки філософської думки, щодо їх впливу на науку, не обмежені соціально-гуманітарним пізнанням, маючи багато більш широкий спектр впливу. Це ще раз доводить цілісність науки як феномену, методологічний взаємо обмін наук, а таким чином і цілісність предмету філософії на методології науки.