Проф. Сидоренко Л.І.
Лекція з курсу «Філософія»
для аспірантів природничих факультетів
(підготовка до кандидатського іспиту)
Тема: Феномен науки.
1. Багатовимірність феномену науки та багатоаспектність його вивчення філософією
2. Наука античності та Нового часу.
3. Філософські виміри науки в ХХI ст..
1. Багатовимірність феномену науки та багатоаспектність його вивчення філософією
Наука - це один з найдавніших та найважливіших виявів людської культури та цивілізації. Це цілісна система, яка водночас представляє розмаїтий світ людських знань. Наука робить людину сильнішою, дозволяє здобувати стійкі уявлення про природу, соціум та власне про себе.
Наука - складний феномен, що потребує свого осмислення. ХХ1 ст. - це час, коли потужні теоретичні та практичні можливості виявляються на тлі глобальних проблем. Такі проблеми часто-густо поєднують з діями людей, що базувалися на беззастережній вірі в можливості науки змінити світ «за бажанням людини».
Тому нагальною потребою є не лише рефлексія над наукою з метою усвідомлення її потужності та досягнень, а й розв’язання куди більш складної проблеми - формування нового типу наукової раціональності, на основі якого стали б можливими нові форми цивілізаційного та культурного розвитку людства, які б не призводили до деструктивних процесів. Ця мета постала перед таким напрямом сучасної філософії як філософія науки.
Філософське мислення є специфічним у тому сенсі, що здатне формувати найзагальніші уявлення про світ. Предметна сфера філософії включає як природу, соціум, людину, так і знання про них, зокрема наукові. Філософія розглядає найістотніші вияви науки як багатоаспектного феномену - як системи знань, як діяльності, як соціокультурного та цивілізаційного явища.
Отже, в певних аспектах наука є предметом саме філософії. Дійсно, «рухаючись» в межах своєї предметної галузі, дослідник не має відповідати на питання:
- що таке наука?
- чому вона виникла?
- якою є її специфіка?
- чи існують закономірності розвитку науки? тощо.
Ці питання є дуже важливими і потребують відповіді. Але вони знаходяться за межами предмету науки. Отже, щоб їх досліджувати і знайти обґрунтовані відповіді, треба вийти за межі науки як такої в галузь, що може сформувати цілісний образ науки, розкрити її сутнісні характеристики - в філософію, оскільки категорії сутності, причини, змісту – це предмет філософії.
Багатоаспектність науки
Тепер розглянемо конкретніше, як же філософія вивчає науку, в яких аспектах? Окреслюючи головні з них, означимо наступні:
1. Філософія вивчає науку як вид людського пізнання світу. Це означає, що філософія розкриває специфіку наукового пізнання порівняно з буденним, ненауковим, міфологічним, естетичним тощо. Як галузь людського пізнання світу, наука має свій предмет, тобто, закони, що вона відкриває, та методи, тобто, правила, засоби дій дослідника. Наука є системою об’єктивних знань про світ.
2.Філософія розглядає науку і як людську діяльність. Відповідно, наука осмислюється філософією як специфічний вид практики – «практики наукового пізнання». Йдеться, перш за все, про практику наукового експерименту. Останніми десятиліттями наука сформувала потужну систему технологій, функціонування якої породжує спектр проблем для філософського осмислення.
3.Як будь-яка людська діяльність, наука існує в системі соціальних зв’язків і відношень. Тому філософія вивчає науку і як «соціальний інститут», тобто, відносини людей – дослідників в межах наукової спільноти; взаємини науки і держави – ставлення держави до науки, престиж професії науковця, функції науки в суспільстві, вплив науки на суспільний розвиток тощо.
4.Отже, філософія досліджує «суспільне буття науки». А воно здійснюється в системі культури і цивілізації. Тому наука постає для філософського вивчення як основа цивілізаційного розвитку, науково-технічного прогресу. Істотний вплив науки на розвиток культури та зворотній вплив культури на науку, потребує вивчення науки як культурного феномену.
5.Культурний смисл науки розкривається, завдяки існуванню в ній світоглядних проблем. Вони завжди пов’язані з фундаментальними результатами науки. Філософія розкриває світоглядний смисл науки.
6.Вивчаючи, як здійснюється наукове пізнання, як обираються методи, якими є пізнавальні можливості методів наукового пізнання та їх межі, філософія формує таку галузь, як методологія наукового пізнання. Серед важливих методологічних аспектів науки слід виокремити дослідження структури наукового знання; можливостей та взаємодії емпіричного та теоретичного рівнів наукового дослыдження; засад таких форм знання, як факт, гіпотеза, теорія.
Функції науки в суспільстві
Соціальна потреба в науці реалізується завдяки найважливішим функціям науки. Перша, про яку слід сказати, це – пізнавальна функція. Історичне призначення науки – отримувати об’єктивно-істинне знання. В гносеологічному відношенні наука є системою об’єктивних знань про світ і, відповідно, діяльністю, що націлена на їх нарощування.
Поглянемо на науку ретроспективно. Звернемося до доби античності. Наукове знання виникає саме за цієї доби, виникає в межах філософії. Філософія античності – перший теоретичний погляд на світ, водночас і перший науковий погляд. Такі велетні філософської думки, як Фалес, Демокріт, Арістотель будували свої філософські системи як системи філософії природи. Натурфілософія, тобто філософія природи, окрім вихідних філософських ідей, включала всі існуючі знання про природу - космологічні, математичні, біологічні.
За доби Відродження (приблизно з ХУ ст.) на основі диференціації знання у відповідь на соціо-практичні потреби починається виокремлення природничих наук з натурфілософії. Формуються власні предмети та методи наук. Якщо слідувати плину історичного часу, то першою з натурфілософії виокремилась механіка, потім інші фізичні науки. Потім - хімія, біологія, геологія, географія. Пізніше - гуманітарні науки. В ХХ ст. - технічні науки.
Процес розподілу - диференціації - знання доповнюється зворотнім процесом – інтеграцією наукового знання. На межі, на «стику» двох або декількох наук виникають синтетичні галузі: біогеографія, біофізика, інженерна психологія тощо.
Сучасна наука в гносеологічному вимірі – система об’єктивних знань, що включає:
- математику і математичні науки
- природничі науки
- суспільно-історичні науки
- гуманітарні науки
- технічні науки
(якщо кваліфікувати науки за принципом визначення предметів наук).
Хоча таке класифікування є правильним, однак воно здійснене в традиції класичної науки, яка досить чітко окреслювала межі наукових дисциплін. Процес бурхливої інтеграції наук, що прогресував з 2-ї пол. ХХ ст. призвів до складного та тісного перетину, взаємопроникнення гуманітарних та природничих наук, технічних та гуманітарних наук, математики, природничих та гуманітарних наук тощо Виникли міждисциплінарні та трансдисциплінарні галузі науки, такі як генна інженерія, глобальний еволюціонізм, синергетика тощо. Вони здатні розв’язувати пізнавальні завдання нового рівня, досліджувати складні системі, включаючи і саму людину в її соціокультурному та природному довкіллі.
Виникнення на межі двох або декількох наукових дисциплін нової галузі в сучасній методології науки позначають як явище міждисиплінарності. Відповідно, говорять про міждисциплінарні науки - наприклад, біогеографію, біофізику, інженерну психологію. До таких методологи відносять науки, в яких використовуються поняттєві засоби та методи, що напрацьовані в різних дисциплінах та синтезуються в новій науці для розв’язання її специфічних завдань.
На початку ХХI ст. процес інтеграції наук стає ще більш складним. Тісне переплетення різних сфер науки та соціальних практик породжує явище трансдициплінарності. Про нього говорять в двох смислах. По-перше, як про явище, коли позанаукові знання, тобто, такі, що виходять за межі наукових дисциплін, використовуються для підтримки або експертизи науково-технічних програм, проектів. Йдеться, наприклад, про політичну мотивацію, рекламу в ЗМІ, етичну експертизу. Зокрема, етичній експертизі піддаються новітні біомедичні технології. Таке здійснюють біотичні комітети. По-друге, трансдисциплінарність виявляє себе в використанні поняттєвого апарату, базових принципів однієї галузі в багатьох природничих та гуманітарних науках. Зокрема, мова математики, її поняттєвий апарат використовується в дуже багатьох галузях. Або мова та принципи синергетики, які характеризують новий стиль наукового мислення – нелінійний.
Наступна вкрай важлива функція науки – практична. Вона починає виявлятися за доби Відродження, приблизно з ХV ст., і особливо у Новий час – з ХVІІ ст. Ф.Бекон дуже виразно визначив, що знання – сила, і, перш за все, практична сила.
Наука стає основою створення принципово нової техніки і технології. Якщо ж говорити про наш час, треба зазначити, що сучасні новітні технології – інформаційні, біотехнології, нанотехнології – виникають безпосередньо в сфері фундаментальних досліджень.
Отже, перша площина «спрацювання» практичної функції науки – виробнича, техніко-технологічна. Але вплив новітніх технологій, що виникають в межах фундаментальних досліджень, виходять далеко за межі виробництва і породжує спектр проблем, які потребують філософського осмислення. Крім того, філософія розглядає технологію не лише як промислово-виробничу, а значно ширше. Тобто, технологія – це не просто певна послідовність дій. Вона є історично-визначеним способом людського ставлення до світу, впливу на нього, перетворення світу – природи і соціуму.
Яскравим прикладом є генна інженерія. Її включення в буття сучасної людини спричиняє не лише істотні технологічні, а й цивілізаційні зрушення. Загалом біотехнології виявляють свої конструктивні можливості не просто як виробничі технології, а як засіб створення штучного світу людської життєдіяльності. Існування людини в ньому породжує принципові світоглядні зміни. Їх має осмислювати філософія. З кінця ХХ ст. оцінки перспектив впливу генної інженерії на суспільство істотно змінилися - від наголосу на надзвичайній їх загрозливості до побоювань, що невикористання таких технологій може спричинити відставання від сучасного рівня цивілізаційного розвитку.
Отже, складність та динамічність розвитку суспільства в ХХ1 ст., одночасно притаманна йому глобальність та вразливість істотно змінили філософські запити щодо оцінки цивілізаційно-технологічного розвитку людства. Дійсно, для людства в ХХ1 ст. головним вже є не лише оцінка науково-технологічних можливостей людини при використанні новітніх технологій. Значно важливіше усвідомити міру втручання в біологічне в людині (в технологічному сенсі) та відповісти на питання: яким є майбуття людини, людського роду в генетично модифікованому світі? В ситуації здійснення геномного проекту, коли геном людини можна тиражувати як текст, тобто людина перетворюється в машину для реплікації ДНК, за умов здатності на підставі модифікацій геному повертатися в людське минуле (в фізичному сенсі), виникає парадоксальна ситуація: людина стає вільнішою завдяки фантастичним технологічним можливостям. І водночас - глобально залежною від такої ситуації, оскільки людина існує в світі, де людське майже поглинається технологічним.
Інший істотний вияв практичних можливостей науки в суспільстві - функціонування науки як основи соціальних практик. Йдеться про перетворення певних сфер людської життєдіяльності на основі наукових програм, проектів. В цьому ж сенсі потужний соціальний вплив може здійснювати громадська, культурна, політична діяльність учених. Серед яскравих прикладів, що вже закарбовані в історії науки, Пагвоський рух - рух вчених, які виступають за мир, роззброєння та міжнародну безпеку, за запобігання світової термоядерної війни та наукову співпрацю. Назва руху - за назвою міста, де була проведена перша конференція – Пагвош, Канада. Пагвоський рух зародився 1955 року, коли 11 всесвітньо відомих учених, у тому числі Альберт Ейнштейн, Фредерік Жоліо-Кюрі, Лайнус Полінг, Джозеф Ротблат, виступили з маніфестом, в якому закликали зібрати конференцію проти використання ядерної енергії у військових цілях. Пагвоські конференції проводяться 1-2 рази на рік.
Другий яскравий приклад - суспільна та наукова діяльність Римського клубу, яка розпочалася в 1968 р.. Римському клубу людство завдячує своїм знанням про глобальні проблеми, а науковим доповідям Римського клубу – прогнозуванню планетарного розвитку та концепції сталого розвитку.
Загалом, соціально-практичні контексти наукових аргументів виявляються через переконливе доведення та обґрунтовування згубності певних людських практик для самого людського роду. Серед таких, що загрожують існуванню людини, спричиняючи екологічні кризи та катастрофи, ядерні випробування, хімічні виробництва, створення різноманітної зброї, зокрема біологічної тощо.
Вже йшлося про гносеологічну та практичну функції науки. Але наука має значні культурно-світоглядні та методологічні можливості. Вони виявляються в культурно-світоглядній функції науки та у важливих методологічних проблемах науки, які потребують свого вирішення.
Наука існує як включена в систему культури, отже вона є культурним феноменом. Щоб проаналізувати це твердження, потрібно спочатку відповісти на питання: що таке культура? Найзагальніше визначення поняття культура є таким: культура – все те в бутті людини і суспільства, що створено людиною в результаті освоєння світу. Культуру також визначають як підсумок і результат людської діяльності. Наведені визначення підкреслюють особливості існування культури як завжди пов'язаної з людиною, її діяльністю. В той час як світ природи існує і без людини.
Є також визначення, в яких наголошується на специфіці культури як духовного освоєння світу, в той час як цивілізаційне буття більшою мірою пов'язують з техніко-технологічними вимірами світу.
Наука є включеною в систему культури, є культурним феноменом, і в випадку визнання розуміння культури в широкому сенсі - як всього, що пов'язане з людиною, так і в розумінні культури як духовного освоєння світу - наука є пізнання, отримання нового знання, основа просвіти.
Як включена в систему культури, наука відчуває її істотний вплив. По-перше, культура формує науку як спосіб духовного освоєння світу. Саме, під впливом системи культури формуються стереотипи наукової діяльності, визначаються актуальні проблеми науки тощо. По-друге, в системі культури визначається цінність наукового знання. По-третє, осмислення наукових ідей здійснюється шляхом включення їх в культурний контекст.
Водночас наука є відносно автономною частиною культури і не тільки відчуває вплив системи культури, а й сама впливає на неї. Можна визначити принаймні такі аспекти впливу науки на культуру. По-перше, для успішної адаптації людини до соціуму, потрібно, щоб система культури була досить усталеною. Наука здатна підсилювати усталеність культури та її цінностей, оскільки результати науки є усталеними і неспростовними. Крім того, можливе багаторазове використання наукових знань як культурних цінностей.
По-друге, розвиток науки спричиняє і розвиток культури. Під впливом науки утверджуються нові знання, нові методи пізнання. На основі науки виникають нові способи людської діяльності, нові спеціальності і професії.
По-третє, фундаментальні наукові теорії та принципові наукові відкриття стають поштовхом та основою для змін світогляду та стилю мислення людей певної доби.
По-четверте, вплив науки на культуру здійснюється і через систему освіти. В техногенній цивілізації домінує «сцієнтиська модель» освіти. Відповідно до неї освіта розуміється як приєднання до наукових знань, в тому числі – до найсучасніших. Останні десятиліття представляють спроби реформування шкільної та вузівської освіти в напрямку їх гуманітаризації. ХХI ст.. є часом, коли постає «суспільство знань». Таке висуває нові вимоги до постаті фахівця з університетським дипломом.
По-п'яте, культурні можливості науки реалізується і через її вплив на суспільну психологію і психологію особистості. Скажімо, будь-які схеми діяльності, знання, поради, що є науково обґрунтованими, викликають довіру людини. Наприклад, коли йдеться про науково-обґрунтовані системи харчування, безпечні для здоров'я людини рівні забруднення повітря, води, рівень радіаційного фону тощо, людина сприймає такі відомості з довірою.
Окремо слід наголосити на такій важливій функції науки, як світоглядна функція науки. Результатом наукового дослідження є об’єктивне знання. Але якщо результати наукового дослідження мають фундаментальний характер, якщо це принципові теоретичні висновки, то вони можуть істотно вплинути на світогляд, спричиняючи його зміни. Наведемо переконливі приклади з історії науки. Перший - Коперниківська революція в науці . Її науковий зміст найтіснішим чином поєднаний з її світоглядним смислом - геоцентрична система Арістотеля – Птолемея була замінена на геліоцентричну. Новий час став історичною добою утвердження нового світогляду та стилю мислення.
Другий не менш яскравий приклад - еволюційна теорія в біології. Її світоглядні можливості виявилися не лише в тому, що органічний світ почали розглядати в розвитку. Еволюційна теорія надала методологічного поштовху для формування світогляду глобального еволюціонізму. На його засадах Всесвіт розглядається сучасної наукою як система, що еволюціонує.
І третій приклад, який хотілося б навести - глобальні проблеми сучасності. Сам факт визнання існування глобальних проблем людства вже свідчить про суттєвий вплив науки на світогляд сучасної людини. Якщо глобальні проблеми не знайдуть своєчасного розв'язання, людський рід може припинити своє існування. Тому в свідомості людини утверджуються нові виміри стосовно оцінок значущості існування біосфери, природи загалом та взаємин людини з ними. Антропоцентризм змінюється на коеволюційні позиції.
Загалом, світоглядні можливості науки пов’язані з її орієнтованістю не лише на сьогодення, а й на майбуття.
2. Наука античності та Нового часу
Переднаука та власне наука
Сучасний стан науки є результатом її тривалої історії. Методологи поділяють історію становлення та розвитку науки на 2 періоди: переднаука та власне наука. Переднаука - це період зародження науки. В цей час людина вивчала речі та способи їх змінити, з якими неодноразово мала справу в повсякденному досвіді, в виробництві. Вивчалися переважно речі, які становили практичну цінність та користь для людини.
Щоб передбачити результати своїх дій, людина мала побудувати моделі відповідних змін речей. Отже, перші кроки вивчення предметів, їх змін та дій з ними визначалися практикою. Речі, властивості, відношення фіксувалися в пізнанні в формі ідеальних об'єктів, якими оперувало людське мислення. Ці ідеальні об'єкти заміняли собою об'єкти реального світу в процесі пізнання. Така мисленева діяльність формувалася на основі практики та являла собою ідеалізовану схему практичних перетворень матеріальних предметів. Поєднуючи ідеальні об'єкти з відповідними операціями їх перетворення, наука, що становилася, будувала таким шляхом схему тих змін предметів, які можливо було здійснити у виробництві даної історичної доби.
Отже, саме на основі практики формувалась можливість оперування з речами як з ідеальними об'єктами, як зі специфічними предметами, що заміняли речі. Але мета такого оперування була знoв таки - практична: зрозуміти, як можна перетворити речі в виробництві. Так, давньоєгипетські таблиці додавання та віднімання - це таблиці оперування з реальними предметами - тваринами, рослинами, камінням для будівництва тощо. Додавання здійснювали як дописування необхідної кількості рисочок, де одна рисочка відповідала одному предмету, з яким практично діяли. В такій системі рахування десятки, сотні, тисячі предметів позначалися певними знаками, що позначали певні ідеальні об'єкти. Були розроблені відповідні правили дій з сукупностями предметів. Так. додавання до трьох одиниць п'яти одиниць представлялося таким чином. Зображували три рисочки, під ними - п'ять рисочок. Потім вони переносилися в один рядок, що знаходився під цими рядками. В результаті отримували вісім рисочок.
Такий же зв'язок з практикою видно в перших знаннях з геометрії. Геометрія - від грецьк –«гео» - «земля», «метрія» - «вимірювання». Отже, вже в первинному сенсі слова геометрія виявляється зв'язок знання з практикою вимірювання земельних ділянок. Давні греки дістали перші геометричні знання у давніх єгиптян та вавілонян. Коли Нил розливався, границі земельних ділянок сільських общин, заносило річним мулом. Їх відновлення здійснювали державні чиновники. На папірусі накреслювалися розміри ділянок, тобто створювали моделі земельних ділянок. І по них відновлювали границі ділянок. Потреба розрахунків площ ділянок породила новий клас задач. Були розроблені основні види геометричних фігур - трикутник, прямокутник, трапеція, коло, які допомагали вирахувати площу. Для вимірів використовували два основні інструменти - циркуль та лінійку. Такий спосіб вимірювань є схемою реальних практичних операцій. Такі практико-пізнавальні дії дозволяли передбачувати і наслідки практичної (виробничої) діяльності - врожаю, будівництва.
Спосіб побудови знань шляхом абстрагування та схематизації предметних відношень наявної практики забезпечував передбачення її результатів в межах вже відомих форм практичного освоєння світу. Утім з розвитком цивілізації виникає новий спосіб побудови знань. Такий, що власне і позначає перехід до саме наукового пізнання. Розглянемо його характерні ознаки. По-перше. Якщо на етапі переднауки ідеальні об'єкти та їх відношення виводилися безпосередньо з практики, то тепер знання з'являються інакше. Вони будуються мов би безвідносно до практики, незалежно від неї. І лише потім виявляються зв'язки з практикою, в якій перевіряється правильність знань.
По-друге. Цей підхід побудови знань суттєво відрізняється і тим, що ідеальні об'єкти беруться не з практики, а з вже існуючих систем знання. Скажімо, в математиці. У Піфагора число ототожнюється з предметом або відношенням предметів. Пізніше число вже не розглядається як прообраз сукупності предметів, якими оперують в практиці. Число стає самостійним математичним об'єктом, якості якого має вивчати математика. Можна оперувати числами - додавати, віднімати, ділити тощо. Числа розглядаються вже не як прообраз предметів, якими оперують на практиці, а як відносно самостійні математичні об'єкти, властивості яких є предметом систематичного вивчення.
Означений спосіб побудови знань утверджується в природничих науках. Виникає метод висування гіпотетичних моделей з подальшим їх дослідним обґрунтуванням.
По-третє, такий метод побудови знань - поза практикою - дозволяє вивчати не лише предметні зв'язки, які існують в сьогоденній практиці, а й зміни об'єктів, які можливі в майбутній практиці. Новий метод побудови знань є ознакою кінця періоду переднауки та початку власне науки. В ній поряд з емпіричними правилами формується особливий тип знання - теорія. Емпіричні залежності стає можливо отримувати як наслідки, що виведені з теоретичних положень. Змінюється категоріальний статус знань: вони можуть співвідноситися не лише з накопиченим досвідом, а й з практикою майбутнього, отже базуються на категоріях можливого та необхідного. Знання в функціональному відношенні виходять далеко за межі того, щоб бути настановами для наявної практики. Вони стають знанням про реальність як таку, та на їх основі формуються прогнози майбутньої практичної поведінки об'єктів.
Наука античності
Цікаво, що той історичний варіант, який ми називаємо наукою, це феномен, що є продуктом західно-європейської культури та цивілізації. Культура традиційних суспільств Давнього Сходу не створила передумов для виникнення саме такого варіанту науки. хоча в ній виникла багатоманітність конкретних видів наукового знання та практичних варіантів рішення задач.
Перехід до власне науки на думку методологів був пов'язаний з двома важливими подіями в розвитку культури та цивілізації. Зі змінами у культурі античного світу, які забезпечили використання наукового методу в математиці, вивели її на рівень теоретичного дослідження та змінами в європейській культурі доби Відродження та Нового часу, коли науковий метод став здобутком природознавства. Загалом йдеться про становлення техногенної цивілізації, на засадах якої і утвердилась власне наука.
Для переходу до наукового пізнання був потрібний особливий тип мислення, з позицій якого можливо було б поглянути на певну ситуацію буття як на один з виявів сутності (законів) світу, яка здатна реалізуватися в багатьох формах. Очевидно, що в соціумах, які ґрунтувалися на абсолютизації традиції, на деспотизмі (як на Давньому Сході), таке мислення не могло утвердитись. Культури Давнього Сходу були орієнтовані, перш за все, на відтворення існуючих форм діяльності та мислення. Це істотно обмежувало прогностичні функції знання. Домінувала традиція. Тому зародки наукового знання напрацьовувались як схема для практики. Наукові знання не стали знанням про природні процеси, в основі яких є об'єктивні закони.
Нове - власне наукове - мислення потребувало інакшого типу цивілізації та культури. Вони були представлені в античній Греції, в її демократії, що породжувало динамізм соціального життя. Господарське та політичне життя античного полісу було проникнуте духом конкурування, активності та ініціативи. Активне політичне життя спонукало до вільного виявлення думок та їх утвердження в дискусії, в боротьбі точок зору багатьох людей. Соціальний клімат поліса призводив до того, що до нормативів соціальної діяльності почали ставитися як до витвору людей, який можна покращувати за необхідністю. На цій основі формувалося уявлення про можливість інших форм дійсності.
Виникнення філософії цілком відповідало такому культурно-цивілізаційному виклику. Саме філософія стала тією формою теоретизування, що обґрунтувала моделі можливих світів. Філософія як теоретичне мислення представила можливість спільним чином досліджувати різні групи об'єктів. Досить звернутися як до прикладу до проблеми першоначал та першопричин. Античне мислення обґрунтувало правила логіки як правила побудови та виведення нового знання. Виник ідеал обґрунтованого та доведеного знання. Перевага однієї думки над іншою доводилася в дискусії, а не посиланням на авторитет. Антична культура сформувала перший взірець наукової теорії - геометрію Евкліда.
Наукове знання в європейській культурі з'явилося біля двох тисячоліть тому. Перші античні мислителі, що створили вчення про природу - Фалес, Анаксимандр, Піфагор багато чого сприйняли з мудрості давнього Єгипту та Сходу. Однак їх вчення не були просто рецептурного характеру. Вони будували логічно узгодженні та аргументовані теоретичні системи знання. Ці теорії не мали вузько практичного характеру. Саме давньогрецьке «теорія» означає споглядання. Арістотель вважав теорією таке знання, яке шукають заради нього самого, а не для практичних цілей. Крім того, наукове знання в Стародавній Греції розробляли та зберігали не жреці, а світські люди, які навчали йому всіх охочих та здібних.
Завдяки цьому давні греки створили математичні теорії, космологічні системи. Заклали основи багатьох наук - фізики, біології, психології. Вже в Платонівській академії та особливо в школі Арістотеля напрями пізнання нагадували сучасні наукові дисципліни.
В певному розумінні Арістотеля можливо вважати першим філософом науки. Він створив формальну логіку - інструмент («органон») раціонального наукового міркування, проаналізував та класифікував різноманітні види знання. Від поділяв знання на філософію (метафізику), математику, науки про природу та теоретичне знання про людину, практичне знання.
Арістотель обгрунтовував, як правильно будувати наукове пізнання та викладати його результати. Мають бути представлені чотири етапи:
- відтворення історії питання, що вивчається, в критичному плані;
- на оснoві цього - чітка постанова проблеми, що потребує ров'язання
- висування власного рішення - гіпотези
- обґрунтування цього рішення за допомогою аргументів та даних спостереження, наведення переваг пропонованої точки зору.
Арістотель представив, як має бути дане повне наукове пояснення. Його філософське вчення пояснювало існування будь-якого явища чотирма видами причин: формальною, що пов'язана з сутністю, структурою чи поняттям, матеріальною, яка пов'язана з субстратом, речовиною, в якій втіленa ця форма, рушійною, що є безпосередньо діючою причиною та цільовою, пов'язаною з тим, нащо, для чого існує дане явище. Якщо вдається пояснити та встановити всі означені причини, завдання науки повністю реалізовані, явище можна вважати пізнаним та поясненим.
Однак теоретичні та світоглядні висновки арістотелівської науки з часом виявили свою обмеженість. Так, вони описували світ як замкнений та відносно невеликий за розміром Космос, в центрі якого знаходилась Земля.. Математику вважали наукою про ідеальні форми. Сфера її застосування до вивчення природи була досить обмеженою - рух небесних тіл, оскільки вони існували в сфері ідеальних форм. В земному світі, як вважав Арістотель, можливі лише нематематичні методи та теорії. Крім того, як вже відзначалося вище, античність не могла породити ідею експерименту.
Арістотелівське розуміння науки було домінуючим багато століть. Культура середньовіччя, з її уявленнями про якісну відмінність земної та небесної реальностей, земного та небесного простору та часу, не створювала підґрунтя для формування дослідно-експериментальної науки Лише починаючи з Відродження обґрунтовуються спроби побудувати нову науку та підставі «нового органону».
Наука Нового часу
Істотні зміни в культурі європейського Відродження та Нового часу сприяли тому, що науковий метод став здобутком природознавства. Головна роль почала належати експериментальному методу. Поєднання експерименту та математики створило підґрунтя для становлення теоретичного природознавства.
Експеримент утверджується як нова форма практики, в межах якої можливо прослідити, оцінити та передбачити зміни досліджуваних об'єктів. Для виникнення такої форми практики в системі культури були потрібні певні уявлення про природу, діяльність, людину, що пізнає. В античності їх не було. Вони сформувались в культурі Нового часу. Так, ідея експериментального природознавства передбачала розуміння суб'єкта як активного начала, яке протистоїть природі та може змінювати природні речі. В експерименті природний об'єкт потрапляв в штучні умови. І саме завдяки цьому виявляв невидимі до того сутнісні риси. Природа в цій системі уявлень сприймалась як особлива композиція якісно різноманітних речей, яка має властивість однорідності. На цій підставі суб'єкт може стверджувати розкриття закономірних зв'язків. Саме таке розуміння природи в культурі Нового часу позначалося категорією натура.
Це істотно відрізняло культуру Нового часу від античності. Античне розуміння природи представлене поняттями фюзис та космос. Фюзис характеризує якісно відмінну специфіку кожної речі, кожної сутності. Космос сприймається як особлива самоцільна сутність, абсолютна гармонія цілого, досконала завершеність, де частини доповнюють одна одну. Природа для давнього грека не була безособовою неодушевленою речовиною. Вона уявлялася живим організмом, в якому окремі частини - речі, мають своє призначення. Тому у античного мислителя не могла виникнути ідея осягнення світу шляхом насильства над природою, тобто, вивчення природних речей в їх неприродному стані. Такий спосіб пізнання міг порушити гармонію космосу, але не міг її відкрити. Для греків пізнання космосу - лише споглядання. Саме це є шлях до істини.
Нова система орієнтирів та цінностей починає формуватися вже в культурі Відродження, в контексті якої людина починає сприйматися як активне начало, яке протистоїть природі, людина мисляча та діюча. Природа розглядається як поле втілення людських сил. Таке ставлення до природи, як вже відзначалося, зафіксоване в категорії натура. Саме воно стає передумовою нового способу пізнання, що ґрунтується на ідеї можливості ставити природі теоретичні запитання та знаходити відповіді шляхом активного перетворення природних об'єктів.
М.Гайдеггер в роботі «Час картини світу» розглядає науку як сутнісне явище Нового часу. Порівнюючи науку цієї доби з античністю та середньовіччям, він відзначає, що грецька наука не могла бути точною. Тому не можна сказати, що сьогодення наука «точніша» за грецьку. В тій же логіці не можна сказати, що вчення Галілея про вільне падінні тіл є істиною, а вчення Арістотеля про прагнення легких тіл наверх є хибним. Ці етапи не можна порівнювати, оскільки різним було тлумачення істини сущого. Гайдеггер наводить яскравий та переконливий для його позиції приклад: ніхто не буде порівнювати подібним чином мистецтвo, cтверджуючи, що шекспірівська поезія просунулась далі, ніж поезія Есхіла. Отже, для розуміння сутності науки Hового часу треба відмовитись від порівнянь «нової» та «бувшої» науки лише з точки зору прогресу.
На думку Гайдеггера, сутність науки Нового часу - в дослідженні. Сутність самого дослідження в тому, що пізнання утверджує себе в певній галузі сущого - в природі, історії - як підприємство. В таке підприємство входить щось більше, ніж просто метод, образ дії. Воно потребує певного нарису, схеми деякої галузі сущого. Схеми, що вказує, яким чином підприємство пізнання має бути «прив’язане» до сфери, що вивчається. Цією «прив'язкою» забезпечується строгість наукового дослідження. Те, що Гайдеггер називає «схемою», включає як даність визначення руху, простору, часу. І в цій загальній схемі має знайти місце будь-який природний процес. З іншого боку, природний процес потрапляє «в поле зору» для вивчення лише «в горизонті загальної схеми».
Наука Нового часу стає певним проектом природи. Цей проект обґрунтовується таким чином, що дослідження заздалегідь прив'язане до нього на кожному дослідницькому кроці. Ця «прив'язка» як гарантія строгості наукового дослідження має свої риси. Так, строгість математичного природознавства - це точність, яка досягається за допомогою чисел та обчислювань. Навпаки, гуманітарні науки, щоб бути строгими, мають бути «неточними», інакше в них втрачається життєвість. Отже, за Гайдеггером, наука стає дослідженням завдяки проекту і його забезпеченню через строгість наукового підходу. Це перша сутнісна риса науки як дослідження
Але проект та строгість реалізують свою сутність завдяки методу. Метод - друга сутнісна риса науки як дослідження. В науках про природу дослідження йде шляхом експерименту. Але не так, що наука стає дослідженням завдяки експерименту, а навпаки: експеримент вперше стає можливим там і лише та, де пізнання природи вже стало дослідженням. «Експеримент є образ дій - каже Гайдеггер - який в своїй підготовці та проведенні є обґрунтованим та керується законом, що покладений в його основу, і має виявити факти, що підтверджують закон або ні». Основа прогресу будь-якого дослідження - спеціалізація. Отже наука як єдина система розподіляється на окремі галузі завдяки такій сутнісній рисі науки, як виробництво. Йдеться про те, що наука стає здатною інституювати себе. Однак, дослідження не тому визначається як виробництво. Навпаки, інститути є необхідними, бо сама собою наука як дослідження має характер виробництва. Розвиток виробничого характеру науки створює і відповідних людей: учений-ерудит зникає, його замінює дослідник, що залучений до штату дослідницького підприємства. Йому вже не стільки потрібна бібліотека, скільки інформація з останніх конференцій, конгресів, виданих книжок - він «всюди проїздом.
В своїх сутнісних виявах новоєвропейська наука стає основою картини світу цієї доби. Картина світу - зображення світу, де світ є позначенням сущого в цілому. Поняття картина світу означає, що суще якось уявляється в тому, що йому присуще та його складає як систему. За доби Нового часу світ стає картиною. Це означає, що до сущого в цілому ставляться як до того, на що людина націлена та хоче відповідно уявити. Отже, як підкреслює Гайдеггер, картина світу не є картиною, що зображує світ, а є світом, який зрозумілий в сенсі такої картини. Отже, не картина світу із «середньовічної» стає «новоєвропейською», а світ взагалі стає картиною. І цим відрізняється специфіка Нового часу. На відміну від греків та середньовіччя, в Новий час завдяки дослідженню уявити, представити означає: мати щось перед собою наявне як щось, що «проти-стоїть». Отже, об'єкт пізнання протиставляється суб'єкту, і саме з ним співвідноситься - з тим, хто уявляє, «пред-ставляє».
Початок новоєвропейської науки пов'язаний з дослідженнями небесних тіл Миколая Коперніка, а також дослідженнями Тіхо Браге, Кеплера, Галілея. Їх висновки дозволили запропонувати принципово нову картину світу - геліоцентричну замість геоцентричної картини Арістотеля - Птолемея. Земля, за Коперніком, не центр світу, а таке ж небесне тіло, як і інші. Великі географічні відкриття, зокрема відкриття Америки, сприяли створенню того культурного контексту, який дозволяв сприйняти думку про множинність буття, його багатоманітність. Коперніканська революція в науці - це потужний рух нових ідей, що бере свій початок від опублікування роботи Миколая Коперніка «Про обертання небесних сфер» (1543), знаходить виявлення в роботах Галілея, Бекона, Декарта та отримує логічне завершення в класичному ньютонівському образі Всесвіту як годинникового механізму (починаючи з його «Математичних начал натуральної філософії», 1687).
Під впливом теорії Коперніка, філософії Бекона, що обгрунтувала новий метод пізнання – «новий органон» та новий образ науки - як науки емпіричної, індуктивної, вимальовувалися нові стандарти науковості. Вони знаходять своє завершення та остаточне оформлення в новій науці – «науці Нового часу» завдяки Галілею. Він не лише всебічно обґрунтував вчення Коперніка, а й створив нове розуміння природи науки. Галілей розробив та застосував метод точного експериментального дослідження, якого не існувало ані в античності, ані в середньовіччі. Галілей утверджував образ науки, відповідно до якого вона не є діяльністю окремого «чарівника», а є дослідженням, яке спирається на власний метод, досліди та експеримент.
Змінювався образ світу, образ людини та образ науки. На відміну від Арістотеля Галілей був переконаний, що мовою, якою можуть бути висловлені закони природи, є мова математики. Відомий афоризм Галілея твердить, що неможливо зрозуміти книгу Всесвіту, не навчившись розуміти його мову, а такою мовою є мова математики. На противагу Арістотелівській науці, Галілей вважає за важливе досліджувати не субстанцію, а функцію.
Але як можливо відобразити безкінечно різноманітний та мінливий світ природи абстрактною та незмінною математичною мовою? Це можливо стосовно «первинних якостей» речей , таких як форма тіл, їх розмір, маса, положення в просторі, характеристики руху. «Вторинні якості» - колір, звук, смак, пахощі не є об'єктивними властивостями речей. Вони є результатом впливу речей на органи чуття, і в такій їх фіксації існують лише в свідомості суб'єкта. Однак деякі «вторинні якості» можливо звести до «первинних». Наприклад, висота звуку, що його видає струна, визначається її довжиною, товщиною чи натяжінням. Суб'єктивні відчуття теплоти можливо співвіднести з рівнем рідини в трубці термометру. Таким чином, низку вторинних якостей можливо звести до геометричних та механічних показників, що вимірюються.
Завдяки використанню такої методології Галілею вдалося здійснити «математизацію природи». Поясненню явищ, що виходило з «сутностей», «якостей» речей (арістотелівська наука) протиставлялося переконання в тому, що якісні відмінності викликаються кількісними. Останні можливо представити в точних математичних закономірностях. Завдяки такому методу не потрібно було звертатися до «цільових причин» Арістотеля. Галілей вводить ідею «природного закону» - безкінечного причинного ланцюгу, що пронизує світ.
Метафізичне обґрунтування наукового дослідження Декартом
Кеплер та Галілей були переконані, що світ є математично структурованим, і математична думка здатна проникнути в гармонію Всесвіту. В філософії Декарта науковий метод та процес дослідження знаходять метафізичне виправдання. У «Началах філософії» він писав, що філософія нагадує дерево, корені якого - метафізика, стовбур - фізика, а гілки - всі інші науки. Саме метафізика розкриває, як влаштований світ, тому наука займається тільки тими об'єктами, в яких наш дух здатний відкрити істинне та безсумнівне знання. Метафізика Декарта дозволила інтерпретувати фундаментальні досягнення науки, водночас пояснюючи, що є світ. Вона є певною програмою дослідження, що вплинула на подальший розвиток науки. Декарт намагався визначити принципи, які б забезпечили спорудження «нового дому науки» . Механіцизм Декарта стає визначальною метафізикою, оскільки її перспектива виявляється не лише для об'єктів фізики, а й біології та вивчення людини : людське тіло - механізм, жива істота - автомат.
Основа філософії Декарта - принцип тотожності матерії та простору. З цього випливає низка наслідків: світ є безкінечно протяжним; матерія може ділитися до безкінечності; пустота, або простір, що не містить ніякої матерії, є суперечністю, тому, відповідно, порожнечі не існує. Наука, зауважує Декарт в «Правилах для керівництва розуму», займається лише тими об'єктами, «в яких наші розуми здатні відкрити істинне та безсумнівне знання» (правило 2). Метафізика сповіщає ученому, що він має шукати, які проблеми доступні розв'язанню, до якого типу законів він може прийти. Для досягнення цих цілей потрібний метод. Він «полягає в порядку та розташуванні тих речей, на які потрібно звернути погляд розуму, щоб знайти будь-яку істину. Ми будемо суворо притримуватися його, якщо крок за кроком зведемо заплутані та темні положення до більш простих, а потім спробуємо, виходячи з найбільш простих, піднятися по тих же сходинках до пізнання всіх інших» (правило 5).
На відміну від Галілея, який не залишив спеціального трактату про метод, Декарту було важливо довести об'єктивний характер знання, вказати на правила, якими потрібно користуватися, щоб досягти об'єктивності. Системним філософським обґрунтуванням наукового методу та його схеми дослідження є «Начала філософії» Декарта, ґрунтовне викладення його філософії та фізики. Декарт підкреслював, що формальна логіка, зв'язок силогізмів не породжує нічого нового, а лише слугує для пояснення іншим того, що досліднику вже відомо.
Декарт виходить з твердження самодостовірності свідомості - cogito, зауважуючи, що можна сумніватися у всьому, окрім того, що існує свідомість, яка пізнає. Декартівське «Cogito, ergo sum» та теорія вроджених ідей стають основою картезіанської гносеології, обґрунтовуючи методологію раціоналізму. Філософія Декарта є класикою раціоналізму як універсального методу пізнання: розум відкриває істинні закони природи, формулюючи їх мовою математики.
Захоплюючись чіткістю математики, Декарт водночас критикує традиційну арифметику та геометрію, бо їх лінійні процедури не зaкріплені єдиною методологією. В традиційній математиці відсутній єдиний метод. Для створення теоретичної основи такого методу потрібно довести, що відмінності між арифметикою та геометрією не є істотними. Для цього Декарт переводить геометричні проблеми в алгебраїчні, демонструючи їх сутнісну ідентичність. Створивши аналітичну геометрію він прояснює математичні принципи та процедури. В «Правилах для керівництва розуму» Декарт визначає чіткі правила, спираючись на які можливо відділити істинне від хибного.
Таким чином, Декарт розв'язує проблему створення нових методологічних засад як підґрунтя, «коріння» для побудови нової будівлі науки.
Почате Галілеем, продовжене Декартом та завершене Ньютоном створення нової науки - науки Нового часу - на підсумок представило людству нову форму пізнання природи - математизоване природознавство, що спирається на експеримент.
Отримання об’єктивно-істинного знання в науковому дослідженні здійснюється завдяки таким структурам, як засади наукового дослідження. На їх основі досягається цілісність предметної галузі, визначається стратегія наукового пошуку, забезпечується включення результатів науки в культуру певної доби. Засади наукового дослідження виявляють себе як ідеали та норми дослідження, наукова картина світу та філософські засади. Вони є суттєвими ознаками тих типів наукової раціональності, які поставали в історії розвитку науки. Це класичний, некласичний та постнекласичний типи наукової раціональності.
Типи наукової раціональності постають, утверджуються та змінюються в ситуації глобальних наукових революцій, коли змінюються всі типи засад наукового дослідження – і ідеали і норми, і наукова картина світу, і філософські засади.
В історії природознавства методологи виокремлюють чотири глобальні наукові революції. Перша – революція 17 ст., в процесі якої відбувалося становлення класичного природознавства. Утвердилися засади, у відповідності з якими вважалося, що об’єктивність та предметність знання досягається тоді, коли з наукового знання вилучається все суб’єктне. Процес пізнання уявлявся таким чином: розум зі сторонни спостерігає за речами. Філософськими засадами знання були категорії річ, ціле, частина, причинність тощо. В основі наукової картина світу – механіка. Тому домінувала методологія редукціонізму – знання про всі сфери реальності зводилися до механічних уявлень.
Друга глобальна наукова революція триває з кінця 18 ст. до середини 19 ст. Вона визначила перехід до нового стану природознавства – до дисциплінарно організованої науки. В цей час механічна картина світу втрачає статус загальнонаукової. В хімії, біології, геології, географії формуються спеціальні наукові картини світу, які не редукуються до механічної картини світу. Філософськими засадами знання є категорії стан, процесс, зміни, еволюція. Отже, утверджуються ідеї розвитку. Отже, перша та друга глобальні наукові революції – це процеси, які представляють, як постає та утверджується класична наука.
Третя глобальна наукова революція – це процесс становлення некласичного типу наукової раціональності. Вона охоплює період з кінця 19 ст. до приблизно середини 20 ст. Розвиток науки цього часу визначили такі фундаментальні досягнення: в фізиці - відкриття структури атому, в хімії – розвиток квантової хімії, в біології – розвиток генетики. В цей період на противагу ідеалу єдиної (однієї) істинної теорії припускається істинність декількох теоретичних описів. Об’єкт розглядається як багаторівнева система, що саморегулюється. Всесвіт представ як складно динамічна єдність. Знання визнається таким, що історично змінюється.
В останню чверть 20 ст. починається четверта глобальна наукова революція, яка триває і зараз. Це процесс. В якому постає постнекласичний тип наукової раціональності. Характерні ознаки наукових досліджень в постнекласичній науці – міждисциплінарність та трансдисциплінарність, формування комплекних дослідницьких программ. Об’єкти дослідження постнекласичної науки – складні системи, що само організуються та само розвиваються. Відповідно процес дослідження спирається на нові методології, зокрема методологію синергетики. Особливістю є також і включення аксіологічних вимірів безпосередньо в процес наукового дослідження, «внутрішня» етика науки (персональна етики ученого) співвідноситься с загальними гуманістичними принципами та цінностями.
3. Філософські виміри науки в ХХI ст..
З періоду Нового часу в техногенних суспільствах наука стимулюється розвитком техніки та технологій, а в ХХ ст. взагалі наука стає основою всіх сфер соціальної діяльності, до яких людина ставиться з довірою і які гарантують успіх. Отже, категорія науковості набуває символічного сенсу. Науковість сприймається як необхідна умова процвітання та прогресу. Тому в системі цінностей техногенної цивілізації наукова раціональність відіграє домінуючу роль. Цінність наукової раціональності та її істотний вплив на всі сфери людського життя стає характерною ознакою техногенної цивілізації. .
ХХ століття можна без перебільшення назвати століттям науки. Не випадково для означення специфіки існування науки цього часу використовують терміни: “велика наука”, “глобалізація росту науки” тощо. З’явилася масова професія – “науковий працівник” Раніше в науці вчений зосереджувався на унікальному акті наукового відкриття. В “великій науці” виявляється багато рутинної роботи: розрахунки, виміри, обчислювання, експерименти. Теоретичне осмислення мов би відійшло на другий план.
Істотно зростає кількість людей, що займаються дослідженнями в галузі науки як власною професією. На початок Х1Х ст. в світі нараховувалося біля 1 тис. учених. На початок ХХ ст. їх чисельність дорівнювала вже 100 тис., а на кінець ХХ ст. - 5 млн. Після Другої світової війни подвоєння числа людей, що працюють в галузі наукових досліджень, відбувалося в Європі за 15 років, в США - за 10 років, в СРСР - за 7 років.
Бурхливо розвивався процес спеціалізації наукової діяльності. На кінець ХХ ст. в науці нараховувалося вже більше 15 тис. дисциплін. За структурою наука ХХ ст. стала мережею науково-дослідних інститутів і лабораторій.
Глобалізація росту науки активізувала філософію науки, сприяла її організаційному оформленню. Вже в період до другої світової війни в західних університетах створюються кафедри філософії науки. В США починає виходити спеціальний журнал з філософії науки - “The philosophy of Science”.
Після другої світової війни наука ще більше проявляє себе як світове явище. Це сприяє росту досліджень в галузі філософії науки. Цей період представлений існуванням багатьох шкіл та методологічних пропозицій в розв'язанні складних проблем розвитку науки. Актуальні проблеми філософії науки обговорюються представниками наукової спільноти, що здійснює дослідження в цій галузі, на Всесвітніх конгресах з логіки, методології та філософії науки.
Якщо означити школи і дослідників, творчість яких вплинула на розвиток філософії науки в ХХ ст., то в Західній філософії слід назвати логічний атомізм (Б.Рассел, Л.Вітгенштайн), історичну школу (Т.Кун, І.Лакатос); методологічний анархізм (П.Фейєрабенд) та ін.
Східно-Європейська традиція (Радянський Союз, Україна, Росія) - В.Вернадський, Омельяновський, Б.Кедров, М.Дубінін, В.Енгельгардт, Ю.Овчинніков; М.Попович, С.Кримський, П.Дишлевий, Костюк Н.Т. та ін. В сучасній Україні дослідження в галузі філософії науки здійснюються в двох потужних центрах - Інституті філософії імені Г.Сковороди в м.Києві та на кафедрі філософії та методології науки Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серед основних напрямів досліджень, які представлені на кафедрі філософії та методології науки дослідженнями під керівництвом професорів Добронравової І.С., Сидоренко Л.І., Чуйка В.Л., слід відзначити вивчення особливостей методології сучасної науки, постнекласичного етапу розвитку науки, можливостей синергетичної парадигми, методологічні проблеми розвитку нелінійної науки, філософії біології, біофілософії, етики науки та біоетики, філософії екології.
В сучасній філософії науки її предмет визначається як загальні закономірності і тенденції наукового пізнання як особливої діяльності по виробництву наукових знань, які розглядаються в історичному розвитку та соціокультурному контексті. Вітчизняні дослідження в галузі філософії науки зосереджені на аналізі структури наукового знання, зокрема - особлива увага приділялася вивченню наукової картини світу як форми теоретико-методологічного знання, її світоглядної, евристичної функцій, вивченню проблеми генези теоретичного знання, осмисленню ситуації наукових революцій, виявленню типології наукових революцій, дослідженню типів наукової раціональності та їх історичного розвитку.
Перерахованими результатами не вичерпується внесок вітчизняних дослідників у розвиток філософії науки. Останні десятиліття пов'язані з розвитком міждисциплінарних та трансдисциплінарних досліджень, з вивченням об'єктів, що є складними системами, що само організуються. Оскільки такі системи мають синергетичні характеристики, в їх філософсько-методологічному освоєнні важливу роль відіграють методологічні можливості синергетики. Проблеми синергетики являють собою важливий аспект методології постнекласичної науки. В Україні можливості синергетики в широкому соціокультурному контексті вивчаються Синергетичним товариством України, Президентом якого є проф. І.С.Добронравова.
Становлення постнекласичного типу наукової раціональності істотно розширює проблематику філософії науки. Поряд з традиційною проблематикою гносеологічного та методологічного характеру вагоме місце займають аксіологічні проблеми. Виникають та обговорюються проблеми стосовно ціннісного статусу науки в сучасній культурі, цінностей техногенної цивілізації та їх зміни у відповідності з перспективами розвитку людства тощо.
Друга половина ХХ ст. та особливо кінець ХХ та поч.ХХ1ст. формує нові буттєві контексти для осмислення впливу наукової раціональності на соціум, природу, людину та пошук відповіді на запитання не лише про нові можливості науки, а й про її межі.
ХХ століття стало століттям глобалізації. Вона виявляється в жорсткій взаємозалежності всіх підсистем людської цивілізації, виникнення інтегративних структур, що проникають крізь всі ці підсистеми, в формуванні єдиних "просторів" - економічного, інформаційного, комунікаційного, індустрії розваг тощо. В ситуації таких цивілізаційних викликів для людства виникає необхідність стати глобальним суб'єктом, щоб забезпечити подальший сталий розвиток суспільства. Глобалізація виявляється в спільному баченні основ сучасного буття, які мають гарантувати ліберальний та демократичний устрій.
Суттєва ознака глобалізації - комунікаційна єдність світу. Швидкість розповсюдження величезних обсягів інформації значно більша, ніж швидкість пересування людей та товарів. Це є наслідок інформаційно-комунікаційної революції - поєднання комп'ютерних технологій з телекомунікаційними мережами [див.10]. Наслідком є переворот в умовах життя людей не менш глибокі, ніж спричинені винаходом парової машини чи електродвигуна. В результаті інформаційно-комунікаційної революції істотно розширюються масштаби соціальних зв'язків, причому, тепер вони не знають державних кордонів. Міжнародні взаємини набувають нової якості. Раніше міжнародні відносини були як правило міждержавними. В умовах глобалізації вони зачіпають величезні маси людей та набувають форми міжособових контактів. Характеризуючи таку ситуації вводять образ "світ без кордонів".
Інформаційна революцій призводить до значного прискорення соціального та індивідуального плину часу. Діяльність, що раніше потребувала років, місяців, тижнів, тепер здійснюється за декілька днів, хвилин, секунд. Вражаючий приклад - інтернет-спілкування, коли інформація в будь-яку точку земної кулі може бути доставлена за лічені хвилини.
Отже, в результаті глобалізації світ стає все більш взаємозалежним.
Водночас, він стає все більш уразливим. Підтвердженням цього висновку є такий вияв взаємозалежності, як глобальні проблеми людського існування.
Поняття "глобальні проблеми" походить від латини - globus (terrae) - куля земна. Отже, це проблеми, що охоплюють всю планету. Взагалі термін "глобальні проблеми" можна назвати символом ХХ ст.
Глобальні проблеми спричинені діяльністю людини техногенної цивілізації. Діяльністю, що розгорталася на засадах класичного раціоналізму. Відповідно до них, світ сприймався людиною як об'єкт реалізації її цілей і потреб. Тобто, людина і природа не розглядалися як цілісна система. Глобальні проблеми відображають суттєві негаразди, що охоплюють економічну, енергетичну, демографічну, соціальну, екологічну та інші сфери людського існування. Причому, глобальні проблеми зачіпають людське життя не лише в певних регіонах світу, а мають планетарний характер. Отже, глобальні проблеми є всезагальними - як за їх об'єктом - земна куля, так і за суб'єктом їх вивчення і розв'язання - світова спільнота, держави світу.
Крім того, глобальні проблеми є такими, що одна з них обумовлює іншу. Тому, як предмет наукового дослідження і з точки зору необхідності їх розв'язання, глобальні проблеми потребують співпраці вчених різних галузей - біології, фізики, хімії, геології, географії, кібернетики, гуманітарних наук та участі методологів та філософів. Тобто, ці проблеми є комплексними. Глобальні проблеми потребують співпраці вчених різних країн, бо ці проблеми не знають державних меж і кордонів.
В спеціальній літературі називають наступні глобальні проблеми.
По-перше, проблема виживання людства. Вона постала в умовах небувалого в історії людства розвитку науки і техніки, особливо військової.
По-друге, як глобальну проблему визначають проблему збереження людської особистості. Ця проблема виявляє суть антропологічної кризи. Кризовий стан в існування людської особистості в сучасному світі пов'язаний з тим, що штучний світ, створений людиною відчужується від людини і тисне на неї. В результаті "одномірна людина" (Г.Маркузе) діє за стереотипами суспільства масового споживання.
Надто динамічний світ людського життя в техногенній цивілізації дає змогу людині жити одночасно в різних традиціях, культурах, пристосовуватися до нових обставин. Взаємини людей визначаються прагматичною зручністю новітніх технологій. Так, можна повсякденно спілкуватися в інтернеті з колегами чи друзями, що знаходяться на інших континентах і водночас не знати, хто твої сусіди.
По-третє, екологічна проблема. Визначення її як глобальної пов'язане з ситуацією глобального деструктивного антропогенного впливу на біосферу, що призвело до глобальної екологічної кризи. Розв'язання цієї кризи - умова подальшого існування людського роду.
Глобальна екологічна криза є прямим наслідком діяльності людини на засадах техногенної цивілізації. Кризовий стан як природи, так і власне людини поставив під сумнів той тип прогресу, який був реалізований в попередньому техногенному розвитку і який ґрунтувався на класичному типі раціональності, Система цінностей техногенної цивілізації сформувала особливе розуміння влади та сили. Влада розумілася не лише як влада людини над людиною, а і як влада над об'єктами природними та соціальними. Саме таку владу забезпечила людині наука.
Новий тип цивілізаційного розвитку, який має подолати проблеми техногенної цивілізації, пов'язаний з формуванням нового ставлення до природи та людини. Перш за все, треба подолати настанову панування людини на підставі силового перетворення природного та соціального світу. Однак не йдеться про відмову від наукової раціональності. Очевидно, що без науки, техніки, сучасних технологій неможливе сучасне життя людини, його комфортність, благополуччя та рух вперед як в цивілізаційному, так і в культурному сенсі. Потрібний новий тин наукової раціональності. Він постає в науці і технологічній діяльності зі складними системами, що розвиваються і є людиновимірними. Новий тип наукової раціональності виявляє себе через такі суттєві риси:
по-перше, на відміну від новоєвропейської науки, сучасна наука розглядає природу як цілісний організм, в який включено і людину, а біосферу - як глобальну екосистему.
По-друге, вивчення системних об'єктів, що розвиваються і є людиновимірними, потребує нових стратегій пізнання. Так, синергетичні підходи доводять, що суттєву роль в таких системах відіграють несилові впливи, а теорія біфуркацій передбачає можливість декількох сценаріїв поведінки системи.
По-третє, суттєву роль починають відігравати моральні засади. В діяльності зі складними системами орієнтирами є не лише знання, а й моральні принципи, що є заборонами на небезпечні для людини і природи дії .
Постнекласичний етап в розвитку науки ми можемо побачити в особливостях "нелінійних наук", що базуються на теорії самоорганізації, на синергетичному баченні світу. Отже, об'єктивізм, однозначність, аналітичність, жорстке кваліфікування, що є вимогами класичного природознавства втрачають свою вагомість. Постнекласична раціональность утверджується в сучасному пізнанні живих, екологічних та соціальних систем – складних систем, пізнання яких потребує орієнтаії на нелінійність, поліваріантність, полісемантичність, комплексність.
Література
1. Гуссерль Э. Кризис европейских наук и трансцендентальная феноменология (введение в феноменологическую философию) // Вопр. филос. - 1992. - №7.
2. Декарт Р. Правила для руководства ума.- Перевод М.А.Гарнцева [электронный ресурс]:
http//ru.philosophy.kiev.ua/library/descartes/rukov.html
3.Декарт Р. Рассуждения о методе, чтобы всемерно исправлять свой разум и доискивать истину в науках//Декарт Р. Соч. в 2-х томах. М., 1989. - Т.1. - С.256-262, 285-286.
4. Добронравова И.С. Синергетика: становление нелинейного мышления. - К.:Лыбидь",1990. - 152 с.
5. Добронравова І.С., Сидоренко Л.І. Філософія та методологія науки. К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2008.
6. Кримський С.Б. Запити філософських смислів.- К.: Видавець ПАРАПАН, 2003 - 240 с.
7. Лекторский В.А. Философия, общество знания и перспективы человека // Вопросы философии. - 2010. - № 8 : [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://vphil.ru/index.php?option=com_content&task=view&id=186&Itemid=52
8. Лук’янець В. Фундаментальна наука і науковий світогляд у перспективі ХХІ сторіччя / В. Лук’янець // Філософська думка. – 2006. - № 3. – С.3-25.
9. Мандалян Э. Стивен Хокинг, научный прогресс и будущее.
Режим доступу:
http://www.chayka.org/node/2818
10. Марчук М.Г. Ціннісні потенції знання. — Чернівці: “Рута”, 2001.
11. Попович М.В.Раціональність і виміри людського буття. К.: 1997, Видавництво "Сфера". - 290 с.
12. Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. - Санкт-Петербург. - 1996. -ТТО ТК "Петрополис". - Т.3. - 713 c.
13. Сидоренко Л.І. Аксіологія постнекласичної науки // Сучасна українська філософія: традиції, тенденції, інновації : збірник наукових праць / відп. ред. А.Є.Конверський, Л.О.Шашкова. – К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2011 – 304 с. – [16] окр. с. іл. ЛІ: С.204-222.
14. Фукуяма Ф. Наше постчеловеческое будущее: Последствия биотехнологической революции / Ф. Фукуяма; [Пер. с англ. М. Б. Левина.] – М.: 2004. – 349 с.15.
15. Філософія : підручник / кол. авторів; за ред. Л.В.Губерського. – Харків: Фоліо, 2013. – 510 с.
16. Хайдеггер М. Время картины мира // Время и бытие. - М.: Республика, 1993. - С.41-62.
17. Черникова И.В. Трансформация концепта «знание» в постнеклассической науке // Вестник Томского государственного университета. – Томский госуниверситет. – 2007. – Вып.296. - С.70-75. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://www.lib.tsu.ru/mminfo/000063105/296/image/296_70.pdf,].
18. Юдин Б.Г. Наука в обществе знаний / Б.Г.Юдин // Вопросы философии. – 2010. - № 8. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://vphil.ru/index.php?option=com_content&task=view&id=193&Itemid=52