СВIТОГЛЯДНО - МЕТОДОЛОГIЧНI КОНЦЕПЦIЇ ПРИРОДОЗНАВСТВА

Світоглядно-методологічні концепції сучасної географії

Лекція для аспірантів-природничників

Лектор – доц. Павлов Ю.В.

Сучасна географія може розглядатись як комплекс інтегративних досліджень, адже вона чи не єдина з природознавчих наук, що охоплює своєю предметною областю і природу, і суспільство, вона розвивається на стику природничих і суспільних наук, включаючи в себе коло проблем взаємодії суспільства і природи в територіальному розрізі. Фактично, ми можемо говорити, що нині географія — система природничих і суспільних наук, які вивчають природні і виробничі територіальні комплекси та їх компоненти. Перелік географічних дисциплін свідчить про чималу диференціацію географічної науки. Разом із спеціалізацією, поглибленням географічних досліджень закономірно посилюється взаємодія її з іншими науками. В сучасних умовах географія набирає нової концептуальної форми свого розвитку, а однією з найбільш важливих проблем її нинішнього стану функціонування, на думку багатьох вітчизняних дослідників, є подолання науково-методологічної кризи, що виникла в географічній царині, внаслідок комплексу причин, серед яких можна виділити наступні: штучний поділ географічних наук, який склався не стільки за предметами дослідження, скільки з історичних причин, дискусивність та плюралізм у визначенні об’єкту і предмету географічної науки, що, в свою чергу, окреслило проблему співвідношення предметного поля фізичної та соціально-економічної географії і актуалізувало розробку питань, пов’язаних з трансформаціями внутрішньої структури географії та виявленням її місця і статусу в системі наук.

В широкому комплексі основних методологічних проблем сучасної географії центральне місце займають наступні: проблема предмету і об’єкту географії, проблема співвідношення теоретичного та емпіричного в географічному знанні, проблема географічного простору і часу, специфіки географічних явищ і процесів, проблема співвідношення предметного поля фізичної та соціально-економічної географії, проблема географічної картини світу, проблема взаємодії людини і природньо-географічного середовища, проблема структури географії та її  загальнонаукового значення.

У сучасній літературі вітчизняні дослідники окреслюють наступні методологічні парадигми розвитку географічної науки, поділяючи їх на дві групи: власне географічні парадигми, до яких відносяться ландшафтна, хорологічна, географічного детермінізму, геокомплексна, геопланувальна, геоінформаційна, геокібернетична, посибілізму, інвайронменталізму, регіоналізму і такі, що мають міждисциплінарний, або загальнонауковий статус: структурна, геосистемна, ноосферна, екологічна, концепція коеволюції суспільства і природи, сучасна концепція прородокористування, концепція сталого, збалансованого розвитку, концепція територіальної організації виробництва, концепція інформаційних комплексів, інтенціональна парадигма в географії. В рамках даної лекції немає можливості докладно зупинитися на кожній з них, тому ми обмежимось аналізом найбільш поширених у межах вітчизняної географічної науки.

Актуалізація в останні десятиліття комплексу питань, пов’язаних з розробкою ідей розуміння людини як складової і визначальної ланки трансформації біосфери (сфери життя) в ноосферу (сферу розуму) дала підстави говорити про становлення в рамках сучасної географічної науки ноосферної парадигми її розвитку. Ідеї В.І. Вернадського та П. де Шардена отримали теоретичне обгрунтування в широкому спектрі досліжень як відчизняних, так і західних теоретиків. Обґрунтуванню місця і ролі ноосфери в системі цивілізаційного розвитку присвячено роботи І.Л. Андрєєва, І.В. Віноградова,  Р.К. Баландіна, А.М. Буровського, В.Ф. Купревіча, П.Г. Микитенко та ін. На їх думку, нині ми спостерігаємо перехід від природної протосуспільної біосфери до суспільної біосфери – ноосфери, який, на думку теоретиків, можна називати соціобіосферним. Процеси соціогенезу та техногенезу зумовили диверсифікацію географічної оболонки, що привело до формування унікального системного простору (сфери) Землі, яка включає не тільки  природні компоненти, але й соціально-техногенні (у тому числі і духовні) компоненти суспільства. Цей простір був названий геоверсумом. Крім того, ноосферний простір – це не просто регульований і штучний планетарний ландшафт. Це не тільки глобальний контроль над природним середовищем та вищий ступінь соціальної організації людства. Епоха ноосфери – географічний аналог поняття «глобалізація». Людство в епоху ноосфери перетворюється на технологічно єдину систему.

Концепція інтенціональності, що отримала загальнонауковий статус в середині ХХ століття, нині активно репрезентується в рамках географічних досліджень, оскільки географи включають людину і соціуми до об’єкту своїх досліджень, розглядають населення як один з компонентів ландшафтної оболонки Землі, як компонент активний, здатний до самооцінки і управлінських рішень. Інтенціональна парадигма висуває на передній план географічний синтез і орієнтує географів на використання методологічних принципів синергетики – вчення про функціонування надскладних систем. Дана парадигма формує цілісне усвідомлення людством своєї ролі і місця у системі «природа-суспільство» в умовах цивілізаційної кризи та нової наукової картини світу.

Близькою за змістом інтенціональній парадигмі є концепція географічного посибілізму. Даний напрям в географії розглядає географічне середовище таким, що обмежує і змінює діяльність людей, разом з тим важливе значення при виборі того або іншого шляху розвитку визнається історичними умовами. В результаті вибору складаються певні напрями господарської діяльності людей, створюються ті або інші культурні ландшафти і т.п. Географічний посибілізм виник на початку ХХ ст. як реакція на ідеї географічного детермінізму, що зайшли в безвихідь. Головну роль в розвитку географічного посибілізму належить французькій школі «географії людини», дані ідеї розвивали також в застосуванні до економічної географії. В сучасному глобалізаційно-інформаційному просторі позиції географічного детермінізму (залежності від географічних факторів території) втрачають своє значення і на перший план в конкурентоспроможності країн в системі світового господарства виходять аспекти наявності чи відсутності науково-технічного та інтелектуального потенціалу, лідируючі позиції в світовому господарстві займають певні країни, незалежно від наявності або відсутності у них інших видів ресурсів. Тепер не володіння факторами, а, навпаки, їх брак сприяє зростанню конкурентоспроможності, стимулюючи розвиток інноваційної сфери і впровадження у виробництво новітніх технологій.

Геоінформаційна парадигма, що нині є однією з центральних в рамках географічних досліджень, пов’язана зі стрімкою інформатизацією соціуму, з масовим поширенням інформаційних технологій у всіх сферах пізнання та життєдіяльності суспільства, з розповсюдженням в науках та управлінні інформаційних та геоінформаційних систем (ГІС). Геоінформаційна парадигма може вважатися найбільшим технологічним проривом географічної науки в XX столітті. Розроблення і масове поширення ГІС-технологій, електронного картографування, створення геоінформаційних баз даних і різноманітних ГІС має величезне значення не лише для географії чи всієї науки, але й для цивілізаційного поступу людства в цілому, адже світ увійшов у так звану інформаційну цивілізацію. Можемо говорити, що геоінформаційна парадигма створює якісно нові теоретико-методологічні засади географічної науки. Йдеться, зокрема, про якісно нові можливості представлення та моделювання різноманітних географічних явищ та процесів, про реальні можливості порівняльних оцінок в операціональному режимі різних географічних ситуацій, різних варіантів та сценаріїв географічного розвитку територій і акваторій, країн, регіонів і міст. ГІС-технології вперше надають можливість об’єднати, систематизувати та інтегрувати величезні масиви галузевої та відомчої інформації, що накопичувалась протягом десятиріч. ГІС-технологи створюють якісно нові методологічні засади для географічного синтезу.

Дотичними до геоінформаційної парадигми в рамках вітчизняних географічних досліджень можуть розглядатись концепція геоінформаційних комплексів та геокібернетична. Інформаційно-комунікаційне середовище забезпечує можливість створення в соціально-економічному просторі уніфікованих утворень – інформаційних комплексів. Інформаційний комплекс – вертикально інтегроване соціально-економічне утворення, побудоване на базі реальних об’єктів з використанням мережевих інформаційних технологій. Його архітектура – це модель, що визначає виконувані функції і взаємозв’язок віртуальної і реальної (соціально-економічна система) частин комплексу. Розрізняють інформаційно-виробничі, інформаційно-інфраструктуні, інформаційно-соціальні та інформаційно-територіальні комплекси. Геокібернетична концепція (концепція організаційно-управлінської структури) в найзагальнішому вигляді, це теорія синергетичного територіального управління  з  використанням сучасних комп’ютерних методів прийняття управлінських рішень.

Сучасна концепція геоглобалізму поступово затверджується вже як загальнонаукова метапарадигма. Є декілька вимірів глобалізації: як об’єктивна тенденція світового економічного, політичного, соціального і культурного розвитку, як політична стратегічна ціль, визначена елітами найпотужніших держав та міжнародних організацій, як методологія аналізу процесів розвитку суб’єктів глобалізації. У суспільній географії концепція глобалізму розвинулась на основі вивчення глобальних проблем людства, про які активно заговорили ще у 50-60х роках XX ст.

Окреслений спектр методологічних концепцій і парадигм сучасної географічної науки вражає своєю багатоваріантністю і плюралізмом підходів. Це знаходить свій вияв в закономірній постановці питання про становлення нової моделі розвитку географічного знання, яка б відповідала новітнім вимогам сучасності. В останній час в науковій літературі це актуалізується в рамках «концепції теоретичної географії», як мультипарадигмального синтезу всіх географічних досліджень з единою теоретичною і методологічною базою. Виділяються наступні методологічні підходи до проблеми теоретизації географії: діяльнісний, системний, модельний, кібернетичний, геоситуаційний, синергетичний. В рамках цих підходів обґрунтовуються тези про єдину комплексну географію, що має спільний об’єкт дослідження — географічне середовище, в якому з максимальною інтенсивністю відбуваються процеси взаємодії природи і суспільства. Проте закономірності функціонування та розвитку природи, як і суспільства, залишаються специфічними і, звичайно, не зливаються в межах географічного середовища в єдині для всієї географії.

Сама специфіка функціонування географічних дисциплін зараз потребує формування нової теоретично-методологічної бази, яка б відповідала статусу і потребам сьогодення. Нині головне завдання географічної науки – це формування принципів узагальнюючої методології та теорії. Подібна методологічна трансформація обґрунтована сучасними тенденціями ускладнення системних зв’язків суспільних процесів з одного боку, та неможливістю пізнання окремо взятих процесів у системі «природа – населення – господарство» як відособлених елементів – з іншого. Саме така методологічна єдність географії забезпечить її повернення до великомасштабного мислення, до узагальнюючої теорії, до поєднання окремих наукових галузей в єдине ціле.