Навчальна програма дисципліни

"ФIЛОСОФIЯ ТА МЕТОДОЛОГІЯ НАУКИ".

(для студентів відділення релігієзнавтво філософського факультету).

 

Укладач

д.ф.н., проф. Чуйко В.Л.

 

Тема 1. Філософія науки як напрямок філософських досліджень.

Фiлософiя науки як самостiйний фiлософський “напрям”, який дослiджує особливостi явищ науково-пiзнавальної дiяльностi та як “роздiл” вiдповiдної фiлософської доктрини у межах iнших фiлософських напрямiв.

Фiлософiя науки та фiлософiї iсторiї, культури, релiгiї, технiки як розділи різних філософських напрямків (марксизму, неотомiзму, персоналізму, екзистенцiалiзму).

Предмет філософії науки. Імаментні закони існування науки. Проблеми впливу науки на людину, суспiльство, культуру.

Критика тези про “вiдносно самостiйний характер існування науки”. Інтерналiстська та екстерналiстська філософія науки.

ЛІТЕРАТУРА:

 

Тема 2. Наука і методологічна система.

Наука, система знання і рефлексивний аналіз. Наукова раціональність.

Феноменологійний і реконструктивний аналіз науки. Рацiональна реконструкцiя науки і реконстуктивна рефлексія.

Логіка і методологія науки. Епістемологія і методологія. Наукова картина світу. Система методологічного знання.

Множина методологічних систем філософії науки та їх класифікації.

ЛІТЕРАТУРА:

 

Тема 3. Емпіризм та індуктивізм.

Доведення судження фактами та iндуктивне і дедуктивне виведення з ранiше доведених суджень. Псевдонаукові судження.

Класичний iндуктивiзм аналiтичної фiлософiї. Вирiшення Расселом проблеми визначених дескрипцiй; Фреге — про сенс i референцiї; Тарського — про iстину.

Вiдношення суб’єкта i об’єкта пiзнання в фiлософiї науки iндуктивiзму. Концепцiя Р.Карнапа i Ч.Моррiса про дослiджЕННЯ вiдношення мiж фiзичними об’єктами i знаками.

Логічний емпіризм. Семантичні та синтаксичні закономiрності і мова науки.

ЛІТЕРАТУРА:

 

Тема 4. Дедукція і конвенціоналізм.

Несумiрнiсть засобів здобування емпiричних i теоретичних знань. Дедукція і суб’єктивізм в організації теоретичної системи знання.

Класифікуюча система і конвенціональність. Класифікація і поняття “теорiї”: єднiсть предмета, властивостi, вiдношення, положення та iн., що складають вiдношення основоположень i наслiдкiв.

Множина теорiй, що несуперечливо узгоджуються з єдиною емпiричною “базою” даних. Теза Дюгема—Куайна і концепція рекурентних мiркувань (А. Пуанкаре). Функціональне розмежування інтелектуальної iнтуїцiї і логіки.

Вирішення проблеми аналітичних та систетичних міркувань конвенціоналізмом. Вiдношення мiж конвенцiоналiзмом та iнструменталiзмом. Розмежування методології та епістемології.

ЛІТЕРАТУРА:

Тема 5. Фальсифікаціонізм і прикладні науки.

Принцип “фаллiбiлiзму” та епiстемологiчна критика iндуктивiзму. Конвенціоналізм і фальсифікаціонізм. Умови визнання теорії науковою. Вирізнення процесу “зростання наукового знання” від систематизаторської обробки. Критика універсалістських теорій.

Вiдношення “теорiя-факт”. Вирішальний експеримент і фальсифікація теоретичної системи знання.

Концепцiя “трьох свiтiв”. Розмежування методології і онтології.

 

ЛІТЕРАТУРА:

 

Тема 6. Методологічний історизм.

Аналiз вiдношень мiж рiзними теоретичними системами: “науками”, “парадигмами”, “науковими школами”, “напрямами”, “дослiдницькими програмами”.

Вiдновлення наукових кадрiв наукової школи, носіїв парадигми. Абстрагування вiд хронотопностi iсторичної емпiрiї, стає як дiючий метод рацiонального єднання нових наукових уявлень з попереднiми у несуперечливу систему та формування нової парадигми. Метод iсторизму.

“Зростання” наукового знання як слiдування варiацiй теорiї одного роду. Неусвiдомлена саморефлексiї у процесi обґрунтування iсторiєю особистих наукових уявлень. Емпiрична “фальсифiкацiя” i реальна “вiдмова” вiд вже створеної теорiї як незалежні подiї. Поняття “зовнішня” та “внутрішня” історія науки.

П. Фейєрабенд про безпiдставнiсть iлюзiй про можливiсть iснування “когнiтивно єдиної науки”. Методологiчне обґрунтування та рацiональне пояснення процесу “подiлу” наук.

Розмежування наукової і логічної раціональності Ст.Тулміним.

ЛІТЕРАТУРА:

 

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ:

(коментар основоположень методологiій філософії науки)

Iндуктивiзм.

1. Наука повинна відмовитись вiд положень, якi не доводяться, i обмежитися описом зовнiшньої структури явища. Наука вiдповiдає на запитання "Як вiдбувається явище?", а не на запитання "Що являє собою сутнiсть явища?".

2. Теорiя може стати самостiйним предметом наукового (позитивного) пiзнання, якщо вона стане емпiричним чуттєво наявним буттям (наприклад, у виглядi тексту), яке вiдрiзняється вiд iнших схожих форм буття (наприклад: вiдмiннiсть базової теорiї класичної механiки вiд романiв Вальтера Скотта).

3. З вiри можна починати досвiд емпiричного дослiдження, але аж нiяк не теоретичного. Теоретик має справу не просто iз сприйняттями та об'єктами, а з реченнями про сприйняття та об'єкти.

4. Метод верифiкацiї придiляє увагу узгодженню результатiв з емпiричними фактами, а не узгодженню принципiв iз прийнятою заздалегiдь (апрiорно) картиною свiту. Як розумова дiя верифiкацiя вказує, якi данi ми повиннi пережити, щоб досягти рiшення стосовно фактичної виконуваностi певного принципу. Сенс речення - це спосіб його перевiрки.

5. Головне завдання науки полягає у тому, щоб "прийти" до аксiом та загальних принципiв, починаючи з емпiричних фактiв. Загальнi науковi принципи можуть бути знайденi тiльки за допомогою iндукцiї з фактiв.

6. Не саме судження, а акт його ствердження є iстинним або хибним. Судження є лише iнструмент. Iстиннiсть складного речення є функцiєю iстинностi його складових:

а) iстина створюється в процесi емпiричної перевiрки iдеї;

б) iстина - те, що "працює", має практичнi наслiдки, якi вiдповiдають нашим сподiванням;

в) iстина має сумiщуватись з попереднiми iстинами i з новими фактами.

7. Адекватним вживанням поняття iстини є його використання при спiвставленнi двох висловлювань, але аж нiяк не висловлювання i того стану речей, котре виражене в цьому висловлюваннi.

8. Правила побудови речень i правила перетворення (останнi iменуються як "постулати" i "правила виведення умовиводiв") можна вибирати цiлком довiльно.

9. Фiзично iснуючою природою називають таку, що емпiрично виявляє себе суб'єкту пiзнання. Тому вся наука стосується одного свiту. Якщо наявна деяка мова, поiменована фiзичною мовою, на цю мову можна перекласти всi науковi положення. Iнакше кажучи, у фiзичнiй мовi завжди знайдеться положення, рiвнозначне будь-якому науковому положенню.

10. Поняття, які в фiлософiї є абсолютнi в науці виявляються вiдносними у тому розумiннi, що їх оцiнка передбачає вказання тiєї семантичної системи, у якiй дане поняття використовується.

11. З позицiй логiчної семантики проблема реальностi зовнiшнього свiту - це проблема не "досвiду", а обраної мови. Тобто принцип фiлософської нейтральностi вiдкидає тезу про реальнiсть зовнiшнього свiту i тезу про його нереальнiсть як псевдотвердження.

12. Сформульованi наукою закони природи не мають характеру речень, котрi або iстиннi, або хибнi стосовно iснуючої незалежно вiд людини дiйсностi, вони є iнструкцiї, як потрiбно формулювати такi речення. Вiдношення мiж природою i нами знаходять своє вираження в реченнях, що мають граматичну форму тверджень, але дiйсний сенс яких полягає в тому, що вони є вказiвками можливої дiї.

13. Методологiя науки має розглядати цiлiсну систему знання, котра мiстить у собi логiчнi (концептуальнi) i емпiричнi елементи.

14. Методологічний аналiз полягає в тому, щоб аналiзоване речення переводилось у iншу форму таким чином, щоб воно мало той самий змiст, але не мiстило, навiть потайки, термiнiв першого речення. За такої процедури ми нiби звiльняємо дiйсний смисл вiд лiнгвiстичних умовностей.

15. Редукцiонiзм виголошує можливiсть зведення кожного осмисленого висловлювання до термiнiв, що спiввiдносяться з безпосереднiм досвiдом.

17. Оскiльки дедукцiя ґрунтуючись на аксіоматиці будує свої уявлення "ейдично", через визнання iснування "вiчних i незмiнних сутностей", остiльки жодна з теорiй не може не бути хибною, бо не може будуватися без аксiоматики.

Конвенцiоналiзм.

1. За допомогою логiки доводять, а за допомогою iнтуїцiї - винаходять.

2. Аксiоми засновуються на непредикативних пiдставах. В якостi непредикативних означень приймаються визначення, що побудованi за принципом "зачарованого кола" - коли мiркування, що веде до бажаного результату, само спирається на те, що з його допомогою треба визначити.

3. Геометричнi аксiоми не становлять нi математичних суджень a priori, анi актiв досвiду.

4. У науково обгрунтованих положеннях розму має стверджуватися, що це вiн сам собi робить певнi приписи. Цi приписи мають значення тiльки для нашого пiзнання, яке без них було б неможливим, але вони не мають значення для природи.

5. Однi i тi самi явища можуть описуватися iз застосуванням рiзних геометрiй, рiзними моделями простору i часу.

6. Будь-яке узагальнення є гiпотезою.

7. Довiльно обираючи мову, ми так само довiльно створюємо образ реальностi, а точнiше - навiть саму реальнiсть.

8. Обираючи певну мову достатньо дотримуватися постулатiв несуперечливостi та систематичностi, аби визнати, що iстиною може бути будь-яке положення у межах визначеної мовою картиною свiту.

9. Емпiричнi судження перебувають у залежностi не тiльки вiд обраної поняттєвої апаратури, а також вiд "сирого" матерiалу досвiду.

10. Розвиток науки має емержентний характер: кожний етап є частковий випадок бiльш загального еволюцiйного процесу.

Фальсифiкацiонiзм.

1. Принцип фальсифiкацiї становить доповнення принципу фаллiбiлiзму — процедурою визначення хибностi теорiї за допомогою використання modus tollens.

2. Визнаючи слушнiсть положення, що факти не можна визнавати за доказ iстинностi теорії, можна довести, що факти здатнi спростувати теорiю. Тому перевiрка науковостi (демаркацiя) теоретичних положень здiйснюється через їх спростування.

3. Емпiричнi гiпотези можуть бути безпосередньо спростованi на пiдставi експериментальних перевiрок або суперечностi з фундаментальними науковими теорiями, що витримали верифiкацiю та фальсифiкацiю.

4. Методологiчна позицiя критичного рацiоналiзму полягає у визнаннi, що будь-який вираз систематично викладених достовiрних наукових знань завжди має гiпотетичний характер.

6. Перехiд вiд аналiзу структури знання до аналiзу процесу вимагає визнати, що центральною проблемою є проблема зростання знань.

7. Методологiчні угоди виконують не тiльки дескриптивну, а й нормативну функцiї.

8. Не заперечуючи наявнiсть властивостi системи знання виконувати функцiонально-iнструментальну роль, тобто — бути системою iнформацiї, слід визнати, що властивiсть знання бути науковим не має безпосереднього зв’язку з мовленням.

9. Незважаючи на те, що всi науковi теорiї у чомусь є хибними, вони мають певний iстинний змiст.

10. Теорiя, яка становить повнiстю та вичерпно iстинну систему положень, тобто якщо вона вiдповiдає всiм реальним фактам, є кiнцево недосяжним iдеалом.

11. Вiдмінність онтології філософії науки вiд метафізичної онтології есенцiалiзму полягає в тому, що виключно методологiчно, а не епiстемологiчно пошук iстини визнається метою науки. I навпаки, виключно з позицiй вимог епiстемологiї, філософія науки обмежує сферу функцiонального методологiзму iнструменталiзму, коли визнає можливiсть створення усе “ближчих” до iстини картин свiту. Не можна виділити істину в наукових знаннях, але постійно, виявляючи та відкидаючи хибу, можна наблизитися до істини.

12. Науковi теорiї пiддаються перевiркам з метою їх спростування, а отже, теорiї не є лiчильними правилами. Правила та iнструменти не пiддаються таким перевiркам, вони лише використовуються таким чином.

13. Iнструменталiзм, розглядаючи теорiї як правила, рятує їх вiд спростування, витлумачуючи спростування як обмеження сфери застосування теорiй-iнструментiв. Тим самим iнструменталiзм гальмує науковий прогрес, сприяючи консервацiї спростованих теорiй та перешкоджаючи їх замiнi на новi, кращi теорiї.

 

Iсторизм.

1. Методологiя наукового пiзнання не становить поступове наближення до iстини. Пізнання є “океаном”, що збiльшується через подолання альтернатив. Це складає внесок не в наукову iстину, а в розвиток здатностi вирiшувати проблеми за допомогою цілеспрямованого пізнання.

2. У разі встановлення невiдповiдностi передбачень теорiї експериментальним даним неможливо визначити, яка саме частина або конкретна гiпотеза помилкова. У разi виялення проблем теорiя може бути скоректована рiзними способами, якi визнаються рiвноможливими.

3. Теорiю не можна розглядати як абсолютно гiпотетичнi пояснення скритої вiд безпосереднього спостерiгача реальностi, яка опосередковано виявила себе в експериментальних даних. Такi пояснення складають основу метафiзики чи натурфiлософiї, вiд яких об’єктивна наука повинна звiльнятися.

4. Теоретична наука лише як описування має право на “повагу”, “еволюцiю”; це самостiйно iснуючих органiзм, котрий пояснювальна частина експлуатує як паразит.

5. Факт “А”, вiдкритий за допомогою однiєї теорiї, може за своїм значенням вiдрiзнятися вiд факту “А”, встановленого за допомогою iнших теорiй. Змiни теорiй можуть спричинювати змiни у фактуальному фундаментi наукових знань, а не навпаки. Не факти визначають теорiю, а теорiя визначає — якi саме факти будуть нею осмисленi, стануть предметом свiдомостi.

6. Загальнi принципи (визначення простору, часу, субстанцiї, закону та iн.) вiдносяться до специфiчних положень не як аксiоми до виведених наслiдкiв, а як фундаментальнi проблеми, через розгляд яких просуваються дослiдження у певнiй сферi пiзнання.

7. Наукове вiдкриття — не одиничний акт, а невідємна складова процесу, котрий включає i виявлення нового, i усвiдомлення того, що отриманий результат — це справді нове. На одному з етапiв розвитку нормальної науки неминуче вiдбувається розбiжнiсть спостережень з передбаченнями (аномалiя). Аномалiї можуть виникнути i бути усвiдомленими тiльки на фонi парадигми; у цьому полягає її головна епiстемологiчна функцiя. Отже, чим бiльше розвинута парадигма, тим вiдчутнiший для наукового товариства вплив аномалiй.

8. Теорiя спростовується теорiєю. Джастифiкацiонiзм, згiдно з котрим наукове знання складається з доведених тверджень, може бути спростованим. Тобто не визнається, що може iснувати протиставлення мiж одиничними твердженнями та унiверсальними теорiями, де одиничне твердження, що спирається на факт, може спростувати теорiю.

9. Рацiональнiсть — це атрибут не логiчної чи концептуальної системи як такої, а атрибут людських дiй чи iнiцiатив, у котрих тимчасово перетинаються окремi групи понять, особливо — тих процедур, завдяки яким поняття, судження та формальнi системи, широко розповсюдженi у iнiцiативах, критикуються та змiнюються.

10. Носiєм наукової рацiональностi є представники “наукової елiти”, вiд котрих залежить успiшнiсть “штучного” вiдбору та виведення нових продуктивних концептуальних змiн.

11. Теорiя нiколи не узгоджується зi всiма вiдомими у своїй галузi фактами. Факти формуються попередньою як можливi передбачення теорiї, а зiткнення теорiї з фактами може бути показником прогресу i першою спробою виявити принципи, що неявно мiстились в звичних поняттях спостереження.